Соляріс (сторінка 6)

— Не обов’язково,— заперечив я, лукаво усміхнувшись.— Бачиш, справа в тому, що Сарторіус належить до школи Фрезера і Кайоллі. Згідно з їхньою теорією, вся енергія зв’язку в момент розпаду вивільнюється у вигляді світлового випромінювання. Це був би просто сліпучий спалах, не зовсім, може, безпечний, але й не руйнівний. Є, однак, й інші гіпотези, інші теорії нейтринного поля. За Кайятом, Аваловим, за Сіоною, спектр випромінювання значно ширший, а максимум припадає на жорстке гамма-випромінювання. Добре, що Сарторіус вірить своїм учителям і їхнім теоріям, проте є й інші теорії, Снаут. І знаєш, що я тобі скажу?..— спроквола мовив я, бачачи, що мої слова справляють на нього враження.— Треба взяти до уваги й Океан. Якщо вже він зробив те, що зробив, то, мабуть, застосував оптимальний метод. Інакше кажучи, його дії, як мені здається, є аргументом на користь тієї, другої школи — противників Сарторіуса.

— Покажи мені цього папірця, Кельвін...

Я подав йому аркушик. Снаут нахилив голову, намагаючись розібрати мої закарлючки.

— Що це таке? — показав він пальцем.

Я взяв у нього папірець.

— Це? Тензор трансмутації поля.

— Дай мені ці розрахунки.

— Навіщо? — запитав я, хоча знав, що він відповість.

— Треба показати їх Сарторіусові.

— Як хочеш,— байдуже відповів я.— Можеш узяти. Тільки май на увазі, що експериментально цього ніхто не перевіряв. Такі структури нам іще не відомі. Сарторіус вірить у Фрезера, а я розраховував за Сіоиою. Він скаже, що я не фізик, і Сіона теж. Принаймні в його розумінні. Та це питання дискусійне. А мене не влаштовує дискусія, внаслідок якої я можу випаруватися для більшої слави Сарторіуса. Тебе я можу переконати, а його — ні. Навіть і не намагатимусь.

— Що ж ти хочеш зробити?.. Він працює над цим,— безбарвним голосом промовив Снаут, згорбившись весь і аж наче зів’явши.

Я не знав, чи можу розраховувати на його довір’я, але мені було вже однаково.

— Те, що робить людина, яку хочуть убити,— тихо відповів я.

— Спробую з ним зв’язатися. Може, він думає про якісь застережні заходи,— буркнув Снаут і підвів на мене очі: — Слухай, а якщо все-таки... Той перший проект, га? Сарторіус погодиться. Напевно. Тут... принаймні є... якийсь шанс...

— Ти в це віриш?

— Ні,— відповів він, не вагаючись ні секунди.— Але... це не зашкодить...

Я не хотів надто швидко погоджуватись,— адже саме це мені й було треба: Снаут ставав моїм спільником. Тепер ми могли разом зволікати цю гру.

— Треба подумати,— сказав я.

— Ну, я піду,— буркнув Снаут.

Коли він підводився з крісла, у нього затріщали суглоби.

— Хоч енцефалограму ти дозволиш собі зробити? — запитав він, потираючи пальцем фартух, наче хотів витерти на ньому невидиму пляму.

— Гаразд,— погодивсь я.

Не звертаючи уваги на Гері (вона сиділа з книжкою на колінах і мовчки спостерігала цю сцену), Снаут попрямував до дверей. Коли вони зачинилися за ним, я встав і розправив аркушик, який тримав у руці. Формули були справжні. Я не підробив їх. Не знаю тільки, чи Сіона визнав би правильними мої висновки. Мабуть, ні. Гері підійшла до мене ззаду і торкнулася моєї руки. Я здригнувсь.

— Крісе!

— Що, люба?

— Хто це був?

— Я тобі вже казав. Доктор Снаут.

— Що він за людина?

— Я мало його знаю. А чому ти про це питаєш?

— Він так дивився на мене...

— Мабуть, ти йому сподобалася.

— Ні,— похитала вона головою.— Він дивився на мене зовсім інакше. Так... неначе...

Вона зіщулилась, звела на мене очі й відразу ж опустила їх.

— Ходімо звідси куди-небудь...

Рідкий кисень

Не знаю, скільки я пролежав у темній кімнаті, втупившись у світний циферблат годинника на своєму зап’ясті. Я прислухався до власного дихання, охоплений почуттям якогось подиву. Та водночас мене поймала байдужість. Певно, я страшенно стомився. Я повернувся на бік, ліжко було незвичайно широке, мені чогось бракувало. Я затамував віддих. Запала цілковита тиша. Я завмер. Ані найменшого шереху. Гері! Чому я не чую її дихання? Я провів руками по постелі: Гері поруч не було.

«Гері!» — хотів я покликати, але раптом почув чиїсь кроки. Хтось ішов, великий і важкий, як...

— Ти, Гібарян? — спокійно запитав я.

— Так, це я. Не вмикай світла.

— Не вмикати?

— Не треба. Так буде краще для нас обох.

— Але ж ти помер!

— Байдуже. Ти ж упізнаєш мій голос?

— Так. Навіщо ти це зробив?

— Довелося. Ти запізнився на чотири дні. Якби ти прилетів раніше, може, в цьому відпала б потреба. Та ти не дорікай собі. Мені не так уже й погано.

— Ти справді тут?

— Ах, он воно що! Ти думаєш, що я тобі снюся, як думав про Гері?

— Де вона?

— Звідки ти взяв, що я це знаю?

— Здогадався.

— Тримай свої здогади при собі. Припустімо, що я тут замість неї.

— Але я хочу, щоб вона теж була біля мене.

— Це неможливо.

— Чому? Послухай, ти ж знаєш, що насправді це не ти, а я?

— Ні. Це справді я. Якби ти захотів бути педантичним, то міг би сказати — це ще один я. Але не будемо марнувати слів.

— Ти підеш?

— Так.

— І тоді вона повернеться?

— Хіба це для тебе так важливо? Хто вона для тебе?

— Це вже моя справа.

— Ти ж її боїшся.

— Ні.

— І гидуєш...

— Чого ти від мене хочеш?..

— Ти повинен жаліти себе, а не її. Їй завжди буде двадцять років. Не прикидайся, ніби ти цього не знаєш!

Раптом, невідомо чому, я заспокоївсь. Я слухав Гібаряна цілком спокійно. Мені здалося, що тепер він стоїть ближче, в ногах ліжка, проте я, як і досі, нічого не бачив у довколишній пітьмі.

