Малий і Карлсон, що живе на даху (сторінка 2)

— Аякже — ляп, і впадемо,— радісно підтвердим Карлсон.— Але це дурниці, не варто й згадувати! — додав він і махнув рукою.

Малому нічого не залишалось, як погодитися, що то дурниці. Він надряпав на клаптикові паперу записку мамі й татові і поклав її на столі:

Я НА ГОРІ В КАЛСОНА ЩО ЖЕВЕ НАДАХУ

Звичайно, було б найкраще, коли б він устиг повернутися, поки ця записка попаде їм на очі. Але якщо вони часом почнуть його шукати, то хай знають, де він. А то може вийти так, як було раз, коли вони гостювали в бабусі і Малому заманулося самому покататися поїздом. Тоді мама плакала й питала:

— Якщо вже ти, Малий, так забажав покататися поїздом, то чому не сказав нам?

— Тому, що я справді хотів покататися,— відповів Малий.

Так само було й тепер. Він хотів вибратися з Карлсоном на дах, і тому було найкраще нікого не питати. Коли вони похопляться, що його нема дома, то він принаймні зможе виправдатися, що залишав записку.

Карлсон приготувався летіти. Він покрутив за ґудзика на животі, і моторчик почав працювати.

— Стрибай мені на спину! — вигукнув він.— Ми вирушаємо!

І вони справді вилетіли крізь вікно й піднялися в повітря. Спочатку Карлсон зробив круг над найближчим дахом, щоб випробувати моторчик. Моторчик гуркотів так рівно й надійно, що Малий зовсім перестав боятися. Навпаки, йому така подорож була дуже приємна.

Врешті Карлсон приземлився на свій дах.

— Тепер побачимо, чи ти втрапиш до моєї хатки,— мовив він.— Я не скажу тобі, що вона міститься за димарем, ти сам її знайди.

Малий ще ніколи не бував на даху. Але він не раз бачив якихось чоловіків, що, прив’язавшись мотузкою до димаря, ходили по даху й згортали сніг. Малий завжди заздрив їм. А тепер він сам мав таке щастя, хоч, правда, не був прив’язаний мотузкою до димаря, і в нього аж усередині хололо, коли він, утримуючи рівновагу, ліз до димаря. І ось Малий справді побачив Карлсонову хатку. Дуже гарну хатку, з зеленими віконницями і згарбним ганочком, де можна було відпочити. Тепер Малому хотілося якнайшвидше зайти всередину, щоб на власні очі побачити всі ті парові машини, картини з півнями та інші речі, які мав Карлсон.

Над дверима висіла табличка, щоб усі знали, хто тут живе. На ній був такий напис:

«КАРЛСОН, ЩО ЖИВЕ НА ДАХУ,
НАЙКРАЩИЙ У СВІТІ КАРЛСОН»

Карлсон відчинив навстіж двері й вигукнув:

— Прошу, любий Карлсоне... І ти, Малий, теж! — І перший заскочив до хатки.

— Тепер мені треба лягти в постіль, бо я найхворіший у світі! — крикнув він і стрімголов кинувся на червону дерев’яну канапу, що стояла під стіною.

Малий убіг слідом за ним. Він аж тремтів з цікавості.

У хатці було дуже затишно, це Малий відразу помітив. Крім дерев’яної канапи, там стояв ще столярний верстат, що водночас правив Карлсонові й за стіл, шафа, два стільці та коминок із залізними ґратками. Там, певне, Карлсон варив собі їсти.

Але парових машин не видно було. Малий довго оглядався по кімнаті, проте не побачив їх і врешті спитав:

— А де ж твої парові машини?

— Мої парові машини... гм... вони всі вибухнули. Не інакше, як зіпсувались запобіжні клапани. Та це дурниці, не варто й згадувати!

Малий знов оглянувся.

— А твої картини з півнями? Вони теж вибухнули? — глузливо спитав він.

— Та ні, не вибухнули,— відповів Карлсон.— Он, дивись! — і він показав на пришпилений до стіни біля шафи аркуш картону. В одному куточку на ньому справді був намальований півень — маленький, червоний півник.

Решта картону була чиста.

— Картина називається «Дуже самітний півень»,— пояснив Карлсон.

Малий глянув на того півника. Але ж Карлсон казав, що має тисячі картин з найрізноманітнішими півнями! А виявилося, що то лиш один-однісінький жалюгідний півник!

— Цього «Дуже самітного півня» намалював найкращий у . світі майстер малювати півнів,— сказав Карлсон, і голос його затремтів.— Ох, яка ця картина прегарна й смутна! Але ні, мені не можна тепер плакати, бо від сліз піднімається температура.

Карлсон відкинувся горілиць на подушку і схопився за голову.

— Ти мав бути мені за матір, тож будь,— простогнав він.

Малий добре не знав, з чого йому починати, тому нерішуче спитав:

— Ти маєш якісь ліки?

— Маю, але не такі, як мені хочеться,— відповів Карлсон.— У тебе є п’ять ере?

Малий витяг з кишені штанів п’ятака.

— Спершу дай їх мені,—сказав Карлсон.

Малий дав йому монету, і Карлсон затиснув її в кулаці. Вигляд у нього був хитрий і вдоволений.

— Сказати тобі, які мені потрібні ліки?

— Скажи,— мовив Малий.

— «Знахарський порошок Карлсона, що живе на даху». Ти повинен узяти трохи цукерків, трохи шоколаду, додати стільки ж печива, все це потовкти й добре змішати. Як тільки ти приготуєш ці ліки, я відразу ковтну першу дозу. Вони дуже помагають від гарячки,— сказав Карлсон.

— Щось мені не віриться,— зауважив Малий.

— Давай закладемося,— запропонував Карлсон.— Закладаюсь на шоколадку, що вони допоможуть.

Малий вирішив, що, певне, мама саме це мала на думці, як казала, що суперечку завжди можна розв’язати словами.

— Ну ж бо, закладімось! — наполягав Карлсон.

— Гаразд,— погодився Малий.

Він витяг одну з двох шоколадок, що купив у крамниці, і поклав на верстат, аби видно було, на що вони заклалися. Потім заходився готувати ліки за Карлсоновим рецептом. Він поклав у чашку кілька цукерків і кілька шматочків малинового мармеладу, додав трохи шоколаду і все потовк та перемішав. Тоді покришив мигдалеве печиво і теж досипав у чашку. Таких ліків Малий ще зроду не бачив, але вони були на вигляд дуже смачні, і він погодився б і сам трошки захворіти, щоб скуштувати їх.

Та Карлсон сидів на ліжку, роззявивши рота, мов пташеня, і Малий поспішився з ложкою до нього.

— Всип у мене велику дозу,— попросив Карлсон.

