Мартін Іден (сторінка 1)

Розділ І

Той, що йшов попереду, відчинив двері французьким ключем і ввійшов, а за ним ступив молодий хлопець, незграбно знімаючи кепку. На ньому був грубий одяг, від якого пахло морем, і весь він здавався якимсь недоладним у просторому передпокої. Він не знав, куди подіти кепку, й почав запихати її до кишені, але його супутник забрав її в нього і зробив це так спокійно й просто, що хлопець відчув до нього вдячність і подумав: «Він розуміє. З ним я не пропаду».

Хлопець рушив за своїм супутником, перевалюючись і мимоволі розставляючи ноги, немов рівна підлога під ним підіймалася й спадала, як море. Просторі кімнати здавалися тісними для такої ходи, і потай він боявся, що зачепить широким плечем одвірок або зіб’є з низького каміна статуетку. Він лавірував між речами і скрізь бачив небезпеку, яка насправді існувала лише в його уяві. Між роялем і заваленим книжками столом, що стояв посеред кімнати, вільно пройшло б пліч-о-пліч і шестеро, але він проминув це місце зі страхом. Важкі його руки безпорадно звисали. Він не знав, що робити з отими руками, і коли йому раптом привиділось, що одна з них от-от зачепить книжки на столі, він сахнувся, мов сполоханий кінь, і ледь не перекинув стільця коло рояля. Він бачив легку ходу чоловіка, що йшов попереду, і вперше в житті подумав, що сам ходить не так, як інші. На мить йому стало соромно за свою вайлуватість. Чоло його зросили дрібні краплі поту; він спинився й витер хусткою бронзове від засмаги обличчя.

— Агов, не так швидко, Артуре, друзяко,— сказав він, намагаючись приховати збентеження жартівливим тоном.— Усе відразу — для мене це занадто. Дайте хоч трохи оговтаюсь. Адже ви знаєте, як мені не хотілося йти, та й вашим хтозна, чи кортить мене бачити.

— Пусте,— заспокійливо мовив Артур.— Вам нічого нас боятися. Ми люди прості. О, мені лист!

Він завернув до столу, розірвав конверт і почав читати, даючи гостеві змогу озвичаїтися. Гість зрозумів усе і був зворушений. Розуміння, тонке чуття притаманні були йому зроду, то й зараз, під зовнішньою настороженістю, чутливість робила своє. Він витер чоло і озирнувся навколо з байдужим обличчям, але в очах іще світився вираз, як у дикого звіра, що боїться пастки. Опинившись у незнайомих обставинах, він страшився, як би чогось не трапилося, не знаючи, що йому робити, усвідомлюючи, що поводиться незграбно, відчуваючи, що всі душевні сили його паралізовані. І його, надзвичайно вразливого й до болю самолюбного, лукавий Артурів погляд, кинутий крадькома поверх листа, обпік, наче удар ножем. Він піймав той погляд, але знати не дав, бо багато чого встиг навчитися, і насамперед — дисципліни. Однак гордість його була вражена. Він проклинав себе, що прийшов сюди, та водночас вирішив: раз уже прийшов, то будь-що перетерпить усе до кінця. Обличчя його набрало суворого виразу, в очах спалахнув войовничий вогник. Він упевненіше, уважно глянув навкруги, закарбовуючи в пам’яті кожну деталь витонченої обстановки. Дивився широко розкритими очима, нічого не поминаючи; очі вбирали довколишню красу, і поволі згасав у них войовничий вогник, а натомість займався теплий блиск. Красою він завжди захоплювався, а тут було на що помилуватись.

Увагу його прикувала картина на стіні, намальована олією. Бурхливі хвилі бушували, злітаючи над стрімкою скелею; на обрії повисли темні хмари, а по розбурханих хвилях на тлі передвечірнього неба, круто перехилившись набік, так що видно було кожну дрібницю на палубі, мчала маленька шхуна. Тут відчувалася краса, а краса вабила його невтримно. Він забув свою незграбну ходу й підійшов ближче. Краса зникла. На обличчі його з’явився здивований вираз. Не розуміючи, він дивився на те, що здавалось тепер безладною мазаниною, потім ступив назад. Умить уся краса знов ожила. «Фокус»,— подумав він, втрачаючи інтерес до картини, хоч захоплений потоком інших вражень, що наринули на нього, встиг усе-таки обуритись, що заради фокуса принесено в жертву стільки краси. Він не мав уявлення про живопис. Смак його виховувався на хромолітографіях, де все було ясно й точно, хоч здалеку, хоч зблизька. Правда, він бачив картини, намальовані олією, у вітринах магазинів, але скло не давало його жадібним очам розглянути їх як слід.

Він кинув погляд на приятеля, що читав листа, і помітив книжки. Очі його вмить засвітились, як у голодного, що побачив їжу. Поривчастою ходою, перевальцем він підступив до столу й любовно торкнувся книжок. Переглядав заголовки, імена авторів, читав уривки, пестячи кожен том очима й руками, і навіть упізнав одну книжку, яку колись читав. Решта була йому незнайома, як і автори. Він натрапив на томик Суїнберна[1] і, забувши, де він, розчервонівшись, почав читати. Придержуючи пальцем сторінку, він двічі закривав книжку, щоб подивитися, хто її автор. «Свайнберн». Він запам’ятає це ім’я. У цього хлопчини зіркі очі, він справді бачить і обриси, і барви. Але хто він такий, цей Свайнберн? Чи помер років сто тому, як більшість поетів? Чи живий і пише й досі? Він глянув на титульну сторінку. Так, у нього є ще й інші твори. Гаразд, завтра вранці він насамперед піде до бібліотеки і спробує дістати що-небудь цього Свайнберна.

Він так захопився читанням, що не помітив, як у кімнату ввійшла молода жінка. Стямився, лише почувши Артурів голос:

— Рут, це містер Іден.

Заклав пальцем недочитану сторінку і ще не встиг обернутись, як його пройняло нове бентежне почуття, викликане не появою дівчини, а словами її брата. В отім його мускулястому тілі таїлася тонка чутливість. Від найменшого дотику зовнішнього світу до його свідомості в ньому спалахувало й вигравало миготливе полум’я думок та поривів. Він був неймовірно вразливий, його палка уява не знала спокою, скрізь відшукуючи схожість чи відмінність. Зараз його схвилювало оте «містер Іден».

Усе життя його звали «Іденом», або «Мартіном Іденом», а то й просто «Мартіном». А тут раптом — «містер»! Здавалось, його уява вмить обернулась на величезний екран, де постали нескінченні картини з його життя — кочегарки, трюми, доки, пристані, тюрми і корчми, лікарні й похмурі завулки,— пригадалось, як його називали за тих чи інших обставин.

