Соляріс (сторінка 4)

 «Б е р т о н. Коли я знизився до тридцятьох метрів, стало важко утримувати висоту, бо в цьому круглому, вільному від туману просторі дув поривчастий вітер. Усю свою увагу я змушений був зосередити на керуванні й через те якийсь час, хвилин десять — п’ятнадцять, не виглядав із гондоли. Отож я мимохіть попав у туман, куди мене відніс дужий порив вітру. Це був не звичайний туман, а щось схоже на колоїдну завись, яка затягла геть усе скло. Очистити його було дуже важко, бо завись виявилася страшенно липкою. Тим часом через опір, який туман чинив гвинту, оберти останнього впали процентів на тридцять, і я почав утрачати висоту. Я опустився так низько, що боявся скапотувати на хвилі, і дав повний газ. Машина тримала висоту, але вгору не підіймалася. В мене лишилося ще чотири патрони ракетних прискорювачів. Я не скористався ними, боячись, що ситуація може погіршитись і тоді вони мені знадобляться. Зненацька почалася дуже сильна вібрація, хоч гвинт працював на повних обертах. Я здогадався, що ця химерна завись обліпила і його; однак стрілки висотоміра, як і досі, стояли на нулі, і я нічого не міг удіяти. Сонця я не бачив з тієї хвилини, як увійшов у туман, але в тому напрямку, де воно мало бути, туман світився червінню. Я все ще кружляв, сподіваючись, що, зрештою, натраплю на вільний від туману просвіт, і справді, через якоїсь півгодини мені це вдалося. Я вилетів на чистий простір, який мав форму майже правильного кола діаметром кількасот метрів. Його межі окреслював туман, який бурхливо клубочився, немовби його підіймали могутні конвекційні потоки. Через те я намагався триматись по змозі в центрі «дірки» — там було найспокійніше. І тоді я помітив, що поверхня Океану змінилася. Хвилі майже зникли, а поверхневий шар цієї рідини — того, з чого складається Океан,— став напівпрозорим, з димчастими плямами, які поступово теж зникали. Через якийсь час верхній шар цілком очистився, і я зміг крізь його товщу, що сягала, мабуть, кількох метрів, зазирнути углиб. Там громадилося щось схоже на жовтий мул, який тонкими, вертикальними смугами здіймався вгору і, спливаючи на поверхню, виблискував, наче скло, починав вирувати й пінитись, а потім застигав, нагадуючи густий, пригорілий цукровий сироп. Цей мул чи слиз збивався у великі грудки, зводився над поверхнею, утворював стовщення, подібні до цвітної капусти, й поступово набував найрізноманітніших форм. Мене почало зносити до стіни туману, і я кілька хвилин змушений був за допомогою гвинта й керма боротися з цим рухом, а коли трохи перегодя знову міг глянути вниз, то побачив під собою щось схоже на сад. Я розрізняв карликові дерева, і живопліт, і доріжки — не справжні, а з тієї самої субстанції, яка вже зовсім затужавіла, наче жовтявий гіпс. Принаймні все це мало саме такий вигляд. Поверхня Океану сліпуче сяяла. Я знизивсь, як тільки можна було, щоб усе ретельно роздивитися.

З а п и т а н н я. Чи було на тих деревах та інших рослинах, які ти бачив, листя?

В і д п о в і д ь Б е р т о н а. Ні. Це було щось на зразок макета саду. Так, так, саме макета! Такий воно мало вигляд. Але макет цей був натуральних розмірів. А ще за мить усе почало тріскатись і розламуватись, із розколин, зовсім чорних, хвилі вичавлювали на поверхню густий слиз, що одразу ж застигав; частина його стікала, а частина залишалась, і все ще дужче завирувало, вкрилося піною, і, крім неї, я вже більше нічого не бачив. Водночас з усіх боків мене почав стискати туман, тоді я збільшив оберти й піднявся на висоту триста метрів.

З а п и т а н н я. Ти абсолютно певен, що картина, яку спостерігав, скидалася на сад, а не на щось інше?

В і д п о в і д ь Б е р т о н а. Так. Адже я помітив там низку різних деталей: наприклад, в одному місці, пам’ятаю, стояли рядом якісь квадратні коробки. Пізніше мені спало на думку, що це могла бути пасіка.

З а п и т а н н я. Пізніше, кажеш? А не в ту мить, коли ти це побачив?

В і д п о в і д ь Б е р т о н а. Ні, бо все це було немовби виліплене з гіпсу. Я бачив там й інші речі.

З а п и т а н н я. Які саме?

В і д п о в і д ь Б е р т о н а. Точно сказати не можу, я не встиг як слід роздивитись. У мене склалося враження, що під декотрими кущами лежали якісь знаряддя; вони були довгасті, з зубцями, ніби гіпсові відливки невеликих садових машин. Та в цьому я не зовсім певен. А в усьому іншому — так.

З а п и т а н н я. Ти не подумав, що це галюцинація?

В і д п о в і д ь Б е р т о н а. Ні. Я вирішив, що це фата-моргана. Про галюцинацію я не думав, бо почував себе цілком нормально, а також через те, що ніколи в житті чогось подібного не бачив. Коли я піднявся на висоту трьохсот метрів, туман піді мною був подірявлений, мов сир. Одні з цих «дірок» були порожні, і крізь них я бачив, як хвилюється Океан, а в інших щось клубочилось. Я спустився в одну з таких «дірок» і з висоти сорока метрів побачив, що під поверхнею Океану — зовсім неглибоко — лежить немовби стіна величезної будівлі: вона чітко просвічувала крізь хвилі, і я помітив у ній низки розмірено розташованих прямокутних отворів, схожих на вікна; мені навіть здалося, ніби в деяких вікнах щось рухається. Та я не зовсім певен цього. Стіна почала поволі підійматися і виринати з Океану. З неї цілими водоспадами стікали слиз і якісь драглисті утворення, згустки з прожилками. Зненацька вона розламалася навпіл і пішла в глибину так швидко, що враз щезла з очей. Я знову набрав висоту й летів понад самісіньким туманом, майже торкаючись його шасі. Потім побачив наступний лійкуватий просвіт — мабуть, у кілька разів більший за перший. Ще здалеку я помітив якийсь предмет, що плавав на поверхні. Він був світлий, майже білий, і мені здалося, що це Фехнерів скафандр, тим більше, що за формою він нагадував людину. Боячись, що можу проскочити це місце і вже не знайду його, я круто розвернув машину. Цієї миті постать ледь звелася: наче вона пливла або стояла по пояс у хвилях. Поспішаючи, я опустився так низько, що відчув удар шасі об щось м’яке, певно, об гребінь хвилі — тут вона була досить висока. Людина — так, так, людина! — була без скафандра. І все-таки вона рухалася.

