Малий і Карлсон, що живе на даху (сторінка 1)

Про Карлсона, що живе на даху

У місті Стокгольмі, на звичайній собі вулиці, у звичайному собі будинку мешкає звичайна собі родина Свантесонів. Це звичайний собі тато, і звичайна собі мама, і троє звичайних собі дітей — Боссе, Бетан і Малий.

— Ба ні, я не звичайний хлопець,— каже Малий.

Але це неправда. Він таки звичайнісінький. Бо хіба мало є на світі семирічних хлопчаків, синьооких, кирпатеньких, з немитими вухами, в завжди подертих на колінах штанцях? Отож, що не кажіть, а Малий — звичайнісінький собі хлопець.

Боссе має п’ятнадцять років, і він любить грати в футбол куди більше, аніж учити уроки. Отже, він теж звичайний собі хлопчисько.

А Бетан чотирнадцять років, і в неї зачіска точнісінько така сама, як у інших звичайних собі дівчаток.

У цілому будинку є тільки одна незвичайна істота — Карлсон, що живе на даху. Так, він живе на даху, і вже саме це вельми незвичайне. Може, в інших краях і трапляється всяка дивина, проте в Стокгольмі майже ніколи не буває, щоб хтось мав справжню хатку на даху. А от Карлсон живе якраз у такій хатці.

Карлсон — кругленький, самовпевнений чоловічок, і до того ж він може літати. В літаках і вертольотах усі люди можуть літати, а ось літати сам собою, крім Карлсона, не вміє ніхто. Досить йому покрутити за ґудзика на животі, приблизно проти пупа, як на спині відразу заводиться хитромудрий моторчик. Поки моторчик розженеться, Карлсон хвильку стоїть спокійно. Та ось моторчик працює на повну силу, і гульк — Карлсон уже здіймається й пливе в повітрі так граційно й поважно, немов якийсь директор, якщо можна уявити собі директора з моторчиком на спині.

Карлсон почуває себе чудово у своїй хатці на даху. Вечорами він сидить на ґаночку, попахкує люлькою і дивиться на зорі. З даху, звичайно, зорі краще видно, аніж з будь-якого іншого місця в будинку, отож і дивно, що так мало людей живе на даху. Але нікому з мешканців будинку й на думку не спадає, що на даху можна жити. Вони навіть не здогадуються, що Карлсон має собі там, нагорі, хатку, бо вона добре схована за великим димарем. А крім того, дорослі зовсім не звертають уваги на такі маленькі хатки, як Карлсонова, навіть коли наткнуться на них.

Якось сажотрус помітив Карлсонову хатку, коли лаштувався чистити димаря, і дуже здивувався.

— Що за лихо? — мовив він сам до себе.— Хатка! Ніхто б не повірив! Хатка на даху! Звідки вона могла тут узятися?

Та потім він почав чистити димаря, зовсім забув про хатку і більше про неї не згадував.

Малий був дуже радий, що познайомився з Карлсоном. Як тільки прилітав Карлсон, Малому ставало цікаво й весело. Певне, Карлсонові теж було приємно познайомитися з Малим, бо як-не-як, а жити самому в хатці, що про неї ніхто навіть гадки не має, не дуже весело. Адже приємно, як хтось гукає: «Гей-гоп, Карлсоне!» — коли ти прилітаєш.

Тому й так сталося, що Карлсон і Малий зустрілись.

Був саме один із тих невдалих днів, коли тобі немає ніякої радості з того, що ти Малий, хоч узагалі бути Малим просто чудово. Адже він — улюбленець родини, і всі його навзаводи пестять. Та часом випадають і погані дні. Мама вилаяла його за те, що на штанях знов з’явилась дірка; Бетан сказала: «Мала замурза», а тато розсердився, що він пізно вернувся зі школи.

— Чого ти вештаєшся вулицями? — запитав він.

«Вештаєшся вулицями»! Адже тато не знав, що Малий дорогою зустрів собаку. Ласкавого, гарного песика, що обнюхав Малого й помахав хвостом, ніби хотів показати, що він залюбки став би його власним собакою.

Як на Малого, то він миттю забрав би собі пса. Але все лихо в тім, що тато з мамою нізащо не хотіли заводити в хаті пса. А крім того, раптом звідкись з’явилася якась тітка й гукнула:

— Рікі, сюди!

І Малий тоді збагнув, що цей песик ніколи не стане його власним.

— Видно, я довіку не матиму свого собаки,— сумно сказав він. Сьогодні день був страх який поганий.— У вас, мамо, є тато, Боссе й Бетан завжди тримаються разом, тільки я, я не маю нікого.

— Дитино моя, ти ж маєш усіх нас! — мовила мама.

— Де там...— сказав Малий ще сумніше, бо йому раптом справді здалося, що він сам-самісінький у цілому світі.

А втім, він мав принаймні одне — свою кімнату, і туди він подався.

Був чудовий, ясний весняний вечір, і вікно стояло відчинене. Білі фіранки легенько колихалися, наче махали маленьким блідим зіркам, що мерехтіли вгорі на весняному небі. Малий підійшов до вікна й почав дивитися надвір. Він думав про того ласкавого песика і уявляв собі, шо той тепер робить. Може, лежить десь на кухні в кошику, і, може, на підлозі біля нього сидить хлопець — не Малий, а якийсь інший хлопець,— гладить його кудлату голову й приказує: «Рікі, ти чудовий песик!»

Малий тяжко зітхнув. Раптом він почув легеньке гудіння. Воно дедалі дужчало, і несподівано повз вікно повільно пролетів товстий чоловічок. Це й був Карлсон, що живе на даху, але ж Малий ще не знав того.

Карлсон тільки зміряв Малого довгим поглядом і полетів собі далі. Він зробив невеличке коло над дахом сусіднього будинку, облетів димар і повернувся назад до вікна. Тепер він додав швидкості і промчав повз Малого, ніби реактивний літак.

Він кілька разів пролетів отак повз вікно, а Малий стояв, принишклий, і очікував, що ж буде далі. Від хвилювання в нього аж мороз пішов по спині, бо не кожного ж дня за вікном літають товсті чоловічки.

Врешті Карлсон уповільнив літ біля самого підвіконня і гукнув:

— Гей-гоп! Можна присісти скраєчку?

— О, прошу,— відповів Малий і докинув: — А що, важко отак літати?

— Тільки не мені,— поважно відповів Карлсон.— Мені все легко, бо я найкращий у світі літун! Проте я не раджу кожному лантухові наслідувати мене.

Малий відчув, що «кожний лантух» його теж стосується, і вирішив ніколи навіть не пробувати літати.

— Як тебе звуть? — спитав Карлсон.

— Малий. Хоч насправді я звусь Сванте Свантесон.

— А мене, уяви собі, на диво звуть Карлсон. Просто Карлсон, і годі. Гей-гоп, Малий!

— Гей-гоп, Карлсоне! — сказав Малий.

— Скільки тобі років? — спитав Карлсон.

— Сім,— відповів Малий.

