Мартін Іден (сторінка 10)

— Я не знаю, хто такий Вайнінгер,— зауважила вона,— і ти так жахливо все узагальнюєш, що я перестаю тебе розуміти. Я тільки хотіла сказати, що коли редактор...

— А я тобі кажу, що всі редактори — принаймні дев’яносто дев’ять на кожну сотню — невдахи. Вони провалилися як письменники. Не думай, що вони з власної охоти проміняли творчу радість на сидіння за конторкою і рабську залежність від успіху журналу та видавця. Вони пробували писати, але зазнали невдачі. І тут маємо безглуздий парадокс. Усі шляхи до літератури охороняються церберами — літературними невдахами. Майже всі видавці, редактори та їхні помічники колись пробували стати письменниками і провалились. І от вони, нездари і невдахи, вирішують, що саме варто друкувати, а що ні. Саме ті, кому бракує оригінальності й творчого вогню, є судді талантів. А за ними йдуть рецензенти й критики, такі самі невдахи. Не кажи мені, що вони ніколи не мріяли і не намагалися стати поетами або прозаїками,— вони намагалися і не стали. Від їхніх рецензій мене нудить, як від риб’ячого жиру. А втім, ти знаєш, як я ставлюся до рецензентів та критиків. Є, звичайно, великі критики, але вони рідкісні, як комети. Коли мені не пощастить стати письменником, я зроблюся редактором. Матиму принаймні надійний шматок хліба, та ще з маслом і медом!

Проте Рут швидким своїм розумом помітила суперечність у словах коханого, і це ще більше переконало її в неправильності його поглядів.

— Ну добре, Мартіне, якщо для талантів усі двері редакцій зачинені, як ти оце зараз остаточно довів, то звідки ж тоді взялися великі письменники?

— Вони досягли неможливого,— відповів він.— Вони написали такі блискучі, вогнедишні твори, що спопелили усіх своїх ворогів. Вони домоглися успіху якимсь чудом, що випадає на долю одного з тисячі. Це загартовані в боях велетні Карлейля[1], яких нікому не подолати. І я теж мушу досягти неможливого.

— А якщо тобі не пощастить? Ти мусиш подумати і про мене, Мартіне.

— Якщо не пощастить? — Він з хвилину дивився на Рут, немовби вона сказала щось немислиме, та раптом очі його заблищали.— Якщо не пощастить, я стану редактором, а ти редакторовою дружиною.

Вона нахмурила брови так мило, так чарівно, що він обняв її і поцілунками розігнав ті хмарки.

— Ні, годі вже, годі,— вигукнула вона, зусиллям волі звільняючись від чарів його мужньої сили.— Я говорила з татом і з мамою. Я ще ніколи так з ними не воювала. Змусила їх вислухати себе. Була непоштива до них. Вони настроєні проти тебе — ти сам це знаєш,— але я так довго переконувала їх у серйозності мого кохання, що батько нарешті погодився взяти тебе у свою контору. Навіть сам запропонував одразу ж платити тобі достатню суму, щоб ми могли одружитись і купити собі де-небудь невеличкий котедж. Це дуже люб’язно з його боку, правда ж?

Тупий відчай стиснув серце Мартінові. Він машинально поліз у кишеню по тютюн (якого вже не носив при собі) і пробурмотів щось невиразне.

Рут провадила далі:

— Одверто кажучи,— тільки ти не ображайся,— йому дуже не подобаються твої радикальні погляди, і, крім того, він має тебе за ледаря. А я ж певна, що ти не ледар. Я знаю, як ти багато працюєш.

«Ні, цього навіть і ти не знаєш»,— подумав Мартін, а вголос запитав:

— Ну, а ти? Що ти скажеш про мої погляди? По-твоєму, вони теж занадто радикальні?

Він дивився їй просто в вічі і чекав відповіді.

— По-моєму, вони... сумнівні,— відповіла вона нарешті.

Цим було сказано все. Нараз життя здалося йому таким сірим, що він навіть забув про її спробу влаштувати його на роботу. А Рут, зважившись так прямо сказати йому про це,— вирішила терпеливо зачекати на відповідь і при нагоді знов повторити своє запитання.

Чекати довелося недовго. У Мартіна до неї теж було запитання. Йому хотілося з’ясувати, наскільки міцна її віра в нього, і через тиждень кожен з них дізнався про те, що його цікавило. Мартін прискорив цю розмову, прочитавши Рут «Ганьбу сонця».

— Ну, чому ти не хочеш піти в репортери? — вигукнула вона, коли він скінчив читати.— Ти так любиш писати, і я певна, що ти справишся. З часом ти міг би стати відомим журналістом. Деякі спеціальні кореспонденти загрібають купу грошей, а поле їхньої діяльності — увесь світ. Їх посилають скрізь — у глиб Африки, от як Стенлі[2], брати інтерв’ю у папи, досліджувати невідомі куточки Тибету.

— Виходить, моя стаття тобі не подобається? — спитав Мартін.— Ти гадаєш, що в найкращому разі я міг би стати тільки журналістом, але аж ніяк не письменником?

— Ні, ні, стаття мені дуже подобається. Написана вона прекрасно, тільки, боюся, трохи важкувато для звичайних читачів, принаймні для мене. Вона звучить прекрасно, але я її не розумію. Занадто багато спеціальної термінології. Бачиш, любий, ти полюбляєш крайності, і те, що ясно тобі, не ясно іншим.

— Так, у статті багато філософських термінів,— тільки й відказав він.

Мартін усе ще був схвильований читанням статті, де він висловив найзріліші свої думки, і присуд Рут його приголомшив.

— Може, форма викладу не особливо вдала,— сказав він,— та невже тебе нічого не вразило в самій ідеї?

Вона похитала головою.

— Ні, це так не схоже на все, що я досі читала. Я читала Метерлінка і розуміла його.

— Як? Розуміла його містицизм? — вигукнув Мартін.

— Розуміла. А от твого нападу на нього не розумію. Звичайно, якщо говорити про оригінальність...

Він спинив її нетерплячим рухом, але нічого не сказав...

Раптом почув, що вона щось говорить йому.

— Зрештою, твоя творчість — лише забавка для тебе,— сказала вона.— Але годі бавитися. Пора вже серйозно подумати про життя, про наше життя, Мартіне. Досі ти жив тільки для себе.

— Ти хочеш, щоб я пішов служити? — спитав він.

— Так. Батько пропонує...

— Та чув, чув,— перебив він,— але я от що хотів би знати: ти ще віриш у мене чи ні?

Рут мовчки стиснула йому руку. Очі в неї затуманились.