З а п и т а н н я. Чи бачив ти її обличчя?

В і д п о в і д ь Б е р т о н а. Так.

З а п и т а н н я. Хто це був?

В і д п о в і д ь Б е р то н а. Це була дитина.

З а п и т а н н я. Яка дитина? Ти бачив її коли-небудь раніше?

В і д п о в і д ь Б е р т о н а. Ні. Ніколи. У всякому разі, не пам’ятаю. Та тільки-но я наблизився — мене віддаляло від неї метрів сорок, а може, й трохи більше,— я зрозумів: тут щось негаразд.

З а п и т а н н я. Що ти маєш на увазі?

В і д п о в і д ь Б е р т о н а. Зараз поясню. Спершу я не міг збагнути, що це таке. І тільки трохи згодом збагнув: дитина була неприродно велика. Дитина-гігант — це ще слабо сказано. Була заввишки, мабуть, метрів чотири. Я точно пам’ятаю, що, коли вдарився шасі об хвилю, її обличчя було трохи вище від мого, хоч я сидів у кабіні, тобто перебував не менш як за три метри від поверхні Океану.

З а п и т а н н я. Якщо вона була така велика, то чому ти вирішив, що це дитина?

В і д п о в і д ь Б е р т о н а. Тому, що це було зовсім маленьке дитя.

З а п и т а н н я. А тобі не здається, Бертон, що твоя відповідь нелогічна?

В і д п о в і д ь Б е р т о н а. Ні. Аж ніяк. Бо я бачив його обличчя. Та й, зрештою, пропорції тіла були дитячі. Малюк видався мені... майже немовлям. Ні, це перебільшення. Мабуть, йому було років два або три. У нього було чорне волосся й голубі очі — велетенські! І він був голий. Зовсім голий, як новонароджений. Був мокрий, точніше слизький, шкіра в нього блищала. Це видовище сповнило мене жахом. Я більше не вірив ні в яку фата-моргану. Адже я бачив цю дитину надто виразно. Вона підіймалась і опускалася на хвилях, а, крім того, ще й сама рухалася. Відразливе видовище!

З а п и т а н н я. Чому? Що вона робила?

В і д п о в і д ь Б е р т о н а. Вона була схожа... ну, на якийсь музейний експонат, на ляльку, тільки живу. Розтуляла й стуляла рота, робила різні рухи — огидні рухи! Так, бо це були не її рухи.

З а п и т а н н я. Як це розуміти?

В і д п о в і д ь Б е р т о н а. Я не дуже наближався до неї — був метрів за п’ятнадцять, ну, може, за двадцять, так, метрів за двадцять — це найточніше. Але я вже сказав, яка вона була величезна, і тому я бачив її дуже виразно. Очі в неї блищали, і взагалі вона справляла враження живої дитини, от тільки ці рухи... Немовби хтось проводив над нею досліди...

К о м і с і я. Постарайся пояснити точніше: що ти маєш на увазі?

В і д п о в і д ь Б е р т о н а. Не знаю, чи мені це вдасться. Таке склалося в мене враження. Інтуїтивно. Я не замислювався над цим. Рухи в малюка були неприродні.

З а п и т а н н я. Ти хочеш сказати, що, припустімо, руки його рухалися не так, як людські, рухливість яких обмежена в суглобах?

В і д п о в і д ь Б е р т о н а. Ні. Зовсім не те. Просто... ці рухи не мали ніякого сенсу. Кожен рух, як правило, щось означає, для чогось робиться...

К о м і с і я. Ти так гадаєш? Рухи немовляти не завжди цілеспрямовані.

В і д п о в і д ь Б е р т о н а. Це я знаю. Але рухи немовляти безладні, не скоординовані. Узагальнені. А ті були... так, тепер я зрозумів! — методичні. Виконувалися по черзі, групами й серіями. Немовби хтось хотів з’ясувати, що ця дитина здатна зробити руками, а що — тулубом і ротом. Та найгірше було з обличчям, певно, тому, що в людини воно найпромовистіше, а це було, як... ні, я не можу цього визначити. Воно справді було живе, але не людське. Розумієте, риси обличчя, і очі, і шкіра — все, як у людини, а от вираз, міміка — ні.

З а п и т а н н я. А може, це були гримаси? Ти знаєш, який вигляд має обличчя людини, коли з нею станеться напад епілепсії?

В і д п о в і д ь Б е р т о н а. Так. Я бачив такий напад. Розумію. Ні, це було щось зовсім інше. Під час епілепсії бувають конвульсії, судома, а тут я бачив рухи цілком зграбні, плавні й безперервні, мелодійні, якщо можна так сказати. Ну і обличчя. З обличчям було те саме. Неймовірно, але одна його половина була весела, а друга — сумна, одна відбивала погрозу, а може, переляк, а друга — тріумф чи щось подібне. Саме таке обличчя було в того малюка. Я пробув там зовсім недовго. Секунд десять, а може, й навіть менше.

З а п и т а н н я. І ти хочеш сказати, що встиг розгледіти все за такий короткий час? До речі, звідки ти знаєш, скільки це тривало? Ти що, дивився на годинник?

В і д п о в і д ь Б е р т о н а. Ні. На годинник я не дививсь. Але я літаю вже шістнадцять років. У моїй професії треба вміти відчувати час з точністю до секунди — виробляється рефлекс. Особливо це потрібно при посадці. Пілот, що не може в будь-якій ситуації визначити, скільки тривало те чи інше явище, п’ять чи десять секунд,— нічого не вартий. Те ж саме стосується спостережливості. Людина з роками починає схоплювати все в якнайкоротші проміжки часу.

З а п и т а н н я. Більше ти нічого не бачив?

В і д п о в і д ь Б е р т о н а. Бачив. Але цього я вже не пам’ятаю так детально. Можливо, доза виявилася для мене надто великою. Мозок мій немовби закупорився. Туман почав затягувати «діру», і я змушений був набрати висоту. Але як і коли це зробив, не пам’ятаю. Уперше в житті я мало не капотував. У мене так тремтіли руки, що я не міг як слід тримати штурвал. Здається, я щось кричав і викликав базу, хоча знав, що зв’язку немає.

З а п и т а н н я. Ти пробував тоді вернутися?

В і д п о в і д ь Б е р т о н а. Ні. Бо зрештою, вибравшися з пастки, я подумав, що, може, Фехнер потрапив у якусь із цих «дір». Знаю, це звучить безглуздо. Але я так думав. Якщо вже таке коїться, вирішив я, то, може, мені пощастить знайти й Фехнера. Тому я поклав собі оглянути всі «діри», які тільки вдасться. Те, що я побачив у третій з ряду, так ошелешило мене, що я ледве підняв машину вгору і зрозумів: це мені не під силу. Я більше не міг. Я повинен це сказати, хоча вам відомо й так. Мені стало млосно, до горла підкотила блювота. Раніше зі мною такого не бувало. Мене ніколи не нудило.

