Мартін Іден (сторінка 11)

— Який нещасливий збіг обставин! От якби ви прийшли вчора або позавчора,— солодко заспівав містер Форд, однак містер Ендз, у жвавих очах якого відбилось роздратування, перепинив його.

— І містер Форд, і я вже пояснили вам, у чім річ,— різко сказав він.— Чек ми вишлемо...

— Я теж пояснив вам,— перебив його Мартін,— що гроші потрібні мені сьогодні.

Від грубого тону містера Ендза серце в Мартіна закалатало пришвидшено, і він не спускав очей з цього джентльмена, певний, що редакційна каса у нього в кишені.

— Дуже сумно...— знову почав містер Форд.

Але тут містер Ендз нетерпляче крутнувся, ніби збирався вийти з кімнати. В ту саму мить Мартін кинувся на нього і з такою силою схопив за горло, що сніжно-біла борода секретаря редакції задерлася до стелі під кутом у сорок п’ять градусів, не втративши при цьому своєї бездоганної форми. Охоплені жахом містер Уайт і містер Форд мовчки спостерігали, як їхнього поважного співробітника трусять, немов перський килим.

— Ану, вельмишановний експлуататоре молодих талантів, діставайте гроші з гамана,— гукнув Мартін,— а то я сам їх повитрушую з вас, усі до останнього цента! — Потім, повернувшись до переляканих глядачів, додав:— Краще не втручайтеся, а то комусь буде жарко.

Містер Ендз задихався і, тільки коли Мартін трохи послабив пальці, виявив готовність задовольнити його вимогу. Покопирсавшись деякий час у кишенях, він видобув чотири долари й п’ятнадцять центів.

— Вивертайте кишені! — скомандував Мартін.

Випало ще десять центів. Мартін для певності ще раз перелічив свої трофеї.

— Тепер ваша черга! — крикнув він містерові Форду.— Мені належить ще сімдесят п’ять центів.

Містер Форд не перечив, але нашкріб усього шістдесят.

— Оце усе? — грізно спитав Мартін.— А що у вас у жилеті?

Містер Форд покірно вивернув обидві кишені. З однієї випав якийсь шматок картону. Він підняв його і хотів покласти назад до кишені, однак Мартін гукнув:

— Що це? Квиток на пором? Давайте сюди. Отже, разом з квитком виходить чотири долари дев’яносто п’ять центів. Ну, ще п’ять!

Він люто глянув на містера Уайта, але цей тендітний чоловічок уже сам простягав йому нікелеву монетку.

— Дякую,— сказав Мартін, звертаючись до всієї компанії.— На все добре.

— Грабіжник! — просичав йому вслід містер Ендз.

— Злодюжка! — огризнувся Мартін, грюкнувши дверима.

Мартін був у такому піднесенні від своєї перемоги, що, згадавши про п’ятнадцять доларів, які йому був винен «Шершень» за «Пері й перли», вирішив одразу ж піти й вирвати їх. Однак у «Шершні» засіла купка чисто виголених дужих молодиків, справжніх розбійників, які звикли грабувати всіх без винятку і навіть один одного. Після сутички, під час якої було трохи попсовано редакційне майно, редактор (колись найкращий спортсмен у коледжі) з допомогою секретаря, агента по передплаті і швейцара виставив Мартіна за двері і навіть прискорив його спуск зі сходів.

— Заходьте частіше, містере Іден, завжди раді вас бачити,— глузували вони, дивлячись на Мартіна з верхньої площадки.

Мартін піднявся з землі і теж засміявся.

— Молодці! — похвалив він.— Проти трансконтинентальних недоносків ви просто-таки чемпіони!

Йому відповіли веселим реготом.

— Мушу вам сказати, містере Іден,— гукнув редактор «Шершня», що, як на поета, ви теж молодець. Де це ви так опанували бра-руле?

— Там, де ви навчилися подвійного нельсона,— відповів Мартін.— В усякому разі, під оком у вас набіжить синець.

— А у вас шия вже стала на місце? — люб’язно поцікавився редактор.— Може, підем вип’ємо? Звичайно, не на честь ваших ушкоджених в’язів, а на честь нашого знайомства.

— Кинемо жеребок — на чий кошт частування,— відповів Мартін.

Отож грабіжники і пограбований випили, дружно погодившись на тому, що перемагає дужчий і що п’ятнадцять доларів за «Пері й перли» по праву належать «Шершневі».

Розділ XXXIV

Артур лишився коло воріт, а Рут попрямувала до дверей Марії Сільви. Вона почула швидке цокотіння друкарської машинки і, ввійшовши в кімнату Мартіна, побачила, що він додруковує останню сторінку рукопису. Вона прийшла довідатися, чи збирається він до них на святковий обід, однак не встигла і слова вимовити, як Мартін заговорив про своє.

— Ось послухай,— сказав він, розкладаючи по порядку аркуші.— Це моє останнє оповідання, і воно зовсім не схоже на все, написане мною досі. Я тут так далеко відійшов від усяких трафаретів, аж самому лячно. І все ж мені здається, що воно гарне. Будь суддею. Це гавайська історія. Я назвав її «Вікі-Вікі».

Мартінове обличчя пашіло від натхнення, хоч у кімнаті було так холодно, що Рут аж тремтіла, та й у нього самого руки були як лід. Вона уважно слухала, і хоч Мартін, час від часу одриваючись од рукопису, бачив на її обличчі осуд, він, скінчивши, спитав:

— То як? Тільки щиро.

— Я... я не знаю,— відповіла вона.— Воно... чи його, по-твоєму, можна буде продати?

— Боюся, що ні,— признався він.— Для журналів воно занадто сильне, проте все це правда, слово честі, правда.

— Але навіщо так уперто писати такі речі, яких ніхто не купує? — безжально дорікнула вона.— Ти ж пишеш для того, щоб заробити собі на життя?

— Авжеж. Тільки ця невесела історія так захопила мене, що я не міг не написати її. Вона просто просилася на папір.

— А чому твій Вікі-Вікі говорить такою брутальною мовою? Це образливо для читачів, і редактори цілком слушно забракують оповідання.

— Бо справжній Вікі-Вікі саме так і говорив би.

— Це поганий тон.

— Але це життя,— твердо сказав він.— Це реально й правдиво. Я можу малювати життя тільки таким, яким бачу його.

Рут нічого не відповіла, і з хвилину вони ніяково мовчали. Мартін надто любив її і через те не розумів, а вона не могла правильно оцінити його, бо він давно уже переріс межі її кругозору.

