Соляріс (сторінка 3)

Заспокоївшись, я уважно придивився до Гері. Світло падало на неї ззаду: промінь, який пробивався крізь шпарку в завісці, золотив оксамитовий пушок на її лівій щоці, а вії відкидали на обличчя довгу тінь. Вона була чарівна. «Ти ба,— майнуло мені в голові,— який я скрупульозний навіть уві сні: і рух сонця помічаю, і те, що ямочка в Гері там, де її ні в кого немає,— нижче кутика здивованих губів». І все ж таки я волів, щоб це якнайшвидше скінчилося, бо мені треба було братися до якоїсь роботи. Я міцно стулив повіки, намагаючись прокинутися, але раптом почув рипіння й миттю розплющив очі. Гері сиділа поруч на ліжку й пильно дивилась на мене. Я усміхнувся їй, і вона також усміхнулася й схилилась наді мною. Перший поцілунок був легкий, зовсім дитячий. Я цілував її довго. «Хіба можна так поводитись уві сні?» — подумав я. Але ж це навіть не зрада її пам’яті, бо це мені сниться вона, вона сама! Досі такого зі мною ще ніколи не траплялося... Ми обоє все ще мовчали. Я лежав горілиць; коли Гері підводила обличчя, я міг зазирнути в її маленькі, просвітлені сонцем ніздрі, які завжди були барометром її настрою: кінчиками пальців я обвів мочки її вух, порожевілих від моїх поцілунків. Не знаю, що мене так непокоїло; я весь час переконував себе, що це сон, однак серце моє тривожно стискалося.

Я весь напруживсь, щоб підхопитися з ліжка, проте був готовий до того, що мені це не вдасться — вві сні ми дуже часто не владні над власним тілом, воно немовби паралізоване або й зовсім чуже; я гадав, що прокинуся від цього зусилля, однак не прокинувсь, а просто сів на ліжку, звісивши ноги на підлогу. «Нічого не вдієш, доведеться додивитись цей сон до кінця»,— вирішив я, проте мій гарний настрій розвіявся остаточно. Мене пойняв страх,

— Чого ти хочеш? — запитав я. Голос мій пролунав хрипко, і я відкашлявся.

Машинально почав шукати босими ногами капці, та перш ніж згадав, що їх тут немає, так забив пальця, що аж засичав від болю. «Ну, тепер це скінчиться!» — задоволено подумав я.

Проте нічого не змінилося. Гері відсунулась, коли я сів. Плечима вона сперлася на бильце ліжка. Плаття на ній ледь-ледь посмикувалося під соском лівої груді в такт биттю серця. Вона дивилася на мене спокійно, з цікавістю. Я подумав, що непогано було б прийняти душ, але відразу ж зметикував, що душ, який сниться, не може розбудити.

— Звідки ти тут узялася? — запитав я.

Гері підняла мою руку й почала гратися нею, підбиваючи її знайомим жестом, підкидаючи й ловлячи мої пальці.

— Не знаю,— відповіла вона.— А ти хіба не радий?

І голос був такий самий низький, і тон неуважний — вона говорила так завжди, немовби думки її в цей час були десь далеко; через те мені іноді здавалося, що Гері не думає ні про що взагалі, а іноді — що вона просто нічого не соромиться, бо до всього приглядається з ледь помітним подивом в очах.

— Тебе... хтось бачив?

— Не знаю. Я просто прийшла. Хіба це так важливо, Крісе?

Вона все ще гралася моєю рукою, але обличчя її враз збайдужіло. Вона нахмурилася.

— Гері...

— Що, любий?

— Як ти довідалася, що я тут?

Вона збентежено всміхнулася. В неї були такі темні губи, що, коли вона їла вишні, на них не видно було й знаку.

— І сама не знаю. Смішно, еге ж? Ти спав, коли я ввійшла, але я тебе не розбудила. Не хотіла тебе будити, бо ти злюка. Злюка й зануда.— У такт своїм словам Гері жваво підкидала мою долоню.

— Ти була внизу?

— Була. Я втекла звідти. Там холодно.

Вона випустила мою руку. Лягаючи на бік, труснула головою, щоб відкинути волосся, і глянула на мене з тією ледь помітною усмішкою, яка колись мене страшенно дратувала, аж поки я зрозумів, що кохаю її.

— Але ж... Гері... ти...— пробелькотів я й, нахилившись над нею, підняв короткий рукав її плаття.

Над схожим на квітку знаком від щеплення віспи червонів маленький слід уколу. Хоч я й сподівався його побачити (бо все ще мимохіть дошукувався бодай якоїсь логіки в тому, що тут діялося), мене обсипало морозом. Я торкнувся пальцем цієї ранки від уколу, що снилася мені роками і я зі стогоном прокидався на збитій постелі, завжди в тій самій позі — скрутившись клубком,— так, як лежала Гері, коли я знайшов її захололою. Певно, уві сні я намагався заподіяти собі те саме, що заподіяла вона, немовби хотів таким чином виблагати в її пам’яті прощення чи принаймні бути поряд з нею в ті останні хвилини, коли вона вже відчула дію уколу й повинна була злякатися того, що скоїла. Адже Гері боялася навіть звичайнісінької подряпинки, не зносила ні болю, ні крові й ось тепер зважилася на таке, залишивши п’ятеро слів на листівці, адресованій мені. Листівка лежала серед паперів у моєму гаманці, і я постійно носив її при собі. Вона була вже заяложена, потерта на згинах, та я не мав сили розстатися з нею, раз у раз повертаючись до тієї хвилини, коли Гері писала її, й до того, що вона повинна була тоді відчувати. Я переконував себе, що Гері хотіла все це зробити тільки жартома, щоб налякати мене, але доза виявилася надто великою. Друзі запевняли мене, що все було саме так або що Гері вчинила це під впливом хвилинної слабості, викликаної депресією, раптовою депресією. Однак ніхто не знав, що я сказав їй за п’ять днів до того. І, щоб завдати їй ще більшого болю, почав пакувати свої речі. А вона, коли я пакувався, спитала на диво спокійно: «Ти розумієш, що це означає?..» Я вдав, що не розумію, хоча розумів усе дуже добре. Я вважав Гері боягузкою й сказав їй про це — а тепер вона лежала поперек ліжка й пильно дивилася на мене, мовби не знала, що це я її вбив.

— І це все, що ти вмієш? — запитала вона.

Кабіна була червона від сонця, волосся Гері полум’яніло; вона глянула на свою руку, намагаючись збагнути, чому я так довго її розглядаю, а коли я опустив долоню, притулилася до неї холодною гладенькою щокою.

