Мартін Іден (сторінка 12)

— Не в тому річ. Я просто хочу сказати, що ви помилилися в діагнозі і що я анітрохи не заражений мікробом соціалізму. Це вас, а не мене, точить цей шкідливий мікроб. Щодо мене, то я запеклий ворог і соціалізму, і вашої недоношеної демократії, яка є не що інше, як псевдосоціалізм, хитро замаскований облудними словами. Я реакціонер, такий переконаний реакціонер, що вам ніколи не зрозуміти моїх поглядів. Бо ви живете під ковпаком фальшивих суспільних відносин і занадто короткозорі, щоб роздивитися щось крізь цей ковпак. Ви вдаєте, ніби вірите, що виживає й панує дужчий. А я справді вірю в це. От і вся різниця. Коли я був трохи молодший — усього кілька місяців тому,— я думав так само, як і ви. Бачите, ваш світогляд справив на мене певне враження. Однак гендлярі та крамарі полохливі правителі; їхні прагнення не йдуть далі від зиску, і я вернувся до аристократизму. У цій кімнаті я єдиний індивідуаліст. Я нічого не чекаю від держави. Тільки сильна особистість, вершник на коні може врятувати державу від неминучого розпаду. Ніцше був правий. Я не стану гаяти час, пояснюючи вам, хто такий Ніцше. Але він був правий. Світ належить дужим і благородним, які не бабраються у багні куплі і продажу. Світ належить справжнім аристократам, білявим бестіям, тим, хто не йде ні на які компроміси і завжди каже життю тільки «так!» І вони поглинуть вас, соціалістів, що бояться соціалізму і вважають себе за індивідуалістів. Ваша рабська мораль золотої середини не врятує вас. Ну, звісно, все це для вас китайська грамота, і я не надокучатиму вам більше. Але пам’ятайте одне. На весь Окленд не знайдеться і півдюжини індивідуалістів, проте один з них перед вами.

І Мартін обернувся до Рут, ніби даючи зрозуміти, що вважає суперечку закінченою.

— Я сьогодні дуже стомився,— сказав він тихо.— Мені хочеться кохання, а не розмов.

Він не звернув уваги на слова містера Морза:

— Ви мене не переконали. Усі соціалісти — єзуїти. Це головна їхня ознака.

— Дарма! Ми ще зробимо з вас доброго республіканця,— додав містер Блаунт.

— Мій вершник з’явиться раніш, ніж це трапиться,— добродушно відповів Мартін і знов обернувся до Рут.

Проте містера Морза не задовольняв такий кінець розмови. Він не терпів у Мартіна ледарства й зневаги до добропорядної служби; крім того, погляди його майбутнього зятя були йому чужі, а вдача незрозуміла. Тож містер Морз перевів розмову на Герберта Спенсера. Містер Блаунт охоче підхопив тему, і Мартін, почувши ім’я свого улюбленого філософа, став мимоволі прислухатися до слів судді, який поважно й самовдоволено критикував Спенсера. Містер Морз раз у раз поглядав на Мартіна, немов кажучи: «Чуєте, голубе?»

— Галасливі сороки,— пробурмотів Мартін, не припиняючи розмови з Рут і Артуром.

Однак цілоденна робота і минулий вечір, проведений зі «справжніми людьми», взяли своє; крім того, він ще й досі був роздратований статтею, прочитаною у вагоні трамвая.

— Що з тобою? — стурбовано спитала Рут, помітивши стан Мартіна, який з усіх сил намагався стриматися.

— Немає бога, крім Непізнаванного, і Герберт Спенсер пророк його,— раптом промовив суддя.

Мартін ту ж мить обернувся до нього.

— Дешевий дотеп,— спокійно зауважив він.— Уперше я почув його в Сіті-Хол-парку від одного робітника, здатного на щось розумніше. Відтоді я часто чую ці слова, і щоразу мене нудить від їхнього безглуздя. Як вам не соромно! Ім’я цієї великої благородної людини в ваших устах — немов крапля роси в помийній ямі. Яка гидота!

Це прозвучало, як удар грому. Містер Блаунт побагровів і пронизливо глянув на Мартіна — здавалось, його от-от ударить грець. Запанувала лиховісна тиша. Містер Морз потай був дуже задоволений. Він бачив, що його дочка шокована. Він таки добився свого — змусив цього осоружного типа показати все його вроджене хамство.

Рут благально стискала під столом Мартінову руку, однак він увесь клекотів. Його обурювала зарозумілість і тупість людей, що посідали високе становище. Член верховного суду! Подумати тільки, що рік чи два тому він дивився знизу вгору на таких поважних персон, маючи їх за богів!

Містер Блаунт стримав себе і, намагаючись провадити розмову далі, звернувся до Мартіна з підкресленою ввічливістю. Було ясно, що він робив це тільки з пошани до дам. Мартін розлютився ще дужче. Невже на світі зовсім немає щирих людей?

— Не вам сперечатися зі мною про Спенсера! — гукнув він.— Ви знаєте про нього не більше, ніж його земляки. А втім, то не ваша провина, а швидше провина загального сучасного неуцтва. Сьогодні по дорозі сюди я натрапив на яскравий зразок цього неуцтва — статтю Салібі про Спенсера. Вам теж слід її прочитати. Вона зрозуміла кожному. Її можна знайти в першій-ліпшій книгарні чи бібліотеці. Навіть вам, я певен, стане соромно за себе, бо ваше неуцтво і ваші нападки на цю благородну людину — ніщо порівняно до тих наклепів, що звів на нього Салібі. Це такий рекорд ницості, перед яким ваша ницість блідне. Академічний філософ, недостойний дихати одним повітрям із Спенсером, назвав Його «філософом недоуків». Я певен, що ви не прочитали й десяти сторінок із творів Спенсера, але й деякі критики, з глибшими, можливо, знаннями, як у вас, теж читали Спенсера не більше і все ж мали нахабство відкрито пропонувати його послідовникам знайти хоч одну оригінальну думку в його творах — у творах Герберта Спенсера, який поклав печать генія на всю сучасну науку! Він — батько психології. Він так глибоко революціонізував педагогіку, що селянські діти у Франції й досі вчаться за його принципами. І нікчемні людці, що, застосовуючи на практиці його ідеї, добувають собі шматок хліба, ще сміють ображати його пам’ять! Якщо в них у голові і є хоч трохи глузду, то цим вони завдячують тільки йому. Якби не він, то в їхніх заучених, як у папуги, знаннях не було б і крихти істини. І якийсь оксфордський ректор Фербенкс — він займає трохи вищий пост, ніж ви, містере Блаунт,— сказав, що нащадки назвуть Спенсера швидше поетом і мрійником, ніж філософом. Дзявкотливі шавки — ось вони хто. «"Основні засади" не позбавлені певної літературної вартості»,— зауважив хтось із них. А інші кричать, що він був працьовитий компілятор, а не оригінальний мислитель. Дзявкотливі шавки! Зграя псів!