— У твій літературний талант, любий? — прошепотіла вона.

— Ти прочитала майже всі мої твори,— різко провадив він далі.— Якої ти думки про них? Що вони геть бездарні? Порівняй їх із творами інших.

— Інші свої твори продають, а ти ні.

— Ти не відповіла на запитання. Ти не віриш, що література — моє покликання.

— Ну, гаразд, я відповім,— через силу вимовила вона.— Я не вірю, що ти можеш стати письменником. Не гнівайся на мене, любий. Ти сам змусив мене сказати це. А ти ж знаєш, що на літературі я розуміюся більше, ніж ти.

— Авжеж, ти бакалавр мистецтв,— замислено проказав він,— і мусиш розумітися. Однак це ще не все,— додав після важкої для обох мовчанки.— Я знаю свої сили. Ніхто не знає цього, крім мене. Я певен, що доб’юся успіху. Я подолаю усі перешкоди. Мене палить огнем усе те, що я висловлюю у віршах, оповіданнях і статтях. Але я не прошу тебе вірити в це. Не прошу вірити у мене і мій талант. Прошу тільки любити мене і вірити в наше кохання. Я просив тебе почекати два роки. Один рік уже минув, та я почуваю усією душею, що ще до кінця другого доб’юся успіху. Ти якось сказала, що всякого ремесла треба вчитися. І я вчився — довбав і довбав науку і не відступав, пам’ятаючи, що ти чекаєш мене. Я забув, що таке нормальний сон. Мені здається, що мільйони років минули з того часу, як я спав скільки треба і прокидався тоді, коли висипався. Тепер мене завжди піднімає будильник. Коли б я не ліг,— рано чи пізно, я ставлю його на певну годину. Останнє, що я свідомо роблю перед сном, це накручую годинник і гашу лампу. Коли мене хилить на сон, я заміняю важку книжку на легшу. А коли і над тією починаю куняти, то б’ю себе кулаком по голові, щоб прогнати дрімоту. Десь я читав про чоловіка, що боявся спати,— а, вже згадав, у Кіплінга. Він прилаштував коло себе шпору, і коли сон змагав його, залізні зубці впивалися йому в голе тіло. Я роблю те саме. Я дивлюсь на годинник і вирішую, що до півночі, чи то до першої години, до другої, чи до третьої шпору не можна відкидати. І вона не дає мені спати до того часу. Я не розлучаюсь зі шпорою вже багато місяців. Я дійшов до того, що спати п’ять з половиною годин вважаю недозволенною розкішшю. Тепер я сплю лише чотири години. Я зголоднів за сном. Бувають хвилини, коли в мене з безсоння все плутається в голові, коли смерть з її вічним спокоєм здається мені блаженством. Тоді пригадуються слова Лонгфелло:

В морській безмовній глибині
Завмерло все в спокійнім сні.
Один стрибок у вічну тьму —
Плесне вода, і край всьому.

Звичайно, це дурниці. Все йде від нервів, від перевтоми. Але навіщо я так надсаджуюсь? Заради тебе, щоб швидше опанувати ремесло, щоб прискорити успіх. І я вже відбув своє учнівство. Тепер я добре озброєний. Запевняю тебе, що за місяць я встигаю засвоїти більше, ніж звичайний студент за рік. Можеш мені повірити на слово. Я б не казав тобі цього, але мені страшенно хочеться, щоб ти мене зрозуміла. Я не вихваляюсь. Свої досягнення я виміряю прочитаними книжками. Тепер уже твої брати — темні дикуни проти мене, і всі знання я здобув із книжок у ті години, коли вони безжурно спали. Колись я хотів прославитися. А тепер слава для мене нічого не значить. Я хочу тільки тебе. Ти потрібна мені більше, ніж їжа, ніж одяг, ніж слава. Я мрію покласти голову тобі на груди і спати, довго-довго, цілу вічність. І менше як через рік моя мрія здійсниться.

Його сила захльостувала Рут потужними хвилями, і що більше вона опиралась, то дужче вабило її до нього. Сила, яка нестримно лилася від Мартіна до неї, буяла тепер у його схвильованому голосі, блискучих очах, у тій величезній життєвій і розумовій енергії, що нуртувала в ньому. І на мить, на одну-єдину мить упевненість Рут похитнулася й дала тріщину, крізь яку вона побачила справжнього Мартіна Ідена, блискучого і непереможного. І як на приборкувачів диких звірів часом находять хвилини сумніву, так їй раптом здалося неможливим приборкати непогамовний дух цієї людини.

— Ось ти кохаєш мене,— вів далі Мартін,— а чому? Якраз та сила, що змушує мене писати, і збуджує твою любов. Ти любиш мене тільки тому, що я не схожий на всіх тих, кого ти знаєш. Я не створений для конторки й рахівництва, для дріб’язкових марудних справ і судової тяганини. Примусь мене робити все це, примусь бути таким, як інші, виконувати їхні обов’язки, дихати одним з ними повітрям, поділяти їхні погляди — і ти знищиш різницю між мною і ними, знищиш мене, знищиш те, що кохаєш. Моє бажання писати — це моя життєва сила. Якби я був бездушний бовдур і не мав бажання писати, ти б ніколи не покохала мене.

— Ти забуваєш,— перебила його Рут, чий швидкий і поверховий розум був схильний до порівнянь,— що на світі бувало немало диваків-винахідників, які змушували свою родину голодувати, а самі гналися за такими химерами, як, наприклад, вічний двигун. І, звичайно, дружини, не співчуваючи захопленню своїх чоловіків, усе ж любили їх і терпіли разом з ними нужду — тільки не заради їхніх дивацтв, а незважаючи на ці дивацтва.

— Це правда,— відповів він,— але бували і винахідники не диваки, які голодували, б’ючись над якимсь корисним винаходом, і, зрештою, домагалися свого. Звичайно, я не прагну чогось неможливого...

— Таж ти сам сказав, що хочеш «досягти неможливого»,— заперечила вона.

— То я висловився фігурально. Я хочу робити те, що вже робили до мене,— писати і жити літературною працею.

Рут мовчала, і він спитав:

— Невже для тебе моя мета така ж химерна, як шукання вічного двигуна?

Відповіддю Рут був потиск руки, ніжний материнський потиск, яким заспокоюють скривджену дитину. Мартін і справді здавався їй скривдженою дитиною, безумцем, який хотів досягти неможливого.

Під кінець розмови Рут іще раз нагадала Мартінові про те, як неприязно ставляться до нього її батьки.

— Але ж ти любиш мене? — спитав він.

— Люблю! Люблю! — вигукнула вона.

