Соляріс (сторінка 2)

Це були протоколи вже проведених досліджень. З них я довідався, що Океан протягом чотирьох днів піддавали опроміненню в пункті, розташованому за тисячу чотириста миль на північний схід від теперішнього місця розташування станції. Для мене це виявилося цілковитою несподіванкою — адже застосування наджорстких рентгенівських променів заборонено конвенцією ООН через їхній згубний вплив. Я був абсолютно певен, що ніхто не звертався на Землю з проханням дозволити такі експерименти. Підвівши голову, я раптом побачив у дзеркалі прочинених дверцят шафки власне відображення, мертвотно-бліде обличчя й темні окуляри. Кімната, яка палахкотіла білим і голубим сяйвом, мала дуже неприродний вигляд; та ось пролунав протяжний скрегіт, і зовні’ ілюмінатор закрили герметичні заслінки; в кімнаті зробилося темно, потім спалахнуло штучне світло, яке тепер здавалося неймовірно тьмяним. Ставало дедалі жаркіше, почулися розмірені звуки кондиціонера, що скидалися на відчайдушне скиглення — холодильні установки станції працювали на повну силу. А проте спека ставала ще задушливішою.

Раптом за дверима залунали кроки. Хтось ішов коридором. Двома нечутними стрибками я опинився біля дверей. Хода сповільнилася й стихла. Той, хто йшов, зупинився під дверима. Ручка повільно повернулась. Я інстинктивно схопив її й притримав. Натиск не дужчав, але й не слабшав. Той, за дверима, певно, як і я, намагався не зчиняти шуму. Якийсь час ми обидва трималися за ручку. Раптом вона підскочила в моїй долоні — її відпустили. За дверима знову почувся слабкий шерех — той, хто намагався їх відчинити, пішов геть. Я ще трохи постояв, наслухаючи, але в коридорі панувала тиша.

Гості

Я квапливо склав учетверо й сховав у кишеню Гібарянові нотатки: Обережно підійшов до шафи й зазирнув усередину: весь одяг було зіжмакано й зсунуто в один куток, немовби там хтось тільки-но ховався. З-під стосу паперів на підлозі стирчав ріжок конверта. Я підняв його. На конверті стояло моє ім’я. У горлі в мене раптом пересохло. Зробивши над собою зусилля, я розірвав конверт і розгорнув маленький аркушик.

Своїм чітким і дуже дрібним почерком Гібарян занотував: «Ann. Solar. Vol. І. Apex, а також Vot Separat[1]. Мессенджера в справі F; «Малий Апокриф» Равінцера». I все. Більше ні слова. Почерк свідчив, що писали записку поспіхом. Може, це було якесь важливе повідомлення? Коли Гібарян це написав? «Треба негайно піти до бібліотеки»,— подумав я. Про те, що є додаток до першого тому «Соляристичного щорічника», я знав, але жодного разу не розгортав його, бо він мав суто історичну цінність. Однак ні про Равінцера, ні про його «Малий Апокриф» я ніколи навіть не чув.

Що робити?

Я вже запізнювавсь на чверть години. Від дверей я ще раз окинув поглядом усю кімнату й тільки тепер помітив вертикально прикріплене до стіни складане ліжко, яке затуляла розгорнена карта Соляріса. За картою щось висіло. Це був кишеньковий магнітофон у футлярі. Я вийняв апарат, футляр почепив на місце, а магнітофон засунув у кишеню, попередньо глянувши на лічильник і впевнившись, що касета використана майже до кінця.

Заплющивши очі, я ще якусь секунду постояв біля дверей, напружено вслухаючись у тишу, що панувала в коридорі. Жодного звуку. Я обережно прохилив двері: коридор видався мені чорною безоднею; тоді я зняв темні окуляри й побачив тьмяне світло світильників під стелею. Зачинивши за собою двері, я повернув ліворуч, до радіостанції.

Я наближався до круглої камери, від якої, ніби спиці колеса, навсібіч розходилися коридори; поминаючи якийсь вузький бічний прохід, що вів, здається, до душових, я раптом побачив велику, невиразно окреслену постать, яка майже зливалася з напівмороком.

Я зупинився, немов укопаний. З глибини коридора неквапливо, перевальцем, як качка, йшла величезна на зріст негритянка. Я помітив, як зблискують білки її очей, і майже одночасно почув м’яке чалапання босих ніг. На ній не було нічого, крім жовтуватої, блискучої, ніби сплетеної з соломи спіднички; дебелі груди її обвисли, а чорні руки були такі товсті, як стегна в нормальної людини; вона пройшла повз мене на відстані метра, навіть не глянувши в мій бік, і віддалилася, похитуючи слоновими клубами, схожа на ті велетенські статуї епохи кам’яного віку, які можна побачити в антропологічних музеях. Там, де коридор повертав, негритянка зупинилася й прохилила двері до Гібарянової кабіни. На мить вона опинилася в смузі сліпучого світла, яке падало з кабіни, потім двері тихо зачинились, і я лишився сам. Правою рукою я схопив кисть лівої й стиснув її так, що хруснули кісточки. Потім розгублено озирнувся. Що тут діється? Що це було? Зненацька я здригнувсь, немов від удару, згадавши Снаутове застереження. Що все це означало? Хто була ця потворна Афродіта? Звідки вона тут узялась? Я ступив один, тільки один крок до Гібарянової кабіни й завмер. Я добре знав, що не ввійду туди. Я глибоко втягував повітря. Щось тут не сходилося, щось було не так... Ага, он воно що! Я підсвідомо чекав, що в ніс мені вдарить неприємний, різкий запах поту, але не відчув його навіть тоді, коли ця негритянка пройшла повз мене за крок.

Не знаю, скільки я так простояв, спершись на холодний метал стіни. На станції панувала тиша, яку порушувало тільки монотонне гудіння кондиціонерів.

Я легенько поплескав себе по щоці й поволі попрямував до радіостанції. Натиснувши ручку дверей, почув різкий голос:

— Хто там?

— Я, Кельвін.

Снаут сидів за столиком між купою алюмінієвих коробок і пультом передавача й просто з бляшанки їв м’ясні консерви. Не знаю, чому він обрав собі для помешкання радіостанцію. Я стояв на порозі, безглуздо вирячившись на його щелепи, які розмірено жували, й раптом відчув, що теж голодний. Підійшовши до полиць, я вибрав з купи тарілок ту, яка найменше припала порохом, і сів навпроти Снаута. Якийсь час ми їли мовчки, потім Снаут підвівся, дістав із стінної шафки термос і налив у склянки гарячого бульйону. Ставлячи термос на підлогу,— на столику вже не було місця,— він запитав:

— Бачив Сарторіуса?

