Малий і Карлсон, що живе на даху (сторінка 3)

Проте Малий сказав:

— Може, не треба так страшно лякати людей?

— Спокійно, тільки спокійно! — сказав Карлсон.— Нe тобі вчити найкращого в світі привида, як він має лякати людей. Я лише трошки налякаю їх до смерті, вони навряд чи й помітять щось.

Карлсон підійшов до ліжка Малого, стягнув з нього простирадло й сказав:

— З цього простирадла вийде непоганий одяг привидові.

Він дістав з шухляди коробку з кольоровими олівцями і намалював ними на простирадлі страшну пику. Тоді взяв ножиці, і не встиг Малий його зупинити, як він вирізав дві дірки для очей.

— Простирадло — це дурниця, не варто й згадувати,— сказав він,— а привид мусить бачити. А то він може заблукати і попасти в Індію чи хтозна-куди.

А тоді Карлсон накрився простирадлом з головою так, що видно було тільки його пухкі руки.

Хоч діти й знали, що це лише Карлсон, завинений у простирадло, їм усе-таки стало трохи лячно, а Йофа заходився несамовито гавкати. Коли ж Карлсон увімкнув моторчика й почав літати навколо лампи під стелею, а простирадло заметляло на ньому, стало ще страшніше. Тепер уже справді було чого перелякатися.

— Я невеличкий моторизований привид, дивний, але симпатичний,— сказав Карлсон.

Діти принишкли і боязко дивилися на нього, а собака не переставав гавкати.

— Я, власне, люблю, щоб мотор ревів, коли я літаю,— вів далі Карлсон,— проте як для привида, то краще, мабуть, увімкнути глушник. Ось так!

Він покружляв кілька разів майже нечутно і став ще більше скидатися на привида.

Тепер треба було тільки знайти, кого налякати.

— Може, вийдемо на сходи, там хтось ітиме й налякається до смерті,— запропонував Карлсон.

Тієї миті задзвонив телефон, та Малий не захотів знімати трубки. Телефон дзвонив собі далі.

А Карлсон тим часом почав стогнати й охкати на всі лади.

— Привид, що не вміє як слід стогнати й охкати, нічого не вартий,— пояснив він.— Це перше, чого навчають маленьких привидів у їхній школі.

На всі ці приготування пішло багато часу. Коли вони вже стояли в сінях і лаштувалися вийти на сходи, щоб когось налякати, хтось легенько почав шкрябати зовні в двері. Спочатку Малий подумав, що то повернулися додому мама й тато. Але зненацька він побачив, що крізь шпару для листів хтось просовує довгу крицеву дротину. І Малий згадав, як зовсім недавно тато читав мамі в газеті про те, що в місті з’явилось багато квартирних злодіїв. Вони спочатку телефонують, щоб дізнатися, чи є хто вдома.

Якщо їм не відповідають, вони вирушують до тієї квартири, виламують замок і забирають із хати все, що тим є коштовного.

Малий страх як перелякався, коли збагнув, що до них добираються злодії. Гунілла й Крістер теж налякалися не менше. Крістер замкнув Йофу в кімнаті Малого, щоб той не заважав їм гратися в привида, і тепер дуже жал кував, що так зробив.

Лише Карлсон не боявся нічого.

— Спокійно, тільки спокійно! — прошепотів він.— У такому випадку привид — найкраще, що може бути. Переберімося до вітальні, бо, напевне, там твій тато тримає золоті зливки й діаманти.

Карлсон, Малий, Гунілла й Крістер якнайтихіше перебралися до вітальні й поховалися хто де міг. Карлсон заліз у гарну старовинну шаховку, де мама тримала обруси та серветки, і сяк-так причинив за собою дверцята. Добре зачинити він не встиг, бо саме тієї миті до вітальні навшпиньки зайшли злодії. Малий, що лежав за канапою біля коминка, обережно виглянув. Посеред кімнати стояло двоє чоловіків, дуже неприємних на вигляд, і уявіть собі: то були не хто інші, як Філле й Рулле!

— Треба знайти, де вони тримають гроші,— мовив Філле хрипким голосом.

— Певне, що там,— і Рулле показав на старовинний секретер з багатьма шухлядами.

Малий знав, що в одній шухляді лежать мамині гроші на господарство, а в іншій гарні дорогі брошки й каблучки — їх колись мамі подарувала бабуся. Татові золоті медалі, одержані за влучну стрільбу, теж були там.

«Який буде жах, коли все це заберуть злодії!» — подумав Малий і ледь не заплакав.

— Пошукай тут,— сказав Філле,— а я тим часом загляну до кухні, чи нема там срібних ложок і виделок.

Філле зник, а Рулле почав висовувати шухляди секретера. Раптом він аж свиснув з утіхи.

«Певне, знайшов гроші»,— подумав Малий і ще дужче засмутився.

Рулле висунув іншу шухляду і знову свиснув. Тепер ти, мабуть, натрапив на брошки й каблучки.

Однак більше Рулле вже не свистів, бо саме тієї миті дверцята шаховки відчинилися і звідти, жахливо стогнучи, вилетів привид. Коли Рулле обернувся й побачив привида, він квакнув з переляку і випустив на підлогу і гроші, і брошки, і каблучки, і все інше, що мав у руках. Привид літав навколо нього, стогнав і охкав; потім він раптом завернув до кухні. А за хвильку звідти вибіг блідий, як стіна, Філле.

— Прулле, ривид! — закричав він.

Він хотів сказати «Рулле, привид!», але був такий наляканий, що в нього язик заплітався, і натомість вийшло: «Прулле, ривид».

Та й не диво, що він перелякався.

Привид летів услід за ним і не переставав страшно охкати й стогнати.

Рулле й Філле кинулись до дверей, а привид за ними; вони вискочили в сіни, потім на сходи, а привид гнав їх сходами вниз і вигукував услід глухим голосом:

— Спокійно, тільки спокійно! Зараз я вас дожену, отоді ми потішимось!

Та врешті привид стомився й повернувсь до вітальні.

Малий позбирав гроші, брошки й каблучки і поклав їх назад до секретера, а Гунілла й Крістер познаходили всі ложки й виделки, що їх погубив Філле, коли метався між кухнею і вітальнею.