— А я таки одержав гонорар у «Трансконтинентальному місячнику»,— сказав він, пробуючи зав’язати веселішу розмову. Пригадавши, як змусив трьох редакційних бороданів розлучитися з грошима і поромним квитком, він мимоволі розсміявся.

— Значить, ти прийдеш? — радісно вигукнула Рут.— Я тільки для того й зайшла, щоб спитати.

— Прийду? — пробурмотів він.— Куди?

— До нас на обід. Ти ж обіцяв, як тільки одержиш гонорар, викупити костюм.

— Я й забув,— винувато промовив він.— Бачиш, сьогодні вранці полісмен забрав Маріїних корів і телят за спаш, а у неї якраз не було грошей на викуп, ну... я й заплатив за неї. Отак гонорар за «Передзвін» пішов полісменові в кишеню.

— Отже, ти не прийдеш?

Він глянув на свій костюм.

— Не можу.

У блакитних очах Рут блиснули сльози, вона з докором глянула на нього, однак промовчала.

— На той рік у День подяки ми з тобою пообідаємо в Дельмоніко[1], або в Лондоні, або в Парижі — де ти тільки захочеш,— весело сказав він.— Я певен.

— Днями я читала в газеті, що на пошті відкривається кілька вакансій. Адже ти пройшов першим кандидатом?

Він мусив признатися, що одержав повідомлення, але не з’явився.

— Я так вірю в себе,— виправдувався він.— Через рік я зароблятиму більше, ніж десяток поштових чиновників. От побачиш.

У відповідь вона тільки зітхнула. Потім підвелась і почала натягати рукавички.

— Мені вже пора. Артур чекає.

Він обняв її і поцілував, але вона лишилась байдужою. Тіло її не затремтіло, як завжди, руки не оповили його шию, а губи холодно зустріли поцілунок.

«Розсердилась,— подумав Мартін, провівши Рут до воріт.— Але за що? Це ж просто нещасливий збіг обставин, що полісмен саме сьогодні зайняв Маріїних корів. Тут ніхто не винен». Йому і в голову не прийшло, що сам він не міг учинити інакше. «Ну, звісно, я трохи винен, що відмовився від посади на пошті,— думав він далі.— І «Вікі-Вікі» їй не сподобався».

Раптом почулися кроки на сходах. Мартін обернувся й побачив листоношу. Як завжди, ним опанувала гарячкова нетерплячка. Серед купи великих конвертів один був маленький зі штампом «Нью-Йоркського огляду». Мартін не поспішав розпечатувати листа. Повідомлення про прийняття рукопису не могло бути, бо він туди нічого не посилав. А може... від шаленої думки у нього аж серце завмерло,— може, йому хочуть замовити статтю? Та він одразу відкинув цю думку, як абсолютно неможливу.

Це було коротке офіційне повідомлення про те, що редакція одержала про нього анонімного листа, однак просить його не турбуватися, бо анонімній кореспонденції у них не надають ніякого значення.

Доданий анонімний лист був написаний від руки кострубатими друкованими літерами. В безграмотному і безглуздому доносі говорилося, що «так званий Мартін Іден», який посилає в журнали оповідання й вірші, зовсім не письменник, він просто краде їх з старих журналів, передруковує на машинці і видає за свої. На конверті стояв штемпель Сан-Леандро. Мартінові не треба було довго думати, щоб догадатися, хто відправник. Граматичні помилки Хіггінботема, лексикон Хіггінботема, дотепи Хіггінботема одразу впадали в око. В кожному рядку вгадувалася груба крамарська рука.

«За що?» — запитував себе Мартін. Що він зробив поганого Бернардові Хіггінботему? Все це було так дико, так безглуздо, не вкладалося в жодні норми. Протягом тижня Мартінові було переслано різними редакціями східних штатів з десяток таких самих анонімок. Цього разу редактори повелися з ним благородно. Вони його зовсім не знали, а проте дехто навіть висловлював йому співчуття. Було ясно, що до анонімних доносів вони ставляться з презирством. Дурна спроба пошкодити йому не вдалася. Навпаки, це могло піти йому на користь, бо привернуло до його імені увагу редакторів. Може, тепер, читаючи його рукописи, вони згадають, що автор їх той самий Мартін Іден, про якого колись надійшов анонімний лист. І хтозна, може, завдяки цьому спогаду вони поставляться прихильніше до надісланих творів.

Незабаром Мартін помітно упав в очах Марії. Якось уранці, зайшовши на кухню, він побачив, що жінка стогне й плаче від утоми, не маючи сили випрасувати цілу купу білизни. Він одразу ж вирішив, що в неї грип, дав їй випити гарячого віскі (рештки принесеного Бріссенденом) і велів лягти в ліжко. Однак Марія й слухати про таке не хотіла. Вона мусила все випрасувати і сьогодні ж увечері віддати, бо інакше її голодній малечі завтра нічого буде їсти.

На велике її здивування (вона не переставала розповідати про це аж до самої смерті), Мартін схопив з плити праску і кинув на прасувальну дошку тонку батистову блузку — найкращу святкову блузку Кет Фленеген, найвибагливішої Маріїної клієнтки і найбільшої франтихи в околиці. До того ж міс Фленеген попередила, щоб блузка була готова на вечір. Усі знали, що коло неї упадає коваль Джон Коллінз, і Марії сказали по секрету, що завтра вони ідуть гуляти до парку Золотої Брами. Даремно намагалася Марія врятувати блузку. Мартін посадив Марію на стілець, і вона з жахом, витріщивши очі, дивилась, як він орудує праскою. Не встигла вона отямитись, як Мартін подав їй блузку, анітрохи не пошкоджену й випрасувану не гірше (Мартін примусив її це визнати), ніж якби це зробила сама Марія.

— Я б управився ще швидше, якби праска була гарячіша,— сказав Мартін.

А тим часом праска була така розпечена, що Марія нізащо не зважилася б торкнутись нею білизни.

— Ви не вмієте збризкувати,— сказав він їй далі.— Я вас зараз навчу. Тут потрібен певний тиск. Коли хочете прасувати швидко, треба білизну зволожити і потім чимось притиснути.

Мартін приніс із льоху ящик, приладнав до нього кришку й поклав зверху шматок заліза, який знайшла Маріїна дітвора. Тоді поскладав збризкану білизну в ящик, пригнітив залізом і взявся до діла.

— А тепер дивіться,— сказав він і, скинувши піджак та сорочку, схопив праску, розпечену мало не до червоного.

— Він випрасував білизна,— розповідала вона потім сусідкам,— і взявся до шерстяна одежа. «Ви дурна, Маріє,— каже він,— я покажу вам, як прати шерстяне», і показав. Узяв бочка, два палиця, ступиця з колеса і за десять хвилин зробив машина.