— Гері,— хрипко мовив я,— це неможливо...

— Та годі вже тобі!

Очі в неї були заплющені, повіки тремтіли, чорні вії торкалися щік.

— Де ми, Гері?

— У нас.

— А де це?

Одне її око на мить розплющилося й знову заплющилось. Вона полоскотала віями мою долоню.

— Крісе!

— Що?

— Мені так гарно з тобою.

Я сидів над нею, не ворушачись. Потім підвів голову й побачив у дзеркалі частину ліжка над умивальником, розкуйовджене волосся Гері й свої голі коліна. Я підтягнув ступнею один з напіврозплавлених інструментів, які валялися на підлозі, і підняв його вільною рукою. Край інструмента був гострий. Я приклав його до стегна над тим місцем, де рожевів напівкруглий симетричний шрам, і ввігнав у тіло. Мене пронизав різкий біль. Я дивився на великі краплі крові, які скочувалися по стегну й тихо скапували на підлогу.

Але марно. Страшні думки, які снували в моїй голові, ставали дедалі виразнішими. Я вже більше не переконував себе: «Це сон», бо давно перестав у нього вірити. Тепер я думав: «Треба захищатись». Я глянув на Гері, на її спину, яка під білим платтям плавно переходила в лінії стегна, на босі ноги, які вона звісила з ліжка. Я простяг до них руку, обережно взяв рожеву п’ятку й провів пальцями по ступні. Вона була ніжна, мов у немовляти.

Тепер я був уже абсолютно певен, що це не Гері, й майже не сумнівався, що сама вона про це не знає.

Боса ступня смикнулась у моїй долоні, теплі губи Гері затремтіли від безгучного сміху.

— Перестань...— прошепотіла вона.

Я м’яко вивільнив руку з-під її щоки і встав. Квапливо одягаючись, я побачив, що вона сіла на ліжку і втупилася в мене.

— Де твої речі? — запитав я й відразу ж пошкодував про це.

— Мої речі?

— Хіба в тебе тільки одне плаття?

Тепер це була вже гра. Я навмисне намагався триматись невимушено, як завжди, немовби ми розсталися з нею тільки вчора, ба ні — немовби ми взагалі ніколи не розставалися. Гері встала й знайомим мені легким і рвучним рухом розправила плаття. Мої слова заінтригували її, але вона нічого не сказала, тільки обвела довкола допитливим поглядом, ніби щось шукала, і, явно здивована, обернулась до мене.

— Не знаю,— безпорадно відповіла вона.— Може, в шафі?..— І відчинила дверцята.

— Ні, там тільки комбінезони,— сказав я.

Підійшовши до умивальника, я взяв електробритву і почав голитися, намагаючись при цьому не стояти спиною до дівчини, хто б вона не була.

Гері ходила по кабіні, заглядала у всі закутки, визирнула в ілюмінатор; нарешті підійшла до мене.

— Крісе,— мовила вона,— в мене таке відчуття, неначе щось сталося.

Вона замовкла. Я вимкнув бритву й чекав, що буде далі.

— Неначе я щось забула... неначе багато чого забула. Я знаю... пам’ятаю тільки тебе... і... і більше нічого.

Я слухав її, намагаючись бути зовні незворушним.

— Я нездужала?

— Як тобі сказати... це можна назвати й так. Якийсь час ти й справді нездужала.

— Отже, це, мабуть, через хворобу.

Гері відразу ж повеселішала. Я не можу описати, що я тоді відчував. Коли вона мовчала, ходила, сиділа, усміхалася, враження, що я бачу перед собою Гері, було сильніше за гнітюче почуття тривоги. Та були хвилини, коли мені здавалося, що це якась спрощена Гері, зведена до кількох характерних слів, жестів, рухів. Вона підійшла до мене майже впритул, уперлася стисненими кулаками в мої груди й запитала:

— Як у нас з тобою, Крісе? Добре чи погано?

— Краще й бути не може,— відповів я.

Вона ледь помітно всміхнулася.

— Якщо ти так кажеш, то скоріше погано.

— Ну що ти, Гері... Знаєш, люба... мені зараз треба на хвилинку вийти,— квапливо сказав я.— Зачекай на мене тут, гаразд? А може... ти голодна? — додав я, бо сам раптом відчув, що хочу їсти.

— Голодна? Ні.— Вона труснула головою, й від цього руху волосся розсипалося по її плечах.— Мені зачекати на тебе тут? Ти надовго?

— На годинку...— почав я, але вона перебила мене:

— Я піду з тобою.

— Тобі не можна йти зі мною, бо мені треба працювати.

— Я піду з тобою.

Це була вже явно інша Гері: та, колишня, ніколи не нав’язувалася. Ніколи.

— Це неможливо, маленька моя...

Вона глянула на мене знизу, потім несподівано взяла мою руку. Я провів долонею по її плечу; воно було пружне й тепле; зовсім не бажаючи того, я почав пестити Гері. Все моє єство жадало її, тяглося й поривалося до неї всупереч розуму, всупереч логіці й страху.

Намагаючись будь-що зберегти рівновагу, я повторив:

— Це неможливо, Гері. Ти мусиш залишитися тут.

— Ні.

Як це пролунало!

— Чому?

— Н... не знаю.

Вона озирнулася довкола й знову звела на мене очі.

— Я не можу...— майже пошепки вимовила вона.

— Але чому?!

— Не знаю. Не можу. Мені здається... Мені здається...

Гері вперто шукала в собі відповідь, а коли нарешті знайшла, ця відповідь прозвучала для неї самої як одкровення:

— Мені здається, що я повинна весь час бачити тебе.

Вона сказала це якось по-діловому, без найменшого натяку на почуття. За цим щось крилося. І хоч зовні ніщо не змінилось,— я все ще обіймав Гері, дивлячись у вічі,— проте непомітно почав заламувати їй руки за спину. Цей рух, спершу не зовсім певний, ставав дедалі усвідомленішим — у мене з’явилася мета. Я вже шукав очима, чим можна було б її зв’язати.

Лікті Гері, вивернені назад, легенько вдарилися один об один і водночас напружилися з такою силою, яка звела нанівець мою спробу. Я боровся, може, секунду. Навіть атлет, перегнувшись назад, як Гері, ледве торкаючись ногами підлоги, не зміг би випручатися з моїх рук. А вона, з виразом усе тієї ж незворушності на обличчі й з ледь помітною невпевненою усмішкою на устах розімкнула мої обійми, випросталась і опустила руки.

