Соляріс (сторінка 8)

На п’ятнадцятий день після припинення експериментів я прокинувся раніше, ніж звичайно, такий змучений кошмарами, неначе щойно прийшов до тями після глибокої непритомності, викликаної наркозом. Крізь відслонений ілюмінатор падали перші промені червоного сонця. Смуга пурпурового вогню перетинала гладінь Океану, і його мертва досі поверхня почала поступово каламутніти. Її чорнота враз поблякла, ніби її повив легкий туман, хоч насправді він був досить густий. Подекуди в ньому виникали осереддя хвилювання, і поступово невиразний рух охопив весь видимий простір. Чорнота зникла зовсім, заслонена ясно-рожевими на гребенях хвиль і перлово-брунатними в западинах плівками. Спочатку барви чергувалися, створюючи з всього дивного океанського покриву довгі лави хвиль, немовби застиглих під час свого коливання, потім усе перемішалось, й Океан укрився пухирчатою піною, величезні клапті якої здіймалися вгору і під самою станцією, і довкола неї. З усіх боків у руде, порожнє небо одночасно злітали перетинчастокрилі брили піни, зовсім не схожі на хмари, з кулястими наростами на краях. Ті, які горизонтальними смугами заслоняли сонячний диск, що низько палав над обрієм, видавалися чорними, мов смола, інші, ті, що були ближче до сонця, залежно від кута, під яким їх освітлювало проміння сходу, руділи, спалахували вишневими, малиновими відблисками. Процес цей тривав, і здавалося, що Оксан лущиться, скидаючи з себе криваві шари, то оголюючи свою чорну поверхню, то ховаючи її під новим нальотом стужавілої піни. Деякі з цих утворень злітали вгору зовсім близько, зразу ж за ілюмінаторами, всього за кілька метрів від них, а одне навіть ковзнуло своєю шовковистою поверхнею по склу, тимчасом як інші рої, ті, що злетіли першими, вже ледве виднілися далеко в небі, мов зграйка розпорошених птахів, і прозорою хмаркою танули в зеніті.

Станція непорушно застигла на одному місці й провисіла так близько трьох годин, а це незвичайне видовище усе ще тривало. Нарешті, коли сонце сіло вже за обрій, а Океан під нами огорнула пітьма, міріади тонких рожевуватих силуетів нескінченними низками почали щораз вище підійматися в небо, наче ковзали по невидимих струнах, непорушні, невагомі, і це величне вознесіння пошарпаних крил тривало доти, аж поки все оповила цілковита темрява.

Це вражаюче своїм спокійним розмахом явище приголомшило Гері, але я не міг їй його пояснити, для мене, соляриста, воно було таке ж нове й незрозуміле, як і для неї. А втім, не зареєстровані ще в жодному каталозі форми й утворення можна спостерігати на Солярісі двічі-тричі на рік, а як пощастить, то навіть і частіше.

Наступної ночі, приблизно за годину до сходу голубого сонця, ми стали свідками ще одного феномена — Океан фосфорував. Спершу подекуди на його невидимій у темряві поверхні з’явилися плями світла, а точніше, тьмяне, білясте, розпливчасте світіння. Ці плями рухалися в ритмі з хвилями. Вони зливалися й розширювались, і нарешті примарне сяйво досягло лінії обрію. Інтенсивність світіння наростала протягом приблизно п’ятнадцяти хвилин; потім це явище припинилося, причому в досить дивний спосіб: Океан почав згасати, з заходу насувався фронт темряви завширшки, мабуть, кілька сотень миль; коли він досяг станції й поминув її, стало видно ту частину Океану, яка ще фосфорувала, наче заграва, що весь час віддалялася на схід і підіймалася аж до хмар. Досягши самісінького обрію, заграва стала схожою на велетенське полярне сяйво й за хвилину зникла. Коли незабаром зійшло сонце, навсібіч знову простягалася порожня, мертва пустеля, ледь позначена зморшками хвиль, які метали ртутні відблиски в ілюмінатори станції. Фосфорування Океану описувався вже не раз; здебільшого його спостерігали перед виникненням асиметріад, а взагалі це було типовою ознакою локального посилення активності плазми. Однак протягом наступних двох тижнів ні на станції, ні поза її межами нічого не сталося. Тільки якось серед ночі я почув далекий крик, незвичайно високий, різкий і протяжний, наче посилений нелюдський плач, що долинав нізвідки й воднораз з усіх боків і вихоплений зненацька з кошмару, я довго лежав, дослухаючись, не зовсім певен, чи все це мені не сниться. Напередодні з лабораторії, частково розташованої над нашою кімнатою, доносилися приглушені звуки, немовби там пересували щось важке, якусь апаратуру, чи що; мені здалося, що крик теж долинає згори, тільки незрозуміло було, як він проходить через звуконепроникне перекриття, яке відокремлювало обидва яруси. Цей крик агонії не стихав майже півгодини. Мокрий від поту, я хотів уже кинутись у нестямі нагору — нерви мої не витримували. Та крик нарешті урвався, і знову почулось, як у лабораторії пересували щось важке.

Через два дні, ввечері, коли ми з Гері сиділи в маленькій кухні, несподівано увійшов Снаут. На ньому був костюм, справжній земний костюм, який невпізнанно його змінив — Снаут немовби став вищим і старшим. Майже не звертаючи на нас уваги, він підійшов до столу, нахилився над ним і стоячи, просто з бляшанки почав їсти холодні м’ясні консерви з хлібом. При цьому рукав його піджака кілька разів зачепив бляшанку, й на ньому лишилися масні плями.

— Обережно — вимажешся,— застеріг я його.

— Гм? — промимрив Снаут.

Він їв так, наче кілька днів і крихти в роті не мав, потім налив собі півсклянки вина, вихилив одним духом, витер губи й, передихнувши, повів довкола запаленими очима.

— Бороду запустив?.. Ну-ну...— буркнув він, глянувши на мене.

Гері бряжчала в раковині посудом. Снаут погойдувався на каблуках, кривився й гучно цмакав, очищаючи язиком зуби. Мені здалося, що він робить це навмисне.

— Голитись ліньки, га? — запитав Снаут, прискіпливо роздивляючись мене.

Я не відповів.

— Гляди! — кинув він трохи перегодя.— Не раджу тобі. Бо Гібарян теж спершу перестав голитися.

— Іди спати,— буркнув я.

