Соляріс (сторінка 1)

Прибуття

Рівно о дев’ятнадцятій за бортовим часом я пройшов повз тих, що зібралися довкола колодязя, й по металевому трапу спустився в капсулу. Вона була така тісна, що в ній ледве можна було розставити лікті. Отож коли я вкрутив наконечник шланга в патрубок, який стирчав із стінки капсули і мій скафандр роздувся, я вже не міг навіть поворухнутися. Я стояв,— точніше висів,— у повітряному ложі, злившись в одне ціле з металевою шкаралупою.

Звівши очі, я побачив крізь опукле скло стіни колодязя, а вище — схилене над ним Моддардове обличчя. За мить воно щезло, і в капсулі зробилося темно — це нагорі опустили важкий захисний конус. Вісім разів завили електромотори, які затягували гайки. Потім засичало повітря, яке нагнітали в амортизатори. Очі поступово звикали до темряви. Я розрізняв уже ясно-зелені обриси табло — єдиного в кабіні.

— Ти готовий, Кельвін? — пролунало в навушниках.

— Готовий, Моддард,— відповів я.

— Ні про що не турбуйся. Станція тебе прийме,— сказав він.— Щасливої дороги!

Не встиг я відповісти, як нагорі щось заскреготало, і капсула здригнулась. Я мимохіть напружив м’язи, але вже більше нічого не відчув.

— Коли старт? — запитав я і вловив якийсь шерех, немовби на мембрану посипався дрібненький пісок.

— Ти вже летиш, Кельвін. Бувай здоров! —десь зовсім поруч пролунав голос Моддарда.

Важко було в це повірити, але прямо перед моїм обличчям відкрилася широка щілина, і я побачив крізь не! зірки. Я намагався відшукати Альфу Водолія, до яко! прямував «Прометей», але марно. Небо цих обширів Галактики було мені невідоме, я не знав тут жодного сузір’я; за вузьким віконцем вихорився іскристий пил. Я чекав, коли заблимає перша зірка. Але так і не дочекався — зорі просто зблідли й почали зникати, розпливаючись на поруділому тлі. Я зрозумів, що перебуваю вже у верхніх шарах атмосфери. Стиснутий з усіх боків пневматичними подушками так, що й не поворухнешся, я міг дивитися тільки просто себе. Горизонту поки що не було видно. А я летів і летів, зовсім не відчуваючи цього. Лише тіло моє поволі й підступно огортав пал. Іззовні долинав тихий, пронизливий скрегіт, немовби по мокрому склу водили якимсь металевим предметом. Якби не цифри, що мигтіли на табло, я б і гадки не мав, з якою велетенською швидкістю падає капсула. Зірок попереду вже не було. Оглядову щілину затопило руде світло. У моїх скронях лунко гупала кров, обличчя пашіло, в потилицю дув холодний струмінь із кондиціонера; я пошкодував, що мені не вдалося побачити «Прометея» — коли автоматичний пристрій відкрив оглядову щілину, він опинився вже, мабуть, за межами видимості.

Капсула здригнулася раз, удруге, потім почалася нестерпна вібрація; вона пробивала всі ізоляційні оболонки, повітряні подушки й проникала в глиб мого тіла — ясно-зелені обриси табло розмазалися. Та я не відчував анінайменшого страху, бо не для того прилетів із такої далечі, щоб загинути оце зараз біля самісінької мети подорожі.

— Станція Соляріс! — закричав я.— Станція Соляріс! Станція Соляріс! Зробіть що-небудь. Здається, я втрачаю стабілізацію. Станція Соляріс, говорить Кельвін. Прийом.

І знов я проґавив важливий момент — появу планети. Вона раптом виникла переді мною,— величезна, пласка; за розмірами смуг на її поверхні я міг визначити, що перебуваю ще далеко від неї, точніше, високо, бо вже поминув ту невловну межу, коли відстань від небесного тіла стає висотою. Я падав. Усе ще падав. І виразно відчував це навіть тепер, коли заплющив очі. Втім, я відразу ж розплющив їх — хотілося побачити якнайбільше.

Почекавши ще кілька десятків секунд, я знову почав викликати станцію. Але й цього разу не отримав ніякої відповіді. В навушниках залпами тріщали атмосферні розряди. Вони чітко вирізнялися на тлі шуму, такого глибокого й низького, неначе то був голос самої планети. Оранжеве небо в оглядовій щілині запливло більмом. Скло потьмяніло; я мимохіть зіщулився, наскільки мені дозволили це зробити пневматичні подушки, та наступної миті зрозумів, що то були хмари. Вони лавиною майнули вгору й щезли. А я все ще планерував, опиняючись то в яскравому сонячному сяйві, то в тіні; капсула оберталася довкола вертикальної осі, і величезний, мовби розбухлий сонячний диск розмірено пропливав перед моїми очима, з’являючись ліворуч і щезаючи праворуч. Нараз крізь шум і тріск просто в вухо мені заторохтів далекий голос:

— Станція Соляріс — Кельвіну, станція Соляріс — Кельвіну! Все гаразд. Ви під контролем станції. Станція Соляріс — Кельвіну. Приготуватися до посадки в момент нуль, повторюю, приготуватися до посадки в момент нуль, увага, починаю. Двісті п’ятдесят, двісті сорок дев’ять, двісті сорок вісім...

Між окремими словами лунало уривчасте попискування — очевидно, говорив автомат. Це було принаймні дивно. Звичайно, коли на станцію прибував хтось новий, та ще й прямо з Землі, всі, хто міг, бігли на посадочний майданчик. Однак часу на роздуми, що б це могло означати, в мене не було, бо велетенське кільце, яке описало довкола мене сонце, разом з рівниною, куди я летів, раптом стали дибки; після першого крену почався другий, у протилежний бік; я гойдався, мов важок величезного маятника, намагаючись побороти нудоту, і нараз побачив на поверхні планети, покарбованій брудно-ліловими та чорнуватими смугами, маленьку шахівницю з білих і зелених цяток — орієнтир станції. Тієї ж миті від верху капсули щось з тріском відірвалося — довге намисто кільцевого парашута гучно залопотіло... В цих звуках було щось до болю земне — перший після стількох місяців шум справжнього вітру.