— Найкращий у світі привид — це Карлсон, що живе на даху,— сказав привид і зняв із себе простирадло.

Діти сміялись: вони були просто щасливі. А Карлсон додав:

— Ніщо не може зрівнятися з привидом, коли треба налякати злодіїв. Якби люди знали про це, то прив’язали б по невеличкому лихому привидові біля кожної каси в місті.

Малий стрибав з радощів: адже все скінчилося так добре!

— Просто смішно! Люди такі дурні, що вірять у привиди! — вигукнув він.— А тато сказав, що на світі немає нічого надприродного.

Малий кивнув головою, ніби стверджуючи власні слова.

— О, які дурні ті злодії,— додав він.— Подумали, що з шаховки вилетів привид, а насправді то тільки Карлсон, що живе на даху.

Карлсон виступає з ученим собакою Альбертом

Другого ранку заспаний патлатий хлопчик у смугастій блакитній піжамі приплентався босоніж до мами на кухню. Боссе і Бетан уже пішли до школи, а тато на роботу. В Малого уроки починалися дещо пізніше, і це було так добре, бо він хотів уранці лишитися бодай на трошки вдвох із мамою. Хоч він був уже великий хлопець і ходив до школи, проте любив посидіти в мами на колінах, коли ніхто не бачив.

Так гарно було поговорити з мамою, а коли вона мала час — то й разом поспівати або розповісти одне одному казку.

Мама сиділа біля столу, читала газету й пила каву. Малий мовчки виліз до неї на коліна. Мама ніжно пригорнула його до себе, і так вони сиділи, аж поки Малий остаточно прогнав сон.

Учора ввечері мама й тато гуляли трохи довше, ніж звичайно, і коли повернулися додому, Малий уже спав у своєму ліжку. Він розкинувся уві сні. Підтакуючи його, мама помітила, що в простирадлі вирізано дві дірки, і все воно було таке брудне, немов хтось навмисне пописав його вуглиною. «Не дивно, що він так швидко заснув»,— подумала мама. Тепер, коли її шибеник сидів у неї на колінах, вона вирішила не відпускати його від себе, аж поки дізнається, хто це зробив.

— Слухай, Малий,— почала вона,— я б дуже хотіла знати, хто це вирізав дірки в твоєму простирадлі. Тільки не згадуй мені про Карлсона, що живе на даху!

Малий мовчав і напружено думав. Адже їх таки вирізав Карлсон, а мама веліла йому й не згадувати про нього! Краще вже тоді нічого не казати й про злодіїв, бо ж мама однаково не повірить йому.

— Ну? — наполягала мама, не дочекавшись відповіді.

— А ви не могли б спитати про це в Гунілли? — хитро сказав Малий, а сам подумав: «Нехай Гунілла розповість мамі, як усе було насправді, адже мама їй більше йнятиме віри!»

«Он воно що, то це Гунілла зіпсувала простирадло»,— подумала мама. І зраділа, що її син — такий гарний хлопчик, не наговорює на інших, а хоче, щоб Гунілла сама призналася в усьому.

Мама ніжно обняла Малого. Вона вирішила нічого більше тепер не розпитувати за простирадло, а при нагоді поговорити як слід з Гуніллою.

— Ти, видно, дуже любиш Гуніллу? — сказала мама.

— Еге ж, люблю,— відповів Малий.

Мама знов почала читати газету, а Малий тихенько сидів у неї на колінах і думав собі про своє.

Кого ж він усе-таки любить? Насамперед і найдужче... маму, потім тата. Любить він ще Боссе і Бетан... Так, здебільшого він їх справді любить... особливо Боссе. Проте часом він такий сердитий на них, що ладен хтозна-що з ними зробити. Карлсона, що живе на даху, він також любить. І Гуніллу. Мабуть, він одружиться з нею, коли виросте, бо хоч-не-хоч, а жінку треба мати кожному. Звичайно, найкраще було б одружитися з мамою... але це, здається, неможливо.

І раптом Малому сяйнула думка, що дуже його стурбувала.

— Слухайте, мамо,— занепокоєно спитав він.— А коли Боссе виросте великий і помре, я повинен буду одружитися з його жінкою?

Мама здивовано відсунула від себе чашку з кавою.

— Чого це тобі раптом спало таке на думку? — спитала вона.

В її голосі бринів сміх, і Малий злякався, що сказав якусь дурницю, тому не хотів говорити далі. Але мама наполягала:

— Чому ти так думаєш?

— Таж мені дістався старий велосипед Боссе,— пояснив Малий.— І його старі ковзани... І ті ковзани, що він катався, коли був такий, як я... Я доношую його старі піжами, капці і все інше...

— Ну, а старої жінки Боссе тобі не дістанеться, я твердо обіцяю,— поважно вже сказала мама.

— А чи не можна мені буде одружитися з вами? — спитав Малий.

— Очевидно, ні,— відповіла мама.— Адже я одружена вже з татом.

Так, це була правда.

— Як погано вийшло, що і я, і тато любимо вас,— незадоволено сказав Малий.

Мама засміялася і сказала:

— Якщо ви обидва любите мене, то виходить, я справді гарна.

— Добре вам так казати,— зітхнув малий.— Ну що ж, доведеться одружуватися з Гуніллою. Нічого не вдієш.

І Малий задумався. Він міркував про те, що йому, певне, буде не так уже й приємно жити весь час разом з Гуніллою. Адже вона часом буває така марудна. Добре жити з мамою, татом, Боссе й Бетан. За дружиною він би не нудьгував.

— Я куди більше хотів би мати собаку, ніж дружину. Мамо, то я ніколи й не дістану пса?

Мама зітхнула. Знову він почав про свого собаку. Ці розмови були майже такі самі нестерпні, як і про Карлсона, що живе на даху.

— Знаєш, Малий,— мовила вона,— я думаю, що тобі пора одягатися, бо ти спізнишся до школи.

— Ви завжди так,— з докором сказав Малий.— Як тільки я починаю розмову про собаку, згадуєте мені про школу!

 

Сьогодні Малому було приємно йти до школи, бо він мав багато чого обміркувати з Гуніплою та Крістером.

Додому вони йшли разом, як завжди, і Малий тішився, бо ж Крістер і Гунілла теж були вже знайомі з Карлсоном.