Мартін змовк серед мертвої тиші. Усі в родині Рут мали суддю Блаунта за статечну й впливову людину, і Мартінова вихватка вжахнула їх. Решта обіду пройшла в похоронному настрої. Суддя й містер Морз зрідка обмінювалися фразами, а в інших розмова зовсім не клеїлась.

Коли нарешті Рут і Мартін лишилися вдвох, вона розплакалася.

— Ти нестерпний! — вигукнула вона крізь сльози.

Проте його гнів ще не вщух, і він без кінця повторював:

— Тварюки! Ну й тварюки!

Коли Рут почала дорікати, що Мартін образив суддю, він тільки спитав:

— Чим же я його образив? Тим, що сказав правду?

— Мені байдуже, правда це чи не правда,— заперечила вона.— Є певні межі пристойності, і тобі ніхто не давав права його ображати!

— А хто дав право судді ображати істину? — вигукнув Мартін.— Образити істину — це більший злочин, ніж образити таку нікчемну особу, як суддя. А він зробив ще гірше! Очорнив ім’я великої благородної людини, до того ж іще небіжчика. Ах, тварюки! Які тварюки!

Мартінова лють налякала Рут. Вона вперше бачила його таким несамовитим і не могла збагнути причини цього нерозумного, з її погляду, гніву. Та в той же час Рут, як і раніше, невідпорно вабило до нього, аж вона не стрималась і в найнесподіванішу мить оповила руками його шию. Вона була ображена і обурена усім, що сталося, а проте голова її лежала в нього на грудях, і, горнучись до нього, вона слухала, як він бурмотів:

— Тварюки! Ну й тварюки!

І не підняла голови, навіть коли він сказав:

— Я більше не псуватиму вам званих обідів, люба. Твої друзі мене не люблять, і я не хочу нав’язувати їм своє товариство. Та й я їх теж не люблю! Тьху! Аж з душі верне! А я ще колись наївно думав, що люди, які займають високі пости, живуть у розкішних будинках, мають освіту й рахунок у банку, справді гідні поваги.

Розділ XXXVIII

— Ходім до клубу соціалістів,— сказав Бріссенден, ще не оговтавшись від кровохаркання, що сталося у нього півгодини тому — друге за останні три дні. У тремтячих руках він держав незмінну склянку віскі.

— Нащо мені соціалісти? — спитав Мартін.

— Стороннім дозволяється виступати не довше як п’ять хвилин. От ви і виступіть. Скажіть їм, чому ви проти соціалізму. Скажіть їм усе, що думаєте про них та про їхню етику нетрів, і хай вони вам за це всиплють. Заваріть кашу. Це піде їм на користь. Вони люблять сперечатися, та й ви не від того. Бачите, мені б дуже хотілося, щоб, перш ніж я помру, ви стали соціалістом. Тільки це врятує вас від розчарування в житті, яке вам загрожує.

— Для мене загадка, як ви, саме ви, могли стати соціалістом,— сказав Мартін.— Ви ж ненавидите юрбу. Та й справді, що спільного маєте ви з нею, естет? — Мартін докірливо показав на склянку в руці Бріссендена, що знов була повна.— Я бачу, вас і соціалізм не врятує.

— Я дуже хворий,— відповів той.— Ви — інша річ. Ви людина здорова, вам є для чого жити. Тільки вас треба чимсь прив’язати до життя. От ви дивуєтесь, чому я став соціалістом. Та тому, що соціалізм неминучий; тому, що сучасний гнилий і безглуздий лад довго не протримається, а часи вашого дужого вершника вже минулися. Раби йому не підкоряться. Їх надто багато, йому навіть не дадуть сісти на коня. Від них не втечеш, і вам однаково доведеться проковтнути їхню рабську мораль. Це не дуже приємно, але їхні орди вже насуваються, і тут нічого не вдієш. Ви з вашим ніцшеанством — просто допотопна людина. Що минуло — минуло, а хто каже, що все в історії повторюється, той брехун. Справді, я не люблю юрби, але що ж робити? Вашого вершника світ так і не діждеться, а я не уявляю собі нічого гіршого, ніж влада боягузливих буржуазних свиней. Ну, ходім. Коли я ще хоч трохи посиджу, то наберусь по саме нікуди. А ви знаєте, що каже лікар, хай йому біс! Ні, я ще його пошию в дурні.

Була неділя, і в невеличкому залі оклендського клубу соціалістів зібралося повно людей, переважно робітників. Промовець, розумний єврей, захопив Мартінову увагу, але заразом викликав якусь неприязнь. Вузькі сутулі плечі й запалі груди свідчили, що це справжній син гетто, і, дивлячись на нього, Мартін думав про одвічну боротьбу кволих злиденних рабів із жменькою володарів світу, що панують над ними і пануватимуть без кінця-краю. Для Мартіна цей миршавий чоловік був символом. За ним стояла величезна маса кволих і непристосованих, що за неминучим біологічним законом гинуть на тернистих шляхах життя. Вони нездатні боротися за існування. Незважаючи на всю їхню хитромудру філософію і мурашину схильність до колективізму, природа відцуралася їх заради обранців. З усіх незліченних плодів, які природа сіє щедрою рукою, вона збирає тільки найкращі. І люди, наслідуючи її, розводять породистих коней і культивують рідкісні рослини. Безперечно, творцеві світу слід було б вигадати щось краще, але його створіння хоч-не-хоч мусять миритися з своєю долею. Звичайно, гинучи, вони можуть чіплятися за життя, як чіпляються за нього соціалісти, як чіпляється промовець і вся юрба, що спільними зусиллями хоче добрати способу, як зменшити тяготи земного існування і перехитрити всесвіт.

Так думав Мартін і все це висловив, коли Бріссенден підбив його виступити і завдати соціалістам чосу. Він піднявся на трибуну і попросив слова у голови мітингу. Спочатку він говорив тихо й трохи затинався, намагаючись дати лад думкам, що зароїлися у нього в голові під час промови того еврея. На таких зборах кожному промовцеві давали п’ять хвилин. Та саме в останню хвилину Мартін захопився і рішуче пішов у наступ. Зацікавлені слухачі одноголосно зажадали, щоб голова дав Мартінові договорити. Вони побачили в ньому гідного супротивника і напружено стежили за кожним його словом. Мартін говорив палко й переконливо, нещадно нападаючи на рабську мораль, не приховуючи, що має на увазі аудиторію. Він цитував Спенсера й Мальтуса[1] і викладав біологічний закон світового розвитку.