Далі все відбулося дуже швидко. Досі я тільки знав, що падав. Тепер я це побачив. Біло-зелена шахівниця навально наближалася; вже можна було розгледіти, що її намальовано на видовженому, китоподібному сріблястому корпусі з голками радарних антен, з рядами темних ілюмінаторів, і що цей металевий колос не лежить на поверхні планети, а висить над нею, відкидаючи на чорнильно-чорне тло власну тінь — еліптичну пляму ще густішої чорноти. Водночас я помітив фіолетові хвилі на поверхні Океану, які ліниво перекочувалися; зненацька сліпучо-пурпурові по краях хмари шугнули високо вгору; далеке й пласке небо між ними спалахнуло буро-оранжевою барвою; потім усе розпливлося — я ввійшов у штопор. Перш ніж я встиг подати сигнал, короткий удар повернув капсулу в вертикальне положення; в оглядовій щілині ртутним блиском спалахнув розхвильований аж до самісінького обрію, затягнутого імлою, Океан; стропи й куполи парашута миттю відділилися й, гнані вітром, понеслися над хвилями, а капсула якось особливо, м’яко й плавно загойдалась, як це завжди буває в штучному гравітаційному полі, а тоді ковзнула вниз. Останнє, що я встиг помітити, були ґратчасті злітні катапульти й двоє величезних, заввишки, мабуть, з кількаповерхову будівлю дзеркал ажурних радіотелескопів. Щось зупинило капсулу з пронизливим скреготом сталі, яка пружинисто вдарилася у сталь, щось піді мною відчинилося, і металева оболонка, в якій я летів стоячи, протягло зітхнувши й засичавши, закінчила свою стовісімдесятикілометрову подорож.

— Станція Соляріс. Нуль-нуль. Посадку закінчено. Кінець,— почув я мертвий голос контрольного пристрою.

Відчуваючи невиразний тиск на груди й неприємний тягар усередині, що геть розпирав мене, я обома руками потягнув на себе важелі, які знаходилися на рівні моїх плечей, і розімкнув контакти. Засвітився зелений напис «ЗЕМЛЯ», стінки капсули розійшлися, пневматичне ложе легенько підштовхнуло мене в спину, і я, щоб не впасти, ступив крок уперед.

З тихим шипінням, схожим на сумне зітхання, повітря вийшло з мого скафандра. Я був вільний.

Я стояв під високою, наче склепіння храму, сріблястою лійкою. По стінах тяглися сплетіння різнобарвних труб, зникаючи в круглих люках. Я обернувся. Вентиляційні шахти гули, втягуючи рештки отруйної атмосфери, яка ввірвалася сюди під час посадки капсули. Порожня, мов тріснутий кокон, сигара капсули стояла на дні чаші сталевого підвищення. Її зовнішня обшивка обгоріла й стала брудно-коричневою. Я зробив кілька кроків по похилій площині. Далі на метал було наварено шар шерехатого пластику. В тих місцях, де звичайно котилися візки підйомників ракет, пластик протерся аж до самісінької сталі.

Зненацька компресори вентиляторів змовкли, й довкола запала глибока тиша. Я трохи безпорадно озирнувся, чекаючи, коли хтось з’явиться, проте нікого не було. Тільки неонова стрілка вказувала на безшумний ескалатор. Я став на нього. Склепіння залу гарною параболою спадало вниз, переходячи в тунель коридора. В його нішах громадилися балони для стиснених газів, контейнери, кільцеві парашути, ящики. Все це було звалено в купу, абияк. Це мене теж здивувало. Ескалатор закінчився біля округлого розширення коридора. Тут панував іще більший безлад. З-під звалища бляшанок витікала масляниста калюжа. В повітрі стояв неприємний різкий запах. Навсібіч, чітко відбиваючись у цій липкій рідині, тяглися сліди черевиків. Між бляшанками виднілися сувої білої стрічки, клапті паперу й сміття,— мабуть, усе це було виметено з кабін. І знов спалахнув зелений покажчик, спрямовуючи мене до середніх дверей. За ними вів такий вузький коридор, що в ньому ледве змогло б розминутися двоє людей. Світло проникало крізь націлені в небо верхні ілюмінатори з лінзоподібним склом. Ще одні двері, розмальовані біло-зеленими шаховими квадратиками, були прочинені. Я ввійшов досередини. Це була напівкругла кабіна з одним великим панорамним ілюмінатором, у якому палало повите легким серпанком небо. Внизу безшумно перекочувалися чорнуваті гребені хвиль. У стінах виднілося безліч шафок з інструментами, книжками, немитими склянками, запиленими термосами. На брудній підлозі стояло п’ять чи шість механічних, рухливих столиків, а між ними — кілька надувних крісел, що втратили будь-яку форму, бо з них вийшло повітря. Тільки одне крісло з відкидною спинкою було накачане. В ньому сидів дрібненький, худорлявий чоловік з обпаленим сонцем обличчям. Шкіра клаптями лущилася в нього з носа й вилиць. Я зрозумів, що це Снаут, заступник Гібаряна, кібернетик. Свого часу він надрукував кілька досить оригінальних статей у «Соляристичному альманаху». Раніше я його ніколи не бачив. На ньому була сітчаста сорочка, крізь вічка якої стирчали сиві волосини запалих грудей, і брудні білі, з плямами на колінах, пропалені реактивами полотняні штани з безліччю кишень, як у монтажника. В руці він тримав пластикову грушу, з якої звичайно п’ють на кораблях, де нема штучної гравітації. Снаут дивився на мене примружившись, наче його сліпило світло. Зненацька груша випала з його розімкнених пальців і покотилася по підлозі, підстрибуючи, наче м’ячик. З неї вилилося трохи прозорої рідини. На обличчі Снаута не було ані кровинки. Приголомшений, я не міг вимовити й слова. Скільки тривала ця німа сцена, не можу сказати, але поволі страх, який скував Снаута, почав передаватися й мені. Я ступив крок уперед. Снаут зіщулився в кріслі.

— Снаут...— прошепотів я.

Він здригнувся, наче від удару, і, дивлячись на мене з невимовною огидою, прохрипів:

— Я тебе не знаю, не знаю тебе. Чого ти хочеш?..

Розлита рідина швидко випаровувалася. В повітрі запахло алкоголем. Він пив? Був п’яний? Але чого він так боїться? Я все ще стояв посеред кабіни. Коліна в мене тремтіли, а вуха наче хтось заткнув ватою. Підлога попливла з-під ніг. За опуклим склом ілюмінатора розмірено погойдувався Океан.

Снаут не спускав з мене налитих кров’ю очей. Вираз страху поступово сходив з його обличчя, але огида, з якою він і далі дивився на мене, не минала.

— Що з тобою?..— напівголосно запитав я його,— Ти хворий?

— Піклуєшся...— глухо сказав він.— Он як. Але чому саме про мене? Я тебе не знаю.

— Де Гібарян? — запитав я.

На мить Снаутові перехопило подих, очі його знову оскліли, в них щось спалахнуло й відразу ж згасло.

— Гі... Гіба...— пробелькотів він.— Ні! Ні!!! — І затрусився від беззвучного, ідіотського сміху. Потім раптом затих.— Ти прийшов до Гібаряна?..— запитав він уже майже спокійно.— До Гібаряна? Що ти хочеш з ним зробити?

Снаут дивився на мене так, наче я враз перестав являти для нього небезпеку; в його словах, а ще більше в тоні було щось ненависне і образливе.

— Що ти говориш?..— витиснув я з себе, приголомшений.— Де він?