Мартін навчився цієї премудрості у Джо в «Гарячих джерелах». У бочку він опускав жердину з насадженою на неї ступицею і прикріпляв до неї ще одну жердину, яку підв’язував до стелі. З допомогою цього пристрою він міг, орудуючи однією рукою, чудово вибивати в мильній воді шерстяні речі.

— І тепер я вже ніколи не прати шерстяна одежа, а ставити коло бочка діти. Розумна людина цей Мартін Іден,— такими словами Марія завжди закінчувала розповідь.

А проте, показавши, на що він здатен, і вдосконаливши Маріїну кухонну пральню, Мартін багато втратив у її очах. Весь романтичний ореол, що оточував його, розвіявся, як дим, після того як виявилось, що він сам колись працював у пральні. Ні його книжки, ні поважні друзі, що приїздили до нього в екіпажі і приносили з собою віскі, тепер уже нічого не значили. Кінець кінцем, він був такий самий трудяга, як і вона сама, і обоє вони належали до одного класу. Він став їй ближчий і доступніший, проте загадковість його зникла.

Мартінова рідня цуралася його дедалі більше. Після несподіваної атаки містера Хіггінботема показав себе і майбутній зять — Герман Шмідт. Мартінові пощастило продати кілька газетних оповідань та гумористичних віршів, і на деякий час його матеріальні справи трохи поліпшились. Він не тільки розплатився з боргами, а й викупив свій чорний костюм та велосипед. Велосипед треба було відремонтувати, і на знак дружнього ставлення до майбутнього родича Мартін одіслав машину до майстерні Германа Шмідта.

Мартін був приємно здивований, коли того самого дня якийсь хлопець приніс йому велосипед додому. Очевидно, Шмідт цією неочікуваною люб’язністю теж хотів показати свою прихильність, бо полагоджені велосипеди замовці звичайно самі забирають з майстерні. Проте, оглянувши машину, Мартін упевнився, що ніякого ремонту не зроблено. Він подзвонив по телефону до сестриного жениха і дізнався, що той не хоче мати з ним нічого спільного.

— Пане Германе Шмідт,— весело пообіцяв Мартін,— я все ж таки завітаю, щоб смикнути вашого довгого носа.— Краще не приходьте, бо я викличу поліцію! — гукнув Шмідт.— Я вам покажу, як бешкетувати. Я не хочу мати діло з такими, як ви. Ви ледар, от ви хто! Хоч я й одружуюсь з вашою сестрою, але вам не удасться поживитися коло мене. Чому ви не хочете стати на роботу і заробляти собі чесно на життя? Га? Відповідайте!

Мартін, як справжній мудрець, приглушив гнів і, вішаючи трубку, безжурно свиснув. Та раптом філософська розважність змінилася сумом і почуттям самотності. Ніхто не розуміє його, нікому він не потрібен, хіба що Бріссендену, але й Бріссенден кудись зник.

Уже сутеніло, коли Мартін з покупками в руках вийшов з овочевої крамниці. На розі спинився трамвай, і на приступках з’явилася знайома худорлява постать. У Мартіна радісно забилося серце. Це був Бріссенден, і при світлі трамвайних огнів Мартін розгледів відстовбурчені кишені його пальта — в одній були книжки, а в другій пляшка віскі.

Розділ XXXV

Бріссенден не став пояснювати, чому він так довго не приходив, а Мартін не допитувався. Він з радістю дивився на бліде обличчя друга крізь пару, що здіймалася над склянками грогу.

— Я теж не сидів без діла,— сказав Бріссенден, коли Мартін докладно розповів йому про свої останні роботи.

Він витяг з кишені рукопис і передав Мартінові; той прочитав заголовок і зацікавлено глянув на приятеля.

— Саме так,—засміявся Бріссенден.— А що, гарна назва? «Ефемерида». А слово це ваше,— пригадуєте, ви мені змалювали людину як «останню з ефемерид», як ожилу матерію, теплу грудочку, що бореться за своє місце під сонцем. Ця ідея засіла у мене в голові, і я мусив написати цілу поему, щоб звільнитися. Ну, що скажете?

Читаючи, Мартін то червонів, то блід від хвилювання. Це було справжнє мистецтво. Форма торжествувала над змістом, якщо можна вбачати торжество там, де найтонший нюанс думки знаходив словесний вираз, такий досконалий, що у Мартіна від захвату солодко туманіла голова, в очах блищали сльози, а по спині пробігав дрож. Це була велика поема, приблизно на сімсот рядків, фантастична, дивна, неземна. Вона здавалась неможливою, немислимою, а однак існувала і була написана чорним по білому. Вона оспівувала людину з усіма шуканнями її духу, з усіма її пориваннями сягнути до найдальших сонць і райдужних спектрів. Це була навіжена оргія уяви в мозку приреченої людини, яка крізь передсмертний стогін упивалася останніми шаленими ударами свого знесиленого серця. Величні ритми поеми заносили в холодний вир міжпланетної боротьби, туди, де билися зоряні стовпища, де стикалися холодні сонця, де серед темних бєзмежних просторів спалахували огненні туманності; і крізь усе це, безперестанно і ледве чутно, линув кволий людський голос, жалюгідне белькотіння серед зойку планет і гуркоту конаючих світів.

— У літературі немає нічого подібного! — сказав Мартін, коли нарешті спромігся заговорити.— Чудово! Чудово! У мене голова йде обертом. Я сп’янів. Це велике вічне питання невідступно переслідує мене. Цей жалібний голос людини, що прагне збагнути незбагненне, ще й досі бринить у мене в вухах. Він як безсилий писк комара серед реву слонів та рикання левів. Проте в цьому писку відчувається невситима пристрасть. Я, певне, дурниці верзу, але ця річ мене з розуму зводить. Ви... я не знаю... ви просто геній! Як ви створили це? Як могли ви це створити?

Мартін урвав свої дифірамби лише для того, щоб зібратися з силами.

— Я ніколи більше не писатиму. Я просто нікчемний віршомаз. Ви показали мені, що таке справжнє мистецтво. Ви — геній! Ні, ви більше, ніж геній! Це — істина безумства. В кожному рядку тут — правда! Чи розумієте ви це,— ви, догматику? Вам і наука не зможе заперечити. Це — істина пророка, викувана з заліза космосу і сплетена могутнім ритмом звуків у мереживо краси і величі. Більше я нічого не скажу. Я переможений, розчавлений. Ні, ще одно. Дозвольте мені цю поему куди-небудь послати.

Бріссенден розсміявся.