— Ні. А де він?

— Нагорі.

Нагорі містилася лабораторія. Ми знову їли мовчки, чутно було тільки шкрябання виделок об бляшанку. На радіостанції панувала ніч. Ілюмінатор був щільно закритий ззовні, під стелею горіли чотири круглих світильники, їхні відображення тремтіли в пластиковому корпусі передавача. .

На худих Снаутових вилицях проступали червоні прожилки. Він був тепер у чорному, просторому, досить потріпаному светрі.

— З тобою щось трапилося? — запитав Снаут.

— Нічого. А що зі мною може трапитися?

— Тебе кинуло в піт.

Я витер рукою лоба й відчув, що й справді весь мокрий від поту. Це, напевне, була реакція на потрясіння, яке я щойно пережив. Снаут пильно дивився на мене. Може, розповісти йому? Хотілося б, щоб і він мені більше довіряв. Хто з ким тут грає? І в яку саме гру?

— Душно,— сказав я.— Я був певен, що кондиціонери у вас працюють краще.

— За годину все ввійде в норму. А ти певен що тебе кинуло в піт тільки від спеки? — підвів на мене очі Снаут.

Я старанно жував, удаючи, ніби не помічаю його погляду.

— Що ти збираєшся робити?—запитав він нарешті відверто, коли ми поїли, і, скидавши увесь посуд та порожні бляшанки в раковину під стіною, знову сів у крісло.

— Приєднаюсь до вас,— байдуже відповів я.— У вас же є якийсь план досліджень? Якийсь новий подразник, вдається, рентген чи ще щось, га?

— Рентген? — здивовано звів брови Снаут.— Де ти таке чув?

— Не пригадую. Але десь чув. Може, на «Прометеї». А що? Ви його вже застосовуєте?

— Подробиці мені невідомі. Це була ідея Гібаряна. Він розпочав разом з Сарторіусом. Але звідки ти про це знаєш?

Я знизав плечима.

— Тобі невідомі подробиці? Але ж ти повинен був брати в цьому участь, це входить у коло твоїх...— Я не докінчив.

Снаут мовчав. Гудіння кондиціонерів змовкло, температура трималася на стерпному рівні. В повітрі висів тільки безперервний високий звук, що дуже скидався на дзижчання мухи, яка заплуталася в павутинні. Снаут підвівся, підійшов до пульта керування й знічев’я почав клацати перемикачами — головний рубильник перебував у нульовому положенні. Трохи перегодя Снаут, не повертаючи голови, зауважив:

— Треба буде виконати всі формальності щодо цього... ну та ти знаєш.

— Так?

Він обернувся до мене. Очі його зблиснули люттю. Не можу сказати, що я навмисне намагався вивести його з рівноваги, але, нічого не розуміючи в грі, яка тут велася, волів поводитися стримано. Його гострий кадик ходив над чорним- коміром светра.

— Ти був у Гібаряна,— сказав раптом Снаут.

Це не було запитання. Звівши брови, я спокійно дивився йому в вічі.

— Був у його кімнаті,— повторив він.

Я кивнув головою, мовби кажучи: «Припустімо. Ну то й що?» Мені хотілося почути, що він казатиме далі.

— Хто там іще був? — запитав Снаут.

Він знав про неї!!!

— Ніхто. А хто там міг бути? — запитав я.

— Тоді чому ти мене не впустив?

Я осміхнувся.

— Бо злякався. Ти сам мене остерігав. Тож коли ручка повернулась, я інстинктивно придержав її. Чому ти не сказав, що це ти? Я був би тебе впустив.

— Я думав, що там Сарторіус,— невпевнено сказав Снаут.

— Ну то й що?

— Як ти гадаєш... що там сталося? — відповів він запитанням на запитання.

Я мить повагався, а тоді сказав:

— Ти маєш знати це краще, ніж я. Де він?

— У холодильнику,— випалив Снаут.— Ми відразу ж перенесли його туди вранці... Спека ж...

— Де ти його знайшов?

— У шафі.

— У шафі? Він уже був мертвий?

— Серце ще билось, але він уже не дихав. Це була агонія.

— Ти пробував його врятувати?

— Ні.

— Чому?

— Я не встиг,— відповів Снаут після короткої паузи.— Він помер раніше, ніж я його поклав.

— Він стояв у шафі? Між комбінезонами?

— Так.

Снаут підійшов до невеличкого столика в кутку, взяв з нього аркуш паперу й поклав переді мною.

— Я накидав попередній акт,— сказав він.— Це навіть добре, що ти оглянув його кімнату. Причина смерті — ін’єкція смертельної дози перносталу. Тут написано...

Я перебіг очима короткий текст.

— Самогубство...— тихо мовив я.— А причина?..

— Нервовий розлад... депресія... чи як це ще називається. Ти розумієшся на цьому краще, ніж я.

— Я розуміюся тільки на тому, що бачу сам,— заперечив я, звівши на Снаута очі, бо він стояв наді мною.

— Що ти хочеш цим сказати? — спокійно запитав він.

— Гібарян увів собі перностал і сховався в шафу. Так? Якщо так, то це не депресія і не нервовий розлад, а гострий психоз. Параноя... Йому, мабуть, здавалося, що він щось бачить...— провадив я дедалі повільніше, не спускаючи зі Снаута пильного погляду.

Він підійшов до пульта передавача й знову почав клацати перемикачами.

— Тут стоїть тільки твій підпис,— заговорив я після короткої мовчанки.— А Сарторіус?

— Він у лабораторії. Я тобі вже казав. Не виходить звідти й на хвилину. Я гадаю...

— Що?

— Що він замкнувся.

— Замкнувся? Ах, замкнувся. Он які Може, ще й забарикадувався?

— Цілком можливо, що й забарикадувався..

— Снаут...— почав я,— на станції хтось є.

— Ти бачив?!

Він дивився на мене, ледь нахилившись.

— Ти мене остерігав. Від кого? Це галюцинація?

— Що ти бачив?

— Це людина, так?

Снаут мовчав, відвернувшись до стіни, мовби не хотів, щоб я бачив його обличчя, й тарабанив пальцями по металевій перегородці. Я глянув на його руки. На них уже не було слідів крові. І тут у мене сяйнув здогад.

— Це особа реальна,— сказав я тихо, майже пошепки, ніби відкриваючи йому таємницю, яку хтось міг підслухати.— Так? До неї можна доторкнутись. Її можна поранити... Останній раз ти бачив її сьогодні.