Снаут пильно дивився на мене:

— Ти не знаєш?..

«Він п’яний. П’яний, як чіп»,— подумав я і спалахнув гнівом. Звичайно, краще було б забратися звідси, та мені зрештою урвався терпець.

— Опам’ятайся! — крикнув я.— Звідки я можу знати, де вій, якщо тільки-но прилетів! Що з тобою, Снаут?!

У нього відвисла нижня щелепа, і йому знов перехопило подих, очі раптом зблиснули. Тремтячими руками він схопився за поручні крісла й підвівся з таким зусиллям, що аж хруснули кісточки.

— Що? — сказав він, майже зовсім протверезівши.— Прилетів? Звідки ти прилетів?

— З Землі,— сердито відповів я.— Може, ти чув про неї? Мені здається, що ні!

— З Зе... о боже!.. Так ти — Кельвін?!

— Кельвін. Чого ти так на мене витріщився? Що в цьому дивного?

— Нічого,— відповів він, закліпавши повіками.— Нічого.— І потер чоло.— Вибач мені, Кельвін, це нічого, знаєш, так несподівано... Я не чекав...

— Як то не чекав? Адже вам послали повідомлення ще кілька місяців тому, а Моддард радирував ще раз сьогодні, з борту «Прометея»...

— Так. Так... звичайно, тільки, бачиш, тут у нас деякий... розгардіяш.

— Та бачу,— сухо відповів я.— Цього не можна не помітити.

Снаут обійшов довкола мене, ніби хотів пересвідчитися, що мій скафандр такий, як усі скафандри на світі,— звичайнісінький, з переплетінням шлангів та проводів на грудях. Кілька разів кахикнув, потім торкнувся рукою свого кістлявого носа.

— Хочеш прийняти душ?.. Це тебе трохи освіжить... Голубі двері навпроти.

— Дякую. Я знаю планування станції.

— Може, ти голодний?..

— Ні. Де Гібарян?

Снаут підійшов до ілюмінатора, ніби не чуючи мого запитання. Тепер, стоячи до мене спиною, він здавався значно старшим. Коротко підстрижене сиве волосся, спалена сонцем, покарбована глибокими, наче шрами, зморшками потилиця. За ілюмінатором поблискували велетенські гребені хвиль, які то підіймалися, то опадали так повільно, мовби Океан застигав. Здавалося, що станція рухається трохи боком, зісковзуючи з невидимої основи. Потім вона повертається в попереднє положення і знов ліниво нахиляється, але вже в інший бік. Та це, очевидно, був оптичний обман. Пластівці слизистої піни кольору крові збиралися між хвилями. Мене замлоїло. Суворий порядок на борту «Прометея» пригадався мені як щось дороге, безповоротно втрачене.

— Послухай...— несподівано озвався Снаут.— Поки що тільки я...— Він обернувся й нервово потер руки.— Тобі доведеться задовольнятися лише моїм товариством. Поки що. Можеш називати мене Щуром. Ти знаєш мене хіба з фотографії, але то байдуже, так мене називають усі. Тут я вже нічого не можу вдіяти. Якщо зважити на те, що мої батьки страшенно захоплювалися космосом, то Щур звучить навіть дуже по-земному...

— Де Гібарян? — уперто допитувався я.

Він закліпав очима.

— Мені дуже прикро, що я тебе так прийняв. Це... не тільки моя провина. Я зовсім забув, тут таке коїлося, що, знаєш...

— Ну що ти, все гаразд,— відповів я.— Не будемо зараз про це. То що ж усе-таки з Гібаряном? Його немає на станції? Він кудись полетів?

— Ні,— відповів Снаут, дивлячись у куток, завалений котушками з кабелем.— Нікуди він не полетів. І не полетить. Саме тому... між іншим...

— Чому? — вигукнув я. Вуха в мене ще й досі були ніби заткнуті ватою — я погано чув.— Що ти хочеш цим сказати? Де він?

— Ти ж усе знаєш,— відповів Снаут зовсім іншим тоном. І так холодно глянув мені в очі, що поза спиною в мене аж мурахи пробігли. Може, він і справді був п’яний, проте знав, що каже.

— Невже з ним щось сталося?..

— Так, сталося.

— Нещасний випадок?

Снаут кивнув головою, не спускаючи з мене свого пильного погляду, немов хотів пересвідчитись, як я на це зреагую.

— Коли?

— Сьогодні на світанку.

Дивна річ: те, що сказав Снаут, мене анітрохи не вразило, скоріше навпаки. Діловитість, з якою ми обмінялися лаконічними запитаннями і відповідями, навіть трохи заспокоїла мене. Здавалося, тепер я розумію поведінку Снаута, яка ще кілька хвилин тому так приголомшила мене.

— Як це сталося?

— Піди переодягнись, розпакуй свої речі й вертайся сюди... ну... скажімо, через годину.

Мить повагавшись, я погодився:

— Гаразд.

— Стривай,— зупинив мене Снаут, коли я вже рушив до дверей. Він дивився на мене якось незвично. Я бачив: він ніяк не може витиснути з себе те, що крутиться в нього на язиці.— Нас було троє і тепер, разом з тобою, знов стало троє. Ти знаєш Сарторіуса?

— Так само, як і тебе. Лише з фотографії.

— Він у лабораторії, нагорі, і, думаю, не вийде звідти до ночі, однак... в усякому разі, ти його впізнаєш. Якщо побачиш тут іще когось, розумієш, не мене і не Сарторіуса, розумієш, то...

— То що?

Чи не сон усе це? На тлі чорних хвиль, які криваво полискували в промінні призахідного сонця, Снаут знов сів у крісло і, як і раніше, понуривши голову, дивився в куток, на котушку змотаного кабелю.

— То... не роби нічого.

— Кого я можу побачити? Привид? — розсердився я.

— Розумію. Ти гадаєш, я схибнувся з розуму. Ні. Не схибнувся. Я не можу тобі пояснити цього інакше... поки що. Зрештою, може... нічого й не станеться. В усякому разі, запам’ятай те, що я тобі сказав. Я тебе застеріг.

— Від чого? Про що це ти?

— Тримай себе в руках,— уперто правив своє Снаут.— Поводься так, наче... Будь готовий до всього. Це неможливо, я знаю. Та ти все ж таки спробуй. Це єдиний вихід. Іншого просто нема.

— Але що я побачу?! — майже закричав я, ледве стримуючись, щоб не схопити його за плечі й не труснути, приводячи до тями, щоб він не сидів отак, утупившись у куток, з нещасним виразом на обпаленому сонцем обличчі, насилу витискаючи з себе кожне слово.

— Не знаю. У певній мірі це залежить від тебе.

— Галюцинації?

— Ні. Це... реальність. Не... нападай. Пам’ятай.

— Що ти мелеш?! — знову спаленів я.

— Ми не на Землі.

