Мартін Іден (сторінка 13)

«Вікі-Вікі», гавайське оповідання, купив «Місячник Уоррена» за двісті п’ятдесят доларів. «Північний огляд» прийняв його статтю «Колиска краси», а вірш «Ворожка», присвячений Мерієн, припав до вподоби «Макінтошу». У редакторів і рецензентів скінчилися літні відпустки, і рукописи читалися й схвалювалися дуже швидко. Мартін ніяк не міг зрозуміти, з якої примхи все те, що так уперто бракувалося протягом двох років, тепер негайно приймалося. Адже ж його твори ще ніде не друкувалися. За межами Окленда він був нікому не відомий, та й тут вважався запеклим соціалістом. Тож чим можна було пояснити такий раптовий успіх? Очевидно, це був просто вибрик фортуни.

Після того як від «Ганьби сонця» відмовилися майже всі журнали, Мартін послухався Бріссенденової поради і запропонував статтю видавництвам. Після кількох відмов її нарешті прийняло видавництво «Сінглтрі, Дарнлі і К°». Коли Мартін попросив вислати аванс, йому відповіли, що це в них не заведено, бо такого роду книжки рідко покривають витрати і навряд чи пощастить продати більш як тисячу примірників. Мартін прикинув, скільки він заробить при такому тиражі. Якщо видавництво братиме по долару за книжку і п’ятнадцять відсотків платитиме авторові, він одержить сто п’ятдесят доларів. І тут-таки він вирішив, що коли знов почне писати, то лише белетристику. «Пригода», вчетверо коротша від «Ганьби», принесла йому вдвоє більший гонорар. Виходило, що колись прочитане ним газетне оголошення все-таки було правдиве. Першорядні журнали справді платять одразу ж і платять добре. Навіть не по два центи за слово, а по чотири, як от, приміром, «Мілленіум». Та й купують, очевидно, і гарні речі — бо прийняли ж вони його твори? — подумав Мартін і сумно посміхнувся.

Він запропонував «Сінглтрі, Дарнлі і К°» придбати авторське право на «Ганьбу сонця» за сто доларів, проте видавці не хотіли ризикувати. А втім, великої потреби в грошах він не мав, бо одержав гонорари ще за деякі оповідання. Він навіть відкрив рахунок у банку, де в нього лежало кількасот доларів. «Запізнілий», забракований багатьма журналами, нарешті знайшов собі притулок у видавництві «Мередіт-Лоуел». Мартін пригадав ті п’ять доларів, що колись дала йому Гертруда, і свою обіцянку повернути їй у сто разів більше. Він попросив видавництво вислати йому аванс у п’ятсот доларів і, як не дивно, через кілька днів разом з контрактом одержав і чек. Він розміняв його на золоті п’ятидоларові монети і подзвонив сестрі по телефону, що хоче її бачити.

Гертруда прийшла засапавшись, бо дуже поспішала. Передчуваючи біду, вона прихопила з собою ті кілька доларів, що були в неї; певна, що з братом трапилось якесь нещастя, вона кинулася з плачем йому на шию, тицяючи принесені гроші.

— Я б і сам прийшов,— сказав Мартін,— та не хотів сварки з Хіггінботемом. А без цього б не обійшлось.

— Нічого, він з часом заспокоїться,— запевнила брата Гертруда, намагаючись відгадати, що трапилося.— Тільки ти спочатку знайди собі посаду. Бернард любить, коли чоловік живе з чесної праці. Оте в газеті його геть доконало. Я ще зроду не бачила його таким розлюченим.

— Я не збираюся шукати посади,— посміхнувся Мартін.— Так йому й передай. Я можу обійтися й без посади, а ось тобі й доказ.

І з його долонь полився їй у поділ дзвінкий, блискучий потік золотих кружалок.

— Пам’ятаєш, ти дала мені п’ятірку, коли в мене не було грошей і на трамвай? Ось вона — з дев’яносто дев’ятьма сестрами різного віку, але однакової вартості.

Якщо Гертруда, йдучи до Мартіна, вже була налякана, то тепер її огорнув панічний жах. Жах, що не лишав місця сумнівам. Це була не підозра, а переконання. Вона з жахом дивилася на брата, і коліна її трусилися, немов цей золотий потік пропікав її наскрізь.