Тут він обернувся й побачив дівчину. Вся фантасмагорія його мозку відразу зникла. Перед ним було бліде, ефірне створіння з великими натхненними синіми очима й розкішним золотавим волоссям. Він не міг би сказати, як вона була вдягнена, тільки вбрання її було чудовим, як і вона сама. Він порівнював її з блідо-золотою квіткою на тоненькому стебельці. Ні, це був дух, божество. Такої величної краси на землі не буває. А може, книжки кажуть правду, і таких, як вона, у вищих колах багато? Її міг би оспівати оцей Свайнберн. Певно, саме таку істоту він і мав на думці, коли писав про Ізольду в отій своїй книжці. Уся ця повінь образів, почувань та думок виникла за мить. Зовнішні події відбувалися без перерви. Він зауважив, що дівчина простягає йому руку, дивлячись просто в вічі, і потиск її долоні по-чоловічому щирий. Жінки, яких він знав, не так потискували руку. А втім, більшість з них взагалі цього не робила. На нього наринув, погрожуючи все затопити, цілий потік спогадів про зустрічі й знайомства з різними жінками. Та він одігнав ці спогади і глянув на неї. Такої жінки він ще ніколи не бачив! Жінки, яких він знав! Ту ж мить поруч неї вишикувались усі жінки, яких йому доводилося зустрічати. На секунду, що здалася вічністю, він опинився немов у галереї жіночих портретів, які він міряв і зважував швидким поглядом, а посередині була вона, і з нею він порівнював усіх. Він бачив худі, хворобливі обличчя фабричних робітниць і веселих зухвалих дівчат з Маркет-стріт. Були тут скотарки з пасовищ, були смугляві мексиканки з сигарами в зубах. За ними манірно дріботіли в дерев’яних черевиках схожі на ляльок японки; поруч виступали євразійки, на ніжних обличчях яких лежало тавро виродження; далі йшли дебелі жінки з тихоокеанських островів, темношкірі й заквітчані. Але всіх їх відтіснило страхітне, гротескове плем’я — розпатлані повії Уайт-чепелу, розпухлі від джину відьми з будинків розпусти, весь диявольський почет хтивих гарпій,— огидні подоби жінок, які підстерігають матросів на стоянках,— ці покидьки портів, шумовиння людської клоаки.

— Сідайте, містере Іден,— мовила дівчина.— Відколи Артур розповів нам про все, я вас дуже хотіла бачити. Ви — смілива людина.

Він махнув рукою і пробурмотів, що все те дрібниці й що кожен на його місці вчинив би так само. Вона помітила, що рука ця вкрита свіжими саднами, які вже почали загоюватися, і що на другій руці було те саме. Її метке, пильне око завважило шрам на щоці, і ще один — під волоссям на лобі, і третій, що ховався за накрохмаленим комірцем. Вона стримала посмішку, побачивши на бронзовій шиї червону смугу. Він, очевидно, не звик до тугих комірців. Жіноче око підмітило все — дешевий, незугарний крій костюма, брижі на плечах, брижі на рукавах, із-під яких випиналися могутні біцепси.

Бурмочучи про «дрібниці», Мартін слухняно намірився сісти, дивуючись невимушеності, з якою зробила це вона, й посунув до крісла навпроти, пригнічено усвідомлюючи, який він вайло. Це було щось нове. Досі він ніколи не задумувався, спритний він чи незграбний. Таке йому просто не спадало на думку. Він обережно сів на краєчку крісла, не знаючи, куди подіти руки. Як їх не клав, вони весь час заважали. Артур вийшов з кімнати, і Мартін з тугою подивився йому вслід. Він відчув себе самотнім, покинутим віч-на-віч з цим духом в образі жінки. Тут не було ні бармена, щоб попросити випити, ні хлопця, щоб послати по пиво за рогом і з допомогою цього атрибуту спілкування зав’язати дружню розмову.

— Який у вас шрам на шиї, містере Іден,— промовила дівчина.— Звідки він? Мабуть, якась надзвичайна пригода?

— Та, один мексіканець, ножем, міс,— відповів він, облизуючи пошерхлі губи й відкашлюючись.— Звичайна бійка. А коли я ножа відібрав, він хотів мені носа відкусити.

На словах усе було просто, а перед очима стояла гаряча зоряна ніч у Саліна-Круц, біла смуга берега, вогні навантажених цукром пароплавів у гавані, десь далеко голоси п’яних матросів, юрба вантажників, розлючене обличчя мексиканця, звірячий полиск очей у світлі зір, холод сталі на шиї, цівка крові, натовп і крики; два переплетені тіла, його й мексиканця, качаються в піску, а десь, ледь чутно, ніжно дзвенить гітара. Він здригнувся від цього спогаду і подумав, чи зміг би художник, що намалював оту картину на стіні, відтворити усе це на полотні. Білий берег, зорі, вогні пароплавів — це було б дуже гарно, а посередині, на піску, точиться бійка і темні постаті глядачів довкола. Ножа теж треба намалювати, вирішив він, і то так, щоб виблискував проти зір. Але не сказав про все це ні слова.

— Хотів мені носа відкусити,— закінчив Мартін.

— Ой! — вигукнула дівчина якимсь тихим, далеким голосом, і, глянувши їй в обличчя, він побачив збентеження. Він і сам був збентежений, і на його засмаглих щоках спалахнув легкий рум’янець. А йому здавалося — щоки палають, як бувало не раз біля відкритої топки у кочегарці. Очевидно, про такі малоприємні речі, як бійки на ножах, розмовляти з дамою не годиться. У книжках люди її кола ніколи не говорять про таке,— може, вони і знати про це не знають.

Розмова, ледь розпочата, на хвилину урвалася. Тоді вона запитала про шрам на щоці. Він бачив, що дівчина намагається говорити про те, що близьке йому, і вирішив перейти на теми, цікаві для неї.

— Це просто випадок,— сказав він, провівши рукою по щоці.— Раз уночі море розбушувалось, і з головної реї зірвало ванту, ну й снасті там... Ванта металева, звивається, мов змія. Вся вахта бігала за нею, і я вклинився — от мене й торохнуло.

— Ой! — скрикнула вона, цього разу ніби зрозумівши, хоч насправді те, що він говорив, було для неї китайською грамотою: ні що то за «ванта», ні як це «торохнуло», втямити вона не могла.

— Оцей Свайнберн,— почав він здійснювати свій план, але прізвище поета вимовив неправильно.

— Хто?

— Свайнберн,— повторив він,— поет.

— Суїнберн,— поправила вона.

— Ну, так,— він затнувся, і щоки його знов спалахнули.— Він давно помер?

— Я не чула, щоб він помер,— здивовано глянула вона.— А де ви з ним познайомилися?