— Отже,— закінчив він,— держава, де переважають раби, нежиттєздатна. Споконвічний закон еволюції лишається в силі. У боротьбі за існування, як уже я довів, виживають дужі й їхнє потомство, а кволі приречені на загибель. Через те кожне нове покоління і сильніше за попереднє. А ви, раби,— я згоден, що рабом бути погано,— ви мрієте про суспільство, де закон еволюції буде скасовано, де кволі й непристосовані виживатимуть. Ви хочете, щоб кволі їли так само, як і дужі, і стільки, скільки їм хочеться. Ви хочете, щоб кволі нарівні з дужими одружувались і мали потомство. Який же неминучий наслідок? Сила й життєздатність майбутніх поколінь більше не зростатимуть, а навпаки, зменшуватимуться. Це Немезида вашої рабської філософії. Ваше суспільство рабів — рабами й для рабів утворене — поступово почне слабнути й руйнуватися, поки, нарешті, не загине зовсім. Не забувайте, що я спираюся на закони біології, а не на сентиментальну етику. Держава рабів не може існувати!

— А Сполучені Штати? — гукнув хтось.

— Сполучені Штати? — перепитав Мартін.— У цій країні тринадцять колоній скинули своїх правителів і утворили так звану республіку. Раби стали самі собі панами. Панів, що правили силою меча, більше не лишилося. Однак ви не могли жити зовсім без панів, і от вони з’явилися — не великі, мужні й благородні люди, а жалюгідні павуки — крамарі та лихварі. І вони знов поневолили вас, але не одверто, як це зробили б сміливці твердою рукою, а нишком, підступами, хитрощами, підлещуванням і брехнею. Вони підкупили ваших рабів-суддів, ваших рабів-законодавців і пригнобили ваших синів та дочок. Два мільйони ваших дітей щодня гнуть спину під ярмом промислової олігархії Сполучених Штатів. Десять мільйонів невільників блукають по країні, не маючи ні хліба, ні притулку. Я вже сказав, що суспільство рабів не може існувати, бо це суперечить біологічному Закону еволюції. Не встигне суспільство рабів організуватися, як настає занепад і виродження. Ви заперечуєте закони еволюції? Гаразд. А де ж той новий, інший закон, на який ви розраховуєте спертися? Сформулюйте його. А може, він уже сформульований? Тоді викладіть.

Мартін повернувся на своє місце серед страшенного галасу. Чоловік двадцять зірвалося на ноги, прохаючи слова. І, підбадьорювані гучними оплесками, вони один по одному, жваво жестикулюючи, завзято відбивали напад. Це було справжнє побоїще, несамовите змагання ідей. Деякі промовці відходили від теми, однак більшість безпосередньо відповідали Мартінові. Вони вражали його незвичним напрямом думок і відкривали нові можливості застосування старих біологічних законів. Вони надто захоплювалися, щоб пам’ятати про чемність, і голова раз у раз мусив закликати їх до порядку.

Трапилося так, що у залі сидів молодий репортер, якого пригнав сюди бідний на новини день і професійна туга за сенсацією. Хист він мав абиякий, тільки що писати вмів гладенько й жваво. Сам занадто твердолобий, щоб стежити за суперечкою, він, однак, гадав, що стоїть далеко вище від усіх цих балакучих маніяків з робітничого класу. Зате він дуже поважав високопоставлених осіб, що скеровували політику націй і газет. Він мав навіть свій ідеал — мріяв стати видатним репортером, який уміє з нічого зліпити все.

Він не розумів, про що точилася суперечка. Та в цьому й не було потреби. Йому досить було кількох таких слів, як «революція». Як палеонтолог може по одній знайденій кістці відновити цілий скелет, так і цей репортер міг відтворити цілу промову з одного слова «революція». Він спік її того самого вечора і навіть непогано; а що найбільшу бучу збив Мартін, то він і вклав цю промову йому в уста, змалювавши його крайнім анархістом і перетворивши його реакційний індивідуалізм у найчервоніший соціалізм. У молодого репортера була душа художника, і він зумів надати своїй замітці певного колориту: щедрими фарбами змалював довговолосих людей з безумними очима, неврастеніків і дегенератів з піднятими вгору кулаками, тремтячі від збудження голоси — і все це на тлі прокльонів, погроз і галасу розлюченої юрби.

Розділ XXXIX

Наступного дня за кавою Мартін переглядав ранкову газету. Вперше в житті він побачив своє ім’я надрукованим великими літерами, та ще й на першій полосі, і, на превелике здивування, довідався, що він найвидатніший лідер оклендських соціалістів. Прочитавши палку промову, сфабриковану запопадливим репортером, він спочатку розсердився, а потім кинув газету й розсміявся.

— Це написав або п’яний, або якийсь зловмисник,— сказав він Бріссенденові, коли той прийшов до нього надвечір і стомлено опустився на єдиний у кімнаті стілець.

— А вам не однаково? — спитав Бріссенден.— Хіба ви надаєте значення думці буржуазних свиней, які читають газети?

Мартін на хвилину задумався.

— Звичайно, ні. Однак це може попсувати мої взаємини з родиною Рут. Її батько й так запевняє, що я соціаліст, а ця паскудна замітка остаточно підтвердить його думку. А втім, нехай. Я вам зараз покажу те, що написав за сьогодні. Це «Запізнілий» — я вже майже дійшов до половини.

Він почав читати, коли раптом Марія відчинила двері і впустила чепурного молодика, який жваво роззирнувся навколо, помітив гасницю й кухонне начиння і аж тоді спинив погляд на Мартінові.

— Сідайте! — сказав Бріссенден.

Мартін посунувся на ліжку, щоб дати гостеві місце, і чекав, поки той скаже про мету свого візиту.

— Містере Іден, вчора я чув вашу промову і хочу взяти у вас інтерв’ю,— почав молодик.

Бріссенден щиро розсміявся.

— Ваш товариш — соціаліст? — спитав репортер, метким оком оцінюючи мертвотно бліде обличчя хворого.

— І оце він написав замітку? — вигукнув Мартін.— Цей хлопчисько?!

— Чому ви його не відлупцюєте? — спитав Бріссенден.— Я б зараз дав тисячу доларів, щоб на п’ять хвилин мати здорові легені.

Репортер був трохи приголомшений такими чудними репліками на свою адресу. Адже щойно його похвалили в редакції за блискучий репортаж з мітингу соціалістів і доручили взяти інтерв’ю в Мартіна Ідена, лідера ворожої суспільству організації.

— Містере Іден, ви нічого не матимете проти, коли ми вас сфотографуємо? — спитав він.— Я прихопив з собою фотографа, і, на його думку, вам краще знятися надворі, ще до заходу сонця. А потім уже перейдемо до інтерв’ю.