— Чого ти від мене хочеш? — запитав я тихо.

Мій тон начебто здивував його. Він хвилину помовчав.

— Сарторіус переконав Снаута, що ти його обдурив. Тепер вони обдурюють тебе. Вдаючи, що монтують рентгенівську установку, вони будують анігілятор поля.

— Де вона? — запитав я.

— Ти хіба не чув, що я тобі сказав? Я тебе попередив!

— Де вона?

— Не знаю. Май на увазі: тобі потрібна буде зброя. Тобі ні на кого тут покластися.

— Я можу покластися на Гері,— сказав я.

Гібарян тихо захихикав.

— Звичайно, можеш. До певної міри. Зрештою ти завжди можеш зробити те, що зробив я.

— Ти не Гібарян.

— Та ну? А хто ж, по-твоєму? Може, твій сон?

— Ні. Ти їхня лялька. Але ти про це не знаєш.

— А ти знаєш, хто ти сам?

Ці слова мене збентежили. Я хотів підвестись, однак не зміг. Гібарян тим часом щось говорив. Я не розумів слів, чув тільки звуки його голосу, відчайдушно боровся з кволістю, ще раз шарпнувся з усієї сили... і прокинувсь. Я хапав ротом повітря, як викинута на берег риба. Було зовсім темно. Це сон. Кошмар. Зараз... «дилема, яку ми не вміємо розв’язати. Ми переслідуємо самих себе. Політерії застосували якийсь спосіб селективного посилення наших думок. Пошуки мотивів цього явища і є антропоморфізм. Там, де нема людей, нема й доступних для людини мотивів. Щоб провадити далі дослідження, треба знищити або власні думки, або їхню матеріальну реалізацію. Перше не в нашій владі, а друге надто вже нагадує вбивство».

Я дослухавсь у темряві до цього розміреного, далекого голосу, який упізнав відразу ж: говорив Гібарян. Я простяг руки. Ліжко було порожнє.

«Прокинувся, щоб знову заснути»,— подумав я і покликав:

— Гібарян?..

Голос мій урвався на півслові. Щось тихенько .клацнуло, і я відчув на обличчі легенький подих.

— Ну що це ти, Гібарян,— пробуркотів я, позіхаючи.— Так переслідувати із сну в сон — це вже, знаєш...

Біля мене щось зашелестіло.

— Гібарян! — повторив я вже трохи гучніше.

Пружини ліжка гойднулися.

— Крісе... це я...— почувся шепіт поряд мене.

— Це ти, Гері... а Гібарян?

— Крісе... Крісе... його ж не... ти сам казав, що він помер...

— Уві сні все можливе,— сказав я спроквола. Тепер у мене вже не було цілковитої певності, що я бачив сон.— Він був тут. Щось говорив,— додав я.

Мені страшенно хотілося спати. «Якщо мене так хилить на сон, значить, я сплю»,— майнула нісенітна думка. Я торкнувся губами холодного плеча Гері і влігся зручніше. Вона щось відповіла мені, але я вже поринув у забуття.

Уранці в залитій червоним світлом кімнаті я пригадав події, які сталися минулої ночі. Розмова з Гібаряном мені приснилась. Але те, що було потім? Я чув його голос, міг у цьому навіть заприсягтись, однак добре не пам’ятав, що саме він говорив.

Точніше, він не говорив, а читав лекцію. Лекцію...

Гері купалася. З душової долинав хлюпіт води. Я зазирнув під ліжко, куди кілька днів тому засунув магнітофон. Його там не було.

— Гері! — покликав я.

Її мокре обличчя вихилилося з-за шафи.

— Ти часом не бачила під ліжком магнітофона? Маленького, кишенькового...

— Там лежало багато різних речей. Я все склала туди.— Вона кивнула на поличку біля аптечки й зникла в душовій.

Я підхопився з ліжка, але мої пошуки не дали ніяких наслідків.

— Ти не могла його не помітити,— сказав я, коли Гері повернулася до кімнати.

Гері нічого не відповіла й почала розчісуватися перед дзеркалом. Тільки тепер я помітив, яка вона бліда, в її очах, коли вони зустрілися в дзеркалі з моїми, була якась настороженість.

— Гері,— знову почав я вперто, як осел,— магнітофона на полиці немає.

— Ти що, не можеш знайти іншої теми для розмови зі мною?..

— Даруй,— промимрив я.— Твоя правда, я бовкнув дурницю.

Не вистачало ще, щоб ми почали сваритися!

Потім ми пішли снідати. Гері сьогодні робила все не так, як завжди, проте я не міг уловити, в чому різниця. Вона весь час роззиралась і ніби не чула, коли я їй щось казав, наче раптово впадала в задуму. А один раз, коли вона підвела голову, я помітив, що очі в неї блищать.

— Що з тобою? — пошепки запитав я.— Ти плачеш?

— Ох, дай мені спокій. Це не справжні сльози,— схлипнула вона.

Можливо, я не повинен був задовольнятися цією відповіддю, але я нічого в світі так не боявся, як «відвертих розмов». Зрештою, мене турбувало щось зовсім інше. Хоч я й знав, що інтриги Снаута і Сарторіуса мені тільки приснились, усе-таки почав розмірковувати, чи є взагалі на станції якась підходяща зброя. Про те, навіщо вона мені, я не думав — просто хотілося її мати. Я сказав Гері, що повинен піти на склади. Вона мовчки пішла зі мною. Я перерив усі ящики, обшукав контейнери, а коли спустився на самісінький низ, то не міг здолати бажання зазирнути до холодильної камери. Проте мені не хотілося, щоб Гері заходила туди, тому я тільки прохилив двері і обвів очима все приміщення. Під темним саваном вимальовувався видовжений предмет, однак звідти, де я стояв, не видно було, чи лежить там іще та, чорношкіра. Мені здалося, що те місце тепер порожнє.

Я не знайшов нічого підходящого, і настрій у мене ще більше зіпсувався. Несподівано я помітив, що Гері поруч зі мною нема. А втім, вона відразу ж прийшла — затрималася в коридорі,— але вже сама її спроба покинути мене, бодай на секунду, хоч зробити це їй було дуже важко, мала насторожити мене. Та й я далі поводився, наче йолоп, чи просто вдавав ображеного хтозна й на кого. У мене розболілася голова, я не міг знайти в аптечці ніяких порошків і злий, як сто чортів, перевернув усе в ній догори дном. Іти знову до операційної не хотілося. Рідко якого дня мені так не щастило, як сьогодні. Гері тінню снувала по кімнаті, час від часу ненадовго кудись зникаючи. Пополудні, коли ми вже пообідали (втім, Гері взагалі нічого не їла, а я навіть не пробував її вмовити щось з’їсти, бо в мене розколювалася від болю голова, тож і сам пожував щось без усякого апетиту), вона раптом сіла поруч і смикнула мене за рукав.