— Він такий веселий, еге ж? — сказала Гунілла.— Як ти гадаєш, він сьогодні знову прилетить?

— Не знаю,— відповів Малий.— Він каже тільки, що прилетить приблизно, а це означає — коли йому заманеться.

— Сподіваюся, він прилетить приблизно сьогодні,— мовив Крістер.— Можна, ми з Гуніллою підемо до тебе?

— Звичайно, можна,— відповів Малий.

 

Раптом з’явилася ще одна істота, що захотіла йти разом з ними. Саме тоді, як діти мали переходити вулицю, до Малого підбіг чорний невеличкий пудель. Він обнюхав коліна Малого й привітно дзявкнув.

— Гляньте, який гарненький песик! — радісно вигукнув Малий.— Він, певне, боїться машин на вулиці і просить, щоб я перевів його на той бік!

Малий залюбки переводив би його через усі перехрестя в місті. Мабуть, песик відчував це: він вистрибом біг бруківкою, намагаючись триматися якнайближче до ніг Малого.

— Ох, який він гарний,— сказала Гунілла.— Ходи сюди, песику!

— Ні, він хоче йти зі мною,— сказав Малий і взяв цуценя за нашийника.— Він уже полюбив мене.

— Мене він теж полюбив,— сказала Гунілла.

Песик, здавалося, ладен був любити весь світ, аби тільки його любили. А Малий полюбив його. О, як він його полюбив! Він нахилився й почав голубити песика та називати його найніжнішими словами — виходило, що то найкращий, наймиліший, найдорожчий собака на світі. Цуцик помахував хвостиком і, мабуть, теж так думав. Він радісно підстрибував, гавкав, а як діти завернули на свою вулицю, побіг слідом за ними.

Малий враз загорівся божевільною думкою.

— Певне, йому ніде жити! — сказав він.— Певне, в цього песика немає господаря!

— Що ти вигадуєш! Звичайно, є,— мовив Крістер.

— Звідки ти знаєш, що є? — сердито спитав Малий.— Звідки, га?

Хіба міг зрозуміти Крістер, що означає не мати собаки, ніякого собаки! Адже в нього самого був Йофа!

— Ходи до мене, песику! — покликав Малий, дедалі більше вмовляючи себе, що цуценяті ніде жити.

— Гляди, щоб він не пішов за тобою додому,— попередив Крістер.

— А я цього й хочу,— відповів Малий.— Нехай іде.

І цуцик справді подався за ними. Так вони дійшли до самого будинку, де жив Малий. Тоді Малий узяв цуценя на руки й поніс нагору.

— Я спитаю мами, чи можна мені залишити його в себе,— схвильовано сказав він.

Та мами не було вдома. На столі в кухні лежала записка, і Малий довідався з неї, що мама внизу, в пральні, і що він може зайти до неї, коли йому чогось треба.

Тим часом песик, немов ракета, помчав до кімнати Малого.

Діти кинулися за ним.

Малий нетямився з радощів.

— Він хоче жити в мене! — вигукнув він.

Цієї самої миті у вікно залетів Карлсон, що живе на даху.

— Гей-гоп! — крикнув він.— Це ви собаку випрали, що на ньому так збіглася шерсть?

— Це ж не Йофа, хіба ти не бачиш? — сказав Малий.— Це мій собака.

— Ні, не твій,— заперечив Крістер.

— У тебе нема собаки,— озвалась і собі Гунілла.

— А от у мене там, нагорі, тисячі собак,— сказав Карлсон.— Найкращий у світі собачник — це...

— Щось я не бачив ніяких собак, коли був у тебе,— перебив його Малий.

— То їх просто не було вдома,— пояснив Карлсон.— Вони всі порозліталися. Адже мої собаки вміють літати, як і я.

Малий не слухав Карлсона. Тисячі собак, що вміють літати, не могли зрівнятися з його маленьким ласкавим цуценям.

— Ні, я таки думаю, що в нього нема господаря,— знову сказав він.

Гунілла нахилилась до собаки.

— Принаймні на нашийнику в нього написано «Альберг»,— мовила вона.

— Звісно, це прізвище його господаря,— додав Крістер.

— А може, той Альберг уже помер? — сказав Малий.— А як він навіть живий, то не любить собаки, бо не дбає про нього.

Раптом у Малого з’явилась інша чудова думка.

— А може, це собаку звуть Альбергом? — сказав він і з надією глянув на Крістера й Гуніллу.

Але ті лише засміялися.

— У мене багато собак теж звуться Альбергами,— мовив Карлсон.— Гей-гоп, Альбергу!

Цуценя підстрибнуло до Карлсона й весело загавкало.

— Ось бачите! — вигукнув Малий.— Він знає, що його звуть Альберг! Ходи сюди, любий Альбергу!

Гунілла знову схопила цуценя.

— На нашийнику є й номер телефону,— безжально сказала вона.

— Ну й що ж, собака має власний телефон,— мовив Карлсон.— Скажи йому, хай зателефонує й попередить свою господиню, що повернеться пізно. Мої собаки завше телефонують, коли затримуються.

Він погладив цуценя пухкою ручкою.

— Один із моїх собак — до речі, його теж звати Альберг — якось днями затримався,— вів далі Карлсон,— і хотів зателефонувати додому, щоб попередити мене, але трохи переплутав номер і попав до старої майорихи, що живе на Кунгсгольмі. Коли вона збагнула, що біля телефону собака, то сказала: «Ви набрали не собачий номер».— «Чого ж ви тоді відгавкуєтеся?» — ввічливо спитав Альберг. От який він розумний пес!

Малий не слухав Карлсона. Його тепер ніщо не цікавило, крім цуценяти. І навіть, як Карлсон заявив, що хотів би трохи погратися, Малий не звернув на нього уваги. Тоді Карлсон відкопилив спідню губу й сказав:

— Я не граюся! Ти тільки й знаєш, що своє цуценя, а мені хочеться чимось розважитись.

Гунілла й Крістер підтримали його.

Карлсон миттю перестав супитись.

— Давайте влаштуємо виставу,— запропонував він.— Відгадайте, хто найкращий у світі штукар?

Малий, Гунілла й Крістер відразу вгадали: мабуть, Карлсон, що живе на даху.