— Прихопив фотографа,— замислено промовив Бріссенден.— Та всипте ж йому, Мартіне, всипте!

— Певно, я вже старий для цього,— озвався Мартін.— Воно й слід було б, але щось не хочеться. Та й заради чого?

— Заради його бідної матері,— не вгавав Бріссенден.

— Над цим варто подумати,— відказав Мартін.— Але мені все одно бракує енергії. Щоб всипати ближньому, треба ж докласти трохи сили. Та й взагалі — навіщо?

— І справді — навіщо? — весело докинув репортер, хоч сам уже занепокоєно поглядав на двері.

— Авжеж, у тому, що він написав, немає ні слова правди,— зауважив Мартін, звертаючись до Бріссендена.

— Бачите, я подав усе в загальних рисах,— зважився докинути репортер.— І для вас це чудова реклама. Ось що важливо. Це піде вам на користь.

— Чуєте, Мартіне? Чудова реклама! — урочисто промовив Бріссенден.

— І це піде мені на користь,— додав Мартін.

— Дозвольте спитати, містере Іден, де ви народилися? — розпочав репортер, прибираючи уважливого вигляду.

— Він навіть не записує,— сказав Бріссенден.— Він і так усе пам’ятає.

— Записи мені не потрібні,— пояснив репортер, намагаючись приховати свою тривогу.— Добрий репортер ніколи нічого не записує.

— Ви й учора не записували? — спитав Бріссенден. Однак він не відзначався довготерпінням і раптом скипів: — Слухайте, Мартіне, якщо ви йому зараз не всиплете, я сам всиплю. Помру, але всиплю!

— Відшмагати, мабуть, буде досить? — спитав Мартін.

Бріссенден трохи подумав і кивнув на знак згоди. Ще мить, і голова репортера була затиснута у Мартіна між колінами.

— Тільки не кусатися,— застеріг Мартін,— а то так і розквашу ваше гарненьке личко, хоч і жаль буде.

Його права рука стала швидко й мірно підніматися та опускатися. Юнак виривався, лаявся й звивавсь в’юном, але кусатися не смів. Бріссенден спокійно дивився на екзекуцію, але раптом так запалився, що схопив порожню пляшку й гукнув:

— Дайте й мені стукнути хоч разочок!

— Більше не можу,— нарешті промовив Мартін.— Рука заніміла.

Він підняв репортера і шпурнув його на ліжко.

— Вас заарештують за це! — крикнув той, утираючи сльози безсилої люті, що лилися по його палаючих щоках.— Це вам так не минеться! Побачите!

— Бідолашний красунчик,— промовив Мартін.— Він і сам не знає, що котиться похилою стежкою. Оббріхувати ближнього нечесно, неблагородно, не личить чоловікові, а він того не розуміє.

— От він і прийшов, щоб ми йому пояснили,— відповів Бріссенден.

— Прийшов до мене, до людини, яку образив і зганьбив. А тепер мій крамар, безперечно, відмовить мені у кредиті. Найгірше те, що бідолашне хлопчисько і далі котитиметься по цій самій стежці, аж поки не виб’ється у першорядного журналіста, а заразом і в першорядного мерзотника.

— У вас є ще час наставити його на розум,— заперечив Бріссенден.— Хтозна, може, ваші скромні ліки врятують його. Ах, чому ви не дали мені зацідити його хоч разочок? Я теж хотів докласти рук.

— Вас обох заарештують, звірюки ви кляті! — схлипував репортер.

— Ну, бачите, які в нього гарненькі й плаксиві губки? — Мартін сумно похитав головою.— Боюся, що даремно натомив собі руку. Цього мазунця ніщо не виправить. Він неодмінно стане відомим журналістом. Сумління в нього ні на гріш. Уже це одне допоможе йому вибитися вгору.

Тут репортер кулею вискочив з кімнати, потерпаючи від страху, що Бріссенден пошпурить пляшку йому в спину.

Вранці Мартін з газети узнав про себе ще багато нового. Виявляється, даючи інтерв’ю, він сказав: «Ми закляті вороги суспільства. Тільки ми не анархісти, а соціалісти». Коли репортер зауважив, що між цими двома школами різниця дуже невелика, Мартін нібито знизав плечима на знак мовчазної згоди. Лице в нього, як з’ясувалося, асиметричне, з усіма ознаками виродження. Особливо вражали його розбійницькі руки і лютий блиск у налитих кров’ю очах.

Мартін також довідався, що кожного вечора він виступає на робітничих мітингах у міському парку і що серед усіх анархістів та агітаторів, які баламутять народ, він має найбільший успіх, бо його промови найреволюційніші. Репортер яскраво змалював його злиденну комірчину, згадав про гасницю і єдиний на всю кімнату стілець, а також про його приятеля — волоцюгу з обличчям мерця, такого страшного, немов його щойно випустили з підземелля після двадцяти років самотнього ув’язнення.

Репортер був хлопець пронозливий. Він мотнувся по всіх усюдах, рознюхав про родинні справи Мартіна і навіть роздобув фотографію Бернарда Хіггінботема, увічненого коло дверей своєї крамниці. Цього джентльмена він змалював як розумну й статечну ділову людину, котра не тільки не поділяє соціалістичних поглядів свого шуряка, а й не терпить його самого. Містер Хіггінботем характеризував Мартіна як ледацюгу, що відмовився від запропонованої йому посади і рано чи пізно попаде до в’язниці. Було взято інтерв’ю і в Германа Шмідта. Він назвав Мартіна «виродком у сім’ї», з яким він не має жодних стосунків. «Він хотів було з мене поживитися, та я йому раз-два дав одкоша,— сказав між іншим Шмідт.— Він до мене боїться й носа сунути. Людина, що не хоче працювати, пропаща».

Цього разу Мартін неабияк розсердився. Бріссенден дивився на цю історію як на кумедну пригоду, однак і він не міг заспокоїти Мартіна, котрий знав, що усе це не так легко буде пояснити Рут. Її батько, певно, нетямиться від радості і докладе всіх зусиль, щоб розірвати їхні заручини. Яких зусиль доклав містер Морз, Мартін довідався дуже скоро. Пополудні від Рут надійшов лист. Передчуваючи лихо, Мартін розпечатав листа і прочитав тут же, коло розчинених дверей, де одержав його від листоноші. Читаючи, він машинально сягнув рукою в кишеню по тютюн і цигарковий папір, які колись завжди носив при собі. Він забув, що в кишені порожньо, не знав навіть, чого він там шукає.