— Звідки ти знаєш?!

Снаут не обертався. Стояв, притиснувшись грудьми до стіни. Здавалося, мої слова прибили його до неї.

— Перед тим, як я прилетів... Незадовго до того?..

Снаут зіщулився, немовби очікуючи удару. Я побачив його знавіснілі очі.

— Ти?! — видушив він із себе.— А хто ти такий?

Здавалося, він зараз кинеться на мене. Цього я не сподівався. Все полетіло шкереберть. Він не вірив, що я той, за кого себе видаю. Що це могло означати?! Снаут дивився на мене з невимовним жахом. Що це, божевілля? Отруєння? Цілком можливо. Але ж я бачив його — те страховище. Отже, я й сам... також?..

— Хто це був? — запитав я.

Мої слова трохи заспокоїли Снаута. Якусь хвилину він пильно, з недовірою дивився на мене. Та перш ніж він устиг розтулити рота, я зрозумів, що спроба моя марна: він нічого мені не скаже.

Снаут повільно сів у крісло і обхопив руками голову.

— Що тут коїться?..— мовив він тихо.— Маячня якась...

— Хто це був? — знову запитав я.

— Якщо ти не знаєш...— буркнув він.

— То що?

— Нічого.

— Снаут,— сказав я,— ми з тобою надто далеко від дому. Давай відверто. Усе й так неймовірно заплутано.

— Чого ти від мене хочеш?

— Щоб ти сказав, кого бачив.

— А ти?..— спитав він підозріливо.

— Не лукав, Снаут. Я скажу тобі, і ти скажи мені. Можеш не турбуватись — я не вважатиму тебе психом, бо знаю...

— Психом! О боже! — Снаут удавано засміявся.— Любий мій, та ти, я бачу, нічого, анічогісінько... Це було б порятунком. Якби він хоч на хвилину повірив, що збожеволів, то не зробив би цього й був би зараз живий...

— Отже, те, що ти написав в акті про нервовий розлад,— брехня?

— Ну звичайно!

— Чому ж ти не написав правду?

— Чому?..— повторив він.

Запала мовчанка. Я знов зайшов у глухий кут, нічого не розуміючи, хоч іще хвилину тому мені здавалося, що зможу переконати Снаута і ми спільно атакуємо цю таємницю. Чому, чому він не хоче казати?!

— Де роботи? — запитав я.

— На складах. Ми замкнули їх усіх, крім тих, які обслуговують ракетодром.

— Навіщо?

Він знову не відповів.

— Не скажеш?

— Не можу.

В цьому було щось таке, чого я ніяк не міг уловити. Може, піти нагору, до Сарторіуса? Раптом я згадав цю записку й подумав, що зараз це найголовніше.

— Як ти уявляєш собі подальшу роботу в таких умовах? — спитав я.

Снаут зневажливо пересмикнув плечима.

— Яке це має значення?

— Ах, он як? І що ж ти збираєшся робити?

Він мовчав. Десь за стіною зачовгали босі ноги. Серед нікелю і пластику, високих шаф з електронною апаратурою, скла, точних приладів це ліниве човгання здавалося безглуздим жартом якогось навіженого. Хода наближалась. Я підвівся, напружено вдивляючись у Снаута. Він дослухався, напружившись, але обличчя його не виказувало й тіні переляку. Отже, він боявся не її?

— Звідки вона тут узялася? — спитав я.

Снаут зволікав з відповіддю.

— Ти не хочеш мені цього казати?

— Я не знаю.

— Гаразд.

Човгання поволі віддалялося й нарешті стихло зовсім.

— Ти мені не віриш? — запитав Снаут.— Слово честі, не знаю.

Я мовчки відчинив шафу й почав розсовувати важкі, незграбні скафандри. Як я й сподівався, в глибині, на гаках, висіли газові пістолети, котрими користуються для пересування в невагомості. Як зброя, вони були варті небагато. Та все ж краще, ніж нічого. Я перевірив зарядний пристрій, перекинув через плече ремінь футляра. Снаут уважно стежив за моїми рухами. Коли я підганяв довжину ременя, він саркастично посміхнувся, блиснувши жовтими зубами...

— Щасливого полювання!

— Дякую тобі за все,— відповів я і рушив до дверей.

Снаут підхопився з крісла.

— Кельвін!

Я обернувся. Він уже не посміхався. У нього було таке змучене обличчя, якого мені ще ніколи не доводилося бачити.

— Кельвін, це не... Я... я справді ие можу,— насилу видушив Снаут із себе.

Я чекав, що він скаже ще щось, але він тільки беззвучно ворушив губами.

Я мовчки повернувсь і вийшов.

Сарторіус

Коридор був порожній. Спершу він тягнувся прямо, а потім повертав праворуч. До цього я ніколи не був на станції, але під час тренування шість тижнів прожив у точній її копії в Інституті на Землі. Я знав, куди веде алюмінієвий трап.

У бібліотеці було темно. Я намацав вимикач. Відшукавши в картотеці перший том «Соляристичного щорічника» разом з додатком, я натиснув клавішу: спалахнув червоний вогник. Я перевірив у реєстраційному пристрої — ця книжка, як і друга, «Малий Апокриф», була в Гібаряна. Вимкнувши світло, я повернувся наниз. Я боявся заходити до його кабіни, хоч недавно чув, як від дверей віддалялися легкі кроки. Вони ж могли туди повернутись! Якийсь час я нерішуче стояв під дверима, а потім, зціпивши зуби, здолав страх і ввійшов.

В освітленій кабіні нікого не було. Я почав перебирати книжки, які лежали на підлозі під ілюмінатором, та погляд мій мимохіть звертався до шафи, де між комбінезонами чорніла прогалина; нарешті я не витримав і, підійшовши, зачинив дверцята. Під ілюмінатором додатку не було. Я методично перекладав том за томом, аж поки нарешті, діставшись до останнього стосу між ліжком і шафою, натрапив на те, що шукав.

Я сподівався знайти в книзі якусь помітку, і справді — в іменному покажчику лежала закладка, а червоним олівцем було обведено прізвище, яке нічого мені не говорило: Андре Бертон. У книзі воно зустрічалося на двох різних сторінках. Прочитавши згадку про нього на першій, я довідався, що Бертон був запасним пілотом на кораблі Шенагана. Далі про нього згадувалося десь аж через сто сторінок. Висадившись на Соляріс, експедиція діяла дуже обережно. Та коли через шістнадцять днів з’ясувалося, що плазматичний Океан не тільки не виявляє жодних ознак агресивності, а, навпаки, відступає перед кожним предметом, який наближається до його поверхні, і всіляко уникає безпосереднього контакту з будь-якими апаратами й людьми, Шенаган та його заступник Тімоліс скасували частину застережних заходів, бо вони ставали їм на заваді й сповільнювали проведення робіт.