— Отже ми домовилися, що влаштуємо виставу,— сказав Карлсон.

— Так,— відповіли діти.

— І домовилися, що вхідний квиток коштуватиме один цукерок,— вів далі Карлсон.

— Так,— погодились діти.

— І ще ми домовимося, що всі цукерки підуть на благодійну справу,— мовив Карлсон.

— Хай буде так,— сказали діти трохи здивовано.

— І що є тільки одна благодійна справа — догоджати Карлсонові, що живе на даху.

Діти ззирнулися.

— А може...— почав Крістер.

— Ми домовилися! — закричав Карлсон.— А то я не граюся.

Так і домовились: усі цукерки забере Карлсон, що живе на даху.

Крістер і Гунілла помчали на вулицю й розповіли всім дітям, що нагорі в Малого зараз почнеться велика вистава. І всі, хто мав хоч п’ять ере, подався до крамнички купувати «вхідний цукерок».

Потім Гунілла стала біля дверей до кімнати Малого: вона відбирала цукерки і клала їх у коробку. На коробці кольоровим олівцем написано: «На добродійні заходи».

Посеред кімнати Крістер поставив в один ряд стільці — там мали сидіти глядачі. Куток кімнати завісили ковдрою. Звідти долинав шепіт і собачий гавкіт.

— Що нам показуватимуть? — спитав один хлопчик, на ім’я Kippe.— Коли якусь дурницю, то я заберу назад свій цукерок.

Ні Малий, ні Гунілла, ні Крістер не любили Kippe: йому завжди щось не подобалося.

Та ось нарешті з-за ковдри з’явився Малий. Він тримав на руках цуценя.

— Зараз ви побачите найкращого в світі штукаря і вчену собаку Альберга,— виголосив він.

— Як вам уже сказали... виступає найкращий у світі штукар,— почувся з-за ковдри голос, і перед глядачами з’явився Карлсон. Голову йому прикрашав циліндр, що належав татові Малого, а на плечі Карлсон накинув мамин картатий фартух, зав’язавши його поворозки спереду в розкішний бант. Фартух правив Карлсонові за чорний плащ, такий, як звичайно носять штукарі.

Всі заплескали в долоні. Всі, крім Kippe.

Карлсон самовдоволено вклонився. Потім скинув з голови циліндра й показав усім, що циліндр порожній,— так само, як роблять штукарі.

— Прошу, шановні панове, переконайтеся, що в циліндрі нічого нема, анічогісінько!

«Зараз він витягне звідти кролика,— подумав Малий, бо таке він бачив колись у цирку.— Ото буде дивина, як Карлсон справді витягне з циліндра кролика!»

— Як я вже сказав, тут нічого немає,— похмуро вів далі Карлсон.— І не буде, коли ви сюди самі нічого не покладете,— додав він.— Я бачу, що тут сидять малі ненажери і їдять цукерки. Зараз ми пустимо циліндр по колу, і кожен із вас покладе в нього по цукерку. Все це піде теж на благодійну справу.

Малий обійшов із циліндром дітей і назбирав трохи цукерків. Тоді віддав циліндра Карлсонові.

— Чогось у ньому дуже торохтить,— сказав той, піднімаючи циліндра.— Якби він був повний, то так не торохтіло б.

Карлсон узяв один цукерок і засунув до рота.

— Оце-то правдива благодійність! — сказав він і почав задоволено жувати.

Kippe не поклав у циліндр цукерка, хоч мав їх цілий пакуночок.

— Отже, мої любі друзі... І ти, Kippe,— сказав Карлсон,— перед вами вчений собака Альберг. Собака, що вміє робити все: телефонувати, літати, пекти булочки, піднімати лапу... одне слово — все!

Тієї миті пудель справді підняв лапу — якраз біля стільця, де сидів Kippe, і зробив на підлозі калюжку.

— Ось бачите, я не перебільшую,— сказав Карлсон.— Цей пес вміє геть усе.

— Пхе! — мовив Kippe й відсунув стільця від калюжки.— Таку штуку зробить кожний звичайний собака! От хай цей Альберг трохи поговорить. Оце вже буде важче, ха-ха-ха!

Карлсон звернувся до цуценяти:

— Хіба тобі важко говорити, Альбергу?

— Ні,— відповів Альберг.— Мені важко говорити лише тоді, коли я курю цигарку.

Малий, Гунілла й Крістер аж підскочили з подиву, бо й справді здавалося, що говорить Альберг. Проте Малий усе-таки подумав, що то просто Карлсонові витівки. Та й добре, бо він хотів мати звичайного пса, а не такого, що вміє говорити.

— Любий Альбергу,— вів далі Карлсон,— може, ти розповіси своїм друзям... І Kippe теж, щось із свого собачого життя?

— Залюбки,— погодився Альберг.

І він почав оповідати, грайливо вистрибуючи навколо Карлсона.

— Якось увечері я був у кіно.

— Еге ж, ти був у кіно,— сказав і собі Карлсон.

— Так, і побіч мене на тій самій лаві сиділо дві блохи,— вів далі Альберг.

— Невже? — здивувався Карлсон.

— Так. І як ми після кіно вийшли на вулицю, одна блоха сказала другій: «Що ми будемо робити: підемо додому пішки чи поїдемо на собаці?»

Всі діти вважали, що вистава була гарна, хоч, щоправда, ніяких штук їм не показували. Лише Kippe був невдоволений.

— Скажи йому, нехай він спече булочку,— поглузував він.

— Ти спечеш булочку, Альбергу? — спитав Карлсон.

Альберг позіхнув і ліг на підлогу.

— Ні, не спечу,— відповів він.

— Ага, він таки не вміє пекти булочки! — зрадів Kippe.

— Не спечу, бо не взяв із собою дріжджів,— пояснив Альберг.

Усім Альберг сподобався, та Kippe не здавався.

— Тоді нехай він політає. На це не треба дріжджів.

— Ти політаєш, Альбергу? — спитав Карлсон собаку.

Здавалося, що Альберг спить, проте він усе-таки відповів Карлсонові:

— Що ж, можу трошки політати, але якщо й ти будеш зі мною, бо я обіцяв мамі ніколи не літати самому.