Малий так і зробив.

Потім вони посідали і мовчки почали чекати, поки в Карлсона спаде гарячка.

За півхвилини Карлсон заявив:

— Твоя правда. Ці ліки не помагають від гарячки. Дай тепер мені шоколадку.

— Тобі дати шоколадку? — здивувався Малий.— Адже я виграв заклад!

— Авжеж, виграв ти, отже, мені треба дати шоколадку, щоб я хоч нею втішився. Немає на світі справедливості! А ти просто поганий хлопчисько, хочеш з’їсти шоколадку тільки тому, що в мене не спала гарячка!

Малий неохоче дав шоколадку Карлсонові. Той миттю надкусив її і сказав:

— Чого ти похнюпився? Ось коли я наступного разу виграю, шоколадку одержиш ти.

Він швидко жував, а як доїв шоколадку до останньої крихти, то ліг горілиць на подушки й тяжко зітхнув:

— Які нещасні хворі люди, і я теж нещасний! Не інакше, як доведеться спробувати подвійну дозу ліків, хоч я більше не вірю, що вони допоможуть.

— Та ні, я певен, що подвійна доза допоможе,— квапливо сказав Малий.— Давай закладемося!

Малому не гріх тепер було теж схитрувати. Він нітрохи не вірив, що гарячка в Карлсона спаде навіть від потрійної дози тих ліків, але йому дуже хотілося цього разу програти. В нього лишилася ще одна шоколадка, і він мав її дістати, коли виграє Карлсон.

— Ну що ж, давай закладемося,— погодився Карлсон.— Приготуй мені подвійну дозу! Коли треба збити гарячку, то нічим не слід нехтувати. Треба геть усе спробувати й подивитися, що з того вийде.

Малий приготував подвійну дозу ліків і всипав їх Карлсонові в роззявлений рот.

Потім вони знов посідали й мовчки почали чекати.

За півхвилини Карлсон, сяючи з радості, зіскочив з канапи.

— Спала! — вигукнув він.— Гарячка спала! Ти знову виграв. Дай сюди шоколадку!

Малий зітхнув і віддав Карлсонові свою останню плитку.

Карлсон незадоволенно поглянув на нього.

— Таким упертим, як ти, взагалі не слід закладатися. Сперечатися можуть тільки такі, як я. Чи програв Карлсон, чи виграв, він завжди сяє, мов сонечко.

Якусь мить панувала мовчанка. Лише Карлсон дожовував шоколад. Нарешті він сказав:

— Коли вже ти такий ласун і ненажера, то давай поділимо решту по-братньому. В тебе є ще цукерки?

Малий понишпорив у кишені.

— Ось є три,— сказав він і вийняв два цукерки та одну мармеладку.

— Три надвоє не ділиться,— сказав Карлсон.— Це знає навіть маленька дитина.— І, швидко схопивши з долоні Малого мармеладку, він проковтнув її.— Отепер можна ділити,— додав він.

Карлсон жадібними очима поглянув на два цукерки один із них був ледь-ледь більший.

— Тому, що я дуже і дуже скромний, то дозволяю тобі взяти першому. Але не забудь, що той, хто бере перший, повинен вибрати менший цукерок,— сказав він і суворо глянув на Малого.

Малий трошки подумав і знайшов, що сказати:

— Я хочу, щоб перший узяв ти.

— Ну добре, як ти такий упертий! — мовив Карлсон і, схопивши більший цукерок, миттю засунув його до рота.

Малий подивився на менший цукерок, що лишивсь у нього на долоні.

— Стривай, ти ж сам казав, що той, хто бере перший, повинен вибрати меншого цукерка.

— Ех ти, малий ласуне,— дорікнув Карлсон.— А коли б ти вибирав перший, то який цукерок ти б узяв собі, га?

— Я справді взяв би собі менший,— твердо відповів Малий.

— То чого ти репетуєш? — спитав Карлсон.— Ти ж і так маєш менший.

Малий знову подумав, що, певне, це й є розв’язувати суперечку словами, як йому казала мама.

Але він ніколи не вмів довго гніватися, до того ж був радий, що в Карлсона вже минула гарячка. Карлсон теж згадав про це.

— Я напишу всім лікарям на світі,— мовив він,— і пораджу їм, чим лікувати гарячку. «Спробуйте «Знахарський порошок Карлсона, що живе на даху»,— напишу я.— Це найкращі в світі ліки проти гарячки!

Малий ще не з’їв свого цукерка. Він був такий гарний і смачний, що Малий хотів спершу на нього надивитися. Адже не встигнеш засунути цукерок до рота, як його вже й нема.

Карлсон теж дивився на цукерок. Він довго не зводив з нього погляду, тоді нахилив голову й сказав:

— Закладімося, що я зможу взяти в тебе цукерок так, що ти й не побачиш.

Ні, не зможеш,— заперечив Малий.— Не зможеш, якщо я триматиму його на долоні і весь час дивитимусь на нього.

— Ну, закладімося! — знову сказав Карлсон.

— Ні,— відмовився Малий.— Я знаю, що виграю, і тоді ти знову забереш цукерок...

Малий відчував, що такий спосіб закладатися неправдивий. Адже коли він закладався з Боссе чи з Бетан, то винагороду діставав той, хто виграв.

— Я закладуся, але тільки в правдивий спосіб, щоб цукерок одержав той, хто виграє,— сказав Малий.

— Як хочеш, малий ненажеро. Отже, ми закладаємося, що я зможу в тебе взяти цукерок так, що ти не побачиш.

— Гаразд,— погодився Малий.

— Гокус-фокус-філіокус! — вигукнув Карлсон і схопив цукерок.— Гокус-фокус-філіокус,— знову сказав він і засунув його в рот.

— Стривай! — закричав Малий.— Я ж бачив, як ти його брав!

— Бачив? — перепитав Карлсон і швидко проковтнув цукерок.— Тоді ти знову виграв. Я ще ніколи не бачив хлопчика, якому б так щастило.

— Так... але цукерок...— почав Малий, зовсім збитий з пантелику.— Адже його мав дістати той, хто виграє.

— Еге ж, щира правда,— погодився Карлсон.— Однак цукерок зник, і я ладен закластися, що не зможу

І зробити так, аби він знову з’явився.

Малий промовчав, проте вирішив сказати мамі, як тільки побачить її, що розв’язувати суперечку словами — І дурне діло.

Він засунув руки в кишені. І — подумати тільки! — там був ще один цукерок! Він його раніше не помітив. Великий, липкий, чудовий цукерок!

— Закладімося, що в мене є ще один цукерок! Закладімося, що я його зараз же з’їм! — закричав Малий і квапливо засунув цукерок у рот.

Карлсон насупився і сів на ліжко.

