Брати Лев’яче Cерце (сторінка 4)

Юнатан також сидів задуманий, та раптом він промурмотів:

— Якби я знав гасло!

— Яке гасло? — спитав я.

— Ти хіба не знаєш, що треба сказати гасло, коли входиш у головну браму чи виходиш із неї?

— Так, знаю,— відповів я.— До того ж, знаю й гасло. «Всю силу Тенгілові, нашому визволителю!» Я чув його від Йоссі, хіба я не казав?

Юнатан витріщив на мене очі. Він довго мовчки дивився на мене, тоді засміявся.

— Хрущику, ти мені подобаєшся,— сказав він.— Ти це теж знаєш?

Я не міг зрозуміти, чого він так зрадів тому гаслові. Не думає ж він іти через головну браму? Та однаково я був задоволений, що зміг трохи розважити його такою дрібницею.

Матіас пішов прибирати в кімнаті, і Юнатан кинувся за ним. Вони довго про щось стиха розмовляли, не знаю, про що. Я почув тільки, як Юнатан спитав:

— Доглянете мого брата, якщо мені не пощастить?

Невдовзі він повернувся і сказав:

— А тепер слухай, Хрущику. Я візьму свої речі й поїду перший. А ти чекай у Матіаса, поки я не дам тобі знаку. Мене довгенько не буде, бо спершу я мушу владнати одну справу.

О, як мені це не сподобалося! Я ніколи не вмів чекати на нього, особливо коли боявся. А тепер я боявся. Бо хтозна, що з Юнатаном станеться, як він вилізе з підземного ходу. І яку справу він хоче владнати, що може не пощастити?

— Нема тобі чого боятися, Хрущику,— сказав Юнатан.— Не забувай, що ти Карл Лев’яче Серце!

Він швидко попрощався з Матіасом та зі мною і поліз до комірчини. Потім він зник у підземному ході. Наостанці ми ще побачили його руку — він махав нам на прощання.

І ми з Матіасом лишилися самі.

— Гладкий Додір і гадки не має, який кріт пролазить саме тепер під муром,— сказав Матіас.

— Так, але що як він помітить, коли кріт висуне з землі голову? — мовив я.— Що, як він кине в нього свого списа?

Я був дуже пригнічений і тихенько пішов до стайні, до Ф’ялара. Востаннє пошукати в нього розради. Але яка там розрада, коли я знав, що після цього вечора більше ніколи його не побачу.

В стайні стояли сутінки. Віконце було маленьке й не пропускало багато світла, але я добре побачив, як швидко Ф’ялар повернув голову, коли я з’явився в дверях. Я підійшов і обняв його за шию, хотів, щоб він зрозумів: у тому, що скоро станеться, немає моєї вини.

— Хоч, мабуть, я таки винен,— промовив я й заплакав.— Бо якби я лишився у Вишневій Долині, Тенгіл ніколи б тебе не забрав. Вибач мені, Ф’яларе, вибач! Але я інакше не міг зробити.

Певне, він зрозумів, що мені тяжко. Він торкнувся мого вуха своїм м’якеньким писком, наче не хотів, щоб я плакав.

Проте я не міг стриматися. Я стояв біля нього, і сльози в мене лилися й лилися, аж поки вилились усі. Тоді я вичесав його, а наприкінці висипав йому останній овес. Звичайно, поділивши його порівну між ним і Грімом.

І поки я чесав Ф’ялара, у голові в мене снувалися недобрі думки.

Якби той чоловік, що має прийти по мого коня, дорогою помер, думав я. Якби він помер, поки перебереться через річку! Звичайно, негарно бажати комусь смерті. Та й що це мені допоможе?

Ні, той чоловік уже сів на порон, думав я, на порон, що перевозить награбоване в Шипшиновій Долині добро. Може, він уже зійшов на берег, а може, входить у головну браму і ось-ось з’явиться тут. Ох, Ф’яларе, якби ми з тобою могли кудись утекти звідси!

І тільки-но я встиг подумати так, як хтось відчинив двері до стайні. Я так злякався, що аж закричав. Але то був тільки Матіас. Він почав хвилюватися, що мене так довго нема. Я був радий, що в стайні залягав присмерк. Не треба було йому знати, що я знов плакав. Та він однаково здогадався, бо сказав:

— Якби я, синку, міг щось зробити! Але тут тобі не допоможе ніякий дід. Залишається тільки плакати.

Враз я побачив у віконце, що до двору хтось наближається. Тенгілів вояк! Той, що має забрати Ф’ялара!

— Он він прийшов! — крикнув я.— Діду Матіасе, він прийшов!

Ф’ялар заіржав. Його стривожив мій розпачливий крик.

Наступної миті двері до стайні відчинились, і в них з’явився вояк у чорному шоломі й чорному плащі.

— Ні! — закричав я.— Ні!

Та він підбіг і міцно обняв мене.

Обняв мене Юнатан! Бо це був він!

— Ти не впізнаєш свого брата? — спитав він, коли я відсахнувся.

Він потяг мене до віконця, щоб я добре роздивився на нього. Та однаково мені не вірилось, що це Юнатан. Важко було впізнати його, такий він став бридкий. Навіть бридкіший за мене, зовсім не схожий на «дуже вродливого юнака». Чуб його вибивався злиплими пасмами з-під шолома і не блищав золотом, під носом він наліпив пучок якогось кумедного лика. Невже від цього можна стати таким бридким? Весь вигляд у нього був кумедний. Я б посміявся з нього, та не було коли. Юнатан не хотів гаяти час на теревені.

— Мерщій, мерщій! — квапив він.— Треба негайно їхати! Чоловік із Карманяки може з’явитися будь-якої хвилини! — Він простяг руку Матіасові.— Давайте дощечку! Адже ви радо віддаєте Тенгілові обох коней?

— А то ж як! Звичайно, радо,— відповів Матіас і вручив йому дощечку.

Юнатан сховав її до кишені.

— Мені треба показати її на брамі,— пояснив він.— Нехай старший вартовий переконається, що я не брешу.

Ми поспішали. Ніколи ми ще так швидко не сідлали коней. І Юнатан тим часом оповідав Матіасові, як він пройшов крізь браму, бо старого дуже цікавило це.

— Дуже просто,— пояснив він.— Я проказав гасло, яке почув від Хрущика: «Всю силу Тенгілові, нашому визволителю!» Тоді старший вартовий спитав: «Звідки ти йдеш і в якій справі?» — «З Карманяки, а йду до старого Матіаса, забрати в нього для Тенгіла двох коней»,— відповів я. «Проходь»,— сказав він. «Дякую»,— відповів я йому. І ось я тут. Але мені треба вибратися за браму, поки ще один Тенгілів вояк з’явиться по коней, бо то вже буде підозріло.

Ми вивели коней зі стайні швидше, ніж я про це кажу, і Юнатан сів на Гріма. Ф’ялара він тримав за вуздечку.