— Тоді ходи сюди, любий Альбергу,— сказав Карлсон і взяв цуценя на руки.

А за мить Карлсон з Альбергом уже летіли. Спочатку вони піднялися під стелю і трохи покружляли навколо лампи, а потім вилетіли крізь вікно. Kippe аж зблід з подиву.

Всі діти кинулись до вікна подивитись, як Карлсон і Альберг ширяють над дахом.

Проте Малий злякано крикнув:

— Карлсоне, Карлсоне, вертайся назад із моїм собакою!

І Карлсон послухався. Він зразу вернувся до кімнати і випустив Альберга на підлогу.

Альберг стріпнувся. Він мав дуже розгублений вигляд: можна було подумати, що то його перший політ у житті.

— Ну, на сьогодні вже годі. Більше нема чого показувати,— мовив Карлсон.— А це тобі,— додав він і легенько штовхнув Kippe.

Kippe не зрозумів, чого Карлсон хоче.

— Давай цукерок! — сказав той.

Kippe вийняв свій пакуночок і віддав його Карлсонові — але спершу таки встиг узяти з нього ще один цукерок.

— Я ще не бачив такого ненажерливого хлопця! — сказав Карлсон. Потім він занепокоєно оглянувся навколо.— А де коробка зі збором на благодійну справу? — спитав він.

Гунілла пішла по коробку. Вона гадала, що тепер, коли Карлсон має стільки цукерків, він хоч почастує всіх. Та він схопив коробку й заходився рахувати цукерки.

— П’ятнадцять,— сказав він.— Якраз стане на вечерю! Гей-гоп, діти, я поспішаю додому вечеряти!

І Карлсон зник за вікном.

Діти почали розходитись. Гуніллі й Крістерові теж час було додому. Малий залишався з Альбергом, а йому саме цього й хотілося. Він взяв цуценя на руки, сів на стілець і почав нашіптувати йому ніжні слова. Песик лизав його в обличчя, а потім заснув. Уві сні він солодко сопів.

Та коли повернулася з пральні мама, все жахливо змінилось. Мама ніяк не вірила, що в Альберга немає господаря. Вона зателефонувала по номеру, що був на нашийнику в собаки, і розповіла, що її син знайшов маленького чорного пуделя.

Тим часом Малий стояв поруч неї з песиком на руках і водно шепотів:

— Любий, добрий боже, зроби так, що це був не їхній собака!

Та ба — виявилося, що песик таки їхній!

— Знаєш, синку, хто господар Бобі? — спитала мама, поклавши трубку.— Хлопчик, що зветься Стафан Альберг.

— Бобі? — здивувався Малий.

— Авжеж, так звуть собаку. Стафан півдня проплакав за ним. О сьомій він прийде забрати Бобі.

Малий нічого не сказав, тільки трохи зблід, і в очах йому потемніло.

Він пригорнув цуценя і зашепотів йому на вухо так, щоб не чула мама:

— Любий Альбергу, як би я хотів, щоб ти був мій песик!

Проте о сьомій годині прийшов Стафан Альберг і забрав цуценя.

А Малий лежав на своєму ліжку й гірко плакав.

Карлсон приходить на іменини

Настало літо. Навчання в школі скінчилося, і Малий лаштувався їхати до бабусі. Але перед цим мала відбутись одна дуже важлива подія — Малому сповнялося вісім років. О, як довго він чекав на свої іменини! Чи не від самого того дня, коли йому минуло сім років.

Дивно, як багато часу минає між днями народження. Майже стільки, як між різдвяними святами!

Увечері напередодні іменин Малий мав розмову з Карлсоном.

— Завтра в мене день народження,— сказав Малий.— Прийдуть Гунілла й Крістер, і в моїй кімнаті для вас накриють стіл...— Малий замовк і спохмурнів.— Я б залюбки запросив і тебе,— додав він,— але ж...

Мама так сердилась на Карлсона, що дарма було й просити в неї дозволу.

Карлсон насупився, як ніколи, й заявив:

— Я не граюсь, як ти не запросиш мене. Я теж хочу повеселитися.

— Гаразд, гаразд, приходь,— квапливо сказав Малий.

Ні, хай буде, що буде, а він таки поговорить із мамою. Він не буде святкувати іменин без Карлсона.

— А чим нас пригощатимуть? — спитав Карлсон.

Він уже перестав супитися.

— Звісно, тортом,— відповів Малий.— Мені спечуть іменинний торт з вісьмома свічечками.

— Оце добре! — втішився Карлсон.— Слухай, знаєш, що мені спало на думку?

— А що? — спитав Малий.

— Попроси маму, нехай вона краще спече тобі замість одного торта з вісьмома свічечками вісім тортів з однією свічечкою.

Малий не думав, що мама на таке згодиться.

— А подарунки ти якісь дістанеш? — спитав Карлсон.

— Не знаю,— відповів Малий і зітхнув.

Він був певен, що однаково не одержить того, чого найбільше в світі бажає.

— Собаки мені, мабуть, довіку не подарують,— сказав він.— Але, звичайно, я матиму багато інших подарунків. Тому я вирішив бути веселий цілий день і зовсім не думати про пса.

— Крім того, ти маєш мене,— сказав Карлсон.— А я ж, сподіваюсь, трохи кращий за собаку!

Він схилив набік голову і глянув на Малого.

— Цікаво було б мені знати, які ти одержиш подарунки. Чи в тебе будуть цукерки? Якщо будуть, то, я гадаю, їх треба зразу віддати на благодійну справу.

— Добре, коли я дістану цукерки, то віддам їх тобі.

Малий залюбки зробив би для Карлсона все, особливо тепер, коли вони мали розлучитися.

— Карлсоне, післязавтра я на ціле літо їду до своєї бабусі,— сказав Малий.

Спочатку Карлсон посумнів, але потім поважно заявив:

— Я теж поїду до своєї бабусі. Вона набагато бабусіша за твою.

— А де твоя бабуся живе? — спитав Малий.

— У будинку, де ж іще? Чи ти, може, гадаєш, що в неї немає хати і вона цілу ніч бігає?

Більше вони не говорили ні про Карлсонову бабусю, ні про день народження Малого, бо було вже пізно і Малий мусив якнайшвидше лягати в ліжко, щоб не проспати своїх іменин.