— Що? Нема дурних! Чому б нам з тобою не погомоніти? Послухай, Кельвін, а може, він добра нам бажає? Може, хоче нас ощасливити, тільки ще не знає як? Він читає в наших мозках бажання, а відом ж, що тільки два проценти нервових процесів перебувають під контролем свідомості. Отже, він знає нас краще, ніж ми самі себе. Через те його треба слухатись. Погоджуватися з ним. Чуєш? Тобі не хочеться? Чому? — Голос його затремтів.— Чому ти не голишся?

— Та годі вже тобі,— буркнув я.— Ти п’яний.

— Що? П’яний? Я? Ну то й що? Хіба людина, яка таскає своє лайно з одного кінця Галактики в інший, щоб довідатися, чого вона варта, не може напитися? Чому? Ти віриш у місію людини, га, Кельвін? Гібарян розповідав мені про тебе ще до того, як запустив бороду... Ти точнісінько такий, як він мені розповідав... Тільки не ходи до лабораторії, бо, чого доброго, ще втратиш віру... там творить Сарторіус, наш Фауст au rebours[1], шукає засіб від безсмертя. Це останній рицар святого Контакту, такий, якого ми заслужили... його попередній задум був теж незгірший — тривала агонія. Непогано, га? Agonia perpetua[2]... соломка... солом’яні брилі... як ти можеш не пити, Кельвін?

Його майже невидющі в щілинах запухлих повік очі вп’ялися в Гері, яка заціпеніла під стіною

— О ясна Афродіто, Океаном із піни народжена. Божественністю позначена ніжна долоня твоя...— почав він декламувати й похлинувся сміхом.— Майже... точно... га, Кель... він? — прохрипів, зайшовшись кашлем.

Я все ще зберігав спокій, але цей спокій поступово переходив у холодну лють.

— Перестань! — просичав я.— Перестань і забирайся геть!

— Виганяєш мене? Ти теж? Запускаєш бороду й виганяєш мене? Вже не хочеш, щоб я застерігав тебе, щоб радив, як один справжній зоряний товариш другому? Кельвін, давай відчинимо донні люки й гукатимемо йому туди, вниз, може, він почує? Але як його звати? Уявляєш, ми попридумували назви всім зіркам і планетам, а в них, можливо, вже були свої імена, га? Яка узурпація! Послухай, ходімо туди. Крикнемо... скажемо йому, що він з нас зробив, хай жахнеться... збудує нам срібні симетріади, і помолиться за нас своєю математикою, і оточить нас закривавленими янголами, і його мука стане нашою мукою, а його страх — нашим страхом, і він нас благатиме про кінець, а не ми його. Адже все це,— і він сам, і те, що коїть з нами, не що інше, як благання про кінець. Чому ти не смієшся? Це ж тільки жарт. Може, якби в нашої людської породи було більше почуття гумору, то до цього не дійшлося б. Знаєш, що хоче зробити Сарторіус? Він хоче покарати його, цей Океан, хоче примусити його закричати всіма горами зразу... Ти думаєш, він не наважиться запропонувати цей план на затвердження ареопагові склеротиків, який послав нас сюди спокутувати не свою провину? Твоя правда, він сплохує... але тільки через капелюшок. Про капелюшок він не прохопиться нікому: не такий він сміливий — наш Фауст...

Я мовчав. Снаут хитався дедалі дужче. Сльози котилися по його щоках і капали на костюм.

— Хто це зробив? Хто це з нами зробив? Гібарян? Гізе? Ейнштейн? Платон? Усі вони були злочинці! Подумай-бо сам: у ракеті людина могла лопнути, як бульбашка, або задубнути, або спектися, або так швидко зійти кров’ю, що навіть і зойкнути не встигне, а потім тільки її кісточки стукотітимуть об метал, обертаючись на ньютонівських орбітах з поправкою Ейнштейна у цих наших брязкальцях прогресу! І ми — охоче вперед, бо це славний шлях! І ось ми прийшли й сидимо в цих клітках, над цими тарілками, серед безсмертних посудомийок, з почтом вірних шаф і відданих клозетів, ми здійснили наші мрії... поглянь, Кельвін. Якби я не був п’яний, то не варнякав би такого, але, зрештою, хтось повинен це сказати. Хтось, зрештою, повинен, правда ж? Ти, наївне дитя, сидиш тут, на цій бойні, й заростаєш щетиною... З чиєї вини? Шукай сам відповідь...

Він поволі повернувся і вийшов, схопившись на порозі за двері, щоб не впасти; а потім його кроки ще довго відлунювались у коридорі. Я уникав погляду Гері, але зненацька наші очі зустрілися. Я хотів підійти до неї, обняти, погладити її волосся, проте не зміг. Не зміг...

Успіх

Дні наступних трьох тижнів скидалися один на один; кожен з них, здавалося, повторювався, був точнісінько такий, як попередній — заслінки ілюмінаторів опускалися й піднімались, уночі один кошмар змінювався іншим, уранці ми з Гері вставали, й починалася гра. Та чи була це гра? Я вдавав із себе спокійного, Гері теж. Ця мовчазна домовленість, усвідомлення взаємного обману стали, по суті, нашим останнім захистом. Ми багато розмовляли про те, як житимемо на Землі, як поселимося десь поблизу великого міста й більше ніколи не покинемо блакитного неба і зелених дерев; ми разом придумували обставу нашого майбутнього дому, розплановували сад і навіть сперечалися про деталі — про живопліт, про лавки... Чи вірив я в це хоча б одну мить? Ні. Я знав, що це неможливо. Аж надто добре знав. Бо якби навіть Гері залишила станцію — жива,— це ще нічого не означало б. Адже на Землю може повернутися тільки людина, а людина — це її документ. Наша подорож скінчилася б на першому ж контрольному пункті. Почали б виясняти її особу, розлучили б нас, і це відразу ж виказало б Гері. Станція була єдиним місцем, де ми могли жити разом. Чи здогадувалася про це Гері? Напевне. Чи сказав їй хтось про це? Після всього того що сталося,— мабуть, так.

Якось уночі я почув крізь сон, що Гері тихенько встає. Я хотів обняти її. Тепер уже тільки мовчки, тільки в темряві ми могли ще на хвилину відчути себе вільними; у безвиході, яка обступила нас з усіх боків, це було лише короткочасною відстрочкою нових тортур. Гері, мабуть, не помітила, що я прокинувсь, і перш ніж я встиг простягти руку, встала з ліжка. Напівсонний, я почув човгання її босих ніг. Мене пойняв якийсь невиразний страх.