— Бувайте здорові, Матіасе! — гукнув він.— Ще побачимось!

І поїхав учвал з обома кіньми. Лишив мене й поїхав!

— А я? — вихопилось у мене.— Що я робитиму?

Юнатан помахав рукою і гукнув:

— Дід Матіас скаже тобі що!

Я стояв розгублений і дивився йому вслід. Та Матіас пояснив мені:

— Ти сам розумієш, що у браму тебе нізащо не пустили б. Ти виберешся звідси підземним ходом, як стемніє. А з другого кінця, за муром, Юнатан чекатиме на тебе.

— Ви певні? — спитав я.— Ану ж останньої хвилини з ним щось станеться!

Матіас зітхнув і сказав:

— Хіба можна бути певним чогось у світі, де є такі, як Тенгіл? Але часом би сталося таке лихо, ти вернешся назад і житимеш у мене.

Я спробував уявити собі, що буде далі. Вперше залізти під землю самому! Від такої думки мені стало моторошно. А якщо я виберуся з-під землі серед лісу й не зустріну Юнатана? Я сидітиму в темряві й чекатиму довго, поки переконаюся, що Юнатанів намір не вдався. Доведеться плазувати назад. І жити без Юнатана!

Ми стояли перед стайнею, тепер уже порожньою. І раптом мені сяйнула ще одна думка:

— А що вам буде, діду Матіасе, коли з’явиться чоловік з Карманяки й побачить, що в стайні нема жодного коня?

— Ні, один буде,— відповів Матіас.— Я зараз приведу свого коня, якого прилаштував у сусідів, поки в моїй стайні стояв Грім.

— Тоді він забере вашого коня.

— Що він, сорому не матиме? — відповів Матіас.

Він ледве встиг привести коня додому. Тільки-но зачинив за ним стайню, як справді з’явився той чоловік, що мав забрати Ф’ялара. Спершу він почав кричати, погрожувати й лаятись, як усі Тенгілові люди. Адже в стайні був тільки один кінь, і Матіас не віддавав його.

— Не дам та й годі,— сказав Матіас.— Ти знаєш, що кожен має право тримати одного коня. А другого, хай вам чорт, ви вже взяли і дощечку з моїм хрестиком також. Я не винен, що у вас там нема ладу і один йолоп не знає, що робить другий.

Декотрі вояки аж пінилися з люті, коли Матіас говорив із ними так зухвало, але були й такі, що відразу сумирнішали й лагіднішали, а цей, що прийшов по Ф’ялара, просто розгубився.

— Мабуть, трапилась якась помилка,— сказав він і пішов геть, мов собака з підібганим хвостом.

— Ви ніколи не боїтеся, діду Матіасе? — спитав я, коли вояк вийшов з подвір’я.

— Боюся, ще й як,— відповів він.— Послухай, як б’ється в мене серце.— Він приклав мою руку до своїх грудей.— Усі ми боїмось. Але часом не маєш права показувати свій страх.

Настав вечір, почало смеркатися. Мені час було залишати Шипшинову Долину. І Матіаса також.

— Прощавай, синку,— сказав він.— Не забувай мене.

— Ні, я ніколи, ніколи вас не забуду! — відповів я.

І ось я опинився сам під землею. Я ліз довгим, темним ходом і весь час розмовляв сам із собою, щоб не було так страшно.

— Нічого, що тут темно, хоч око виколи... Нічого, я тут не задушуся... Земля потроху сиплеться за комір, але байдуже, це не означає, дурний, що завалиться весь хід! Ні, ні, Додір не побачить мене, коли я вилізу з того боку, він же не кіт, щоб бачити в темряві! Юнатан уже, напевне, чекає там на мене. Якби він був там, якби він був там, чуєш, що я кажу. Він там! Там!

І він справді був там. Він сидів у темряві на камені, а неподалік під деревом стояли наші коні.

— Привіт, Карле Лев’яче Серце, нарешті ти з’явився! — сказав Юнатан.

12

Ми проспали ніч під ялиною і прокинулися вдосвіта. Нам було холодно. Принаймні я весь тремтів. Між деревами залягав туман, ми ледве розрізняли в ньому Гріма і Ф’ялара. Вони здавалися примарами в тій сірій ваті. Навколо було тихо. Зовсім тихо і якось сумно. Не знаю, чому, прокинувшись того ранку, я відчув такий сум, порожнечу й тривогу. Знаю тільки, що мені хотілося знов опинитись у теплій Матіасовій кухні. Я боявся того, що чекало на нас. Того, про що до пуття й не знав.

Я намагався не показувати Юнатанові свого настрою. Бо хтозна, може, він відішле мене назад. А я хотів бути з ним у всіх небезпеках.

Юнатан глянув на мене й усміхнувся.

— Чого ти такий насуплений? — спитав він.— Нема чого. Могло бути гірше!

Так, це все-таки була втіха.

Та ось зійшло сонце, і сірий туман розтанув. У лісі защебетали пташки, всі тривоги відразу розвіялись, а небезпеки стали не такі страшні. Крім того, я нагрівся, бо сонце уже припікало навіть зранку. Я почував себе краще, майже добре.

Грімові і Ф’яларові також було добре. Адже вони позбулися нарешті темної стайні і знов вільно паслися на зеленій траві. По-моєму, вони були задоволені.

Та ось Юнатан свиснув їм. Зовсім тихо, проте коні почули й підійшли до нас.

Юнатан хотів негайно їхати. Якнайдалі від цього місця і якнайшвидше.

— Бо мур пролягає зразу за цими ліщиновими кущами,— пояснив він.— А я не маю бажання раптом зустрітися з Додіровими бляклими очима.

Наш підземний хід кінчався неподалік у ліщині. Проте отвору не було видно. Юнатан прикрив його гіллям і хмизом. І ще позначив те місце двома кілочками, щоб його можна було знайти.

— Запам’ятай усі прикмети,— сказав він.— Цей великий камінь, ялину, під якою ми ночували, й ліщинові кущі. Може, цей хід нам ще знадобиться. Якщо тільки...

Він замовк і більше нічого не сказав. Ми сіли на коней і тихо поїхали звідти. Над верхів’ями дерев з’явився голуб. Один із Софіїних голубів.

— Це Палома,— сказав Юнатан.

Як він упізнав її з такої відстані?

Ми довго чекали звісток від Софії. І ось нарешті з’явилася ця голубка, коли ми вже були за муром. Голубка полетіла просто до Матіасової хати. Скоро вона сяде між голубами коло стайні, але вже тільки Матіас прочитає повідомлення, яке вона принесла.

— Чом та голубка не прилетіла вчора,— зажурено сказав Юнатан.— Аби я довідався, що мені треба знати.

Але ми не могли вертатися. Нам треба було якнайшвидше від’їхати далі від Шипшинової Долини, від муру і від Тенгілових вояків, що шукали Юнатана.

Кружною дорогою через ліс ми мали добратися до річки, а тоді їхати вздовж берега в напрямку водоспаду Карма, пояснив мені Юнатан.