— Та я його зроду не бачив,— відповів він.— Тільки прочитав пару віршів — он у тій книжці на столі. Якраз перед тим, як ви прийшли. Вам його вірші подобаються?

І тут вона заговорила,— швидко і вільно. Він відчув себе краще і глибше вмостився в кріслі, міцно тримаючись за бильця, немов боявся, що воно вислизне з-під нього й він упаде на підлогу. Йому вдалося змусити її говорити з ним своєю мовою, і тепер він стежив за кожним її словом, дивуючись, що стільки знання ховається в цій гарненькій голівці, і милуючись красою її блідого обличчя. Слова, що плавно лилися з її уст, критичні зауваження та й самий процес її мислення були чужі йому, проте збуджували, спонукали його мозок до праці. От де розумове життя, думав він, от де краса, добра, дивовижна краса, про існування якої він і не підозрівав ніколи. Він забув про все навколо і дивився на неї голодними очима. Тут є для чого жити, чого домагатися, за що боротися і навіть померти. Книжки кажуть правду. На світі є такі жінки. Одна з них — вона. Вона окрилила його уяву, і великі яскраві полотна розгорнулися перед ним, постали таємничі романтичні постаті героїв, що йшли на подвиг заради жінки — заради блідої жінки, золотавої квітки. І крізь хиткі, тремтливі видіння, немов крізь чарівне марево, Мартін бачив живу жінку, що сиділа тут-таки й говорила про літературу та мистецтво. Він слухав, слухав і дивився на неї, не тямлячи, що погляд його надто пильний, що в очах у нього відбивається вся його чоловіча природа. А її, жінку, яка дуже мало знала чоловіків, вражав вогонь тих очей. Так на неї ще не дивився ніхто, і це її бентежило. Вона затнулась і змовкла, гублячи нитку розповіді. Цей чоловік лякав її, і водночас їй було приємно, що на неї так дивляться. Виховання попереджало її про небезпеку, про гріховність, облудність цієї таємної принади, але інстинкт, проймаючи все її єство, дзвенів у крові, вимагаючи, щоб вона забула про своє походження та становище й пішла назустріч цьому гостеві з іншого світу, цьому незграбному юнакові з подряпаними руками й червоною смугою на шиї від незвичного комірця,— юнакові, безперечно, зіпсованому, забрудненому темним минулим. Вона була чиста, і чистота в ній протестувала. Але насамперед вона була жінкою і тільки тепер починала розуміти парадоксальність жіночої душі.

— Як я говорила... А що я говорила? — раптом спитала вона і весело засміялася.

— Що Суїнберн не зміг стати великим поетом через те... та й спинилися,— підказав він, а сам ураз відчув немовби голод і легеньке приємне тремтіння, що пробігло по спині від того сміху. «Неначе срібло,— подумав він,— неначе срібні дзвіночки». І на мить перенісся в далеку країну, де під укритою рожевим цвітом вишнею він курив сигарету і слухав дзвони шпичастої пагоди, що закликали богомольців у солом’яних сандалях на молитву.

— Ага, дякую,— сказала вона.— Суїнберн не став великим поетом через те, що він — скажімо так — грубуватий. Деякі з його віршів і читати не варто. У справжніх великих поетів кожен рядок повен краси й правди, кожен пробуджує в людині щось високе, благородне. У них жодного рядка не можна викинути, не завдавши світові шкоди,

— А мені воно здалося дуже добрим... то, що я прочитав,— нерішуче промовив він.— Я поняття не мав, що він такий... негідник. Мабуть, воно видно з інших його книжок.

— З тієї, що ви читали, теж можна було б викинути чимало рядків,— мовила вона твердо й переконано.

— Певне, я їх прогледів,— відповів він.— Бо що я читав — страх як хороше. Все воно якось світиться і світить тобі прямісінько в душу, ніби як сонце чи прожектор який, і все тобі там висвічує. Отак воно мені здалося, міс, але я, видко, не дуже-то тямлю в поезії.

Мартін зніяковіло замовк, болісно відчуваючи, що не вміє говорити, і засоромився. У тому, що він читав, була велич і буяння життя, але йому бракувало слів. Він не вмів висловити того, що почував, і сам собі здавався матросом, котрий темної ночі бродить навпомацки по чужому судні серед незнайомої оснастки. Ну, що ж, вирішив він, доведеться запізнатися з цим новим світом. Такого не бувало, щоб він не опанував того, що хотів,— пора йому вчитися висловлювати свої почуття й думки так, щоб вона розуміла. Тепер на його горизонті панувала вона.

— От, наприклад, Лонгфелло[2]...— почала було Рут.

— Так, так, я читав його,— перебив Мартін у нестримному бажанні виявити перед нею увесь свій — хоч і невеличкий запас знань з літератури, показати, що він не такий уже неук.— «Псалом життю», «Ексцельсіор» і... здається, все.

Вона кивнула головою, посміхнулась, якось ніби поблажливо, жалісливо-поблажливо. І куди він пнеться, дурень? Цей Лонгфелло написав, мабуть, безліч книжок.

— Вибачте, міс, я лізу, куди не слід. Просто я в усьому тому мало що тямлю. То не по моїй лінії. Але я доб’юсь, що буде по моїй.

Це прозвучало як погроза. У голосі його бриніла рішучість, очі блищали, обличчя спохмурніло. Їй здалося — навіть підборіддя випнулось якось неприємно визивно. Та водночас її захлеснуло хвилею, що йшла від нього,— могутньою хвилею мужності.

— Я вірю, що ви доб’єтесь...— Вона засміялася.— Що буде по вашій лінії. Ви такий сильний.

На мить її погляд спинився на мускулястій, ледь не воловій, бронзовій од сонця шиї, від якої так і пашіло здоров’ям і силою. І хоч який червоний та впокорений сидів він перед нею, вона відчула, як її знов пориває та сама хвиля. Дивна, шалена думка раптом шугнула в голову. Їй здалось, що якби обійняти цю шию обома руками, то вся сила, вся міць переллються у неї. Вона була вражена, мовби щойно відкрила у собі незнану досі зіпсутість. Таж сила — це щось таке грубе, вульгарне! Її ідеалом чоловічої вроди завжди була витончена елегантність. Але дивна думка не давала спокою. Рут не могла зрозуміти, звідки в неї взялося бажання оповити руками цю засмаглу шию. Тим часом усе пояснювалося просто: вона не могла похвалитися здоров’ям, тіло її та душа потребували сили. Проте цього вона не знала. Знала тільки, що досі ще жоден чоловік не справив на неї такого враження, як цей, хоча його мова раз у раз різала їй слух.