— І я люблю тебе, а не їх, і до них мені байдуже,— радісно сказав він.— Бо я вірю у твою любов і не боюся їхньої неприязні. На світі все нетривке, крім кохання. Кохання не зіб’ється з шляху, якщо воно не слабосиле і не падає на кожному кроці.

Розділ XXXI

Мартін випадково зустрів на Бродвеї свою сестру Гертруду. Це була радісна і заразом сумна зустріч. Чекаючи на розі трамвая, Гертруда перша побачила Мартіна; її прикро вразили загострені від голоду риси його обличчя і стомлений, розпачливий вираз очей. Мартін і справді був у розпачі. Він повертався від лихваря, у якого даремно намагався вирвати додаткову позичку за велосипед, заставлений замість костюма, бо вже почалися осінні дощі.

— У вас є ще чорний костюм,— сказав лихвар, який знав усе Мартінове майно.— І краще не кажіть мені, що ви заставили його в того єврея Ліпки, бо коли ви...

Лихвар так грізно глянув на Мартіна, що той поспішив вигукнути:

— Ні, ні, костюм у мене. Але він мені потрібен.

— Ну що ж,— відповів лихвар, трохи полагіднівши,— мені він теж потрібен. Без нього я не можу дати вам грошей. Чи, може, ви гадаєте — я сиджу тут для розваги.

— Таж велосипед коштує сорок доларів і цілком справний,— переконував Мартін.— А ви дали мені за нього лише сім доларів. Та навіть і не сім, а шість доларів двадцять п’ять центів, бо ви ж берете проценти наперед.

— Хочете одержати більше — приносьте костюм.

Після такої відповіді Мартін кинувся геть з тісної, душної крамнички, повний одчаю, з засмученим виглядом, що так зворушив його сестру.

Не встигли вони привітатися, як підійшов трамвай, і коли Мартін, допомагаючи сестрі сісти у вагон, потиснув їй руку, вона зрозуміла, що він не їде. Стоячи на приступці, Гертруда глянула на змарніле братове обличчя, і її знов узяв жаль.

— А ти хіба не їдеш? — спитала вона. І в ту ж мить сама зійшла з приступки.

— Я завжди ходжу пішки... для моціону,— пояснив він.

— Ну, і я трохи пройдуся з тобою,— мовила Гертруда.— Може, й мені піде на користь. Останнім часом я щось погано себе почуваю.

Мартін подивився на сестру, і йому стало ясно, що вона справді погано себе почуває. Про це говорив її неохайний вигляд, нездорова огрядність, похилі плечі, стомлене обличчя й важка незграбна хода — карикатура на легкі кроки колись дужої, веселої дівчини.

— Ти краще далі не йди,— сказав Мартін сестрі, бо на першому ж розі вона спинилася перепочити.— Почекай трамвая.

— Ху, я таки вже добряче підбилася,— промовила вона задихаючись.— Хоча з тебе теж ходак нікудишній. Ти в отих своїх капцях не дійдеш до Північного Окленда — підметки протруться.

— У мене є ще одні — міцніші,— відповів Мартін.

— Приходь узавтра обідати,— сказала Гертруда несподівано.— Бернарда не буде, він їде в справах до Сан-Леандро.

Мартін заперечливо похитав головою, але не зумів приховати голодного вогника, що блиснув у нього в очах на згадку про їжу.

— У тебе, Марте, немає ні цента. Тому й ходиш пішака. Моціон! Аякже! — Вона хотіла презирливо пхикнути, але з цього нічого не вийшло.— На, візьми.

Порившись у себе в сумці, вона тицьнула Мартінові в руку п’ять доларів.

— Я, здається, забула про твій день народження,— пробурмотіла вона.

Мартін інстинктивно затиснув у жмені золоту монету. Відчував, що брати її не слід і мучився від нерішучості. Це золоте кружалко обіцяло йому їжу, життя, бадьорість тіла і ясність духу, енергію для дальшої праці. Хто зна? Може, він напише що-небудь таке, що принесе йому багато таких золотих кружалок. Він раптом виразно побачив рукописи двох своїх останніх статей. Вони лежали під столом на купі повернутих редакціями рукописів, на відправку яких у нього не було марок. Друковані заголовки так і ряхтіли перед його очима. Статті називалися «Жерці чудесного» і «Колиска краси». Він ще нікуди їх не посилав, але не сумнівався, що це найкращі з написаних ним статей. Якби тільки дістати марки. Раптом у ньому спалахнула віра в майбутній успіх, довершивши те, що розпочав голод, і він швидким рухом сунув монету до кишені.

— Я віддам тобі в сто разів більше, Гертрудо,— насилу вимовив він, бо йому зненацька перехопило горло і на очі набігли сльози. Та він опанував себе й вигукнув: — Запам’ятай мої слова! І року не мине, як я покладу тобі в жменю сотню таких золотих кружалок. Я не прошу, щоб ти мені вірила. Просто почекай і побачиш.

Але Гертруда не вірила. Тим-то вона почувала себе ніяково і, не знаючи, що відповісти, промовила:

— Слухай, Марте, я знаю, що ти голодуєш. По тобі видно. Приходь частіше обідати. Я посилатиму по тебе когось з малих, коли Бернарда не буде вдома. І ще одно...

Мартін чекав, хоч знав наперед, що скаже сестра. Він читав усі її думки.

— Чи не пора вже тобі стати десь на роботу?

— Ти не віриш, що я доб’юся свого? — спитав він.

Гертруда покрутила головою.

— Ніхто в мене не вірить, крім мене самого,— промовив Мартін з якимсь пристрасним запалом.— Я написав уже багато гарних речей і рано чи пізно продам їх.

— А чому ти певен, що вони гарні?

— Та тому...— Перед ним вмить розгорнулася широка панорама літератури та її історії, і він зрозумів марність будь-яких спроб пояснити сестрі, на чому заснована його віра в свої сили.— Тому, що мої твори кращі, ніж дев’яносто дев’ять відсотків тих речей, що друкуються по журналах.

— Мені так хотілося б, щоб ти взявся за розум,— промовила вона якось мляво, хоч була твердо переконана, що вгадала його слабке місце.— Мені так хотілося б, щоб ти взявся за розум,— повторила вона,— і... приходь узавтра обідати.

Посадивши сестру в трамвай, Мартін побіг по марки і витратив на них три долари. А коли згодом, дорогою до Морзів, зайшов на пошту і зважив цілу купу грубих рукописів, то всі куплені марки, крім трьох по два центи, довелося наліпити на пакети.