— І ти, Хрущику, побачиш там такий водоспад, який тобі ніколи й не снився! — сказав Юнатан.

— Як же б він мені снився? — сказав я.— Адже я ніколи не бачив великого водоспаду.

Бо я справді багато чого не бачив, поки не потрапив у Нангіялу. Не бачив ще такого лісу, яким ми тепер їхали. То був дійсно казковий ліс, темний і густий, без жодної стежки. Ми просто їхали вперед поміж деревами, що намагалися стьобнути нас по обличчю своїм мокрим віттям. Та однаково мені там подобалося. Все подобалося — і дивитись, як крізь гілля просмикується сонячне проміння, і слухати пташок, і вдихати запах вологих дерев, вологої трави й наших коней. А насамперед подобалося їхати з Юнатаном.

Повітря в лісі було чисте й прохолодне, та поволі й там теплішало. Відчувалося, що вдень буде гаряче.

Невдовзі Шипшинова Долина залишилась далеко позаду, ми заїхали в глибину лісу. І там на невеличкій галявині серед високих темних дерев натрапили на стару сіру хатину. І хто зважився оселитись на такому відлюдді? Але хтось там жив. Із димаря курилося, а перед хатиною паслися дві кози.

— Тут живе Ельфріда,— сказав Юнатан.— Вона дасть нам козячого молока, якщо ми її попросимо.

Вона справді дала нам молока, а ми були голодні, бо довго вже їхали й ще нічого не їли. Ми, сидячи на кам’яному порозі в Ельфріди, напилися козячого молока з хлібом, який мали з собою, попоїли козячого сиру, який нам також дала Ельфріда, а наостанці й по жмені суниць, яких я назбирав у лісі. Сніданок був смачний і поживний.

Ельфріда виявилась огрядною ласкавою бабусею. Жила вона сама з козами й котом.

— Дякувати богу, що мою хату не оточили муром,— сказала Ельфріда.

Вона знала багатьох людей у Шипшиновій Долині й хотіла почути, чи вони ще живі. Юнатан почав розповідати їй про Долину. Але розповідав з важким серцем. Адже здебільшого це були такі новини, що, слухаючи їх, стара добра жінка ще дужче журилася.

— Яке лихо спіткало Шипшинову Долину,— зітхнула Ельфріда.— Хай тому Тенгілові добра не буде! І Катлі! З ним би швидко впоралися, якби не було Катли.

Вона затулила очі фартухом, мабуть, плакала.

Мені було важко дивитися на неї, і я подався в ліс, назбирати ще трохи суниць. А Юнатан залишився і ще довго розмовляв із Ельфрідою. Я збирав суниці, а думки не давали мені спокою. Хто та Катла й де вона живе? І коли я довідаюсь про це?

Помалу ми доїхали до річки. Саме як була найбільша спека. Сонце сяяло в небі, мов розпечена куля, і в воді відбивалися тисячі маленьких сонць. Ми стояли на високому березі й дивились на річку глибоко внизу. Яке то було видовище! Прадавня Річка, пінячись і вируючи, прудко несла води до водоспаду Карма, ми чули його могутній гук.

Ми вирішили зійти вниз і скупатися. Коней ми пустили в ліс, щоб вони самі знайшли собі потічок і напилися води. Отож ми побігли стрімким берегом, на ходу скидаючи одяг. Край берега росла верба, стовбур якої нахилився над річкою, а гілля опускалось до самої води. Ми вилізли на вербу, і Юнатан показав мені, як, тримаючись за гілляку, можна зануритись у воду.

— Тільки добре тримайся,— попередив він,— а то не стямишся, як попадеш у водоспад Карма.

Я так міцно тримався, що аж кісточки в мене побіліли. Погойдувався разом із гіллякою, і тіло моє з усіх боків обмивала вода. Так весело я ще ніколи не купався і так небезпечно теж. Адже я відчував, як водоспад усмоктував мене, тяг до себе.

Потім Юнатан допоміг мені знов видряпатися на стовбур, і ми посідали на вербі, наче в зеленому курені, що погойдувався над водою. Річка гралася й пустувала під самими нами. Вона манила нас до себе, хотіла переконати нас, що вона весела, зовсім не страшна. Але досить було мені занурити ступню у воду, ба навіть самий великий палець, і я відчував, як течія хоче потягти мене з собою.

Сидячи отак, я випадково звів очі на берег і похолов із ляку. Я побачив там вершників, Тенгілових вояків із довгими списами. Вони їхали вчвал, та через гук водоспаду ми не почули тупоту копит.

Юнатан також помітив їх, але я не побачив по ньому, що й він злякався. Ми сиділи тихо, чекаючи, щоб вояки проїхали повз нас. Але дарма. Вони зупинилися й зіскочили з коней — хотіли відпочити абощо.

— Вони не тебе шукають? — спитав я Юнатана.

— Навряд,— відповів він.— Вони їдуть із Карманяки до Шипшинової Долини. Там далі перед водоспадом через річку збудований міст. Тією дорогою Тенгіл здебільшого й посилає своїх посіпак у долину.

— Але краще б вони тут не зупинялися,— сказав я.

Юнатан погодився зі мною.

— Мені зовсім не треба, щоб вони помітили мене,— сказав він.— А то ще, бува, їм спадуть на думку всі ті балачки про Лев’яче Серце.

Я нарахував їх на березі шестеро. Вони сперечалися про щось, галасували й показували на воду, хоч ми не чули, що вони кажуть. Та раптом один із них рушив з берега конем униз до річки. Він їхав майже навпроти нас, і я був радий, що ми добре сховані серед гілля.

Решта гукали йому:

— Облиш, Перку! Дарма й пробувати! І коня втопиш, і сам потонеш!

Але той, кого вони називали Перком, тільки засміявся й гукнув у відповідь:

— Я вам зараз покажу! Коли не допливу до тієї скелі й назад, то ставлю всім пиво, даю слово!

Тепер і ми збагнули, що він хоче зробити.

Серед річки, трохи далі вгору, стриміла скеля. Течія вирувала навколо неї, і над водою видніла тільки її верхівка. Та Перк, видно, помітив її, коли їхав повз те місце, і тепер хотів похизуватися.

— Навіжений! Невже він думає, що кінь зможе доплисти проти течії аж туди? — сказав Юнатан.

Перк уже скинув шолом, плащ і чоботи. Тепер він сидів верхи в самій сорочці та штанях і намагався присилувати свою гарну невеличку чорну кобилу зайти у воду. Перк кричав на неї, підганяв її, молотив п’ятами, проте кобила опиралася. Вона боялась води. Тоді він почав бити її. Нагайки в нього не було, він гамселив її кулаком по голові, і я почув, що Юнатан хлипнув, як тоді на майдані.

Нарешті Перк домігся свого. Кобила заіржала і, хоч була налякана до смерті, кинулась у річку. Моторошно було дивитись, як відчайдушно кобила боролася з течією, що підхопила її і понесла вниз.