її очі спостерігали за мною так само спокійно й зацікавлено, як і напочатку, коли я тільки-но прокинувся. Вона немовби й не помітила мого відчайдушного зусилля, викликаного нападом страху. Гері стояла непорушна, байдужа, зосереджена, трохи всім цим здивована и, здавалося, на щось чекала.

Руки мої опали самі собою. Я підійшов до полиці біля умивальника. Відчуваючи, що потрапив у жахливу пастку, шукав виходу, перебираючи подумки дедалі нещадніші способи боротьби. Якби мене в цю мить хтось запитав, що зі мною діється і що все це означає, я не міг би видушити з себе й слова, але мені вже було ясно: те, що коїться на станції з усіма нами, становить одне ціле, таке ж страшне, як і незбагненне. Та в цю хвилину мене цікавило зовсім інше — я силкувався знайти якийсь викрут, якусь лазівку для втечі. Я стояв до Гері спиною, але весь час відчував на собі її погляд. Над полицею в стіні була маленька аптечка. Нашвидку оглянувши її, я знайшов слоїчок зі снотворним і кинув у склянку чотири таблетки — максимальну дозу. Я навіть не дуже приховував свої маніпуляції від Гері. Важко сказати чому — тоді я над цим не замислювавсь. Я налив у склянку гарячої води, зачекав, поки таблетки розчиняться, і підійшов до Гері, яка все ще непорушно стояла на місці.

— Ти сердишся? — тихо запитав я.

— Та ні.

— На випий.

Не знаю, чому я був певен, що вона мене послухається. І справді, Гері мовчки взяла склянку з моїх рук і духом випила снотворне. Я поставив порожню склянку на столик і сів у кутку між шафою й книжковою полицею. Гері повільно підійшла до мене і вмостилася на підлозі біля крісла, підібгавши під себе ноги, як це вона робила раніше, й не менш знайомим мені рухом відкинула волосся. Хоч я вже не вірив у те, що це Гері, кожного разу, коли я впізнавав її звички, мені перехоплювало подих. Це було незрозуміло й страшно, та найстрашніше було те, що й сам я змушений був поводитись підступно, вдаючи, ніби вважаю її за Гері; але ж сама вона й справді вважала себе Гері, отже, з цього погляду, в її поведінці не було ніякої підступності. Не знаю, як я дійшов такого висновку, але я був певен цього, якщо тут взагалі могла існувати якась певність!

Я сидів, а дівчина обіперлася плечем об мої коліна, її волосся лоскотало мені руки; ми обоє майже не ворушилися. Кілька разів я непомітно зиркнув на годинник. Минуло півгодини — снотворне мало б уже подіяти. Гері щось тихенько пробурмотіла.

— Що ти сказала? — запитав я, але вона не відповіла.

І я подумав, що її таки почав змагати сон, хоч, відверто кажучи, в глибині душі сумнівався, що ліки подіють. Чому? І на це запитання я не знаходив відповіді. Найімовірніше, тому, що моя хитрість була надто примітивна.

Поволі голова Гері схилилася на мої коліна, темне волосся впало їй на обличчя; вона дихала розмірено, як знеможена сном людина. Я вже хотів був перенести її иа ліжко, та зненацька вона, не розплющуючи очей, легенько скубнула мене за чуба й зареготала.

Я заціпенів, а Гері аж заходилася сміхом. Примружившись, вона стежила за мною з наївним і лукавим виразом на личку. Я сидів, неприродно випростаний, ошелешений і безпорадний. А Гері, хихикнувши ще раз, притулилася щокою до моєї руки й замовкла.

— Чого ти смієшся? — запитав я глухим голосом.

На обличчі Гері знову з’явився той самий вираз тривожної задуми. Я бачив, що вона хоче бути зі мною щирою. Вона торкнула пальцем свій маленький носик і, зітхнувши, нарешті сказала:

— Сама не знаю.— В її словах був непідробний подив.— Я поводжусь, як ідіотка, правда ж? Мені чомусь раптом... Та ти теж гарний: сидиш надутий, як... як Пелвіс.

— Як хто? — перепитав я, бо мені здалося, що я не дочув.

— Як Пелвіс, ти ж його знаєш, того товстуна...

Це вже взагалі було щось неймовірне: Гері, поза всяким сумнівом, не могла ні знати, ні навіть чути від мене про Пелвіса з тієї простої причини, що він повернувся із своєї експедиції щонайменше через три роки після її смерті. Я теж не був з ним до того знайомий і не знав, що, головуючи на зборах Інституту, він мав неприємну звичку страшенно затягувати засідання. Власне кажучи, його звали Пелле Вілліс — звідси й скорочене прізвисько, яке до повернення Пелвіса теж нікому не було відоме.

Гері сперлася ліктями на мої коліна і втупилася мені в вічі. Я поклав їй руки на плечі й повільно провів долонями по них, так що мої пальці майже зімкнулися довкола її пульсуючої шиї. Зрештою, це можна було сприйняти як пестощі, і, судячи з її погляду, вона так до цього й поставилася. Насправді ж я просто хотів пересвідчитись, що в неї звичайне, тепле людське тіло і що під м’язами є кістки й суглоби. Дивлячись у її спокійні очі, я відчув нездоланне бажання щосили стиснути їй горло.

Мої пальці вже майже зімкнулись, коли мені раптом пригадалися закривавлені руки Снаута, і я відпустив Гері.

— Як ти чудно дивишся...— спокійно мовила вона.

Серце моє так калатало, що я не міг видобути з себе й слова. Я на мить заплющив очі.

І раптом у мене виник чіткий план дій, від початку до кінця, з усіма подробицями. Не гаючи й секунди, я підвівся з крісла.

— Мені вже треба йти, Гері,— сказав я,— і якщо ти так дуже хочеш, то ходімо зі мною.

— Гаразд.

Вона рвучко підхопилася з підлоги.

— Чому ти боса? — запитав я, підходячи до шафи й вибираючи з-поміж різнобарвних комбінезонів два — для себе і для неї.

— Не знаю... мабуть, я кудись запроторила свої туфлі...— невпевнено відповіла вона.

Я пропустив це повз вуха.

— У платті ти не зможеш цього надягти, доведеться скинути.

— Комбінезон?.. А навіщо? — здивувалася вона й відразу ж почала стягувати з себе плаття.