З а п и т а н н я. Тобі не здається, Бертон, що це був симптом отруєння?

В і д п о в і д ь Б е р т о н а. Можливо. Не знаю. Але те, що я побачив за третім разом, я не вигадав, і цього не поясниш ніяким отруєнням.

З а п и т а н н я. Звідки ти можеш про це знати?

В і д п о в і д ь Б е р т о н а. Це була не галюцинація. Адже галюцинація — це те, що витворює мій власний мозок, так чи ні?

К о м і с і я. Так.

В і д п о в і д ь Б е р т о н а. Отож-бо. А такого він не міг витворити. Я в це ніколи не повірю. Мій мозок на таке не здатен.

К о м і с і я. Розкажи якнайдокладніше: що це було?

В і д п о в і д ь Б е р т о н а. Спершу я хочу почути, як комісія оцінює те, що я вже розповів.

З а п и т а н н я. Яке це має значення?

В і д п о в і д ь Б е р т о н а. Для мене — принципове. Я ж вам уже сказав, що побачив таке, чого ніколи не забуду. Якщо комісія визнає, що в моєму повідомленні є хоч один процент правди, і вирішить розпочати відповідне дослідження Океану, то я розповім усе. Але якщо комісія вважає це маячнею, я не скажу більше ні слова.

З а п и т а н н я. Чому?

В і д п о в і д ь Б е р т о н а. Бо мої галюцинації, хоч би які вони були страхітливі,— це моя особиста справа. А от досвід мого перебування на Солярісі — ні.

З а п и т а н н я. Чи означає це, що ти відмовляєшся далі відповідати на будь-яке наше запитання, поки компетентні органи експедиції не приймуть належного рішення? Адже ти, звичайно, розумієш, що комісія не уповноважена негайно щось ухвалювати?

В і д п о в і д ь Б е р т о н а. Так».

На цьому закінчувався перший протокол. Був іще фрагмент другого, складеного через одинадцять днів.

« Г о л о в а. ...беручи все це до уваги, комісія в складі трьох лікарів, трьох біологів, одного фізика, одного інженера-механіка й заступника начальника експедиції дійшла висновку, що випадки, про які розповів Бертон, є проявом галюцинаторного синдрому, спричиненого отруйною атмосферою планети, з симптомами потьмарення свідомості, супроводжуваними збудженням асоціативних зон кори головного мозку, і що в реальній дійсності цим подіям ніщо або майже ніщо не відповідало.

Б е р т о н. Вибачте. Що означає «ніщо або майже ніщо»? Що це — «майже ніщо»?

Г о л о в а. Я ще не закінчив. Окремо до протоколу занеceно votum separatum[1] доктора фізики Арчібальда Мессенджера, який заявив: те, про що розповів Бертон, могло, на його думку, відбутися насправді й потребує ретельного дослідження. Тепер усе.

Б е р т о н. Ви не дали відповіді на моє запитання.

Г о л о в а. Все дуже просто. «Майже ніщо» означає, що певні реальні явища могли спричинити твої галюцинації, Бертон. Наприклад, у вітряну ніч навіть цілком нормальній людині хитливий кущ може видатися чимось живим. То що ж говорити про чужу планету, та ще коли мозок дослідника перебуває під впливом отрути! Це не докір тобі, Бертон. Хотілося б знати, як ти сам ставишся до того, що тут було сказано?

Б е р т о н. Спершу я хотів би довідатися, чи буде зроблено якісь висновки з votum separatum доктора Мессенджера.

Г о л о в а. Практично ніякі. Очевидно, дослідження в цьому напрямку ніхто не проводитиме.

Б е р т о н. Чи нотується в протоколі зміст нашої розмови?

Г о л о в а. Так.

Б е р т о н. У такому разі я хотів би з цілковитою певністю заявити, що комісія проявила неповагу не до мене — на мене тут можна не зважати,— а до самого духу експедиції. Я підтверджую те, що сказав під час першої розмови, і на подальші запитання відповідати відмовляюсь.

Г о л о в а. У тебе все?

Б е р т о н. Так. Але я хотів би зустрітися з доктором Мессенджером. Це можливо?

Г о л о в а. Звичайно».

На цьому закінчується другий протокол. Внизу на сторінці дрібним шрифтом було надруковано примітку, в якій ішлося про те, що доктор Мессенджер наступного дня майже три години віч-на-віч розмовляв з Бертоном, після чого звернувся до Ради експедиції, знову наполягаючи на вивченні свідчень пілота. Він твердив, що на користь цього промовляють нові, додаткові дані, які повідомив Бертон, але обнародувати їх можна буде лише після того, як Рада прийме позитивне рішення. Рада, до якої входили Шеннаган, Тімоліс і Трайє, поставилися до його пропозиції негативно, і справа на цьому скінчилася.

У книзі була також фотокопія сторінки листа, знайденого в паперах Мессенджера після його смерті. Напевне, це була чернетка. Равінцерові не вдалося з’ясувати ні того, чи було цей лист надіслано адресатові, ні того, чи мав він якісь наслідки.

«...її неймовірна тупість,— так починався текст.— Намагаючись зберегти свій авторитет, Рада, а конкретно Шеннаган і Тімоліс (голос Трайє нічого не важить), відхилили мою вимогу. Тепер я звертаюсь безпосередньо до Інституту, але ти сам розумієш, що це лиш протест безсилого. Я дав слово, а тому, на жаль, не можу переказати тобі всього, що мені розповів Бертон. На ухвалу Ради, очевидно, вплинуло те, що це відкриття зробила людина без будь-якого вченого ступеня; тим часом не один науковець міг би позаздрити цьому пілотові, його відвазі й таланту дослідника. Будь ласка, надішли мені із зворотною поштою таке:

1) біографію Фехнера, починаючи з дитинства;

2) все, що тобі відомо про родину й родинні справи; здається, в нього лишилася сиротою маленька дитина;

3) топографію місцевості, де він виріс.

Мені б хотілося іще поділитися з тобою своїми міркуваннями про все це. Як ти знаєш, через якийсь час після вильоту Фехнера й Каруччі в центрі червоного сонця з’явилася пляма, корпускулярне випромінювання якої, за даними сателоїда, порушило радіозв’язок, головним чином, у районі південної півкулі, тобто там, де розташована наша база. З усіх дослідницьких груп на найбільшу відстань від бази віддалилися Фехнер і Каруччі.

Такого густого і стійкого туману при повному штилі ми не спостерігали жодного разу за весь час перебування на планеті, аж до дня катастрофи.