— Ну, чого тобі? — неохоче буркнув я.

Мені здалося, що по трубах долинає ледь чутний стукіт,— мабуть, Сарторіус длубався в апаратурі високої напруги. Мені хотілося піти нагору. Та від думки, що доведеться взяти з собою й Гері, відразу ж відхотілось. Якщо в бібліотеці її присутність іще можна було якось витлумачити, то там, серед машин, вона може дати Снаутові привід для якогось ущипливого зауваження.

— Крісе,— прошепотіла Гері,— а як у нас із тобою?..

Я мимохіть зітхнув. Ні, сьогоднішній день я аж ніяк не міг назвати щасливим.

— Краще й бути не може. А про що, власне, ти?

— Я хотіла б поговорити з тобою.

— Будь ласка. Я слухаю.

— Тільки не так.

— А як? Я ж тобі сказав, що в мене болить голова, і взагалі роботи по самісіньку зав’язку...

— Головне, аби було бажання, Крісе...

Я силувано всміхнувся. Мабуть, моя усмішка була жалюгідна.

— Маєш рацію, люба. Говори.

— А ти скажеш мені правду?

Я звів брови. Такий початок розмови мені зовсім не подобався.

— Навіщо ж мені тебе обманювати?

— У тебе можуть бути на те причини. Серйозні. Та якщо ти хочеш, щоб... ну, одне слово... то не обманюй мене.

Я промовчав.

— Я тобі щось скажу, і ти мені скажи. Гаразд? Тільки щиру правду. Незважаючи ні на що.

Я не дивився їй у вічі, і хоч вона ловила мій погляд, удав, що не помічаю цього.

— Я тобі вже казала, що не знаю, звідки тут узялася. Але, може, ти знаєш? Почекай, я ще не закінчила. Може, й ти теж цього не знаєш. А якщо знаєш, тільки не можеш мені сказати зараз, то, можливо, згодом... колись? Це не найстрашніше. Принаймні даси мені шанс.

Я відчув себе так, немовби мене облили крижаною водою.

— Маленька моя, що ти кажеш? Який шанс? — промимрив я.

— Крісе, хоч би хто я була, я не маленька. Ти мені обіцяв. Скажи.

Від цього її «хоч би хто я була» мені перехопило подих, і я міг тільки дивитися на неї, дурнувато хитаючи головою, ніби захищаючись від того, що мав іще почути.

— Я ж тобі вже пояснила — не обов’язково казати це саме зараз. Скажи просто, що не можеш...

— Я нічого від тебе не приховую...— відповів я хрипким голосом.

— От і добре,— відповіла вона й підвелася.

Я хотів щось сказати. Відчував, що не можу так облишити цю розмову, але слова застрягали мені в горлі.

— Гері...

Вона стояла біля ілюмінатора, одвернувшись від мене. Темно-синій, порожній Океан розпростерся під голим небом.

— Гері, якщо ти думаєш... Гері, адже ти знаєш — я люблю тебе.

— Мене?

Я підійшов до неї. Хотів її обняти. Вона випручалась, відштовхнувши мою руку.

— Ти такий добрий... Любиш мене? А я воліла б, щоб ти мене бив!

— Ну що ти, Гері, люба!

— Ні! Ні! Замовкни, будь ласка.

Гері підійшла до столу й почала збирати тарілки. Я дивився в темно-синю порожнечу. Сонце сідало, й величезна тінь станції розмірено погойдувалася на хвилях. Тарілка вислизнула з рук Гері і впала на підлогу. В раковині булькала вода. Рудий колір переходив по краях небосхилу у брудно-червоне золото. Якби я знав, що робити! Якби я тільки знав! Запала раптова тиша. Гері стояла поруч, у мене за спиною.

— Ні. Не обертайся,— сказала вона, знизивши голос до шепоту.— Ти ні в чому не винен, Крісе. Я знаю. І не картай себе.

Я простяг до неї руки. Гері відскочила й, піднявши цілий стіс тарілок, промовила:

— Шкода. Якби вони могли розбитись, я розтрощила б їх на друзки, всі до одної!!!

Якусь мить мені здавалося, що Гері й справді жбурне їх на підлогу, але вона мигцем глянула на мене й усміхнулась:

— Не бійся — я не влаштовуватиму тобі сцен.

 

Я прокинувся серед ночі й відразу ж насторожено сів на ліжку. В кімнаті було темно, тільки з коридора крізь прочинені двері падала тонка смужка світла. Звідкись долинали пронизливе, дедалі гучніше сичання і приглушені, тупі удари, наче щось велике відчайдушно билося за стіною. «Метеор! — майнуло мені в голові.— Пошкодив обшивку. Там хтось є!»

Протяжне хрипіння.

Я остаточно прочумався від сну. Я ж на станції, не в ракеті, а цей жахливий звук...

Я вискочив у коридор. Двері маленької лабораторії були відчинені навстіж, там горіло світло. Я вбіг досередини.

Мене обдало хвилею крижаного холоду. В кабіні клубочилася пара, від якої замерзав подих. Хмара білих сніжинок кружляла над загорненим у купальний халат тілом, яке кволо билося на підлозі. У цьому крижаному тумані я ледве розгледів, що це Гері, кинувся до неї й підняв на руки; халат обпікав мені долоні, Гері хрипіла. Я вискочив у коридор і побіг мимо нескінченної низки дверей, уже не відчуваючи холоду, тільки дихання Гері, яке вихоплювалося з її розтулених уст хмарками пари, що вогнем обпікала мені плече.

Я поклав Гері на стіл, розірвав на грудях халат, мить дивився на її заледеніле, перекривлене судомою обличчя; кров замерзла в кутиках розтулених уст, укрила їх чорного смагою, на язиці блищали кристалики льоду...

Рідкий кисень! У лабораторії в посудинах Дьюара зберігався рідкий кисень; підіймаючи Гері, я відчув, як під руками в мене тріщало скло. Скільки вона могла випити? Все одно. Спалені трахея, горлянка, легені — рідкий кисень ядучіший, ніж концентровані кислоти. Її скреготливе, сухе, мов звук шматованого паперу, дихання завмирало. Очі заплющились. Агонія.