Та тут з’ясувалася дивна річ — плаття не знімалося, бо, як виявилося, на ньому не було жодної застібки, блискавки чи хоча б якогось гачка. Червоні ґудзики посередині правили за звичайнісіньку оздобу. Гері збентежено всміхнулась. Удаючи, що в цьому немає нічого особливого, я підняв з підлоги схожий на скальпель інструмент і розрізав плаття на спині, там, де кінчався виріз. Тепер вона могла стягти його через голову. Комбінезон був на неї трохи завеликий.

— Ми що, кудись полетимо?.. І ти теж? — допитувалася вона, коли ми, вже одягнені, опинилися в коридорі.

Я тільки мовчки кивнув. Я страшенно боявся, що ми зустрінемо Снаута, але коридор, який вів до злітного майданчика, був порожній, а двері радіостанції, повз які нам довелося пройти,— зачинені.

На станції, як і досі, панувала мертва тиша. Гері стежила за тим, як я на невеличкому електричному візку викочував з середнього боксу на вільну колію ракету. Я по черзі перевірив, чи справні мікрореактор, дистанційне керування рулів і сопел, а тоді разом зі стартовим візком перекотив ракету на круглу роликову площину стартового диска під центром лійкуватого склепіння, попередньо прибравши звідти порожню капсулу.

Це була невелика ракета для зв’язку між станцією і сателоїдом, яку використовували для перевезення вантажів; люди в ній літали тільки у виняткових випадках, бо вона не відчинялася зсередини. Саме це й влаштовувало мене. Я, звичайно, не збирався запускати ракету, але робив усе так, неначе готував її до справжнього старту. Гері, яка стільки разів супроводжувала мене в польотах, трохи розумілася в цьому. Я ще раз перевірив усередині стан кондиціонерів і кисневої апаратури, привів їх у дію, а коли після ввімкнення головного ланцюга спалахнули контрольні лампочки, виліз із тісної кабіни й кивнув на неї Гері, яка стояла біля трапа:

— Залазь.

— А ти?

— Я за тобою. Мені треба закрити люк.

Я був певен, що вона не розгадає моєї хитрості.

Коли Гері піднялася по трапу в кабіну, я зразу ж просунув голову в люк, спитав, чи зручно їй там, і, почувши глухе, здушене «так», відхилився назад, щосили хряснувши люком. Двома руками я ввігнав обидві засувки до упору й заздалегідь приготовленим ключем почав затягувати п’ять гайок, що закріплювали в пазах обшивки кришку люка.

Загострена сигара ракети стояла вертикально, немовби й справді за мить мала злетіти в простір. Я знав, що тій, яку я замкнув усередині, ніщо не загрожує — у ракеті було достатньо кисню й навіть трохи харчів; а втім, я зовсім не збирався тримати її там хтозна й поки.

Я прагнув будь-що здобути для себе бодай кілька годин свободи, щоб скласти план на майбутнє й налагодити контакт із Снаутом — тепер уже на рівних правах.

Затягуючи передостанню гайку, я -відчув, що металеві підпори, на яких трималася ракета, підвішена тільки за три невеличких виступи, легенько тремтять, але подумай, що це я сам, щосили орудуючи великим ключем, мимохіть розгойдав сталеву брилу.

Та, відійшовши на декілька кроків, я побачив таке, чого не хотів би бачити більше ніколи в житті.

Уся ракета ходила ходором від ударів — та ще й яких! — ізсередини. Якби там замість чорноволосої стрункої дівчини опинився сталевий робот, то, мабуть, навіть він не зміг би так стрясати цю восьмитонну масу. На полірованій поверхні ракети переливалися і танцювали відблиски вогнів ракетодрому. Щоправда, ніяких звуків ударів я не чув — усередині ракети панувала цілковита тиша, тільки широко розставлені опори конструкції, в якій вона висіла, втратили чіткість обрисів, вібруючи, наче струни. Частота коливань була тала велика, що я злякався, чи витримає обшивка. Тремтячими руками я затягнув останню гайку, кинув ключ і зіскочив з трапа. Повільно задкуючи, я бачив, як амортизатори, розраховані тільки на постійний тиск, підстрибують у гніздах. Мені здалося, що броньована оболонка міняє свій монолітний блиск. Мов навіжений, я підскочив до пульта дистанційного керування, обома руками штовхнув угору важелі запуску реактора й зв’язку; і тоді з репродуктора, вмонтованого в кабіні ракети, пролунав пронизливий чи то вереск, чи то свист, зовсім не схожий на людський голос; та все ж таки я розібрав у ньому безугавне скигління: «Крісе! Крісе! Крісе!!!»

Не можу стверджувати, що чув те цілком виразно. Кров лилася з моїх обдертих до кісточок пальців — з такою шаленою похапливістю намагався я запустити ракету. Голубуватий відблиск упав на стіни, зі стартового майданчика під соплами завихорилися клуби пилюки, потім спалахнув сніп сліпучих іскор, і всі звуки перекрив високий, протяжний гул. Ракета піднялася на трьох язиках полум’я, які відразу ж злилися в один вогненний стовп, і, лишаючи за собою тремтливе марево, вилетіла крізь стартову шахту. Заслінки миттю закрились, автоматично ввімкнені компресори почали подавати до залу, в якому клубочився ядучий дим, свіже повітря. Та я всього цього не помічав. Спершись руками на пульт, ще відчуваючи на обличчі подих вогню, з присмаленим від гарячого випромінювання волоссям, я судорожно хапав ротом просякнуте гаром і характерним, озоновим запахом повітря. Хоч у момент старту ракети я мимоволі заплющив очі, реактивне полум’я все ж таки осліпило мене. Кілька хвилин перед очима пливли чорні, червоні й золоті кола. Та поступово вони розтанули. Дим, пилюка й туман зникали — їх з протяжним стогоном утягували вентиляційні труби. Перше, що я побачив, був зеленавий екран радара. Я почав шукати ракету, водячи радіолокатором. А коли нарешті піймав її, вона була вже за межами атмосфери. Ще ніколи в житті мені не доводилося запускати ракету так похапливо, наосліп, не маючи ані найменшого уявлення, ні якого їй надати прискорення, ні взагалі куди спрямувати. Я подумав, що найпростіше буде вивести ракету на орбіту довкола Соляріса, на висоту приблизно тисячі кілометрів; тоді я зможу вимкнути двигуни: вони працювали надто довго, тож я не мав певності, що не станеться катастрофа, наслідки якої важко навіть уявити. Тисячокілометрова орбіта, як я пересвідчився, перевіривши за таблицею, була стаціонарна. Щиро кажучи, вона теж нічого не гарантувала; але іншого виходу в цій ситуації я не бачив.