Відтак експедицію розбили на невеликі групи по два-три чоловіка, які здійснювали над Океаном польоти іноді на відстані кількох сотень миль; випромінювачі, які раніше використовувались для захисту й прикривали зону робіт, залишили на базі. В перші чотири дні після цих змін не сталося нічого особливого, якщо не зважати на те, що час від часу псувалася киснева апаратура скафандрів, бо її вихідні клапани, як виявилося, були дуже чутливі до корозійної дії отруйної атмосфери. Через те їх мало не щодня доводилося міняти.

На п’ятий день — чи на двадцять перший, якщо рахувати з моменту висадки експедиції,— двоє вчених, Каруччі й Фехнер (перший був радіобіолог, а другий — фізик), вирушили в дослідницький політ над Океаном на невеликому двомісному аеромобілі. Це був не літальний апарат, а глісер, що пересувався на подушці стисненого повітря.

Коли через шість годин вони не повернулися, Тімоліс, який керував базою під час відсутності Шенагана, оголосив тривогу й вислав усіх, хто був вільний від роботи, на розшуки.

За фатальним збігом обставин того дня приблизно через годину після вильоту дослідницьких груп порушився радіозв’язок. До цього спричинилася велика пляма на червоному сонці, що викидала сильні корпускулярні потоки у верхні шари атмосфери. Працювали тільки ультракороткохвильові передавачі, які давали змогу підтримувати зв’язок на відстані близько двадцятьох миль. До того ж перед заходом сонця погустішав туман, і розшуки довелося перервати.

І тільки коли рятувальні групи вже поверталися на базу, одна з них на відстані всього вісімдесят миль від берега виявила аеромобіль. Мотор працював, і цілком справна машина зависла над хвилями. В прозорій кабіні був тільки Каруччі, та й то напівпритомний.

Аеромобіль допровадили до бази, а біля Каруччі заходились лікарі. Того ж таки вечора він прийшов до тями, але про долю Фехнера нічого не міг сказати. Пам’ятав тільки одне: коли вони вже вирішили повертатися на станцію, він відчув ядуху. Дихальний клапан його апарата заїдало, і в скафандр при кожному вдиху просочувалася невелика кількість отруйних газів.

Фехнер, який хотів полагодити його апарат, відстебнув ремені і встав. Це було останнє, що пам’ятав Каруччі. На думку фахівців, події, можливо, розвивалися так: лагодячи апарат Каруччі, Фехнер відкрив верх кабіни, щоб низьке склепіння над головою не заважало йому вільно рухатися. Це допускалося, бо кабіни в таких машинах були негерметичні й захищали тільки від безпосереднього впливу атмосфери та вітру. Під час цих маніпуляцій кисневий апарат Фехнера, мабуть, зіпсувався, і напівпритомний вчений вибрався нагору через відкритий верх і впав в Океан.

Така історія першої жертви Океану. Пошуки тіла — в скафандрі воно мало плавати на поверхні — не дали ніяких наслідків. А втім, може, воно десь і плавало; ретельно обстежити тисячі квадратних миль хвилястої пустелі, майже постійно повитої клаптями туману, експедиція не могла.

До сутінків,— я повертаюсь до подій того дня,— прибули всі рятувальні машини, за винятком великого вантажного вертольота, на якому вилетів Бертон.

Він з’явився над базою майже через годину після настання темряви, коли про нього почали вже серйозно непокоїтися. Бертон був у стані нервового шоку; самотужки вибравшись із вертольота, він одразу ж кинувся тікати. А коли його піймали, почав кричати й плакати. Така поведінка чоловіка, за плечима в якого було сімнадцять років космічних польотів, здійснених іноді в дуже складних умовах, видавалася принаймні дивною. Лікарі припускали, що він теж отруївся.

Через два дні Бертон, який уже трохи наче заспокоївся, а проте не хотів ні на хвилину залишити внутрішні відсіки головної ракети експедиції чи навіть підійти до ілюмінатора, з якого відкривався краєвид на Океан, заявив, що Хоче подати рапорт про свій політ. Він наполягав на цьому, твердячи, що йдеться про речі надзвичайної ваги.

Рада експедиції розглянула рапорт Бертона й визнала, що він — плід хворобливої уяви людини, отруєної атмосферними газами, а тому долучила його не до історії експедиції, а до історії Бертонової хвороби. На цьому все й скінчилося.

Про все це мовилося в додатку. Я здогадувався, що суть справи викладалась, очевидно, в самому рапорті Бертона — те, що призвело цього пілота далекої космічної експедиції до нервового потрясіння. Я знов заходився перебирати книжки, але знайти «Малий Апокриф» мені так і не пощастило. Я відчував дедалі більшу втому, через те відклав дальші пошуки на завтра і вийшов з кабіни. Поминаючи алюмінієвий трап, я помітив на приступках відблиски світла, що падали згори. Отже, Сарторіус працював і досі! Так пізно? Я вирішив з ним поговорити.

Нагорі було трохи тепліше. В широкому низькому коридорі тягнув легенький вітерець. Смужки паперу трепетали над вентиляційними отворами. Двері головної лабораторії були зроблені з товстої плити нешліфованого скла, вставленої в металеву раму. Зсередини скло було затулене чимось темним; світло пробивалося тільки крізь вузькі ілюмінатори під самісінькою стелею. Я натиснув ручку дверей, але вони, як і треба було сподіватись, не піддалися. В лабораторії було тихо, тільки час від часу за дверима лунало якесь негучне попискування,— мабуть, то сичав газовий пальник. Я постукав — у відповідь ні звуку.

— Сарторіус! — покликав я.— Докторе Сарторіус! Це я, Кельвін! Мені треба з вами поговорити, будь ласка, відчиніть!

Слабкий шурхіт, немовби хтось ступав по зіжмаканому папері,— і знову тиша.

— Це я, Кельвін! Адже ви чули про мене! Кілька годин тому я прилетів з «Прометея»! — кричав я в щілину між металевим наличником і дверима.— Докторе Сарторіус! Тут нікого нема, я один! Відчиніть!