Це був пам’ятний вечір для Мартіна, бо у Морзів його познайомили з Рассом Бріссенденом. Як він туди потрапив, хто його туди привів, Мартін так і не дізнався. І навіть не поцікавився розпитати Рут, бо Бріссенден видався йому безбарвним і не вартим уваги. Через годину Мартін вирішив, що Бріссенден до того ще й нечема, бо той тинявся з однієї кімнати до другої, розглядав картини і стромляв носа в книжки та журнали, що лежали на столах чи стояли на полицях. Нарешті, не звертаючи уваги на товариство, він, ніби у себе вдома, розсівся в просторому кріслі й заходився читати маленьку книжечку, яку витяг з кишені. Потім Мартін забув про нього і згадав тільки наприкінці вечора, коли побачив його в колі молодих жінок, які явно мали втіху, бесідуючи з ним.

Повертаючись додому, Мартін випадково нагнав на вулиці Бріссендена.

— А, це ви? — сказав він.

Бріссенден щось сердито буркнув у відповідь, але пішов поруч. Мартін більше не пробував зав’язати розмову, і кілька кварталів вони йшли мовчки.

— Пихатий старий осел! — раптом сказав Бріссенден.

Несподіваність і енергійність цього вигуку здивували Мартіна. Він засміявся про себе, але водночас відчув ще більшу антипатію до свого супутника.

— Чого ви туди ходите? — буркнув той, коли вони в мовчанці минули ще один квартал.

— А ви чого? — спитав Мартін.

— Чорт його зна! — сказав Бріссенден.— Принаймні я вперше зробив таку дурницю. У добі двадцять чотири години — треба ж їх якось згаяти. Ходімо вип’ємо.

— Ходім,— відповів Мартін.

Проте одразу ж пожалів, що так швидко погодився. Вдома його чекала дрібна журнальна робота на кілька годин, а потім уже в ліжку він мав прочитати ще томик Вейсмана[3], не кажучи вже про автобіографію Герберта Спенсера, що хвилювала його, як захопливий роман.

«Навіщо я марнуватиму час з цим несимпатичним типом?» — подумав Мартін. Його вабив не Бріссенден і не віскі, а яскраве світло, дзеркала і блиск келихів, збуджені жваві обличчя і дзвінкий людський гомін. Так, йому хотілося чути людські голоси, голоси людей життєрадісних, які добились успіху і могли з легким серцем витрачати гроші на вино. Він був самотній — ось що гнітило його; тим-то він і прийняв з такою охотою запрошення. Відтоді, як вони пили з Джо у «Гарячих джерелах» та ще раз випадково з крамарем, Мартін ні разу не був у барі. Від розумового виснаження не тягне до алкоголю, як від фізичного, і він не відчував у ньому потреби. Однак того вечора йому хотілося випити, точніше — опинитися в атмосфері, де п’ють, галасують і регочуть. Саме таким місцем був бар «Печера». Мартін і Бріссенден зручно умостились у широких шкіряних кріслах і замовили шотландське віскі з содовою.

Вони пили і розмовляли. Говорили про всяку всячину, по черзі замовляючи нові порції. Мартін, що й сам мав міцну голову, дивувався, як багато міг випити Бріссенден, а ще більше дивувався з його ерудиції. Незабаром Мартін переконався, що той знає все на світі і що це йому вдруге пощастило зустріти людину високого інтелекту. Воднораз помітив, що у Бріссендена було те, чого бракувало професорові Колдуеллу,— вогонь, гостра проникливість і тонке чуття, нестримний запальний темперамент. Мова його була справді жива. З його тонких губ часом злітали карбовані, гострі ущипливі фрази. І раптом їх змінювали лагідні й ніжні, соковиті яскраві слова, повні чарів і краси, повні таємниць і загадок життя. Іноді його мова звучала, як бойова сурма, відлунюючи грізний гуркіт космічної боротьби, викликала образи чисті, як срібло, і осяйні, немов зоряні простори, провіщала останнє слово науки. І в той же час це була мова поета, найвища правда, ефемерна й несказанна, яку, проте, можна відчути в легких, майже невловимих відтінках найпростіших слів. Якимсь чудом ясновидіння він сягав за найдальші межі людського досвіду, де мова безсила, але завдяки своєму магічному хисту надавати відомим словам невідомого значення він відкривав Мартінові істини, недоступні звичайним людям.

Мартін забув те неприємне враження, яке спочатку справив на нього Бріссенден. Він побачив те, про що досі тільки читав у книжках. Оце великий розум, оце людина, достойна глибокої шани. «Перед вами я ніщо»,— думав про себе Мартін.

— Ви вивчали біологію,— багатозначно промовив він.

На його подив, Бріссенден заперечливо похитав головою.

— Проте ви говорите істини, які доводить лише біологія,— наполягав Мартін, не звертаючи уваги на здивований погляд свого співрозмовника.— Ваші висновки збігаються з усім ходом міркувань великих учених. Не може бути, щоб ви їх не читали».

— Дуже радий,— відповів Бріссенден,— що мої поверхові знання дали мені змогу найкоротшим шляхом прийти до істини. Взагалі ж я ніколи не сушив собі голови тим, правий я чи ні. Зрештою, це не має значення. Абсолютної істини людині не дано збагнути.

— Та ви послідовник Спенсера! — радісно вигукнув Мартін.

— З ранньої юності не брав у руки його книжок. Та й тоді прочитав лише «Виховання».

— Хотів би й я набувати знання так легко,— казав Мартін через півгодини, коли ближче ознайомився з духовним багажем Бріссендена.— Ви чистої води догматик, і це вражає мене найбільше. Ви догматично встановлюєте останні здобутки знання, до яких наука прийшла на підставі довгого досвіду. Ви в одну мить робите правильні висновки. Ви справді підходите до істини найкоротшим шляхом, з швидкістю світла, якимсь незбагненним способом.

— Еге ж, колись це збивало з пантелику моїх учителів, отця Джозефа й брата Даттона,— сказав Бріссенден.— Я тут ні при чому. Просто щаслива доля закинула мене в католицький коледж. А ви де здобували освіту?

Розповідаючи про себе, Мартін заразом вивчав Бріссендена, перебігаючи поглядом з його довгобразого аристократичного обличчя на похилі плечі, і навіть розглядав кинуте ним на стілець пальто з обвислими кишенями, що випиналися від напханих туди книжок. Обличчя і довгі тонкі руки Бріссендена були вкриті темним загаром. Мартінові це здавалося загадкою. Йому було ясно, що Бріссенден мало буває на сонці. Де ж він міг так засмагнути? «Ні, тут щось негаразд»,— подумав Мартін, пильніше придивившись до вузького обличчя з запалими щоками й тонким орлиним носом. На перший погляд, в очах Бріссендена не було нічого особливого: не великі і не малі, не то чорні, не то карі. Та в них жеврів огонь, і вираз був якийсь мінливий, напродиво суперечливий. Суворі й невблаганні, вони водночас чомусь викликали жаль. Мартінові було шкода Бріссендена. Він і сам не розумів чому, проте незабаром дізнався.