Те, що бачив Бертон, було, очевидно, частиною «операції Людина», яку здійснила ця липка потвора. Справжнім джерелом усіх тих утворень, які зафіксував Бертон, був Фехнер — його мозок, підданий якомусь незрозумілому для нас «психічному розтинові»; йшлося про експериментальне відтворення, про реконструкцію певних (мабуть, найстійкіших) відбитків у його пам’яті.

Знаю, що це звучить фантастично, знаю, що можу помилятися. Через те й прошу в тебе допомоги: я зараз на Аларику й чекатиму твоєї відповіді.

Твій А».

Уже посутеніло, книжка в моїй руці стала сірою, і літери почали зливатися. Нарешті я дочитав до кінця цю історію, яка викликала в мене щирі переживання, бо видалася мені цілком правдоподібною. Я обернувся до ілюмінатора. Простір за ним був густо-фіолетовий, над обрієм ще жевріли хмари, схожі на згасаючі вуглини. Океану, повитого пітьмою, не було видно. Я чув ледве вловимий шелест паперових смужок над вентиляторами. Нагріте повітря з легким запахом озону здавалося непорушним. Глибока тиша панувала на всій станції. Я подумав, що в нашій ухвалі залишитися тут нема нічого героїчного. Період самовідданої боротьби, сміливих експедицій, жахливих смертей, таких, як загибель Фехнера, першої жертви Океану, давно минув. Мене вже майже не цікавило, хто «гостює» в Снаута чи в Сарторіуса. «Незабаром,— подумав я,— ми перестанемо соромитись один одного й замикатися в собі. Якщо ми не зможемо спекатись «гостей», то звикнемо до них і житимемо з ними, а якщо їхній творець змінить правила гри, ми пристосуємось і до нових, хоча спершу будемо відбиватися від них, метатися, може, навіть хтось із нас накладе на себе руки, але зрештою все знову повернеться до рівноваги». Приміщення виповнювала темрява, яка дедалі більше нагадувала земну. Видно було тільки світлі обриси умивальника й дзеркала. Я встав, навпомацки знайшов на полиці вату, обтер вологим тампоном обличчя й ліг горілиць на ліжку. Десь наді мною немовби тріпотів нічний метелик, то гучнішав, то стихав шелест вентилятора. Я не розрізняв навіть ілюмінатора, все повила чорна пітьма, і тільки смужка слабкого світла, яка пробивалася невідомо звідки, жовтіла переді мною чи то на стіні, чи то десь далеко, у глибині пустелі, там, за ілюмінатором. Я пригадав, як нажахав мене вчора ввечері безживний соляріанський простір, і мені стало смішно. Тепер я не боявся вже його. Я вже взагалі нічого не боявсь. Я підніс до очей руку. Фосфоричним віночком чисел світився циферблат годинника. Через годину мало зійти голубе сонце. Я насолоджувався темрявою, глибоко дихав, спустошений, вільний від будь-яких думок.

Поворухнувшись, я відчув притиснуту до стегна пласку коробку магнітофона. Ага, Гібарян. Це його голос зберігся на стрічці. Мені навіть на думку не спало воскресити його, послухати. А це ж було єдине, що я міг для нього зробити. Я витяг магнітофон Із футляра й хотів заховати його під ліжко. В цю мить почувся якийсь шерех, ледь рипнули двері.

— Крісе?..— озвався тихий, схожий на шепіт голос.— Ти тут, Крісе? Як тут темно!

— Нічого,— сказав я.— Не бійся. Іди сюди.

Нарада

Я лежав навзнаки, ні про що не думаючи. Голова Гері спочивала на моєму плечі. Темрява, яка виповнювала кімнату, поволі оживала. Я чув кроки. Стіни зникали. Щось підносилося наді мною все вище й вище, у неосяжність. Щось пронизувало мене наскрізь, обіймало, не торкаючись. Я застиг, відчуваючи нестерпну прозорість темряви, яка оточувала мене з усіх боків. Десь дуже далеко билося моє серце. Я зосередив усю свою увагу, зібрав останні сили, чекаючи агонії. Вона не приходила. Я тільки ставав дедалі меншим, а незриме небо, незримі обрії, простір, позбавлений форм, хмар, зірок, відступаючи й збільшуючись, робили мене своїм центром. Я намагався втиснутись у те, на чому лежав, однак піді мною вже не було нічого, й морок нічого вже не заступав. Я затулив руками обличчя. Але його в мене вже не було. Пальці пройшли наскрізь. Хотілося закричати, завити...

Кімната була сіро-голубою. Меблі, полиці, кутки — все немовби намальоване широкими матовими мазками, все безбарвне — самі тільки обриси. За ілюмінатором — сліпуча, перламутрова білина, тиша. Весь мокрий від поту, я скосив очі вбік — Гері дивилася на мене.

— У тебе затерпла рука?

— Що?

Вона підвела голову. Її очі були такого ж кольору, як і кімната,— сірі, променисті, облямовані чорними віями. Я відчув тепло її шепоту, перш ніж зрозумів слова.

— Ні. А, так.

Я поклав руку їй на плече й здригнувся від цього дотику. Потім повільно пригорнув її другою рукою.

— Ти бачив поганий сон?

— Поганий сон? Так, і справді. А ти не спала?

— Не знаю. Може, й не спала. Я не сонько. Та ти спи. Чому ти так на мене дивишся?

Я заплющив очі. Її серце рівномірно й спокійно билося поруч із моїм. «Бутафорія»,— подумав я. Однак мене вже ніщо не дивувало, навіть власна байдужість. Страх і відчай лишилися позаду. Я був від них тепер так далеко, як ніхто на світі. Я торкнувся губами її шиї, потім нижче, маленької, гладенької, мов стінки мушлі, западинки біля горла. Пульс бився й тут.

Я підвівся на лікті. Ні зорі, ні пастельних барв світанку — весь обрій заливала голуба електрична заграва; перший промінь стрілою пронизав кімнату, все засяяло, відблиски веселкою заграли в дзеркалі, на ручках дверей, на нікельованих трубках; здавалося, світло б’є в кожну площину, яка трапляється йому на шляху, ,немовби хоче визволитись, розсунути це тісне приміщення. Дивитись було боляче, і я примружився. Зіниці в Гері звузилися. Сірі райдужні оболонки глянули на мене.

— Уже день? — запитала вона глухим голосом.

Це був напівсон-напів’ява.

— Тут так завжди, люба.

— А ми?

— Ти про що?

— Ми довго тут пробудемо?

Мене так і поривало зареготати. Але коли глухий звук вихопився з моїх грудей, він дуже мало був схожий на сміх.

— Думаю, що довгенько. Тобі не хочеться?

Гері, не кліпаючи, пильно дивилася на мене. А може, вона таки кліпнула? Я не був цього певен. Вона підтягнула ковдру, й на її руці зарожевів маленький трикутний знак.

— Чому ти так на мене дивишся?