— Гері,— прошепотів я.

Хотів крикнути, але не відваживсь і сів на ліжку. Двері, що вели в коридор, були прочинені. Тоненька смужка світла перетинала навскоси кімнату. Мені здалося, що я чую якісь приглушені голоси. Невже Гері з кимось розмовляє? З ким?

Я підхопився з постелі, але мене раптом скував такий моторошний страх, що ноги піді мною підломились. Я хвилину наслухав,— довкола панувала тиша. Я поволі знову ліг у постіль. У скронях гупало. Я почав лічити. Коли дійшов до тисячі, двері безшумно відчинилися, Гері прослизнула до кімнати й застигла, мовби прислухаючись до мого дихання. Я старався дихати якомога спокійніше.

— Крісе!..— тихенько покликала вона.

Я не відгукнувся. Гері хутенько лягла в постіль. Я відчув, як вона завмерла, випроставшись, і лежав поруч неї, зовсім безвладний. Не знаю, скільки це тривало. Я намагався придумати, про що б її запитати, але чим більше минало часу, тим ясніше я усвідомлював, що перший не забалакаю. По якомусь часі, може, через годину, я заснув.

Ранок був такий, як завжди. Я підозріливо придивлявся до Гері, але тільки тоді, коли вона не могла цього помітити. Після обіду ми сиділи поряд навпроти опуклого ілюмінатора, за яким повзли низькі руді хмари. Станція пливла між ними, наче корабель. Гері читала якусь книжку, а я весь віддався спогляданню Океану, яке тепер так часто було для мене єдиним перепочинком. Я завважив, що, коли відповідно нахилити голову, то можна розгледіти у склі наше відображення, прозоре, але чітке. Я зняв руку з підлокітника крісла. Гері — я бачив це у склі — метнула на мене швидкий погляд і, переконавшись, що я споглядаю Океан, нагнулася до підлокітника й торкнулася губами того місця, де щойно лежала моя рука. Я й далі сидів, неприродно випростаний, а вона знову схилила голову над книжкою.

— Гері,— тихо мовив я,— куди ти виходила сьогодні вночі?

— Вночі?

— Так.

— Тобі... мабуть, приснилося, Крісе. Я нікуди не виходила.

— Не виходила?

— Ні. Мабуть, тобі приснилося.

— Можливо,— сказав я.— Так, можливо, мені й справді приснилось...

Увечері, коли ми лягали спати, я знову заговорив про нашу подорож, про повернення на Землю.

— Ах, я не хочу про це навіть чути,— сказала Гері.— Не треба, Крісе. Ти ж знаєш...

— Що?

— Та ні, нічого.

Коли ми вже лежали, вона сказала, що їй хочеться пити.

— Там на столі стоїть склянка соку, подай її мені, будь ласка.

Вона випила половину, а решту простягла мені. Мені пити не хотілося.

— За моє здоров’я,— усміхнулася Гері.

Я випив сік. Він видався мені трохи солоним, та я не надав цьому значення.

— Якщо ти не хочеш і чути про Землю, то про що ж тоді нам говорити? — запитав я, коли вона погасила світло.

— Скажи: ти одружився б, якби мене не було?

— Ні.

— Ніколи?

— Ніколи.

— Чому?

— Не знаю. Десять років я прожив сам і не одружився. Не треба про це, люба...

В голові мені шуміло, немовби я випив щонайменше пляшку вина.

— Ні, треба, обов’язково треба. А якби я тебе попросила про це?

— Щоб я одружився? Що за дурниця, Гері? Мені не потрібен ніхто, крім тебе.

Гері схилилася наді мною. Я відчував її дихання на своїх губах, вона так міцно обняла мене, що мою сонливість враз наче рукою зняло.

— Скажи про це інакше.

— Я люблю тебе.

Вона уткнулась обличчям у моє плече, і я відчув, як затремтіли її повіки, а з очей ринули сльози.

— Що з тобою, Гері?

— Нічого. Нічого. Нічого,— повторювала вона дедалі тихше.

Я намагався розплющити очі, але вони знову заплющувались. Незчувсь, як і заснув.

Розбудив мене червоний світанок. Голова, здавалось, була налита свинцем, шия не згиналася, немовби всі хребці зрослись. Я не міг поворушити шорстким язиком. «Може, я чимось отруївся»,— подумав я, насилу підводячи голову, і простяг руку до Гері. Рука намацала холодне простирало.

Я підхопився.

Ліжко було порожнє, в кімнаті — нікого. Сонце червоними дисками відбивалося в ілюмінаторі. Я скочив на підлогу. Мабуть, у мене був кумедний вигляд, бо я хитався, наче п’яний. Хапаючись за меблі, я добрався до шафи — в душовій не було нікого. В коридорі теж. У лабораторії — нікого.

— Гері!!! —закричав я посеред коридора, безладно розмахуючи руками.— Гері...— прохрипів я ще раз, про все вже здогадавшись.

Не пам’ятаю точно, що було потому. Мабуть, я бігав напівголий по всій станції, пригадую, кинувся навіть до холодильника, а потім до нижнього складу й гамселив кулаками в замкнені двері. Може, я був там навіть кілька разів. Трапи гули, я падав, підхоплювався, знову кудись мчав, аж поки нарешті дістався до прозорого щита, за яким був вихід назовні — подвійні броньовані двері. Я натискав на них щосили й кричав, благав, щоб усе це виявилося лише сном. Хтось уже якийсь час був поряд зі мною, стримував мене, кудись тягнув. Потім я опинився в маленькій лабораторії; моя сорочка була мокра від крижаної води, волосся злиплося, ніздрі і язик обпікав спирт; задихаючись, я напівлежав на чомусь холодному, металевому, а Снаут у своїх брудних полотняних штанях вовтузився біля шафки з ліками, щось там шукаючи; інструменти й скло страшенно бряжчали.

І раптом я побачив його перед собою; нахилившись, він пильно дивився мені в очі.

— Де вона?

— Її нема.

— Але... але ж Гері...

— Гері більше нема,— проказав він повільно, виразно, ще дужче наблизивши до мене своє обличчя, немовби хвилину тому завдав мені удару, а тепер хотів пересвідчитись, як це на мене вплинуло.

— Вона повернеться...— прошепотів я, заплющуючи очі.