Мовчання. І знову ледь чутний шурхіт. Потім щось дзенькнуло, ще раз і ще, немовби хтось укладав металеві інструменти на металевий лоток. І раптом... я закам’янів. Залунали дрібненькі крочки, частий, квапливий тупіт маленьких ніжок, начебто за дверима підстрибом бігала дитина. А може... може, це хтось імітував її ходу, надзвичайно спритно барабанячи пальцями по якійсь порожній коробці, що добре резонувала?..

— Докторе Сарторіус! — закричав я.— Ви відчините чи ні?!

Ніякісінької відповіді, тільки знову дитяче дріботіння й водночас кілька швидких, ледве чутних сягнистих кроків, немовби хтось навшпиньках ішов до дверей. Але якщо той «хтось» ішов, то як же міг він воднораз імітувати дитяче дріботіння? «Що мені, зрештою, до цього?!» — подумав я і, вже не стримуючи шаленої люті, загорлав:

— Докторе Сарторіус!!! Я не для того летів сюди шістнадцять місяців, щоб подивитись, як ви розігруєте комедію!!! Рахую до десятьох! Потім виважу двері!!!

Я дуже сумнівався, що мені це вдасться.

Реактивний струмінь газового пістолета не дуже сильний, але я був сповнений рішучості виконати свою погрозу, навіть якби мені довелося вирушити на пошуки вибухівки, якої напевне не бракувало на складі. Я поклав собі не поступатися, нізащо не грати цими крапленими божевільними картами, які вкладала мені до рук ситуація.

Почувся дивний звук, неначе за дверима хтось із кимось боровся або щось пересовував; штора на дверях відсунулася, може, на півметра, тонка тінь упала на матові, ніби вкриті інеєм двері, і хрипкуватий дискант проказав:

— Я відчиню, але ви мусите пообіцяти, що не ввійдете досередини.

— Тоді навіщо ви хочете відчинити? — гукнув я.

— Я вийду до вас.

— Гаразд. Обіцяю.

У замку тихо клацнув ключ, потім темний силует, який заслоняв половину дверей, старанно засмикнув штору: звідти й далі долинала якась шамотня — мені здалося, що я чую тріск, немовби там пересували дерев’яний столик, нарешті світла плита дверей ледь прочинилась, і Сарторіус протиснувся крізь щілину в коридор. Він стояв переді мною, заслоняючи собою двері, високий і такий худий, що здавалося, під кремовим трикотажним костюмом були самі шкіра і кістки. Шию його обвивала чорна хустина, а через плече був перекинутий складений удвоє, пропалений реактивами захисний лабораторний халат. Незвичайно вузьку голову він тримав трохи набік. Вигнуті темні окуляри затуляли майже пів-обличчя, тож я не міг розгледіти його очей. Нижня щелепа виступала вперед, тонкі губи, як і величезні, ніби обморожені вуха були синюваті. Сарторіус був неголений. На зап’ястях на шнурах теліпались антирадіаційні рукавиці з червоної гуми. Ми стояли так якусь хвилину, дивлячись один на одного з неприхованою неприязню. Його волосся, таке рідке й нерівне, наче він сам постригся машинкою під їжачка, мало олов’яний відтінок, а щетина на щоках була зовсім сива. Чоло засмагло, як у Снаута, але тільки до половини,— мабуть, на сонці Сарторіус постійно носив якусь шапочку.

— Я вас слухаю,— озвався він нарешті.

Мені здалося, що він не стільки чекає, що я йому скажу, скільки, дедалі щільніше притискаючись спиною до скляної плити дверей, напружено прислухається до того, що діється в лабораторії. Я не знав, з чого почати, боявся бовкнути якусь дурницю.

— Моє прізвище Кельвін...— промовив я,— Ви, мабуть, про мене чули. Я працюю, тобто... працював із Гібаряном...

Худе Сарторіусове обличчя, все покарбоване вертикальними зморшками,— такий з вигляду, певне, був Дон-Кіхот,— нічого не відбивало. Чорна вигнута пластина спрямованих на мене окулярів заважала мені говорити.

— Я довідався, що Гібаряна... немає в живих.— Мені перехопило подих.

— Так. Що ви ще хочете мені сказати? — нетерпляче мовив Сарторіус.

— Це самогубство?.. Хто знайшов тіло — ви чи доктор Снаут?

— Чому ви звертаєтесь з цим запитанням до мене? Хіба доктор Снаут не розповів вам...

— Я хотів почути, що ви можете розповісти про це...

— Ви психолог, докторе Кельвін?

— Так. А що?

— Учений?

— Ну, так. Тільки яке це має відношення?...

— А я думав, що ви слідчий чи поліцейський. Зараз дві години сорок хвилин, а ви, замість того щоб постаратись якнайшвидше включитися в роботу, яка провадиться на станції, що було б принаймні зрозуміло, спершу нахабно вдираєтесь до моєї лабораторії, а тепер ще й допитуєте мене, ніби я щонайменше перебуваю під підозрінням!

Я стримавсь, але від цього зусилля у мене на чолі виступив піт.

— А ви й справді перебуваєте під підозрінням, Сарторіус! — сказав я здушеним голосом. Мені хотілося будь-що дошкулити йому, і я жорстоко додав: — І ви це чудово знаєте!

— Якщо ви, Кельвін, не заберете свої слова назад і не попросите в мене пробачення, я поскаржусь на вас у черговій радіограмі.

— За віщо я повинен перед вами вибачатися? Замість того щоб прийняти мене й чесно ознайомити з тим, що тут діється, ви замикаєтесь і забарикадовуєтесь у лабораторії! Ви що, вже зовсім з глузду з’їхали?! Хто ви, власне,— вчений чи нікчемний боягуз?! Може, ви мені нарешті відповісте, га?!

Вже й сам не пам’ятаю, що я ще тоді кричав, але його обличчя, як і досі, було незворушне. Тільки по блідій, пористій шкірі котилися великі краплі поту. І раптом я зрозумів: він мене зовсім не слухає! Обома руками, схованими за спиною, він щосили тримав двері, які ледь помітно здригалися, немовби хтось натискав на них із коридора.

— Ідіть геть...— раптом простогнав він дивним, пискливим голосом.— Ідіть... благаю вас! Ідіть! Ідіть униз; я прийду, прийду, я зроблю все, що ви хочете, тільки, заради бога, ідіть!!!

У його голосі була така мука, що я, зовсім розгубившись, мимохіть підняв руку, щоб допомогти йому втримати двері, які, здавалось, от-от розчиняться. Та Сарторіус раптом нестямно залементував, неначебто я замахнувся на нього ножем. Я позадкував, а він усе кричав фальцетом: «Іди! Іди!» — а потім: «Зараз повернуся! Зараз повернуся! Зараз повернуся!!! Ні! Ні!!!»