— Чудово. Підемо далі,— мовив Карлсон.

Він хвацько перекинув через підвіконня свої коротенькі товсті ніжки й опинився в кімнаті.

— А тобі скільки років? — спитав Малий, подумавши, що Карлсон поводиться занадто по-дитячому, як на дорослого дядька.

Мені скільки років? — перепитав Карлсон.— Я чоловік у розквіті сил — оце все, що я можу сказати.

Малий добре не знав, що означає бути чоловіком у розквіті сил. Може, він теж чоловік у розквіті сил і тільки не знає про це? Тому він обережно спитав:

— А в скільки років буває розквіт сил?

— У всі роки,— задоволено відповів Карлсон.— У всі, принаймні, коли йдеться про мене. Я вродливий, розумний і до міри затовстий чоловік у розквіті сил.

Після цього Карлсон дістав із книжкової полички Малого його іграшкову парову машину.

— Давай заведемо її,— мовив він.

— Без тата ніяк не можна,— сказав Малий.— Машину мені дозволяють заводити тільки з татом або з Боссе.

— З татом, з Боссе або з Карлсоном, що живе на даху,— поправив його Карлсон.— Найкращий у світі машиніст — це Карлсон, що живе на даху. Так і передай своєму татові!

Він миттю схопив пляшку з денатуратом, що стояла побіч машини, наповнив спиртівочку й запалив її.

Хоч він був і найкращий в світі машиніст, однак наливав спирт так незграбно, що на книжковій полиці з’явилась ціла калюжа. Вона загорілась, і навколо машини затанцювало веселе блакитне полум’я. Малий злякано крикнув і кинувся до полиці.

— Спокійно, тільки спокійно! — мовив Карлсон і застережливо підняв пухку руку.

Малий не міг сидіти спокійно — адже горіла його по лиця! Він схопив ганчірку й погасив полум’я. Там, де горіло, на лакованій полиці залишилися великі негарні плями.

— Глянь, яка стала полиця,— зажурився Малий.— Що скаже мама?

— Дурниці, не варто й згадувати,— мовив Карлсон.— Кілька маленьких плям — це дурниці. Так і передай своїй мамі!

Він уклякнув біля машини, і очі його заблищали.

— Зараз вона запрацює.

І справді, машина скоро почала працювати. «Пах-пах-пах»,— пахкала вона. О, це була найкраща з усіх парових машин, і Карлсон так запишався, ніби сам її винайшов.

— Я мушу перевірити запобіжний клапан,— сказав він і почав завзято крутити якусь ручку.— Завжди може статися лихо, коли не перевіриш запобіжного клапана.

«Пах-пах-пах»,— пахкала машина дедалі швидше й швидше. «Пах-пах-пах». Врешті вона почала задихатися, наче бігла під гору. Очі в Карлсона променіли.

Малого вже перестали турбувати й плями на книжковій полиці, такий він був радий, що має чудову парову машину і що познайомився з найкращим у світі машиністом, який так гарно перевірив запобіжний клапан.

— Оце-то воно, Малий! — вигукнув Карлсон.— Оце-то пах-пах-пах! Найкращий у світі машиніст...

Більше він не встиг нічого сказати, бо раптом почувся страшний луск, і парової машини не стало, лише уламки з неї порозліталися по всій кімнат!

— Вона вибухнула! — захоплено вигукнув Карлсон, ніби це було найкраще, що могла зробити парова машина.— Справді-таки вибухнула! А який луск, ух!

Проте Малий не міг так само радіти, як Карлсон. У нього в очах заблищали сльози.

— Моя машина...— схлипнув він.— 3 неї залишились самі уламки!

— Дурниці, не варто й згадувати,— сказав Карлсон і безжурно махнув пухкенькою ручкою.— Ти собі зможеш узяти нову парову машину.

— Де? — здивувався Малий.

— У мене нагорі. Їх там є кілька тисяч.

— Де це в тебе нагорі? — спитав Малий.

— Нагорі, в моїй хатці на даху.

— У тебе є хатка на даху? — перепитав Малий.— І в ній кілька тисяч парових машин?

— Еге ж, принаймні кількасот набереться,— сказав Карлсон.

— О, як би я хотів подивитися на твою хатку! — вигукнув Малий.

Просто важко було повірити: хатка на даху, і в ній живе Карлсон...

— Ти ба, хатка, повна парових машин,— здивувався Малий.— Кількасот машин!

— Ну, я докладно не рахував, скільки їх, але кілька десятків буде,— сказав Карлсон.— Часом вони вибухають, проте десятків зо два ще залишилось.

— І ти даси мені одну машину?

— Ну, звичайно.

— Зараз даси?

— Ні, спочатку мені треба їх трошки оглянути, перевірити запобіжні клапани тощо. Спокійно, тільки спокійно! Днями ти її матимеш.

Малий заходився збирати далі шматки того, що недавно було його паровою машиною.

— Уявляю собі, що скаже тато,— занепокоєно промурмотів він.

Карлсон здивовано звів брови.

— Через машину? То дурниці» не варто й згадувати! Так і передай своєму татові. Я б сам сказав йому це, якби міг ще трохи побути тут і зустрітися з ним. Але мені треба зараз летіти додому, глянути, що там робиться.

— Як гарно, що ти завітав до мене,— сказав Малий.— Хоч парова машина... Ти ще колись прилетиш?

— Спокійно, тільки спокійно! — мовив Карлсон і покрутив ґудзика на животі приблизно проти пупа. Моторчик зачмихав. Карлсон не рухався з місця, чекаючи, поки він добре розженеться. Та ось Карлсон відірвався від підлоги і закружляв по кімнаті.

— Мотор чогось кашляє,— сказав він.— Треба буде залетіти до майстерні, щоб його там змастили. Звичайно, я й сам міг би змастити, адже я найкращий у світі моторист. Та все часу немає... Ні, мабуть, таки загляну до майстерні.

Малий теж подумав, що так буде найкраще.

Карлсон вилетів у відчинене вікно. Його маленька товста постать чітко вимальовувалася на тлі весняного зоряного неба.

— Гей-гоп, Малий! — гукнув він, помахав пухкенькою ручкою і полетів.

Карлсон будує вежу

— Я ж уже сказав, що його звуть Карлсон і що живе ти угорі на даху,— мовив Малий.— Що тут такого дуже дивного? Хіба люди не можуть жити, де їм хочеться?

— Не мороч нам голови, Малий,— сказала мама.— Ги налякав нас до смерті. Справжній вибух! Тебе ж могло вбити! Невже ти не розумієш цього?

— Розумію, але Карлсон однаково найкращий у світі машиніст,— відповів Малий і поважно глянув на маму.

Ну як вона не збагне, що не можна сказати «ні», коли найкращий у світі машиніст береться заводити твою парову машину!

— Треба відповідати за свої вчинки, Малий,— скатав тато,— а не складати вину на якогось Карлсона, що взагалі не існує.

— Ні, він існує! — заперечив Малий.

— Ще й літати може,— насмішкувато докинув Босе.