Я глянув на великі засклені шафи з інструментами й ліками. Трахеотомія? Інтубація? Але ж у неї вже нема легенів! Вони спалені. Ліки? Стільки ліків! Полиці були заставлені рядами кольорових бутлів і коробок. Хрипіння виповнило все приміщення, з розтуленого рота Гері все ще йшла пара.

Грілки...

Я кинувся шукати їх, метнувся до однієї шафи, до другої, рвонув дверцята й почав викидати коробки з ампулами. Тепер шприц. Де він?... У стерилізаторах. Я не міг скласти його закляклими руками, пальці задеревіли й не хотіли згинатися. Почав шалено гатити кулаком по кришці стерилізатора, але нічого, крім слабкого поколювання, не відчував.

Хрипіння, яке вихоплювалося з грудей Гері, ще подужчало. Я підскочив до неї; Очі її були розплющені.

— Гері!

Це був навіть не шепіт. Я не міг видобути з себе ні звуку. Обличчя в мене було якесь чуже, неслухняне, немовби виліплене з гіпсу. Ребра в Гері ходили ходором під білою шкірою, мокре від розталого снігу волосся розсипалося по столу. Вона дивилася на мене.

— Гері!

Я більше нічого не міг видушити з себе. Стояв стовпом, опустивши неслухняні, задерев’янілі руки; ступні ніг, губи, повіки пекли дедалі дужче, але я майже не відчував цього. Крапля розталої в теплі крові скотилася по щоці Гері, прокресливши скісну риску. Язик затремтів і зник у горлянці; вона й досі хрипіла.

Я взяв її за зап’ястя — пульсу не було; тоді я відкинув поли халата й приклав вухо до страхітливо холодного тіла під грудьми. Крізь шум, який нагадував тріск вогню, я почув стукіт, шалені удари серця, такі швидкі, що їх не можна було полічити. Я стояв, низько нахилившись над нею, заплющивши очі; і раптом щось торкнулося моєї голови. То пальці Гері перебирали моє волосся. Я зазирнув їй у вічі.

— Крісе,— прохрипіла вона.

Я схопив її руку, вона відповіла потиском, який трохи не розчавив мою долоню. Обличчя Гері спотворила жахлива гримаса, з-під повік блиснули білки очей, у горлі захрипіло, і все тіло звела блювота. Я насилу зміг її вдержати, вона сповзала зі столу, билася головою об край фарфорового зливника. Я підтримував її й притискав до столу, але з кожним новим спазмом вона виривалася з моїх рук. Я геть укрився потом, ноги стали ватяні. Коли напади блювання ослабли, я спробував покласти Гері. Вона стогнала, хапаючи ротом повітря. Несподівано на цьому страшному, закривавленому обличчі засвітилися очі.

— Крісе...— прохрипіла Гері,— чи... довго, Крісе?

Вона почала задихатися, на губах у неї виступила піна, знову почалася блювота. Я тримав її з останніх сил. Потім Гері так раптово впала навзнак, аж у неї клацнули зуби, і часто задихала.

— Ні, ні, ні,— виштовхувала вона з кожним видихом, і кожен видих здавався останнім.

Але блювота вернулася знову, і Гері знову забилася в моїх обіймах, втягуючи повітря в короткі перерви між її нападами з таким зусиллям, що крізь шкіру проступали ребра. Нарешті повіки напівзакрили її невидющі очі. Вона знерухоміла. Я подумав, що це кінець, і вже навіть не витирав рожеву піну з її губів; стояв, схилившись над нею, чув десь далеко удари величезного дзвона й чекав останнього зітхання, щоб потім безтямно упасти на підлогу, та Гері все ще дихала, причому вже майже без хрипів, дедалі спокійніше, а горбик груді, що був, здавалося, майже зовсім непорушний, раптом почав здригатись у такт швидкому биттю серця. Я стояв згорбившись; обличчя Гері починало рожевіти. Я ще нічого не розумів. Обидві мої долоні спітніли, і мені здалося, ніби я глухну — щось м’яке, еластичне виповнило вуха, та я однаково чув той дзвін — тільки тепер він був глухий, неначе в нього тріснуло осердя. Гері підвела повіки, і наші очі зустрілися.

«Гері»,— хотів я сказати, але губи мої не поворухнулись, обличчя мовби обернулося на мертву, важку маску, і я міг тільки дивитися на неї.

Гері обвела очима приміщення, поворухнула головою. В лабораторії запала глибока тиша. За спиною в мене, в якомусь іншому, далекому світі, розмірено капала з погано закрученого крана вода. Гері звелася на ліктях. Сіла. Я позадкував. Вона спостерігала за мною.

— Що? — запитала.— Що? Не... вдалося? Чому?.. Чому ти так дивишся?..— І раптом страшно закричала: — Чому ти так дивишся?!!

Знову запала тиша. Гері глянула на свої руки. Здивовано поворушила пальцями.

— Це я?..

— Гері,— вимовив я беззвучно, самими лише губами.

Вона підвела голову.

— Гері?..— повторила трохи здивовано, повільно зсунулася на підлогу, встала, похитнулась, але тут же відновила рівновагу й пройшла кілька кроків. Усе це вона робила, наче загіпнотизована, дивилася на мене й мовби не бачила.

— Гері? — спроквола мовила вона ще раз.— Але ж... я... не Гері. А хто я?.. А ти, ти?!

Раптом очі її розширилися, заблищали, і тінь усмішки й радісного подиву освітила її обличчя.

— Може, ти теж? Крісе! Може, ти теж?!

Я мовчав, притиснувшись зі страху спиною до шафи.

Руки в Гері опали.

— Ні,— сказала вона.— Ні, бо ти боїшся. Послухай — я більше не можу. Так не можна. Я нічого не знала. Я й тепер... я й досі нічого не розумію. Адже це неможливо! Я,— вона притиснула до грудей побілілі руки,— нічого не знаю, крім... крім того, що я — Гері! Може, ти гадаєш, що я прикидаюсь? Ні, не прикидаюсь, святе слово правди, не прикидаюсь.

Останні її слова пролунали як стогін. Вона заридала і впала на підлогу. Її крик немовби в мені щось розбив, і я підскочив до неї, схопив за плечі; вона пручалася, відштовхувала мене, ридаючи без сліз, кричала:

— Пусти! Пусти! Ти мною гидуєш! Я знаю! Я так не хочу! Не хочу! Ти ж бачиш, сам бачиш, що це не я, не я, не я...

— Замовкни! —кричав я, термосячи її.

Ми обоє кричали, мов навіжені, стоячи одне перед одним навколішках. Голова Гері безживно хиталася й билася об моє плече, а я щосили притискав її до себе. Раптом ми завмерли, важко дихаючи. З крана розмірено капала вода.