Він прохилив двері й прослизнув усередину. Мені здалося, що на рівні його грудей майнуло щось золотисте, якийсь блискучий диск. За дверима тепер чулася якась шамотня, штора рвучко відслонилася, висока тінь мигнула по скляному екрані, штора знову зсунулась, і більше нічого не було видно. Що там коїлося? Почулися тупіт, шалена біганина, потім усе урвав пронизливий дзенькіт розбитого скла і пролунав дзвінкий дитячий сміх.

Ноги піді мною тремтіли, я розгублено озирався на всі боки. Запала тиша. Я сів на низьке пластикове підвіконня й просидів так, мабуть, хвилин п’ятнадцять. Не знаю, чи я чогось чекав, чи просто був такий вимотаний, що мені навіть не хотілося вставати. Голова просто розколювалася від болю. Десь високо почувся протяжний скрип, і водночас довкола посвітлішало.

Мені було видно тільки частину коридора, який кільцем оперізував лабораторію. Вона містилася на найвищому ярусі станції, прямо під верхньою обшивкою, через те зовнішні стіни були ввігнуті й похилі, ілюмінатори, розташовані через кожні кілька метрів, скидалися на бійниці. Зовнішні заслінки на них ураз поповзли вгору. Блакитний день закінчувався. Крізь товсте скло ринуло сліпуче сяйво. Кожна нікельована планка, кожна дверна ручка засяяла, мов маленьке сонце. Двері до лабораторії — ця величезна плита з неполірованого скла — запалали, наче жерло топки. Я дивився на свої посірілі в цьому примарному світлі, складені на колінах руки. В правій я стискав газовий пістолет — навіть не помітив, коли і як вихопив його з футляра. Я вклав його назад у футляр. Мені було вже ясно, що тут не допоможе навіть атомний випромінювач. Та й що ним можна зробити? Розтрощити двері? Вдертися з його допомогою до лабораторії?

Я підвівся. Сонячний диск, схожий на водневий вибух, занурюючись в Океан, послав мені навздогін горизонтальний пучок майже матеріальних променів; коли вони торкнулися моєї щоки,— я вже спускався трапом униз,— я відчув немовби дотик розпеченого тавра.

Зійшовши до половини трапа, я раптом передумав і повернувся нагору. Обігнув лабораторію. Як я вже казав, її оперізував коридор; пройшовши кроків сто, я опинився по другий її бік, навпроти точнісінько таких самих скляних дверей, але навіть не пробував їх відчинити, бо добре знав, що вони замкнені.

Я шукав якесь віконце в пластиковій стіні чи хоча б якусь шпарку; бажання підглянути за Сарторіусом не видавалося мені непристойним. Я хотів нарешті покінчити з усіма здогадками й дізнатись про правду, хоча навіть не уявляв собі, чи зможу її зрозуміти.

Мені спало на думку, що лабораторні приміщення освітлюються крізь ілюмінатори в стелі, тобто у верхній обшивці, і що коли я виберуся назовні, то, можливо, вдасться зазирнути крізь них усередину. Але для цього мені знову треба було спускатися вниз по скафандр і кисневий апарат. Я стояв біля трапа, розмірковуючи, чи варта справа заходу. Цілком імовірно, що скло у верхніх ілюмінаторах матове. Але що мені залишалося робити? Я спустився на середній ярус. Довелося пройти повз радіостанцію. Двері до неї були розчинені навстіж. Снаут сидів у кріслі в тій самій позі, в якій я його покинув. Він спав, але, зачувши мої кроки, здригнувся й розплющив очі.

— Алло, Кельвін! — хрипко окликнув він мене.

Я мовчав.

— Ну що? Узнав що-небудь? — запитав Снаут.

— Так,— відповів я спроквола.— Він не один.

Снаут скривив губи:

— От бачиш! Це вже щось. То, кажеш, у нього гості?

— Не розумію, чому ви не хочете мені пояснити, що це таке,— промовив я ніби знехотя.— Раз я тут житиму, то однаково рано чи пізно про все довідаюся. Навіщо ж ці таємниці?

— Ти все зрозумієш, коли до тебе самого прийдуть гості,— відповів Снаут.

Здавалося, він на щось очікує й не дуже хоче зі мною розмовляти.

— Ти куди? — кинув він, коли я рушив далі.

Я не відповів.

У залі ракетодрому нічого не змінилося. На підвищенні стояла навстіж відчинена моя закіптюжена капсула. Я підійшов до вішалок із скафандрами, і в мене раптом пропало всяке бажання вибиратися назовні. Я круто повернувся й гвинтовим трапом зійшов до складів. Вузький коридор був захаращений балонами і штабелями ящиків. Стіни його полискували синявою нічим не покритого металу. Ще кілька десятків кроків — і під стелею з’явилися білі від інею труби холодильної установки. Я пішов уздовж них. Через муфту в товстому пластиковому манжеті їх було проведено в герметично замкнене приміщення. Коли я відчинив важкі, завтовшки в дві долоні двері з гумовою облямівкою, на мене війнуло холодом, що проймав аж до кісток. Я затремтів. З плетива засніжених змійовиків звисали крижані бурульки. Тут також стояли вкриті шаром снігу ящики і контейнери, полиці вздовж стін були заповнені бляшанками і обгорнутими в прозорий пластик жовтуватими грудками якогось жиру. В глибині склепінчаста стеля знижувалась. Там висіла цупка, іскриста від паморбзі штора. Я відгорнув її край. На підвищенні з алюмінієвих ґраток лежав якийсь великий, довгастий, укритий сірою тканиною предмет. Я підняв край полотнища й побачив застигле обличчя Гібаряна. Чорне волосся з сивим пасмом над лобом гладко прилягало до черепа. Переламуючи лінію шиї, високо стирчав кадик. Запалі очі дивилися просто в стелю, в кутику одного з них замерзла мутна краплина. Мене пробирав такий холод, що я ледве стримував дрож. Не випускаючи з руки саван, я другою рукою торкнувся Гібарянової щоки. Враження було таке, ніби я доторкнувся до мерзлого поліна. Шкіра була шерехата від щетини, яка пробивалася чорними цятками. Вираз безмежного, презирливого терпіння застиг у складках губ. Опускаючи край тканини, я помітив, що по другий бік трупа з-під складок видніються кілька чорних довгастих намистинок чи квасолин, маленьких і великих. Я заціпенів.