Лист був спокійний,— ані натяку на гнів, але кожен рядок був сповнений образи й розчарування. Він не виправдав її надій, писала Рут. Вона гадала, що він назавжди зрікся свого безпутного минулого і заради її кохання буде жити, як належить пристойній, порядній людині. А тепер її батько й мати рішуче вимагають розірвати їхні заручини. І вона не може не визнати, що вони мають на це підстави. Їхній шлюб не був би щасливий. З самого початку він не обіцяв нічого доброго. В усьому листі вона тільки раз дорікнула йому, і докір цей глибоко вразив Мартіна: «Якби ви стали на службу і постаралися досягти певного становища,— писала вона.— Однак ви цього не зробили. Ваше минуле життя було занадто бурхливе й безладне. Я розумію, що вашої провини в тім немає. Ви поводилися так, як підказували вам ваша вдача і давні звички. Я ні в чому не виню вас, Мартіне,— пам’ятайте це, будь ласка. Ми просто помилилися. Батько й мати завжди були певні, що ми не пара одно одному, і наше щастя, що ми зрозуміли це вчасно... Не намагайтеся побачити мене,— писала вона далі.— Зустріч була б важкою для нас обох і для моєї матері. Я й так завдала їй багато болю і не скоро зумію загладити свою провину».

Мартін ще раз уважно прочитав листа, потім сів за стіл писати відповідь. Він розповів у загальних рисах усе, що говорив на мітингу соціалістів, доводячи, що його промова була прямо протилежна тій, яку вклала йому в уста газета. Наприкінці він писав про свою палку любов. «Прошу, відпиши мені і скажи лише одно — любиш ти мене чи ні? Дай відповідь тільки на це єдине питання».

Та відповіді не було ні на другий день, ні на третій. «Запізнілий» лежав забутий на столі, а купа повернутих рукописів щодня зростала. Уперше за все життя богатирський сон Мартіна зрадив його, і цілими ночами він метався від безсоння. Тричі дзвонив він коло дверей Морзів, проте служниця, що виходила на дзвоник, не впустила його. Бріссенден лежав у себе в готелі тяжко хворий, не в силі рухатися, і хоч Мартін часто відвідував друга, однак не наважувався розповісти йому про свої прикрощі.

А прикрощів у Мартіна було чимало. Каверза репортера накоїла лиха більше, ніж він сподівався. Португалець-бакалійник справді відмовив йому в кредиті, а хазяїн овочевої крамниці, американець і до того ж патріот, обізвав Мартіна зрадником вітчизни і категорично відмовився мати з ним будь-які справи; в нападі патріотичних почуттів він навіть перекреслив Мартінів рахунок і заборонив йому з’являтися для виплати боргу. Сусіди теж були настроєні так само, і їхнє обурення не мало меж. Ніхто не хотів знатися із зрадником-соціалістом. Бідна Марія була охоплена страхом і сумнівами, однак лишалася вірною. Сусідська дітвора вже забула про розкішний екіпаж, що колись приїжджав до Мартіна, і, відбігаючи на безпечну відстань, кричала йому «волоцюга» і «пройдисвіт». Тільки Маріїні нащадки стійко боронили його. Вони щодня завзято билися за його честь і, приходячи додому з підбитими очима та заюшеними носами, завдавали матері ще більшого клопоту.

Якось Мартін зустрів Гертруду і довідався про те, у чому й так був певен. Розлючений Бернард Хіггінботем, вважаючи, що Мартін зганьбив усю їхню родину, заявив, що не пустить його й на поріг.

— Чого ти не виїдеш звідси, Мартіне? — спитала Гертруда.— Подайся в інші краї й влаштуйся на роботу. А згодом, коли все перемелеться, вернешся назад.

Мартін похитав головою, але нічого не відповів сестрі. Та й що він міг їй сказати? Його жахала широченна прірва, що пролягла між ним і родичами. Він ніколи не зможе переступити її і пояснити їм свої погляди! Смішно розтлумачувати Гертруді різницю між ніцшеанством і соціалізмом. Ніякі пояснення не виправдають в їхніх очах його поведінки. Свою порядність він міг би довести їм тільки тоді, коли б став на роботу. З цього вони починали й цим закінчували. Далі їхній розум не сягав. «Ставай на службу! Знайди посаду!» — твердили вони. «Бідні, затуркані раби! — думав він, слухаючи сестру.— Не дивно, що світ належить дужим! Над рабами тяжіє прокляття рабства. Служба для них — золотий ідол, перед яким вони ревно колінкують».

Коли Гертруда простягла йому гроші, він знов заперечливо похитав головою, хоч знав, що завтра знов доведеться йти до лихваря.

— Ти поки що не навертайся на очі Бернардові,— сказала Гертруда.— Мине кілька місяців, він перегорить, і тоді, коли захочеш, навіть візьме тебе до себе на роботу розвозити товар. А як я тобі буду потрібна, дай знати, я прийду. Чуєш?

Вона пішла, голосно схлипуючи, і, дивлячись на її огрядну постать, важку, стомлену ходу, Мартін відчув, як серце в нього стислося від жалю. І в цю хвилину будова ніцшеанського світогляду раптом захиталася. Взагалі філософствувати про долю рабів неважко, але не зовсім приємно застосовувати цю філософію до своїх близьких. Бо хіба його сестра Гертруда не рабиня, пригноблена дужим? Він гірко розсміявся. Який же він ніцшеанець, коли його світогляд захитався від першого сентиментального почуття,— від тієї самої рабської моралі, бо це ж вона збудила в нього жалість до сестри. Справжня горда людина вища від жалю й співчуття. Вони зародились у підземних невільничих темницях, де знемагали в муках кволі і нещасні.

Розділ ХL

«Запізнілий» лежав забутий на столі. Решта рукописів валялись на підлозі. Тільки «Ефемерида» Бріссендена й досі мандрувала. Велосипед і чорний костюм знов були у лихваря, агентство друкарських машинок допоминалося плати. Але до всього цього Мартінові було байдуже. Він шукав нових шляхів, а тим часом життя могло йти своїм звичаєм.

Через кілька тижнів трапилося те, чого він давно чекав. Він зустрів на вулиці Рут. Щоправда, вона йшла з Норманом, і обоє вони удали, ніби не бачать Мартіна. Норман навіть остеріг його, щоб він не підходив.

— Якщо ви приставатимете до моєї сестри, я покличу полісмена,— сказав він.— Вона не хоче з вами розмовляти, і ваша настирливість для неї образлива.

— Що ж, кличте,— похмуро відповів Мартін.— Принаймні тоді ваше ім’я потрапить до газет. А поки що не плутайтеся в мене під ногами, а йдіть і шукайте собі полісмена, якщо вам так хочеться. Мені треба поговорити з Рут. Я хочу почути це з твоїх уст,— звернувся він до дівчини.

Рут зблідла і вся тремтіла, однак спинилась, запитливо дивлячись на нього.

— Відповідь на моє питання,— підказав він.