— Її понесе просто на нас,— сказав Юнатан.— Хоч би що той Перк робив, він не зможе досягти з нею скелі!

Проте кобила, виконуючи волю господаря, намагалася доплисти туди. О, як вона, бідолаха, натужувалась і який її охопив смертельний жах, коли вона відчула, що течія сильніша за неї!

Навіть Перк тепер зрозумів, що важить своїм життям. Він спробував завернути кобилу назад до берега, але скоро переконався, що не досягне його. Течія хотіла іншого. Хотіла затягти його у водоспад Карма, і він заслужив на це. Але мені шкода було кобили. Тепер вона була цілком безпорадна. Їх несло просто на нас, як і передбачав Юнатан, скоро вони пропливуть під нами і зникнуть. Я бачив страх у Перкових очах, він знав, куди його несе.

Я оглянувся на Юнатана й несамохіть крикнув. Він висів, погойдуючись, над водою, на самому вершку гілляки. Висів униз головою, обхопивши ногами гілляку, і, коли Перк опинився під ним, спіймав його за чуба й потяг з води так, що той учепився за вербу.

Тоді Юнатан покликав кобилу:

— Сюди, конячко, сюди, до мене!

Кобила вже пропливла далі, але відчайдушно намагалась повернути до нього. Тепер на спині в неї не було вайлуватого Перка, та однаково вона насилу трималася. Проте Юнатан якимось дивом піймав вуздечку й почав підтягати кобилу до берега. То було змагання не на життя, а на смерть, бо річка не відпускала своєї здобичі, хотіла здобути їх обох — кобилу і Юнатана.

Я знавіснів з люті й закричав Перкові:

— Помагай, бовдуре, помагай!

Той дурень уже видряпався на стовбур і надійно примостився близько від Юнатана, але, замість допомогти йому, він тільки нахилився до нього й крикнув:

— Кинь коня, чуєш! Там у лісі гуляють якихось двоє коней, і я візьму собі одного замість цієї кобили! Кинь її!

Кажуть, що злість додає людині сили, в кожному разі, хоч цим Перк допоміг Юнатанові витягти кобилу. Потім він сказав Перкові:

— Ти, дурню, гадаєш, що я врятував тобі життя на те, щоб ти вкрав у мене коня? І не соромно тобі?

Не знаю, може, Перкові й справді стало соромно. Він нічого не сказав, не спитав, хто ми і звідки їдемо. Він почвалав на берег зі своєю бідолашною кобилою і невдовзі по тому зник разом з усім загоном...

Увечері ми розпалили багаття біля водоспаду Карма. Я певен, що жодне багаття ніколи й ніде не могло зрівнятися з тим, що горіло в нас.

Мені здавалося, що такого моторошного і водночас прекрасного місця не було більше ні на небі, ні на землі. Гори, річка й водоспад були надто великі й могутні. Раз по раз я ловив себе на думці, що, може, я сплю, і сказав про це Юнатанові.

— Не думай, що все це відбувається насправді. Нам просто сниться сон про давні-давні часи.

Ми стояли на мості, який Тенгіл звелів збудувати, щоб з’єднати дві країни — Карманяку й Нангіялу. Їх розділяли провалля і Прадавня Річка.

Під мостом на дні того провалля вирувала вода, яка потім, ревучи й гуркочучи, кидалась у водоспад Карма, а звідти в ще глибшу й страшнішу яму.

— Як можна було спорудити міст над таким глибочезним проваллям? — здивувався я.

— Мені й самому цікаво було б довідатись про це,— відповів Юнатан.— А ще я хотів би знати, скільки людських жертв пішло на цей міст, скільки нещасних із криком попадало вниз і зникло у водоспаді Карма.

Я затремтів. Мені здалося, ніби я почув між горами відлуння того крику. Ми тепер були зовсім близько від Тенгілових володінь. По той бік мосту у глиб гір в’юнилася стежка. В Прадавні Гори Карманяки.

— Коли триматися тієї стежки, можна доїхати до Тенгілового замку,— пояснив Юнатан.

Я затремтів іще дужче. А потім подумав, що все це буде завтра, як настане ранок. А поки що вечір, і я вперше в житті посиджу біля багаття разом з Юнатаном.

Ми розпалили його на широкому прискалку біля водоспаду. Неподалік від мосту. Але я сів так, щоб усе те було в мене за спиною. Я не хотів бачити мосту, що вів до Тенгілових володінь, не хотів бачити нічого на тому боці. Я дивився тільки на полум’я, що палахкотіло між кручами. При світлі багаття мені видно було гарне й добре Юнатанове обличчя і наших коней.

— Це багаття куди краще за моє перше,— сказав я.— Бо тепер я сиджу з тобою, Юнатане!

Хоч би куди я попав, а завжди почував себе в безпеці, якщо зі мною був Юнатан. І тепер я радів, що ми таки розпалили разом багаття, про яке стільки говорили, коли жили на землі.

— Доба табірних багать і казок, пам’ятаєш, як ти розповідав мені про неї? — спитав я.

— Так, пам’ятаю,— відповів Юнатан.— Але тоді я не знав, що в Нангіялі будуть такі страшні казки.

— І вони будуть такі завжди? Як ти гадаєш? — спитав я.

Юнатан помовчав, дивлячись на вогонь, тоді сказав:

— Ні, після вирішальної битви Нангіяла знов стане землею, де казки будуть гарні, а життя легке й просте.

Багаття на мить спалахнуло яскравіше, і в його відблиску я побачив, який Юнатан стомлений і сумний.

— Але розумієш, Хрущику, вирішальна битва може виявитись ще однією страшною казкою про смерть і ще раз про смерть. Тому її мусить очолити Урвар, а не я. Бо я нездатний когось убивати.

Так, я й сам знаю, що ти на таке не здатний, подумав я. Тоді спитав його:

— А навіщо ти врятував життя Перкові, хіба це добре?

— Не знаю, чи добре,— відповів Юнатан.— Але є речі, які треба робити, а то будеш не людина, а грудка гною.

— Та уяви собі, що він міг би здогадатися, хто ти,— сказав я.— І тебе схопили б!

— Ну що ж, то схопили б Лев’яче Серце, а не грудку гною,— відповів Юнатан.

Наше багаття догоріло, і гори огорнула темрява. Спершу лише присмерк, потім чорна пронизлива пітьма, в якій ми чули тільки гук водоспаду й не бачили жодного проблиску світла.

Я присунувся якомога ближче до Юнатана. Ми сиділи в темряві, прихилившись до кручі, й балакали про се, про те. Я не відчував страху, тільки якусь дивну тривогу.

— Пора спати,— сказав Юнатан.

Але я знав, що не засну. І балакати мені не дуже хотілося через ту тривогу. Її викликала не темрява, а щось інше, невідоме. Та добре, що біля мене був Юнатан.