У мене не вистачало відваги ввімкнути репродуктор, який я вимкнув відразу ж після старту. Я зробив би все, що завгодно, аби тільки не чути більше цього жахливого голосу, в якому вже не лишилося нічого людського. Всі маски,— це я міг сказати собі вже напевно,— було зірвано, і крізь личину Гері почало прозирати інше, дійсне обличчя, перед яким альтернатива божевілля справді видавалася порятунком.

Була рівно перша година, коли я покинув ракетодром.

«Малий апокриф»

Обличчя й руки в мене були обпечені. Я пригадав, що, шукаючи снотворне для Гері (якби я тільки міг, то посміявся б тепер з власної наївності), помітив в аптечці слоїчок мазі від опіків, і пішов до себе. Відчинивши двері, я побачив при червоному світлі заходу, що в кріслі, перед яким недавно стояла навколішки Гері, хтось сидить. Я відсахнувся, ладен кинутись навтіки, і заціпенів від жаху; це тривало всього якусь мить. Той, хто сидів, підвів голову, і я впізнав Снаута. Заклавши ногу на ногу й повернувшись до мене спиною (на ньому були ті самі полотняні штани, пропалені реактивами), він гортав якісь папери — ціла купа їх лежала поруч на столику. Помітивши мою присутність, Снаут відклав папери і якусь хвилину похмуро розглядав мене понад опущеними на кінчик носа окулярами.

Я мовчки підійшов до умивальника, вийняв з аптечки напіврідку мазь і заходився змащувати нею найбільш попечені місця на лобі й щоках. На щастя, обличчя моє не дуже запухло, а очі не зачепило зовсім — я встиг міцно їх заплющити. Кілька великих пухирів на скроні й щоці я проколов стерильною голкою для ін’єкцій і видавив з них сукровицю. Потім наліпив на обличчя два просочені маззю шматки марлі. Снаут весь час пильно за мною стежив. Та я не звертав на нього ніякісінької уваги. А коли нарешті закінчив цю процедуру,— обличчя моє пекло вогнем і чимдалі дужче,— то сів у друге крісло, прибравши з нього плаття Гері. Звичайнісіньке плаття, тільки без застібки.

Снаут, склавши руки на кістлявому коліні, критично спостерігав за кожним моїм рухом.

— Ну що, погомонимо? — запитав він, коли я сів.

Я мовчав, притискаючи марлю, яка почала сповзати з моєї щоки.

— У нас були гості, га?

— Так,— відповів я сухо, не маючи ані найменшого бажання підстроюватися під його тон.

— І нам пощастило їх спекатись? Ну, ну, ти, бачу, рішуче за це взявся.

Снаут торкнувся свого облупленого лоба, на якому вже з’явилися рожеві плями молоденької шкіри. Я отетеріло дивився на них. Чому досі ця так звана Снаутова й Сарторіусова засмага не спонукали мене замислитись? Я весь час вважав, що це від сонця, але ж на Солярісі ніхто не загоряє...

— Однак ти почав з малого, правда ж? — провадив далі Снаут, не завваживши, як спалахнули мої очі від здогаду, що раптом сяйнув у мене в голові.— 3 різних наркотиків, отрути, прийомів вільної американської боротьби, еге ж?

— Чого ти від мене хочеш? Ми можемо розмовляти тільки на рівних. Якщо ти надумав поблазнювати, то краще йди собі.

— Іноді, хоч-не-хоч, доводиться блазнювати,— сказав він і глянув на мене примруженими очима.— Не будеш же ти мене переконувати, що не скористався ні вірьовкою, ні молотком? А чорнильницею часом не кидався, як Лютер? Ні? О,— скривився він,— тоді ти просто молодець! Навіть умивальник цілий. Ти взагалі не пробував розчерепити голову, де там, у тебе повний порядок,— нічого не розбито. Виходить, усе дуже просто — посадив, запустив на орбіту — і по всьому?! — Снаут зиркнув на годинник.— Значить, години дві, а може, й три у нас тепер є,— підсумував він і глянув на мене, неприємно посміхаючись. І раптом спитав: — Отже, ти вважаєш, що я свиня?

— Справжнісінька свиня,— недвозначно підтвердив я.

— Та невже? А ти б повірив, якби я розповів тобі отаке? Повірив би хоч одному моєму слову?

Я мовчав.

— Гібарян був перший, з ким це сталося,— вів далі Снаут, так само неприємно посміхаючись.— Він замкнувся у своїй кабіні й розмовляв з нами тільки крізь двері. А ми... ти здогадуєшся, що ми подумали?

Я здогадувавсь, але волів промовчати.

— Ну звичайно. Ми подумали, що він схибнувся з розуму. Він дещо нам розповів крізь двері, однак не все. Ти, може, навіть здогадуєшся, чому він приховував, хто в нього був? Ну звичайно, ти вже знаєш: suum cuique[1]. Але Гібарян був справжній дослідник. Він зажадав, щоб ми дали йому шанс.

— Який шанс?

— Ну, я гадаю, він намагався це якось класифікувати й збагнути, зробити якісь висновки, працював ночами. Ти знаєш, що він робив? Ну звичайно, знаєш!

— Обчислення,— сказав я.— В шухляді. На радіостанції. Це його робота?

— Так. Тільки тоді я ще нічого про це не знав.

— Як довго це тривало?

— Відвідини? Майже тиждень. Розмовляли крізь двері. Що там коїлося! Ми думали, що в нього галюцинації, психомоторне збудження. Я давав йому скополамін.

— Як... йому?!

— Атож. Він брав, але не для себе. Експериментував. Так усе це й тяглося.

— А ви?..

— Ми? На третій день поклали собі добутися до нього, висадити двері, якщо не вдасться інакше. Ми чесно хотіли його лікувати.

— Ах... он воно що! — вихопилося в мене.

— Так.

— І там... у тій шафі...

— Так, мій любий. Так. Він не знав, що тим часом і нас відвідали гості. І ми вже не могли приділяти йому стільки уваги. Але він про це й гадки не мав. Тепер... тепер це вже стало для нас до певної міри... нормою.

Він вимовив це так тихо, що останнє слово я швидше вгадав, ніж почув.

— Стривай, я нічого не розумію. Як же так? Адже ви повинні були все чути. Ти сам казав, що ви підслуховували. Ви повинні були чути два голоси, а отже...

— Ні. Ми чули тільки його голос, а якщо з-за дверей і долинали якісь дивні звуки, то, сам розумієш, ми їх теж приписували йому...