Норман нетерпляче шарпнувся, але Мартін поглядом спинив його.

Рут похитала головою.

— І все це з власної волі? — спитав Мартін.

— Так,— Рут говорила тихим, проте твердим голосом, зважуючи кожне слово,— з власної волі. Ви так знеславили мене, що мені соромно бачитися з моїми друзями. Вони тільки про мене й говорять. Це все, що я можу вам сказати. Ви завдали мені великого смутку, і я не хочу вас бачити.

— Друзі! Плітки! Газетна брехня! Невже це сильніше за кохання? Тепер я знаю, що ви ніколи й не кохали мене!

Бліде обличчя Рут спалахнуло.

— Після всього, що було? — ледве чутно промовила вона.— Мартіне, ви й самі не розумієте, що кажете. За кого ви мене маєте?

— Бачите, вона не хоче мати з вами ніякого діла! — вигукнув Норман і взяв сестру під руку.

Мартін дав їм дорогу, а сам машинально лапнувся за кишеню, шукаючи тютюн та папір, яких там не було.

До Північного Окленда було не близько, але, тільки опинившись у себе в кімнаті, Мартін збагнув, що всю дорогу пройшов пішки. Опам’ятавшись, він побачив, що сидить край ліжка, і озирнувся навколо, як лунатик, до якого повернулася свідомість. На столі все ще лежав недописаний «Запізнілий». Він пересів на стілець і взявся за перо. Таку вже мав він вдачу — в усьому прагнув логічного завершення. А тут було щось недороблене. Він відклав це, щоб довести до краю щось інше. Тепер з тим іншим було покінчено, і треба знов вернутися до «Запізнілого». Що він робитиме далі — Мартін не знав. Знав тільки, що в житті його стався злам. Один період його життя завершено,— він дописав абзац, і лишалося закруглити фразу, перш ніж поставити крапку. Майбутнє його не цікавило. Він і так незабаром узнає, що його жде. А що саме, це вже не мало значення. Взагалі ніщо вже не мало значення.

П’ять днів працював він над «Запізнілим»,— нікуди не виходив, нікого не бачив і майже нічого не їв. На шостий день уранці листоноша приніс тоненького листа від редактора «Парфенона». Мартін одразу зрозумів, що «Ефемериду» прийнято.

«Ми дали поему на рецензію панові Картрайту Брюсу,— писав редактор,— і він про неї такої високої думки, що ми не можемо її не прийняти. Запевняємо, що з великою радістю надрукуємо твір, але тільки в серпневому номері, бо липневий уже заверстано. Передайте панові Бріссендену наше захоплення й щиру подяку. Будь ласка, надішліть його фотокартку й біографію. Якщо запропонований гонорар вас не задовольняє, просимо повідомити телеграфом свої умови».

Редакція пропонувала за поему триста п’ятдесят доларів, і Мартін вирішив, що сума достатня. Тепер треба було добитися згоди Бріссендена. Зрештою, він, Мартін, мав рацію. Таки є редактори, які розуміються на справжній поезії. Та й ціна пристойна, навіть за таку епохальну річ. Що ж до Картрайта Брюса, то Мартін знав — це єдиний критик, думку якого Бріссенден поважав.

Дивлячись у вікно трамвая на будинки й перехрестя вулиць, які пропливали мимо, Мартін відчув жаль, що його вже не тішить ні успіх друга, ні власна перемога. У Сполучених Штатах знайшовся критик, який оцінив поему і тим самим підтвердив його переконання, що високохудожній твір може пробити собі шлях до журналів. Але він уже втратив здатність радіти,— йому більше хотілося просто побачити Бріссендена, ніж поділитися з ним доброю новиною. Лист від «Парфенона» нагадав йому, що за п’ять днів пильної праці над «Запізнілим» він не мав від Бріссендена жодних вісток і навіть ні разу не згадав про нього. Мартін зрозумів, що перебуває в стані якогось душевного заціпеніння, і відчув сором перед другом. Проте й сором цей був якийсь млявий. Ніякі емоції не хвилювали його, крім творчих,— під час роботи над повістю. Взагалі він був немов у трансі. Вуличне життя, крізь яке мчав трамвай, здавалося йому далеким і примарним, і він нітрохи не здивувався б, коли б висока церковна дзвіниця, що майнула у вікні, раптом розсипалась на порох.

Увійшовши в готель, Мартін похапцем піднявся в кімнату Бріссендена і так само швидко збіг по сходах униз. Кімната була порожня. Речей Бріссендена там теж не було.

— Містер Бріссенден не лишив своєї адреси? — спитав він у портьє.

Той здивовано глянув на Мартіна.

— Хіба ви нічого не чули?

Мартін заперечливо похитав головою.

— Невже? Усі газети писали про це. Його знайшли мертвим у ліжку. Самогубство. Вистрілив собі в голову.

— Його вже поховали? — спитав Мартін якимсь чужим, незнайомим голосом.

— Ні. Після слідства тіло повезли на Схід. Усім цим займалися повірені його родичів.

— Швидко управилися,— зауважив Мартін.

— Як швидко? Це сталося п’ять днів тому.

— П’ять днів тому?

— Атож, п’ять днів.

— А! — сказав Мартін і вийшов з готелю.

По дорозі додому він завернув на телеграф і повідомив «Парфенон», що той може друкувати поему. Телеграму він послав післяплатою, бо мав у кишені тільки п’ять центів на трамвай.

Опинившись у себе, Мартін знов сів до писанин. Минали дні й ночі, а він усе сидів за столом. Нікуди не виходив, хіба що до лихваря, апатично їв, коли мав що варити, і так само апатично обходився без їжі, коли її не було. Уся повість, розділ за розділом, була докладно обміркована наперед, але він раптом вирішив по-іншому побудувати експозицію, що збільшувало твір приблизно на двадцять тисяч слів. Мартін не мав уже ніякої практичної потреби писати так старанно, проте цього вимагали його власні канони творчості. Він працював у чудному заціпенінні, відірваний від усього світу, і здавався сам собі якимсь привидом серед літературних атрибутів свого колишнього життя. Мартін пригадав чиїсь слова, що привид — це дух небіжчика, який не розуміє, що помер. «Може, і я вже помер?»— подумав він.

Нарешті настав день, коли Мартін закінчив повість. Прийшов службовець з агентства друкарських машинок і, сидячи на ліжку, чекав, поки Мартін додрукує останню сторінку. Мартін вистукав великими літерами: «КІНЕЦЬ». Для нього це був справді кінець. З почуттям глибокого полегшення дивився він, як агент виносив машинку. Потім опустився на ліжко. Він ослаб від голоду. Уже тридцять шість годин, як він не бачив їжі, але й не думав про неї. Лежав навзнак, заплющивши очі, без жодної думки, і свідомість його поволі застилав туман. У напівпритомності почав пригадувати вголос вірша невідомого поета, якого часто читав Бріссенден. Марія, почувши крізь двері монотонне бурмотіння, занепокоїлась. Слова для неї нічого не означали,— її стурбувало те, що Мартін говорить сам до себе.