Раптом спалахнула блискавка і вдарив такий грім, що гори аж застугоніли. На нас налетіла шалена буря. Я навіть не знав, що бувають такі бурі. Грім так гримів і луною котився між горами, що не чути було ревіння водоспаду, а блискавки шугали, наче ганялися одна за одною. Часом гори ніби займалися пожежею, тоді пітьма ставала ще чорніша. Нас огортала немов прадавня ніч.

Спалахнула ще одна блискавка, страшніша за всі інші. На мить вона осяяла все навколо.

І в тому світлі я побачив Катлу. Я побачив Катлу.

13

Так, я побачив Катлу, а що було далі, не пам’ятаю. Я наче провалився в чорну яму і отямився аж тоді, коли буря вщухла, а над гірськими вершинами почало світати. Я лежав, поклавши голову Юнатанові на коліна, і мене відразу знов опанував страх, коли я згадав: он там, на скелі по той бік річки, високо над водоспадом, стояла Катла. Я застогнав, згадавши про це, і Юнатан почав мене втішати:

— Її вже там нема. Вона пішла.

Але я крізь сльози спитав його:

— Хіба є щось таке як Катла? Це чудовисько, чи що?

— Так, Катла — чудовисько,— відповів Юнатан.— Дракониха з прадавніх часів. І вона така сама жорстока, як Тенгіл.

— Звідки він її взяв?

— Кажуть, ніби вона вилізла з печери Катли. Там вона в прадавні часи ночувала. А потім заснула й не прокидалася тисячі років, і ніхто про це не знав. Та одного ранку, страшного ранку, вона прокинулась й поплазувала до Тенгілового замку, дихаючи смертельним вогнем на кожного, кого зустрічала. Там, де вона плазувала, люди падали мертві з обох боків.

— То чому ж вона не вбила Тенгіла? — спитав я.

— Тенгіл тікав, рятуючись від неї, з однієї зали замку до іншої. А як побачив, що вона вже доганяє його, то вихопив бойовий ріг і засурмив, скликаючи на допомогу своїх вояків. І як він засурмив у ріг...

— То що тоді?

— То Катла поплазувала до нього, мов покараний пес. І відтоді слухається Тенгіла. Більше нікого. Тенгілів бойовий ріг наганяє на неї страх. Тільки-но він засурмить, вона сліпо скоряється йому.

Надворі світало. Вершини гір у Карманяці палали, мов вогонь із ніздрів Катли. І туди ми мали їхати. Я боявся, ох, як страшенно я боявся! Хтозна, може, Катла десь причаїлася? Де вона живе? Якщо в печері Катли, то як там міг сидіти Урвар? Я запитав про це Юнатана, і він розповів мені все, що знав.

Катла не жила в печері Катли. Ні, туди вона вже не повернулася після свого тисячолітнього сну. Тенгіл тримає її в невеличкій печері біля водоспаду Карма. Вона сидить там завжди прикута на золотому ланцюзі, крім тих випадків, коли Тенгіл бере її з собою, щоб нагнати людям страху. Бо він любить наганяти страху.

— Я бачив її в Шипшиновій Долині,— сказав Юнатан.

— І тоді ти закричав?

— Так, тоді я закричав.

Страх ще дужче стиснув мені серце.

— Я боюся, Юнатане, Катла вб’є нас.

Він знов спробував заспокоїти мене:

— Таж Катла прив’язана. Вона не може досягнути далі, ніж дозволяє її ланцюг. Не досягає далі за ту скелю, де ти її бачив. Там вона любить стояти, втупивши очі у водоспад.

— Чого?

— Не знаю. Мабуть, шукає Карма.

— А хто такий Карм? — спитав я.

— Ет, це просто Ельфрідині теревені,— відповів Юнатан.— Ніхто ніколи не бачив Карма. Його немає. Проте Ельфріда каже, що колись давно він жив у водоспаді Карма і що Катла ненавидить його й не може цього забути. Тому й стоїть на скелі, втупивши очі у воду.

— А хто він, що міг жити в такому пекельному місці?

— Теж чудовисько. Ельфріда казала, що то змій завдовжки від берега до берега. Та це лише давня казка.

— Мабуть, він не більша казка, ніж Катла? — спитав я.

Замість відповіді Юнатан сказав:

— Знаєш, що ще розповідала Ельфріда? Поки ти збирав у лісі суниці? Розповідала, що як вона була ще малою, дітей лякали Катлою і Кармом. Казку про драконицю в печері Катли і про змія у водоспаді Карма вона дитиною чула не раз, і їй та казка подобалася, тільки що була страшна. Тією прадавньою казкою у всі часи лякали дітей, казала Ельфріда.

— Хай би та Катла й далі сиділа в своїй печері,— мовив я,— і залишалась тільки казкою.

— Ельфріда теж такої думки,— сказав Юнаган.

Я здригнувся, уявивши, скільки в тій Карманяці чудовиськ. Мені не хотілось туди їхати, дуже не хотілося. Але треба було.

Спершу ми трохи підживилися, хоч ощадили їжу для Урвара, бо Юнатан знав, що в печері в’язні голодують.

Грім і Ф’ялар напилися дощової роди, що натекла в розколини. Так високо в горах їм не було доброї паші. Але біля мосту росло трохи трави, і, певне, вони сяк-так попаслися перед дорогою.

І ми рушили на міст. До Карманяки. До володінь Тенгіла й чудовиська. Я так боявся, що весь тремтів. Що в річці є змій, я не дуже вірив, але подумати тільки: ану ж він вирине з глибини і стягне нас з мосту у свій водоспад! А Катла! Її я найдужче боявся. Може, вона чекає на тому березі і нам не уникнути її страхітливих зубів і смертельного вогню? Ох, як я боявся! Проте ми переїхали міст, і я не побачив Катли. Її не було на скелі.

— Добре, що її немає! — сказав я Юнатанові.

Та вона була! Не на скелі, її страшна голова витикалася з-за великого каменя біля стежки, що вела до Тенгілового замку. Там ми її й побачили. І вона побачила нас. І так страхітливо заревіла, що здавалося, ще трохи — і гори розколються від її крику. З ніздрів у неї бухкали дим і полум’я, вона шаленіла з люті, раз по раз рвалася з ланцюга й ревіла. Грім і Ф’ялар схарапудились, їх насилу стримали. Я злякався не менше за них. Та хоч як я благав Юнатана вернутися в Нангіялу, він сказав:

— Ми не можемо кинути Урвара напризволяще. Не бійся, Катла до нас не дістане, хоч би як шаліла і рвалася з ланцюга. Але нам треба поспішати,— додав він.— Адже Катлине ревіння чути і в Тенгіловому замку. Якщо ми не втечемо й не сховаємось серед гір, за нами скоро поженеться цілий загін вояків.