— Ти обіцяв бути мені за матір,— сказав він.— А сам тільки те й робиш, що напихаєшся ласощами. Я ще ніколи не бачив такого жадібного хлопчиська.

Він замовк і ще дужче насупився.

— До того ж я не дістав п’ять ере за те, що мене кусає шарф,— додав він.

— Не дістав, але ж у тебе не зав’язане горло! — мовив Малий.

— Хіба я винен, що в мене в хаті немає шарфа? Та якби він був, я б замотав ним шию, і він кусався б, і тоді я дістав би п’ять ере.

Він благально подивився на Малого, і на очах у нього виступили сльози.

— Я повинен терпіти через те, що в мене немає шарфа? Ти так думаєш, га?

Ні, Малий так не думав і тому віддав Карлсонові, що живе на даху, свого останнього п’ятака.

Карлсон жартує

— Ну, а тепер я хочу трохи розважитися,— заявив через хвилину Карлсон.— Ходімо погуляєм по дахах і там уже щось придумаємо.

Малий радо пристав на це. Він узяв Карлсона за руку, і вони разом вийшли на дах. Уже починало смеркати, і все довкола було дуже гарне: небо таке синє, як буває тільки весною, будинки, як завжди в присмерку, здавались якимись таємничими, парк унизу, де Малий звичайно грався, світився зеленню, ніби в казці, а від високих тополь, що росли на подвір’ї, аж до самого даху линув приємний запах.

Вечір був просто чудовий — саме гуляти на даху. Всі вікна стояли відчинені, і з них чути було найрізноманітніші звуки: тиху розмову, дитячий сміх і плач, гавкіт собаки, бренькіт на піаніно і брязкіт посуду десь на кухні. На вулиці загуркотів мотоцикл, а коли він промчав, з’явилась коняка, цокаючи копитами по бруку; за нею немилосердно торохтів візок.

— Коли б люди знали, як гарно гуляти на даху, вони б ніколи не ходили вулицями,— сказав Малий.— О, як тут гарно!

— Еге ж, і дуже небезпечно,— мовив Карлсон,— тому що легко можна дати сторчака. Я покажу тобі такі місця, де майже завжди падаєш.

Будинки стояли так близько один до одного, що можна було вільно йти з даху на дах. Дивовижні виступи, мансарди[1], димарі, куточки й закамарки надавали дахам цікавої різноманітності.

І справді, тут було так небезпечно, що аж мурашки бігали по спині. В одному місці між двома будинками була широка прогалина, і Малий трохи не впав у неї. Та Карлсон останньої миті схопив його, коли хлопець одною ногою висів уже за краєм даху.

— Ну що, весело? — спитав Карлсон.— Це якраз те, про що я тобі казав. Ану спробуй ще раз!

Проте Малий не мав бажання пробувати ще раз. Йому й одного разу було забагато. Траплялося чимало таких місць, де доводилось майже лізти рачки, щоб не скотитися; Карлсон хотів, щоб Малий якомога більше натішився, тому не завжди вибирав найлегший шлях.

— А тепер, я гадаю, нам треба трохи пожартувати,— сказав Карлсон.— Вечорами я часто гуляю на дахах і люблю пожартувати з людей, що живуть у цих мансардах.

— Як пожартувати? — спитав Малий.

— Всяко, залежно з ким. Я ніколи не жартую двічі однаково. Вгадай, хто найкращий у світі жартун?

Раптом десь поблизу заплакало немовля. Малий і раніше чув дитячий плач, але потім стало тихо. Мабуть, дитина на хвильку заспокоїлась, а тепер знов почала плакати.

Плач долинав з вікна найближчої мансарди — такий жалібний і самітний.

— Бідне дитя! — сказав Малий.— Йому, певне, болить животик.

— Ми зараз йому поможемо,— мовив Карлсон.— Ходімо!

Вони пішли вздовж ринви і нарешті опинилися під вікном мансарди. Карлсон витяг шию і обережно зазирнув досередини.

— Дуже занедбана дитина,— сказав він.— Ну, звичайно, мама з татом десь вештаються.

Немовля заплакало ще жалібніше.

— Спокійно, тільки спокійно! — сказав Карлсон і перевалився через вікно.— Іде Карлсон, що живе на даху, найкраща в світі нянька.

Малий не хотів залишатися сам за вікном і поліз до кімнати слідом за Карлсоном, хоч і побоювався: що буде, коли раптом повернуться додому мама й тато дитини?

Зате Карлсон анітрохи не боявся. Він підійшов до ліжечка, де лежало немовля, і полоскотав його біля шиї пухкеньким вказівним пальцем.

— Люлі-люлі-лю,— жартівливо проказав він.

Потім обернувся до Малого й пояснив:

— Так завжди заспокоюють маленьких дітей, коли вони плачуть.

З несподіванки немовля на мить затихло, та потім заревло ще дужче.

— Люлі-люлі-лю! — знову сказав Карлсон і додав: — А ще з дітьми ось як треба робити.

Він узяв немовля з ліжечка і кілька разів підкинув до стелі. Мабуть, дитині це сподобалось, бо раптом вона злегка усміхнулась беззубим ротиком.

Карлсон дуже запишався.

— Забавити дитину — невелика штука,— сказав він.— Найкраща в світі нянька...

Та закінчити він не встиг, бо дитина знов зайшлася плачем.

— Люлі-люлі-лю! — сердито гримнув Карлсон і ще дужче почав підкидати немовля вгору.— Люлі-люлі-лю! Чуєш, що я тобі кажу!

Але дитина верещала на все горло, і Малий простяг до неї руки.

— Дай, я візьму її,— сказав він.

Малий дуже любив дітей і при нагоді завжди просив маму й тата подарувати йому маленьку сестричку, коли вже вони нізащо не хочуть купити йому собаку.

Він узяв від Карлсона згорточок і ніжно притулив його до себе.

— Не плач, люба моя,— сказав він.— Ти ж така гарненька.

Дитина замовкла й подивилась на Малого блискучими поважними оченятами.

Потім знов засміялась беззубим ротиком і щось тихенько залебеділа.

— Це моє «люлі-люлі-лю» так помогло,— сказав Карлсон.— «Люлі-люлі-лю» завжди помагає, я вже тисячу разів пересвідчився в цьому.

— Цікаво, як вона зветься,— сказав Малий і легенько провів пальцем по ніжній щічці немовляти.

— Гуль-Фія,— заявив Карлсон,— дівчатка найчастіше мають таке наймення.

Малий ніколи не чув, щоб якась дівчинка звалась «Гуль-Фія», проте він подумав, що вже хто-хто, а найкраща в світі нянька знає, як звичайно називають дівчаток.