 

Настав ранок. Малий, прокинувшись, лежав і чекав, що ось-ось відчиняться двері і всі зайдуть вітати його — з іменинним тортом і подарунками. Хвилини спливали страшенно довго. Малий уже не міг дочекатися. Йому аж млосно-стало з нетерпіння.

Та ось у передпокої почулася хода і з-за дверей долинув спів: «На многі літа». Двері відчинились, і на порозі з’явилися всі — мама, тато, Боссе й Бетан.

Малий підвівся на ліжку, і очі в нього заблищали.

— Вітаємо тебе, любий синку! — мовила мама.

— Вітаємо! — проказали всі.

І перед Малим поставили тацю. На ній був торт з вісьмома свічечками та інші подарунки.

Подарунків було багато — хоч, здається, менше, ніж він звичайно отримував на іменини. Тільки чотири пакуночки. Малий швидко порахував їх.

Але тато сказав:

— Може, ти вдень одержиш ще щось — не конче ж усі подарунки діставати вранці.

Малий дуже радів своїм чотирьом пакуночкам. У них виявились: коробка кольорових олівців, іграшковий пістолет, книжечка й нові сині штанці. Все йому страшенно сподобалось. Які вони гарні — і мама, і тато, і Боссе, і Бетан! Ніхто не має таких гарних батьків і таких уважних сестри та брата!

Малий кілька разів вистрілив із пістолета. Звук був чудовий. Вся родина сиділа на краю ліжка і слухала, як він стріляє. О, він дуже любив їх усіх!

— Подумати лише, минуло вже вісім років, відколи цей пуцьвірінок з’явився на світ! — сказав тато.

— Так, час збігає! — зітхнула мама.— А пам’ятаєш, який того дня був дощ у Стокгольмі?

— Мамо, то я народився тут, у Стокгольмі? — спитав Малий.

— Ну звичайно, в Стокгольмі,— відповіла мама.

— Але ж Боссе й Бетан народилися в Мальме?

— Так, у Мальме.

— А ви, тату, народилися в Гетеборзі? Ви якось мені казали...

— Авжеж,— відповів тато.

— А ви, мамо, де народилися?

— В Ескільтуні,— сказала мама.

Малий палко обняв її.

— Яке щастя, що ми всі зустрілися!

Всі з ним погодились.

Потім вони ще раз проспівали Малому «На многі літа», а Малий ще раз вистрілив з пістолета. І який був луск!

Протягом дня він ще не раз стріляв із пістолета, чекав на гостей і все згадував татові слова про те, що, може, вдень будуть іще якісь подарунки. На мить він повірив, що станеться диво — йому подарують собаку, але відразу ж зрозумів, що такого не може бути, і навіть вилаяв себе за дурні мрії. Адже він вирішив не думати сьогодні про собаку і бути веселим цілий день.

І Малий справді був веселий.

Зразу ж після обіду мама почала накривати стіл у його кімнаті. Вона прибрала стіл квітами і принесла три найкращі рожеві чашечки.

— Мамо,— сказав Малий,— треба чотири чашки.

— Навіщо чотири? — здивувалася мама.

Малий збентежився. Тепер він мусив признатися, що запросив на іменини й Карлсона, хоч мама, звичайно, не буде рада.

— Карлсон, що живе на даху, також прийде до мене,— сказав Малий і твердо подивився мамі в очі.

— Ох,— зітхнула мама.— Ну що ж, хай приходить. Адже сьогодні твої іменини.

Вона погладила Малого по русявій голівці.

— Скільки ще в тебе дитячих вигадок, Малий. Навіть не віриться, що тобі вже вісім років... Якого ж ти насправді віку?

— Я чоловік у розквіті сил,— поважно відповів Малий.— Достоту, як Карлсон!

 

Час повільно минав. Уже давно настало те «вдень», що про нього казав тато, але ніяких більше подарунків Малий не одержав.

Та врешті один він таки дістав.

Боссе й Бетан — у них ще не почалися канікули — повернулися зі школи і відразу ж зачинилися в кімнаті Боссе. Малого туди не пустили. Він чув, як брат і сестра сміялися та шелестіли папером за дверима, і аж лопав з цікавості.

За деякий час вони вийшли, і Бетан, сміючись, вручила йому пакунок. Малий дуже зрадів і хотів зразу розірвати обгортку, але Боссе сказав:

— Спершу прочитай вірша на пакунку.

Вони написали вірша великими друкованими літерами, щоб Малому було легко читати.

Ось що він прочитав:

Кожну днину, повсякчас
Ти канючив пса у нас.
Тож сестричка й братик — ах! —
Хоч набігалися страх,
А купили тобі пса.
е не песик, а краса!
Оксамитовий, пухкий,
І ласкавий, і м’який,
Не попросить їсти й пити,
Буде він тебе любити.

Малий стояв, мов укопаний, і не казав ні слова.

— Ну, а тепер розв’яжи пакунок,— мовив Боссе.

Та Малий кинув пакунок на підлогу, і з очей йому бризнули сльози.

— Чого ж ти, Малий, що з тобою? — спитала Бетан.

— Не плач, Малий, не треба! — засмучено сказав Боссе.

Бетан обняла його.

— Пробач нам! Ми тільки хотіли пожартувати, розумієш?

Малий рвучко випручався від неї. Обличчя в нього було мокре від сліз.

— Ви ж знали,— схлипнув він,— ви ж знали, що я хотів живого собаку! А ви ще й дратуєте мене...

Він побіг до своєї кімнати і впав на ліжко. Боссе і Бетан кинулись за ним. Прибігла й мама. Проте Малий не слухав, що вони йому казали,— він аж тіпався з плачу.

Тепер іменини були зіпсовані. А він же хотів цілий день бути веселим, навіть коли й не дістане собаки. Але одержати в подарунок, ніби на сміх, оксамитового песика... Згадуючи про це, Малий знову починав ридати і ще глибше ховав обличчя в подушку.

Мама, Боссе й Бетан стояли навколо ліжка Малого. Вони теж були зажурені.

— Треба зателефонувати татові й попросити, щоб він прийшов з роботи трохи раніше,— сказала мама.