— У всьому світі не знайдеться жодного журналу, який би зважився її надрукувати. Ви ж і самі це знаєте.

— Ні, не знаю. Я переконаний, що у всьому світі не знайдеться журналу, який би не вхопився за цю поему. Такі твори не трапляються щодня. Навіть не щороку, а раз на століття.

— Мені кортить упіймати вас на слові.

— Не будьте циніком! — вигукнув Мартін.— Журнальні редактори не такі вже йолопи. Я готовий на що хочете закластися, що «Ефемериду» приймуть коли не з першого, то з другого разу.

— Ні, тут я не можу битися об заклад,— відповів Бріссенден і, помовчавши, додав: — Це найбільше з усього, що я досі зробив. Я це знаю. Це — моя лебедина пісня. Я надзвичайно пишаюсь цією поемою. Я люблю її. Більше, ніж віскі. Це той великий прекрасний твір, про який я мріяв ще в часи юності, повної солодких ілюзій і високих ідеалів. І от я написав його перед останнім своїм зітханням. Я не віддам його на поталу стаду свиней. Ні, я не битимуся об заклад. Це моя поема! Я створив її і ділюся нею лише з вами.

— Подумайте і про інших,— протестував Мартін.— Призначення краси — давати радість.

— Ця краса моя.

— Не будьте себелюбом.

— Я не себелюб.— Бріссенден посміхнувся, немов смакуючи слова, що от-от мали злетіти з його уст.— Я думаю про інших не менше, як голодна свиня.

Даремно Мартін намагався переконати Бріссендена, що його ненависть до журналів дика й фанатична і що поводиться він у тисячу разів безглуздіше, ніж Герострат, який спалив храм Діани Ефеської[2]. Бріссенден благодушно попивав пунш і запевняв Мартіна, що той правий абсолютно в усьому, крім оцінки журнальних редакторів. Його ненависть до видавців не знала меж, і він лаяв їх ще завзятіше, ніж Мартін.

— Будь ласка, передрукуйте для мене цю річ,— попросив він.—Ви зробите це куди краще за будь-яку друкарку. А тепер я хочу дати вам одну пораду.— Він витяг з кишені товстий рукопис.— Це ваша «Ганьба сонця». Я перечитав її тричі. Це найбільша шана, яку я міг їй віддати. Після того, що ви наговорили про «Ефемериду», я мушу мовчати. Скажу тільки одно: коли «Ганьбу сонця» надрукують, вона викличе сенсацію. Навколо неї закипить полеміка, і ця реклама принесе вам тисячі.

Мартін засміявся.

— Чи не порадите ви мені послати статтю до якого-небудь журналу?

— Ні в якому разі, якщо ви хочете, щоб її надрукували. Запропонуйте її одному з великих видавництв. Може, якийсь божевільний або п’яний рецензент дасть позитивний відгук. Ви начиталися книжок. Їхній зміст перетравився у вашому мозку і вилився у «Ганьбу сонця». Колись Мартін Іден стане славетним письменником і чималою часткою своєї слави завдячуватиме цьому творові. Отже, вам треба знайти видавця, і чим швидше, тим краще.

Того дня Бріссенден засидівся допізна. Уже стоячи на приступці трамвая, він раптом обернувся і сунув Мартінові в руку скручений в тугу трубку папірець.

— Ось візьміть,— сказав він.— Я сьогодні був на скачках, і мені пощастило.

Задзвенів дзвоник, і вагон рушив, лишивши вкрай здивованого Мартіна із засмальцьованим і зіжмаканим папірцем у руці. Прийшовши до себе в кімнату, він розгорнув трубку і побачив, що це купюра в сто доларів.

Мартін без вагання лишив її в себе. Він знав, що в його друга багато грошей, і був глибоко переконаний, що незабаром зможе віддати борг. Уранці він розплатився із своїми кредиторами, дав Марії за три місяці наперед і викупив усі заставлені речі. Потім придбав весільний подарунок для Мерієн і різдвяні подарунки для Рут і Гертруди. А тоді повів усю Маріїну родину до Окленда, і хоч на рік пізніше, а все ж виконав свою обіцянку: усю дітвору й саму Марію взув у нові черевики. Крім того, накупив їм ріжків, ляльок, усіляких іграшок, цукерок та горіхів, так що пакунки ледве вміщалися в дитячих руках.

Шукаючи найдовшої в світі цукерки, Мартін ходив з цією незвичайною процесією по кондитерських і раптом натрапив на Рут і місіс Морз. Місіс Морз була шокована. Та й Рут збентежилася — вона надавала великого значення правилам доброго тону, а в її коханого, поруч Марії на чолі цілої ватаги португальських обідранців, вигляд був не дуже пристойний. Така відсутність гордості й самоповаги прикро вразила її. Ця зустріч довела, що він ніколи не зможе піднятися над середовищем, з якого вийшов. Самий факт робітничого походження уже був у її очах плямою, а тут іще безсоромно хизуватися цим перед світом — її світом — це вже було занадто. Хоч її заручини з Мартіном родина тримала в таємниці, однак їхня тривала дружба не могла не породити пліток; а в кондитерській як на те було кілька її знайомих, і вони скоса поглядали на Мартіна та його дивовижний почет. Рут не розуміла вільних і широких поглядів Мартіна і не могла піднестися над своїм оточенням. Вразлива з природи, вона горіла з сорому за свого нареченого. Прийшовши того самого дня надвечір до Морзів з подарунком для Рут, Мартін не зважився витягти його з кишені і вирішив почекати зручнішої нагоди. Він уперше бачив Рут у сльозах і в думці називав себе бездушною тварюкою, хоч і не розумів, у чому полягала його провина. Він ніколи не соромився людей свого кола і не бачив нічого принизливого для Рут у тому, що ходив з Маріїною дітворою по крамницях і купував їм різдвяні подарунки. Та він був готовий зрозуміти Рут і навіть витлумачити її образу як жіночу примхливість, властиву всім жінкам, хоч би й найкращим з них.

Розділ XXXVI

— Ходім, я покажу вам «справжніх людей»,— сказав Мартінові Бріссенден одного січневого вечора.

Вони пообідали в Сан-Франциско і збиралися вже сідати на пором, як раптом Бріссендену загорілося показати Мартінові «справжніх людей». Він повернув назад і швидко попрямував уздовж набережної, мов якийсь привид у широкому плащі, що маяв на вітрі; Мартін насилу встигав за ним. По дорозі Бріссенден купив два галони старого портвейну в обплетених суліях і, тримаючи їх у руках, скочив у трамвай, що прямував по Мішен-стріт, а слідом за ним і Мартін, навантажений чотирма пляшками віскі.