— Гуль-Фіє, серденько, ти, певне, голодна,— сказав Малий, бо Гуль-Фія намагалася схопити губами його пальця.

— Якщо Гуль-Фія голодна, то ось тут є ковбаса й картопля,— мовив Карлсон, зазирнувши до кухонної шафки.— Жодна дитина не помре з голоду, поки Карлсон має ковбасу й картоплю.

Але Малому здалося, що Гуль-Фія не буде їсти ковбасу й картоплю.

— Таких маленьких дітей годують молоком,— зауважив він.

— Ти гадаєш, що найкраща в світі нянька не знає, чим годують дітей, а чим ні? — спитав Карлсон.— Але якщо ти так наполягаєш, то я можу полетіти по корову! — Він сердито зиркнув на вікно й додав: — Хоч важко буде затягти корову крізь таке мізерне віконце.

Гуль-Фія марно ловила пальця Малого і жалібно пхикала. Вона, мабуть, таки справді була голодна.

Малий понишпорив у шафці, проте молока не знайшов: там тільки лежало на тарілці три холодні кружальця ковбаси.

— Спокійно, тільки спокійно! — сказав Карлсон.— Я згадав, де є молоко. Я сам інколи сьорбаю там. Гей-гоп, Малий, я швидко повернуся!

Карлсон покрутив за ґудзика на животі, і не встиг Малий рота розтулити, як він шугнув у вікно.

Малий страшенно перелякався. А що буде, як Карлсон, за своєю звичкою, застряне на кілька годин? Або як повернуться мама й тато Гуль-Фії і застануть її на руках у Малого!

Проте він недовго хвилювався: цього разу Карлсон не забарився. Гордий, мов півень, він залетів у вікно, тримаючи в руці пляшечку, з якої годують немовлят.

— Де ти дістав її? — здивувався Малий.

— Там, де завжди беру молоко,— відповів Карлсон.— На одному балконі в Естермальме.

— Ти що, поцупив пляшечку? — спитав Малий, зовсім переляканий.

— Ні, позичив,— відповів Карлсон.

— Позичив? Коли ж ти гадаєш віддати її?

— Ніколи!

Малий пильно подивився на Карлсона, але той лиш махнув рукою:

— Дурниці, не варто й згадувати. Якась там нещасна пляшечка молока. Там є одна родина, що має трійнята, і на балконі в них у відрах із кригою повно-повнісінько пляшечок з молоком. Вони будуть тільки раді, що я позичив трошки молока для Гуль-Фії.

Гуль-Фія простягла рученята до пляшечки й нетерпляче зацмокала губами.

— Я зараз трошки підігрію молоко,— сказав Малий і передав дитину Карлсонові.

Поки він на плитці підігрівав пляшечку, Карлсон знов заходився вигукувати своє «люлі-люлі-лю» і підкидати немовля до стелі.

Через деякий час Гуль-Фія лежала вже в своєму ліжечку й міцно спала. Вона наїлася і була задоволена.

Малий упадав біля неї, Карлсон лоскотав її пальцем і кричав «люлі-люлі-лю», але Гуль-Фія все одно заснула, бо добре наїлася і була стомлена.

— А тепер, перше ніж піти звідси, ми трошки пожартуємо,— сказав Карлсон.

Він підійшов до шафки й дістав з тарілки ковбасу. Малий витріщив на нього очі.

— Ось побачиш, що я втну.— Карлсон почепив кружальце ковбаси на клямку кухонних дверей.

— Номер перший,— заявив він і задоволено кивнув головою.

Потім Карлсон підбіг до шафки. На ній стояв гарний білий порцеляновий голуб. Малий не встиг і слова вимовити, як Карлсон тицьнув у дзьоб голубові кружальце ковбаси.

— Номер другий,— мовив Карлсон.— А номер третій дістане Гуль-Фія.

Він настромив останнє кружальце на шпичку і засунув її в кулачок сонній Гуль-Фії. Це справді було смішно!

Здавалося, що Гуль-Фія сама пішла, взяла собі кружальце ковбаси і з ним заснула. Проте Малий про всяк випадок сказав:

— Будь ласка, не роби цього!

— Спокійно, тільки спокійно! — відповів Карлсон.— Це назавжди відучить її маму й тата вештатися десь вечорами.

— Чому?

— Дитину, що сама встає і бере собі ковбасу, вони не наважаться більше лишити без нікого. Бо хтозна, що вона захоче взяти наступного разу. Може, татове пиво?

І Карлсон ще раз подивився, чи міцно тримає ковбасу маленька Гуль-Фія.

— Спокійно, тільки спокійно! — сказав він.— Я знаю, що роблю. Адже я найкраща в світі нянька.

Раптом Малий почув, що хтось піднімається сходами, і дуже злякався.

— Вони йдуть! — прошепотів він.

— Спокійно, тільки спокійно! — сказав Карлсон, і вони обидва кинулись до вікна.

У шпарку вже. встромили ключа. Малий подумав, що все пропало. Але, на щастя, він таки встиг перелізти через підвіконня.

За мить двері відчинились, і жіночий голос сказав:

— А маленька Сусана, люба мамина донька, спить собі та й спить!

— Еге ж, справді спить собі й спить,— озвався чоловічий голос.

Але потім почувся крик. Малий збагнув, що це мама іі тато Гуль-Фії побачили у неї в руці ковбасу.

 

Малий не чекав, що буде далі, а кинувся доганяти найкращу в світі няньку — вона, зачувши голоси, швидко сховалася за димарем.

— Хочеш побачити волоцюг? — спитав Карлсон Малого, коли вони трохи відсапались.— Я маю тут в одній мансарді двох першокласних волоцюг.

Карлсон говорив так, ніби то були його власні волоцюги. Малий, звичайно, знав, що вони не його, та все одно захотів побачити їх.

З вікна мансарди, де мешкали волоцюги, долинав галас і сміх.

— О, та в них весело! — сказав Карлсон.— Ходімо побачимо, чого вони так радіють.

Вони побралися вздовж ринви до мансарди, і Карлсон зазирнув досередини. Вікно було завішене фіранками, але в одному місці лишилася шпарка, і в неї видно було кімнату.

— У волоцюг гості,— прошепотів Карлсон.

Малий і собі зазирнув у шпарку. В кімнаті сиділо два жевжики, що справді скидалися на волоцюг, і з ними приємний, скромний хлопець, такий на вигляд, немов він прибув з того села, де мешкала бабуся Малого.

— Знаєш, що я думаю? — прошепотів Карлсон.

Я думаю, що волоцюги самі хочуть із когось пожартувати. Але зась, ми їм не дамо!

Він ще раз зазирнув усередину.

— Присягаюся, що вони лаштуються утнути щось тому бідоласі з червоною краваткою!