Малий плакав... Що з того, що тато прийде додому? Все тепер здавалося Малому безнадійно смутним. Іменини зіпсовані, і нічим уже не зарадиш.

Він чув, як мама пішла телефонувати, але плакав далі. Чув, як через годину прийшов додому тато, але не перестав плакати. Він більше ніколи не буде веселий. Найкраще було б тепер умерти, і тоді Боссе й Бетан залишили б собі оксамитового песика, щоб той їм завжди нагадував, яку кривду вони заподіяли своєму маленькому братикові на його іменини, коли він був ще живий...

Та ось усі знов зібралися коло його ліжка — і тато, і мама, і Боссе, і Бетан. Проте Малий ще глибше занурив обличчя в подушку.

— Слухай, Малий, там біля дверей на тебе хтось чекає,— сказав тато.

Малий не озвався.

Тато поторсав його за плече.

— Чуєш, на тебе в сінях чекає один приятель!

— То Гунілла або ж Крістер,— неприязно промурмотів Малий.

— Ні, цього разу приятеля звуть Бімбо! — сказала мама.

— Я не знаю ніякого Бімбо! — промурмотів Малий ще неприязніше.

— Ти його справді не знаєш,— сказала мама.— Але він дуже хоче познайомитися з тобою.

Тієї миті в сінях тоненько заскавчало цуценя.

Малий напружив м’язи і вчепився в подушку. Ні, це йому уявляється.

Коли цуценя заскавчало ще раз, Малий аж підскочив на ліжку.

— То пес? — спитав він.— Справжній живий пес?

Тоді Боссе кинувся до сіней і за мить повернувся, несучи на руках — о, мабуть, це все тільки сон! — маленьку таксу.

— Це мій живий песик? — прошепотів Малий.

В очах йому ще й досі блищали сльози. Він простяг руки до Бімбо. Здавалося, Малий боїться, що цуценя може кожної миті зникнути, як марево.

Але цуценя не зникало. Воно сиділо в Малого на руках, лизало йому обличчя, скавчало й гавкало, обнюхувало йому вуха. Бімбо був зовсім-зовсім живий!

— Тепер ти радий, Малий? — запитав тато.

Малий тільки зітхнув. Як можна таке питати! Він був такий щасливий, що йому аж защеміло десь усередині — чи то в душі, чи в животі. А може, так завжди буває, коли ти по-справжньому щасливий?

— А той оксамитовий песик буде іграшкою для Бімбо. Добре, Малий? — спитала Бетан.— Ми й гадки не мали тебе дратувати... так жорстоко,— додала вона.

Малий усе забув. Крім того, він не дуже дослухався до її слів, бо саме розмовляв з Бімбо.

— Бімбо, любий Бімбо, ти — мій собака!

Потім він сказав мамі:

— Мені здається, що Бімбо куди кращий за Альберга. Адже такси — найкращі в світі собаки.

Та ось Малий згадав, що скоро мають прийти Гунілла й Крістер.

О, він навіть не уявляв собі, скільки радощів дасть йому цей день. Подумати тільки, адже Гунілла й Крістер зараз побачать, що він має собаку, цього разу справді свого власного собаку, та ще й такого гарного, найкращого в світі!

Але раптом він занепокоївся:

— Мамо, а я зможу взяти Бімбо, коли їхатиму до бабусі?

— Авжеж. Ти повезеш його ось у цьому кошику,— відповіла мама й показала на маленького кошика, що його Боссе приніс із сіней разом з цуценям.

— Добре,— зрадів Малий.

Пролунав дзвінок. Це прийшли Гунілла й Крістер. Малий кинувся їм назустріч і закричав:

— Мені подарували собаку! Я тепер маю власного собаку!

— Гляньте, який чудовий! — вигукнула Гунілла, але потім похопилась і сказала: — Вітаємо тебе! Ось подарунок від Крістера й від мене.

І вона дала Малому пакуночок із цукерками. Потім знов кинулася до Бімбо й закричала:

— О, який же він гарненький!

Малому було приємно слухати такі слова.

— Майже такий гарний, як Йофа,— мовив Крістер.

— Навіть кращий,— сказала Гунілла.— І куди кращий за Альберга.

— Еге ж, за Альберга кращий,— погодився Крістер.

Малий подумав, що і Гунілла й Крістер чудові приятелі. І він запросив їх до іменинного столу.

Мама саме наставила там повно-повнісінько смачних бутербродів з шинкою та сиром і цілу купу тістечок. А посеред столу поставила іменинний торт з вісьмома свічечками.

Потім вона принесла з кухні великий глечик гарячого шоколаду й почала наливати його в чашки.

— Ми не чекатимемо на Карлсона? — обережно спитав її Малий.

Мама похитала головою.

— Ні, я гадаю, що не варто на нього чекати. Бо знаєш, Малий, я майже певна, що він сьогодні не прийде. І взагалі, махни ти на нього рукою. Адже тепер у тебе є Бімбо.

Звісно, тепер у Малого був Бімбо, але все одно він хотів, щоб Карлсон прийшов на його свято.

Гунілла й Крістер сіли до столу, і мама почала пригощати їх бутербродами. Малий поклав Бімбо в кошик і також сів до столу.

Потім мама вийшла, залишивши дітей самих.

Боссе просунув носа в двері й гукнув:

— Не з’їжте весь торт, залиште й нам з Бетан покуштувати!

— Добре, залишимо по шматочку,— пообіцяв Малий.— Хоч це й несправедливо: адже ви стільки з’їли іменинних тортів, поки мене ще не було на світі.

— Тільки гляди, щоб мені залишив великий шматок! — додав Боссе й зачинив двері.

Тієї ж миті за вікном почулося гудіння, і до кімнати влетів Карлсон.

— Ви вже сіли до столу? — закричав він.— Мабуть, уже все поїли?

Малий заспокоїв його; мовляв, є ще всього доволі.

— От і добре,— мовив Карлсон.

— А хіба ти не привітаєш Малого з днем народження? — здивувалася Гунілла.

— Ага, вітаю,— сказав Карлсон.— Де мені сісти?

Мама так і не поставила для Карлсона чашки.

Коли він помітив це, то відкопилив спідню губу й насупився.

— Я не граюся, це несправедливо. Чому мені не поставили чашки?