Ліро, геть!
Завмер мій спів!
Тихо пісня відлунала,
Мов журби легенька хмара
В далині ясній розтала.
Ліро, геть!
Завмер мій спів!

Я колись співав під кленом
У гаю темно-зеленім,
Був хоробрим, щастям снив.
Юність швидко пролетіла,
Сльози відібрали сили,
Мовчки йду я до могили.
Ліро, геть!
Завмер мій спів!

Тут Марія не витримала. Метнулася до плити, насипала повну миску супу, наклала туди м’яса й картоплі і побігла до Мартіна. Він підвівся і почав їсти, запевняючи Марію, що він зовсім не марив і що гарячки в нього немає.

Коли Марія пішла, він сів, згорбившись, на краю ліжка і байдуже розглядався по кімнаті тьмяними, невидющими очима, та раптом помітив на столі нерозпечатаний номер журналу, що прийшов з ранішньою поштою, і в його затьмарений мозок пробився промінь світла. «Це «Парфенон»,— подумав він,— серпневий номер, і там мусить бути «Ефемерида». Ах, якби Бріссенден був живий!»

Він перегорнув кілька сторінок і раптом завмер приголомшений. «Ефемерида» була надрукована з крикливою заставкою й химерними віньєтками в стилі Бердслі[2]. З одного боку заставки був портрет Бріссендена, з другого — сера Джона Белью, британського посла. У вступному слові редактор повідомляв, що недавно сер Джон Белью сказав, ніби в Америці немає жодного поета, і що публікація «Ефемериди» є немов відповіддю йому: «Ось, подивіться, сер Джоне Белью!» Картрайта Брюса редактор називав найвидатнішим критиком Сполучених Штатів і наводив його слова про «Ефемериду»: «В американській поезії це найкраща поема». Кінчалася передмова так:

«Ми ще остаточно не оцінили всієї величі «Ефемериди» і, можливо, ніколи не зможемо як слід оцінити її. Однак, читаючи й перечитуючи цей твір, ми захоплюємося красою його зворотів та образів і дивуємося, звідки пан Бріссенден узяв їх і як зумів так майстерно сполучити».

Далі йшла сама поема.

— Добре, що ти помер, бідний Бріссе,— прошепотів Мартін. Журнал вислизнув у нього з рук і впав на підлогу.

Усе це було вкрай гидко, вульгарно й дешево, але Мартін байдуже відзначив, що не почуває надто гострої відрази. Він хотів би розгніватись, проте не мав на це сили. Він увесь занімів. Кров застигла в жилах, нездатна клекотіти від обурення. Та й чого, власне, обурюватися? Усе це було цілком в дусі буржуазного суспільства, яке так глибоко ненавидів Бріссенден.

— Бідний Брісс! — промовив Мартін. Він би мені ніколи не простив!

Зусиллям волі він змусив себе встати і, взявши ящик, де раніш лежав папір для машинки, витяг звідти одинадцять поезій, написаних його другом. Не поспішаючи, порвав їх і кинув у кошик. Потім знов сів на край ліжка і втупив сумний погляд у простір.

Він і сам не знав, скільки просидів отак, коли раптом перед його затуманеним зором заясніла довга біла смуга. Це було дуже дивно. Смуга поволі виразнішала, і, придивившись, Мартін зрозумів, що це білі хвилі Тихого океану обмивають кораловий риф. Потім по лінії прибою він побачив маленький човник. На кормі сидів молодий бронзовошкірий бог, оперезаний пурпуровою тканиною, і занурював у воду блискучі весла. Мартін впізнав його. Це був Моті, молодший син Таті — вождя таїтян. Тепер він знав, що за імлистим рифом простяглася чудесна країна Папара, де над гирлом річки стоїть очеретяна хатина вождя.

День пригасає, і Моті повертається додому з рибної ловлі. Він жде великої хвилі, щоб на гребені її перескочити риф. Мартін раптом теж опиняється в човні і, як у ті далекі часи, чекає від Моті знаку, щоб шалено натиснути на весла, коли насуне бірюзова стіна. От Моті гукнув, обидва щосили налягли на весла і помчали по стрімкій горі летючої бірюзи серед грізного шипіння, під густим дощем розпорошених бризок. Щось загуркотіло, прокотилося довгою луною, і човен раптом поплив по нерухомій поверхні лагуни. Моті сміється, витирає залиті солоною водою очі, і вони гребуть до коралового берега, де серед кокосових пальм золотом виблискує в призахідному сонці хатина Таті.

Видіння розтануло, і перед очима Мартіна постав увесь безлад його нужденної оселі. Даремно намагався він перенестися знов на Таїті. Він знав, що там, серед дерев, лунають співи і в місячному сяйві танцюють дівчата, але він їх не бачив. Він бачив лише завалений паперами стіл, порожнє місце, де раніше стояла машинка, і давно немите вікно. Він застогнав, заплющив очі й поринув у важкий сон.

Розділ ХLI

Усю ніч він спав важким сном, аж поки вранці його не збудив листоноша. Мартін був стомлений, млявий і переглядав пошту без будь-якого зацікавлення. В листі від одного «піратського» журналу був чек на двадцять два долари. Півтора року домагався він виплати цього гонорару, а тепер лише байдуже відзначив суму. Він не відчув ніякого хвилювання. Колись кожен чек віщував йому велике майбутнє, а тепер це був просто чек на двадцять два долари, на які можна купити чогось поїсти.

Другий чек — на десять доларів — надійшов від нью-йоркського тижневика за гумористичні вірші, прийняті кілька місяців тому. Мартін спокійно обмірковував одну думку. Він не знав, що робитиме далі, та й не дуже поспішав щось робити. Проте жити якось треба. Та й боргів у нього чимало. Чи не понаклеювати йому марки на купу рукописів, що валялися під столом, і знов пустити їх у мандри? Може, котрийсь та приймуть, і це дасть йому змогу якось перебитися. Він вирішив ризикнути ще раз і, розмінявши в банку обидва чеки, купив на десять доларів марок. Про те, щоб вертатися в свою задушливу комірчину й варити собі їсти, гидко було й думати. Уперше він махнув рукою на свої борги. Він знав, що зумів би приготувати собі досить ситний сніданок за п’ятнадцять-двадцять центів, але натомість пішов до кафе «Форум» і поснідав там за два долари. Дав двадцять п’ять центів офіціантові на чай і за п’ятдесят купив пачку єгипетських сигарет. Відколи Рут попросила його кинути курити, він не спокусився ні разу. Однак тепер у нього не було причин у чомусь собі відмовляти, а курити дуже хотілося. Та й нащо йому гроші? Звичайно, за п’ять центів можна було б купити пачку дешевого тютюну та цигаркового паперу і скрутити аж сорок цигарок, але навіщо? Гроші вже не мали для нього ніякого значення. Їх треба було негайно витрачати. Він плив без керма і вітрил, без надії пристати до гавані, хоч рухатися отак за течією теж означало жити, а жити було боляче.