— Уяви собі, що може,— відповів Малий.— Я гадаю, що він ще прилетить, і ти сам побачиш.

— От якби він прилетів завтра,— сказала Бетан.— Я дам тобі крону, Малий, якщо побачу на власні очі Карлсона, що живе на даху.

— Завтра він не зможе,— пояснив Малий.— Завтра йому треба полетіти до майстерні і змастити моторчика.

— За твої витівки тебе самого треба було б змастити...— мовила мама.— Глянь, на що схожа твоя книжкова полиця?

— Карлсон каже, що це все дурниці, не варто й згадувати.

І Малий зневажливо махнув рукою, точнісінько так, як махав Карлсон. Він хотів показати мамі, що зовсім не варто побиватися через якусь там книжкову полицю.

Проте на маму це ніяк не вплинуло.

— Це так каже Карлсон? — спитала вона.— Тоді передай йому, що коли він ще раз пхатиме сюди свого носа, то я так змащу його, що довіку не забуде.

Малий нічого не відповів. Він вважав, що це просто жах — таке говорити про найкращого в світі машиніста. Але на що інше можна було сподіватися такого дня, коли всі наче змовились перечити йому?

І Малий раптом затужив за Карлсоном. За бадьорим, радісним Карлсоном, що так гарно махав рукою й казав, що нещастя — то дурниці, і про них не варто й згадувати. Йому так хотілося знову побачити Карлсона. «Невже він більше ніколи не прилетить?» — з тривогою подумав Малий.

— Спокійно, тільки спокійно,— сказав собі він, достеменно як Карлсон.— Адже Карлсон пообіцяв, що прилетить.

 

Виявилося, що на Карлсона таки можна покластися. Бо не минуло й кількох днів, як він з’явився знов.

Малий саме лежав у своїй кімнаті долілиць на підлозі й читав, коли почулося гудіння й у вікно, мов велетенський джміль, залетів Карлсон. Він покрутився по кімнаті, наспівуючи якусь веселу пісеньку. Часом він стишував літ і розглядав картини на стінах, схиливши набік голову і примруживши очі.

— Гарні картини,— сказав він.— Страх які гарні, хоч, мабуть, не такі гарні, як мої.

Малий схопився з підлоги. Він нетямився з радощів: як добре, що Карлсон знову прилетів.

— У тебе нагорі багато картин? — спитав він.

— Кілька тисяч,— відповів Карлсон.— Я сам малюю вільної хвилини. Півників, пташок та інші гарні речі. Я найкращий у світі майстер малювати півників.

Карлсон зробив гарне коло й приземлився побіч Малого.

— Ти ба! — здивувався Малий.— Слухай... а чи не можна мені піти з тобою на дах, побачити твою хатку, твої парові машини й картини?

— Звичайно, можна,— відповів Карлсон.— А то ж як! Ласкаво прошу... колись іншим разом.

— Якби ж скоро,— зітхнув Малий.

— Спокійно, тільки спокійно! — сказав Карлсон.— Мені треба спершу трохи прибрати в хаті, але я швидко впораюсь. Відгадай, хто найкращий у світі швидкісний прибиральник?

— Мабуть, ти,— сказав Малий.

— Мабуть! — обурився Карлсон.— Ти ще кажеш «мабуть»! Як ти можеш сумніватися? Найкращий у світі швидкісний прибиральник — Карлсон, що живе на даху. Це кожному відомо.

Малий охоче вірив, що Карлсон у всьому «найкращий у світі». І вже напевне він найкращий у світі товариш в іграх. Це Малий відчув на власному досвіді. Щоправда, Крістер і Гунілла теж гарні товариші, проте куди їм до Карлсона, що живе на даху. Малий вирішив неодмінно розповісти про нього Крістерові й Гуніллі, коли нони завтра йтимуть разом зі школи. А то Крістер тільки ге й робить, що хвалиться своїм псом Йофою. Малий уже давно заздрить йому.

«Хай-но Крістер завтра знов почне хвалитися своїм Йофою, я йому розповім про Карлсона. Чого вартий Йофа проти Карлсона, що живе на даху! Так я йому й скажу».

І все-таки нічого в світі Малий так не прагнув, як мати свого власного пса.

Карлсон перебив його думки.

— Я б залюбки трошки розважився,— заявив він і цікаво озирнувся довкола.— У тебе більше немає парової машини?

Малий похитав головою. Ага, парова машина. Добре, що згадав! Адже Карлсон тепер тут, і мама з татом можуть переконатися, що він таки існує. І Боссе з Бетан теж, якщо вони тепер дома.

— Хочеш піти познайомитися з моїми мамою і татом? — спитав Малий.

— Залюбки! — погодився Карлсон.— Їм буде дуже приємно зустрітися зі мною — адже я такий вродливий і розумний...— Карлсон почав задоволено походжати по кімнаті.— І до міри затовстий,— додав він.— Чоловік у розквіті сил. Твоїм мамі й татові буде дуже приємно познайомитися зі мною.

Саме тієї миті з кухні долинув ледь чутний запах смажених тюфтельок, і Малий згадав, що скоро буде обід. Подумавши, він вирішив почекати, поки скінчиться обід, а вже тоді знайомити Карлсона з мамою і татом. Бо ж доброго мало виходить, коли мамам заважають смажити тюфтельки. А крім того, тато чи мама можуть раптом завести з Карлсоном розмову про парову машину або плями на книжковій полиці. Ні, цьому треба запобігти. Будь-що треба запобігти. Під час обіду Малий уже постарається, щоб мама й тато зрозуміли, як їм слід ставитись до найкращого в світі машиніста. Треба тільки мати час. Поки пообідають, він це владнає. А тоді запросить усіх і поведе до своєї кімнати.

«Прошу, ось вам Карлсон, що живе на даху»,— скаже він.

Як же вони здивуються! Ото буде смішно дивитися на них!

Карлсон раптом перестав ходити по кімнаті. Він завмер на місці й почав принюхуватися, наче мисливський собака.

— Тюфтельки,— сказав він.— Як я люблю смачні тюфтельки!

Малому стало трохи ніяково. Власне, на такі слова годилося б сказати одне: «Якщо хочеш, залишся й пообідай у мене».

Проте Малий не зважувався отак просто взяти й привести з собою Карлсона до столу, нікого не попередивши. От Крістер або Гунілла — то інша річ. З ними Малий міг прибігти останньої миті, тоді, коли всі вже сиділи за столом, і сказати:

— Мамуню, Крістер і Гунілла теж хочуть горохової юшки й млинців.

Але привести на обід зовсім незнайомого товстого чоловічка, який до того ж поламав парову машину й наробив плям на книжковій полиці, так просто не можна.

Але ж Карлсон ось заявив, що дуже любить смачні тюфтельки. Отже, треба конче дістати їх, а то він образиться й не захоче більше прилітати до Малого. О, скільки тепер залежало від маминих тюфтельок!

— Почекай хвильку,— мовив Малий,— я побіжу до кухні по тюфтельки.