— Тільки його голос?.. Але ж... чому?

— Не знаю. Правда, в мене щодо цього своя теорія. Та я гадаю, тут не треба поспішати, бо хоч вона дещо й пояснює, однак виходу не вказує. Ось так. Але ти, мабуть, щось помітив іще вчора, інакше мав би нас обох за божевільних.

— Я думав, що сам звихнувся умом.

— Ах, он як? І ти нікого не бачив?

— Бачив.

— Кого?!

Його гримаса вже не була схожа на усмішку. Я довго дивився на нього, перш ніж відповісти:

— Ту... чорношкіру...

Снаут нічого не сказав, але його скулена, похилена вперед постать трохи обм’якла.

— Ти все ж таки міг мене остерегти,— провадив я далі вже не так упевнено.

— Я тебе остерігав.

— Тільки як!

— Єдино можливим способом. Зрозумій, я не знав, хто це буде! Цього не знав ніхто, цього не можна передбачити...

— Послухай, Снаут, я хочу запитати тебе. Ти вже маєш у цьому... певний досвід. Та... те... що з нею останеться?

— Тебе цікавить, чи вона повернеться?

— Так.

— Повернеться і не повернеться.

— Тобто як?

— Повернеться такою, якою була на початку... перших відвідин. Просто вона нічого не знатиме, точніше, поводитиметься так, ніби всього того, що ти вчинив, аби її скараскатись, ніколи не було. Вона не буде агресивною, якщо її не змусить до того ситуація, в яку ти її поставиш...

— Яка ситуація?

— Це залежить від обставин.

— Снаут!

— Що ти від мене ще хочеш почути?

— Ми не можемо дозволити собі розкіш щось приховувати один від одного!

— Це не розкіш,— сухо урвав він мене.— Кельвін, мені здається, що ти ще й досі не все розумієш... утім... стривай! — У нього заблищали очі.— Ти можеш розповісти, хто в тебе був?

Я проковтнув слину й опустив голову. Мені не хотілося дивитись на нього. Я волів би, щоб це був хто завгодно, тільки не він. Та вибору не було. Клапоть марлі відклеївся і впав мені на руку. Я здригнувся від слизького дотику.

— Жінка, яку...— Я не докінчив.— Вона вбила себе. Зробила собі укол...

Снаут чекав.

— Самогубство?..— запитав він, бачачи, що я мовчу.

— Так.

— І це все?

Я мовчав.

— Мабуть, не все...

Я рвучко підвів голову. Снаут не дивився на мене.

— Звідки ти знаєш?

Він не відповів.

— Гаразд,— почав я, облизавши губи.— Ми посварились. А втім, ні. Це я їй сказав... сам знаєш, що кажуть зі злості. Забрав свої манатки й пішов. Вона мені натякнула... не сказала відверто, але коли ти прожив з людиною роки, то все ясно й так... Я був певен, що то тільки слова, що вона не наважиться зробити це... так їй і сказав. На другий день я згадав, що залишив у шухляді ті... ампули. Вона знала про них, я приніс їх з лабораторії — вони були мені потрібні — і пояснив їй тоді, як діє цей препарат. Я злякався й хотів піти забрати його, але потім подумав, що це означатиме, ніби я й справді сприйняв її слова цілком серйозно, і... не пішов. Однак на третій день усе ж таки наважився, бо це не давало мені спокою. Та... коли я прийшов, вона була вже мертва.

— Ах, яке невинне хлоп’я...

Я ледве стримався, щоб не вибухнути гнівом. Але, глянувши на Снаута, зрозумів, що він зовсім не глузує. Я немовби вперше побачив його. Обличчя його було сіре, вкрите зморшками, в яких залягла страшенна втома. Він мав вигляд тяжкохворої людини.

— Навіщо ти так? — запитав я збентежено.

— Бо ця історія надто трагічна. Ні, ні,— швидко додав він, помітивши, що я хочу його перебити,— ти й досі ще нічого не розумієш. Звичайно, ти можеш мучитись, навіть почувати себе вбивцею, але... то не найстрашніше.

— Та ну!? — глузливо вигукнув я.

— Я радий, що ти не віриш мені. Те, що сталося, мабуть, і справді жахливо, але ще жахливіше те, чого... не сталося. Ніколи.

— Не розумію...— невпевнено сказав я, бо й справді нічого не розумів.

Снаут похитав головою.

— Нормальна людина...— провадив він далі.— Що означає — нормальна людина? Та, яка ніколи не вчинила ніякої підлоти? Згоден, але чи й справді вона ніколи про це навіть не помишляла? А що, коли вона сама не помишляла, але в підсвідомості в неї таки щось промайнуло десять чи навіть тридцять років тому? Можливо, вона захистилася від цього й забула і не боялася, бо добре знала, що ніколи нічого поганого не вчинить. Ну, а тепер уяви собі, що раптом, серед білого дня, в колі інших людей ти зустрічаєш це, втілене в плоть і кров, прикуте до тебе, незнищенне. Що тоді? Що буде далі?

Я мовчав.

— Станція,— сказав він тихо.— Станція Соляріс.

— Але... що це, зрештою, таке? — нерішуче запитав я.— Адже ні ти, ні Сарторіус не вбивці...

— Ти ж психолог, Кельвін! — нетерпляче урвав він мене.— Кому хоч раз у житті не снився такий сон? Не верзлося щось подібне? Візьмімо для прикладу... фетишиста, який обожнює, ну, скажімо, клапоть брудної білизни; ризикуючи життям, він погрозами й благаннями добуває цей свій найдорожчий, бридкий клапоть... Смішно, еге ж? Він водночас і гидує тим, чого так жадає, і мало не божеволіє, щоб заволодіти ним, ладен заради нього віддати життя, піднісшись, може, до почуттів Ромео до Джульєтти... Таке трапляється. Але ти, мабуть, розумієш, що бувають і такі обставини... такі ситуації... які ніхто не відважиться реалізувати поза своєю уявою... в якусь мить запаморочення, знесилення, безумства — називай це як хочеш. І тоді слово стає ділом. От і все.

— От і... все,— повторив я безглуздо дерев’яним голосом. У голові мені шуміло.— Але... але ж станція... До чого тут станція... До чого тут станція?