— Це все твоє,— засміявся Мартін.

Гертруда розридалася.

— Бідний хлопчик! Бідний мій хлопчик! — бурмотіла вона.

З хвилину він, нічого не розуміючи, дивився на неї, потім враз догадався, чому вона так розхвилювалася, і показав листа від видавництва, якого одержав разом з чеком. Гертруда читала поволі, раз у раз спиняючись, щоб витерти очі, і нарешті спитала:

— Значить, це чесні гроші?

— Абсолютно чесні. Я навіть не виграв їх, а заробив.

Помалу до неї верталося довір’я до брата, і вона ще раз уважно прочитала листа. Мартінові довго довелося пояснювати їй, звідки у нього взялося так багато грошей, і ще довше переконувати, що це гроші її і що йому вони не потрібні.

— Я покладу їх у банк на твоє ім’я,— сказала вона нарешті.

— І не думай. Бери їх собі і роби з ними, що хочеш. А то я віддам їх Марії. Вона вже зуміє їх витратити. Ти краще найми служницю і відпочинь як слід.

— Піду розкажу все Бернардові,— промовила Гертруда прощаючись.

Мартін насупив брови, але враз посміхнувся.

— Гаразд,— сказав він.— Тоді він, мабуть, запросить мене на обід.

— Обов’язково запросить! Я певна! — з запалом вигукнула Гертруда і, міцно обнявши брата, поцілувала його.

Розділ ХLII

Настав день, коли Мартін відчув себе дуже самотнім. Він був здоровий, дужий і нічого не робив. Тепер, коли він кинув писати й вчитися, втратив Бріссендена і любов Рут, життя стало зовсім порожнім. І не можна було заповнити цю порожнечу дорогими ресторанами та єгипетськими сигаретами. Правда, південні моря і далі вабили до себе, але він почував, що гра у Сполучених Штатах ще не закінчена. Незабаром мали вийти з друку дві його книжки, а в нього було ще чимало інших, які можна видати. З усього цього будуть гроші,— тож він почекає і пуститься в океан з торбою золота. Він знав долину й бухту на Маркізьких островах, які можна було купити за тисячу чілійських доларів. Долина тяглася від схожої на підкову затоки до вершин височенних, огорнутих хмарами гір і мала тисяч десять акрів. Там було повно тропічних фруктів, куріпок і кабанів, а вище в горах паслися стада диких кіз, на які часом нападали зграї диких собак. Увесь той край був дикий,— жодної людської оселі. І все це, разом з бухтою, можна купити за тисячу чілійських доларів.

Бухта, як він пригадував, була чудова і така глибока та безпечна, що тихоокеанський путівник рекомендував її як найкращу гавань для ремонту суден на сотні миль навколо. Він купить шхуну,— невеличке, як яхта, обшите міддю швидкохідне суденце, і торгуватиме копрою та збиратиме перли поміж островами. А жити буде в долині. Збудує собі патріархальну очеретяну хатину, як у Таті, і оточить себе темношкірими слугами. Він прийматиме там факторів із Тайохае, капітанів торговельних суден і взагалі всіх бродяг Тихого океану. Він житиме відкрито і по-королівському частуватиме гостей. Там, можливо, забудуться прочитані колись книжки і світ, що виявився ілюзією.

Та для цього треба тут, у Каліфорнії, набити торбу грішми. Вони вже почали стікатися до нього. Якщо хоч одна книжка матиме успіх, можна буде продати цілу купу рукописів. Він ще складе збірки оповідань і поезій і тоді напевне матиме і долину, і бухту, і шхуну. Більше він уже ніколи не писатиме. Це він твердо вирішив. А поки не вийшли книжки, треба щось робити. Хіба можна жити в такому задубінні й байдужості до всього?

Якось він довідався, що в неділю спілка каменярів влаштовує у Шелл-Моунд-парку пікнік, і вирішив піти туди. Раніше він часто бував на робітничих гулянках і знав, що це таке, тож, коли увійшов до парку, в ньому вмить прокинулись давно забуті почуття. Кінець кінцем, робітники для нього свої люди. Він народився, виріс серед них і хоч на деякий час їх покинув, тепер він знов був радий до них повернутися.