Карлсон задоволено кивнув головою.

— Чудово! — вигукнув він.— Чудово! Тільки мершій біжи! Адже картинами не наїсися.

Малий помчав до кухні. Там біля плити стояла мама в картатому фартусі і смажила смачні-пресмачні тюфтельки в підливі.

Мама підтрушувала над полум’ям велику сковороду, а в ній було повно-повнісінько чудових підсмажених кульок із м’яса.

— Це ти, Малий? — сказала вона.— Скоро будемо обідати!

— Мамо, можна мені взяти в тарілку кілька тюфтельок і понести до своєї кімнати? — попросив Малий якнайніжнішим голосом.

— Зараз, синку, ми сядемо до столу,— відповіла мама.

— Я знаю, але все одно дайте... Після обіду я вам поясню, навіщо вони мені.

— Ну добре, візьми.

І мама поклала на тарілочку шість тюфтельок.

О, як вони смачно пахли! І які були гарні, рум’яні — саме такі, як і треба.

Малий обережно взяв тарілочку обома руками, поспішився до своєї кімнати й вигукнув, відчиняючи двері:

— Ось я, Карлсоне!

Та Карлсон кудись зник. Малий стояв з тюфтельками і не знав, що йому робити. Карлсона ніде не було видно.

Малий був страх який розчарований, все відразу стало йому таке нудне.

— Він полетів,— сказав Малий сам до себе.— Полетів...

Аж нараз...

— Пік! — почулося звідкись.— Пік!

Малий оглянувся довкола. На його ліжку майже в ногах щось невеличке ворушилося під ковдрою і пищало:

— Пік! Пік!

За мить з-під ковдри визирнуло лукаве Карлсонове обличчя.

— Ха-ха-ха! — засміявся він.— Ти сказав: «Він полетів»! «Він полетів»,— ха-ха-ха! А я зовсім не полетів. Я просто сховався.

Тут Карлсон побачив тюфтельки і миттю крутнув гудзика на животі. Моторчик загув, і Карлсон плавно залетів з ліжка просто до тарілочки. Він на льоту схопив тюфтельку, піднявся під стелю і вдоволено закружляв навколо лампи.

— Смачні,— сказав він.— Страх які смачні! Навіть важко повірити, що їх смажив не найкращий у світі кухар. Але це правда, нічого не скажеш,— додав Карлсон. Він знову шугнув униз до тарілочки й схопив ще одну тюфтельку.

Тієї миті з кухні почувся мамин голос:

— Малий, зараз будемо обідати, швиденько мий руки й ходи!

— Мені треба йти,— сказав Малий Карлсонові й поставив тарілочку додолу.— Та я скоро повернусь. Обіцяй, що ти почекаєш на мене.

— Добре, але що я робитиму, поки тебе не буде? — спитав Карлсон. Він шугнув униз і приземлився біля Малого.— Мені ж треба якоїсь розваги. В тебе немає ще одної парової машини?

— Ні,— відповів Малий,— машини немає, але ти можеш погратися моїми кубиками.

— Давай їх сюди! — звелів Карлсон.

Малий дістав із шафки, де він тримав свої іграшки, будівельну коробку. То була справді чудова будівельна коробка — з деталями найрізноманітнішої форми. З них можна було спорудити що завгодно.

— Ось маєш,— мовив він.— 3 цього можна зробити й машину, й кран, і все, що хочеш...

— Невже найкращий у світі будівельник не знає, що можна з цього спорудити, а що ні? — перебив його Карлсон.

Він запхнув до рота ще одну тюфтельку і заходився біля коробки з кубиками.

— Побачимо, побачимо,— сказав він і висипав усі кубики з коробки на підлогу.

Малому треба було вже йти, хоч він залюбки лишився б подивитися на роботу найкращого в світі будівельника.

У дверях Малий ще раз оглянувся на Карлсона й побачив, що той сидить на підлозі біля купи деталей і задоволено мугикає собі під ніс:

Гей, який я спритний!
Гей, який розумний!
І якраз, якраз до міри затовстий!

З останніми словами пісеньки він проковтнув четверту тюфтельку.

 

Коли Малий зайшов до вітальні, мама, тато, Боссе й Бетан уже сиділи біля столу. Малий швиденько вмостився на своє місце й пов’язав серветку.

— Пообіцяйте мені щось, мамо. І ви теж, тату,— попросив він.

— Що ж я маю тобі пообіцяти? — спитала мама.

— Спочатку пообіцяйте,— наполягав Малий.

Тато не хотів на таке пристати й відразу сказав:

— А як ти знов захочеш, щоб я пообіцяв тобі купити собаку?

— Ні, не собаку,— відповів Малий.— Хоч собаку ви мені теж можете пообіцяти. Ні, це зовсім інше і зовсім не страшне. Обіцяйте, що ви пообіцяєте!

— Ну, гаразд, обіцяємо,— погодилась мама.

— Ага, отже, ви пообіцяли не лаяти Карлсона, що живе на даху, за парову машину! — радісно сказав Малий.

— Цікаво,— поглузувала Бетан,— як би вони могли полаяти Карлсона за парову машину, коли вони ніколи його не побачать?

— Ні, побачать! — переможно заявив Малий.— Сьогодні ж після обіду. Бо Карлсон сидить у моїй кімнаті.

— Ой, я зараз удавлюся! — вигукнув Боссе.— Карлсон сидить у твоїй кімнаті?

— Уяви собі, що сидить!

Це справді була урочиста хвилина для Малого. Якби тільки вони швидше обідали, тоді побачать!

Мама усміхнулася.

— Нам було б дуже приємно познайомитися з Карлсоном,— сказала вона.

— Карлсон теж так вважає,— заявив Малий.

Ось уже всі допили компот. Ось уже мама підвелася з-за столу. Настала хвилина, що її так чекав Малий.

— Ходіть усі,— попросив він.

— Нас і просити не треба,— мовила Бетан.— Я не заспокоюся, поки не побачу твого Карлсона.

Малий ішов попереду.

— Тільки пам’ятайте, що ви обіцяли,— нагадав він, перш ніж відчинити двері.— Ні слова про парову машину!

Він натиснув на клямку й відчинив двері.

Карлсона в кімнаті не було. Цього разу справді-таки не було. Навіть на ліжку Малого нічого не ворушилося під ковдрою.

Тільки на підлозі здіймалась сяк-так складена з кубиків вежа. Дуже висока і дуже вузька вежа. Хоч Карлсон, звичайно, міг спорудити і кран, і що завгодно, однак нім задовольнився тим, що складав кубики один на один, і от вийшла височенна вузька вежа, а нагорі її прикрашало щось, що мало правити за баню. То була кругла тюфтелька.

Карлсон грається в намета

Для Малого то була важка мить. Мамі не сподобалось, що її тюфтельками прикрашають вежу з кубиків, і вона, звичайно, не мала сумніву, що то все зробив Малий.