«От якби мене зараз побачила Рут»,— подумав Мартін, хоч він увесь час був заклопотаний іншим: що то за «справжні люди»?

— Може, там сьогодні нікого не буде,— сказав Бріссенден, коли вони вийшли з трамвая і пірнули в глиб робітничого кварталу на південь від Маркет-стріт.— Тоді вам не доведеться побачити те, чого ви давно шукаєте.

— Та хто ж вони, хай їм біс? — вигукнув Мартін.

— Люди, справжні розумні люди, а не бездушні балакуни, серед яких я зустрів вас у тому крамарському кублі. Ви читаєте книжки і почуваєте себе самотнім. Сьогодні я покажу вам людей, які теж читають, і ви більше не будете самотнім.— Пройшовши ще квартал, Бріссенден додав: — Мене не цікавлять їхні нескінченні суперечки. Я взагалі терпіти не можу книжної філософії. Але це розумні й розвинені люди, а не буржуазні свині. Тільки глядіть,— вони заженуть вас на слизьке у будь-якому питанні. Сподіваюсь, там буде Нортон.— Бріссенден важко дихав, однак не дозволяв Мартінові забрати у нього сулії з портвейном.— Нортон — ідеаліст, скінчив Гарвардський університет. Має чудову пам’ять. Через ідеалізм прийшов до анархізму, і родина зреклася його. Батько — президент залізничної компанії, архімільйонер, а син голодує і за двадцять п’ять доларів на місяць редагує анархістський журнальчик.

Мартін мало знав Сан-Франциско, особливо цю частину міста, і не уявляв, куди Бріссенден веде його.

— Розкажіть мені ще про цих людей,— попросив він.— З чого вони живуть і як тут опинилися?

— Може, ми застанемо Гамільтона.— Бріссенден спинився і поставив сулії на землю.— У нього подвійне прізвище — Строн-Гамільтон, і походить він із старовинного роду південців. Однак за вдачею це волоцюга й ледар, яких світ не бачив, хоч служить — точніше, намагається служити — в одному кооперативі за шість доларів на тиждень. Закоренілий волоцюга. До Сан-Франциско теж приблудив. Якось він цілий день просидів у парку на лавці, нічого не ївши, а коли ввечері я запросив його до ресторану пообідати, знаєте, що він відповів? «Забагато мороки, друже (до ресторану треба було пройти два квартали). Купіть мені краще пачку цигарок». Він був спенсеріанець, як і ви, поки Крейс не навернув його на шлях матеріалістичного монізму[3]. Я спробую при ньому почати розмову про монізм. Нортон теж моніст, але не визнає нічого, крім духу. Він може дати фору і Крейсові, й Гамільтону.

— А хто такий Крейс? — спитав Мартін.

— Ми зараз до нього йдемо. Колишній професор, вигнаний з університету,— звичайна історія! Розум гострий, як бритва. Заробляє чим доведеться. Якось у скруті був навіть вуличним факіром. Нічим не гребує. Може навіть з мерця здерти саван. Різниця між ним і буржуазією та, що він грабує, нічим не прикриваючись. Він може говорити про Ніцше[4], Шопенгауера[5], Канта — про що завгодно. Однак над усе в світі, навіть більше, ніж свою Мері, він любить монізм. Геккель[6] його ідол. Єдине, чим його можна образити,— це зачепити Геккеля. Ну, от ми й прийшли.

Перш ніж піднятися по сходах, Бріссенден поставив на площадку сулії, щоб трохи перепочити. Це був звичайний двоповерховий будинок на розі, з пивничкою і бакалійною крамницею внизу.

— Тут мешкає вся ота братія. Заселили цілий поверх, але тільки Крейс має дві кімнати. Ну, ходім.

Нагорі не було ніякого світла, проте Бріссенден орієнтувався в пітьмі, як домовик. Він спинився й знов заговорив:

— Ще є Стівенс, теософ. Як розбалакається, плете страшенні нісенітниці. Він миє посуд у ресторані. Любить дорогі сигари. Я раз бачив, як він пообідав за десять центів, а за сигару заплатив півдолара. У мене знайдеться для нього парочка, якщо він прийде... Є ще один, Перрі,— австралієць. За фахом статистик, а взагалі — ходяча енциклопедія. Спитайте його, скільки зерна було зібрано в Парагваї 1903 року, скільки 1890 року вивезено до Китаю англійського полотна, скільки важив Джіммі Бріт, коли переміг Бетлінга Нельсона, хто у Сполучених Штатах був чемпіоном легкої ваги 1868 року,— і на всі запитання він дасть точну відповідь з швидкістю автомата. І ще два хлопці: одного звуть Енді, він каменяр, знає все на світі і чудово грає в шахи, а другий,— Гаррі, пекар, завзятий соціаліст і видатний профспілковий діяч. До речі, пам’ятаєте страйк кухарів та офіціантів? Це Гамільтон влаштував. Він організував їхню спілку і виробив план страйку, сидячи тут, у Крейса в кімнаті. Він зробив це для розваги, однак більше не брав ніякої участі в справах спілки, бо занадто ледачий. А міг би далеко піти, якби схотів. Можливостям цього чоловіка немає краю, але лінощі його непереможні.

Бріссенден просувався у темряві, поки смуга світла не вказала на двері. Вони постукали, їм відповіли, і за хвилину Мартін уже потискував руку Крейсу, вродливому брюнетові з сліпучо-білими зубами, довгими чорними вусами і великими блискучими чорними очима. Мері, молода статечна блондинка, мила посуд у маленькій кімнаті, яка правила за кухню і за їдальню. А перша кімната була одночасно і спальнею, і вітальнею. Тут сохла на шворках білизна, розвішана так низько, що Мартін спочатку не помітив двох чоловіків, котрі розмовляли в кутку. Вони привітали Бріссендена і сулії з портвейном радісними вигуками, і, познайомившись, Мартін довідався, що це Енді й Перрі. Він сів і почав уважно слухати розповідь Перрі про вчорашній бокс. А Бріссенден з ентузіазмом заходився готувати пунш. За його командою: «Всіх сюди!» — Енді подався скликати інших пожильців.

— На наше щастя, майже всі вдома,— прошепотів Бріссенден Мартінові.— Це Нортон і Гамільтон. Ходімо, я вас познайомлю. Стівенса, на жаль, немає. Я обов’язково заведу розмову про монізм. Хай-но вони перехилять кілька склянок, тоді побачите, що буде.