— Та це ж Март! — гукнув раптом хтось коло нього, і на плече лягла чиясь дружня рука.— Де ти пропадав? Плавав? Ну, ходім вип’ємо!

Він опинився серед гурту давніх приятелів; декого, правда, не вистачало, зате були й нові обличчя. Ні, вони не були каменярами,— просто, як і в минулі часи, не пропускали жодної недільної гулянки, де можна було потанцювати, посміятися і помірятися силою. Мартін випив з друзями і знов відчув себе людиною. «Який же я був дурень, що відцурався їх,— подумав він.— Я був би куди щасливіший, якби лишився з ними, а не тягся до книжок та до вищих кіл». Правда, пиво вже не смакувало йому, як раніш. Воно було зовсім не те. Напевне, Бріссенден відбив у нього охоту до пива, а чи не відучили його книжки від дружби з старими друзями? Він вирішив довести собі самому, що не відучили, і пішов танцювати. У павільйоні для танців він зустрів слюсаря Джіма, пожильця своєї сестри, з високою білявою дівчиною, яка одразу ж віддала перевагу Мартінові.

— От тобі й на! Достоту як колись! — сказав Джім товаришам, які почали з нього кепкувати, коли Мартін з блондинкою закружляли у вальсі.— Я навіть не ревную. До біса радий його бачити. Дивіться, які кренделі виписує! За такого молодця дівчатам дорікати гріх.

Проте Мартін чесно повернув блондинку Джімові, і вся компанія почала сміятися й жартувати, дивлячись на танцюристів. Усі були раді бачити Мартіна. Ще не вийшла в світ жодна його книжка; ніщо не надавало йому в їхніх очах дутої ціни. Його любили заради нього самого. Він почував себе, немов король, що вернувся з вигнання, і його самотнє серце розцвітало, купаючись у хвилях щирої веселості. Мартін розійшовся і був в ударі. А що в кишенях бряжчали долари, то вони текли в нього рікою, як у давні часи, коли він вертався з плавання.

У павільйоні для танців Мартін побачив Ліззі Коноллі в парі з якимсь молодим робітником, а трохи згодом знайшов її в буфеті і підійшов до неї. Після здивованих вигуків і привітань він повів дівчину в парк, де вони могли розмовляти, не намагаючись перекричати музику. З першої хвилини Мартін зрозумів, що має над нею цілковиту владу. Про це можна було здогадатися і з вологого блиску її очей, і з гордовитої покірності рухів, і з того, як жадібно ловила вона кожне його слово. Перед Мартіном була не та молоденька дівчина, з якою він колись познайомився в театрі. Ліззі Коноллі стала жінкою, і її яскрава визивна краса розквітла, але вона, очевидно, навчилася стримувати свій вогонь.

— Красуня! Яка красуня! — бурмотів Мартін у щирому захопленні. Він знав, що досить йому сказати «ходім», і вона піде за ним хоч на край світу.

Раптом він відчув такий удар у вилицю, що мало не впав. Його ударив чоловік, який, очевидно, був дуже розлючений, бо схибив і не потрапив у щелепу. Мартін обернувся і, побачивши над собою занесений кулак, швидко присів. Незнайомий хитнувся, і Мартін збив його з ніг. Але той вмить схопився і знов безтямно кинувся до Мартіна. Мартін глянув на перекошене люттю обличчя і, не розуміючи, в чому річ, відбив напад шаленим контрударом. Незнайомий звалився навзнак. На місце сутички підбіг Джім з рештою хлопців.

Мартін увесь тремтів. Ось вони, славні колишні часи: танці, бійки, забави! Пильно стежачи за напасником, він кинув швидкий погляд на Ліззі. Звичайно, коли хлопці затівали бійку, дівчата починали несамовито верещати. Ліззі не верещала. Вона дивилась на бійців, затаївши віддих; руки її були притиснуті до грудей, щоки палали, а в очах світився неприхований азарт.