Малий квапливо віддав йому свою чашку, а сам тихенько пробрався до кухні й приніс собі іншу.

— Мені подарували собаку, Карлсоне,— сказав він, повернувшись до кімнати.— Ось він лежить. Його звуть Бімбо.

І Малий показав на Бімбо, що спав у кошику.

— Що ж, дуже приємно,— сказав Карлсон.— Подай мені той бутерброд... І отой... І ще отой! О, я й забув! — раптом вигукнув він.— Я також приніс тобі подарунок, найкращий у світі подарунок.

Він витяг з кишені штанів свищика й подав Малому.

— Тепер ти зможеш свистіти своєму Бімбо,— сказав він.— Я завжди свищу своїм собакам, хоч мої собаки звуться Альбергами і вміють літати.

— Усі собаки звуться Альбергами? — спитав Крістер.

— Еге ж, уся тисяча,— відповів Карлсон.— А може, час уже братися до торта?

— Дякую, любий, дорогий Карлсоне, за свищик,— сказав Малий.— Мені буде дуже приємно свистіти Бімбо!

— Пам’ятай, що часом я позичатиму в тебе свищика, може, навіть дуже часто,— сказав Карлсон і раптом занепокоєно спитав: — До речі, ти не одержав у подарунок ніяких цукерків?

— Звичайно, одержав. Від Гунілли й Крістера.

— Їх відразу треба віддати на благодійну справу,— сказав Карлсон і засунув пакуночок собі до кишені. Потім знову узявся до бутербродів.

Гуніллі, Крістерові й Малому теж довелося поспішати, щоб не лишитися голодними. На щастя, мама приготувала всього дуже багато.

 

Тим часом у вітальні зібралися мама, тато, Боссе й Бетан.

— Чуєте, як тихо сидять діти? — сказала мама.— Я дуже рада, що Малий нарешті дістав собаку. З ним, звісно, буде багато мороки, але що вдієш!

Тієї миті з кімнати Малого долинув сміх і розмова. І тоді мама запропонувала:

— Ходімо подивимось на них. Вони такі симпатичні дітлахи.

— Ходімо, справді ходімо! — підхопила Бетан.

І ось вони всі — мама, тато, Боссе й Бетан — пішли подивитися, як Малий святкує свої іменини.

Двері відчинив тато, але перша зойкнула мама, бо вона перша побачила невеличкого чоловічка, що сидів за столом побіч Малого.

— Я зараз зомлію,— сказала мама.

Тато, Боссе і Бетан тільки мовчки дивилися на чоловічка.

 — Бачите, мамо, Карлсон усе-таки прийшов,— весело сказав Малий.— О, які в мене чудові іменини!

Товстий чоловічок витер крем з уст пухкою ручкою і так: завзято почав махати нею татові, мамі, Боссе й Бетан, що крем полетів аж на стіну.

— Гей-гоп! — гукнув він.— Досі ви ще не мали честі познайомитися зі мною. Мене звати Карлсон, що живе на даху... Гей, Гунілло, знай міру, я теж хочу торта!

І Карлсон схопив за руку Гуніллу, що саме брала собі шматочок торта, і змусив її покласти його назад.

— Ніколи ще не бачив такого ненажерливого дівчиська! — сказав він і поклав собі на тарілку великий шматок.— Найкращий у світі поїдач тортів — це Карлсон, що живе на даху,— додав він і весело засміявся.

— Нам ліпше піти звідси,— прошепотіла мама.

— Еге ж, ліпше не заважайте мені,— сказав Карлсон.

 

— Обіцяй мені одну річ,— звернувся тато до мами, коли вони опинилися за дверима.— Обіцяйте мені всі — і ти, Боссе, і ти, Бетан. Обіцяйте нікому не розказувати про те, що ви тут бачили, нікому!

— Чому, тату? — здивувався Боссе.

— Бо нам ніхто не повірить,— сказав тато.— А як і повірить, то потім ціле життя не матимем спокою.

І тато, і мама, Боссе й Бетан пообіцяли одне одному, що ніколи нікому не розкажуть про те, якого собі Малий знайшов дивного приятеля.

Вони дотримали слова.

Ніхто від них не почув нічого про Карлсона, що живе на даху. Тому Карлсон спокійно живе собі й далі в своїй хатці, і ніхто про це не знає, хоч його хатка стоїть на звичайнісінькому даху звичайнісінького будинку на звичайнісінькій вулиці в Стокгольмі. Тому Карлсон і досі спокійно собі гуляє, де захоче, й жартує з людей. А жартувати Карлсон любить, бо ж він, як ви знаєте, найкращий у світі жартун.

 

Коли вже скінчилися бутерброди, тістечка і цілий торт, коли вже Гунілла й Крістер пішли додому, а Бімбо солодко спав, Малий почав нарешті прощатися з Карлсоном.

Карлсон сидів на вікні, готовий летіти. Фіранка тихо колихалася на повітрі, а вечір був теплий-теплий, бо вже настало літо.

— Любий, дорогий Карлсоне, адже ти й далі житимеш на нашому даху, як я приїду від бабусі, правда?— спитав Малий.

— Спокійно, тільки спокійно! — сказав Карлсон.— Житиму, якщо тільки моя бабуся не затримає мене. Але я цього не певний, бо вона вважає, що я найкращий у світі онук.

— Ти справді найкращий у світі онук? — запитав Малий.

— Звісно! А хто ж іще? Хіба ти можеш назвати когось іншого? — сказав Карлсон.

Та ось він покрутив за ґудзика на животі, приблизно проти пупа, і моторчик загудів.

— Коли я повернуся, ми з’їмо ще багато, багато тортів! Адже від торта не товстішають! — гукнув він.— Гей-гоп, Малий!

— Гей-гоп, Карлсоне! — гукнув у відповідь Малий.

І Карлсон полетів.

Проте в маленькому кошику коло ліжка Малого солодко спав Бімбо. Малий нахилився над ним і ніжно погладив його по голові засмаглою рукою.

— Бімбо, завтра ми поїдемо до бабусі,— сказав він.— На добраніч, Бімбо! Спи спокійно, Бімбо!

КІНЕЦЬ

← Назад | На початок
Рейтинг: 0.0 з 5 (0 голос.)
Оцінити:   
up