Попервах розмова не клеїлась, та все ж Мартін одразу помітив, який своєрідний і жвавий розум у цих людей. Кожен мав свої власні думки, іноді суперечливі, і хоч усі вони були дотепні й гострі на слово, але аж ніяк не поверхові... Хоч би про що точилася розмова, кожен виявляв небуденні знання і вперто обґрунтовувані погляди на світ і суспільство. Цих поглядів вони ні в кого не запозичили; усі вони були справжні бунтівники, і з їхніх уст не злетіла жодна банальність. У вітальні Морзів Мартін ніколи не чув суперечок на такі різноманітні теми. Здавалося, не було на світі такого, що б їх не цікавило. Розмова переходила з останньої книжки місіс Гемфрі Уорд[7] на нову комедію Шоу, з майбутнього драматургії на спогади про Менефілда. Вони висміювали передові статті в ранкових газетах, говорили про умови праці в Новій Зеландії, про Генрі Джеймса[8] і Брендера Метьюза[9]; сперечалися про політику Німеччини на Далекому Сході, про економічні наслідки Жовтої Небезпеки і останню промову Бебеля[10], міркували про місцеву політику, про останні чвари в керівництві соціалістичної партії і про те, що стало приводом для страйку портових вантажників.

Мартін був вражений їхньою обізнаністю. Їм було відоме те, про що ніколи не писали газети,— усі таємні нитки й пружини, що примушують рухатися маріонетки. Навіть Мері, приєднавшись до розмови, виявила такий розум і знання, яких він не зустрічав досі в жодної жінки. Поговоривши про Суїнберна й Россетті[11], вони перейшли до французької літератури, і тут вона завела Мартіна в такі хащі, де він відчув себе цілковитим невігласом. Зате потім, коли Мері почала захищати Метерлінка, він узяв над нею гору, пустивши в хід продумані аргументи з «Ганьби сонця».

З’явилося ще кілька чоловік, і в кімнаті було вже темно від тютюнового диму, коли Бріссенден раптом дав сигнал до бою.

— Слухайте, Крейс, тут є свіжий матеріал для обробки,— сказав він,— зелений юнак, з усім запалом молодості закоханий у Герберта Спенсера. Ану, спробуйте зробити з нього геккеліанця.

Крейс увесь стрепенувся, немов наелектризований, а Нортон співчутливо глянув на Мартіна й лагідно посміхнувся, наче обіцяючи допомогу.

Крейс повів наступ на Мартіна, однак скоро втрутився Нортон, і, зрештою, між ним і Крейсом почалося єдиноборство. Мартін стежив за їхньою суперечкою і не вірив своїм вухам. Йому здавалося неймовірним, щоб у робітничому кварталі можна було зустріти щось подібне. В цих людях ніби ожили усі книжки, які він читав. Вони говорили палко й захоплено і від розумової гри збуджувались так, як інші — від алкоголю чи гніву. Це була не суха друкована філософія, написана міфічними напівбогами, як Кант і Спенсер, а жива, з гарячою червоною кров’ю, втілена в цих двох схвильованих людях. Коли-не-коли до суперечки приставав ще хтось, а інші стежили за нею напружено й пильно, тримаючи в руках забуті й погаслі цигарки.

Ідеалізм ніколи не приваблював Мартіна, проте в тлумаченні Нортона він став для нього відкриттям. Логічність ідеалізму, що справила таке враження на Мартіна, здавалось, не доходила до Крейса й Гамільтона. Вони глузували з Нортона, називаючи його метафізиком, а той, у свою чергу, називав метафізиками їх самих. «Феномени» та «ноумени»[12] так і лунали в повітрі. Крейс і Гамільтон[13] обвинувачували Нортона в намаганні пояснити свідомість самою свідомістю, а він закидав їм те, що вони жонглюють словами і роблять узагальнення, виходячи з слів, а не фактів. Це їх страшенно обурювало, бо їхньою основною засадою було починати з фактів і фактам давати визначення.

Коли Нортон заглибився в нетрі кантівського вчення, Крейс нагадав йому, що всі добрі старі німецькі філософи після смерті потрапляли до Оксфорда. Трохи згодом Нортон заговорив про гамільтонівський закон умовного, і його супротивники одразу ж заявили, що саме вони спираються на цей закон. Мартіна захопив їхній поєдинок. Проте Нортон не був прихильником Спенсера і під час суперечки часто звертався до Мартіна, приділяючи йому стільки ж уваги, як і своїм опонентам.

— Ви знаєте, що Берклі[14] ще ніхто по-справжньому не відповів,— сказав він, дивлячись на Мартіна.— Герберт Спенсер підійшов до істини найближче, та все ж не досить близько. Навіть найсміливіші його послідовники не пішли далі. Я недавно читав статтю Салібі, і він теж каже, що Спенсер «майже» зумів відповісти Берклі.

— А знаєте, що сказав Юм?[15] — спитав Гамільтон.

Нортон кивнув головою, однак Гамільтон звернувся до інших.

— Він сказав, що аргументи Берклі незаперечні, але й не переконливі.

— Це для Юма,— відповів Нортон.— А у Юма розум такий самий, як і у вас, з тією тільки різницею, що в нього вистачило глузду визнати незаперечність аргументів Берклі.

Нортон був вразливий і запальний, проте ніколи не втрачав самовладання, тимчасом як Крейс і Гамільтон, мов дикуни, холоднокровно вишукували найчутливіші місця в супротивника, щоб дошкульніше шпигонути. Наприкінці вечора Нортон, роздратований нескінченними обвинуваченнями в тому, що він метафізик, вчепився руками в стілець, щоб не зірватися на ноги в запалі суперечки, і, виблискуючи очима, повів рішучий натиск на своїх супротивників.

— Ех ви, геккеліанці! — гукнув він.— Хай я мислю, як знахар, а ви? Ви не маєте на що спертися, хоч і галасуєте про позитивну науку, де треба й не треба. Ви темні догматики! Адже ще задовго до зародження школи матеріалістичного монізму весь ґрунт був настільки переритий, що ніякого підмурка вже не можна було закласти. Локк[16] — ось хто зробив це, Джон Локк. Двісті років тому, навіть більше, він у своєму «Нарисі про людський розум» довів, що ніяких вроджених ідей не буває. А ви знов торочите те саме і цілий вечір доводите, що вроджених ідей не існує. А що це значить? Це значить, що людина неспроможна збагнути вищу реальність. Коли ви народжуєтесь, ваш мозок порожній. Явища, феномени — усе це ви сприймаєте своїми п’ятьма чуттями. А ноумени, яких у вас не було при народженні, не можуть з’явитися...

— Я заперечую...— перебив його Крейс.