— Ти що, прикидаєшся? — буркнув Снаут, пильно дивлячись на мене.— Я ж весь час товчу про Соляріс, тільки про Соляріс і ні про що інше. Я не винен, якщо це так разюче відрізняється від того, що ти сподівався почути. А втім, ти пережив уже достатньо, щоб принаймні вислухати мене до кінця. Ми вирушаємо в космос, готові до всього, тобто до самотності, до боротьби, до страждань і смерті. Із скромності ми не кажемо про це вголос, але іноді думаємо самі собі, що ми незвичайні. А тим часом... тим часом це не все, і наша готовність — тільки поза. Ми зовсім не хочемо завойовувати космос, ми тільки прагнемо розширити Землю до його меж. Одні планети мають бути пустельні, як Сахара, інші — вкриті кригою, як полюс, ще інші — жаркі, як бразильські джунглі. Ми гуманні й благородні і не збираємося підкорювати інші раси, ми хочемо тільки передати їм наші цінності й натомість перейняти їхні. Ми вважаємо себе рицарями святого Контакту. Це друга облуда. Ми не шукаємо нікого, крім людей. Нам не потрібні інші світи. Нам потрібне наше відображення. Ми не знаємо, що робити з іншими світами. З нас досить і цього одного — ми ситі ним по саму зав’язку. Ми хочемо знайти свій власний, ідеалізований образ; це повинні бути планети з цивілізаціями, досконалішими, ніж наша; в інших ми сподіваємося знайти модель нашого примітивного минулого. А тим часом по той бік є щось таке, чого ми не приймаємо, від чого захищаємося. Але ж ми принесли з Землі не тільки дистилят чеснот, не тільки ідеал героїчної Людини! Ми прилетіли сюди такими, якими є насправді, а коли друга сторона показує нам нашу реальну суть — тобто те, що ми замовчуємо,— ми не можемо з цим примиритися!

— Що ж це врешті таке? — запитав я, терпляче вислухавши його.

— Те, чого ми хотіли: контакт з іншою цивілізацією. Ось він, цей контакт! Збільшена, ніби під мікроскопом, наша власна страхітлива потворність, наше блазенство і ганьба!!!

Голос Снаута тремтів від люті.

— Отже, ти вважаєш, що це... Океан? Що це він? Але навіщо? Механізм його дії для мене зараз неважливий, але, заради бога, навіщо? Ти справді думаєш, що він хоче потішитися з нас? Або покарати нас? Але ж це всього-на-всього примітивна демонологія! Планета захоплена якимось велетенським дияволом, який задля своєї сатанинської забави підсовує членам наукової експедиції коханок! Ти, мабуть, і сам не віриш у цей цілковитий ідіотизм?!

— Цей диявол не такий уже й дурний,— буркнув Снаут крізь зуби.

Я вражено глянув на нього. Мені спало на думку, що, зрештою, його нерви теж могли не витримати, навіть якщо все, що коїлося на станції, не можна пояснити божевіллям. «Реактивний психоз?..» — майнуло мені в голові, коли він почав майже беззвучно реготати.

— Ти ставиш мені діагноз? Не квапся. Ти поки що зіткнувся з цим у такій легкій формі, що й досі ще нічого не розумієш!

— Ага. Диявол змилостивився наді мною,— кинув я.

Ця розмова почала вже дратувати мене.

— Чого ти, власне, хочеш? Щоб я розповів тобі, що замишляють проти нас ікс більйонів частин метаморфічної плазми? Можливо, анічогісінько.

— Тобто як? — запитав я, вражений.

Снаут знову посміхнувся.

— Ти мусиш знати, що наука займається тільки тим, як щось відбувається, а не тим, чому воно відбувається. Отже, як? Ну, все це почалося через вісім чи дев’ять днів після того експерименту з рентгеном. Може, Океан відповів на наше опромінення якимсь іншим, своїм опроміненням, може, прозондував своїми променями наші мозки й видобув звідти інкапсульовані певні психічні процеси.

— Інкапсульовані?

Це мене зацікавило.

— Атож, процеси, відірвані від усіх інших, замкнені в собі, пригнічені, відокремлені, якісь запалені осередки пам’яті. Він сприйняв їх як рецепт, як проект якоїсь конструкції... Ти ж бо знаєш, які схожі між собою асиметричні кристали хромосом і тих нуклеїнових сполук цереброзидів, що становлять основу процесів запам’ятовування... Адже спадкова плазма — це плазма, яка «запам’ятовує». Виходить, Океан видобув усе це з нас, зафіксував, а потім... ти сам знаєш, що було потім. Тільки для чого він це зробив? Ха! У всякому разі, не для того, щоб нас знищити. Це він міг би зробити значно простіше. Взагалі при таких технологічних можливостях він може, власне, все. Наприклад, заслати до нас двійників.

— Ага! — вигукнув я.— Ось чому ти так злякався мене в той перший вечір, коли я прийшов до тебе!

— Так. А втім,— додав Снаут,— може, він так і зробив. Звідки ти знаєш, що я і справді той добрий старий Щур, який прилетів сюди два роки тому...

Снаут тихо захихикав, немовби моя розгубленість бозна-як його потішила, і враз споважнів.

— Ні, ні,— промимрив він,— і так усього аж занадто... Може, відмінностей між нами набагато більше, але я знаю тільки одне: і мене, і тебе можна вбити.

— А їх ні?

— Не раджу тобі навіть пробувати! Це жахливе видовище!

— Нічим?

— Не знаю. В усякому разі, ні отрутою, ні ножем, ні вірьовкою...

— А якщо атомним випромінювачем?..

— Ти б спробував?

— Не знаю. Якщо є певність, що це не люди...

— Якоюсь мірою це все-таки люди. Суб’єктивно вони люди. Але зовсім не усвідомлюють свого... походження. Ти це, мабуть, помітив?

— Звісно. І все-таки... Як це відбувається?

— Вони регенерують у неймовірному темпі. В неможливому темпі, просто на очах, повір мені, і знову починають поводитись, як... як...

— Як що?

— Як їхні образи в нашій уяві, ті записи в пам’яті, на підставі яких...

— Так. Це правда,— підтвердив я, зовсім не звертаючи уваги на те, що мазь стікає з моїх обпечених щік і капає мені на руки.— А Гібарян це знав?..— запитав я несподівано.

Снаут пильно глянув на мене:

— Чи знав він те саме, що й ми?

— Так.

— Я цього майже певен...

— Звідки ти знаєш? Він тобі щось казав?

— Ні. Але я знайшов у нього одну книжку...

— «Малий Апокриф»?! — вигукнув я і підхопився з місця.

— Так. А ти звідки про це знаєш? — запитав Снаут і занепокоєним поглядом вп’явся в моє обличчя.

Я заперечно похитав головою.