— Політерії? Але ж вони зовсім не схожі на людей! — вигукнув я.

Я не знав, як вирвати Снаута з цього стану відчуження, а він і далі дивився просто себе в порожнечу й, здавалось, вичитував у ній щось таке безглузде, від чого в жилах холонула кров.

— Саме тому це так страшно,— тихо сказав Снаут.— Пам’ятай: будь насторожі!

— Що сталося з Гібаряном?

Він не відповів.

— Що робить Сарторіус?

— Приходь через годину.

Я повернувся і вийшов. Відчиняючи двері, ще раз глянув на Снаута. Він сидів, згорбившись, затуливши обличчя руками, маленький, у брудних від реактивів штанях. Тільки тепер я побачив, що на пальцях його рук запеклася кров.

Соляристи  

У тунелі коридора нікого не було. Я мить постояв перед зачиненими дверима, наслухаючи. Стіни, мабуть, були досить тонкі, бо ззовні доносилося завивання вітру. На дверях трохи навскоси висів прямокутний шматок пластиру, на якому було написано олівцем: «Людина». Я дивився на ті нерозбірливі карлючки, і мені раптом захотілося вернутись до Снаута, але я зрозумів, що це неможливо.

Його безглузде застереження все ще лунало у мене в вухах. Я повернувся і враз відчув, який нестерпно важкий став на мені скафандр. Навколо панувала тиша, та мене не полишало відчуття, що за мною хтось спостерігає. Я вернувся до круглого приміщення з п’ятьма дверима. На трьох із них висіли таблички: «Д-р Гібарян», «Д-р Снаут», «Д-р Сарторіус». На четвертих дверях таблички не було. Трохи повагавшись, я легенько натиснув ручку й повільно прочинив двері. Коли вони почали прохилятися, мені раптом здалося, більше того, я був майже певен, що там хтось є. Я ввійшов досередини.

Ні душі. Такий самий, тільки трохи менший, опуклий ілюмінатор дивився на Океан. Тут, під сонцем, його хвилі мінилися масним полиском, немовби на них розлилася червоняста олива. Пурпуровий відблиск затопив усю кімнату, схожу на корабельну каюту. З одного боку стояли полиці з книжками, між якими було вертикально прикріплено до стіни змонтоване на карданах ліжко, з другого — безліч шафок; між ними в нікельованих рамках висіли знімки планети з космосу; в металевих захватах стояли пробірки й колби, заткнуті ватою; під ілюмінатором, захаращуючи прохід, тяглися два ряди білих емальованих ящиків. Кришки на деяких з них були відкинуті, відкриваючи вміст ящиків, повних інструментів і пластикових шлангів; у двох кутках — крани, витяжна шафа, морозильні установки, просто на підлозі — мікроскоп, бо на великому заставленому столі під ілюмінатором його вже ніде було примостити.

Обернувшись, я помітив біля самісіньких дверей шафу, що сягала аж стелі. Дверцята в ній були прочинені, і я побачив там комбінезони, робочі й захисні халати; на полицях лежала білизна, антирадіаційні чоботи, між халявами яких поблискували алюмінієві балони для портативних кисневих апаратів. Два апарати разом з масками висіли на бильці піднятого ліжка. Тут, як і скрізь, панувало безладдя, хоч видно було, що хтось, хай і недбало й хапливо, але все-таки прибирав. Потягнувши носом, я відчув слабкий запах хімічних реактивів і чогось ядучого. Невже хлор? Я мимохіть пошукав очима під стелею в кутках вентиляційні решітки. Приклеєні до їхніх рамок смужки паперу легенько ворушилися,— отже, компресори працюють, підтримуючи нормальну циркуляцію повітря. Я переніс книжки, апарати й інструменти з двох стільців у кутки, абияк порозпихавши їх, щоб звільнити бодай трохи місця довкола ліжка, між шафою і полицями. Потім підтягнув вішалку, щоб повісити на ній скафандр, і вже хотів був розстебнути замки-блискавки, але раптом опустив руки. Я ніяк не міг відважитися зняти з себе скафандр — мені здавалося, що без нього я стану зовсім беззахисним. Я ще раз обвів усе довкола поглядом, перевірив, чи щільно зачинено двері; як виявилося, в них не було замка, і я, трохи повагавшись, підпер їх двома важенними ящиками. Отак забарикадувавшись, я миттю зняв скафандр і здихався своєї важкої, рипучої оболонки.

У вузькому дзеркалі на внутрішній стінці шафи відбивалася частина кімнати. Краєм ока я раптом помітив там якийсь рух і підхопився з місця, але відразу ж зрозумів, що то моє власне відображення. Мій трикотажний костюм під скафандром весь просяк потом, тож довелося скинути і його. Потім я відсунув шафу. В ніші за нею блиснули стіни малесенької душової. Там, під самісіньким душем, на підлозі лежала чимала пласка коробка. Я насилу підняв її, щоб занести до кімнати. Коли ставив її на підлогу, кришка, мов на пружині, зненацька відскочила, і я побачив відділення, заповнені якимись чудернацькими речами — спотвореними, грубими подобами інструментів з темного металу, трохи схожими на ті, якими було напхано шафки. Деформовані, викривлені, оплавлені, наче з пожарища, вони вже ні на що не годилися. Та найбільше вражало те, що такі самі сліди пошкодження були й на керамітових, тобто практично неплавких ручках. У жодній лабораторній печі не можна було досягти температури, при якій вони плавляться,— хіба що в атомному реакторі. З кишені свого скафандра я вийняв портативний індикатор випромінювання, підніс до цих дивовижних інструментів, але його чорний циліндр мовчав.

На мені були лише плавки й майка. Я скинув їх на підлогу, мов якийсь непотріб, і став під душ. Вода відразу ж принесла мені полегкість. Я вигинався під її пружними, гарячими струменями, масував тіло, пирскав — мився так старанно, немовби хотів змити з себе цю страшну, підозрілу непевність, яка виповнила всю станцію.

У шафі я знайшов легкий тренувальний костюм, який звичайно надягають під скафандр. Перекладаючи в його кишені весь свій убогий скарб, між сторінками записника я намацав щось тверде. Як виявилося, це був ключ від моєї земної квартири. Я й уявлення не мав, як він туди потрапив, якусь мить нерішуче повертів його в пальцях, а тоді поклав на стіл. Універсальний складаний ножик навів мене на думку, що мені, можливо, знадобиться якась зброя. Але він для цього, звісно, не годився. Втім, нічого іншого в мене не було, а до такого душевного стану, щоб шукати випромінювач чи щось подібне, я ще не дійшов.