— Дайте мені договорити! — крикнув Нортон.— Ви можете пізнати лише ту дію і взаємодію сили й матерії, які так чи інакше впливають на ваші чуття. Бачите, для зручності суперечки я готовий навіть визнати, що матерія існує! Та я вас зараз знищу вашим же аргументом. Іншого виходу в мене немає, бо ви обоє не здатні до абстрактного мислення. А тепер скажіть, що ви знаєте про матерію, згідно з вашою позитивною наукою? Ви знаєте тільки те, що сприймаєте, тобто знов-таки тільки феномени. Вам доступні лише зміни матерії, вірніше — тільки те, що сприймається вами як її зміна. Позитивна наука має справу лише з феноменами, а ви, безумці, уявляєте, що маєте справу з ноуменами, і вважаєте себе онтологами[17]. Атож, позитивна наука оперує лише зовнішніми явищами. Недарма хтось уже сказав, що наука про явища не може перерости самі явища. Навіть спростувавши Канта, ви не спроможні відповісти Берклі; однак ви запевняєте, що Берклі помиляється, бо ваша наука, заперечуючи існування бога, не сумнівається в існуванні матерії. Я визнав зараз існування матерії тільки для того, щоб ви зрозуміли хід моїх думок. Ніхто вам не заважає бути позитивістами, але облиште онтологію, бо їй немає місця серед позитивних наук. Спенсер має слушність як агностик, однак якщо Спенсер...

Наближався час відходу останнього порома на Окленд, і Бріссенден з Мартіном тихенько вислизнули з кімнати. Нортон і досі говорив, а Крейс та Гамільтон чекали слушної миті, щоб накинутися на нього, як розлючені хорти.

— Ви відкрили мені чарівну країну,— сказав Мартін Бріссендену, коли вони вже піднялися на пором.— Після розмови з такими людьми відчуваєш, що жити все-таки варто. У мене голова йде обертом. Досі я не розумів, що таке ідеалізм. Та й тепер не можу його прийняти. Я знаю, що назавжди лишуся реалістом. Певно, такий я зроду. Проте я хотів би посперечатися з Крейсом і Гамільтоном, та й для Нортона у мене знайшлося б кілька слів. Не бачу, щоб проти Спенсера були висунуті серйозні заперечення. Я схвильований, як дитина, що вперше потрапила до цирку. Тепер я розумію, скільки мені ще треба перечитати. Обов’язково дістану книжку Салібі. Я певен, що Спенсер невразливий. Наступного разу я теж візьму участь у суперечці.

Та Бріссенден дрімав, важко дихаючи, уткнувшись підборіддям у теплий шарф, і його худе тіло, загорнуте в довгий плащ, здригалося при кожному оберті поромного гвинта.

Розділ XXXVII

Другого ранку, всупереч порадам і попередженню Бріссендена, Мартін запакував «Ганьбу сонця» і послав до редакції «Акрополя». Він сподівався знайти журнал, що візьметься надрукувати статтю, а тоді, гадав, її можна буде продати і якомусь видавництву. «Ефемериду» він теж послав до одного журналу. Хоч ненависть Бріссендена до журналів межувала з манією, Мартін вирішив, що його велика поема повинна вийти в світ. Проте друкувати її без дозволу автора він не збирався. Він хотів тільки заручитися згодою якого-небудь першорядного журналу, а відтак, маючи в руках певну зброю, ще раз повести наступ на Бріссендена.

Того ранку Мартін почав писати давно задуману повість, яка вже кілька місяців не давала йому спокою. Це мала бути цілком самобутня морська повість, зразок романтики XX століття, що малювала реальних людей і реальні обставини, в яких ці люди діють. Під захопливою сюжетною канвою мало ховатися ще щось, яке, залишаючись недоступним для поверхового читача, однак не заважало б цьому читачеві мати насолоду від читання. І саме це «щось», а не перипетії сюжету, було для Мартіна головним у повісті. Його завжди наснажувала основна ідея, а сюжет залежав від неї. З’ясувавши для себе ідею, він шукав такі образи і такі ситуації, в яких вона могла виявитися найяскравіше. Повість мала називатися «Запізнілий» і не перевищувати шістдесяти тисяч слів, а при його надзвичайній працьовитості і творчій енергії це була дрібниця. Узявшись за перо, він першого ж дня спізнав глибоку насолоду справжнього майстра. Він уже не боявся, що незграбність та безпорадність літературної форми збіднить його думку. Довгі місяці впертої, напруженої праці над собою не минули даремно. Тепер він міг іти твердо і неухильно до своєї мети, і, самозабутньо віддаючись роботі, він відчував, як ніколи досі, що правильно розуміє життя і вміє змалювати його. У «Запізнілому» він хотів правдиво розповісти про певні характери, що виявляють себе в певних ситуаціях. Але, крім того, в повісті мав бути великий прихований зміст, ідея, однаково справедлива для всіх часів, усіх країн і всіх народів. «І все це завдяки Спенсерові,— думав Мартін, відкинувшись на спинку стільця,— завдяки Спенсерові і тому ключу до розуміння життя, який він дав мені в руки і який зветься еволюцією».

Він був певен, що творить щось велике. «Це піде! Це піде!» — бриніло в його вухах. Безперечно, це мало піти. Нарешті він напише річ, за яку схопиться перший-ліпший журнал. Окремі епізоди спалахували перед ним вогняними літерами. Він одірвався од рукопису і вписав у зошит цілий абзац. Це був останній абзац повісті, яку він так ясно уявляв собі, що міг заздалегідь написати кінцівку. Він порівнював свою ще не завершену повість з морськими оповіданнями інших письменників і перекопувався, що вона незрівнянно вища.

— Тільки одна людина могла б створити щось рівноцінне,— пробурмотів він.— Конрад[18]. Та й він, прочитавши це, потиснув би мені руку й сказав: «Чиста робота, друже».

Мартін працював цілий день і аж в останню хвилину згадав, що треба йти на обід до Морзів. Завдяки Бріссендену він викупив свій чорний костюм і тепер знов міг з’являтися в товаристві. По дорозі Мартін зайшов до бібліотеки і взяв «Цикл життя» Салібі. Сидячи в трамваї, він почав читати статтю, про яку згадував Нортон під час суперечки про Спенсера. Поступово Мартіна розбирав гнів. Він розчервонівся, зціпив зуби і раз у раз машинально стискав кулаки, немов погрожуючи комусь. Вийшовши з вагона, він, як несамовитий, помчав по вулиці і з такою люттю натиснув на дзвоник біля дверей Морзів, аж самому стало смішно. Та тільки-но ввійшов до передпокою, як на нього напосіла страшенна нудьга. Він упав з висоти, де ширяв цілий день на крилах натхнення. «Буржуа», «крамарське кубло»,— згадалися слова Бріссендена. «І що з того? — сердито питав він себе.— Адже ж я одружуся з Рут, а не з її родиною».