— Та я взагалі здоровий, як бик,— сказав він.— Коли прикрутить, я й залізо перетравлю. Але зараз у мене щось ніби розлад шлунка. З того, що ви говорили, більшість я не перетравив. Не звик, бачте, до такого. Книжки, вірші я люблю і читаю, як маю час, але ніколи не думав про них так, як ви. Тим-то й говорити про них не вмію. Я — як той мореплавець, що пливе по невідомому морю без карти й компаса. От я і хочу знати, куди мені плисти. Може б, ви мене спрямували? Звідки ви все те знаєте, про що говорили?

— Я ходила до школи і вчилася,— відповіла вона.

— І я ходив, як малим був,— сказав він.

— Так, але я маю на увазі середню школу, лекції, університет.

— Ви вчилися в університеті? — спитав він, украй здивований. Йому здалося, ніби вона віддалилась від нього щонайменше на мільйон миль.

— Я й тепер учусь там. Слухаю спеціальний курс з англійської філології.

Що таке «філологія» він не знав, але подумки відзначив цю прогалину й вів далі:

— Скільки треба мені вчитися, щоб я зміг ходити до університету?

Вона посміхнулася:

— Це залежить від того, скільки ви вчилися раніш. Ви ніколи не відвідували середньої школи? Звичайно, ні. А початкову скінчили?

— Мені ще лишалось два роки, коли я кинув,— відповів він.— Але вчився я завжди з нагородами.

Одразу ж розсердившись на себе за ці хвастощі, він так люто стиснув бильця крісла, аж пальці заболіли. Саме тоді в кімнату ввійшла якась жінка. Дівчина підвелась і швидко рушила їй назустріч. Вони поцілувались і, обнявши одна одну за стан, підійшли до нього. «Певно, мати»,— подумав він. Це була висока блондинка, струнка й вродлива, у пишній сукні, якої й слід було сподіватися в такому домі. В цій сукні, що тішила око красою ліній, вона нагадувала акторку. А ще йому пригадалось, як такі самі статечні леді, в таких самих убраннях, входили до лондонських театрів, а він стояв і дивився, поки полісмен не виштовхнув його з під’їзду знову на дощ. Потім зринув у думці Гранд-Отель у Йокогамі, під яким йому теж доводилося зустрічати поважних паній. І замигтіли спогади — тисяча різних картин, бачених у самій Йокогамі і в гавані. Та Мартін швиденько вимкнув цей калейдоскоп пам’яті, бо мусив повертатись до дійсності. Він знав — треба встати, щоб познайомитись, і насилу підвівся. Штани на колінах понадималися, руки безпорадно висіли, а обличчя на саму думку про майбутнє випробування відразу спохмурніло.

Розділ II

Перехід до їдальні був як страшний сон. Він стільки разів спинявся, шарпався і спотикався, що іноді здавалось — йому туди не дійти ніколи. Проте дійшов таки нарешті й от уже сидить — поруч з Нею. Батарея ножів і виделок його налякала. Вони таїли нову небезпеку, і він дивився на них, мов зачарований, поки на тлі цього блиску не попливли картини з життя на судні, де він і його товариші, орудуючи складаними ножами й пальцями, їли солонину або черпали погнутими ложками горохову юшку. У ніздрі ліз запах протухлого м’яса, а у вухах під рипіння кріплень та стогін шпангоутів лунало чвакання матросів. Він пригадав, як вони їли, і вирішив, що їли вони, як свині. Ні, він буде обережний і їстиме безшумно. Весь час пам’ятатиме про це.

Він окинув поглядом стіл. Навпроти нього сидів Артур зі своїм братом Норманом. «Її брати»,— подумав він, і в душі ворухнулось тепле почуття. Як усі вони люблять одно одного! Згадалось, як Рут привітала матір поцілунком, як обидві, обнявшись, підійшли до нього. В його колі не заведено таких ніжностей між батьками й дітьми. Це був для нього прояв вищого буття, якого досягли верхи суспільства. Найкраще, що він побачив на цьому клаптику їхнього світу. Його глибоко схвилювало це відкриття, і серце розтануло від розчулення. Усе життя він жадав любові. Прагнув її усім єством. Це була природна потреба. Жив, проте, без любові й поволі огруб. Досі він не знав, що вона йому потрібна, як не знав цього й зараз. Просто побачив, яка вона — любов, і зворушився, і подумав, що любов чиста, велична і пречудова.

Він радів, що за столом немає містера Морза. Йому й так нелегко було знайомитися з нею, з її матір’ю і з братом Норманом. Артура він уже трохи знав. А батько — це було б уже справді занадто. Здавалося, за все життя йому не доводилося працювати так тяжко. Найчорніша робота була дитячою забавкою проти цієї. На лобі в нього виступили дрібні бісеринки поту, сорочка змокріла від необхідності розв’язувати стільки незвичних завдань відразу. Треба було їсти так, як він ніколи не їв, орудувати не відомими йому предметами, крадькома підглядати, як робиться те чи інше, треба було не розгубитись у потоці вражень, що линули безперестанку, розмежувати їх, дати їм лад. І разом з тим ця глуха, болюча тривога, цей потяг до неї, гостре бажання вибратись на стежку в житті, якою ішла вона, рій безладних думок і невиразних планів, як досягти цього.

Коли він крадькома позирав на Нормана, що сидів навпроти, чи на когось іще, уточнюючи, яким ножем або виделкою користуватися цього разу, то схоплював особливості цих людей, намагався оцінити й розгадати їх і все помічене пов’язував з Рут. Крім того, він мусив говорити, слухати, що кажуть йому, пам’ятати, про що розмовляли до того й пізніше, і часом відповідати звиклим до вільної мови язиком, якого постійно доводилося стримувати. До усіх цих турбот додавалася ще одна безнастанна загроза — слуга, що раз у раз нечутно з’являвся за плечима, страшний сфінкс, загадки якого треба було розгадувати негайно. Увесь час його гнітила думка про миски для полоскання рук. Без будь-якого на те приводу в голову знов і знов лізло настирливе питання — коли їх принесуть і які вони на вигляд? Досі тільки доводилося чути про такі речі, а тепер побачить, зараз чи трохи пізніше,— адже він сидить за одним столом з вищими істотами, що користуються ними. Ба, він і сам ними користуватиметься! Та найбільше його непокоїла підсвідома, але невідчепна думка про те, як поводитися з цими людьми, Як себе тримати? В тривозі він бився над цим питанням. То виникав малодушний намір грати яку-небудь роль, то з’являлася ще малодушніша думка, що йому це не вдасться, що він не звик прикидатись, і тільки пошиється в дурні.