— Крісе...— насилу видушила з себе Гері, уткнувшись обличчям у моє плече.— Скажи, що я повинна зробити, щоб мене не стало, Крісе...

— Перестань! — гримнув я на неї.

Вона підняла голову й пильно подивилася на мене.

— Як?.. Ти теж не знаєш? Нічого не можна придумати? Геть нічого?

— Гері... зглянься...

— Я хотіла... ти ж сам бачив. Ні. Ні. Пусти, я не хочу, щоб ти мене торкався! Тобі гидко.

— Неправда!

— Правда. Тобі гидко. Мені... мені самій... теж. Якби я могла... Якби я тільки могла...

— Ти наклала б на себе руки?

— Так.

— А я не хочу, розумієш? Не хочу, щоб ти себе вбила. Я хочу, щоб ти була тут, зі мною, і більше нічого мені не треба!

Величезні сірі очі Гері вп’ялися 6 мене.

— Як ти гарно брешеш...— зовсім тихо сказала вона.

Я відпустив її й підвівся з колін. Гері сіла на підлозі.

— Скажи, що я повинен зробити, аби ти мені повірила? Я кажу те, що думаю! Це правда. Іншої правди нема.

— Ти не можеш сказати правду. Я не Гері.

— А хто ж ти?

Вона довго мовчала. У неї затремтіло підборіддя, і, опустивши голову, вона прошепотіла:

— Гері... але я знаю, що це неправда. Ти не мене... любив там, колись давно...

— Так,— сказав я.— Те, що було, вже минуло. Воно померло. Але тут я люблю тебе. Розумієш?

Вона похитала головою.

— Ти добрий. Не думай, що я не можу оцінити все те, що ти робив. Ти намагався робити якнайкраще. Але марно. Коли три дні тому я вранці сиділа біля тебе й чекала, поки ти проснешся, я ще нічого не знала. У мене таке відчуття, ніби то було давно, дуже давно. Я поводилась, мов божевільна. В голові все ніби повив якийсь туман. Я не пам’ятала, що було раніше, а що пізніше, і нічому не дивувалася, наче після наркозу чи тяжкої недуги. І я навіть думала, що, може, я хворіла, але ти не хочеш мені цього сказати. Та потім деякі факти примусили мене замислитися. Ти знаєш, які саме. Дещо прояснилося у мене в голові вже після твоєї розмови там, у бібліотеці, з тим, як його, зі Снаутом. Але ти не хотів мені нічого сказати, тож я встала вночі і ввімкнула магнітофон. Я збрехала тобі тільки раз, один-однісінький раз, Крісе, бо справді потім сховала його. Той, хто говорив... як його звали?

— Гібарян.

— Так, Гібарян. Тоді я довідалася про все, хоча, щиро кажучи, й досі нічого не можу збагнути. Я не знала одного: що я не можу... що я не є... що це так скінчиться... що цьому не буде краю. Про це він нічого не казав. А втім, може, й казав, та ти раптом прокинувсь, і я вимкнула магнітофон. Одначе я й так почула достатньо, щоб зрозуміти: я не людина, а тільки знаряддя.

— Що ти кажеш, Гері?!

— Так, знаряддя для вивчення твоїх реакцій чи щось подібне. У кожного з вас є такий... така, як я. Все ґрунтується на підсвідомих споминах чи уяві... А втім, ти знаєш це краще, ніж я. Він говорив про страшні, неймовірні речі, і якби все це так не збігалося, я б, мабуть, не повірила!

— Що збігалося?

— Ну, що мені непотрібний сон і що я весь час повинна бути коло тебе. Ще вчора вранці я думала, що ти мене ненавидиш, і через те була нещасна. Боже, яка я була дурна! Але скажи, сам скажи, хіба я могла собі уявити?! Хіба ж Гібарян ненавидів ту свою... А як він про неї говорив! Тільки тоді я зрозуміла: хоч би я що робила, це нічого не змінює, бо, хочу того чи ні, для тебе це однаково буде тортурою. Ба ні, Ще гірше, бо знаряддя тортур мертві і ні в чому не винні, як камінь, що може впасти і вбити. А щоб знаряддя здатне було бажати добра й любити, цього я не могла собі уявити. Мені б хотілося розповісти тобі принаймні те, що коїлося зі мною тоді, коли я все зрозуміла, коли слухала магнітофонну стрічку. Може, це стане тобі в пригоді. Я навіть пробувала записати...

— Через те ти й увімкнула світло? — запитав я здушеним голосом.

— Так. Але з цього нічого не вийшло. Бо я шукала в собі, знаєш... їх — те щось зовсім інше, я наче збожеволіла, повір мені! Якийсь час мені здавалося, що під моєю шкірою зовсім немає тіла, що всередині у мене щось інше, що я тільки... тільки оболонка. Щоб ошукати тебе. Розумієш?

— Розумію.

— Коли лежиш уночі отак годинами без сну, то думкою можна залинути дуже далеко, та ти й сам це добре знаєш...

— Знаю...

— Але я відчувала своє серце і, зрештою, пам’ятала, що ти брав на аналіз мою кров. Яка в мене кров? Скажи, скажи правду. Адже тепер уже можна.

— Така сама, як і в мене.

— Справді?

— Присягаюсь тобі.

— Що це означає? Знаєш, я потім думала, що, може, це заховане десь у мені, що воно... може, дуже маленьке. Однак я не знала, де саме. Тепер я думаю, що просто викручувалась, бо дуже боялася того, що хотіла зробити, й шукала якогось іншого виходу. Але, Крісе, якщо в мене така ж сама кров... якщо все так, як ти кажеш, то... Ні, це неможливо. Адже тоді я б умерла, правда? Виходить, щось усе-таки є, тільки де? Може, в голові? Але ж я думаю цілком нормально... і нічого не знаю... Якби я думала цим, то повинна була б одразу все знати й не любити тебе, а тільки прикидатись і розуміти, що прикидаюсь... Крісе, благаю тебе, скажи мені все, що ти знаєш, може, вдасться щось зробити?

— Що саме?

Вона мовчала.

— Ти хочеш умерти?

— Мабуть.

Знову запала тиша. Я стояв над зніченою Гері, дивлячись на порожній зал, на біле емальоване обладнання, на блискучі розсипані інструменти, немовби шукав щось конче мені потрібне, проте ніяк не міг знайти.

— Гері, можна й мені щось сказати?

Вона очікувала.

— Так, це правда, що ти не зовсім така, як я. Та це зовсім не означає, що ти гірша за мене. Навпаки. Зрештою, можеш думати, що хочеш, але завдяки цьому... ти не вмерла.