Мартінові здалося, що Рут ніколи ще не була такою красивою, одухотвореною і заразом квітучою. На щоках її грав рум’янець, а очі так і вабили до себе — ті очі, з яких він уперше побачив відблиск безсмертя. Згодом він, правда, забув про безсмертя, наукові книжки розвіяли ці думки, але сьогодні він прочитав в очах Рут щось таке, чого несила висловити людською мовою,— він прочитав у них кохання. В його очах теж променіло кохання, а кохання вище над усе. Таке було його переконання, навіяне пристрастю.

У ті півгодини, що він провів з Рут перед обідом, він знову був щасливий і життєрадісний. Однак за столом він раптом відчув утому — неминуча реакція після важкого трудового дня. Усе дратувало його. Він пригадав, як за цим самим столом, де тепер йому так часто все здавалося смішним і нудним, він уперше обідав з вищими істотами і упивався атмосферою витонченої культури, якою наділяла цей дім його уява. Який же він був тоді наївно зворушливий! Почував себе якимсь дикуном і від хвилювання обливався потом, збитий з пантелику безліччю ножів і виделок, умирав від страху перед імпозантним лакеєм, намагався одним стрибком піднятися на запаморочливу культурну височінь господарів дому і, зрештою, вирішив бути самим собою, без претензій на освіту чи на вихованість.

Він з надією глянув на Рут, так само як пасажир на пароплаві, раптово наляканий панічною думкою про можливу аварію, шукає очима рятувальний пояс. Атож, тепер у нього лишилося саме кохання і Рут. Усе інше розвіялось, наче фата-моргана, як тільки він почав по-справжньому читати книжки. Однак Рут і кохання витримали пробу. Для них він знайшов біологічне виправдання. Кохання — найвищий вияв життя. Природа створила його, як і решту нормальних людей, для кохання. Вона билася над цим завданням десятки’ тисяч, сотні тисяч, ні — мільйони віків, і він — найкращий її витвір. Вона зробила кохання його найдужчим почуттям, посиливши тисячократно даром уяви, і кинула його в цей ефемерний світ, аби він міг спізнати всю насолоду життя і любові. Він знайшов під столом руку Рут, потиснув її і відчув у відповідь таким самий гарячий потиск. Вона глянула на нього, і очі в неї були променисті й ласкаві. Такі ж очі були і в нього в ту солодку хвилину, проте він не знав, що в очах Рут бачить лише відблиск власного вогню.

Навпроти Мартіна, по праву руку від містера Морза, сидів суддя Блаунт, член верховного суду штату. Мартін зустрічав його у Морзів уже кілька разів, але не мав до нього ніякої симпатії. Суддя розмовляв з батьком Рут про робітничі спілки, місцеві події й соціалізм, і містер Морз, намагаючись утягти Мартіна в розмову, назвав його прихильником соціалістичного вчення. Суддя подивився на нього з поблажливим батьківським жалем, Мартін тільки посміхнувся про себе.

— Згодом це у вас минеться, юначе,— лагідно промовив суддя.— Час — найкращі ліки від усіх юнацьких хвороб.— І, звертаючись до містера Морза, він додав: — У таких випадках хворому навіть не варто перечити, бо тоді він стає норовистим.

— Цілком слушно,— поважно відповів містер Морз.— Однак іноді не вадить попередити хворого, що стан його серйозний.

Мартін засміявся весело, хоча якось силувано. День був такий довгий, і працював він з самого ранку так напружено, що все це далося взнаки.

— Безперечно,— сказав він,— ви обоє чудові лікарі, та коли ви хоч трохи цікавитесь думкою свого пацієнта, то дозвольте йому сказати, що ви неправильно поставили діагноз. Ви самі хворієте на ту недугу, яку приписуєте мені. Я до неї несприйнятливий. Соціалістична філософія, що так вас хвилює, мене не зачепила.

— Ач, який спритний,— пробурмотів суддя.— Це випробуваний маневр — помінятися місцями з супротивником.

— Я роблю висновки з ваших власних слів,— сказав Мартін. Очі його блиснули, проте він стримався.— Я чув ваші передвиборні промови. Ви переконуєте себе, що вірите в боротьбу за існування і в те, що виживає дужчий, а самі всіма способами намагаєтеся знесилити дужчого.

— Але ж, юначе!..

— Не забувайте, я чув ваші промови! — застеріг суддю Мартін.— Ви говорили про регламентацію торгівлі між штатами, про урегулювання діяльності залізничного і нафтового трестів, про охорону лісів і ще про тисячу всіляких обмежувальних заходів, які, по суті, збігаються з позицією соціалістів.

— А по-вашому, усі ці непомірні домагання влади не треба приборкувати?

[1] Фешенебельний ресторан у Нью-Йорку.

[2] Храм Діани Ефеської — одна з найвеличніших споруд античності, збудована в VI–V ст. до н. е. біля м. Ефес у Малій Азії. 356 р. до н. е. храм спалив Герострат, в подальші часи його не раз відбудовували й спалювали.

[3] Монізм — філософський принцип пояснення різноманітності світу як прояву єдиного начала — матерії (матеріалістичний монізм) або духу (ідеалістичний монізм).

[4] Фрідріх Ніцше (1844–1900) — німецький філософ-ідеаліст.

[5] Артур Шопенгауер (1788–1860) — німецький філософ-ідеаліст.

[6] Ернст Геккель (1834–1919) — німецький природознавець.

[7] Гемфрі Уорд (1851–1920) — англійська романістка.

[8] Генрі Джеймс (1843–1913) — американський письменник.

[9] Брендер Метьюз (1852–1929) — американський літературознавець.

[10] Август Бебель (1840–1913) — видатний діяч німецького робітничого руху.

[11] Данте Габрієль Россетті (1828–1882) — англійський живописець і поет.

[12] Феномени і ноумени — терміни з філософії Канта.

[13] Вільям Гамільтон (1788–1856) — шотландський філософ і логік.

[14] Джордж Берклі (1685–1753) — англійський філософ-ідеаліст.

[15] Девід Юм (1711–1776) — англійський філософ-ідеаліст, психолог, історик і економіст.

[16] Джон Локк (1632–1704) — англійський філософ-деїст.

[17] Онтологія — частина філософії, що вивчає найзагальніші закони буття.

[18] Джозеф Конрад (1857–1924) — англійський письменник.

← Назад | На початок | Вперед →
Рейтинг: 0.0 з 5 (0 голос.)
Оцінити:   
up