— Бо ти гарна.

Гері усміхнулась. Але тільки з ввічливості й вдячності за комплімент.

— Справді? Ти дивишся так, наче... наче...

— Що?

— Наче чогось шукаєш.

— Не вигадуй!

— Ні, не шукаєш, а думаєш, що зі мною щось сталося або я тобі чогось не розповіла.

— Таке скажеш.

— Якщо ти так відмагаєшся — значить, так і є. Нехай, як хочеш.

За рожевими ілюмінаторами народжувалася мертва, голуба спека. Затуливши долонею очі, я пошукав окуляри. Вони лежали на столі. Я звівся навколішки, надів їх і побачив у дзеркалі відображення Гері. Вона чогось ніби чекала. Коли я знову ліг поруч неї, вона усміхнулась.

— А мені?

Я відразу зрозумів, що вона мала на увазі.

— Окуляри?

Я встав і почав порпатися в шухлядах, на столику під ілюмінатором. Знайшов дві пари окулярів, але і одна, й друга були надто великі. Я дав їх Гері. Вона приміряла одні, потім другі. Окуляри сповзали їй на кінчик носа.

У цю мить протяжно заскреготіли, затуляючи ілюмінатори, заслінки. Хвилина — і всередині станції, яка, мов черепаха, сховалася у свій панцир, запанувала ніч. Я навпомацки зняв з Гері окуляри й разом із своїми поклав під ліжко.

— Що робитимемо? — запитала вона.

— Те, що роблять уночі всі люди — спатимемо.

— Крісе...

— Що?

— Може, покласти тобі новий компрес?

— Ні, не треба. Не треба... люба.

Не знаю, щиро чи ні, але я в темряві обняв її тонкі плечі й, відчуваючи, як вони тремтять, повірив, що це вона. А втім, хтозна. Мені раптом здалося, що це я обманюю її, а не вона мене, що Гері така, як є.

Потім я засинав ще кілька разів, бо час від часу мене вихоплювала з дрімоти судома, серце моє шалено калатало, але поступово заспокоювалось, і я, смертельно стомлений, знову пригортав Гері до себе. Вона, легенько торкаючись мого обличчя, лоба, обережно перевіряла, чи нема в мене жару. Це була Гері. Справжня Гері. Іншої й бути не могло.

Від цієї думки в мене щось змінилось, я заспокоївся і майже відразу ж заснув.

Розбудив мене легенький дотик. На чолі відчувалася приємна прохолода. Моє обличчя було накрите чимось вологим і м’яким; потім те вологе і м’яке повільно піднялося, і я побачив схилену наді мною Гері. Обома руками вона віджимала над фарфоровою мисочкою марлю. Поруч стояла пляшка з рідиною від опіків. Гері усміхнулася до мене.

— Ну й сонько ти! — сказала вона, знову накладаючи мені на обличчя марлю.— Болить?

— Ні.

Я наморщив лоба. Справді, опіки вже не відчувалися. Гері сиділа на краю ліжка, загорнувшись у чоловічий купальний халат, білий, з оранжевими смугами; чорне волосся розсипалося по коміру. Рукава вона підкотила аж до ліктів, щоб не заважали. Мені страшенно хотілося їсти,— вже минуло годин двадцять, як я не мав і ріски в роті. Коли Гері зняла з мого обличчя компрес, я встав. Погляд мій раптом упав на двоє однаковісіньких білих платтів з червоними ґудзиками: вони лежали поруч — одне, яке я допоміг їй зняти, розрізавши його на спині, і друге, в якому вона прийшла вчора. Цього разу вона сама розпорола шов ножицями. Сказала, що, мабуть, заїло замок.

Ці двоє однакові плаття були найстрашніші з усього, що я досі пережив. Гері вовтузилася біля шафки з ліками, наводячи там лад. Я крадькома відвернувся й до крові вкусив собі кулак. Не спускаючи очей з цих двох платтів, точніше, з одного й того самого, повтореного двічі, я позадкував до дверей. Вода все ще з шумом лилася з крана. Я відчинив двері, тихенько вислизнув у коридор і обережно зачинив їх за собою. До мене долинав приглушений плюскіт води й дзенькіт скла. Зненацька всі ці звуки урвались. Коридор освітлювали довгасті лампи під стелею, розпливчаста пляма відбитого світла лежала на дверях. Я зціпив зуби й чекав, схопившись за ручку, хоч і не сподівався, що зможу її втримати. Різкий ривок — і я мало не випустив її з рук, але двері не відчинилися, а тільки затремтіли й почали жахливо тріщати. Приголомшений, я відпустив ручку й відступив — з дверима діялося щось неймовірне: гладенький пластик вигнувся, немов його вдавлювали з мого боку всередину, до кімнати. Емаль відскакувала дрібненькими шматочками, оголюючи сталь одвірка, який дедалі більше напружувався. Раптом я зрозумів: Гері замість того щоб натискати двері, бо вони відчинялися в коридор, щосили тягла їх до себе. Відблиск світла переломився на поверхні дверей, наче у ввігнутому дзеркалі, пролунав оглушливий хрускіт, і монолітна, гранично вигнута плита тріснула; водночас ручка, вирвана з гнізда, впала в кімнату. В проломі відразу ж показалися скривавлені руки й, залишаючи на лакованій поверхні дверей червоні сліди, усе ще тягли двері до себе. Раптом двері переламалися навпіл, косо повисли на завісах, і оранжево-біле створіння з посинілим, мертвим обличчям кинулося мені на груди, заходячись від ридань.

Якби це видовище не паралізувало мене, я, певно, пустився б навтіки. Гері конвульсивно хапала ротом повітря й билася головою об моє плече; волосся її розкуйовдилося. Я обняв Гері й відчув, як тіло її обм’якло в моїх руках. Протиснувшись у розколоту половинку дверей, я вніс Гері до кімнати й поклав на ліжко. Нігті в неї були поламані й скривавлені. Коли вона повернула руку, я побачив, що долоня в неї здерта до живого. Я зазирнув Гері в обличчя — розплющені очі байдуже дивилися крізь мне кудись удалину.

— Гері!

Вона щось невиразно пробелькотіла.

Я підніс палець до її ока. Повіка опустилась. Я підійшов до шафки з ліками. Ліжко скрипнуло. Я обернувся. Гері сиділа випроставшись і з страхом дивилася на свої скривавлені руки.

— Крісе,— простогнала вона,— я... я... що зі мною сталося?

— Ти поранилася, висаджуючи двері,— сухо відповів я.

Щось сталося з моїми губами, а надто з нижньою — по ній немовби бігали мурахи. Я прикусив її.

Гері якусь хвилину дивилася на зазубрені шматки пластику, що звисали з одвірка, потім перевела погляд на мене. Підборіддя в неї затремтіло, я бачив, з яким зусиллям вона намагається перебороти страх.