І я вперше справді не боявся цього. Не боявся примарного повернення Гері. Не розумію, як міг його колись боятися!

— На, випий.

Снаут подав мені склянку з теплою рідиною. Я глянув на неї й раптом виплеснув йому в обличчя. Він позадкував, протираючи очі, а коли розплющив їх, я вже стояв над ний. Він був такий маленький...

— Це ти?!

— Ти про що?

— Не прикидайся, сам знаєш, про що. Це ти розмовляв з нею тоді, вночі? І звелів їй дати мені снотворне, щоб... Що ви з нею зробили?! Кажи!!!

Снаут сягнув рукою в нагрудну кишеню і вийняв з неї зім’ятий конверт. Я вихопив його. Конверт був заклеєний, але не надписаний. Я розірвав папір. З конверта випав складений учетверо аркуш. Крупний, трохи дитячий почерк, нерівні рядки. Я впізнав руку Гері.

 

«Любий, я сама попросила про це. Він добрий. Це жахливо, що мені довелося вдатися до обману, але іншого виходу не було. Тепер ти зможеш зробити для мене тільки одне — слухайся його й бережи себе. Ти був дуже добрий».

 

Внизу стояло одне закреслене слово, проте мені вдалося його прочитати. «Гері» — написала вона, потім закреслила; була там іще одна літера, схожа чи то на «Г», чи то на «К», але теж закреслена. Я прочитав раз, удруге, потім іще раз. Я вже зовсім протверезів для того, щоб упадати в істерику, не міг ні кричати, ні навіть стогнати.

— Як? — прошепотів я.— Як?

— Потім, Кельвін. Заспокойся.

— Я вже заспокоївся. Кажи! Як?

— Анігіляція.

— Що? Але ж апарат?! — Мене аж підкинуло.

— Апарат Роше не годився. Сарторіус змонтував інший, спеціальний дестабілізатор. Маленький. Радіус дії — всього кілька метрів.

— Що з нею?..

— Вона щезла. Спалах і повів вітру. Легкий повів вітру — і по всьому.

— Малий радіус дії, кажеш?

— Так. На великий забракло матеріалів.

На мене зненацька почали валитися стіни. Я заплющив очі.

— Боже... вона... повернеться, неодмінно повернеться...

— Ні.

— Ти цього певен?

— Так, Кельвін. Ти пам’ятаєш те шумовиння піни? Після цього вони вже не вертаються.

— Ніколи?

— Ніколи.

— Ти вбив її,— тихо сказав я.

— Так. А ти хіба не зробив би цього? На моєму місці?

Я підхопився й швидко заходив від стіни в куток і назад.

Дев’ять кроків. Поворот. Знову дев’ять кроків...

Я зупинився перед Снаутом.

— Слухай, Снаут, давай подамо рапорт. Зажадаємо прямого зв’язку з Радою. Це неважко зробити. Вони погодяться. Мусять. Планету буде виключено з Конвенції Чотирьох. Усі засоби тут дозволені. Застосуємо генератори антиматерії. Думаєш, є щось таке, що може вистояти проти антиматерії? Нема нічого! Нічого! Нічого! — кричав я переможно, засліплений власними слізьми.

— Ти хочеш його знищити? — запитав Снаут.— Навіщо?

— Забирайся геть. Залиш мене!

— Не піду.

— Снаут!

Я дивився йому в очі. Він заперечливо похитав головою.

— Чого ти хочеш? Чого ти від мене хочеш?

Снаут підійшов до столу.

— Гаразд. Ми подамо рапорт.

Я відвернувся й знову почав ходити з кутка в куток.

— Сідай.

— Дай мені спокій.

— Є два аспекти справи. Перший — це факти. Другий — наші вимоги.

— І про це неодмінно треба говорити саме зараз?

— Атож, саме зараз.

— Не хочу. Розумієш? Мене це не обходить.

— Останній раз ми послали повідомлення перед смертю Гібаряна. Це було понад два місяці тому. Ми повинні докладно описати обставини появи...

Я схопив Снаута за руку:

— Ти перестанеш нарешті?

— Удар мене, якщо хочеш,— сказав він,— але я все одно не перестану.

Я відпустив його руку.

— Роби як знаєш.

— Річ у тому, що Сарторіус спробує приховати деякі факти. Я в цьому майже певен.

— А ти ні?

— Ні. Тепер уже ні. Це не тільки наша справа. Адже ти розумієш, про що йдеться. Океан виявив здатність до розумних дій. Здатність до органічного синтезу найвищого порядку, який нам невідомий. Він обізнаний з будовою, мікроструктурою, обміном речовин нашого організму...

— Чудово,— сказав я.— Чому ж ти замовк? Він провів над нами серію... серію... дослідів. Психічну вівісекцію. Спираючись на знання, викрадені з наших голів, не рахуючись із тим, до чого ми прагнемо.

— Це вже не факти й навіть не висновки, Кельвін. Це гіпотези. В певному розумінні він зважав на те, чого хотіла якась замкнена, захована частина нашої свідомості. Це міг бути... дарунок.

— Дарунок? О боже!

Я зареготав.

— Перестань! — крикнув Снаут, схопивши мене за руку.

Я стиснув його пальці. І стискав їх дедалі дужче, аж

Поки хруснули кісточки. Снаут спокійно, примруживши очі, дивився на мене. Я відпустив його пальці й відійшов у куток. Сказав, не повертаючи голови:

— Постараюся без істерики.

— Пусте. Чого ми зажадаємо?

— Кажи ти. Я зараз не можу. Вона сказала що-небудь перед тим, як...

— Ні. Нічого. Я вважаю, що тепер з’явився шанс...

— Шанс? Який шанс? На що? А-а...— промовив я вже тихіше, дивлячись йому в вічі, і раптом усе зрозумів: — Контакт? Знову контакт? Ми ще мало... і ти, ти сам, і вся ця божевільня... Контакт? Ні, ні, ні. Це вже без мене.

— Чому? — запитав Снаут цілком спокійно.— Кельвін, ти й досі, а особливо тепер, підсвідомо ставишся до нього, як до людини. Ненавидиш його.

— А ти хіба ні? — кинув я.

— Ні, Кельвін, адже він сліпий...

— Сліпий? — повторив я, певен, що не розчув.