І ми помчали стрімкими гірськими стежками, вузькими й ненадійними, так що з-під копит у коней полетіли іскри. Ми кружляли поміж скелями, щоб збити з дороги переслідувачів. Я часто обертався послухати, чи не чути за нами тупоту коней і вигуків Тенгілових людей, що хотіли досягти нас своїми списами, стрілами й мечами. Але нікого не було. Та й важко було б переслідувати когось серед гір і скель Карманяки. А переслідуваному сховатися в них було дуже легко.

Коли ми промчали досить довго, я спитав Юнатана:

— Куди ми їдемо?

— До печери Катли, а куди ж,— відповів він.— Ми вже майже доїхали. Он перед тобою гора Катли.

Он вона яка! Невисока гора з пласким верхом і стрімкими узбіччями, що спадали майже прямовисно вниз. Тільки з одного боку вона виявилась пологішою, і там ми легко могли б вибратись на неї, якби захотіли. І ми почали спинатися, бо нам треба було переїхати через гору, пояснив Юнатан.

— Вхід до печери з боку річки,— сказав він.— А нам треба подивитись, що там робиться.

— А ти справді віриш, що ми зможемо якось пробратись в печеру? — спитав я.

Юнатан уже раніше розповідав мені про міцну браму, яка замикає вхід до печери, і про Тенгілових вояків, що стережуть її вдень і вночі. Як же ми добудемось усередину печери?

Він не відповів на моє запитання, сказав, що доведеться сховати коней, адже вони не вміють лазити по горах.

Ми завели їх у непомітну ущелину під горою Катли й залишили там. Юнатан погладив Гріма і сказав:

— Стійте тут, а ми підемо на розвідку.

Я не мав ніякого бажання йти на розвідку. Не хотів залишати Ф’ялара. Але йти треба було.

Не так легко було вибратись на вершину, і я добре стомився, поки ми нарешті її досягли. Юнатан сказав, що тут можна трохи відпочити, і я відразу кинувся на траву. Юнатан зробив те саме. Ми лежали на пласкій вершині, над нами синіло небо, а під нами в горі була печера. Аж не вірилось, що вона десь тут, унизу, та страшна печера з безліччю переходів і закамарків, де мучилось і гинуло стільки людей. А тут, нагорі, світило сонце, літали метелики, голубіло небо з білими хмаринками, росла трава і квітки. Дивно, що над печерою Катли росла трава і квітки!

І тоді я подумав: якщо в цій печері загинуло стільки людей, то, може, й Урвара вже немає живого. Я спитав Юнатана, як йому здається. Але він не відповів мені. Він лежав горілиць, дивився в небо і, видно, думав про щось своє. Нарешті він сказав:

— Якщо правда, що Катла спала в цій печері з прадавніх часів, то як вона вийшла з неї, коли прокинулась? Адже виходу вже не було, його заступала мідяна брама. Тенгіл увесь час використовував печеру як в’язницю.

— Тоді, як там спала Катла? — здивувався я.

— Так, і тоді, як вона там спала,— сказав Юнатан.— Тільки ніхто про це не знав.

Я здригнувся. Щось гірше важко було собі уявити. Сидиш ув’язнений у печері, аж гульк — до тебе лізе дракон!

Та Юнатан думав про інше.

— А коли так, то Катла мала вийти якимось іншим ходом,— сказав він.— І той хід ми повинні знайти, хоч би довелося шукати його цілий рік.

Довго нам не довелось відпочивати, Юнатан нетерпеливився. Ми обережно рушили до печери. Йти було недалеко, тільки трохи спуститися узбіччям. Нам уже видно було річку ген унизу і Нангіялу за нею. Ох, як мені хотілося опинитись там!

— Глянь, Юнатане,— сказав я,— он та верба, де ми купалися! На тому березі!

Та Юнатан спинив мене.

— Мовчи, а то нас можуть почути,— сказав він.

Ми були вже зовсім близько біля урвища. Десь тут, у кам’яній стіні під нами була мідяна брама, що замикала печеру Катли, хоч згори ми її не бачили.

Зате побачили вартових. Трьох Тенгілових вояків. Від самого вигляду їхніх чорних шоломів у мене закалатало серце.

Ми підповзли до самого краю урвища, щоб добре на них роздивитися. Якби вони глянули вгору, то теж побачили б нас. Але вони нікуди не дивилися, просто грали в кості, а до всього іншого їм було байдуже. Якщо крізь мідяну браму не може проникнути жоден ворог, то навіщо її стерегти?

Раптом ми побачили, що брама внизу відчинилась і з неї хтось вийшов. Ще один Тенгілів вояк! У руках він ніс порожню миску й за брамою кинув її на землю. Брама за ним зачинилась, ми чули, як клацнув замок.

— От я й нагодував ту свиню востаннє,— сказав вояк, що вийшов з печери.

Вартові засміялися, а один запитав:

— А він знає, яке сьогодні свято? Останній день у його житті! Ти сказав йому, що ввечері, коли смеркне, на нього чекає Катла?

— Сказав, і знаєте, що він відповів? «Ну нарешті!» І попросив передати вітання Батьківщині. Як же він сказав? Ага: «Урвар може померти, але воля ніколи не помре!»

— «Поцілуй мене, красуне!» Ось що скаже він сьогодні Катлі,— зареготали вартові.— І гарну почує відповідь!

Я глянув на Юнатана. Він зблід.

— Ходімо,— мовив він.— Нам нема чого тут сидіти.

Ми якомога тихіше й швидше поплазували геть від краю урвища, а коли вже нас не могли побачити вартові, схопилися на ноги. Всю дорогу назад ми бігли й зупинились аж коло Гріма й Ф’ялара.

Ми посідали біля коней в ущелині, бо не знали, що нам тепер робити. Юнатан був дуже зажурений, і я не міг його потішити, бо й сам зажурився. Я розумів, як йому шкода Урвара. Тепер він уже не мав надії, що зможе допомогти йому.

— Урваре, мій незнайомий друже, я тебе так і не побачу,— сказав Юнатан.— Сьогодні ввечері ти загинеш, і що тоді стане з зеленими долинами Нангіяли?

Ми з’їли по шматочку хліба, поділившись ним зі своїми кіньми. Я хотів був узяти й зо дві грудочки козячого сиру, досі ми його не чіпали.

— Ще рано, Хрущику,— спинив мене Юнатан.— Сьогодні ввечері я віддам тобі його весь до крихти.

Він довго сидів сумний і замислений, та врешті озвався:

— Я розумію, це те саме, що шукати голку в сіні. Але треба спробувати.

— Що спробувати? — спитав я.

— З’ясувати, кудою Катла вийшла з печери.

Та я бачив, що він і сам не вірить у цей задум.

— Якби в нас був цілий рік, то, може, ми й з’ясували б,— додав він.— А в нас лишається тільки один день.

Не встиг він сказати це, як сталося щось несподіване. У вузенькій ущелині, де ми сиділи, біля самої кам’яної стіни росло кілька густих кущів. І з них раптом вискочив наляканий лис. Він шаснув повз нас і швидко зник, ми не встигли й роздивитися на нього.

— Звідки той лис вибіг? — здивувався Юнатан.— Треба поглянути.