Це були пальці босих ніг, які я бачив з боку підошви; випуклі подушечки великих пальців були ледь розсунуті. Під зім’ятим краєм савана розпласталася негритянка.

Вона лежала долілиць, мовби поринувши в глибокий сон. Дюйм за дюймом стягував я з неї грубу тканину. Голова, вкрита волоссям, зібраним у маленькі синювато-чорні жмутики, лежала на згині такої ж чорної масивної руки. Лискуча шкіра спини напнулася на горбиках хребців. Ані найменший порух не оживляв велетенське тіло. Я ще раз глянув на її босі підошви, і мене раптом вразила одна дивна деталь: вони не були ні стерті, ні сплющені вагою тіла, на них навіть не зроговіла шкіра від ходьби босоніж — вона лишилася така ж тонка, як на спині чи руках.

Щоб пересвідчитися, що це справді так, я доторкнувся до негритянки, хоч зробити це мені було набагато важче, ніж доторкнутися до трупа. І тут сталося щось неймовірне: тіло, яке лежало на двадцятиградусному морозі, поворухнулося. Негритянка підгорнула ногу, як це робить собака, коли її взяти під час сну за лапу.

«Вона тут замерзне»,— подумав я. Але її тіло було спокійне й не дуже холодне, я ще відчував у кінчиках пальців м’який дотик. Я позадкував за штору, опустив її й вийшов у коридор. Мені здалося, що тут нестерпно жарко. Трап знову привів мене в зал ракетодрому. Я сів на згорнений кільцевий парашут і обхопив голову руками. По моєму тілу наче пройшов важкий коток. Я це знав, що зі мною діється. Був зовсім розчавлений, думки мої сповзали в якусь прірву — втрата свідомості, небуття видавалися мені тепер неймовірним і недосяжним благом.

Чого йти до Снаута чи до Сарторіуса? Я не уявляв собі, щоб хтось із них міг звести в одне ціле все те, що я досі пережив, побачив, до чого доторкнувся власними руками. Єдиним порятунком, утечею, поясненням був діагноз — божевілля. Так, я, мабуть, збожеволів, відразу ж після посадки. Океан уплинув на мій мозок — я переживав галюцинацію, а якщо це так, то нема чого тратити сили на марні спроби розгадати неіснуючі насправді загадки, а треба шукати лікарської допомоги, викликати по радіо «Прометея» чи якийсь інший корабель, послати сигнал SOS.

І тут сталося те, чого я зовсім не сподівався: думка, що я збожеволів, заспокоїла мене.

Тепер я навіть дуже добре розумів слова Снаута,— якщо допустити, що взагалі існував якийсь Снаут і що я будь-коли з ним розмовляв — адже галюцинації могли початися значно раніше. Хтозна, чи не перебуваю я ще й досі на борту «Прометея», уражений гострим нападом душевної хвороби, і все, що я досі пережив,— тільки витвір моєї збудженої уяви? Та якщо я був хворий, то міг видужати, а це давало мені принаймні надію на порятунок, якої я не бачив у страшних кошмарах мого короткого кількагодинного перебування на Солярісі.

Отже, треба було Передусім провести якийсь логічно продуманий експеримент над самим собою experimentum crucis[2],— котрий переконливо довів би мені, чи я справді схибнувсь і став жертвою власного маячіння, чи, може, мої переживання, незважаючи на їх цілковиту абсурдність і неправдоподібність, реальні.

Отак розмірковуючи, я придивлявся до металевої опори несучих конструкцій ракетодрому. Це була обшита випуклим листовим металом і пофарбована в блідо-зелений колір сталева щогла, яка виступала із стіни; у кількох місцях, на висоті приблизно одного метра, фарба облущилася — мабуть, її обдерли ракетні візки, які тут проїжджають. Я доторкнувся до сталі, погрів її трохи долонею, постукав по краю захисної обшивки: чи може маячіння досягати такої міри реальності? «Може»,— відповів я сам собі; як-не-як, це був мій фах, і на таких речах я розумівся.

А чи можна придумати це вирішальне випробування? Спершу мені здавалося, що ні, бо мій хворий мозок (якщо він і справді хворий) створюватиме будь-які ілюзії, яких я від нього зажадаю. Адже не тільки під час недуги, а й у звичайному сні трапляється, що ми розмовляємо з незнайомими нам наяву людьми, ставимо образам, які нам приснилися, запитання й чуємо їхні відповіді, і хоч ці люди насправді тільки витвір нашої власної психіки, всього лиш тимчасово виділені її псевдосамостійні частини, ми все-таки не знаємо, які слова вони вимовляють, аж поки вони (уві сні) заговорять до нас. А насправді ж ці слова створені тією ж виокремленою частиною нашого власного розуму, і через те ми повинні були б їх знати вже в ту мить, коли самі їх придумали, щоб укласти в уста співрозмовника, який нам приснився. Отож, хоч би що я задумав і здійснив, я завжди міг собі сказати, що вчинив саме так, як це чинять уві сні. Ні Снаут, ні Сарторіус насправді могли зовсім не існувати, а тому ставити їм будь-які запитання було просто безглуздо.

Я подумав, що міг би прийняти якісь ліки, якийсь сильнодіючий засіб, наприклад, пеотил чи інший препарат, котрий викликає галюцинації і кольорові видіння. Поява таких феноменів довела б, що препарат, який я задля цього вжив, існує насправді і є матеріальною часткою довколишньої дійсності. Але й це — розмірковував я далі — не було б бажаним вирішальним випробуванням, бо я знав, як повинен подіяти засіб (адже мені самому доведеться його вибирати). Отже, цілком можливо, що і вживання ліків, і ефект від них однаково будуть витвором моєї уяви.

Мені вже здавалося, що, потрапивши в це зачароване коло, я не зумію з нього вирватись — адже не можна думати інакше, ніж мозком, не можна вибратись із самого себе, щоб перевірити, чи нормальні ті процеси, які відбуваються в організмі,— і раптом мені сяйнула думка, така ж проста, як і щаслива.

Я підхопився із згорненого парашута й побіг просто на радіостанцію. Там нікого не було. Мимохідь я кинув оком на настінний електричний годинник. Було близько четвертої години ночі за умовним часом станції, надворі займався червоний світанок. Я швидко ввімкнув апаратуру далекого радіозв’язку і, чекаючи, поки нагріються лампи, ще раз продумав кожний етап експерименту.

Я не пам’ятав, яким сигналом викликають автоматичну станцію сателоїда, що обертається довкола Соляріса. Знайшовши його на табличці, яка висіла над головним пультом, я послав виклик азбукою Морзе й через вісім секунд дістав відповідь. Сателоїд, а точніше його електронний мозок, відгукнувся ритмічними імпульсами.