— Ясна річ, у нашому розумінні. Він не сприймає нас так, як ми сприймаємо один одного. Риси обличчя, постать, яку ми бачимо, дають нам змогу розрізняти окремих індивідів. А для нього все це — прозоре скло. Адже він проникав у глиб наших мозків.

— Ну гаразд. І що ж із цього випливає? До чого ти ведеш? Якщо він зумів оживити, створити людину, яка існує лише в моїй пам’яті, і зробив це так, що її очі, рухи, її голос... голос...

— Кажи далі! Кажи, чуєш!!!

— Та кажу... кажу... Ага. Отже... голос... звідси виплигає, що він може читати нас, як книгу. Ти розумієш, що я маю на увазі?

— Атож. Виходить, якби він захотів, то міг би з нами порозумітися, так?

— Звичайно. Хіба це не очевидна істина?

— Ні. Зовсім ні. Адже він міг узяти лише рецепт виробництва, який складається не із слів. Це збережений у пам’яті запис, тобто білкова структура, як голівка сперматозоїда чи яйцеклітина. Адже там, у мозку, нема ніяких слів і почуттів; спогад людини — це образ, записаний мовою нуклеїнових кислот на макромолекулярних асинхронних кристалах. Отже, він узяв у нас те, що найглибше закарбувалося, що найміцніше замкнено, що лишило найповніший, найглибший слід, розумієш? Але він міг зовсім не знати, що це для нас означає, який має сенс. Це все одно, якби ми зуміли створити симетріаду й кинули її в Океан, знаючи архітектуру, технологію і будівельні матеріали, але не розуміючи, навіщо вона, для чого служить, чим вона є для нього...

— Це можливо,— сказав я.— Так, це можливо. У такому разі він... може, взагалі не хотів розтоптати й принизити нас. Мабуть, що так. І тільки ненароком...— У мене затремтіли губи.

— Кельвін!

— Так, так. Гаразд. Уже все нормально. Ти добрий. Він теж. Усі. добрі. Але навіщо? Поясни мені. Навіщо ти це зробив? Що ти їй сказав?

— Правду.

— Правду, правду! Що саме?

— Ти й сам добре знаєш. А зараз ходімо краще до мене. Будемо складати рапорт. Ходімо.

— Зачекай. Чого ти, власне, хочеш? Невже ти збираєшся залишитись на станції?

— Ти вгадав. Я справді хочу тут залишитися.

Старий мімоїд

Я сидів біля великого ілюмінатора й споглядав Океан. Роботи в мене не було ніякої. Рапорт, складений за п’ять днів, тепер обернувся в пучок хвиль, що мчав у порожнечі десь поза сузір’ям Оріона. Досягши темної пилової туманності, яка розпростерлася на обширі у вісім трильйонів кубічних миль і поглинає промені світла та будь-які інші сигнали, він потрапить на перший із низки ретрансляторів. Звідти, від одного радіобуя до іншого, стрибками завдовжки мільярди кілометрів він линутиме по кривій величезної дуги, аж поки останній ретранслятор, металева брила, щільно напакована точними приладами, з видовженим писком напрямленої антени, сконцентрує його ще раз і скерує далі в простір, до Землі. Потім минуть місяці, і точнісінько такий самий пучок енергії, посланий із Землі, протягнувши за собою борозну імпульсних спотворень у гравітаційному полі Галактики, досягне краю космічної хмари, прослизне, посилений, уздовж ланцюга буїв, що вільно дрейфують, і, не зменшуючи швидкості, помчить до подвійного сонця планети Соляріс.

Океан під високим червоним сонцем був чорніший, ніж звичайно. Рудий туман сплавляв його стики з обрієм. День був надзвичайно душний, ніби провіщав шалену бурю, яка кілька разів на рік лютує на планеті. Були всі підстави припускати, що її єдиний житель контролює клімат і сам спричиняє ці бурі.

Ще пару місяців мені доведеться визирати з цих ілюмінаторів, з висоти спостерігати за розкутим білим золотом і стомленим багрянцем, які час від часу відбивалися в якомусь рідинному виверженні, в сріблястому пухирі симетріади, стежити за пересуванням нахилених проти вітру струнких «швидкунів», подибувати напіввивітрілі, зруйновані мімоїди.

Одного чудового дня екрани всіх відеофонів спалахнуть світлом, оживе вся давно змовкла електронна система сигналізації, приведена в дію імпульсом, посланим з відстані сотень тисяч кілометрів, сповіщаючи про наближення металевого колоса, який, протяжно гуркочучи гравітаторами, знизиться над Океаном. Це буде «Улісс», або «Прометей», або якийсь інший величезний крейсер далекого плавання. Коли я спущуся трапом з плаского даху станції, то побачу на палубах шеренги масивних броньованих роботів, які не поділяють з людиною первородного гріха й такі невинні, що виконують кожен наш наказ, аж до повного знищення себе чи перепони, котра постане їм на шляху, якщо таку програму закладено в кристалах їхньої пам’яті. А потім корабель легко підніметься, випереджаючи звук і залишаючи за собою конус розбитого на басові октави гуркоту, який сягне Океану, і обличчя всіх людей на мить засяють від думки про повернення додому.

Але в мене дому не було. Земля? Я думав про її величезні, багатолюдні, гомінкі міста, де загублюся, щезну майже так, як щез би, коли б зробив те, що хотів зробити другої чи третьої ночі — кинутися в Океан, хвилі якого важко перекочувалися внизу. Я потону в юрбі. Буду мовчазним й уважним, і за це мене цінуватимуть товариші. У мене з’явиться багато знайомих, навіть друзів, будуть жінки, а може, навіть одна жінка. Якийсь час я примушуватиму себе усміхатись, уклонятися, вставати, виконувати тисячу дрібних дій, з яких складається земне життя, аж поки знову звикну. З’являться нові захоплення, нові заняття, проте я вже не зможу їм віддатися цілком. Нікому й нічому, і ніколи більше. А вночі, може, дивитимусь туди, де на небі скупчення космічного пилу чорною запоною затуляє сяяння двох сонць, і в моїй пам’яті постане все, навіть те, про що думаю зараз, і з поблажливою усмішкою, в якій буде трохи жалю й власної вищості водночас, згадуватиму свої шаленства й надії. Я зовсім не вважаю себе, того, яким буду, гіршим за того Кельвіна, який був готовий на все заради справи, ім’я якій — Контакт. І ніхто не матиме права мене осудити.