Я розрізав на шматки марлю, вийняв із шафки присипку на рани й вернувся до ліжка. Та все зненацька випало з моїх ослаблих рук, скляний слоїчок з колодієм розлетівся в друзки, але я навіть не нахилився. Ліки вже були не потрібні.

Я взяв руку Гері. Кров тоненькою облямівкою запеклася навколо нігтів, однак усі рани вже зникли, а долоню затягувала молода, рожева шкіра. Шрами блідішали просто на очах.

Я сів, погладив обличчя Гері й спробував їй усміхнутись. Не можу сказати, що це мені вдалося.

— Навіщо ти це зробила, Гері?

— Що? Це... я?

Вона показала очима на двері.

— Так. Ти хіба не пам’ятаєш?

— Ні. Я побачила, що тебе нема, страшенно перелякалась і...

— І що?

— Почала тебе скрізь шукати, подумала, що ти, може, в душовій...

Тільки тепер я помітив, що шафа відсунена вбік і до душової зяє вхід.

— А потім?

— Я кинулась до дверей.

— І що?

— Не пам’ятаю. Мабуть, щось сталося.

— Що?

— Не знаю.

— А що ти пам’ятаєш? Що було потім?

— Я сиділа тут, на ліжку.

— А того, як я приніс тебе сюди, не пам’ятаєш?

Вона завагалася. Кутики її губ опустились, усе обличчя напружилося.

— Здається... Можливо. Сама не знаю.

Вона звісила ноги на підлогу і встала. Відтак підійшла до розтрощених дверей.

— Крісе!

Я обняв її ззаду за плечі. Вона вся тремтіла. І раптом, обернувшись, зазирнула мені в очі.

— Крісе! — прошепотіла вона.— Крісе!

— Заспокойся.

— Крісе, а що як... Крісе, може, в мене епілепсія?

Епілепсія, о боже! Я мало не зареготав.

— Ну що ти, люба. Просто двері, розумієш, тут такі, ну, такі двері...

Ми вийшли з кімнати, коли зовнішні заслінки на ілюмінаторах піднялися з протяжним скреготом і показався сонячний диск, що занурювався в Океан.

Я повів Гері до маленької кухоньки, розташованої в протилежному кінці коридора. Ми заходилися там разом господарювати, обнишпорюючи всі шафки й холодильники. Незабаром я виявив, що Гері не дуже вправна куховарка,— вона могла тільки відкривати консерви; це вмів і я. Я з’їв дві консерви і випив неймовірно багато кави. Гері їла, але так, як інколи їдять діти, коли не хочуть завдавати прикрощів дорослим,— без примусу, проте машинально й байдуже.

Потім ми подалися до маленької операційної, яка містилася рядом з радіостанцією. У мене визрів певний план. Я сказав Гері, що хочу її про всяк випадок оглянути, всівся у розкладному кріслі й вийняв із стерилізатора шприц і голки. Я знав, де що лежить, майже напам’ять — так нас вимуштрували на тренажері на Землі. Взявши краплину крові з пальця Гері, я зробив мазок, висушив його в ексикаторі і обробив іонами срібла у високому вакуумі.

Реальність цієї роботи діяла на мене заспокійливо. Гері, відпочиваючи на подушках розкладеного крісла, оглядала операційну, заставлену різними апаратами.

Тишу порушив уривчастий зумер внутрішнього телефону. Я взяв трубку.

— Кельвін,— сказав я, не спускаючи очей з Гері. Вона впала в апатію, немовби її виснажило все те, що довелося пережити протягом останніх годин.

— Ти в операційній? Нарешті! — почув я щось схоже на зітхання з полегкістю.

Говорив Снаут. Я чекав, притиснувши трубку до вуха.

— У тебе «гість», еге ж?

— Так.

— І ти зайнятий?

— Так.

— Невеличке дослідження, еге ж?

— А що? Маєш бажання зіграти партію в шахи?

— Не дурій, Кельвін. Сарторіус хоче з тобою зустрітися. Точніше — з нами.

— Оце так новина! — здивовано вигукнув я.— А що з...— Я затнувся, а потім додав: — Він один?

— Ні. Я висловився неточно. Він хоче поговорити з нами. З’єднаємося втрьох по відеотелефону, тільки треба заслонити екран.

— Ах, он як? Чому ж він не зателефонував просто мені? Соромиться?

— Та, мабуть,— непевно буркнув Снаут.— Ну то як?

— Ти хочеш, щоб ми негайно домовилися? Ну тоді, скажімо, за годину. Гаразд?

— Гаразд.

Я бачив на екрані тільки його обличчя — не більше за долоню. Якусь мить Снаут пильно дивився на мене. В трубці легенько потріскували заряди. Нарешті, трохи пом’явшись, він запитав:

— Ну, як ти там?

— Більш-менш. А ти як?

— Гадаю, що трохи гірше, ніж ти. Чи можна...

— Хочеш до мене прийти? — здогадався я й глянув через плече на Гері. Вона звісила голову з подушки й лежала, заклавши ногу на ногу, з нудьги підкидаючи сріблясту кульку, якою закінчувався ланцюжок біля бильця крісла.

— Облиш це, чуєш? Облиш, ти! — долинув до мене гучний голос Снаута.

Я побачив на екрані його профіль. Більше я нічого не почув,— він затулив рукою мікрофон,— але мені було видно на екрані, як ворушаться його губи.

— Ні, я не можу прийти. Може, трохи згодом. Через годину,— швидко сказав він, і екран погас.

Я поклав трубку.

— Хто це був? — байдуже запитала Гері.

— Та є тут один такий: Снаут. Кібернетик. Ти його не знаєш.

— Іще довго?

— А тобі що, нудно? — кинув я.

Я вклав перший із серії препаратів у касету нейтринного мікроскопа й по черзі натиснув кольорові кнопки вимикачів. Глухо загули силові поля.

— Розваг тут не густо, і якщо мого скромного товариства тобі замало, то справи наші кепські,— говорив я неуважно, роблячи між словами довгі паузи, одночасно опускаючи обома руками велику чорну головку, в якій світився окуляр мікроскопа, і прикладаючи очі до м’якої гумової мушлі.