Якась дитяча, жалісна усмішка з’явилася на її обличчі.

— Невже це означає, що я... безсмертна?

— Не знаю. В усякому разі, ти не така смертна, як я.

— Це страшно,— прошепотіла Гері.

— Може, не так страшно, як тобі, здається.

— Але ж ти мені не заздриш...

— Гері, це скоріше питання твого... призначення — я б так назвав це. Знаєш, тут, на станції, твоє призначення, по суті, таке ж невиразне, як і моє, як і кожного з нас. Ті двоє продовжуватимуть експеримент Гібаряна, і може статися все, що завгодно...

— Або й нічого.

— Або й нічого. І скажу тобі, я волів би, щоб таки справді нічого не сталося, навіть не тому, що боюся (хоча страх теж, мабуть, відіграє тут якусь роль), а тому, що все те нічого не дасть. Це єдине, в чому я абсолютно певен.

— Нічого не дасть? А чому? Через цей... Океан?

Гері здригнулася.

— Так. Через контакт. Я думаю, що все тут, по суті, дуже просто. Контакт означає обмін досвідом, поняттями, зрештою результатами, якимись рівнями... А якщо нічим обмінятися? Якщо слон — не велетенська бактерія, то й Океан не може бути велетенським мозком. Кожна з обох сторін може, звичайно, вдаватися до якихось дій. Внаслідок однієї з них я зараз дивлюся на тебе й намагаюсь утовкмачити тобі, що ти мені дорожча, ніж ті дванадцять років життя, які я присвятив планеті Соляріс, і що я хочу бути з тобою завжди. Може, твоя поява мала стати для мене карою, може, ласкою, а може, тільки мікроскопічним дослідженням. Свідченням дружби, підступним ударом чи знущанням? Може, всім водночас або,— що мені здається найімовірнішим,— чимось зовсім іншим. Та, врешті-решт, хіба нас повинні цікавити задуми наших батьків, хоч би як вони різнилися між собою? Ти можеш сказати, що від цих задумів залежить наше майбутнє, і я з цим погоджуюсь Я не можу передбачити того, що буде. Так само, як і ти. Не можу навіть обіцяти, що кохатиму тебе довіку. Після того, що сталося, можна сподіватись чого завгодно. Може, завтра я обернусь на зелену медузу? Це від нас не залежить. Але в тому, що залежить від нас, ми будемо разом. Хіба цього мало?

— Знаєш,— сказала Гері,— я хочу запитати тебе ще... Я... дуже на неї... схожа?

— Була дуже схожа,— відповів я,— а тепер уже не знаю.

— Тобто як?..

Гері підвелася з підлоги і втупилась у мене широко розплющеними очима.

— Ти її вже заступила.

— І ти певен, що ти не її, а мене?.. Мене?..

— Так. Тебе. Не знаю. Боюся, що якби ти й справді була нею, то я не зміг би тебе кохати.

— Чому?

— Бо я скоїв щось жахливе.

— Щодо неї?

— Так. Коли ми були...

— Не треба.

— Чому?

— Бо я хочу, щоб ти знав: я — це не вона.

Розмова

Наступного дня, повернувшись з обіду, я знайшов на столі під ілюмінатором записку від Снаута. Він повідомляв, що Сарторіус тимчасово припинив роботу над анігілятором, щоб ще раз і востаннє дослідити, як на Океан вплине пучок жорсткого випромінювання.

— Люба,— сказав я Гері,— мені треба піти до Снаута.

Червона заграва палала в ілюмінаторі й поділяла кімнату на дві частини. Ми з Гері були в блакитній тіні. Здавалося, що все поза нею мідяне, навіть книжки, тож досить якійсь із них упасти з полиці, і вона забрязкотить.

— Ідеться про той експеримент. Тільки не знаю, як це краще зробити. Я волів би, розумієш...

— Не виправдовуйся, Крісе. Я б і сама хотіла... Якби тільки ненадовго...

— Ну, якийсь час доведеться згаяти,— відповів я.— Послухай, а може, ти підеш зі мною й почекаєш у. коридорі?

— Гаразд. А якщо я не витримаю?

— А як це, до речі, з тобою відбувається? — запитав я й квапливо додав: — Я питаю не з цікавості, розумієш, але, може, розібравшись у цьому, ти могла б сама усе те перебороти.

— Я боюся,— відповіла Гері, і обличчя її вкрилось ледь помітною блідістю.— Я навіть не можу сказати, чого боюся, власне, не боюся, а тільки... наче кудись щезаю. До того ж в останню мить я відчуваю ще такий сором... Як тобі все це пояснити... А потім уже нічого нема. Через те я й думала, що це якась хвороба...— тихо закінчила вона й здригнулася.

Певно, таке відбувається тільки тут, на цій клятій станції,— мовив я.— Що до мене, то я постараюсь зробити все, щоб ми її якнайшвидше залишили.

Ти думаєш, що це можливо? — Гері широко розплющила очі.

— А чому б ні? Кінець кінцем, я до неї не прикутий... А втім, це залежатиме також від того, що ми вирішимо із Снаутом. Як ти гадаєш, скільки ти зможеш пробути сама?

— Це залежить...— неквапливо почала Гері і опустила голову.— Якщо я чутиму твій голос, то, мабуть, справлюсь з собою.

— Тобі краще не слухати нашу розмову. Ні, в мене від тебе немає ніяких таємниць, але я не знаю, не можу знати, що скаже Снаут.

— Нічого більше не говори, Крісе. Я розумію. Гаразд. Я стану так, щоб чути тільки звук твого голосу,— цього з мене цілком вистачить.

— Тоді я зараз подзвоню йому з лабораторії. Двері залишу відчиненими.

Гері мовчки кивнула головою. Я пройшов крізь стіну червоного сонячного проміння і опинився в коридорі — через контраст він видався мені майже чорним, хоч там горіли лампи. Двері до маленької лабораторії були відчинені. Блискучі скалки посудини Дьюара, які лежали на підлозі під величезними резервуарами з рідким киснем, ураз нагадали мені про нічну пригоду. Коли я зняв трубку й набрав номер радіостанції, маленький екран заяснів. Синювата плівка світла, яка немовби вкривала зсередини матове скло, тріснула, і Снаут, перехилившись через підлокітник високого крісла, зазирнув мені просто в очі.

— Вітаю,— сказав він.

— Я прочитав записку й хотів би поговорити з тобою. Можна прийти?

— Можна. Зараз?

— Так.

— Будь ласка. Ти прийдеш... не сам?