— Карлсон, що живе на даху...— почав був Малий, але тато суворо перебив його:

— Годі, Малий, ми більше не хочемо слухати твої вигадки про Карлсона!

Боссе й Бетан глузливо засміялися.

— Ну й Карлсон! — мовив Боссе.— Йому конче забаглося щезнути саме тоді, як ми прийшли знайомитися з ним!

Малий сумно з’їв тюфтельку й заходився збирати розкидані кубики. Тепер про Карлсона не варто було більше й мови заводити. Але без нього в домі здавалось так порожньо, так сумно. ;

— А тепер ходімо пити каву й забудемо про Карлсона,— сказав тато й ласкаво поплескав Малого по щоці.

Каву завжди пили перед каміном у вітальні. Так було й цього вечора, хоч надворі стояла тепла, ясна погода, а липи на вулиці вже вбралися в зелені листочки. Малий не любив кави, зате любив сидіти з мамою, татом, з Бетан і Боссе перед каміном, у якому палав вогонь.

— Мамо, зажмуртеся на хвильку,— сказав Малий, коли мама поставила на столику біля каміна тацю з кавою.

— Навіщо мені зажмурюватись?

— Та ви ж казали, що не можете бачити, як я їм цукор, а я саме хочу взяти собі грудочку,— пояснив Малий.

Він був дуже засмучений і шукав, чим би втішитися. Чого Карлсон полетів? Хіба так гарно робити — зникнути й лишити після себе тільки маленьку тюфтельку?

Малий усівся на своє улюблене місце біля каміна — якнайближче до вогню.

Ці хвилини, коли вся родина пила після обіду каву, були чи не найкращі за весь день. Тоді можна було спокійно поговорити з татом і мамою; вони терпляче вислухували Малого, на що не завжди знаходили час. Приємно було також послухати, як Боссе та Бетан глузували одне з одного, заводили розмову про «зубрячку». «Зубрячка» — то, мабуть, зовсім інший, кращий спосіб учитися, ніж той, що буває в початковій школі, куди ходив Малий. Він теж залюбки поговорив би й про свої шкільні справи, але, крім мами й тата, ніхто більше ними не цікавився. Боссе й Бетан тільки сміялися з того, що він розповідав, а Малий намагався не давати їм нагоди посміятися з себе. Проте, коли вже Боссе й Бетан зачіпали його, він не залишався в боргу. А дратувати Малий був мастак — це він мусив уміти, мавши такого брата, як Боссе, й таку сестру, як Бетан.

— Ну, Малий,— спитала мама,— ти вже вивчив уроки?

Такі розмови Малому аж ніяк не подобались, та коли вже мама нічого не сказала, що він узяв грудку цукру, то треба було витерпіти і її запитання.

— Аякже, вивчив,— похмуро відповів він.

Малий весь цей час думав про Карлсона. Як можна вимагати, щоб він не забував про уроки, коли він не знав, чи Карлсон ще повернеться, чи ні!

— Що ж вам завдали? — спитав тато.

Малий розсердився. Коли вони перестануть? Не на те ж він так зручно вмостився біля каміна і втішається теплом, щоб йому весь час нагадували про уроки!

— Нам завдали абетку,— квапливо відповів він,— довжелезну абетку, і я її знаю: спочатку йде «а», а потім усі інші літери!

Малий узяв іще одну грудку цукру і знову почав думати про Карлсона. Нехай вони розмовляють собі, про що їм хочеться, а він думатиме про Карлсона. Чи доведеться ще колись його побачити?

Однак Бетан вивела його з задуми:

— Слухай, Малий, хочеш заробити двадцять п’ять ере[1]?

Хлопець не зразу збагнув, що вона сказала. Звичайно, чому б не заробити двадцять п’ять ере. Але все залежить від того, що за це хоче від нього Бетан.

— Двадцять п’ять ере — надто мало,— твердо відповів він.— Тепер усе таке дороге... Як ти гадаєш, скільки, наприклад, коштує п’ятдесятиерова скляночка морозива?

— Думаю, що п’ятдесят ере,— хитро відповіла Бетан.

— Ото ж бо! Тепер ти бачиш, що двадцять п’ять ере замало.

— Але ж ти навіть не знаєш, що я від тебе хочу,— сказала Бетан.— Тобі нічого не доведеться робити. Тобі треба тільки чогось не робити.

— Чого ж мені треба не робити?

— Не показуватись цілий вечір у вітальні.

— Має прийти Пелле, розумієш,— пояснив Боссе.— Нова симпатія Бетан.

Малий кивнув головою. Нічого собі вони вигадали. Мама з татом підуть у кіно, Боссе помчить на футбольний матч, а Бетан сидітиме у вітальні і воркуватиме з Пелле! Тільки ти, Малий, зачинися в своїй кімнаті — і за якісь там жалюгідні двадцять п’ять ере! Ох, і важко ж мати таку родину!

— А які в нього вуха? — спитав Малий.— Такі самі клапаті, як у того, що був раніше?

Це сказано навмисне, щоб подрочити Бетан.

— Чуєте, мамо,— мовила Бетан,— тепер ви самі розумієте, чому я хочу, аби Малий не показувався. Він своїми глузами проганяє кожного, хто приходить до мене.

— Він більше так не зробить,— невпевнено заперечила мама.

Вона не любила, коли її діти лаялися.

— Ні, зробить,— наполягала Бетан.— Пам’ятаєте, як він повівся з Класом? Втупився в нього, а тоді каже: «Ні, Бетан, такі вуха тобі не пасують». Зрозуміло, чому Клас більше ні разу не приходив!

— Спокійно, тільки спокійно,— сказав Малий точнісінько так, як Карлсон.— Я сидітиму в себе в кімнаті, і то без ніякої платні. Я не беру грошей за те, що хтось не хоче мене бачити.

— Чудово,— втішилася Бетан.— Тільки заприсягнися. Заприсягнися, що я не побачу тебе тут цілий вечір!

— Присягаюся,— сказав Малий.— І знай, що мені всі гної Пелле не такі потрібні, як ти думаєш. Я й сам заплатив би двадцять п’ять ере, щоб їх не бачити!

 

За якийсь час Малий і справді сидів уже в своїй кімнаті — і без ніякої платні. Мама з татом пішли в кіно, Боссе побіг на стадіон, а з вітальні, коли Малий відчиняв двері, чути було притишену розмову. Там Бетан воркувала зі своїм Пелле. Малий кілька разів відчиняв двері, хотів почути, про що вони гомонять, проте нічого не виходило. Тоді він став біля вікна й почав дивитися, як смеркає. Він визирнув униз на вулицю, чи немає там часом Крістера й Гунілли. Але там лише кілька великих хлопців завели бійку. Малому було цікаво стежити за бійкою, та, на жаль, хлопці швидко скінчили, і знов стало дуже нудно.

І враз він почув найприємніший у світі звук — гудіння моторчика! А ще за мить у вікні з’явився Карлсон.

— Гей-гоп, Малий! — невинно озвався він.

— Г ей-гоп, Карлсоне,— відповів Малий.— Звідки ти взявся?