Гері щось сказала, але я не розібрав. Я бачив наче з великої висоти безмежну пустелю, залиту сріблястим блиском. На ній лежали повиті легким серпанком, ніби потріскані й звітрілі пласкі кругляки, Це були червоні кров’яні тільця. Я збільшив різкість і, не відриваючи очей від окулярів, немовби дедалі глибше занурювався в палаюче сріблясте поле. Одночасно лівою рукою я крутив ручку регулятора столика, і коли червоне тільце, схоже на самотній валун, опинилося на перехресті чорних ниток, посилив збільшення. Об’єктив ніби наїжджав на деформований, запалий посередині еритроцит, який скидався вже на скелястий кратер з чорними різкими тінями в заглибленнях кільцевої облямівки. Тепер ця облямівка, яка наїжилася кристалічним нальотом іонів срібла, вже не вміщалася в полі мікроскопа. З’явилися мутні контури напіврозплавлених, погнутих ланцюжків білка, немовби я дивився на них крізь воду, що мінилася всіма барвами веселки. Впіймавши у чорне перехрестя одне з ущільнень білкових уламків, я легенько крутнув ручку збільшувача, потім ще і ще; ось-ось мав настати кінець цієї мандрівки вглиб, приплющена тінь молекули заповнила все поле в окулярі, зображення прояснилося... Зараз!

Однак нічого не сталось. Я повинен був побачити мерехтливі плямки атомів, схожих на хитку драговину, але їх не було. Екран сяяв чистим сріблом. Я штовхнув важельок до упору. Гудіння мікроскопа посилилося, стало гнівним, однак я й далі нічого не бачив. Деренчливий сигнал, який повторювався, ніби попереджав, що апаратура перевантажена. Я ще раз глянув на сріблясту пустелю й вимкнув струм.

Я подивився на Гері. Вона саме розтулила рот, щоб позіхнути, але замість цього вимушено всміхнулася й запитала:

— Ну, як там мої справи?

— Дуже добре,— відповів я.— Думаю, що... краще й бути не може.

Я весь час дивився на неї, знову почуваючи поколювання в нижній губі. Що, власне, сталося? Що це означає? Це тіло, на вигляд таке слабке й тендітне — а по суті, незнищенне,— в основі своїй збудоване з... нічого? Я вдарив кулаком по циліндричному корпусу мікроскопа. Може, якась несправність? Може, поля не фокусуються?.. Ні, я знав, що апаратура справна. Я спустився на всі рівні: клітина, білковий конгломерат, молекули — все мало точнісінько такий вигляд, як у тисячах препаратів, що їх мені вже доводилося бачити. Але останній крок униз вів у нікуди.

Я взяв у Гері кров з вени, перелив у мірний циліндр і, поділивши її на порції, почав аналіз. Я проморочився з ним більше, ніж гадав, бо трохи втратив навик. Реакції були в нормі. Всі. Хіба що... може...

Я капнув концентрованою кислотою на червону намистинку. Краплина задиміла, посіріла, вкрилася нальотом брудної піни. Розклад. Денатурація. Далі, далі! Я взяв пробірку. А коли знов глянув на краплину, тонка пробірка мало не випала мені з рук.

Під шаром брудного шумовиння, на самісінькому дні пробірки, знову наростав шар темно-червоної маси. Кров, спалена кислотою, відновлювалася! Це був нонсенс! Це було щось неможливе!

— Крісе! — долинуло до мене, наче звідкись здалеку.— Телефон, Крісе!

— Що? А, так, дякую.

Телефон деренчав уже давно, але я почув його тільки тепер.

— Кельвін,— сказав я, взявши трубку.

— Снаут. Я перемкнув лінію, і тепер ми всі троє можемо говорити один з одним.

— Вітаю вас, докторе Кельвін,— почувся високий гугнявий Сарторіусів голос. Він пролунав так, ніби його володар ступив на поміст, який раптом небезпечно під ним прогнувся,— підозріливо, насторожено, хоч зовні й спокійно.

— Моє шануваннячко, докторе,— відповів я.

Мені кортіло засміятися, хоч, відверто кажучи, приводу для цього не було аніякого. З кого, зрештою, було мені сміятись? Я щось тримав у руці: пробірку з кров’ю. Я струснув нею. Кров уже згорнулася. Може, все те, що було хвилину тому,— тільки галюцинація? Може, мені просто здалося?

— Я хотів би познайомити колег з деякими проблемами, пов’язаними з... е... фантомами...— Я чув і не чув Сарторіуса. Він ніби вдирався в мою свідомість. Я захищався від його голосу, вп’явшись очима в пробірку з загуслою кров’ю.

— Назвемо їх створіннями F,— швидко підказав Снаут.

— Чудово.

Посередині екрана темніла вертикальна лінія, яка свідчила, що я одночасно приймаю два канали — по обидва боки від неї мали бути обличчя моїх співрозмовників. Однак скло лишалося й далі темним, і тільки вузька світла облямівка навколо нього свідчила, що апаратура працює, але передавачі чимось заслонені.

— Кожен з нас проводив різні дослідження...— Знову та сама обережність у тому ж гугнявому голосі. Хвилина тиші.— Може, спочатку обміняємось відомостями, а потім я міг би розповісти про те, що з’ясував особисто... Може, почнете ви, докторе Кельвін?..

— Я?

Я раптом відчув на собі погляд Гері, поквапом поклав пробірку на стіл,— вона покотилася під штатив зі склом,— і, присунувши ногою високий триніжок, сів на нього. Спершу я хотів був відмовитись, але несподівано для самого себе погодився.

— Гаразд. Короткий обмін думками? Чудово! Я зробив зовсім мало, однак можу сказати. Один гістологічний препарат і кілька реакцій. Мікрореакцій. У мене склалося враження, що...

До цієї хвилини я просто не знав, що казати. І раптом мене мовби прорвало:

— Усе в нормі, але це камуфляж. Імітація. В певному розумінні це суперкопія: відтворення, досконаліше, ніж оригінал. Це означає, що там, де в людини ми стикаємось з межею зернистості, межею структурної подільності, тут дорога веде далі завдяки застосуванню субатомної будівельної структури!

— Хвилинку! Хвилинку! Як ви це розумієте? — допитувався Сарторіус.

Снаут не озивався. А може, це його прискорене дихання чулося в трубці? Гері подивилася в мій бік. Тільки тепер я збагнув, що в стані збудження останні слова майже викрикнув. Отямившись, я згорбився на своєму незручному стільчику й заплющив очі. Як тут краще пояснити?

— Кінцевим елементом конструкції наших організмів є атоми. Припускаю, що створіння F збудовано з часток, менших, ніж звичайні атоми. Значно менших.

— З мезонів?..— підказав Сарторіус, нітрохи не здивувавшись.

— Ні, не з мезонів... Мезони вдалося б побачити. Адже оптимальна здатність апаратури, яка стоїть тут, у мене, внизу, досягає десятьох у мінус двадцятій ангстрем. Так же ж? Однак усе-таки нічого не видно. Значить, це не мезони, а скоріше, мабуть, нейтрино.

— Як ви це собі уявляєте? Адже нейтринні конгломерати нестійкі.