На початку обіду він переважно мовчав, розмірковуючи, як йому бути. Він не знав, що такою поведінкою підводить Артура, який напередодні сповістив родину, що приведе на обід дикуна, але турбуватися нічого, бо дикун цей дуже цікавий. Мартіну Ідену і на думку не спадало, що її брат здатний на таку зраду, особливо після того, як він, Мартін, виручив його з неприємної історії. Отож він мовчав, ніяковіючи за свою невмілість і водночас зачарований усім, що бачив навколо. Уперше в житті він зрозумів, що їсти — це щось більше, ніж звичайна життєва функція. Досі він ніколи не думав, що саме їсть — їжа, та й годі. А за цим столом його почуття прекрасного знаходило собі втіху, бо тут процес їди був естетичною функцією, навіть інтелектуальною. Розум його був напружений до краю. Він чув слова, значення яких не розумів, чув інші слова, на які натрапляв лише в книжках. Ніхто з його знайомих не зумів би їх вимовити. Коли такі слова легко злітали з уст членів цієї чудової родини — її родини,— він тремтів від захвату. Усе романтичне, високе, прекрасне, що вражало його в книжках,— усе це правда. Він перебував у тому дивному, блаженному стані, коли людина бачить, що її мрії перестають бути мріями, втілюючись у життя.

Ніколи ще він не був на таких висотах, тому тримався в тіні — лише слухав, спостерігав, насолоджувався, на запитання відповідав дуже коротко: їй — «так, міс» і «ні, міс», а її матері — «так, мем» і «ні, мем». Що ж до її братів, то ледь стримувався, аби не сказати, як на судні: «так, сер», «ні, сер». Відчував, що це недоречно, що цим би визнав себе за нижчого, а куди ж це годиться, раз він збирається її завоювати. Зрештою, так йому наказувала гордість. «Господи! Та чи я не такий самий, як вони? — раз було обурився він.— А що вони багато знають, то і я можу їх дечого повчити». Але як тільки вона або її мати звертались до нього «містере Іден», Мартін забував про свій гонор, спалахував увесь і сяяв від радості. Він культурна людина, от хто він такий, і обідає разом з товариством, про яке раніше тільки в книжках читав. Та він і сам мовби в книжку потрапив і мандрує по друкованих сторінках оправлених томів.

Спростовуючи дану йому Артуром характеристику, бо більше нагадував смирне ягнятко, ніж дикуна, Мартін сушив собі голову тим, як поводитись далі. Ягням він не був, і не в його натурі, сильній та владній, було грати другу скрипку. Говорив він лише тоді, коли це було необхідно, і мова його дуже скидалася на той-таки перехід з вітальні до їдальні: він затинався, шукаючи в своєму багатомовному словнику потрібне слово,— над цим він вагався, боячись, що вимовить його не так, інше ж відкидав, знаючи, що воно буде незрозумілим або ж занадто грубим та різким. І весь час його гнітила думка, що через цю свою скованість у мові він виглядає йолопом, не маючи змоги висловити все, що хотів би. Його любов до волі повставала проти таких обмежень, так само як шия — проти твердого комірця. Мартін був певен, що довго не витримає. Він мав дар яскраво мислити й почувати, творчий дух його був бунтівливий і завзятий. Його безперестану заполонювали все нові й нові образи, насилу набираючи виразу й форми, і тоді він забував, що з ним і де він, і старі знайомі слова, якими він звик користуватись, злітали з уст.

Раз, відмахуючись від набридливого лакея, що весь час йому заважав, Мартін сказав чітко і виразно:

— Пау!

Вмить усі насторожено замовкли, лакей ледве стримував єхидну посмішку, а Мартін закляк від жаху. Але він швидко опанував себе.

— Це по-канакському означає «досить»,— пояснив він.— Якось так у мене вихопилось.

І, помітивши, що Рут пильно й зацікавлено дивиться на його руки, вів далі:

— Я допіру повернувся на пароплаві тихоокеанської поштової лінії. Він запізнювався, і нам довелося тарувати, як неграм, вантажачи мішаний фрахт — коли ви знаєте, що воно таке. Отам я й поздирав собі шкуру.

— Та я не про це,— поспішила пояснити вона.— Як на ваш зріст, руки у вас малі.

Щоки його спалахнули. Він сприйняв її слова як натяк на ще одну свою хибу.

— Так,— винувато промовив він,— кулаки в мене не дуже. Біцепси — як у бика, сили більше, ніж треба, а от дати кому в зуби, то у самого руки як побиті.

Мартін був незадоволений, що сказав це,— аж гидко стало. От, розпустив язика й плескає казна-що.

— Ви показали себе дуже сміливим, коли кинулись на допомогу Артурові, чужій вам людині,— сказала вона, бачачи, що йому не по собі, хоч і не знала чому.

Він оцінив її тактовність і, в пориві гарячої вдячності, знову дав волю язику.

— Пусте,— сказав він,— кожен на моєму місці зробив би так само. Та банда шукала сварки, Артур їх не займав. Вони напали на нього, а я на них, ну й врізав кільком. Я собі шкуру на руках здер, а вони зубів позбулися. Я не міг стерпіти. Коли я бачу...

Він раптом, спинився з розкритим ротом, вражений глибиною власної нікчемності, відчуваючи, що не вартий навіть дихати одним повітрям з нею. І поки Артур удвадцяте розповідав, як на поромі до нього причепилися п’яні хулігани та як Мартін Іден кинувся його рятувати, Мартін, насупившись, думав про те, що сам із себе зробив посміховище, і став ще завзятіше шукати відповіді на питання, як йому поводитися з цими людьми. Досі він нічого путнього не придумав. Він не їхньої породи і говорити по-їхньому не вміє. Підроблятися під них? З цього однаково нічого не вийшло б, та й прикидатися не в його натурі. Нема в ньому місця для обману і фальші. Хоч там як, а він буде такий, як є. Хай він ще не вміє говорити так, як вони, але навчиться. В цьому Мартін був твердо переконаний. А поки що говоритиме по-своєму, звичайно, пом’якшуючи вирази, щоб вони його розуміли і щоб не дуже шокувати їх. Мовчати він не буде — не показуватиме своєю мовчанкою, ніби знає те, чого насправді не знає. Отож, коли брати, говорячи про університетські справи, кілька разів ужили слово «триг», Мартін спитав:

— А що такс «триг»?

— Тригонометрія,— відповів Норман,— частина вищої математики.

— А що то — «математика»? — було наступне запитання, і всі чомусь засміялися, дивлячись на Нормана.

— Математика — ну, арифметика,— пояснив той.