— Як-то звідки? Що ти маєш на гадці? — спитав Карлсон.

— Ну, ти ж зник,— мовив Малий.— І саме тоді, як мав познайомитися з моїми мамою й татом. Чого ти втік?

Карлсон розсердився. Він узявся в боки й вигукнув:

— Ні, ви чули таке! Хіба я не мав права поглянути, що робиться в мене вдома? Господар не повинен забувати про свою хату. А як же інакше? Хіба я винен, що твої мама й тато прийшли знайомитися зі мною саме тоді, коли мені треба було йти додому?

Карлсон оглянувся по кімнаті.

— До речі, про хату,— сказав він.— А де моя вежа? Хто знищив мою чудову вежу, і де моя тюфтелька?

Малий збентежився.

— Я не сподівався, що ти повернешся,— боязко сказав він.

— Все зрозуміло,— мовив Карлсон.— Найкращий у світі будівельник споруджує вежу, і що ж виходить? Може, хтось ставить біля неї огорожу? Може, хтось слідкує, щоб вона стояла вічно? Зовсім ні! Навпаки! Ламає, нищить її та ще й з’їдає чужу тюфтельку!

Карлсон відійшов, сів на ослінчик і насупився.

— О, це дурниці, не варто й згадувати,— сказав Малий і махнув рукою точнісінько так, як махав Карлсон.— Не треба через це хвилюватися!

— Добре тобі казати! — сердито мовив Карлсон.— Так можна знищити все, і потім заявити, що це дурниці й не варто через них хвилюватися. А як мені, будівельникові, що спорудив вежу оцими нещасними маленькими ручками?

І він тицьнув свої пухкенькі ручки просто під ніс Малому. Потім знову сів на ослінчик і ще дужче насупився.

— Я не граюся,— пробурчав він.— Я не граюся, коли наді мною так збиткуються.

Малий зовсім занепав духом. Він стояв і не знав, що йому робити.

Хвилинку панувала мовчанка. Нарешті Карлсон сказав:

— Якщо я дістану якийсь невеличкий подарунок, то, може, знову повеселішаю. Це ще не напевне, але, може, я повеселішаю, коли матиму якийсь подарунок...

Малий кинувся до столу й квапливо почав порпатися в шухляді, де він тримав найдорожчі свої скарби: поштові марки, морські камінці, кольорові олівці та олов’яні солдатики.

Там же лежала і його найбільша гордість — маленький кишеньковий ліхтарик.

— Може, тобі подарувати оце? — сказав Малий і простяг ліхтарика, щоб Карлсон побачив його.

Карлсон миттю схопив ліхтарика.

— Якраз щось таке мені й треба, щоб я знов повеселішав,— мовив він.— Це, звичайно, не така гарна річ, як моя вежа, але принаймні я спробую трохи повеселішати.

— То хай він буде твій,— сказав Малий.

— А він світить? — недовірливо спитав Карлсон і натиснув на кнопку.

Ліхтарик загорівся, і очі в Карлсона теж засяяли.

— Ні, ти тільки уяви собі — коли темними осінніми вечорами я йтиму по даху до своєї хатки, то зможу присвічувати ліхтариком. Не буду більше блукати навпомацки між димарями,— сказав він і погладив ліхтарика рукою.

Малий дуже зрадів, коли почув Карлсонові слова. Він тільки хотів одного — прогулятися колись із Карлсоном по даху й побачити, як він світитиме ліхтариком у темряві.

— Гей-гоп, Малий, тепер я знову веселий! — мовив Карлсон.— Клич сюди своїх маму й тата, будемо знайомитися.

— Вони пішли в кіно,— сказав Малий.

— Пішли в кіно? Тоді, як мали нагоду зустрітися зі мною? — здивувався Карлсон.

— Пішли. Вдома лише Бетан... І її нова симпатія. Вони у вітальні, але мені туди не можна заходити.

— Що я чую! — вигукнув Карлсон.— Тобі не можна ходити, куди ти хочеш? Ну, таке годі стерпіти. Ходімо!

— Але ж я заприсягнувся...— почав був Малий.

— А я заприсягнувся,— перебив його Карлсон,— що коли побачу якусь несправедливість — то миттю кинуся на неї, мов яструб!

Він підійшов до Малого й поплескав його по плечу.

— А в чому, власне, ти заприсягнувся?

— Заприсягнувся, що мене не побачать у вітальні цілий вечір.

— Ну, то тебе й не побачать,— сказав Карлсон.— Але тобі, мабуть, хочеться подивитись на нову симпатію Бетан?

— Щиро казати, дуже хочеться! — гаряче признався Малий.— Раніше вона мала товариша, в якого були страшенно клапаті вуха. Я б дуже хотів поглянути, які вуха в цього.

— Знаєш, я теж залюбки поглянув би,— сказав Карлсон.— Стривай, я щось вигадаю! Найкращий у світі вигадник — це Карлсон, що живе на даху.

Він оглянувся по кімнаті.

— О, знайшов! — мовив він і кивнув головою на ковдру.— Це саме те, що нам треба. Я ж був певен, що вигадаю щось.

Малий спитав:

— Що ж ти вигадав?

— Ти заприсягнувся, що тебе цілий вечір не побачать у вітальні, так? Але якщо ти йтимеш під ковдрою, то тебе не буде видно.

— Це так, але...— почав Малий.

— Ніяких «але»,— рішуче перебив його Карлсон.— Якщо ти йтимеш під ковдрою, то побачать ковдру, а не тебе. І якщо я йтиму під ковдрою, мене теж не буде видно. Сердешна Бетан не побачить мене, який жаль! Але так їй і треба, хай не буде дурна!

Він стягнув з ліжка ковдру і накинув її собі на голову.

— Ану до мене, швидко! — покликав він Малого.— Лізь у мій намет!

Малий шугнув під ковдру до Карлсона, і вони обидва радісно засміялись.

— Адже Бетан не казала, що вона не хоче бачити в кімнаті намету? Бо ж кожному цікаво глянути на намет. Та ще й коли в ньому світиться! — І Карлсон увімкнув ліхтарика.

Малий не був певний, що Бетан дуже зрадіє наметові, одначе самому йому він сподобався. Стояти разом з Карлсоном під ковдрою і світити ліхтариком було так таємниче й цікавої

Малий гадав, що вони могли б краще сидіти в його кімнаті, гратися в намет і дати Бетан спокій. Та Карлсон був невблаганний.

— Я не стерплю несправедливості! — заявив він.— I, хоч би що, зайду до вітальні!

І ось намет почав рухатись до дверей. Малому залишилося тільки йти слідом за Карлсоном. З-під ковдри показалась маленька пухка ручка, натиснула на клямку її дуже тихо та обережно відчинила двері. Намет опинився в передпокої, розділеному з вітальнею лише важкою завісою.

— Спокійно, тільки спокійно! — пошепки сказав Карлсон.