— Не знаю. Я не фізик. Можливо, їх стабілізує якесь силове поле. Я на цьому не розуміюсь. Принаймні, якщо все так, як я кажу, то за будівельний матеріал для них правлять частки, які приблизно в десять тисяч разів менші, ніж атоми. А втім, це ще не все! Якби молекули білка і клітини були збудовані безпосередньо з цих «мікроатомів», то вони відповідно були б менші. Кров’яні тільця і ферменти теж. Але це не так. Звідси випливає, що всі білки, клітини, ядра клітин — тільки імітація! Справжня структура, відповідальна за функціонування «гостя», захована глибше.

— Кельвін! — майже закричав Снаут.

Пойнятий жахом, я замовк. Я сказав «гостя»? Так, але Гері цього не чула. Втім, вона однаково нічого не зрозуміла б. Вона дивилася в ілюмінатор, підперши голову рукою, її тонкий, чистий профіль вимальовувався на тлі багряної зорі. Трубка мовчала. Чулося тільки далеке дихання.

— Щось у цьому є,— буркнув Снаут.

— Так, можливо,— докинув Сарторіус.— Тільки тут є одне маленьке «але» — Океан збудований не з цих гіпотетичних часток, про які каже Кельвін, а із звичайних.

— Може, він здатен синтезувати й такі,— зауважив я, і мене раптом охопила глибока апатія.

Ця розмова була навіть не смішною. Вона була непотрібною.

— Проте це пояснило б незвичайну витривалість,— промимрив Снаут.— І темп регенерації. Може, навіть джерело енергії міститься там, у глибині, адже їм не треба їсти...

— Прошу слова,— озвався несподівано Сарторіус.

Я не міг його терпіти. Якби він хоч не виходив із своєї придуманої ролі!

— Поговорімо про мотивування. Мотивування появи створінь F. Я розглядав би це питання так: що таке створіння F? Це не особи і не копії певних осіб, а тільки матеріалізована проекція тих відомостей, що їх містить наш мозок про якусь певну особу.

Чіткість визначення вразила мене. Цього Сарторіуса, хоч він мені й, був антипатичний, дурним не назвеш.

— То правда,— зауважив я.— Це пояснює навіть, чому з’явилися лю... витвори саме такі, а не інакші. Вибрано найстійкіші відбитки в пам’яті, найбільш ізольовані від усіх інших, хоча, певна річ, жоден такий відбиток повністю не ізольований і під час його «копіювання» були або могли бути захоплені частини й інших відбитків, що випадково містилися поруч, внаслідок чого прибулець виявляв іноді більші знання, аніж ті, якими володіла та, справжня особа, повторення якої він...

— Кельвін! — знову вигукнув Снаут.

Мене вразило, що тільки він так бурхливо реагував на мої необачні слова. Сарторіус, здавалося, їх зовсім не боявся. Може, це означало, що його «гість» за своєю природою не такий кмітливий, як «гість» Снаута. На мить у моїй уяві постав образ якогось кретина-карлика, що ні на крок не відступає від доктора Сарторіуса.

— Так, ми це теж помітили,— відповів він.— А тепер щодо мотивування появи створінь F... Перша думка, яка напрошується сама собою,— над нами проводять експеримент. Однак це був би експеримент, відверто кажучи, нікудишній. Якщо ми проводимо якесь дослідження, то вчимося на його результатах, передусім на помилках, і, повторюючи його, вносимо поправки... Тут же про це немає й мови. Ті ж самі створіння F з’являються знову... невідкориговані... нічим додатково не озброєні проти наших... спроб позбутися їх...

— Одне слово, тут нема функціональної петлі з коригуючим зворотним зв’язком, як би це визначив доктор Снаут,— зауважив я.— І що ж із цього випливає?

— Тільки одне: якщо це вважати за експеримент, то це не експеримент, а... брак, у що, звісно, не можна повірити. Океан... точний. Про це свідчить хоча б двошарова конструкція створінь F. До певної межі вони поводяться так, як поводилися б реальні... справжні...— Він заплутався.

— Оригінали,— швидко підказав йому Снаут.

— Так, оригінали. Але коли ситуація стає надто складною для можливостей пересічного... е... оригіналу, в створіння F ніби «вимикається свідомість», і воно починає діяти інакше, не по-людському...

— Це правда,— потвердив я.— Але ми в такий спосіб тільки перелічуємо різновиди поведінки цих... цих витворів і більш нічого. А це марна річ.

— Я не певен цього,— запротестував Сарторіус.

І раптом я зрозумів, чим він так мене дратує: Сарторіус не розмовляв, а виголошував промову, точнісінько, як на засіданнях Інституту. Мабуть, інакше говорити він не вмів.

— Тут постає проблема індивідуальності. Океан повністю позбавлений цього поняття. Так і має бути. Мені здається, шановні колеги, що цей... е... найделікатніший, найнеприємніший для нас бік експерименту цілком випадає з уваги Океану, бо лежить поза межами його розуміння.

— Ви вважаєте, що це нарочито?..— запитав я.

Таке твердження трохи приголомшило мене, але, поміркувавши, я визнав, що відкидати його аж ніяк не можна.

— Так. Я не вірю ні в яку підступність, зловтіху чи бажання щонайбільше нам дошкулити... як це вважає колега Снаут.

— Я зовсім не приписую йому людських почуттів,— уперше взяв слово Снаут.— Однак, може, ти скажеш, як пояснити ці постійні повернення?

— Може, ввімкнено якийсь пристрій, що весь час повторює той самий цикл, як грамофонна платівка,— сказав я не без прихованого бажання дозолити Сарторіусові.

— Не відволікаймось, колеги,— гугнявим голосом закликав усіх доктор.— Це ще не все, що я хотів вам сказати. За нормальних умов я вважав би, що виступати навіть з коротким повідомленням про стан моїх робіт передчасно, та, враховуючи специфічну ситуацію, зроблю виняток. У мене склалося враження, повторюю, тільки враження, не більше, що припущення колеги Кельвіна цілком слушне. Я маю на увазі його гіпотезу про нейтринну структуру... Такі системи нам відомі тільки теоретично, й ми не знали, що їх можна стабілізувати. Тут з’являється певний шанс, бо знищення силового поля, яке надає системі стабільності...

Я ще трохи раніше помітив, що той темний предмет, який затуляв екран з боку Сарторіуса, відсовується: біля самісінького верху засвітилася щілина, в якій поволі ворушилося щось рожеве. І раптом темна заслона впала.

— Геть! Геть!!! — пролунав у трубці відчайдушний крик Сарторіуса.

На екрані, який раптом засвітився, промайнули, когось відштовхуючи, докторові руки в широких лабораторних нарукавниках, блиснув великий, золотистий, схожий на диск предмет, і все зникло, перш ніж я встиг зрозуміти, що цей золотистий диск — не що інше, як солом’яний бриль...

[1] Окрема думка (лат.).

← Назад | На початок | Вперед →