До кімнати ввійшов Снаут, роззирнувся довкола, відтак глянув на мене. Я встав і підійшов до столу.

— Чого тобі?

— Мені здається, ти нудьгуєш без роботи? — запитав він, підморгуючи.— Я міг би запропонувати тобі зробити деякі обчислення. Щоправда, це не дуже спішно...

— Дякую,— усміхнувсь я.— Але це вже ні до чого.

— Ти цього певен? — запитав він, дивлячись в ілюмінатор.

— Так. Я саме думав про різні речі і...

— Я волів би, щоб ти думав тепер якомога менше.

— Ах, ти зовсім не уявляєш собі, що я маю на увазі. Скажи: ти віруєш у бога?

Снаут пильно глянув на мене.

— Та що ти? Хто тепер вірить...

У його очах світилася тривога.

— Усе це не так просто,— почав я вдавано безтурботним тоном.— Мене цікавить не традиційний бог із земних вірувань. Я не знавець релігії і, можливо, нічого нового тут не придумав, але ти часом не знаєш, чи існувала коли-небудь віра в бога... недолугого?

— Недолугого? — здивувався Снаут і звів брови.— Як це розуміти? В певному розумінні бог усякої релігії має вразливі місця, бо він наділений людськими рисами, тільки перебільшеними. Бог Старого Завіту, наприклад, жадав схиляння й жертв, заздрив іншим богам... грецькі боги через свою сварливість і родинні чвари теж були по-людському недосконалі...

— Ні,— урвав я його,— я маю на увазі бога, чия недосконалість не пов’язана з простодушністю людей, які створили його, а є його найістотнішою, іманентною рисою. Це бог, обмежений у своєму всезнанні й всесиллі, він помиляється в передбаченні майбутнього своїх починань, подальша доля яких залежить від обставин і може вкинути в жах. Це бог... каліка, який завжди прагне більше, ніж може, і не одразу це усвідомлює. Бог, що винайшов годинник, а не час, який той годинник відлічує. Винайшов прилади чи механізми, які служать певним цілям, але які вже переросли ті цілі й зрадили їх. Він створив також нескінченність, покликану засвідчити його, всемогутність, а тим часом вона стала свідченням його цілковитої поразки.

— Колись маніхеїзм...— невпевнено почав Снаут. Підозріла стриманість, з якою він звертався до мене останнім часом, зникла.

— Та це не має нічого спільного з поняттям добра і зла,— відразу ж урвав я його.— Цей бог не існує поза матерією й не може від неї звільнитися, хоч і жадає цього...

— Такої релігії я не знаю,— сказав Снаут, трохи помовчавши.— Така релігія ніколи не була потрібна. Якщо я правильно тебе зрозумів, а боюся, що це саме так, то ти думаєш про якогось еволюціонізуючого бога, котрий розвивається в часі й росте, підіймаючись на чимраз вищий рівень могутності, сягаючи, зрештою, усвідомлення свого безсилля? Цей твій бог — істота, для якої її божественність стала безвихіддю, і, збагнувши це, бог упав у відчай. Але ж бог, який упав у відчай,— це людина, любий мій! Ти маєш на увазі людину... Це не тільки нікудишня філософія — це навіть нікудишня містика.

— Ні,— відповів я вперто,— я не маю на увазі людину. Можливо, деякі риси мого бога й справді відповідали б цьому попередньому визначенню, але тільки через те, що воно аж ніяк не повне. Людина, всупереч усталеній думці, не визначає собі цілей. Їх їй нав’язує час, у який вона народилася. Вона може служити цим цілям або повставати проти них, однак об’єкт служіння чи бунту заданий їй іззовні. Повна свобода пошуків мети можлива тоді, коли людина одна, але це не реально, бо людина, яка не виросла серед людей, не здатна стати людиною. Цей... мій бог — істота, яка не має множини, розумієш?

— Ах,— зітхнув Снаут,— як же я зразу...— І показав рукою на Океан.

— Ні,— заперечив я,— і він теж ні. Як і те, що оминуло в своєму розвитку можливість стати богом, надто рано замкнувшись у собі. Він радше анахорет, пустельник космосу, а не його бог... Він повторюється, Снаут, а той, про кого я думав, ніколи б цього не зробив. Може, він саме зараз виникає десь у якомусь куточку Галактики і незабаром у нападі молодечого запалу почне гасити одні зірки й засвічувати інші, а ми помітимо це тільки через якийсь час...

— Ми вже це помітили,— кисло мовив Снаут.— Нові й супернові... чи, по-твоєму, то свічки на його вівтарі?

— Якщо ти хочеш трактувати те, що я кажу, так дослівно, то...

— А може, саме Соляріс — колиска твого божественного немовляти,— докинув Снаут. Від дедалі виразнішої усмішки довкола його очей прорізалися тонкі зморшки.— Може, саме він у твоєму розумінні початок, зародок бога відчаю, може, життєві сили його дитинства поки що переважають його розум, а те все, що міститься в наших соляристичних бібліотеках,— просто довжелезний перелік його дитинних рефлексів...

— А ми якийсь час були його іграшками,— докінчив я.— Так, цілком імовірно. І знаєш, що тобі вдалося? Створити зовсім нову гіпотезу на тему планети Соляріс, а це й справді неабищо! Ось тобі й пояснення, чому неможливо встановити контакт, чому немає відповіді, звідки беруться деякі — назвемо їх так — екстравагантності в поводженні з нами; психіка Малої дитини...

— Я відмовляюсь від авторства,— буркнув Снаут, зупинившись біля ілюмінатора.

Ми довго дивились на чорні хвилі. На сході в тумані проступала бліда довгаста пляма.

— Звідки ти взяв цю концепцію недосконалого бога? — запитав раптом Снаут, не спускаючи очей з залитої сяйвом пустелі.

— Не знаю. Вона видалася мені глибоко правдивою, розумієш? Це єдиний бог, у якого я схильний був би повірити й чия мука — не спокута, вона нікого не звільняє, нічому не служить, вона просто існує.

— Мімоїд...— зовсім тихо, зміненим голосом мовив Снаут.

— Що ти сказав? А, так, так. Я помітив його ще раніше. Він дуже старий.

Ми обидва вдивлялися в обрій, затягнений рудою імлою.

— Я полечу,— несподівано обізвавсь я.— Тим більше, що ще ні разу не залишав станцію, а тут така нагода. Я повернуся через півгодини...