Волоцюги та хлопець з червоною краваткою сиділи за невеличким столиком біля самого вікна. Вони їли й пили. Коли-не-коли волоцюги ласкаво поплескували свого гостя по плечу й примовляли:

— Ми такі раді, що зустріли тебе, любий Оскаре!

— Я теж радий,— казав Оскар.— Коли вперше приїжджаєш до міста, як оце я, то так хочеться знайти добрих друзів, вірних і надійних. А то не знаєш, куди поткнутися. Або ще натрапиш на якихось негідників.

Волоцюги кивали головами.

— Так, так, негідникам легко попасти в руки,— сказав один із волоцюг, на ім’я Рулле.— Це велике щастя, що ти зустрів Філле й мене!

— Еге ж, якби ти не трапив на Рулле й на мене, тобі справді довелося б скрутно. А тепер їж, пий і почувай себе як дома,— сказав той, що його звали Філле, і знову поплескав Оскара по плечу.

Але те, що Філле зробив потім, страх як здивувало Малого: він, ніби випадково, засунув руку до задньої кишені Оскарових штанів, витяг звідти гаманця і обережно сховав його в задню кишеню своїх власних штанів. А Оскар нічого не помітив. Може, тому, що саме тієї миті Рулле гаряче обіймав його. Та коли Рулле одвів руку, в ній виявився Оскарів годинник. Рулле теж сховав його в задню кишеню своїх штанів. А Оскар нічого не помітив.

І тоді Карлсон, що живе на даху, обережно просунув свою пухку руку в шпарку між фіранками і витяг Оскарового гаманця з кишені Філле. А той нічого не помітив. Потім Карлсон знову просунув у шпарку свою пухку руку і витяг з кишені Рулле годинника. А Рулле теж нічого не помітив.

Трохи згодом, коли Рулле, Філле й Оскар ще попоїли і ще попили, Філле засунув руку до своєї кишені й виявив, що гаманця нема. Тоді він сердито глянув на Рулле й сказав:

— Слухай-но, Рулле, ану ходімо до сіней. Мені треба і тобою поговорити.

Але саме тієї миті Рулле помацав у себе в кишені, завважив, що немає годинника, і сказав:

— От добре. Бо в мене теж до тебе невідкладна справа.

Отож Філле та Рулле вийшли до сіней, а нещасний Оскар залишився сам. Йому, певне, було нудно сидіти, бо за якийсь час він підвівся і також вийшов до сіней поглянути, що роблять його нові приятелі.

Тоді Карлсон швиденько переліз через підвіконня й поклав Оскарового гаманця в миску. Гаманець не намок, бо Філле й Оскар висьорбали з миски всю юшку. А годинника Карлсон повісив аж на лампу під стелею. Він там висів на видноті, погойдуючись на ланцюжку, і Філле, Рулле та Оскар відразу побачили його, як тільки повернулися з сіней.

Проте Карлсона вони не помітили, бо він заліз під стіл за скатертину, що звисала майже до самої підлоги. Малий теж примостився біля нього, бо він, хоч як боявся, але хотів бути разом з Карлсоном.

— Гляньте, на лампі висить мій годинник! — вигукнув Оскар.— Як він міг там опинитися?

Він підійшов до лампи, зняв годинника й сховав його до кишені свого жилета.

— А ось лежить і мій гаманець, ви подумайте! — знову вигукнув він, заглянувши в миску.— Ото дивина!

Рулле й Філле вражено глянули на Оскара, і Філле сказав:

— А у вас у селі хлопці, видно, теж маху не дають!

Потім вони всі троє знов посідали довкола столу.

— Любий Оскаре,— мовив Філле,— поїж і випий ще трохи.

І Оскар, Рулле та Філле знов заходилися їсти й пити і поплескувати один одного по плечах.

Трохи згодом Філле засунув руку під скатертину і обережно поклав біля себе на підлогу Оскарів гаманець. Мабуть, він думав, що так буде безпечніше, аніж ховати його до своєї кишені. Та він помилився: Карлсон відразу схопив гаманця й тицьнув його в руку Рулле.

Тоді Рулле сказав:

— Філле, я був до тебе несправедливий, ти шляхетна людина.

За хвилину Рулле засунув руку під скатертину і обережно поклав біля себе на підлогу Оскарів годинник. Карлсон узяв його, легенько торкнув за ногу Філле й віддав йому годинника.

Тоді й Філле сказав:

— Немає кращого товариша за тебе, Рулле!

А невдовзі Оскар спитав:

— Де мій гаманець? Де мій годинник?

Тієї ж миті гаманець і годинник знов опинились на підлозі під столом, бо ні Філле, ні Рулле не хотіли мати при собі крадених речей, якщо Оскар зчинить галас. А Оскар і справді почав кричати, щоб йому повернули гаманця й годинника.

Тоді Філле гукнув:

— Звідки ми знаємо, де ти дів свого нікчемного гаманця!

А Рулле додав:

— Ми не бачили твого паршивого годинника! Сам стережи свої речі!

Але тієї миті Карлсон підняв з підлоги спочатку гаманця, а потім годинника і всунув їх у руки Оскарові. Той схопив свої речі і сказав:

— Дякую, любий Філле, дякую, любий Рулле. Але більше так не жартуйте зі мною.

Тоді Карлсон з усієї сили вдарив Філле по нозі.

— Ти мені заплатиш за це, Рулле! — заверещав той.

Тоді Карлсон з усієї сили вдарив по нозі Рулле.

— Ти здурів, Філле? Чого ти б’єшся? — крикнув Рулле.

І вони посхоплювалися й почали так лупцювати один одного, що всі тарілки попадали зі столу й порозбивалися в друзки. Оскар страшенно перелякався, сховав свого гаманця та годинника і чимдуж дременув з кімнати.

Більше він туди не повертався.

Малий теж злякався, але не міг утекти і тому, причаївшись, як миша, сидів під столом.

Філле був дужчий за Рулле, він виштовхав його аж до сіней і ще там частував стусанами.

Тоді Карлсон і Малий мерщій вилізли з-під столу й побачили, що всі тарілки побиті вщент, лише миска ціла.

— Чого миска має бути ціла, як усі тарілки побиті? Це ж буде така самотня й нещасна миска! — сказав Карлсон і щосили шпурнув миску додолу.

Потім вони з Малим кинулися до вікна й швидко вилізли на дах.

Малий почув, як волоцюги повернулися до кімнати і як Філле сказав:

— На якого біса ти, дурню, віддав йому годинника й гаманця?

— Ти що, здурів? — відповів Рулле.— Це ж ти віддав їх!

Почувши їхню лайку, Карлсон так зареготав, що в нього аж живіт затрясся.