— Таж я сухотник,— недбало кинув Бріссенден трохи згодом, розповівши Мартінові про своє життя в Арізоні.— Я прожив там майже два роки, провів курс кліматичного лікування.

— А ви не боїтесь тутешнього клімату?

— Боюся?

Бріссенден так просто і спокійно повторив це слово, що Мартін, глянувши на його аскетичне обличчя, зрозумів, що він не боїться нічого. Очі у Бріссендена звузились, ніздрі роздулись, і Мартін, затамувавши подих, дивився на його горде обличчя, визивне, рішуче і грізне. «Яка велич!» — подумав він, затремтівши від хвилювання, і вголос продекламував:

Ні, під ударами лихої долі
Чоло скривавлене ніколи не схилю[4].

— А, ви любите Хенлі? — промовив Бріссенден, і вмить погляд його став теплим і ласкавим.— Ну, звичайно, ви не можете його не любити. Ах, Хенлі! Смілива душа! Серед сушених журнальних віршомазів він — як гладіатор серед гурту євнухів.

— Ви не любите журналів? — обережно спитав Мартін.

— А ви любите? — гаркнув Бріссенден з такою люттю, аж Мартін здригнувся.

— Я... я пишу, тобто пробую писати для журналів,— пробурмотів Мартін.

— Ну, це ще нічого,— лагідніше промовив Бріссенден.— Ви пробуєте писати, але безуспішно. Я ціню і шаную ваші невдачі. Можу уявити, що ви пишете. Для цього мені не треба навіть читати ваші твори. У них є один недолік, який зачиняє перед ними всі двері. У них є глибина, а журналам це не потрібно. Вони збирають усілякий мотлох і одержують його вдосталь — не від вас, звичайно.

— Я не цураюся і дрібної журнальної роботи,— сказав Мартін.

— Навпаки,— Бріссенден замовк на хвилину і, безцеремонно оглянувши убогий одяг Мартіна, його старий галстук, обтріпаний комірець, лиснючі рукава і потерті манжети, спинився поглядом на змарнілому обличчі,— навпаки, дрібна журнальна робота цурається вас. Вона така чужа вам, що ви ніколи не матимете в ній успіху. Слухайте, друзяко, ви, певно, образитесь, якщо я запропоную вам чогось попоїсти?

Мартінові вся кров кинулась до обличчя, а Бріссенден задоволено розсміявся.

— Сита людина ніколи б не образилась від такої пропозиції,— сказав він.

— Ви диявол! — роздратовано кинув Мартін.

— Я ж іще нічого не запропонував.

— І не посмієте!

— А це вже хтозна. Ну от, я запрошую вас повечеряти зі мною.

Бріссенден підвівся, немов збираючись негайно йти до ресторану.

Мартін зціпив кулаки, кров стугоніла у нього в скронях.

— Увага! Він ковтає їх живцем! Він ковтає їх живцем! — вигукнув Бріссенден, імітуючи антрепренера відомого в Каліфорнії пожирача змій.

— Я й справді міг би вас проковтнути живцем,— сказав Мартін, теж безцеремонно розглядаючи виснажену фігуру Бріссендена.

— Тільки я того не вартий.

— Не ви, а наша сварка нічого не варта,— відповів Мартін і щиро засміявся: — Признаюсь, ви пошили мене в дурні. Те, що я голодний і ви це помітили,— звичайнісінька річ, тут нічого ганебного для мене нема. Бачите, я сміюся з нікчемної стадної моралі й забобонів, та от ви мовили правдиве слово, назвали речі своїми іменами, і я вмить став рабом цієї ж таки безглуздої моралі та забобонів.

— Ви образились,— констатував Бріссенден.

— Атож, хвилину тому я справді почував себе ображеним. Адже ці забобони прищеплені змалку. Хоч я багато чого встиг навчитися, а все-таки іноді зриваюсь. Кожен ховає під сімома замками якусь свою таємницю.

— Тепер, сподіваюсь, ви вже добре її замкнули?

— Ще б пак.

— Напевно?

— Напевно.

— Ну, то ходім вечеряти.

— Ходім,— сказав Мартін і рештою, що лишилась у нього від двох доларів, хотів розплатитися за останнє замовлення. Однак Бріссенден так грізно глянув на офіціанта, що той поклав гроші на стіл.

Мартін, скривившись, сунув гроші до кишені і в ту ж мить відчув на своєму плечі ласкаву руку Бріссендена.

Розділ XXXII

Наступного дня Марії довелося знов хвилюватись: до Мартіна навідався ще один незвичайний гість. Одначе цього разу вона не розгубилася і прийняла Бріссендена з усією чемністю в своїй пишній вітальні.

— Сподіваюся, ви не дуже розгнівані моїм приходом? — спитав Бріссенден.

— Ні, ні, навпаки,— озвався Мартін, потискуючи йому руку, і, підсунувши гостеві свій єдиний стілець, примостився на ліжку.— Але як ви дізналися, де я живу?

— Зателефонував до Морзів. Міс Морз сказала мені вашу адресу, і ось я тут.

Бріссенден витяг з кишені невеличкий томик і поклав на стіл.

— От вам книжка віршів одного поета,— сказав він,— прочитайте й лишіть собі.— А коли Мартін спробував запротестувати, додав: — Та беріть. Нащо мені книжки. Сьогодні вранці знов ішла горлом кров. Є у вас віскі? Ясна річ, ні. Ну, почекайте хвилину.

Він підвівся і вийшов. Мартін стежив за довгов’язою постаттю Бріссендена і, коли той обернувся, щоб зачинити хвіртку, з сумом помітив, як угнулися над запалими грудьми його колись, певно, могутні плечі. Мартін приготував дві склянки і почав читати останню збірку поезій Генрі Вона Марло.

— Шотландського нема,— оповістив Бріссенден, повернувшись у кімнату.— От шельма! Не продає нічого, крім американського віскі. Я взяв пляшку.

— Я пошлю когось із хлопчаків по лимони — і зробимо грог,— запропонував Мартін.— Цікаво, скільки Марло заробив на цій збірці?

— Та, мабуть, доларів п’ятдесят,— відповів Бріссенден,—але для нього й це щастя. Він, певно, радий, що взагалі відшкодував витрати на друк і знайшов видавця.