— Спокійно. Ти ж бачиш, що я обпечений і зовсім не регенерую. Він залишив мені листа.

— Та невже?! Листа! І що ж у ньому написано?

— Небагато. Це, власне, не лист, а записка. Бібліографічна довідка до «Соляристичного додатка» і до цього «Апокрифа». Що це таке?

— Давня історія. Може, вона й справді має до всього цього якесь відношення. Тримай.

Він вийняв з кишені оправлений у шкіру, потертий на ріжках тоненький томик і подав мені.

— А Старторіус?..— запитав я, ховаючи книжку.

— Що Сарторіус? У такій ситуації кожен поводиться, як... може. Він намагається бути нормальним — для нього це означає бути офіційним.

— Ну, знаєш!

— І все ж таки це правда. Якось я вскочив з ним в одну халепу... Не вдаватимуся в подробиці, скажу лише, що на вісьмох у нас зосталося п’ятсот кілограмів кисню. Ми поволі збайдужіли до своїх щоденних справ, під кінець ходили всі бородаті, тільки він один голився, чистив черевики — така вже в нього вдача. Але тепер, звичайно, все, що б він не зробив, буде облудою, комедією або злочином.

— Злочином?

— Ну гаразд, хай не злочином. Можна придумати для цього якесь нове визначення. Наприклад, «реактивне розлучення». Краще звучить?

— Ти дуже дотепний.

— А ти волів би, щоб я плакав? Запропонуй щось інше.

— Ет, дай мені спокій.

— Ні, я цілком серйозно. Ти тепер знаєш приблизно стільки ж, скільки й я. У тебе є якийсь план?

— Звідки?.. Уявлення не маю, що робитиму, коли... вона з’явиться знову... Вона неодмінно повинна з’явитися?

— Найімовірніше, що так.

— Як же вони потрапляють на станцію? Адже вона герметична. Невже обшивка?..

Снаут заперечно похитав головою:

— З обшивкою все гаразд. Уявлення не маю як. Найчастіше ми бачимо гостей, коли прокидаємось, а спати хоча б уряди-годи треба.

— А якщо замкнутись?

— Помагає ненадовго. Є інші способи... ну, та ти сам знаєш які.

Снаут підвівся, а за ним і я.

— Послухай, Снаут... Ти хочеш ліквідувати станцію, але волів би, щоб ініціатива виходила від мене?

Він похитав головою.

— Усе це не так просто. Звичайно, ми в будь-яку мить можемо втекти, ну хоча б на сателоїд, і звідти послати SOS. Про нас, звісно, подумають, що ми схибнулися з розуму,— якийсь санаторій на Землі, аж поки ми всі рішуче не відмовимось від своїх слів,— трапляються ж випадки масового божевілля на таких ізольованих базах... Може, це був би й не найгірший вихід. Сад, спокій, білі палати, прогулянки з санітарками...

Снаут говорив цілком серйозно, засунувши руки в кишені і втупившись невидющим поглядом у куток. Червоне сонце вже зайшло за обрій, і гривасті хвилі Океану переплавилися в чорнильну пустелю. Небо палало. Над цим двобарвним, незвичайно понурим пейзажем пливли хмари з ліловими краями.

— Отже, ти хочеш тікати? Чи ні? Поки що ні?

Снаут усміхнувся.

— Непохитний завойовнику... ти ще не скуштував цього, інакше не був би таким доскіпливим. Мова не про те, чого я хочу, а про те, що можливо.

— Ну і що ж можливо?

— От саме цього я й не знаю.

— Виходить, лишаємося тут? Думаєш, знайдеться спосіб...

Снаут глянув на мене,— обличчя в нього було облуплене, виснажене й пооране зморшками.

— Хтозна. Може, все це окупиться,— мовив він нарешті.— Про нього ми, мабуть, не довідаємося нічого, а от про себе...

Снаут відвернувся, взяв свої папери й вийшов. Я хотів його спинити, вже навіть розтулив був рота, однак не вимовив ні слова. Що було діяти — я міг тільки чекати. Я підійшов до ілюмінатора і втупився в криваво-чорний Океан, майже не бачачи його. Мені спало на думку, що я міг би замкнутися в якійсь ракеті на ракетодромі; однак це було несерйозно, більше того, безглуздо, раніше чи пізніше мені все одно довелося б вийти. Я сів біля ілюмінатора і вийняв книжку, яку мені дав Снаут. Було ще досить світло, вся кабіна палала багрянцем, і сторінки книжки теж порожевіли. Це були укладені якимсь Оттоном Равінцером, магістром філософії, статті й праці, відверто кажучи, сумнівної вартості. Всяку науку завжди супроводить якась псевдонаука, її химерне викривлення в умах певного типу; астрономія карикатурно відбивається в астрології, як хімія колись відбивалася в алхімії; певна річ, що народження соляристики супроводжувалося справжнім вибухом думок-монстрів. Книжка Равінцера містила саме таку духовну поживу; втім, задля справедливості слід зазначити, що укладач у передмові відмежувався від цього паноптикуму. Просто він вважав, і не без підстави, що такий збірник може бути цінним документом епохи як для істориків, так. і для психологів науки.

Рапорт Бертона посідав у книжці почесне місце. Він складався з кількох частин. Першу частину становила, власне, копія його бортового журналу, досить лаконічного.

З чотирнадцятої до шістнадцятої години сорока хвилин за умовним часом експедиції записи були короткі й одноманітні.

«Висота 1000 — або 1200 — або 800 метрів — нічого не помічено — Океан порожній». Цей запис повторювався кілька разів.

Потім о 16.40: «Підіймається червоний туман. Видимість 700 метрів. Океан порожній».

О 17.00: «Туман густішає, штиль, видимість 400 метрів, є просвіти. Знижуюсь до 200».

О 17.20: «Я в тумані. Висота 200. Видимість 20–40 метрів. Штиль. Підіймаюсь до 400».

О 17.45: «Висота 500. Суцільний туман аж до обрію. В тумані — лійкуваті отвори, крізь які прозирає поверхня Океану. В них щось відбувається. Намагаюсь увійти в одну з цих лійок».

О 17.52: «Бачу щось схоже на вир — викидає жовту піну. Навколо стіна туману. Висота 100. Знижуюсь до 20».

На цьому записи в бортовому журналі Бертона закінчувалися. Далі в так званому рапорті йшла виписка з його історії хвороби, а точніше, текст продиктованих Бертоном свідчень і запитань, якими їх раз у раз переривали члени комісії.

[1] Кожному своє (лат.).

← Назад | На початок | Вперед →