Мартін кивнув головою. На мить він зазирнув у безмежну, здавалося, глибочінь знання і те, що він побачив, набрало реальних форм. Надзвичайна сила його уяви абстрактне обернула на конкретне. В алхімії його мозку тригонометрія, математика і вся та галузь знання, яку вони обіймали, перетворилися в яскравий краєвид. Він бачив зелене листя й лісові галявини, то залиті ніжним сяйвом, то пронизані спалахами світла. Далі все повивала пурпурова мла, а під нею, цією пурпуровою млою, він знав,— ховалося чарівне невідоме, приваблива романтика. Це п’янило його, як вино. От де можна випробувати силу й розум, от де світ, який варто завоювати; і вмить із глибини свідомості зринула думка — завоювавши, здобути і її, цей лілейно-білий дух, що сидить поруч нього.

Блискуче видіння розвіяв Артур, який увесь час намагався розбудити в ньому дикуна. Мартін Іден згадав про своє рішення і вперше за весь вечір став самим собою. Спочатку це виходило в нього трохи силувано, але потім він захопився, сповнений творчої радості, зображуючи життя, яке знав. Він був матросом на контрабандитській шхуні «Алкіон», коли її захопив митний катер. Мартін умів бачити і вмів розповідати про те, що бачив. Він малював бурхливе море, кораблі та людей на ньому. Силою своєї уяви примушував слухачів бачити все те його очима. З чуттям справжнього художника він серед безлічі деталей вибирав найцікавіші, ліплячи з них картини життя, що мінились яскравим світлом та барвами, надавав їм руху, і цей потік грубого красномовства, запалу й сили поривав його і його слухачів. Часом їх шокував реалізм розповіді і його манера висловлюватись, але незугарне завжди чергувалося з прекрасним, а трагізм пом’якшувався гумором, химерною своєрідністю матроських дотепів.

І поки він говорив, дівчина не зводила з нього зачарованих очей. Його вогонь зігрівав і її. Вона дивувалась, як могла вона жити холодною весь свій вік. Їй хотілось пригорнутися до цього палкого, могутнього чоловіка, що, наче вулкан, клекотів силою й здоров’ям, і хотілось так сильно, що вона ледве стримувала себе. Але водночас щось її у ньому відштовхувало. Ці подряпані, чорні від важкої праці руки, що, здавалось, увібрали в себе весь бруд життя, цей червоний слід від комірця, випнуті м’язи... Її лякала його брутальність. Кожне грубе слово вражало її слух, кожний грубий випадок з його життя вражав душу. І все-таки її тягнула до нього якась, мабуть, диявольська сила. Усе, що було в її душі таке непохитне, враз захиталося. Він з його романтичними пригодами розбивав усі звичні уявлення. Життя, до небезпек якого він ставився з веселим усміхом, уже не здавалося серйозною справою, що вимагала зусиль і самозречень, а тільки дитячою забавкою, якою можна гратися, безжурно тішитись, але яку можна й віддати без особливого жалю. «Ну, то грайся! — бриніло в ній.— Пригорнись до нього, обійми, коли хочеш!» Їй хотілося насварити себе за ці легковажні думки, та даремно протиставляла вона йому свою чистоту й культурність, даремно зважувала те, що їх різнило. Вона озирнулась навколо: всі з захватом дивилися на нього, слухали його, мов зачаровані, тільки в материних очах вона прочитала жах,— захований, але все-таки жах, і це додало їй сил. Так, ця людина, що виринула з темряви,— породження зла. Її мати помітила це і не помилилась. Вона повірить матері й на цей раз, як вірила завжди. Його вогонь уже не грів її, і страх перед ним не тривожив її більше.

Після обіду, сівши до піаніно, вона грала йому, з таємничим викликом, з невиразним наміром підкреслити безодню, що їх розділяла. Її музика приголомшила Мартіна, подіяла на нього, як жорстокий удар по голові, але, приголомшивши й розчавивши, водночас щось збудила в ньому. Він дивився на Рут з благоговінням. Як і вона, він відчув, що безодня між ними ще поширшала, але тим швидше йому хотілось перейти її. Він був занадто чутливий і експансивний, щоб сидіти цілий вечір, спокійно споглядаючи цю безодню, та ще під музику. Музика впливала на нього, як міцне вино, проймала вогнем завзяття, опановувала увагу й заносила під хмари. У нього мовби виросли крила,— вбога дійсність перестала існувати, поступившись місцем прекрасному і надзвичайному.

Він, звісно, не розумів того, що грала дівчина. Це не було схоже ні на гупання по клавішах у дансингу, ані на грім духового оркестру. Але він знав про таку музику з книжок і брав гру Рут на віру, терпеливо виловлюючи окремі такти простого танцювального ритму і дивуючись, коли вони швидко обривалися. Тільки-но він схоплював такий ритм і уява розпускала крила, як той раптом губився у хаотичному вихорі звуків, в яких Мартін не міг розібратися, і уява, мов камінь, падала на землю.

На мить йому здалося, ніби вона сміється з нього. Він відчував у грі дівчини щось вороже і намагався відгадати, що хочуть сказати її руки, торкаючись клавішів. Але згодом відігнав цю думку, як негідну й несправедливу, і вільно віддався музиці. Прийшло знайоме солодке почуття: ноги ніби відірвалися від землі, плоть стала духом. Перед очима й навколо розлилося величне сяйво; далі все зникло, і він полинув світами, любими серцю світами. Знане й незнане переплелося в яскравому видінні. Він заглядав у невідомі порти сонцем залитих країв, блукав по базарах серед диких племен, яких до нього ще ніхто не бачив. Відчував пряний аромат островів, як це бувало теплими безвітряними ночами на морі, або в довгі тропічні дні змагався з південно-східним пасатом: позаду в морську блакить поринають увінчані пальмами коралові острівці, а попереду такі самі коралові острівці випливають з морської блакиті. Швидко, мов думка, виникали й зникали різні картини. Мить, і він на дикому коні мчить по пустелі Арізони, ще мить — і він уже в Каліфорнії, а під ним, у мерехтливій гарячій імлі — біла гробниця Долини Смерті. Ось він веслує серед напівзамерзлого океану, де, виблискуючи на сонці, височать велетенські крижані гори, ось лежить на кораловому березі під кокосовими пальмами, що слухають лагідний наспів прибою. Синім вогнем палає кістяк давно затонулого корабля, і у відсвітах полум’я під дзвін гавайської гітари та стукіт тамтамів танцюристи танцюють гулу. Це жагуча тропічна ніч. Удалині, на зоряному тлі, вимальовується кратер вулкана, вгорі пливе блідий серп місяця, а низько в небі горить Південний Хрест.

Мартін був подібний до еолової арфи: те, що він пережив і зазнав на своєму віку, було струнами, а потік музики — вітром, під яким ці струни починали бриніти спогадами й мріями. Він не просто відчував. Кожне враження набирало форми, кольору, блиску. Все, що виникало в його уяві, перетворювалось у щось величне й чарівне. Минуле, теперішнє й майбутнє злилося в одне, він полинув думкою у широкий теплий світ, світ пригод і подвигів, до неї,— ні, він разом з нею: він здобув її, оповив руками й несе через царство своїх мрій.