Я всівся на металевому стільчику, який стояв посеред вільного простору, віддалік від усіх речей. Мені хотілося побути на самоті. Я тішився, що в мене є ще більш як півгодини часу; нічого не вдієш — я від природи був педантичний і пунктуальний буквально у всьому, навіть у дрібницях. Стрілки на двадцятичотирьохгодинному циферблаті мого наручного годинника показували сьому. Сонце сідало. Сім годин за місцевим часом — отже, двадцять на борту «Прометея». На Моддардових екранах планета Соляріс, мабуть, уже зменшилася до розмірів іскорки й нічим не відрізнялася від зірок. Та що мені було тепер до «Прометея»? Я заплющив очі. Довкола панувала глибока тиша, яку порушували тільки розмірене нявчання труб та глухе капотіння води на кахель у душовій.

Отже, Гібарян мертвий. Якщо я правильно зрозумів Снаута, то його смерть настала всього кілька годин тому. Що зробили з його тілом? Поховали? Але ж тут, на цій планеті, цього зробити не можна. Я досить довго розмірковував над цим, немовби доля мертвого була для мене тепер найголовніше, а потім, зрозумівши безглуздість таких думок, підвівся й почав ходити з кутка в куток, раз по раз зачіпаючись носаками за розкидані на підлозі книжки; спіткнувшись об щось, я нахилився й побачив невеличкий планшет, що видався мені порожнім. Я підняв його. В планшеті щось лежало. Відкривши його, я витяг пляшку з темного скла. Вона була легка, неначе з паперу. Я подивився крізь неї на темно-червоний, затягнутий брудною імлою захід сонця. Що це зі мною діється? Чому я звертаю увагу на всілякі дурниці, на зовсім незначні дрібниці, які попадаються мені на очі?

І раптом я здригнувся від сліпучого світла. Мабуть, спрацював фотоелемент — кімнату вже оповивали сутінки. Я був сповнений чекання, моє напруження дедалі зростало, а порожнеча, яку я відчував за спиною, ставала просто нестерпною. Щоб перебороти це почуття, я присунув стілець до книжкових полиць, узяв добре знаний мені другий том старої монографії Х’юза й Ейгеля «Історія планети Соляріс» і почав гортати його, поклавши на коліна товстий, цупкий корінець.

Соляріс було відкрито майже за сто років до мого народження. Планета обертається довкола двох сонць — червоного й голубого. Понад сорок років до неї не наближався жоден космічний корабель. У ті часи теорія Гемоу-Шеплі про неможливість виникнення життя на планетах подвійних зірок вважалася аксіомою. Орбіти таких планет безперервно змінюються внаслідок гравітаційних збурень, спричинених взаємним обертанням двох сонць.

Пертурбації, які виникають при цьому, поперемінно скорочують і розтягують орбіту планети, і зародки життя, якщо вони й з’являються, знищує то пал випромінювання, то крижаний холод. Зміни ці відбуваються протягом мільйонів років, тобто в астрономічному чи біологічному масштабі за дуже короткий час, бо еволюція потребує сотень мільйонів, а то й мільярдів років.

Соляріс, за попередніми обчисленнями, повинен протягом п’ятисот тисяч років наблизитися на відстань, яка дорівнює половині парсека, до свого червоного сонця, а ще через мільйон років — упасти в його розпечену безодню.

Та вже через десять з лишком років учені пересвідчилися, що орбіта планети не зазнає очікуваних змін, а така ж постійна, як і орбіти планет нашої сонячної системи.

Ще раз проведені — цього разу з максимальною точністю — спостереження і обчислення тільки підтвердили те, в чому вже всі були певні: Соляріс має постійну орбіту.

Отож Соляріс, що досі був однією з кількох сотень планет, які щороку відкривають учені і яким у великих статистичних таблицях відводиться кілька рядків—основні характеристики їхнього руху — тепер перейшов у ранг небесного тіла, котре заслуговує на особливу увагу.

Через чотири роки після цього відкриття Соляріс облетіла експедиція Оттеншельда, який вивчав його з борту «Лаокоона» та двох допоміжних космічних кораблів. Цл експедиція мала характер попередньої розвідки, тим більше, що висадитися на планету вона не могла. Вчені тільки вивели на екваторіальні й полярні орбіти велику кількість автоматичних супутників-спостерігачів, які мали заміряти гравітаційні потенціали. Досліджувалася й поверхня планети, майже цілком покрита Океаном, над рівнем якого підносяться тільки нечисленні плоскогір’я. Як виявилося, їхня загальна площа менша за територію Європи, хоч діаметр Соляріса на двадцять процентів більший за земний Ці безладно розкидані клаптики скелястої й пустельної суші зосереджені переважно в південній півкулі. Було вивчено також склад атмосфери, позбавленої кисню, і проведено надзвичайно точні заміри щільності планети, її альбедо та інших астрономічних характеристик. Як і сподівалися, жодних ознак життя не було виявлено- ні на острівцях суші, ні в Океані.

Протягом наступних десятьох років Соляріс, який тепер уже перебував у центрі уваги всіх спостерігачів цього космічного обширу, демонстрував дивовижну тенденцію до зберігання своєї, поза всяким сумнівом, гравітаційно нестабільної орбіти. На якийсь час навіть запахло скандалом, бо провину за наслідки спостережень (дбаючи про благо науки) намагалися перекласти то на окремих осіб, то на обчислювальні машини, якими ці особи користувалися.

Через брак коштів спорядження спеціальної експедиції на Соляріс затрималося ще на три роки, аж до того часу, коли Шенаган, який укомплектував екіпаж, одержав від Інституту три кораблі тоннажу «С» космодромного класу. За півтора року до прибуття на планету експедиції, яка стартувала в районі Альфи Водолія, другий дослідницький флот за дорученням Інституту вивів на довколасолярійську орбіту автоматичний сателоїд — Місяць-247, що працює й досі, правда, після трьох чергових реконструкцій, кожну з яких проведено через десятки років. Дані, які він зібрав, остаточно підтвердили висновки експедиції Оттеншельда про активний характер руху Океану.

Один корабель Шенагана залишився на високій орбіті, а два інших після попередньої підготовки сіли на скелястому клаптику суші площею близько шестисот квадратних миль, у районі південного полюса планети. Експедиція, яка працювала тут вісімнадцять місяців, загалом пройшла успішно, якщо не зважати на один нещасний випадок, викликаний несправністю апаратури. Проте вчені, які входили до складу експедиції, розкололися на два протилежні табори. Предметом їхньої суперечки став Океан. На підставі аналізів учені одностайно визнавали його органічним утворенням (назвати його живим тоді ще ніхто не наважувався). Та якщо біологи вбачали в ньому досить примітивне утворення, щось на зразок велетенського скупчення, тобто однієї рідкої клітини, яка, потворно розрісшись (вони називали її «добіологічною формацією»), оточила всю планету драглистою оболонкою, що подекуди сягала кількох миль у глибочінь, то астрономи й фізики стверджували, буцім це надзвичайно високоорганізована структура, яка за складністю своєї будови, можливо, переважає навіть земні організми, якщо вона здатна активно впливати на формування планетної орбіти. Бо жодної іншої причини, яка пояснювала б поведінку Соляріса, їм не вдалося відкрити, більше того, планетофізики виявили зв’язок між певними процесами в плазматичному Океані і місцевим гравітаційним потенціалом, який змінювався залежно від океанічного «обміну речовин».