— Ні, сам.

Його бронзове від засмаги худе обличчя з глибокими поперечними зморшками на чолі, схилене набік у випуклому склі, що надавало йому схожості з якоюсь дивовижною рибою в акваріумі, набрало багатозначного виразу.

— Ну, ну,— закивав він головою.— Чекаю.

— Ходімо, люба,— мовив я удавано бадьоро, заходячи до кімнати, перетканої червоними пасмами світла, за якими бачив тільки силует Гері, але голос у мене зірвався.

Гері сиділа, забившись у куток крісла й просунувши руки під підлокітники. Або вона надто пізно почула мою ходу, або не змогла враз прибрати нормальну позу — не знаю, тільки цієї миті мені було цілком досить, щоб побачити, як вона бореться з незбагненною, прихованою в ній силою, і серце моє захлюпнув сліпий, лютий гнів, змішаний з жалем.

Ми мовчки попростували довгим коридором, поминаючи його секції, вкриті різнобарвною емаллю, яка, за задумом архітекторів, мала скрашати перебування людей у цій броньованій шкаралупі. Ще здалеку я побачив прохилені двері радіостанції. З них у коридор падала довга червона смуга,— сонце досягало й сюди. Я глянув на Гері — вона навіть не пробувала усміхнутись; я бачив, як вона всю дорогу зосереджено готувалася до боротьби з собою: Напруження вже й зараз змінило її обличчя — воно зблідло й аж наче здрібніло. За кілька кроків від дверей вона зупинилась; я обернувся до неї, вона легенько, самими лиш кінчиками пальців підштовхнула мене, мовби кажучи: «Іди». І в цю мить усі мої плани, Снаут, експеримент, станція видалися мені такими нікчемними в порівнянні з тією мукою, яку вона прийшла сюди перебороти. Я відчув себе катом і хотів уже повернути назад, як раптом широку сонячну смугу, заломлену на стіні коридора, заслонила людська тінь. Я наддав ходи і ввійшов до кабіни. Снаут стояв зразу ж за дверима, немовби чекав на мене. Червоне сонце палало прямо за ним, і здавалося, що Снаутове сиве волосся випромінює пурпурове сяйво. Ми якусь мить мовчки дивились один на одного. Він мовби вивчав моє обличчя. Його лиця я не бачив, засліплений блиском ілюмінатора. Я обійшов Снаута й зупинився біля високого пульта, з якого стирчали гнучкі стебла мікрофонів. Він поволі обернувся, незворушно стежачи за мною, і звично скривив рота в легкій гримасі, яка здавалася то усміхом, то виразом утоми. Не спускаючи з мене очей, Снаут підійшов до металевої шафи, яка займала всю стіну і обабіч якої громадились ніби поспіхом звалені в купи радіодеталі, термічні акумулятори й різні інструменти, підсунув туди табуретку й сів, опершись спиною на емальовані дверцята.

Наша мовчанка, яку ми й досі зберігали, ставала вже принаймні дивною. Я зосереджено вслухався в тишу, що панувала в коридорі, де залишилась Гері, але звідти не долинало ані найменшого шереху.

— Коли ви будете готові? — поцікавивсь я.

— Можна було б розпочати навіть сьогодні, однак запис займе ще трохи часу.

— Запис? Ти маєш на увазі енцефалограму?

— Ну звичайно, ти ж погодився. А що?

— Та нічого.

— Кажи, я слухаю,— озвався Снаут, коли мовчанка знову стала гнітючою.

— Вона вже знає... про себе.— Я знизив голос майже до шепоту.

Снаутові брови стрельнули вгору.

— Та невже?

Мені здалося, ніби він тільки вдає, що здивувався. Чого ж він прикидається? Мені одразу ж відхотілося говорити, але я все-таки переборов себе. «Треба бути хоча б лояльним,— подумав я,— якщо вже більше нічого не лишилося».

— Вона почала здогадуватися, мабуть, після нашої розмови в бібліотеці, спостерігала за мною, співставляла факти, потім знайшла Гібарянів магнітофон і прослухала стрічку...

Снаут не змінив пози, як і до цього, сидів, опершись на шафу, але в його очах спалахнули іскорки. Я стояв біля пульта навпроти дверей, прочинених у коридор, і ще більше стишив голос:

— Цієї ночі, коли я спав, вона пробувала покінчити з собою. Рідкий кисень...

Щось зашелестіло, наче папір на протязі. Я завмер, дослухаючись до того, що діялося в коридорі, але джерело звуку було десь ближче. Щось зашкряботіло, наче миша... Миша? Дурниці! Звідки тут могли взятися миші? Я спідлоба стежив за Снаутом.

— Я тебе слухаю,— сказав він спокійним тоном.

— Їй, звичайно, це не вдалося... в усякому разі, вона знає, хто вона.

— Навіщо ти мені про це розповідаєш? — несподівано запитав Снаут.

Я не відразу зметикував, що йому відповісти.

— Хочу, щоб ти орієнтувався... щоб знав справжній стан речей,— промовив я.

— Я тебе застерігав.

— Ти хочеш сказати, що знав...— Я мимохіть підвищив голос.

— Ні. Звичайно ж, ні. Але я вже пояснював тобі, як усе відбувається. Кожен «гість», який тут з’являється,— насправді тільки фантом, напакований безладною мішаниною почерпнутих у свого... Адама... спогадів і образів, поза якими він просто... порожній. Ним довше він з тобою, тим більше олюднюється. І набуває самостійності, до певних меж, звичайно. І через те, чим довше це триває, тим важче...

Снаут не докінчив, глянув на мене спідлоба й недбало кинув:

— Вона вже все знає?

— Так, я ж тобі сказав.

— Геть усе? І те, що вона вже раз була тут, а ти...

— Ні!

Снаут усміхнувся.

— Кельвін, послухай, якщо це настільки... Що ти, власне, збираєшся робити? Залишити станцію?

— Так.

— З нею?

— Так.

Снаут мовчав, немовби розмірковуючи над моєю відповіддю, проте в його мовчанні було ще щось... Що? Знову цей ледве чутний шерех тут, зразу ж за тонкою перегородкою. Снаут засовався на стільці.

— Чудово,— мовив він.— Чого ти так на мене дивишся? Думаєш, я стану тобі на заваді? Роби, як хочеш, любий мій. Гарні були б ми з тобою, якби до всього ще й силували один одного! Я не збираюся тебе переконувати, скажу лишень: ти намагаєшся в нелюдській ситуації залишатися людиною. Може, це й благородно, але марно. А втім, чи благородно, я теж не певен. Хіба глупота може бути благородною? Та справа не в цьому. Ти відмовляєшся від подальших експериментів, хочеш полетіти звідси геть і забрати її з собою. Так?