— Що ти сказав? — Снаут широко розплющив очі.— Ти полетиш? Куди?

— Туди.— Я показав йому на пляму тілесного кольору, яка бовваніла в тумані.— Що мені може стати на заваді? Візьму маленький вертоліт. Знаєш, буде дуже смішно, якщо на Землі мені доведеться колись признатися, що я, солярист, ні разу навіть не ступив на соляріанський ґрунт...

Я підійшов до шафи й почав вибирати собі комбінезон. Снаут мовчки стежив за мною, а потім зітхнув.

— Не подобається мені все це.

— Що? — Я обернувся до нього з комбінезоном у руках. Мене охопило збудження, якого я вже давно не переживав.— У чому справа? Ану викладай! Ти боїшся, що... Яке безглуздя! Даю тобі слово честі, що ні. В мене й на думці такого не було. Ні, далебі, ні.

— Я полечу з тобою.

— Дякую, але я хочу сам. Це все-таки щось нове, щось зовсім нове,— мовив я швидко, надягаючи комбінезон.

Снаут іще щось бубонів, проте я не дуже дослухався до нього, шукаючи потрібні мені для польоту речі.

Він вийшов за мною на ракетодром, допоміг викотити машину з боксу на середину стартового диска. Коли я надягав скафандр, Снаут раптом запитав:

— Скажи правду: дане тобою слово ще має для тебе якесь значення?

— О боже, Снаут, ти знов за своє? Ну звичайно, має. Я ж тобі пообіцяв. Де запасні балони?

Снаут не сказав більше ні слова. Закривши прозорий купол, я подав йому знак рукою. Він увімкнув підйомник, я повільно виїхав на верх станції. Мотор прокинувся, протяжно загурчав, гвинт закрутився, й апарат напрочуд легко піднявся вгору, залишивши під собою маленький сріблястий диск станції.

Я вперше опинився сам над Океаном; тепер він справляв зовсім інше враження, ніж тоді, коли я дивився на нього з-за ілюмінатора станції. Можливо, це залежало від висоти польоту — я ковзав усього за якихось кілька десятків метрів над його хвилями. Тільки тепер я не просто знав, але й відчував, що горби і безодні, які чергувалися, жирно полискуючи, рухаються не як морський приплив чи хмари, а як тварини. Безперервні, хоч і надзвичайно повільні конвульсії мускулястого, голого тулуба — ось який це мало вигляд; сонно опадаючи, гребінь кожної хвилі полум’янів червоною піною. Коли я розвернувся, щоб вийти точно на курс мімоїда, який дрейфував надзвичайно повільно, сонце вдарило мені просто в очі, заграло кривавими відблисками в опуклому склі, а сам Океан став чорнильно-синім з цятками темного вогню.

Я досить невправно описав коло, і воно винесло мене далеко на підвітряний бік, а мімоїд лишився позаду, обернувшись на широку, неправильних обрисів смугу, яка вирізнялася на тлі Океану. Він утратив уже рожевий колір, якого надавав йому туман, став жовтуватим, наче висохла кістка, на хвилинку я навіть згубив його з очей і замість нього побачив удалині станцію, яка висіла над самісіньким Океаном, ніби велетенський старовинний дирижабль. Я повторив маневр, напружуючи всю свою увагу: прямо за курсом виростав масив мімоїда з химерним крутим рельєфом. Мені здавалося, що я можу зачепити його найвищий бульбоподібний виступ, і я так різко набрав висоту, що вертоліт, утрачаючи швидкість, заколихався. Моя обережність виявилася зайвою, бо заокруглені вершини химерних веж пропливли далеко внизу. Зрівнявши швидкість машини з дрейфом мімоїда, я повільно, метр за метром, почав знижуватись, аж поки над кабіною замигтіли крихкі вершини. Мімоїд був невеликий — три чверті милі завдовжки й усього кількасот метрів завширшки; у деяких місцях він звужувався — це свідчило про те, що він там незабаром розламається. Напевно, це був уламок значно більшого утворення, за соляріанськими масштабами — тільки дрібний осколок, рештка, яка налічувала вже бозна-скільки тижнів та місяців.

Між жилуватими підвищеннями зсуву, над самим Океаном, я помітив щось схоже на берег, кілька десятків квадратних метрів досить похилої, але майже рівної поверхні, й спрямував туди машину. Як виявилося, сісти було набагато складніше, ніж я сподівався: гвинт мало не зачепився за стіну, яка виросла просто на очах, однак усе скінчилося щасливо. Я відразу ж вимкнув мотор і відкинув кришку купола. Стоячи на крилі, перевірив, чи не повзе вертоліт в Океан; хвилі лизали зубчастий край берега за кільканадцять кроків від місця посадки, але вертоліт твердо стояв на широко розставлених полозах. Я зіскочив на... «землю». Те, що мені видалося стіною, за яку я мало не зачепився гвинтом, було величезною, дірявою, мов решето, тонкою, наче плівка, й порослою схожими на маленькі галереї потовщеннями кістяною плитою, яка стояла сторчма. Щілина завширшки кілька метрів ділила навскоси всю багатоповерхову площину, відкриваючи перспективу глибини; втім, її було видно й крізь великі, безладно розкидані отвори. Я видерся на найближчий похилий виступ стіни, пересвідчившись, що підошви черевиків мого скафандра надзвичайно чіпкі, а сам скафандр нітрохи не заважає пересуватися, і, опинившись на висоті п’ятьох поверхів над Океаном, обернувся, озираючи скелетоподібний краєвид. Тільки тепер я міг охопити його поглядом геть увесь.

Мімоїд разюче скидався на стародавнє, напівзруйноване місто, на екзотичне марокканське поселення, багато століть тому потерпіле під час землетрусу чи якогось іншого катаклізму. Я надзвичайно виразно бачив звивисті, напівзасипані й захаращені уламками ущелини вулиць, що круто спускалися до берега, який омивала густа, мов коломазь, піна, вище здіймалися уцілілі зубці мурів, бастіони, їхні овальні підніжжя, а у випуклинах і западинах стін чорніли отвори, схожі на висаджені вікна чи фортечні бійниці. Усе це місто-острів, важко перехилившись на бік, наче напівзатонулий корабель, навмання, стихійно сунуло вперед, повертаючись дуже повільно, про що свідчив позірний рух сонця на небосхилі й ліниве сковзання тіней поміж закутками руїн; іноді крізь них пробивався сонячний промінь, сягаючи того місця, де я стояв. Неабияк ризикуючи, я подерся ще вище, аж поки з виступів, навислих над моєю головою, градом посипалися дрібні уламки; падаючи, вони заповнили великими клубами пилу звивисті ущелини й вулички: мімоїд, звичайно, не скеля, і його схожість з вапняком зникає, якщо взяти уламок у руку; він набагато легший від пемзи, дрібнопористий, а через те й легкий, мов повітря.