Потім він сказав:

— Ну, на сьогодні годі.

Малому також здавалося, що вони сьогодні досить уже нажартувалися.

Тим часом зовсім стемніло, і Малий та Карлсон, взявшись за руки, подалися назад дахами до Карлсонової хатки, що стояла за димарем на тому будинку, де жив Малий.

Коли вони вже майже дійшли туди, то почули, що внизу, гучно сигналячи сиреною, мчить пожежна машина.

— Певне, десь горить,— сказав Малий.— Бачиш, при їхали пожежники.

— А що, як це в твоєму домі? — з надією в голосі мовив Карлсон.— От хай тільки вони покличуть мене, і я їм відразу допоможу. Я ж найкращий у світі пожежник.

З даху їм видно було, що пожежна машина зупинилась якраз перед будинком Малого і довкола неї зібрався натовп. Але пожежі вони ніде не бачили. Та раптом від машини до даху швидко звелася довжелезна драбина, достеменно така, як буває в пожежників.

— А що, як це по мене? — враз занепокоївся Малий, згадавши про записку, що її він лишив у своїй кімнаті: адже тепер уже було досить-таки пізно.

— Чого б це пак? — здивувався Карлсон.— Невже комусь могло не сподобатись, що ти надумав трохи погуляти по даху?

— Еге ж, моїй мамі,— сказав Малий.— У неї нерви...

Коли Малий подумав про це, йому стало шкода мами, і він захотів швидше повернутися додому.

— А можна було б трохи пожартувати з пожежниками,— запропонував Карлсон.

Проте Малий не хотів більше жартувати. Він тихенько стояв і чекав, коли вже нарешті добереться до нього драбиною пожежник.

— Ну добре,— погодився Карлсон.— Мабуть, пора й мені лягати. Звичайно, ми поводилися дуже чемно, просто на диво спокійно, але ж не слід забувати, що в мене була сьогодні вранці гарячка щонайменше тридцять — сорок градусів.

І Карлсон подався до своєї хатки.

— Гей-гоп, Малий! — вигукнув він.

— Гей-гоп, Карлсоне! — озвався Малий, не зводячи погляду з пожежника, що дедалі вище вилазив драбиною.

— Слухай, Малий! — гукнув Карлсон, перше ніж сховатися за димарем.— Не кажи пожежникові, що я тут живу! Ти ж знаєш, я найкращий у світі пожежник, і вони будуть щоразу посилати по мене, коли десь загориться будинок.

Пожежник був уже близько.

— Не рухайся з місця! — звелів він Малому.— Стій спокійно, я зараз вилізу і зніму тебе!

Малий подумав, що це велика люб’язність пожежникова — застерегти його, проте вона зовсім зайва. Він же гуляв по дахах від самого обіду, а тут йому не дозволяють ступити кілька кроків до драбини.

— Це моя мама послала вас? — спитав Малий пожежника, коли той ніс його драбиною.

— Звичайно, мама, а хто ж,— відповів пожежник.— Але... мені весь час здавалося, що на даху було двоє хлопців.

Малий згадав, що просив його Карлсон, і поважно відповів:

— Ні, там, крім мене, не було більше нікого.

У мами справді були «нерви». Вона, і тато, і Боссе, і Бетан, і ще багато інших людей чекали внизу на Малого. Мама кинулась до нього, обняла його; вона й сміялася, й плакала. Потім тато поніс його додому, міцно пригортаючи до себе.

— Як ти нас налякав, Малий! — мовив Боссе.

А Бетан теж плакала й казала крізь сльози:

— Обіцяй, що більше ніколи так не робитимеш! Чуєш, ніколи!

А через годину, як Малий лежав уже в ліжку, біля нього зібралась уся родина, ніби це був день його народження. Але тато сказав дуже поважно:

— Невже ти не розумів, що ми будемо хвилюватися? Не думав, що мама журитиметься й плакатиме?

Малий заворушився на ліжку.

— Ну чого було хвилюватися? — буркнув він.

Мама міцно-міцно обняла його.

— Подумай тільки, а якби ти впав,— сказала вона.— Якби ми втратили тебе?

— Ви б тоді жалкували за мною? — з надією в голосі спитав Малий.

— Звичайно, жалкували б, а як же ти гадаєш? — відповіла мама.— Ти ж сам знаєш, що ми не віддали б тебе ні за які скарби на світі.

— Не віддали б навіть за сто тисяч мільйонів крон?

— Навіть за сто тисяч мільйонів крон.

— То я так дорого коштую? — здивувався Малий.

— Еге ж,— сказала мама і обняла його ще раз.

Малий міркував собі: сто тисяч мільйонів крон, яка величезна купа грошей! Невже він справді може так дорого коштувати? Адже цуценя, чудове цуценя можна купити всього лише за п’ятдесят крон.

— Слухайте, тату,— сказав нарешті Малий,— якщо я справді коштую сто тисяч мільйонів крон, то чи не можна мені одержати з цих грошей тепер п’ятдесят крон, щоб я купив собі маленького песика?

Карлсон грається в привида

Аж наступного дня біля столу, коли всі обідали, тато й мама спитали Малого, як він опинився на даху.

— Ти проліз у віконце на горищі? — спитала мама.

— Ні, я полетів з Карлсоном, що живе на даху,— відповів Малий.

Мама й тато ззирнулися.

— Ні, це вже занадто,— сказала мама.— Той Карлсон уже сидить мені в печінках!

— Слухай, Малий,— сказав тато,— ніякого Карлсона, що жив би на даху, не існує.

— Ні, існує,— сказав Малий.— Принаймні ще вчора існував.

Мама похитала головою.

— Добре, що скоро почнуться канікули і ти поїдеш до бабусі. Може, хоч там уже той Карлсон відчепиться під тебе.

Малий зовсім забув, що його чекає таке лихо. Його на ціле літо пошлють у село до бабусі! І він два місяці не побачить Карлсона! Взагалі в бабусі йому дуже подобається, там завжди так весело, гарно, але без Карлсона... А що, як Карлсон уже не житиме на їхньому даху, коли Малий повернеться додому?

Він сперся ліктями на стіл, обхопив голову руками й спробував уявити собі, як він житиме без Карлсона.

— Ти хіба не знаєш, що не можна класти лікті на . стіл? — зауважила Бетан.

— Стеж за собою! — відрубав їй Малий.

— Малий, прийми лікті зі столу,— сказала мама.— З’їси ще кучерявої капусти?

— Ні, краще вмерти,— відповів він.

— Ох, як негарно,— мовив тато.— Треба казати: «Ні, дякую».

«Чого це вони так командують хлопцем, що коштує сто тисяч мільйонів крон?» — подумав Малий, але вголос не вимовив цього.