Таким чином, фізики, а не біологи запропонували парадоксальне формулювання — «плазматична машина», маючи на увазі утворення, в нашому розумінні, може, й не живе, однак здатне до цілеспрямованих дій, додамо відразу — в астрономічному масштабі.

У цій дискусії, яка, наче вир, затягнула в себе протягом кількох тижнів усі найвидатніші авторитети, вперше за вісімдесят років похитнулася доктрина Гемоу-Шеплі.

Якийсь час дехто ще намагався її захистити, стверджуючи, начебто Океан не має нічого спільного з живим організмом, що це навіть не «поза» — чи «добіологічне» утворення, а всього-на-всього геологічна формація, хоч і незвичайна, бо здатна тільки стабілізувати орбіту Соляріса, змінюючи сили тяжіння; при цьому посилалися на закон Ле Шателье.

На противагу цій консервативній думці з’явилися інші гіпотези, які проголошували (наприклад, одна з найдосконаліших — гіпотеза Чівіта-Вітти), що Океан — результат діалектичного розвитку: від свого первісного стану, від Праокеану — розчину хімічних речовин, які слабо реагують — він зумів під впливом зовнішніх умов (тобто змін планетної орбіти, які загрожували його існуванню), минаючи всі земні щаблі розвитку, минаючи виникнення одно- й багатоклітинних організмів, рослинну й тваринну еволюцію, утворення нервової системи й мозку, зробити різкий стрибок до стадії «гомеостатичного океану». Інакше кажучи, він не пристосовувався, як земні організми, протягом сотень мільйонів років, до навколишнього середовища, щоб тільки після такого тривалого часу дати початок розумним істотам, а зразу ж сам запанував над своїм середовищем.

Це було дуже оригінально, а проте й досі ніхто не розумів, як драглиста маса може стабілізувати орбіту небесного тіла. І хоч уже майже ціле століття були відомі пристрої, які створюють штучні силові й гравітаційні поля — гравітатори, важко було навіть уявити, як саме аморфний кисіль може зробити те, що в гравітаторах досягалося за допомогою складних ядерних реакцій та величезних температур. У газетах, які тоді писали про «таємниці Соляріса», потішаючи читачів і викликаючи обурення у вчених наївними вигадками, траплялися навіть твердження, буцім планетарний Океан—далекий родич земних електричних вугрів...

Та коли одну проблему вдавалося якоюсь мірою розв’язати, на її місці,— як це згодом не раз бувало з планетою Соляріс,— поставала інша, ще неймовірніша.

Дослідження показали, що Океан діє зовсім не за принципом наших гравітаторів (зрештою, це було б і неможливо), а здатен безпосередньо моделювати метрику часу — простору, що, до речі, призводить до відхилень при вимірюванні часу на одному й тому самому меридіані планети. Отже, Океан у певному розумінні не тільки знав теорію Ейнштейна — Бові, але й міг використовувати її висновки (чого не можна сказати про нас).

У науковому світі це відкриття викликало справжню бурю, чи не найсильнішу в нашому столітті. Всіма визнані непохитні теорії розсипалися на порох, у науковій літературі з’явилися досить-таки єретичні статті, а альтернатива «геніальний Океан» чи «гравітаційні драглі» розпалила уми.

Усе це відбувалося десь за півтора десятка років до мого народження. Коли я ходив до школи, Соляріс,— на підставі встановлених на той час фактів,— було вже повсюдно визнано планетою, на якій є життя, але яку населяє тільки один мешканець.

Другий том Х’юза і Ейтеля, який я гортав майже машинально, починався з систематики, такої ж оригінальної, як і кумедної. Класифікаційна таблиця рекомендувала по черзі: тип — політерія (Polytheria), порядок — одноклітинні (Syncytialia), клас — метаморфні (Metamorpha).

Немовби нам було відомо хтозна-скільки представників цього виду, тимчасом як насправді існував тільки один — щоправда, вагою в сімнадцять більйонів тонн.

Під пальцями в мене шелестіли кольорові діаграми, графіки, дані спектральних аналізів, які демонстрували характер і перебіг основного обміну та його хімічні реакції. Що далі я заглиблювався в товстенний том, то більше математики з’являлося на крейдяних сторінках; так нібито наші відомості про цього представника класу метаморфних, який лежав, повитий темрявою ночі, що тривала тут чотири години, за кількасот метрів під сталевим днищем станції, були вичерпні.

Насправді ж не всі вчені ще дійшли одностайної думки про те, чи Океан «істота», а тим більше чи можна вважати його розумним. Я поставив грубий том на полицю й узяв наступний. Він поділявся на дві частини. У першій викладалися протоколи незліченних експериментів, метою яких було встановити контакт з Океаном. У мої студентські роки ці спроби — я це дуже добре пам’ятаю,— породили силу-силенну анекдотів, жартів та дотепів; здавалося, навіть середньовічна схоластика в порівнянні з тими нетрями, в які завела вчених ця проблема, була ясніша й доступніша. Друга частина тому, яка налічувала майже тисячу триста сторінок, містила самі тільки бібліографічні відомості про досліджувану тему. Сама ж література з цього питання, мабуть, не вмістилася б і в кімнаті, де я сидів.

Перші спроби встановити контакт з Океаном було зроблено з допомогою спеціальних електронних апаратів, які трансформують імпульси, посилаючи їх в обох напрямках, причому сам Океан брав активну участь у конструюванні цих апаратів. Проте вся робота виконувалася наосліп. Що означало — «брав участь»? Океан модифікував певні вузли занурюваних у нього приладів, внаслідок чого мінялися записувані ритми розрядів, прилади фіксували незліченну кількість сигналів, схожих на уривки якихось складних викладок вищого математичного аналізу. Але що все це означало? Може, це були дані про тимчасове збудження Океану? Може, імпульси, які десь далеко, за тисячі миль від місця дослідження, спричинюють його велетенські утворення? Чи, може, перекладені на недоступну електронну мову вираження його одвічних істин? А може, його мистецькі твори? Хто ж міг це знати, якщо реакція на той самий подразник жодного разу не була однакова? Якщо на одне подразнення він відповідав вибухом імпульсів, що мало не розносив на друзки всю апаратуру, а на друге, таке ж самісіньке,— глухим мовчанням? Якщо жоден дослід не можна було повторити? І все ж таки здавалося, що від розшифрування цієї лавини записів, яка безперервно наростала, нас відділяє тільки один крок, тим більше, що з цією метою було створено спеціальні електронні мозки, здатні так переробляти цю інформацію, як досі ще ніколи не перероблялося. Справді, деякі результати вдалося одержати. Океан — джерело електричних, магнітних, гравітаційних імпульсів — розмовляв мовою, схожою на мову математики; деякі сплески його електричних розрядів можна було класифікувати, користуючись дуже абстрактними сферами земного математичного аналізу, теорією множини; там з’являлися гомологи структур, відомих із тієї галузі фізики, яка з’ясовує взаємозв’язок енергії і матерії, скінченних і нескінченних величин, часточок і полів. Усе це дедалі більше переконувало вчених, що перед ними — мисляче чудовисько, щось на зразок велетенського протоплазматичного морямозку, який безмежно розрісся, оперезав усю планету й бавить час у небачених за своїм розмахом теоретичних розмірковуваннях про суть усього сущого, а все те, що вловлюють наші апарати,— тільки незначні, випадково підслухані уривки цього правічного, глибинного монологу, який перевищує всяку можливість нашого розуміння.