Незнайомий підвівся і силкувався випручатись із рук хлопців, що не пускали його до Мартіна.

— Вона чекала мене! — кричав він гнівно.— Вона чекала мене, поки я повернуся, а тут підкотився цей зух і повів її! Пустіть! Я йому покажу!

— Та ти здурів,— умовляв його Джім.— Це ж Мартін Іден. У нього, щоб ти знав, такі кулачиська, що ну! Не сікайся до нього, а то з’їсть живцем.

— Хай не одбиває дівчини! — не вгавав той.

— Він переміг Летючого Голландця, а ти пам’ятаєш, який то був боєць? — доводив Джім.— Поклав його на п’ятому раунді. Ти не встоїш проти нього й хвилини.

Це повідомлення трохи втихомирило забіяку, і він зміряв Мартіна уважним поглядом.

— Щось не віриться,— глузливо посміхнувся він, але вже без колишнього запалу.

— Летючому Голландцеві теж не вірилося,— відповів Джім.— Ходімо! Тут дівчат вистачить. Ну, ходімо!

Хлопець нарешті послухався, і вся компанія подалась до павільйону.

— Хто це? — спитав Мартін у Ліззі.— І чого це він, га? — Збудження після бійки, що колись палило його так довго й гостро, тепер вмить простигло, і він зрозумів, що занадто звик до самоаналізу, щоб віддаватися всім серцем первісним почуттям.

Ліззі труснула головою.

— Та так, ніхто,— сказала вона.— Просто я з ним ходила.— Вона помовчала.— Ходила, бо... Бачиш, самій було дуже сумно. Але я не забула...— Голос у неї впав, погляд застиг.— Я б коли завгодно кинула його для тебе.

Дивлячись на дівчину і знаючи, що досить йому простягти руку, і він зірве цю квітку, Мартін задумався, чи й справді чогось варта правильна добірна мова, та так нічого й не відповів.

— А ловко ти відбрив його,— засміялася вона.

— Він, щоправда, хлопець міцний,— великодушно визнав Мартін.— Якби його не відтягли, довелося б мені поморочитись.

— Хто була та дама, з якою я тоді тебе зустріла? — раптом спитала Ліззі.

— Просто знайома,— відповів він.

— Як давно це було,— замислено промовила вона.— Ніби тисячу років тому.

Мартін перевів мову на інше.

Вони пішли до ресторану, де Мартін частував Ліззі дорогим вином та всілякими делікатесами, а потім танцював з нею, поки вона не стомилася. Танцював Мартін чудово, і дівчина була на сьомому небі,— кружляла і кружляла, схиливши голову йому на плече, з єдиним бажанням, щоб танець тривав без краю. Потім вони гуляли в парку, де за добрим давнім звичаєм він ліг на траву й поклав голову їй на коліна. Він лежав і дрімав, а вона пестливо гладила йому волосся і дивилася на нього з відвертою любов’ю.

Зненацька, глянувши вгору, він прочитав у її погляді ніжне признання. Вона тихо потупила очі, тоді враз підвела їх і глянула на нього лагідно й сміливо заразом.

— Я ждала всі ці роки,— промовила вона ледве чутно.

Мартін знав, що, як це не дивно, дівчина каже правду. І в серце йому закралась велика спокуса. Він міг би ощасливити її. Якщо самому не судилося бути щасливим, то нащо ж відмовляти у щасті їй? Він міг би одружитися з нею і взяти її з собою в очеретяний палац на Маркізах. Йому дуже хотілося піддатися спокусі, але якийсь внутрішній голос наказував не робити цього. Наперекір волі він і досі зберігав вірність своєму коханню. Вільні безжурні дні юності відійшли в минуле. Їх не повернеш назад. Він змінився і тільки тепер зрозумів, як глибоко.

— З мене був би поганий чоловік, Ліззі,— сказав він посміхаючись.

Рука, що пестила його волосся, на мить застигла, потім знов почала ніжно гладити. Обличчя Ліззі стало суворе й рішуче, проте на щоках так само грав легенький рум’янець, і очі променіли ласкою.

— Я не думала про це...— затнулась вона.— Зрештою, мені байдуже. Так, байдуже! — повторила вона.— Я пишаюся твоєю дружбою. Для тебе я готова на все. Така вже я є.