Натомість він сказав:

— Ви ж самі чудово розумієте, що коли я кажу: «Краще вмерти», то маю на думці: «Ні, дякую».

— Але виховані люди так не кажуть,— мовив тато.— А ти хіба не хочеш стати вихованою людиною?

— Ні, тату, я хочу стати таким, як ви,— сказав Малий.

Мама, Боссе і Бетан зареготали.

Малий не зрозумів, чого вони регочуть, та йому здалося, що сміються з його тата, а цього вже він не міг стерпіти.

— Еге ж, я хочу бути таким, як ви, тату, бо ви дуже гарні,— сказав він, ніжно дивлячись на батька.

— Дякую, синку,— сказав тато.— Але як же це так, що ти не хочеш більше кучерявої капусти?

— Ні, краще вмерти!

— Та вона дуже корисна,— сказала мама.

— Мабуть, що так,— погодився Малий.— Я давно помітив: що їжа несмачніша, то вона корисніша. Хотів би я знати, чому всі ті вітаміни є тільки в тому, що несмачне?

— А ти б, звичайно, хотів, аби вітаміни були в шоколаді та жувальній гумці? — глузливо зауважив Боссе.

— Давно вже ти нічого не казав такого розумного,— відповів йому Малий.

 

Після обіду Малий пішов до своєї кімнати. Він усім серцем бажав, щоб якнайшвидше прилетів Карлсон. Адже Малому невдовзі доведеться поїхати з міста, тому він хотів тепер частіше зустрічатися з Карлсоном.

Карлсон, певне, вгадав його бажання, бо відразу прилетів, тільки-но Малий визирнув у вікно.

— У тебе сьогодні немає гарячки? — спитав Малий.

— У мене? Гарячки?.. В мене її ніколи не буває! Це тільки вмовляння.

— Ти вмовив себе, що маєш гарячку? — здивувався Малий.

— Ні, я вмовив тебе, що маю гарячку! — відповів Карлсон і задоволено засміявся.— Відгадай, хто найкращий у світі жартівник?

Він ані миті не сидів на місці. Розмовляючи з Малим, він весь час сновигав по кімнаті, обмацував усе, відчиняв дверцята, шухляди і з великою цікавістю оглядав кожну річ.

— Ні, сьогодні в мене немає гарячки. Сьогодні я надзвичайно здоровий і маю бажання трохи погратися.

Малий також був не від того, щоб трохи погратися. Проте насамперед хотів, аби мама, тато, Боссе і Бетан побачили нарешті Карлсона й перестали набридати йому розмовами про те, що Карлсон не існує.

— Почекай мене трошки,— швидко сказав він,— я зараз вернуся.

І він кинувся до вітальні.

Боссе і Бетан, на жаль, щойно кудись пішли, зате хоч мама й тато сиділи у вітальні. Малий схвильовано сказав їм:

— Мамо й тату, ходім зараз же до моєї кімнати!

Він не зважувався й згадувати про Карлсона — краще буде, як вони побачать його без попередження.

— А може, ти посидиш із нами? — спитала мама.

— Ні, ви ходіть зі мною. Там ви щось побачите.

Після недовгих переговорів Малому пощастило забрати маму й тата до своєї кімнати. Радий і щасливий, він відчинив навстіж двері — нарешті вони побачать Карлсона!

Та ба! Малий трохи не заплакав з розчарування. Кімната була порожня, так само, як минулого разу, коли він хотів показати Карлсона.

— То що ми маємо тут побачити? — спитав тато.

— Нічого особливого,— промимрив Малий.

На щастя, тієї миті задзвонив телефон, отож Малому не довелось нічого пояснювати. Тато пішов говорити по телефону, а мама згадала, що залишила в духовці солодкий пиріг, і поспішила до кухні.

Малий зостався сам і сів біля вікна. Він був дуже сердитий на Карлсона і поклав собі сказати йому все відверто, коли той знов прилетить.

Проте ніхто не прилетів. Натомість відчинилися дверцята шафи і звідти висунулось хитре Карлсонове обличчя.

Малий був страх який вражений.

— Що ти робив у моїй шафі? — спитав він.

— Сказати, що я там висиджував курчат? Коли ж ні! Сидів і думав про свої гріхи? Теж ні! Лежав на полиці й відпочивав? Оце воно й є! — відповів Карлсон.

Малий відразу забув, що сердиться на нього. Він просто зрадів, що Карлсон знайшовся.

— У твоїй шафі дуже гарно гратися в жмурки,— сказав Карлсон.— Може, пограємось, га? Я знов ляжу на полицю, а ти шукатимеш мене.

І, не чекаючи згоди Малого, він зник у шафі.

Малий чув, як він видряпувався на верхню полицю.

— Ну, тепер шукай! — гукнув Карлсон.

Малий відчинив дверцята навстіж і, звичайно, відразу побачив на полиці Карлсона.

— Фе, який ти поганий хлопчисько! — закричав Карлсон.— Міг же ти спершу пошукати мене на ліжку, під столом чи десь-інде. І щоб я грався з тобою! Фе, який ти поганий!

Тієї миті пролунав дзвінок біля вхідних дверей, і зразу мама з сіней гукнула:

— Малий, до тебе прийшли Крістер і Гунілла!

Цього було досить, щоб Карлсон знов повеселішав.

— Стривай, ми зараз пожартуємо з них,— прошепотів він Малому.— Зачини за мною шафу!

Ледве Малий устиг зачинити дверцята, як увійшли Гунілла й Крістер. Вони мешкали на тій самій вулиці і вчилися в одному класі з Малим. Малому дуже подобалась Гунілла, і він часто розповідав мамі, яка вона «страшенно гарна».

Крістера Малий також любив і давно вже пробачив йому гулю на лобі. Щоправда, вони з Крістером частенько билися, але після того знов лишалися друзями, як і були.

А втім, Малий бився не лише з Крістером, а майже і усіма дітьми з їхньої вулиці. Тільки Гуніллу він не чіпав ніколи.

— Як це сталося, що ти ще ні разу не набив Гуніллу? — спитала якось мама.

— Коли ж вона така страшенно гарна, що її ні за що бити,— відповів Малий.

Проте Гунілла теж часом, могла добре допекти йому. От хоча б учора, коли вони поверталися зі школи і Малий розповідав про Карлсона. Гунілла почала сміятися й заявила, що все це вигадка. Крістер підтримав її, тож Малий змушений був луснути його. Тоді Крістер у відповідь і шпурнув у Малого каменем.

Але тепер вони все-таки прийшли до нього в гості, і Крістер привів навіть свого песика Йофу! Побачивши Йофу, Малий зовсім забув про Карлсона, що лежав у шафі на полиці. «Немає в світі нічого кращого за собаку»,— подумав він.