— Виходить, поет не може заробити собі на життя?

У голосі й на обличчі Мартіна відбилося розчарування.

— Ясно, що ні. Який же дурень на це розраховує? От віршомази — Брюс, Вірджінія Спрінг, Седжвік — це інша справа. Їм непогано ведеться. А справжні поети... Ви знаєте, чим заробляє Марло? Учителює в Пенсильванії, викладає в школі для розумово відсталих дітей, а з усіх відділків пекла цей найжахливіший. Я б не помінявся з ним долею, навіть якби одержав натомість п’ятдесят років життя. Серед сучасних версифікаторів цей поет виблискує, немов рубін у купі битого скла. А що про нього пишуть критики! Бодай їх усіх!.. Нікчемні душиці!

— Взагалі всі нездари занадто багато пишуть про письменників,— зауважив Мартін.— Чого тільки не наплели про Стівенсона та про його творчість!

— Гадюче кодло! — аж зубами заскреготав Бріссенден.— Знаю те поріддя! З яким самовдоволенням вони клювали його за лист до отця Дамієна[5], по кісточках перебирали, зважували...

— Міряли його своєю пігмейською міркою,— додав Мартін.

— Це ви як в око вліпили. Вони поганять і загиджують красу, добро і правду, а потім поплескують тебе по плечу і кажуть: «Славний песику, Фідо». Тьху! Це «тріскотливі погані сороки в людській, подобі»,— сказав про них перед смертю Річард Рілф[6].

— Вони клюють зоряний пил,— палко підхопив Мартін,— хочуть спіймати думку генія, що летить, як метеор. Я якось написав памфлет на критиків і рецензентів.

— Ану покажіть,— жваво промовив Бріссенден.

Мартін витяг з-під стола примірник «Зоряного пилу». Читаючи рукопис, Бріссенден раз у раз сміявся, потирав руки і навіть забув про грог.

— Та ви ж самі частинка цього зоряного пилу, занесена в країну гномів, які з-під своїх ковпаків нічого не бачать,— озвався він нарешті.— Безсумнівно, перший же журнал, куди ви послали статтю, вирвав її у вас з руками й ногами?

Мартін заглянув у свій записник.

— Від неї відмовилося двадцять сім журналів.

Бріссенден довго й від душі сміявся, аж поки не зайшовся кашлем.

— Слухайте, не може бути, щоб ви не писали віршів,— сказав він, трохи віддихавшись.— Покажіть мені їх.

— Гаразд, тільки тут не читайте,— попросив Мартін.— Мені хочеться поговорити. Я вам дам додому.

Бріссенден пішов, узявши з собою «Любовні сонети» та «Пері й перли», а другого дня з’явився знову, і перші слова його були:

— Дайте ще.

Бріссенден не тільки запевнив Мартіна, що він справжній поет, а й признався, що сам пише вірші. Мартін був у захваті від поезій Бріссендена і дуже здивувався, що той навіть не пробував надрукуватися.

— Чума на їхні доми![7] — вилаявся Бріссенден, коли Мартін зголосився розіслати його твори по журналах.— Любіть красу заради неї самої і забудьте про журнали. Знаєте що, Мартіне Іден, вертайтесь ви знов до моря, до своїх кораблів. Щиро вам раджу. Чого ви шукаєте в цих міських клоаках? Ви самі себе вбиваєте, намагаючись продати красу на поталу журналам, пристосовуючись до їхніх вульгарних смаків. Як це ви вчора сказали? Ага, «людина — остання з ефемерид». Навіщо ж вам, останній з ефемерид, потрібна слава? Якщо ви і здобудете її, вона вас отруїть. Ви надто розумний, щоб задовольнитися такою жалюгідною подачкою. Сподіваюся, ви не продасте журналам жодного рядка. Служити треба лише красі. Служіть їй — і до біса юрбу! Якого ж вам ще дідька треба, коли ви вже досягли успіху — і в присвяченому Стівенсонові сонеті, ще кращому, ніж «Видіння» Хенлі, і в «Любовних сонетах», і в «Піснях моря»! Радість дає не успіх твору, а самий творчий процес. Мовчіть! Я це знаю, і ви також знаєте. Краса не дає вам спокою. Це вічний біль, це невигойна рана, розпечений ніж у серці. Навіщо вам морочити собі голову журналами? Хай вашою метою буде сама краса. Нащо з краси кувати золото? А втім, вам однаково це не вдасться. Я тільки дарма хвилююся. Читайте журнали хоч тисячу років, і ви не знайдете там і крихти тієї поезії, що є в одному Кітсовому[8] рядку. Не женіться за славою й золотом, а завтра ж вирушайте в море.

— Я пишу не заради слави, а заради кохання,— засміявся Мартін.— Для вас кохання, здається, не існує зовсім, а для мене краса — служниця кохання.

Бріссенден подивився на нього зачудовано і жалісно.

— Ви ще такий молодий, Мартіне, такий молодий! Ви злинете високо, тільки дуже вже прозорі у вас крила, надто ніжний на них пилок. Не опаліть їх. А втім, ви вже опалили. У своїх сонетах ви оспівуєте якусь спідничку. Просто сором!

— Я оспівую кохання,— знов засміявся Мартін.

— Це філософія безумців,— заперечив Бріссенден.— Так думав і я, коли, після дози гашишу, мандрував царством мрій. Проте стережіться! Буржуазні міста занапастять вас. Згадайте оте крамарське кубло, де ми познайомилися. Це гірше, ніж помийна яма. У такій атмосфері не можна залишитись здоровим. Там мимоволі задихаєшся. Там немає жодного порядного чоловіка, жодної порядної жінки. Самі ходячі шлунки, що прикриваються високими ідеями...

Він замовк і глянув на Мартіна. І раптом, як блискавка, його пройняв здогад. На обличчі відбився подив і жах.

— І свої дивовижні «Любовні сонети» ви присвятили отій блідій, хирлявій самичці?

Мартін схопив Бріссендена за горло і так трусонув, що той аж зубами клацнув. Але, глянувши в очі своїй жертві, Мартін не побачив там страху, а лише цікавість і диявольську насмішку. Схаменувшись, він кинув Бріссендена на ліжко.

Бріссенден з хвилину важко дихав, потім розсміявся.

— Я був би вашим неоплатним боржником, якби ви витрусили з мене рештки життя,— сказав він.

— У мене останніми днями щось почали здавати нерви,— виправдувався Мартін.— Сподіваюсь, я не зробив вам боляче? Зараз я приготую свіжий грог.