Так думали математики. Їхні гіпотези одні трактували як вияв зневаги до людських можливостей, як схиляння перед чимось, чого ми ще не розуміємо, але що можна зрозуміти як спробу воскресити давню доктрину ignoramus et ignorabimus[1]; інші ж вважали, що все це шкідливі й марні балачки, що ці гіпотези математиків відбивають міфологію нашого часу, яка вбачає у велетенському мозку — байдуже, електронному чи плазматичному,— найвищу мету існування — суму буття.

А ще інші... Словом, дослідників і точок зору була незліченна кількість. Утім, крім спроб налагодити контакт, були й інші проблеми соляристики, де спеціалізація зайшла так далеко, особливо за останню чверть століття, що солярист-кібернетик насилу міг зрозуміти соляриста-симетріадолога. «Як же ви можете порозумітися з Океаном, коли не здатні зрозуміти один одного?» — якось жартома запитав Вейбеке, котрий у мої студентські роки керував Інститутом; у цьому жарті була велика доля правди.

І все ж таки Океан не випадково віднесли до класу метаморфних. Його рухлива поверхня могла давати початок найрізноманітнішим, не схожим ні на що земне формам, причому цілеспрямованість — адаптаційна, пізнавальна чи будь-яка інша — цих інколи бурхливих спалахів плазматичної «творчості» лишалася цілковитою загадкою.

Ставлячи назад на полицю том, такий важенний, що мені довелося підтримати його й другою рукою, я подумав, що наші відомості про Соляріс, які заповнюють бібліотеку,— власне, непотрібний баласт, кладовище фактів; що ми вже сімдесят вісім років, відколи почали їх нагромаджувати, тупцюємо на місці, гірше того — вся праця цих років, як виявилося, була надаремна.

Наші точні відомості складалися тільки з заперечень. Океан не користувався машинами й не будував їх, хоч за певних обставин, можливо, був здатний на це — іноді він копіював частини деяких занурених у нього апаратів, але робив це тільки в перший і другий рік наших дослідницьких робіт; потім він ігнорував усі наші спроби, хоч як терпляче ми їх повторювали, ніби втратив будь-який інтерес до наших пристроїв і виробів (а отже, й до нас самих). Океан не був наділений,— я перелічую далі наші «негативні відомості»,— ні нервовою системою, ні клітинами, ні структурою, близькою до білкової; він не завжди реагував на подразники, навіть дуже сильні (так, наприклад, Океан повністю «проігнорував» катастрофу допоміжного ракетного корабля другої експедиції Гізе, який упав з висоти трьохсот кілометрів на поверхню планети й знищив вибухом своїх атомних двигунів плазму в радіусі півтори милі).

Поступово в наукових колах, особливо в тих, що належали до керівництва Інституту, «справа Соляріс» почала трактуватися як «справа безнадійна», тож серед них в останні роки залунали голоси, що вимагали скоротити дотацію на подальші дослідження. Про повну ліквідацію станції поки що ніхто не наважувався заговорити — це було б відвертим визнанням поразки. Хоч дехто в приватних розмовах і висловлював думку, що тепер найголовніше — це якомога «з честю» припинити «аферу Соляріс».

Проте для багатьох, особливо для молодих, «афера» ця поступово ставала чимось на кшталт випробування власної вартості. «По суті,— казали вони,— йдеться про ставку, набагато більшу, ніж вивчення соляріанської цивілізації,— про нас самих, про межі людського пізнання».

Певний час популярним був погляд (його старанно поширювали газети), начебто мислячий Океан, що омиває планету Соляріс,— це велетенський мозок, який випередив у своєму розвитку нашу цивілізацію на мільйони років, начебто це «космічний йог», мудрець, утілене всезнання, начебто він давно вже зрозумів марність усякої діяльності й тому на всі наші спроби налагодити з ним контакт відповідає мовчанкою. Та це був хибний погляд, бо живий Океан діяв — і ще й як! Щоправда, він діяв інакше, ніж уявляли собі люди: не будував ні міст, ні мостів, ні літальних машин, не пробував ні подолати простір, ні переступити його, (що, на думку декого, було неоціненною перевагою людини перед ним). Зате він займався тисячократним перетворенням — «онтологічним аутометаморфозом» (уже чого, а вчених термінів на сторінках соляристичних праць не бракувало!). З другого боку, в того, хто наполегливо намагався осягнути найрізноманітніші відомості про Соляріс, складалося враження, що перед ним уламки інтелектуальних конструкцій, можливо, навіть геніальних, безладно перемішані з утвореннями, які є наслідком цілковитої глупоти на грані божевілля. Через те, як антитеза концепції «Океану-йога» виникла теорія «Океану-дебіла».

Ці гіпотези воскресили й оживили одну з найдавніших філософських проблем — проблему взаємовідношення матерії і духу, свідомості. Треба було мати неабияку сміливість, аби першому,— як це зробив Дю-Хаарт,— визнати, що Океан наділений свідомістю. Ця проблема, котру дехто з учених відразу ж потрактував як метафізичну, стала темою майже всіх дискусій і суперечок. Чи можливе мислення без свідомості? І водночас чи можна процеси, які відбуваються в Океані, назвати мисленням? Чи можна вважати горою велетенський камінь, а планетою — велетенську гору? Звичайно, цими термінами можна користуватися, але нове співвідношення величин виводить на сцену нові закономірності й нові явища.

Проблема ця стала квадратурою кола нашої доби. Кожен учений з самостійним мисленням намагався зробити в скарбницю соляристики свій внесок; з’явилося чимало теорій, які стверджували, буцімто перед нами продукт дегенерації, регресу, що настав після фази «інтелектуального розквіту» Океану, буцімто Океан — насправді новоутворення, гліома, котра, зародившись у тілах колишніх жителів планети, роз’їла і поглинула їх, сплавивши рештки в надклітинну стихію, що вічно існує й самоомолоджуеться.