— Так.

— Але ж це також... експеримент. Ти подумав про це?

— Що ти маєш на увазі? Хіба вона... зможе?.. Якщо разом зі мною, то не бачу...

Я говорив дедалі повільніше й нарешті зовсім замовк. Снаут з полегкістю зітхнув.

— Ми всі тут дотримуємося страусової політики, Кельвін, але принаймні знаємо про це й не демонструємо свого благородства.

— Я нічого не демонструю.

— Гаразд. Я не хотів тебе образити. Свої слова про благородство забираю назад, але страусова політика лишається в силі. Ти ведеш її в особливо небезпечній формі: обманюєш себе, і її, і знову себе. Ти знаєш умови стабілізації системи, збудованої з нейтринної матерії?

— Ні. І ти теж їх не знаєш. Цього не знає ніхто.

— Твоя правда. Зате нам відомо інше: така система нестійка й може існувати тільки завдяки безперервному припливові енергії. Мені все пояснив Сарторіус. Ця енергія створює вихрове поле стабілізації. Так от: чи є це поле зовнішнім щодо «гостя»? Чи, може, воно виникає в його організмі? Вловлюєш різницю?

— Так,— неквапливо відповів я.— Якщо воно зовнішнє, тоді... вона... тоді... така...

— Тоді, віддалившись від Соляріса, така система розпадеться,— докінчив Снаут замість мене.— Ми не можемо цього з певністю стверджувати, але ти вже здійснив експеримент. Та ракета, яку ти запустив... і досі кружляє довкола планети. Вибравши час, я навіть обчислив параметри її руху. Можеш полетіти, вийти на орбіту, зблизитися, стикуватись з нею й перевірити, що сталося з... пасажиркою...

— Ти збожеволів! —вигукнув я.

— Ти так гадаєш? Ну... а якщо... повернути її сюди, ту твою ракету, га? Це можна зробити. У неї дистанційне керування. Ми знімемо її з орбіти і...

— Перестань!

— І це теж тобі не підходить? Ну, тоді є ще один спосіб, дуже простий. Не треба навіть повертати її на станцію. Нехай собі там кружляє. Ми тільки зв’яжемось з нею по радіо; якщо вона жива, то обізветься і...

Але ж... але ж там уже давно скінчився кисень! — насилу видушив я з себе.

— А може, вона обходиться без кисню. Ну що, спробуємо?

— Снаут... Снаут...

— Кельвін... Кельвін...— перекривив він мене сердито.— Ну що ти за людина! Кого ти хочеш ощасливити? Врятувати? Себе? Її? Котру? Цю чи ту? На обох сміливості в тебе вже не вистачає? Сам бачиш, до чого це призводить! Кажу тобі востаннє: тут ситуація — поза всякою мораллю.

Раптом я знову почув той самий шерех, немовби хтось нігтями дряпнув стіну, і мене тієї ж миті охопила цілковита байдужість. Я почував себе так, ніби всю цю ситуацію, нас обох, розглядав з величезної відстані в перевернутий бінокль — усе було маленьке, трохи смішне, неістотне.

— Ну гаразд,— сказав я.— І що ж, по-твоєму, я повинен зробити? Позбутися її? Але ж завтра з’явиться така сама, хіба ні? Тоді що, знов? І так щодень? Доки? Навіщо? Що це мені дасть? А тобі? Сарторіусові? Станції?

— Ні, спершу ти дай мені відповідь. Ти полетиш разом з нею і, припустімо, сам будеш свідком, що з нею станеться. Через кілька хвилин побачиш перед собою...

— Ну що? — запитав я ущипливо.— Страховисько? Демона, га?

— Ні. Звичайну, найзвичайнісіньку агонію. Ти й справді повірив у її безсмертя? Запевняю тебе — вони всі вмирають... Що ти тоді зробиш? Повернешся по... наступну?

— Перестань!!! — закричав я, стискаючи кулаки.

Снаут дивився на мене з поблажливою усмішкою в примружених очах.

— Ах, це я маю перестати? Знаєш, на твоєму місці я облишив би цю розмову. Краще вже зроби щось інше, наприклад, відшмагай різками Океан, помщаючись на ньому. Що тебе мучить? Отже, якщо...— він театрально помахав рукою і звів очі до стелі, немовби проводжаючи когось поглядом,— то будеш мерзотником? А так хіба ні? Якщо усміхаєшся, коли тобі хочеться вити, вдаєш веселого й спокійного, коли ладен рвати на собі волосся,— тоді, виходить, ти не мерзотник? А що, як тут не можна не бути мерзотником? Що тоді? Битися в істериці перед Снаутом, який в усьому винен, так? Ну, тоді ти, до всього, ще й дурень, любий мій...

— Може, це ти...— сказав я, похнюпивши голову.— Я люблю її.

— Кого? Свій спомин?

— Ні. Її. Я розповів тобі, що вона намагалася зробити. На таке здатна далеко не кожна... жива людина.

— Отже, ти сам визнаєш, що...

— Не лови мене на слові.

— Ну гаразд. Хай так — вона любить тебе. А ти хочеш її любити. Це різні речі.

— Помиляєшся.

— Кельвін, мені дуже прикро, але ти сам утаємничив мене в свої інтимні справи. Не любиш. Любиш. Вона ладна пожертвувати своїм життям. Ти також. Це дуже зворушливо, красиво й благородно — все, що завгодно. Але тут усе це ні до чого. Ні до чого. Розумієш? Ні, ти не хочеш цього зрозуміти. Сили, над якими ми не владні, втягнули тебе в круговерть, і вона — її часточка. Фаза. Повторюваний ритм. Якби вона була... якби тебе переслідувало страховище, ладне заради тебе на все, ти б не вагався й хвилини, щоб спекатися його. Правда ж?

— Правда.

— А може... може, саме тому в неї вигляд не страховища? Це зв’язує тобі руки? Так про це ж і йдеться, щоб вони в тебе були зв’язані!

— Ще одна гіпотеза на додаток до мільйона тих, що в бібліотеці. Снаут, годі, вона... Ні. Я не хочу більше про це з тобою говорити.

— Гаразд. Ти ж сам почав. І все-таки подумай над тим, що вона, зрештою, тільки дзеркало, в якому відбивається частина твого мозку. Якщо вона й справді чарівна, то тільки тому, що чарівним був твій спомин про неї. Ти дав рецепт. Круговерть, не забувай!

← Назад | На початок | Вперед →