Я піднявся вже так високо, що почав відчувати рух мімоїда: він не тільки плив уперед, підштовхуваний ударами чорних м’язів Океану, невідомо звідки й невідомо куди, але ще й дуже повільно нахилявся то в один, то в другий бік; кожне таке коливання супроводжувалося протяжним, липким чавканням бурої і жовтої піни, яка стікала з оголеного боку. Цей коливний рух було надано мімоїду дуже давно, мабуть, ще під час народження, і він зберігав його завдяки своїй велетенській масі. Оглянувши з підвітряного боку все, що можна було, я обережно спустився вниз і тільки тоді, хоч як це дивно, зрозумів, що мімоїд мене анітрохи не цікавить, що я прилетів сюди, щоб зустрітися не з ним, а з Океаном.

Я сів на шорстку, потріскану поверхню за кілька кроків від вертольота. Чорна хвиля важко вповзла на берег, розплатуючись і водночас утрачаючи колір; коли вона відступила, на березі залишилися тремтливі нитки слизу. Я зсунувся ще нижче й простяг руку до наступної хвилі. Тоді вона повторила точнісінько той феномен, з яким люди уперше зіткнулися майже сто років тому: затрималася, трохи відступила, охопила мою руку, не торкаючись її, так що між поверхнею рукавиці і серединою заглиблення, яке зразу ж змінило свою консистенцію,— з рідкого стало майже м’ясистим,— залишився тонкий шар повітря. Я повільно підняв руку, хвиля, а точніше її вузький відросток, потяглася за нею вгору, оточуючи мою долоню прозорою, брудно-зеленою оболонкою, яка поступово світлішала. Я підвівся, щоб іще вище підняти руку; відросток драглистої речовини напружився, мов напнута струна, але не порвався; основа зовсім розплатаної хвилі, наче дивне створіння, яке терпляче очікувало закінчення цього експерименту, припала до берега довкола моїх ніг, теж не торкаючись їх. Здавалося, з Океану виросла тягуча квітка, чашечка якої оточила мої пальці, ставши їхнім точним негативом, однак не доторкнулася до них. Я відступив. Стеблина затремтіла й, здавалось, неохоче повернулася вниз, еластична, хитка, непевна; хвиля піднялася, вбираючи її в себе, і зникла за крайкою берега. Я повторював цю гру доти, аж поки знов, як і сто років тому, одна з чергових хвиль байдуже відринула, немовби наситившись новими враженнями. Я знав, що чергового пробудження її «цікавості» мені довелося б чекати кілька годин. Я знову сів, але вже немовби перероджений цим явищем, яке мені було так добре відоме з книжок; жодна теорія не могла передати цього реального відчуття.

В брунькуванні, рості й поширенні цього живоутворення, в його рухах — кожному окремо й у всіх разом — проявлялася якась, так би мовити, обережна, але не ляклива наївність, коли воно намагалося самовіддано й квапливо пізнати, оглянути нову форму, що несподівано зустрілася йому, й на півдорозі змушене було відступити, щоб не перейти меж, установлених таємничим законом. Ця жвава цікавість разюче контрастувала з байдужістю велета, який, виблискуючи, простягався від обрію й до обрію. Ніколи ще не відчував я так повно його незмірної реальності, могутнього, невблаганного мовчання. Поринулий у споглядання, приголомшений, я спускався в недосяжні, здавалося б, глибини його непорушності й, відчуваючи, що втрачаю самого себе, зливався з цим рідинним, сліпим колосом, без найменших зусиль, без слів, без жодної думки пробачаючи йому все.

Весь останній тиждень я поводився так розсудливо, що недовірливий погляд Снаута зрештою перестав мене переслідувати. Зовні я був спокійний, але в душі чогось підсвідомо чекав. Чого? Повернення Гері? Як я міг? Кожен із нас знає, що він — створіння матеріальне, підвладне законам фізіології і фізики, й, навіть об’єднавши сили всіх наших почуттів, ми не здатні протистояти цим законам, а можемо їх тільки ненавидіти. Споконвічна віра закоханих і поетів у всесильність любові, яка перемагає смерть, величні слова finis vitae, sed non amoris[3], що переслідують нас віками,— брехня. Але ця брехня — не смішна, вона всього лиш марна. А от бути годинником, який відлічує плин часу, годинником, який то розбирають, то знову складають і в механізмі якого, тільки-но конструктор торкне коліщатко,— разом з його першим рухом починають цокати відчай і любов, знати, що ти всього лиш репетир тортур, тим нестерпніших, чим смішнішими вони стають через їхнє багатократне повторення? Повторювати людське існування? Згоден. Але повторювати його так, як п’яниця повторює заяложену мелодію, кидаючи й кидаючи мідяки в музичну скриньку? Я ні секунди не вірив, що цей рідинний велет, який уготував у собі смерть багатьом сотням людей, до якого десятки років уся моя раса марно намагалася протягти бодай ниточку порозуміння, що він, несучи мене, мов ту порошинку, й навіть не помічаючи того, перейметься трагедією двох людей. Однак його дії мали якусь іншу мету. Щоправда, я навіть у цьому не був абсолютно певен. Але відступити — означало перекреслити той, хай мізерний, шанс, який, може, існував тільки в уяві, шанс, який приховувало в собі майбутнє. Отже, роки серед меблів і речей, до яких ми разом доторкалися, в повітрі, яке ще пам’ятало її дихання? В ім’я чого? Надії на її повернення? Надії в мене не було. Зате в мені жило очікування — останнє, що мені лишилося від неї. Які звершення, знущання, які муки іще ждали мене? Я нічого не знав, але й далі непохитно вірив у те, що час жорстоких див іще не минув.

Закопане,

червень 1959 — червень 1960

[1] Навпаки (лат.).

[2] Вічна агонія (лат.).

[3] Кінчається життя, але не любов (лат.).

← Назад | На початок
Рейтинг: 0.0 з 5 (0 голос.)
Оцінити:   
up