— Ех ви, юний елліне! — вигукнув Бріссенден.— Навряд чи ви знаєте ціну своєму тілу. Ви ж неймовірно дужий. Молода пантера! Левеня! Ну, ну! Доведеться таки вам розплачуватися за цю силу.

— Що ви хочете цим сказати? — зацікавлено спитав Мартін.— Ось, випийте й не гнівайтесь.

— Я хочу сказати,— Бріссенден відсьорбнув і задоволено посміхнувся,— що вам не дадуть спокою жінки. Вони докучатимуть вам аж до самої смерті, як докучали досі, або я розуміюся на цьому не більше дитини. Душіть мене скільки завгодно, я однаково скажу те, що думаю. Це, безперечно, ваше перше юнацьке захоплення, але вдруге, заради краси, виявіть більше смаку. Що може дати вам дочка з буржуазної родини? Облиште її. Знайдіть собі справжню жінку, палку, жагучу, яка б сміялася з життя і глузувала зі смерті, яка б кохала до кінця. Є такі жінки, і вони покохають вас так само охоче, як і оця нікчемна істота — виплодок ситого буржуазного життя.

— Нікчемна? — обурено вигукнув Мартін.

— Атож, нікчемна. Вона торочитиме вам абеткові істини, якими їй нашпигували голову змалку, і боятиметься справжнього життя. Вона любитиме вас, Мартіне, але свою задрипану мораль любитиме ще дужче. А вам треба велике, безоглядне кохання, вам треба вільна душа, веселково-яскравий метелик, а не сіренька міль. О, всі ці самички скоро вам набриднуть, якщо ви, на лихо собі, заживетесь на цьому світі. Але ви довго не протягнете! Ви не повернетесь до моря й кораблів, а тинятиметесь по зачумлених містах, поки згниєте заживо. І тоді прийде смерть.

— Хоч би що ви мені говорили, ви мене все одно не переконаєте,— сказав Мартін.— Ви дивитеся на життя зі своєї дзвіниці, а я зі своєї, і кожен з нас вважає себе правим.

Вони не сходились у поглядах на кохання, на журнали і ще багато в чому, але їх тягнуло один до одного, і Мартін відчував до Бріссендена щось більше, ніж просту симпатію. Бачилися вони щодня, дарма що Бріссенден не міг висидіти в душній Мартіновій кімнаті довше як годину. Він ніколи не приходив без пляшки, а коли вони обідали разом в ресторані, пив увесь час шотландське віскі з содовою. Він завжди платив за обох, і завдяки йому Мартін познайомився з усілякими тонкими стравами, пізнав смак шампанського і рейнвейну.

Проте Бріссенден залишався для Мартіна загадкою. Аскет з вигляду, він, незважаючи на свою хворобу, вмів цінувати життєві втіхи. Він не боявся смерті і з гіркою насмішкою ставився до всіх форм людського існування, але був закоханий у життя до найменших його виявів. Він був одержимий життям, прагненням відчувати його трепет, «ворушитися крихітною грудочкою серед космічного пилу, який мене зродив»,— сказав він якось. Він спробував на собі дію наркотиків і взагалі виробляв різні дивацтва, аби тільки зазнати нових відчувань. Він розповів Мартінові, що якось три дні навмисне не пив води, щоб на четвертий відчути гостру насолоду від вгамування спраги. Хто він був,— Мартін так ніколи й не дізнався. Це була людина без минулого, яку в майбутньому чекала вже близька могила, а в теперішньому палила несамовита гарячка життя.

Розділ ХХХІІІ

Мартін усе ще потерпав від скрути. Хоч як заощаджував, а все ж прибутків від дрібної журнальної роботи не вистачало навіть на найпотрібніше. Костюм знову був у лихваря, і Мартін не міг прийняти запрошення Морзів на врочистий обід в День подяки[9]. Рут дуже засмутилася, дізнавшись про причину відмови, і Мартін був у розпачі. Зрештою, він дав їй слово прийти, пообіцявши особисто одержати в редакції «Трансконтинентального місячника», що видавався в Сан-Франциско, належні йому п’ять доларів і викупити костюм.

Уранці він позичив у Марії десять центів. Простіше було б позичити їх у Бріссендена, але цей дивак раптом зник. Минуло вже два тижні, як Мартін не бачив Бріссендена і марно ламав собі голову над тим, чого той міг на нього образитися. За десять центів Мартін переїхав поромом затоку і, йдучи по Маркет-стріт, міркував, що буде, коли йому не пощастить одержати гроші. Тоді навіть не можна буде повернутися до Окленда, бо в Сан-Франциско йому ні в кого позичити ще десять центів на переїзд.

Двері редакції «Трансконтинентального місячника» були прочинені, і Мартін уже збирався зайти, як раптом спинився, почувши голосну розмову.

— Та не в тому річ, містере Форд,— кричав хтось (Мартін знав, що Форд — редактор журналу).— Йдеться про те, чи збираєтеся ви мені заплатити? І, безперечно, готівкою! Мене не обходить, які в журналу перспективи на той рік. Я тільки вимагаю, щоб мені заплатили за мою роботу. Майте на увазі: поки я не отримаю грошей, різдвяний номер до друку не піде. Бувайте! Коли розживетесь на гроші, тоді приходьте.

Двері розчинилися навстіж, і мимо Мартіна промчав якийсь чоловік; він, очевидно, був дуже розгніваний, бо сипав прокльонами і стискав кулаки. Мартін вирішив трохи почекати і хвилин п’ятнадцять тинявся поблизу; потім штовхнув двері й увійшов. Він хвилювався, вперше в житті переступаючи поріг редакції. Візитні картки тут, мабуть, були не заведені, бо якийсь хлопець, певно, розсильний, просто відчинив двері до суміжної кімнати і сказав, що хтось хоче бачити містера Форда, затим покликав Мартіна і провів його в святую святих — кабінет редактора.

Насамперед Мартіна вразило в кімнаті страшенне безладдя. Потім він помітив за столом з відкидною кришкою моложавого на вигляд чоловіка з бакенбардами, що дивився на нього з цікавістю. Мартін здивувався, що в редактора таке спокійне обличчя. Очевидно, сварка з хазяїном друкарні не порушила його душевної рівноваги.

— Я... я — Мартін Іден,— почав Мартін.

«І хочу одержати свої п’ять доларів»,— кортіло йому додати, але він уперше розмовляв з живим редактором і не бажав видатися грубіяном. Яке ж було його здивування, коли містер Форд з вигуком: «Та не може бути!» схопився з місця і в захваті заходився трусити йому руку.