Намет тихенько посунувся по підлозі і зупинився перед завісою. Тепер голоси долинали трохи виразніше, та однаково не можна було вчути слів. Лампа у вітальні не горіла, певне, Бетан і Пелле досить було світла, що доходило до кімнати з вулиці.

— Це ще краще,— прошепотів Карлсон,— світло ліхтарика здаватиметься яснішим.

А поки що він вимкнув ліхтарика.

— Нехай ми з’явимось до вітальні як радісна, бажана несподіванка.

І Карлсон захихотів під ковдрою.

Тихо-тихенько рухався намет по кімнаті. Бетан і Пелле сиділи на канапі під протилежною стінкою. Намет дуже обережно наближався до них.

— Я тебе люблю, Бетан,— почув Малий хрипкий хлоп’ячий голос.

О, який цей Пелле дурний!

— Справді? — спитала Бетан, і знов запала тиша.

Неначе темна купа, рухався намет підлогою, повільно й неухильно наближаючись до канапи. Ось уже до неї залишилось кілька кроків, проте Бетан і Пелле нічого не чули й не бачили.

— А ти любиш мене, Бетан? — соромливо спитав Пелле.

Відповіді він не дістав, бо саме тієї миті світло ліхтарика розітнуло морок кімнати і попало хлопцеві просто в обличчя. Він підскочив, Бетан заверещала. І враз почувся регіт і тупіт ніг, що хутко віддалявся до передпокою.

Засліплені яскравим світлом ліхтарика, Бетан і Пелле нічого не бачили. Зате чули регіт, дикий регіт, веселий регіт, що долинав з того боку завіси.

— Це мій негідний братик,— мовила Бетан.— Ось я йому зараз покажу!

Малий аж заходився сміхом.

— Ну звичайно, вона любить тебе! — вигукнув він.— Чому ж ні? Бетан любить усіх своїх знайомих, аякже!

Потім щось грюкнуло, і знов почувся регіт.

— Спокійно, тільки спокійно! — прошепотів Карлсон, коли, щодуху тікаючи до дверей, вони спіткнулися й попадали.

Малий і намагався бути спокійним, хоч регіт аж душив його, хоч Карлсон упав просто на нього і він не міг розрізнити, де його ноги, а де Карлсонові, і хоч він знав, що Бетан ось-ось може наздогнати їх.

Дуже налякані, вони чимдуж полізли рачки і саме вчасно вскочили до кімнати Малого, тому що Бетан уже мало не хапала їх.

— Спокійно, тільки спокійно! — прошепотів Карлсон під ковдрою. Він дріботів по підлозі своїми ніжками, наче паличками.— Найкращий у світі бігун — це Карлсон, що живе на даху,— додав він, ледве зводячи дух.

Малий теж умів добре бігати і тепер мусив налягати на ноги. Вони ледве встигли вскочити до кімнати. Карлсон мерщій крутнув ключа і тільки задоволено засміявся, як Бетан почала грюкати в двері.

— Чекай, Малий, я ще до тебе доберуся! — сердито крикнула вона.

— У кожному разі я не показувався у вітальні! — відповів Малий, і знову залунав регіт.

Якби Бетан не була така сердита, то почула б, що реготало двоє.

Карлсон закладається

Якось Малий повернувся зі школи додому сердитий і з великою гулею на лобі. Мама була на кухні. Побачивши гулю, вона, як Малий і сподівався, дуже перелякалась.

— Що з тобою сталося, дитино? — спитала вона, пригортаючи Малого.

— Крістер шпурнув у мене каменем,— похмуро відповів Малий.

— Каменем? От поганий хлопчисько! — вигукнула мама.— Чому ж ти не прийшов і не сказав мені?

— Навіщо? Адже ви не вмієте шпурляти камінням. Ви б ні разу не влучили навіть у стіну дровітні.

— Ото дурненький! — сказала мама.— Невже ти думаєш, що я буду кидати в Крістера камінням?

— А чим же ще ви можете кинути? — здивувався Малий.— Замашнішого ви нічого не знайдете.

Мама зітхнула. Вона зрозуміла, що не тільки Крістер при нагоді шпурляє каміння. Її пестунчик анітрохи не кращий. Просто не віриться — такий маленький хлопчик з милими синіми очима і такий розбишака!

— Скажи, а чи не можна взагалі обійтися без каміння? — мовила мама.— Адже про все можна домовитись. Адже на світі немає такого, про що не можна було б спокійно поговорити і дійти згоди.

— Ні, є, мамо,— сказав Малий.— Наприклад, учора. Я саме теж бився з Крістером...

— І зовсім дарма,— перебила його мама.— Замість битися ви могли б розв’язати свою суперечку словами.

Малий сів біля столу і підпер руками розбиту голову.

— Ви так гадаєте? — спитав він, блимнувши на маму очима.— Крістер сказав мені: «Я тебе наб’ю!» Отак і сказав. А я йому відповів: «Ні, не наб’єш!» То як же після нього ми могли розв’язувати суперечку словами? Ви можете мені пояснити?

Мама не знала, що на це відповісти, і їй довелось припинити свою проповідь про мир. Її малий розбишака сидів насуплений, тому вона поспішилася поставити перед ним чашку теплого шоколаду та свіжі булочки.

Це було те, що Малий любив. Він учув приємний запах свіжого печива, ще коли піднімався сходами, а мамині чудові булочки з цинамоном принаймні хоч трохи полегшували йому життя.

Малий задумливо відкусив булочку, і, поки жував, мама наліпила йому на гулю пластир.

Тоді легенько поцілувала його в пластир і лагідно спитала:

— А що у вас із Крістером сьогодні зайшло?

— Крістер і Гунілла кажуть, ніби я все видумав про Карлсона, що живе на даху. Кажуть, що він просто вигадка.

— А хіба це не правда? — обережно спитала мама.

Малий звів очі від чашки з шоколадом і сердито зиркнув на маму.

— Ну, хоч ви принаймні можете повірити мені? — сказав він.— Я питав Карлсона, чи він, бува, не вигадка...

— І що ж відповів Карлсон?

— Сказав, що коли б він був вигадка, то це була б найкраща в світі вигадка. Проте Карлсон якраз не вигадка,— мовив Малий і взяв ще одну булочку.— Карлсон вважає, що навпаки — Крістер і Гунілла вигадка. «Страшенно безглузда вигадка»,— каже він. І я теж так гадаю.

Мама нічого не відповіла на це. Вона знала, що однаково не переконає Малого, тому тільки мовила:

— Я вважаю, що тобі слід більше гратися з Крістером та Гуніллою і менше думати про Карлсона, що живе на даху.

— Карлсон принаймні не шпурляє в мене камінцями,— сказав Малий і помацав гулю на лобі.

Раптом він щось згадав і радісно всміхнувся до мами:

— О, я мало не забув — сьогодні я вперше побачу, де живе Карлсон!

Але він зразу ж пожалкував, що пробалакався. Ну й дурний, хіба можна казати про таке мамі!

Проте ці слова не здалися мамі страшнішими й небезпечнішими за все інше, що Малий розповідав про Карлсона, і вона безтурботно мовила:

— Ну що ж, тобі, мабуть, буде дуже цікаво.