Йофа підстрибував і гавкав, а Малий обіймав його та гладив по голові. Крістер стояв поруч і спокійно дивився, як Малий упадає біля собаки. Адже він знав, що Йофа — це його собака, тож нехай собі Малий хоч погладить і попестить його досхочу.

І раптом, саме як Малий захоплено бавився з Йофою, Гунілла, лукаво посміхаючись, спитала:

— А де ж твій приятель Карлсон, що живе на даху? Ми думали, що він у тебе.

Аж тепер Малий згадав, що Карлсон лежить на полиці в шафі. Проте він наперед не знав, що саме цього разу затіває Карлсон, тому й не признався Крістерові га Гуніллі, що той є в кімнаті.

— Ось ти, Гунілло, вважаєш, що я все вигадав про Карлсона. Вчора ти казала, що він тільки моя вигадка...

— А хіба ні? — І Гунілла так зареготала, що на щоках у неї з’явились ямочки.

— Уяви собі, що ні,— заперечив Малий.

— Але ж ти його справді вигадав,— втрутився в розмову Крістер.

— Ні, не вигадав,— стояв на своєму Малий.

Він міркував, чи варто пробувати розв’язати суперечку словами, чи, може, краще відразу й не морочитись, а дати Крістерові як слід. Але не встиг він на чомусь зупинитись, як із шафи пролунало голосне й дзвінке:

— Ку-ку-рі-ку!

— Що це? — спитала Гунілла і з подиву аж роззявила червоного, як вишня, ротика.

— Ку-ку-рі-ку! — знов почулося з шафи. Наче справді співав півень.

— У тебе що, в шафі живе півень? — здивувався Крістер.

Йофа почав гарчати. Малий так реготав, що не міг вимовити й слова.

— Ку-ку-рі-ку! — втретє почули вони.

— Я зараз відчиню шафу й погляну, що там,— сказала Гунілла.

Вона відчинила дверцята й зазирнула всередину. Крістер підбіг до неї і теж заглянув у шафу. Спочатку вони побачили тільки одяг, що там висів. Але потім з верхньої полиці до них долинув сміх. Крістер і Гунілла поглянули туди й побачили товстого чоловічка. Він зручно вмостився на полиці, підперши рукою голову, і помахував пухкенькою ніжкою. Його блакитні очі аж сяяли з радощів.

Гунілла й Крістер просто поніміли з подиву. Тільки Йофа не переставав гарчати.

Нарешті Гунілла отямилась і спитала:

— Хто це?

— Всього тільки невеличка химера,— відповів дивний чоловічок з полиці і ще швидше замахав ногою.— Химера, що лежить собі й відпочиває. Одне слово — вигадка.

— То це... то це...— затинаючись, промурмотів Крістер.

— Вигадка, що лежить собі й співає по-півнячому,— відповів чоловічок.

— То це Карлсон, що живе на даху! — прошепотіла Гунілла.

— А хто ж іще, по-твоєму? Може, це стара пані Густафсон, що має дев’яносто два роки, залізла сюди й заплуталась серед одежі?

Малий аж заходився від сміху — надто вже безглуздий вигляд мали розгублені Гунілла й Крістер.

— Вони, мабуть, поніміли,— насилу вимовив він.

Карлсон одним стрибком опинився на підлозі, підійшов до Гунілли й жартівливо ущипнув її за щоку.

— А що це за вигадка?

— Ми...— почав Крістер.

— Тебе звати Август, а ще як? — перебив його Карлсон.

— Ні, я ніякий не Август,— відповів Крістер.

— Чудово, підемо далі,— мовив Карлсон.

— Це Гунілла й Крістер,— пояснив Малий.

— Просто дивно, як людям не щастить,— мовив Карлсон.— Та що зробиш — усі, на жаль, не можуть знатися Карлсонами.

Він цікаво озирнувся й повів далі одним духом:

— А тепер я маю бажання трошки розважитись. Нумо кидати стільці через вікно абощо!

Малий не вважав, що це буде весела гра. До того ж він був певний, що мамі й татові також не дуже сподобається така розвага.

— Ох, які ви старомодні, страшенно старомодні,— мовив Карлсон.— Ну, хай вам біс, тоді придумайте щось самі, щоб було весело. А то я не граюся,— додав він і ображено надув губи.

— Авжеж, ми придумаємо щось інше,— благально сказав Малий.

Але Карлсон, мабуть, таки насправді розгнівався на них.

— Ось я візьму та й полечу собі геть,— заявив він. І Малий, і Крістер, і Гунілла розуміли, яке це буде для них лихо, тому хором почали вмовляти Карлсона, щоб він залишився.

Карлсон якусь миті, сидів насуплений і мовчав.

— Я ще не певний,— нарешті озвався він,— але, може, я й залишусь, коли вона,— Карлсон тицьнув пухкеньким пальцем у Гуніллу,— коли вона погладить мене й скаже: «Любий Карлсоне».

Гунілла з радістю погладила його й попросила:

— Любий Карлсоне, залишися з нами, ми неодмінно придумаємо якусь гру!

— Ну гаразд,— погодився Карлсон,— нехай буде так.

Дітям полегшало на серці. Проте ненадовго.

Мама й тато Малого звичайно щовечора виходили на прогулянку. І ось тепер мама гукнула з сіней:

— Малий, ми йдемо! Крістер і Гунілла можуть побути в тебе до восьмої, а потім ти лягай спати. Коли ми повернемось, я зайду віддати тобі на добраніч!

І діти почули, як у сінях зачинилися двері.

— Вона не сказала, до котрої години мені можна сидіти,— мовив Карлсон і знов насупився.— Я не хочу гратися, коли до мене ставляться так несправедливо.

— Ти можеш бути в мене, скільки захочеш,— сказав Малий.

Карлсон насупився ще дужче.

— А чому мене не випровадять звідси о восьмій, як інших? Ні, я не граюся!

— Гаразд, я попрошу маму, щоб вона випровадила й тебе додому о восьмій,— поспішив запевнити його Малий.— А ти не придумав, чим би нам розважитись?

І раптом поганий настрій у Карлсона як водою змило.

— Ми будемо гратися в привида й лякати людей,— запропонував він.— Ви не уявляєте собі, що я можу зробити з самим тільки простирадлом. Якби кожний, кого я налякав до смерті, давав мені за це по п’ять ере, то я міг би купити собі цілу купу шоколаду. Адже я найкращий у світі привид! — додав Карлсон, і очі в нього радісно заблищали.

Малий, Гунілла і Крістер залюбки пристали на гру в привида.

[1] Мансарда — кімната на горищі.

← Назад | На початок
Рейтинг: 0.0 з 5 (0 голос.)
Оцінити:   
up