Я зняв з пластикового столу прилади й книжки, розклав на ньому карту Соляріса і, спершись руками на металеві краї столу, почав розглядати її при білому, схожому на земне, світлі ламп. У живому Океані були свої мілини й глибини, а острови, вкриті нальотом вивітрілих мінералів, свідчили про те, що колись вони були його дном. А може, він регулював також процес піднесення над поверхнею і опускання скелястих утворень, занурених у його лоно? Це поки що лишалося таємницею. Я знов, як у дитинстві, коли вперше почув про існування планети Соляріс, був приголомшений величезними півкулями на карті, розмальованими різними відтінками фіолетового й блакитного кольорів.

Не знаю чому, але все навколо раптом утратило для мене інтерес; навіть загадкова смерть Гібаряна і моє невідоме майбутнє видавалися мені тепер такими незначними; поринувши в споглядання цієї вражаючої карти, я забув про все на світі.

Окремі ділянки «живоутворення» було названо іменами дослідників, які присвятили себе їхньому вивченню. Роздивляючись глеємасив Тексалла, що омивав екваторіальні архіпелаги, я нараз відчув на собі чийсь погляд.

Я все ще стояв, схилившись над картою, але вже не бачив її, заціпенівши від страху. Двері навпроти були забарикадовані ящиками й присунутою до них шафкою. «Мабуть, якийсь робот»,— подумав я, хоч досі не бачив у кімнаті жодного робота, а ввійти непомітно для мене він не міг. Відчуття важкого, непорушного погляду ставало нестерпним, пекло шкіру на потилиці й спині. Я мимохіть утягнув голову в плечі й щосили оперся на стіл; стіл зненацька повільно посунувся по підлозі. Я отямивсь і рвучко обернувся.

Кімната була порожня. Переді мною тільки зяяв чорнотою великий напівкруглий ілюмінатор. Дивне відчуття не зникало. На мене дивилася темнота — безлика, велетенська, безока, безмежна. За ілюмінатором, у мороці, не світилася жодна зірка. Я засмикнув світлонепроникні штори. Тепер я вже починав розуміти, хоч не пробув на станції й години, чому тут у декого виникає манія переслідування. Мимоволі я пов’язував це зі смертю Гібаряна. Я знав цього дослідника й досі був певен, що ніщо не може потьмарити його розум. Тепер ця певність зникла.

Я стояв посеред кімнати біля столу. Дихання моє стало рівніше, а піт на чолі поволі висихав. Про що це я тільки-но думав? Ага, про роботів. Дивно, що жодного з них я не бачив ні в коридорі, ні в кімнатах. Кудись вони всі поділися? Єдиний робот, якого я помітив,— та й то на відстані — належав до механічної обслуги ракетодрому. А де ж інші?

Я зиркнув на годинник. Час було вже йти до Снаута.

Я вийшов у коридор, тьмяно освітлений люмінесцентними лампами під стелею. Поминувши двоє дверей і наблизившись до третіх, на яких висіла табличка з прізвищем Гібаряна, довго стояв перед ними. На станції панувала тиша. Я натиснув ручку дверей. Щиро кажучи, мені зовсім не хотілося туди заходити, але ручка легко піддалася, двері трохи відхилилися, й виникла щілина, спершу чорна, а потім осяяна світлом, що спалахнуло всередині. Тепер мене міг побачити кожен, хто йшов коридором. Я швидко переступив поріг, безгучно й щільно причинив за собою двері. Потім рвучко обернувся.

Я стояв, майже притискаючись спиною до дверей. Кімната була трохи більша за мою, з таким же панорамним ілюмінатором, на три чверті заслоненим завіскою з дрібними голубенькими й рожевими квіточками, напевно привезеною з Землі,— вона явно не належала до спорядження станції. Уздовж стін тяглися книжкові полиці й шафки, покриті сріблясто-зеленою емаллю. Все з шафок було вивернуто просто на підлогу, між табуретками й кріслами. Переді мною, захаращуючи прохід, лежали перекинуті два пересувні столики, завалені журналами, які, видно, висипалися з розірваних тек. Розгорнені віялом сторінки книжок були залиті рідинами з розбитих колб та пляшок з притертими корками: ці колби й пляшки були з такого товстого скла, що, просто впавши на підлогу, навіть з великої висоти, нізащо не змогли б розбитися. Під ілюмінатором лежав перекинутий стіл з розтрощеною лампою на висувному кронштейні; поряд валявся табурет, дві ніжки якого було встромлено в напіввисунуті шухляди стола. Усю підлогу встеляв шар карточок, списаних аркушів та інших папірців. Я впізнав Гібарянів почерк і нахилився. Піднімаючи розрізнені аркуші, я помітив, що моя рука відкидає не одну тінь, як досі, а дві.

Я обернувся. Рожева завіска палала, немовби її підпалили згори, а різка смуга сліпучо-голубого вогню чимдалі розгоралася. Я рвучко відсунув завіску, і в очі мені вдарило полум’я гігантської пожежі, що охоплювала третину обрію. Довгі, потворно витягнені тіні бігли поміж хвиль до станції. Це займався світанок. У зоні, де перебувала станція, після ночі, яка тривала всього годину, на небо викочувалося друге, голубе сонце планети. Автоматичний вимикач погасив лампи під стелею, і я знову нахилився до розкиданих паперів. Перебираючи їх, знайшов короткий план досліду, який мав відбутися три тижні тому: Гібарян збирався піддати плазму Океану дії наджорстких рентгенівських променів. З тексту я зрозумів, що план цей мав здійснити Сарторіус, провівши експеримент,— у мене в руках була копія. Осяяні світлом, білі аркуші сліпили очі. Новий день був не такий, як попередній. Під оранжевим небом сонця, яке поволі остигало, чорнильний, з кривавими відблисками Океан майже постійно вкривала брудно-рожева імла, ніби зливаючи в одне ціле небосхил, хмари й хвилі. Тепер усе це щезло. Навіть профільтрований крізь рожеву тканину завіски схід палахкотів, мов пальник сильної кварцевої лампи, і мої засмаглі руки здавалися в ньому майже сірими. Кімната змінилася: все, що мало червоний відтінок, стало враз блякло-бронзовим, мов сира печінка, а всі предмети білого, зеленого й жовтого кольорів, навпаки, налилися соковитою барвою і, здавалося, самі випромінювали сяйво. Примружившись, я зазирнув у шпарку завіски: небо перетворилося на біле море вогню, під яким погойдувалося й дрижало щось схоже на розплавлений метал. Я стулив повіки — в очах попливли червоні кола. На полиці надбитого вмивальника лежали темні окуляри. Я надів їх — вони закрили мені майже пів-обличчя. Тепер завіска світилась, як полум’я натрію. Я заходився читати далі, піднімаючи з підлоги аркуші й складаючи їх на столику, що якимсь дивом стояв неперекинутий. Частини тексту бракувало.

[1] Ми не знаємо й не узнаємо (лат.).

← Назад | На початок | Вперед →