Мартін підвівся і сів. Він узяв її за руку й тепло потиснув, але в його потиску не було пристрасті, і від цієї теплоти на неї повіяло холодом.

— Не будемо про це,— сказала вона.

— Ти славна, благородна дівчина,— промовив він.— Це я повинен пишатися твоєю дружбою. І я пишаюся. Ти для мене ніби промінь світла серед непроглядної пітьми, і я мушу бути з тобою чесним, як і ти зі мною.

— Мені однаково, чесний ти чи ні. Роби зі мною все, що хочеш. Кинь мене в багно і розтопчи. Але тільки ти — більш ніхто,— додала вона, метнувши на нього палкий сміливий погляд.— Недарма я з дитячих літ звикла сама про себе дбати.

— Саме тому я й повинен бути чесним,— лагідно сказав він.— Ти така хороша й щира, що я теж мушу бути з тобою щирим. Я не можу одружитися і... так любити теж не можу, хоч колись це для мене було дуже просто. Мені шкода, що я зустрів тебе сьогодні. Але тепер уже нічого не вдієш, та я й не сподівався, що все так вийде. Слухай, Ліззі! Я не можу навіть сказати, як ти мені подобаєшся. Більше, ніж подобаєшся. Я шаную тебе. Я захоплююсь тобою. Ти така чудова, така добра! Та що слова? Я хотів би що-небудь зробити для тебе. У тебе важке життя. Дозволь мені полегшити його.— Очі в неї радісно блиснули, але враз погасли.— У мене скоро буде багато грошей, дуже багато!

У ту мить він уже не мріяв ні про долину з бухтою, ні про очеретяний палац, ні про гарну шхуну. Зрештою, нащо йому все це? Він може поїхати, як робив це не раз, простим матросом на першому-ліпшому судні.

— Я з охотою віддав би ці гроші тобі. Ти, може, підеш на курси, набудеш якогось фаху. Можеш стати стенографісткою. Якщо батьки твої живі, я міг би дати їм грошей, і вони б відкрили яку-небудь крамницю. Я зроблю для тебе все, що ти хочеш, тільки скажи.

Ліззі мовчала. Вона сиділа нерухомо, з сухими очима, дивлячись в одну точку. Мартін раптом зрозумів, як їй боляче, і в нього самого стислося серце. Не слід було говорити про гроші. Це ж так мізерно проти того, що вона готова була віддати йому. Гроші — замість любові! Він пропонував їй те, чого мав зайвину, з чим легко було розлучитися, а вона віддавала всю себе, готова була піти ради нього на безчестя, сором і гріх.

— Не будемо про це,— сказала вона й кашлянула, аби приховати, що їй перехопило голос. Потім підвелась.— Ходімо, пора вже додому. Я втомилася.

День згасав, і гуляння майже скінчилося. Проте коли Мартін і Ліззі вийшли з-за дерев, їх чекав цілий гурт приятелів. Мартін умить здогадався, в чому справа. На нього готується напад, а це його оборонці. Вони вийшли з парку, а позаду сунула друга компанія — приятелі ображеного кавалера Ліззі, яких той зібрав для помсти. Кілька полісменів, передбачаючи бійку, супроводили обидві ворожі партії аж до поїзда на Сан-Франциско. По дорозі Мартін попередив Джіма, що на Шістнадцятій він пересяде на оклендський трамвай. Ліззі була напрочуд спокійна і до всього байдужа.

Коли поїзд спинився на Шістнадцятій вулиці, трамвай уже чекав пасажирів, і кондуктор нетерпляче дзвонив.

— Он трамвай,— гукнув Джім.— Змотуйте вудочки, а ми їх тут затримаємо. Та хутчіш!

Ворожа компанія в першу хвилину була спантеличена цим маневром, але, опам’ятавшись, повискакувала з вагона й кинулася навздогін утікачам. Статечні оклендці, що сиділи у трамваї, майже не звернули уваги на юнака з дівчиною, які пробігли наперед і сіли коло виходу. Нікому і в голову не прийшло, що ця парочка має щось спільне з Джімом, котрий, скочивши на приступку, гукнув водієві:

— Ну, старий, відчалюй і шквар чимдуж!