Тоді я зажадав, щоб він повідомив, причому з точністю до п’ятого десяткового знака, які меридіани зоряного шатра Галактики він, обертаючись довкола Соляріса, перетинає кожні двадцять дві секунди. Потім я сів і став чекати на відповідь.

Вона прийшла через десять хвилин. Я відірвав паперову стрічку з надрукованими даними, сховав її в шухляду (при цьому намагався навіть не дивитися на неї), приніс з бібліотеки великі карти неба, логарифмічні таблиці, журнал добового обертання супутника та кілька інших довідників і заходився шукати відповідь на те саме запитання. Майже годину я згаяв на складання рівнянь; не пригадую вже, коли останній раз мені доводилося стільки рахувати,— мабуть, іще в студентські роки на іспиті з практичної астрономії.

Обчислення я проводив на великому калькуляторі станції. Мої міркування були приблизно такі: за картами неба я дістану цифри, які лише частково збігатимуться з даними, що їх повідомив сателоїд. Почасти тому, що сателоїд зазнає дуже складних пертурбацій під впливом гравітаційних сил Соляріса, його обох сонць, які обертаються одне довкола одного, а також локальних змін притягання, Спричинюваних Океаном. Коли в мене буде два ряди цифр, одні з яких передані з сателоїда, а другі — теоретично обчислені на підставі карт неба, я внесу в свої розрахунки Поправки: тоді обидві групи результатів повинні збігтися аж до четвертого десяткового знака; розходження можливі тільки в п’ятому знаку,— вони свідчитимуть про дію Океану, яка не піддається обчисленню.

Якщо дані, повідомлені сателоїдом, насправді не існують, а є тільки витвором моєї уяви, то вони ніяк не зможуть збігтися з даними другого ряду, тобто з обчисленими. Мій мозок може бути вражений хворобою, проте він не здавен,— ні за яких умов,— зробити обчислення, здійснені великим калькулятором станції, бо на це йому знадобився б не один місяць часу. А з цього випливає: якщо дані збіжаться, то великий калькулятор станції існує насправді і я користувався ним наяву, а не в стані маячіння.

У мене тремтіли руки, коли я діставав з шухляди паперову телеграфну стрічку й, розправляючи її, клав на столі поруч другої, ширшої, вийнятої з калькулятора. Обидва ряди цифр, як я й передбачав, збігалися до четвертого знака включно. Розходження з’являлися тільки в п’ятому.

Я заховав усі папери в шухляду. Отже, калькулятор існував незалежно від мене; а це означало, що і станція, і все, що на ній діялося, також були реальними.

Я вже збирався засунути шухляду, коли раптом помітив у ній цілий стос аркушів, укритих якимись цифрами. Я вийняв їх і з першого ж погляду зрозумів, що хтось уже проводив експеримент, схожий на мій, з тією лише різницею, що замість даних, які стосувалися зоряної сфери, зажадав від сателоїда вимірів альбедо Соляріса з інтервалами у сорок секунд.

Я не збожеволів. Останній промінець надії згас. Я вимкнув передавач, допив з термоса бульйон і пішов спати.

Гері

Усі обчислення я робив з якимсь мовчазним завзяттям, і тільки воно тримало мене на ногах. Я так отупів від утоми, що не зміг навіть відкинути ліжко в кабіні: замість того щоб відчепити верхні затискачі, потягнув за бильце, і постіль упала на мене. Опустивши нарешті ліжко, я скинув з себе всю одежу й білизну просто на підлогу і, напівживий, повалився на подушку, навіть не надувши її як слід. Незчувся, як і заснув, так і не погасивши світла. А коли розплющив очі, мені здалося, що я проспав усього кілька хвилин. Кабіну заливало похмуре червоне сяйво. Було прохолодно й приємно. Я лежав зовсім голий, нічим не вкритий. Навпроти ліжка, під напіввідслоненим ілюмінатором, хтось сидів на стільці, освітлений червоним сонцем. Це була Гері — в білому платті, боса, ноги закладені одна на одну, темне волосся зачесане назад, тонка тканина напнулася на грудях; засмаглі до ліктів руки опущені на коліна; вона пильно дивилася на мене з-під чорних вій. Я довго й цілком спокійно теж розглядав її. Першою моєю думкою було: «Як добре, що це тільки сон, коли знаєш, що все це тобі сниться». І все ж таки мені хотілося, щоб вона щезла. Я мружився, намагаючись посилити в собі це бажання, але коли знову розплющив очі, Гері, як і досі, сиділа переді мною в тій самій позі. Її звично стулені губи немовби збиралися свиснути, але в очах не було й тіні усмішки. Я пригадав усе, що думав про сни вчора ввечері, перед тим як лягти спати. Зовні Гері була точнісінько така, як того разу, коли я востаннє бачив її живою. А їй же минуло тоді всього дев’ятнадцять; тепер їй було б уже двадцять дев’ять; звісно, вона нітрохи не змінилася — небіжчики лишаються молодими. Гері позирала на мене тими самими, сповненими подиву очима. «Треба чимось у неї пожбурити»,— подумав я, та, хоч це був тільки сон, усе-таки не наважився кинути чимось у небіжчицю.

— Бідолашна. Ти прийшла мене провідати, еге ж? — промовив я і трохи злякався, бо голос мій пролунав так щиро, а кабіна, й Гері, і все довкола здавалося таким реальним, як тільки можна собі уявити.

Який пластичний сон! Мало того, що він кольоровий,— я ще бачу на підлозі багато речей, яких учора, лягаючи спати, навіть не помітив. «Коли прокинусь,— подумав я,— треба буде перевірити, чи справді вони тут лежать, чи тільки сняться мені, як і Гері...»

— І довго ти ще збираєшся отак сидіти?..— запитав я й відзначив подумки, що говорю тихо, наче боюся, що мене хтось почує. Ніби можна підслухати те, що відбувається уві сні!

Тим часом сонце трохи підбилося вгору. «Непогано,— подумав я.— Коли я лягав спати, був червоний день, потім мав настати голубий і тільки після нього — другий червоний. Не міг же я безтурботно проспати цілих п’ятнадцять годин. Отже, це, без сумніву, сон!»

[1] Соляристичний щорічник Т. І. Додаток... Окрема думка... (лат.).

[2] Вирішальне випробування, буквально — проба хрестом (лат.).

← Назад | На початок | Вперед →
Рейтинг: 0.0 з 5 (0 голос.)
Оцінити:   
up