І він зник у кущах. Я залишився чекати на нього. Але він довго не повертався, і навколо було так тихо, що я вже почав хвилюватися.

— Юнатане, де ти? — гукнув я.

Він зразу ж озвався. І в голосі його бриніла радість.

— Знаєш, звідки вибіг той лис? Зсередини гори! Зрозумів, Хрущику? Зсередини гори Катли! Тут є отвір!

Може, все було визначене наперед ще в прадавні казкові часи. Може, вже тоді вирішено, що Юнатан урятує Урвара задля щастя Шипшинової Долини. І, може, якісь невидимі казкові духи непомітно керували нашими діями. А то як би сталося, що Юнатан залишив коней саме там, де був вхід до печери Катли? Це була така сама дивина, як і те, що з усіх садиб Шипшинової Долини я вибрав Матіасову, а не якусь іншу.

Ми не сумнівалися, що це і є той отвір, яким Катла вибралася з печери. Це був хід просто всередину гори. Невеликий, але досить широкий, щоб виголоджена дракониця, прокинувшись після тисячолітнього сну й переконавшись, що той отвір, яким вона виходила раніше, замкнений мідяною брамою, протиснулась ним назовні.

І досить широкий, щоб ним пролізли ми! Я втупив очі в темне війстя. Скільки заснулих драконів ще може бути в печері? Тих, що прокинуться, коли ми зайдемо туди й ненароком наступимо на них?

Я відчув на своєму плечі Юнатанову руку.

— Хрущику,— сказав він,— я не знаю, що спіткає мене в печері, але я зараз лізу туди.

— І я також,— сказав я, хоч голос у мене ледь тремтів.

Юнатан погладив мене по щоці вказівним пальцем, як часом любив гладити.

— А може, ти краще почекаєш біля коней?

— Хіба я тобі не казав, що більше ніколи не залишуся без тебе, завжди йтиму туди, куди й ти?

— Казав,— відповів Юнатан, і я відчув, що він зрадів.

— Бо я хочу бути з тобою,— вів я далі.— Де б ти не був, хай би навіть і в підземному царстві.

Таким підземним царством і виявилась печера Катли. Я опускався в чорний хід, наче в страшний сон, від якого не можна прокинутись, ніби навіки прощався з сонячним світлом, занурювався у вічну ніч.

Ця печера Катли старе, вимерле драконяче кубло, просякнуте духом зла з прадавніх часів, думав я. Тут висиджувались тисячі драконячих яєць, страшні дракони вилазили звідти і нищили все живе на своєму шляху.

І це старе драконяче кубло саме й годилося Тенгілові для в’язниці. Я затремтів, уявивши собі, що він тут робив з бідолашними в’язнями. Саме повітря тут було просякнуте давнім висохлим злом. І в моторошній тиші навколо нас мені вчувався страхітливий шепіт. Він линув із глибини гори, наче хтось оповідав про муки і сльози всіх загиблих у печері Катли за володарювання Тенгіла. Я хотів спитати Юнатана, чи й він чує той шепіт, але передумав. Бо, може, я тільки собі уявив усе це.

— Ну, Хрущику, ми вирушаємо з тобою в далеку мандрівку, якої ти ніколи не забудеш,— сказав Юнатан.

І мандрівка справді була далека. Нам треба було пройти крізь усю гору, щоб добратися до печери поблизу мідяної брами, де тримали в’язнів. Це її мали на думці люди, коли говорили про «печеру Катли», пояснив Юнатан, бо про інші вони нічого не знали. Та й ми не знали, чи цим ходом до неї справді можна добратися. Знали тільки, що шлях буде довгий. Ми вже долали його вершиною гори. А пробратися темними лабіринтами, освітлюючи їх тільки смолоскипами, які ми прихопили з собою, буде вдесятеро важче.

Ох і страшно було дивитися, як відблиски смолоскипів танцювали на стінах печери! Світло тільки ледь-ледь відсувало темряву, що оточувала нас, тому все, що тонуло в ній, здавалося ще небезпечнішим. Хтозна, думав я, може, тут повно драконів, зміїв та інших чудовиськ, що чигають на нас у своїх темних кублах? А ще я боявся, що ми заблукаємо. Але Юнатан робив на стінах печер, якими ми переходили, чорні позначки сажею зі смолоскипів, щоб ми могли втрапити назад.

Юнатан сказав, що це буде мандрівка. Гарна мені мандрівка! Ми плазували, лізли рачки, видряпувалися на прискалки, перепливали потоки, перестрибували розколини, чіплялися за стіни, обдирали шкіру на руках і ногах, билися головами об каміння,— ось що ми робили. Ох і мандрівка! А які там були печери! Інколи ми опинялися в таких величезних залах, що не бачили їм краю, тільки з відлуння здогадувалися, які вони великі. Часом потрапляли в такі вузькі проходи, що не могли йти рівно, мусили плазувати на животах, мов дракони. Іноді шлях нам перетинали підземні річки і доводилось перепливати їх. Та найгірше було, як інколи під ногами в нас відкривалися глибоченні провалля. В одне таке провалля я мало не впав. Я тоді ніс смолоскип і раптом спіткнувся. Юнатан ледве встиг підхопити мене, але смолоскип я впустив. Ми бачили, як він летів, мов світляна стрічка, все глибше й глибше, поки зовсім зник. І ми опинилися в темряві. В найгустішій, найчорнішій темряві, яка тільки буває на світі. Я боявся поворухнутись, сказати слово, навіть думати, намагався забути, що я існую і стою тут у чорній пітьмі перед самісіньким проваллям. Але я чув поряд голос Юнатана. Він нарешті викресав вогню й запалив другий смолоскип, який ми мали з собою. І поки він запалював його, то не переставав спокійно говорити зі мною. Мабуть, для того, щоб я не вмер зі страху.

І ми рушили далі. Скільки ми йшли, я не знаю. В печері Катли час важко визначити. Здавалося, що ми блукаємо тут цілу вічність, і я почав непокоїтись, що нам не пощастить добратися вчасно. Може, вже вечір. І Урвар... може, його вже віддали Катлі.

Я поділився своїми тривожними думками з Юнатаном.

— Не знаю,— сказав він.— Та коли ти не хочеш збожеволіти, то не думай тепер про це.

Ми добралися до вузького покрученого ходу, якому, здавалося, не було кінця, він тільки ставав дедалі тісніший. Він звужувався у висоту і в ширину так, що ми насилу посувалися ним, і нарешті став просто діркою, крізь яку треба було пролізти.

Зате, пролізши крізь неї, ми раптом опинилися у печері. Чи вона була дуже велика, ми не знали, бо світло смолоскипа далеко не сягало. Тому Юнатан спробував визначити її розміри луною.

— Го-го-го! — крикнув він.

І ми почули відлуння: воно озвалося багато разів з усіх боків. А потім почули ще щось. Інший голос, десь здалеку, з темряви.