У ту саму мить Джім рвучко обернувся і на очах у пасажирів зацідив по фізіономії чоловіка, який намагався прослизнути в трамвай. Кулаки запрацювали повним ходом. Джімова компанія вишикувалась на нижній приступці вагона і по-молодецькому відбивала атаку. Після різкого дзвінка вагон рушив, і Джім з товаришами, давши відсіч останнім ворогам, позіскакували на землю, щоб уже там докінчити справу. Трамвай поїхав, лишивши поле бою далеко позаду, а пасажирам і на думку не спадало, що елегантний юнак і гарненька дівчина, які сиділи на першій лаві, були причиною всієї колотнечі.

Мартін захоплено стежив за бійкою, в ньому прокинувся колишній войовничий запал. Але за хвилину азарт минувся, і його обійняв важкий сум. Він відчув себе дуже старим, на сотні віків старішим від веселих, безтурботних друзів своєї юності. Він зайшов надто далеко, щоб можна було вернутися назад. Їхнє життя, яким колись жив і він сам, тепер уже не вабило його. Він розчарувався в ньому. Став чужим своїм приятелям. Їхнє товариство було йому не до смаку, так само як дешеве пиво, від якого він відвик. Тисячі прочитаних книжок стали між ними стіною. Він сам засудив себе на вигнання. Блукаючи безмежними просторами розуму, він загубив дорогу назад. Проте він був людиною, і потреба в людському спілкуванні лишилася незадоволеною. Він не знайшов собі нової батьківщини. Його не розуміли ні давні приятелі, ні рідня, ні нові буржуазні знайомі, і навіть ця дівчина поруч нього, яку він так глибоко поважав, не могла зрозуміти його. Від усіх цих думок до його суму доточилась гіркота.

— Помирися з ним,— порадив він Ліззі, провівши її до робітничого барака між Шостою й Маркет-стріт, де вона мешкала. Він мав на увазі хлопця, місце якого мимоволі захопив.

— Не можу... тепер,— відповіла Ліззі.

— Пусте! — весело сказав він.— Тільки свисни, і він прибіжить.

— Ні, я не про те,— мовила вона просто.

І він зрозумів.

Вони попрощались, і вона раптом потяглася до нього, але не владним чи звабливим рухом, а з тихою покорою. Це зворушило Мартіна. Він відчув до Ліззі глибокий жаль. Обнявши дівчину, він поцілував її, і вона відповіла йому жагучим поцілунком.

— Боже мій! — схлипнула вона.— Я б могла умерти за тебе!

Вона відірвалася від нього і побігла по сходах.

Мартінові до очей підступили сльози.

— Мартіне Іден,— пробурмотів він,— ти не звір — ти нікчемний ніцшеанець. Ти повинен був би одружитися з нею і дати їй щастя, яке вона заслужила. А ти не можеш, не можеш! Сором тобі і ганьба!

«Старий бродяга скаржиться так гірко,— пригадав він Хенлі[1].— Усе життя — це помилка й ганьба». Так, усе життя — це помилка й ганьба!

Розділ ХLIII

«Ганьба сонця» вийшла у жовтні. Коли Мартін розрізав мотузок на поштовій бандеролі і виклав на стіл шість авторських примірників книжки, його посіла глибока туга. Як би він радів, коли б це трапилося на два-три місяці раніш, подумалось йому. А тепер він лишився холодним і байдужим. Вийшла його книжка, його перша книжка, а серце не забилося сильніше. Тільки сумно стало. Тепер це так мало значило! Правда, він одержить певну суму грошей. Але нащо йому тепер гроші?

Він поніс один примірник на кухню і подарував Марії.

— Цю книжку написав я,— сказав він, побачивши її здивування.— Я написав її тут, у вас, і той суп, яким ви частенько підгодовували мене, допоміг мені її скінчити. Візьміть її собі. На згадку про мене.

Мартін і не думав хвалитися перед Марієн. Він тільки хотів зробити їй приємність, виправдати її непохитну віру в нього.