Але вона навряд чи була б така спокійна, якби вдумалася в те, що сказав їй Малий. Адже уявіть собі тільки, де жив Карлсон!

Малий устав із-за столу наїдений і цілком задоволений своїм життям. Гуля на лобі вже не боліла, в роті залишився чудовий смак булочок з цинамоном, у вікно до кухні зазирало сонце, і мама в своєму картатому фартусі була така мила.

Малий підійшов до неї і пригорнувся.

— Я так люблю вас, мамо,— сказав він.

— Я дуже рада.

— Люблю, бо у вас усе таке рідне.

Потім він пішов до своєї кімнати й почав чекати на Карлсона. Вони мали сьогодні разом вирушити на дах, і коли б Карлсон був тільки вигадка, як заявляє Крістер, то навряд чи Малий міг би туди попасти.

 

Малому довелось чекати довго.

— Я прийду по тебе приблизно годині о третій, чи о четвертій, чи о п’ятій, але ні в якому разі не раніше шостої,— сказав йому Карлсон.

Малий не зовсім зрозумів, коли ж саме Карлсон наміряється прийти, і спитав його ще раз.

— Принаймні не пізніше сьомої,— відповів той,— але навряд чи буду до восьмої. Чекай мене десь приблизно о дев’ятій, після того, як проб’є годинник!

Малий чекав цілу вічність, і врешті йому самому почало вже здаватися, що Карлсон тільки вигадка. Та раптом почулося гудіння моторчика, і до кімнати влетів Карлсон, веселий і бадьорий.

— О, я вже не можу тебе дочекатися! — вигукнув Малий.— Ти коли обіцяв прийти?

— Я сказав, що прийду приблизно. От я й прийшов приблизно.

Він попростував до акваріума Малого, де плавали яскраві рибки, занурив у воду обличчя і почав жадібно пити.

— Обережно! Там мої рибки! — крикнув Малий.

Він злякався, що Карлсон може проковтнути кілька рибинок.

— Коли в людини гарячка, їй доводиться багато пити,— мовив Карлсон.— І якщо вона ненароком і проковтне одну-дві рибинки, то це дурниці, не варто й згадувати!

— У тебе гарячка? — спитав Малий.

— Авжеж! Ще й яка!

— Помацай,— відповів Карлсон і притулив руку Малого собі до чола.

Проте Малий не відчував, щоб Карлсон був дуже гарячий.

— Яка ж у тебе температура? — спитав він.

— Та... тридцять — сорок градусів щонайменше!

Малий нещодавно хворів на кір і добре знав, що таке гарячка. Він похитав головою і сказав:

— Ну, по-моєму, ти не хворий.

— Ох ти ж, поганий хлопчисько! — закричав Карлсон і тупнув ногою.— Хіба я вже й захворіти не можу, як усі інші люди?

— Ти хочеш бути хворим? — здивувався Малий.

— Авжеж, кожен хоче,— відповів Карлсон.— Я хочу лежати в ліжку з великою-превеликою гарячкою. Ти прийдеш довідатись, як я себе почуваю, і я скажу, що я найхворіший у світі. Ти спитаєш, чи я нічого не хочу, і я відповім, що коли я такий страшенно хворий, то нічогісінько мені не треба... крім величезного торта, і купи тістечок, і повної пригорщі шоколаду, і торби всяких цукерок.

Карлсон очікувально дивився на Малого, а той стояв зовсім розгублений, бо не знав, де він зможе дістати все те, що бажає Карлсон.

— І я хочу, щоб ти став мені за матір,— вів далі Карлсон.— Ти вмовлятимеш мене випити якісь бридкі ліки і пообіцяєш за це п’ять ере. Ти пов’яжеш мені шию вовняним шарфом, а я скажу, що він кусається, і погоджусь зостатися в ньому тільки за п’ять ере.

Малому дуже захотілося стати Карлсонові за матір. Та це означало, що йому треба спорожнити свою скарбничку. Вона стояла на книжковій полиці, гарна, повна-повнісінька. Малий приніс із кухні ножа й заходився добувати з неї п’ятиерові монети. Карлсон ревно допомагав йому і страх як радів, коли із скарбнички викочувалася монета. Там були монети по десять і по двадцять п’ять ере, та Карлсонові найбільше подобались п’ятаки.

Потім Малий помчав до крамнички і майже на всі гроші накупив цукерок та шоколаду. Коли він віддавав крамареві свої скарби, то на мить згадав, що збирав ці гроші на собаку. Він тяжко зітхнув, але тут же подумав, що той, хто має стати Карлсонові за матір, не може дозволити собі тримати собаку.

Повертаючись назад, Малий розсовав ласощі по кишенях і заглянув до вітальні. Там уся родина — мама, і тато, і Боссе, і Бетан — пила післяобідню каву. Та сьогодні Малому ніколи було сидіти з ними. На мить він подумав, чи не покликати їх до себе в кімнату познайомитися з Карлсоном, але, добре все зваживши, відмовився від цієї гадки. Ще не пустять його з Карлсоном на дах! Краще відкласти знайомство до іншого разу!

Малий узяв з таці жменю мигдалевого печива — Карлсон-бо сказав, що печива теж хоче,— і поспішив до своєї кімнати.

— Як ти довго змушуєш мене чекати! Мене, такого хворого й нещасного! — докірливо сказав Карлсон.— Температура піднімається у мене по кілька градусів на хвилину, і тепер на мені вже можна було б зварити яйце.

— Я поспішав, як лише міг,— виправдувався Малий,— і скільки всього накупив...

— Але ж залишив п’ятиерову монету? Я маю одержати п’ять ере за те, що мене кусатиме шарф,— злякано перебив його Карлсон.

Малий заспокоїв його — сказав, що зберіг кілька п’ятаків.

У Карлсона радісно заблищали очі, і він застрибав на місці з утіхи.

— О, я найхворіший у світі! — сказав він.— Нам треба швидше покласти мене до ліжка.

Аж тепер Малий подумав, як він дістанеться на дах, не вміючи літати.

— Спокійно, тільки спокійно! — сказав Карлсон.— Я посаджу тебе на спину, і гайда — просто до моєї хатки. Але гляди, щоб пальці не попали в пропелер.

— Ти справді думаєш, що в тебе вистачить сили донести мене на собі? — спитав Малий.

— Там видно буде,— відповів Карлсон.— Важко, звичайно, уявити собі, що я, такий хворий і немічний, подолаю з тобою хоч половину шляху. Але завше є рятунок. Коли я відчую, що в мене більше немає сили, то скину тебе.

Малому не здавалося, що це рятунок — скинути його на півдорозі вниз, і він трохи занепокоївся.

— Та нічого, все має бути гаразд,— потішив його Карлсон.— Якби тільки мотор не відмовив.

— А як відмовить? Ми тоді впадемо вниз? — спитав Малий.

[1] Ере — дрібна монета в Швеції.

← Назад | На початок