— Го-го-го,— кволо відгукнувся той голос.— Хто ти, що з’явився з пітьми зі світлом?

— Я шукаю Урвара,— відповів Юнатан.

— Він тут,— відповів голос.— А ти хто?

— Я Юнатан Лев’яче Серце. І зі мною мій брат Карл Лев’яче Серце. Ми прийшли врятувати Урвара.

— Надто пізно,— сказав голос.— Надто пізно. Та однаково дякую вам!

Тільки-но він устиг вимовити це, як ми почули скрегіт мідяної брами, бо хтось її відчиняв. Юнатан кинув смолоскипа й затоптав його ногою. Ми принишкли, чекаючи, що буде далі.

У браму зайшов Тенгілів вояк із ліхтарем у руці. З очей у мене покотилися сльози. Не тому, що я злякався, мені було шкода Урвара. Це було б надто жорстоко, щоб Урвара забрали саме цієї хвилини!

— Урваре, приготуйся! — сказав вояк.— Скоро тебе заберуть до Катли. Чорні носії уже в дорозі.

У світлі його ліхтаря ми побачили дерев’яну клітку з грубих лат, отже, Урвара тримають в ній, мов звіра.

— В останні хвилини тобі світитиме світло. Так звелів зі свого доброго серця Тенгіл. Щоб за цей час очі твої звикли до світла й ти зміг побачити Катлу, коли тебе привезуть до неї. Ти хочеш її побачити, правда?

Вояк зареготав і зник за брамою.

Ми відразу кинулись до клітки і при світлі побачили Урвара. На нього страшно було дивитися. Він ледве рухався. Та однаково підсунувся до краю клітки і простяг руку поміж латами.

— Юнатане Лев’яче Серце,— мовив він.— Я багато чув про тебе вдома. А тепер ти прийшов сюди!

— Так, прийшов,— відповів Юнатан, і я почув, що він мало не плаче, так його вжахнув Урварів стан. Але він миттю відчепив від пояса ножа й кинувся до клітки.

— Розбивай її, Хрущику! Допомагай мені! — сказав він.

І ми заходилися розбивати клітку. Та що можна було вдіяти ножами? Там треба було сокири й пилки.

Проте ми завзято різали дерево, роздирали до крові руки, різали і плакали, бо знали, що прийшли запізно. Урвар також розумів це, але, мабуть, у ньому жевріла маленька надія, бо він важко дихав і все мурмотів:

— Швидше! Швидше!

Ми поспішали, хоч руки в нас були геть у крові. Кришили дерево, мов навіжені, кожної хвилини чекаючи, що зараз відчиниться брама, з’являться чорні носії і буде кінець Урварові, нам і всій Шипшиновій Долині.

їм випаде нести не одного, думав я. Катлі дістануться цього вечора троє.

Я відчував, що скоро не видержу. А Юнатан кричав з люті на ті міцні лати, що ніяк не піддавалися, хоч скільки ми їх різали. Він штовхав їх ногою, знов різав, знов штовхав, і нарешті почувся тріск. Так, нарешті одна лата зламалася. А потім іще одна. Цього було досить.

— Вилазь, Урваре, вилазь! — гукнув Юнатан, та у відповідь почув тільки важкий віддих.

Тоді він заліз до клітки й витяг Урвара, який не міг навіть стояти на ногах. Тепер уже і я ледве стояв на ногах, але якось почвалав уперед, присвічуючи ліхтарем. Юнатан потяг Урвара до нашої рятівної дірки. Він стомився й також важко дихав, ми всі троє важко дихали, мов зацьковані звірі, і так само себе почували.

Хоч як Юнатан задихався, аж стогнав, а проте зумів перетягти Урвара через усю печеру, самому втиснутися крізь отвір і якимось незбагненним способом просунути крізь нього Урвара, що був майже безвладний. І я був майже безвладний, а теж мусив пролізти крізь отвір. Але я не встиг. Ми почули скрегіт брами, і це відібрало в мене останню силу. Я завмер на місці.

— Швидше, давай світло!—важко дихаючи, сказав Юнатан, і я тремтячою рукою подав йому ліхтаря. Його треба було сховати, бо найменший промінчик зрадив би нас.

Чорні носії були вже в печері. А також вояки з ліхтарями в руках. Стало страхітливо ясно. Але в наш куток їхнє світло не досягало. Юнатан вихилився з отвору, схопив мене під пахви і перетяг до себе. У темний прохід. Там ми всі лягли, відсапуючись, і почули крик:

— Він утік! Він утік!

14

За ніч ми перетягли Урвара через підземелля. Власне, перетяг його Юнатан. Він проніс Урвара крізь пекло, інакше не назвеш нашу дорогу. Мені ледве вистачало сили тягтися самому.

— Він утік! Він утік! — закричали Тенгілові слуги, а коли замовкли, ми принишкли, чекаючи погоні. Та вони не погналися за нами. Тенгілові люди були боягузи, вони нападали на своїх ворогів тільки гуртом, жоден із них не зважився перший полізти у вузький хід, де на нього чекав невідомо хто. Досі ще ніхто не тікав з печери Катли, і мені було цікаво, як вони тепер виправдаються перед Тенгілом.

— Це їхній клопіт,— сказав Юнатан,— а в нас і свого більше, ніж треба.

Поки ми не пролізли до кінця той вузький хід, ми не зважились зупинитися і відпочити. А відпочити треба було задля Урвара.

Юнатан дав йому скислого козячого молока й розмоклого хліба, і Урвар сказав:

— Ніколи я ще не їв нічого смачнішого!

Потім Юнатан довго розминав і розтирав йому ноги, щоб вони не були такі задерев’янілі. І Урвар трохи ожив. Хоч міг ще тільки лізти рачки.

Юнатан розповів йому, яка в нас буде тяжка дорога, і спитав, чи він спробує йти далі цієї-таки ночі.

— Так, неодмінно,— відповів Урвар.— Якщо доведеться, то я рачкуватиму до самої Шипшинової Долини. Я не хочу лежати тут і чекати, поки Тенгілові гончаки, виючи, поженуться за нами підземними переходами.

Вже з цього видно було, що він за людина. Не зломлений в’язень, а бунтівник і борець за волю. Коли я побачив при світлі ліхтаря Урварові очі, то зрозумів, чого Тенгіл боявся його. Хоч який він був кволий, у ньому горів внутрішній вогонь, і тільки завдяки тому вогневі він витримав таку пекельну ніч. Бо важчої ночі ніколи не було й не буде на світі.

Вона була довга, як вічність, і сповнена жаху. Та коли втома доходить до краю, стає вже до всього байдуже. Навіть до гончаків. Авжеж, ми чули, як вони гналися за нами, виючи й гавкаючи, але в мене вже не було сили боятися. До того ж, вони скоро стихли. Навіть гончаки не зважились заглиблюватися в підземелля.

← Назад | На початок | Вперед →
Рейтинг: 0.0 з 5 (0 голос.)
Оцінити:   
up