Вона поклала подарунок у вітальні поряд з родинною Біблією. Для неї книжка, написана її пожильцем, була священною реліквією, фетишем дружби. Тепер Марія примирилася навіть з тим, що Мартін колись працював у пральні. І хоч вона не могла зрозуміти в книжці жодного рядка, все ж була певна, що це чудова книжка. Ця бідна, проста, знесилена важкою працею жінка володіла однією дорогоцінною рисою — здатністю вірити.

Так само байдуже, як до авторських примірників «Ганьби сонця», поставився Мартін до рецензій на неї, які йому щотижня надсилало бюро газетних вирізок. Книжка викликала розголос, це було ясно, і це віщувало приплив золота в його кишеню. Він зможе і Ліззі збагатити, і виконати всі свої обіцянки, і оселитися, нарешті, в очеретяному палаці.

«Сінглтрі, Дарнлі і К°» з обережності випустило тільки півтори тисячі екземплярів, але після перших рецензій видало книжку ще раз, удвоє збільшивши тираж; і не встигло друге видання розійтися, як почали готувати третє — уже з тиражем у п’ять тисяч. Одна лондонська фірма почала переговори про умови для англійського видання, а слідом за тим надійшли звістки, що у Франції, Німеччині і Скандинавських країнах готуються переклали. Напад на школу Метерлінка було зроблено в слушний момент. Зчинилася жорстока полеміка, Салібі і Геккель вперше зійшлися думками і дружно боронили «Ганьбу сонця». Крукс та Уоллес були у ворожому таборі, а сер Олівер Лодж намагався знайти компроміс, що не суперечив би його власному світоглядові. Прихильники Метерлінка згуртувалися під прапором містицизму. Честертон смішив увесь світ своїми нібито безсторонніми нарисами з приводу суперечок, але всіх заглушив громовий голос Бернарда Шоу. Нічого й говорити, що на арену вибігли ще цілі стовпища менших світил, і шарварок знявся страшенний.

«Це просто якесь диво,— писало Мартінові «Сінглтрі, Дарнлі і К°»,— що критико-філософська книжка розходиться, як роман. Ви надзвичайно вдало вибрали тему, і всі інші умови теж склалися дуже сприятливо. Будьте певні, що ми куємо залізо, поки воно гаряче. У Сполучених Штатах і Канаді уже продано понад сорок тисяч примірників і готується нове видання з тиражем у двадцять тисяч. Ми ледве встигаємо задовольнити попит. Проте ми самі сприяли його збільшенню. Тільки на рекламу витрачено понад п’ять тисяч доларів. Ваша книжка мусить побити всі рекорди.

Вважаємо за честь надіслати вам при цьому проект угоди на вашу наступну книжку. Зверніть, будь ласка, увагу на те, що ми підвищуємо вам гонорар до двадцяти відсотків — найбільше, що може дозволити собі наша фірма. Якщо ви згодні прийняти нашу пропозицію, будь ласка, впишіть у відповідний пункт контракту назву нового твору. Ми не ставимо ніяких умов щодо його змісту й характеру. Ми візьмемо будь-яку книжку, на будь-яку тему. Якщо у вас є щось готове, тим краще. Треба кувати залізо, поки гаряче. А воно розпечене до краю.

По одержанні підписаної вами угоди ми з великою охотою вишлемо вам аванс у п’ять тисяч доларів. Як бачите, ми йдемо на все, щоб показати нам наше глибоке довір’я. Крім того, ми хотіли б укласти з вами контракт років, скажімо, на десять, протягом яких ми мали б виключне прано на надання всіх ваших творів. Та про це домовимося пізніше».

Мартін, відклавши листа, зайнявся арифметикою: помножив п’ятнадцять центів на шістдесят тисяч — виходило дев’ять тисяч доларів. Поставивши у відповідному пункті контракту назву «Дим радості», він підписав його і надіслав видавництву разом з двадцятьма оповіданнями, написаними ще до того, як він винайшов універсальний рецепт для газетних фейлетонів. І з усією швидкістю, на яку тільки здатна американська пошта, до Мартіна прибув від «Сінглтрі, Дарнлі і К°» чек на п’ять тисяч доларів.