— Ви не уявляєте, який я радий, що познайомився з вами, містере Іден. Мені дуже хотілося знати, який ви.

Він відступив на крок і з захопленням оглянув костюм Мартіна, обтріпаний і де-не-де заштопаний, хоч складка на штанях, яку Мартін підправив Маріїною праскою, була бездоганна.

— Признаюся, не думав, що ви такий молодий. У вашому оповіданні стільки зрілих думок і розмаху, та й сама ідея така глибока й продумана. Майстерне оповідання! Я зрозумів це з перших рядків. Хочете, я розповім, як його вперше прочитав? Але ні, спочатку дозвольте познайомити вас із співробітниками редакції.

Ні на мить не змовкаючи, містер Форд повів Мартіна в загальний відділ, де познайомив його з своїм помічником, містером Уайтом. Це був маленький чоловічок, худий і кволий, з ріденькими шовковистими бакенбардами й такими холодними руками, немов його морозило.

— А це містер Ендз — секретар редакції.

Мартін потиснув руку лисому чолов’язі з жвавими очима і досить молодим обличчям, щоправда, майже невидним за пишною сніжно-білою бородою, яку дружина йому щонеділі старанно підстригала, заодно голячи й потилицю.

Усі троє обступили Мартіна і в три голоси почали осипати його похвалами, поки йому, нарешті, не спало на думку, що вони просто намагаються забити йому баки.

— А ми все дивувалися, чому ви не заходите,— сказав містер Уайт.

— У мене не було грошей на пором, а живу я по той бік затоки,— відповів Мартін одверто, щоб показати, в якій скруті він опинився.

«До того ж,— подумав він,— мій «вихідний» костюм теж красномовно свідчить про гіркі злидні». Раз у раз при нагоді він натякав про мету свого приходу. Але шанувальники його таланту немов поглухли. Вони співали йому хвалу, розповідали про своє перше враження від прочитаного оповідання, про те, яким воно здалося їм пізніше, як захоплювалися ним їхні дружини й родичі, але ні разу не згадали про гонорар.

— Я вам уже розповідав, як уперше прочитав ваше оповідання? — сказав містер Форд.— Я їхав з Нью-Йорка, і, коли поїзд зупинився в Огдені, провідник приніс свіжий номер нашого журналу.

«Господи,— подумав Мартін,— ця каналія, роз’їжджає в пульманівських вагонах, а я голодую і не можу вирвати у нього свої кровні п’ять доларів». Його захлеснуло хвилею гніву. Кривда, заподіяна йому «Трансконтинентальним місячником», одразу виросла до колосальних розмірів; дуже вже важкі були всі ці місяці даремних сподівань, голоду і злиднів, та й тепер голод мучив його, нагадуючи, що він нічого не їв з учорашнього дня. Гнів ударив Мартіну в голову. Перед ним були навіть не грабіжники, а просто дрібні злодюжки. Брехнею і обіцянками вони виманили у нього оповідання. Ну, гаразд! Він їм покаже.

І він в думці поклявся, що не вийде з редакції, поки не одержить грошей. Тим більше, що йому однаково нічим було заплатити за переїзд на той берег. Поки що він стримувався, але вовчий блиск, що з’явився в його очах, стурбував і злякав співрозмовників.

Вони стали ще балакучіші. Містер Форд знов заходився розповідати, як він уперше прочитав «Передзвін», а містер Ендз намагався ще раз описати, яка зачарована цим оповіданням його племінниця, а його племінниця неабихто — шкільна вчителька в Аламеді?

— Я прийшов отримати гроші за оповідання, яке вам усім так подобається,— раптом одрубав Мартін.— Ви обіцяли заплатити п’ять доларів після того, як воно буде надруковано.

На рухливій фізіономії містера Форда відбилася щира готовність одразу ж задовольнити вимогу автора, але, порившись у кишенях, він раптом обернувся до містера Ендза і заявив, що забув гроші вдома. Було видно, що містера Ендза ця звістка вельми засмутила, бо рука його так і сіпнулася, немов захищаючи бокову кишеню. Мартін зрозумів, що там не порожньо.

— Дуже шкода,— промовив містер Ендз,— але з годину тому приходив друкар, і я віддав йому все, що було в касі. Звичайно, я вчинив необачно, не приготувавши більшої суми, але строк виплати друкареві ще не підійшов, і його прохання видати аванс було цілком несподіване.

Містер Форд і містер Ендз запитливо глянули на містера Уайта, але той тільки засміявся і знизав плечима. В усякому разі, його сумління було чисте: він прийшов сюди вивчати журналістку, а натомість вивчав фінансову політику. Редакція не платила йому вже чотири місяці, але він знав, що необхідно в першу чергу задовольнити друкаря, а потім уже помічника редактора.

— Страшенно безглуздо вийшло, містере Іден, що ви потрапили до нас у такий день,— весело почав містер Форд.— Повірте, це просто випадок. Знаєте, що ми зробимо? Завтра ж уранці ми вам вишлемо чек. Містере Ендз, у вас є адреса містера Ідена?

Ну, звичайно, у містера Ендза є адреса містера Ідена, і він вишле чек завтра ж уранці.

Мартін мав досить туманне уявлення про всі фінансові й банківські операції, проте чудово розумів, що коли чек можна вислати завтра, то його ще простіше видати сьогодні.

— Отже, все погоджено, містере Іден. Завтра ви одержите чек,— сказав містер Форд.

— Гроші потрібні мені сьогодні, а не завтра,— твердо промовив Мартін.

[1] Томас Карлейль (1795–1881) — англійський історик і публіцист, проповідував культ героїв.

[2] Генрі Мортон Стенлі (1841–1904) — американський мандрівник, дослідник Африки.

[3] Август Вейсман (1834–1914) — німецький біолог, основоположник вчення про безперервність і незмінюваність «зародкової плазми».

[4] «Ні, під ударами лихої долі...» — рядки з вірша В. Хенлі «Invictus» («Непереможний»).

[5] Отець Дамієн (1840–1889) — бельгійський католицький місіонер, що поселився в колонії прокажених на Молокаях (Гавайські острови).

[6] Річард Рілф (1834–1878) — англійський та американський поет.

[7] Натяк на Шекспіра: Меркуціо каже, коли Бенволіо смертельно його ранить: «Чума на ваші два роди!»

«Ромео і Джульетта», дія III, сцена I. (Пер. I. Стешенко).

[8] Джон Кітс (1795–1821) — англійський поет.

[9] У США святковий день — останній четвер листопада.

← Назад | На початок | Вперед →
Рейтинг: 0.0 з 5 (0 голос.)
Оцінити:   
up