І вона, глянувши на нього через плече, побачила відсвіт цих мрій у нього на обличчі. Це було зовсім нове обличчя — з великими палаючими очима, що дивилися крізь серпанок звуків і бачили за ним біг життя та велетенські привиди фантазії. Рут була вражена. Грубий, незграбний парубок зник. Правда, погано зшитий костюм, подряпані руки й темне від загару обличчя лишились; але вони здавалися тюремними гратами, крізь які прозирнула прекрасна душа, безпорадна й німа, бо оці вбогі уста не знаходили для неї слів. Тільки на мить побачила вона це; потім знов повернувся вайлуватий парубок, і вона засміялась з примхи своєї фантазії. Але хвилинне враження не розвіялось, і, коли він незграбно прощався, щоб іти, дівчина дала йому томик Суїнберна і томик Браунінга[3], якого вивчала в університеті. Він здавався зовсім хлопчиком, коли, червоніючи, бурмотів слова подяки, і Рут відчула до нього материнську ніжність. Вона вже не бачила в ньому ні грубого парубка, ні ув’язненої душі, ні чоловіка, що дивився на неї таким прямим поглядом, хвилюючи й лякаючи її. Перед нею стояв тільки хлопчик, потискував їй пальці мозолястою, зашкарублою рукою, що, мов тертка, дряпала по шкірі, й казав, затинаючись:

— Сьогодні найкращий день мого життя. Бачте, я не звик до всього цього,— він розгублено глянув навколо,— до таких людей, таких домів. Усе воно нове для мене і... таке гарне...

— Сподіваюсь, ви ще прийдете до нас,— сказала дівчина, коли він прощався з її братами.

Він насунув кепку, круто повернув до дверей, спіткнувся на порозі і вийшов.

— Ну, що скажеш? — спитав її Артур.

— Дуже цікавий... Струмінь озону,— відповіла вона.— Скільки йому років?

— Двадцять, майже двадцять один. Я питав його сьогодні. Ніколи не думав, що він такий молодий.

«Виходить, я на цілих три роки старша від нього»,— подумала вона, цілуючи братів на прощання.

Розділ III

На сходах Мартін Іден витяг з кишені клаптик темного рисового паперу і щіпку мексиканського тютюну. Вправно скрутив цигарку, глибоко затягнувся й довго, поволі випускав дим.

— Чудасія! — сказав він уголос з благоговійним захватом. І ще раз: — Чудасія! — Тоді знов, уже пошепки: — Чудасія! — Потягшись рукою до комірця, він відстебнув його від сорочки й сунув до кишені. Сіяв холодний дощ, але Мартін ішов у щасливому засліпленні, без кепки, в розстебнутій куртці. Дощу він майже не помічав — ішов піднесений, охоплений мріями, відновлюючи в пам’яті щойно пережите.

Нарешті він зустрів жінку — жінку, про яку ніколи не думав, не звикши взагалі думати про жінок, хоч десь у глибині душі сподівався її зустріти.

Він сидів поруч з нею. Він тримав її руку в своїй. Дивився їй в очі й бачив прекрасну душу — не менш прекрасну, ніж очі, в яких та душа ховалася, ніж тіло, що давало їй вираз і форму. Не думав про її тіло як тіло, і це було щось нове для нього, бо досі на жінок дивився тільки так. Її тіло було чимсь особливим. Він не допускав думки, що воно немічне й тлінне. Воно було чимсь більшим, ніж оселею її душі,— породженням її духу, чистим і прекрасним уособленням її божественної суті. Це відчуття божественності вразило його, відірвало від мрій, протверезило. Ні слова, ні думки про існування божества ніколи не будили в ньому віри. Він не визнавав бога. Завжди був нерелігійний і добродушно глузував з попів, які торочили про безсмертя душі. Був певен, що загробного життя немає: життя лише тут і тепер, а далі — вічна пітьма. Але в її очах він побачив душу, безсмертну душу, яка не може вмерти. Жоден чоловік, жодна жінка, яких він знав раніше, не викликали в нього думок про безсмертя. А вона викликала! Вона шепнула йому це в ту мить, коли вперше глянула на нього. Він ішов, а перед ним сяяло її обличчя: бліде й серйозне, ніжне й ласкаве; воно посміхалося жалісливо й лагідно, як можуть посміхатися лише духи, осяяне такою чистотою, якої він ніколи не міг уявити. Її чистота вразила його, приголомшила. Знав, що існує добро і зло, але про чистоту, як атрибут реального життя, не мав і гадки. А тепер — у ній — він побачив цю чистоту, вищу за доброту й непорочність, що разом визначали вічне життя.

І вмить його охопило честолюбне бажання — здобути й собі вічне життя. Він знав, що недостойний навіть носити воду для неї. Те, що він побачив її і провів у розмові з нею цілий вечір, було якимсь дивом, фантастичною примхою долі. Це сталося випадково, він нічим цього не заслужив. Він не вартий такого щастя. Мартіна огорнув якийсь релігійний настрій. Він став лагідним і смиренним, готовим до самозречень і самопринижень. У такому стані грішники йдуть на сповідь. Він теж почував себе грішником. Але як смиренний покутник бачить яскраві проблиски майбутнього райського життя, так і він побачив проблиски того блаженства, якого зазнає, володіючи нею. Однак думка про саме володіння була невиразна, туманна і зовсім інша, ніж ті думки, які звичайно виникали. Він ширяв на крилах шаленого честолюбства і бачив, як разом з нею злітає на неймовірні висоти, як ділиться з нею думками, як вони вдвох упиваються красою й розкошами світу. То було якесь духовне володіння, очищене від усього низького, вільне єднання духу, яке він не міг осмислити до кінця. Та він і не думав про це. Взагалі ні про що не думав. Порив серця пересилював розум, і він тремтів від незнаного досі зворушення, радісно пливучи по морю одухотворених натхненних почувань, що підносили його над вершинами життя.

Ішов, похитуючись, мов п’яний, і бурмотів:

— Чудасія! Чудасія!

Полісмен на розі підозріливо глянув на нього і по ході пізнав у ньому матроса.

— Де нализався? — спитав він.

Мартін Іден спустився на землю. Він швидко пристосовувався до всяких обставин, умів залагодити будь-яке непорозуміння. Від оклику полісмена він миттю схаменувся.

— От кумедія! — засміявся він.— Я й не помітив, що балакаю вголос.

— Ще трошки і співати почнеш,— визначив його стан полісмен.

— Не почну. Дай-но мені сірника, і я відразу сяду в трамвай і поїду додому.

Мартін запалив цигарку і, побажавши полісменові доброї ночі, пішоз далі.