Минали дні; щоночі він спав по вісім годин. І хоч, сподіваючись на нові чеки, харчувався він в японських ресторанах, де можна було поїсти за десять центів, усе ж його виснажене тіло трохи поповніло і щоки закруглилися. Він уже не знесилював себе коротким сном, важкою працею і надмірним читанням. Він нічого не писав і жодного разу не розгорнув книжки. Подовгу блукав за містом серед горбів чи прогулювався алеями тихих парків. У нього не було ні друзів, ні знайомих, та він їх не шукав. Взагалі не мав ніяких бажань. Він чекав, сам не знаючи звідки, якогось зрушення в своєму завмерлому житті. А поки що воно стояло на місці, безцільне, марне й пусте.

Якось він подався до Сан-Франциско навідати «справжніх людей». Та в останню хвилину, уже дійшовши до дверей, круто повернув назад і, спустившись по сходах, швидко попростував темними вуличками гетто.

Сама думка, що йому доведеться слухати філософські суперечки, так злякала його, що він майже біг, боячись, як би не потрапити на очі комусь із «справжніх людей».

Іноді він переглядав журнали й газети, щоб подивитись, як вони перетирають на зубах «Ефемериду». Поема таки наробила шелесту. Та ще якого! Всі читали її і всі сперечалися, поезія це чи ні. У місцевій пресі щодня з’являлися критичні статті, жартівливі замітки й серйозні листи читачів. Елен Делла Делмар, проголошена під грім фанфар та барабанів найславетнішою поетесою Сполучених Штатів, відмовила Бріссендену у праві сидіти поряд з нею на Пегасі і засипала публіку довжелезними листами, доводячи, що він не поет.

У наступному номері «Парфенона» редакція сама себе поплескувала по плечі, що викликала такий ажіотаж, глузувала з сера Джона Белью і з крамарською безпардонністю використовувала смерть Бріссендена з метою реклами. А одна газета з півмільйонним, за словами редактора, тиражем вмістила оригінальний вірш-експромт Елен Делли Делмар, в якому висміювався Бріссенден. Крім того, вона ще написала пародію на його поему,

Мартін не раз радів, що Бріссендена немає в живих. Він так ненавидів юрбу, а тут усю велич його душі було кинуто їй на поталу. Газети й журнали щодня розпинали створену ним красу. Перший-ліпший нікчема-перодряп ліз у пресу, перед очі публіки, і виринав зі своїм мізерним, жалюгідним «я» на хвилях слави Бріссендена. Котрась газета повідомляла: «Ми одержали листа від одного джентльмена, який пише, що кілька днів тому написав таку саму поему і навіть кращу». Інша, дорікаючи Елен Деллі Делмар за її пародію, цілком серйозно заявляла: «Безперечно, міс Делмар писала цю пародію в жартівливому настрої і без належної поваги, з якою один великий поет повинен ставитися до іншого, можливо, ще більшого. Проте чи заздрить міс Делмар авторові «Ефемериди», чи ні, але, як і тисячі інших читачів, вона зачарована цим твором, і, можливо, настане день, коли вона спробує написати щось подібне».

Священики в своїх проповідях нападали на «Ефемериду», а одного, що насмілився виступити на її захист, відлучили від церкви за єресь. Велику поему було використано для розваги публіки. Гумористи й карикатуристи навперебій розповідали, наприклад, про те, як Чарлі Френшем сказав по секрету Арчі Дженнінгсу, що після п’яти рядків «Ефемериди» людина ладна підняти руку на каліку, а після десяти — шубовснути з мосту сторч головою.

Мартін не сміявся, але й не скреготав зубами з люті. Йому було тільки дуже сумно. Коли ввесь світ з коханням, що його увінчував, зруйновано, то крах надій на публіку і пресу — пусте. Бріссенден давно вже склав їм правдиву ціну, а у нього, в Мартіна, пішло на це кілька важких, марних років. Журнали справді такі, як казав Бріссенден, навіть гірші. Однак усьому кінець! — втішав він себе. Він цілив у зоряну височінь, а втрапив у гниле болото.

Дедалі частіше ввижалося йому Таїті — чисте, любе серцю Таїті. Він бачив себе то на низьких берегах Паумоту[3], то серед горбів Маркізьких островів[4]. А іноді він плив удосвіта на торговельній шхуні чи на маленькому катері мимо коралового рифу коло Папеете або вздовж перлових мілин до Нукагіви й бухти Тайохае, де, він знав, Тамарі на його честь заколов кабана, а прикрашені вінками та гірляндами дочки Тамарі оточать гостя і з співами та сміхом уквітчають гірляндами і його. Південні моря невтримно кликали його, і Мартін знав, що рано чи пізно він озветься на цей поклик.

А поки що він плив за течією, відпочиваючи і поновлюючи сили після довгої подорожі по царству знань. Одержавши від «Парфенона» чек на триста п’ятдесят доларів, Мартін передав їх душоприказникові Бріссендена і заодно лишив розписку в тому, що винен Бріссендену сто доларів.

Незабаром Мартін перестав учащати до японських ресторанів. Саме тоді, як він покинув поле бою, колесо фортуни повернулося. Однак повернулося воно надто пізно. Без будь-якого хвилювання розпечатав Мартін тоненького конверта і вийняв звідти чек на триста доларів — стільки «Мілленіум» надіслав за «Пригоду». Усіх боргів разом з лихварськими процентами у Мартіна було менш як на сто доларів. Коли він розплатився з кредиторами і вручив сто доларів душоприказникові Бріссендена, в кишені лишилася ще сотня. Він замовив собі гарний костюм і почав обідати в найкращих кафе міста. Жив він усе ще в Марії, однак його новий костюм справив на сусідських хлопчаків належне враження, і вони вже не кричали йому з дахів та парканів «волоцюга» і «пройдисвіт».

[1] Томас Роберт Мальтус (1766–1834) — англійський реакційний буржуазний економіст.

[2] Обрі Вінсет Бердслі (1872–1898) — англійський художник і письменник-естет.

[3] Паумоту — низка коралових островів на півдні Тихого океану, в Полінезії.

[4] Маркізькі острови — група островів вулканічного походження в Полінезії.

← Назад | На початок | Вперед →