— От так штука! — стиха промовив сам до себе.— Цей йолоп подумав, що я п’яний.— І, посміхнувшись, додав: — А таки так. От тільки ніколи не гадав, що можна сп’яніти від гарного личка.

На Телеграф-авеню він сів у трамвай, що йшов до Берклі. У вагоні було повно молоді, що співала пісень і здіймала страшенний галас. Мартін з цікавістю приглядався до них. Це були студенти. Вони відвідували той самий університет, що й вона, належали до того самого товариства, могли бути знайомі з нею, могли бачити її щодня, коли хотіли. Він дивувався, що вони цього не хотіли, що цього вечора десь собі розважалися, замість того щоб бути біля неї, розмовляти з нею, оточивши її колом шанобливих поклонників. Думки пливли і пливли. Він примітив одного юнака з вузенькими очима й відвислою губою. Паскудний, розбещений хлопчисько, вирішив він. На судні з нього був би донощик, скиглій і базіка. Він, Мартін Іден, кращий. Ця думка підбадьорила його, немов наблизила до неї. Він почав порівнювати себе з цими студентами. Згадав про своє дуже, мускулясте тіло і прийшов до висновку, що в фізичному відношенні будь-кого з них заткне за пояс. Зате в головах у них повно знань, що дають їм змогу говорити її мовою. Думка про це згнітила його душу. А для чого людині мозок? — палко спитав він себе. Те, що зробили вони, може й він. Поки вони вивчали життя з книжок, він жив. У нього в голові теж повно знань, тільки інших. Хто з них зумів би зв’язати морським вузлом талі або стояти коло стерна чи на вахті? Перед ним розгорнулось його минуле, сповнене небезпеки, відваги, поневірянь і тяжкої праці. Пригадалися прикрощі й невдачі, через які перейшов у цій життєвій школі. В усякому разі, вона пішла йому на користь. Коли-небудь і їм доведеться зустрітись із справжнім життям і зазнати всього того, що він уже зазнав. Гаразд. Поки вони долатимуть цю путь, він пізнаватиме інший бік життя з книжок.

Коли трамвай в’їхав між рідконаселені квартали, що відокремлювали Окленд від Берклі, Мартін почав виглядати знайомий двоповерховий будинок з яскраво намальованою вивіскою: «Бакалійна крамниця Хіггінботема». Біля крамниці він вийшов і якусь хвилю дивився на вивіску. Вона говорила йому більше, ніж на ній було написано. Нікчемністю, себелюбством і дрібною підлотою віяло, здавалось, навіть від літер. Бернард Хіггінботем був одружений з його сестрою, і Мартін його добре знав. Відімкнувши ключем двері, він піднявся сходами на другий поверх. Тут жив його зять,— крамниця була внизу. Тхнуло прілими овочами. Пробираючись потемки через передпокій, він спіткнувся об іграшковий візок, забутий кимсь із його численних племінників та племінниць, і так стукнувся об двері, аж загуло. «От жмикрут! — подумав він.— Жаліє якихось два центи на газ, щоб пожильці в’язи собі не поскручували».

Намацавши ручку дверей, увійшов до освітленої кімнати, де сиділи його сестра й Бернард Хіггінботем. Вона латала чоловікові штани, а він читав газету. Його худе тіло займало відразу два стільці — на одному сидів сам, з другого звисали ноги у стоптаних капцях. Поверх газети глянули на Мартіна темні, нещирі, колючі очиці. Мартін не міг дивитися на нього без огиди. Що знайшла сестра в цьому чоловікові? Він йому здавався якимсь гадом і завжди викликав бажання розчавити його ногою. «Коли-небудь я таки наб’ю йому морду»,— часто втішав він себе, насилу зносячи присутність зятя. Жорстокі й хижі, як у ласиці, очі дивились на Мартіна докірливо.

— Ну? — спитав Мартін.— Чого?

— Тільки минулого тижня приходили фарбувати двері,— напівжалібно, напівпогрозливо промовив містер Хіггінботем,— а ти знаєш, які у профспілках розцінки. Треба ж бути обережнішим!

Мартін хотів було відповісти, та роздумав — шкода слів. Щоб не дивитись на цю гидь, перевів погляд на хромолітографію, що висіла на стіні, і здивувався. Раніше ця картина йому подобалась, а тепер немов бачив її вперше. Дешевина, як і все в цій дірі. Він перенісся думками в будинок, де тільки-но був, і побачив спочатку картини, що його оздоблювали, а потім — її, з ніжною посмішкою, як тоді, при прощанні. Мартін забув, де він, забув про існування Бернарда Хіггінботема, аж поки цей джентльмен спитав його:

— Привида уздрів, чи що?

Мартін стрепенувся, глянув у ті очі-намистинки, глузливі, люті й полохливі, і раптом, мов на екрані, побачив їх там, унизу, коли їхній власник торгував у крамниці,— догідливі, самовдоволені очі, улесливі й масні.

— Еге ж,— відповів Мартін,— я уздрів привида. На добраніч. На добраніч, Гертрудо!

Виходячи з кімнати, він зачепився за складку на засмальцьованому килимі.

— Тільки грюкни дверима,— застеріг його містер Хіггінботем.

Мартін відчув, як уся кров у ньому заклекотіла, але стримався й тихо причинив за собою двері.

Містер Хіггінботем переможно глянув на жінку.

— П’яний,— хрипло прошепотів він.— Казав я тобі,— надудлиться!

Дружина покірно хитнула головою.

— Атож, очі в нього блищать,— визнала вона,— і комірця немає, а як ішов, надів. Але, може, випив якихось там дві чарочки.

— Та він ледве на ногах стоїть,— заперечив чоловік: — Я за ним стежив.— На кожному кроці зашпортувався. Сама ж чула — мало не гепнувся в передпокої.

— Та то, мабуть, перечепився через візок Алісин,— сказала вона.— Не побачив його в темряві.

Містер Хіггінботем підвищив голос, даючи вихід своєму роздратуванню. Цілий день у крамниці він стримував себе, лишаючи радість бути самим собою на вечірні години в родинному колі.

— А я кажу тобі, що твій дорогенький братик п’яний, як хлюща.

Голос у нього був холодний, різкий, рішучий, говорив, карбуючи кожне слово, ніби штампував їх на верстаті. Дружина, зажурено зітхнувши, промовчала. Це була висока, дебела жінка, завжди неохайно вдягнена, обтяжена своїм тілом, роботою й причіпками чоловіка.

[1] Алджернон Чарлз Суїнберн (1837–1909) — англійський поет.

[2] Генрі Водсворд Лонгфелло (1807–1882) — американський поет.

[3] Роберт Браунінг (1812–1889) — англійський поет.

← Назад | На початок | Вперед →