— Я хотів би піти сьогодні з вами до міста, Маріє,— сказав Мартін того ранку, як одержав чек.— А ще краще зустрінемося з вами о другій годині на розі Чотирнадцятої і Бродвею. Я вас чекатиму.

У призначений час Марія була на місці. Намагаючись розгадати таємницю цього побачення, вона нічого не могла придумати, крім нових черевиків, і була розчарована, коли Мартін, проминувши взуттєву крамницю, повів її в нотаріальну контору.

Те, що сталося далі, назавжди лишилося у неї в пам’яті, як прекрасний сон. До неї доброзичливо посміхалися якісь солідні джентльмени, що розмовляли з Мартіном. Цокотіла друкарська машинка. Усі підписалися на якомусь важливому документі. Був там і хазяїн будинку, де вона жила, і теж підписався, а коли вони вийшли на вулицю, він сказав їй:

— Так от, Маріє, за цей місяць вам уже не треба платити мені сім з половиною доларів.

Марія заніміла від подиву.

— За цей і за наступний теж,— додав він.

Марія стала дякувати йому, як за велику ласку. І, тільки повернувшись додому й поговоривши з сусідами та з крамарем-португальцем, вона зрозуміла, що будиночок, у якому вона прожила стільки років, платячи хазяїнові щомісяця сім з половиною доларів, тепер став її власністю.

Того самого дня португалець, ставши на дверях крамниці, привітався до Мартіна, коли той вийшов з трамвая, й спитав:

— Чому ви більше в мене не купуєте?

Мартін пояснив, що тепер він уже сам собі не готує, і португалець, запросивши його до себе, почастував найкращим вином, яке знайшлося в крамниці.

— Маріє,— сказав Мартін увечері,— я цими днями вибираюся. Та й ви незабаром виїдете звідси. Здасте кому-небудь будинок, а самі будете домовласницею. У вас, здається, в Сан-Леандро чи то в Гейуордсі є брат, що має молочно господарство? Я хочу, щоб ви повернули всю білизну невипраною,— розумієте? — невипраною, і поїхали завтра до свого брата. Хай він приїде сюди, ми з ним побалакаємо. Я житиму в Окленді, в «Метрополі». Адже ваш брат розуміється на молочних фермах.

Отак Марія стала повновладною хазяйкою будинку й молочної ферми. У неї було двоє наймитів і рахунок у банку, який дедалі зростав, дарма що всі діти були взуті й ходили до школи. Рідко кому щастить зустріти в житті казкового принца. Тільки отупіла від важкої праці Марія, яка ніколи й не мріяла про якогось там принца, зустріла його в особі колишнього робітника з пральні.

А тим часом скрізь почали допитуватися — хто ж такий цей Мартін Іден? Видавцям Мартін відмовлявся давати будь-які біографічні відомості, але від газет так легко не відкараскаєшся. Окленд був батьківщиною Мартіна, і репортери розшукали десятки осіб, які охоче розповіли, ким він був і ким не був, що робив і чого не робив. І на втіху цікавої публіки усі ці відомості з’явилися на сторінках преси разом з портретами, на які поквапився взяти патент місцевий фотограф, що колись зняв Мартіна. Мартін спочатку опирався рекламі, бо в ньому ще жила давня неприязнь до журналів і до буржуазного суспільства, але нарешті все-таки скорився, бо це було значно легше. Нікуди було сховатися від спеціальних кореспондентів, які приїздили здалека, щоб побачитися з ним. Та й дні стали такі довгі з тих пір, як він кинув писати й учитися,— треба ж було їх чимось заповнювати. Тож він дозволив собі невеличку примху — давав інтерв’ю журналістам, розмовляв з ними про літературу й філософію і навіть приймав запрошення до буржуазних домів. На нього раптом найшов якийсь чудний душевний спокій. Ніщо його не турбувало. Він простив усім і все. Навіть тому репортерові, який змалював його запеклим соціалістом, він дав інтерв’ю на цілу сторінку і дозволив сфотографувати себе в різних позах.

Іноді він зустрічався з Ліззі, яку його раптова слава явно засмутила. Тепер відстань між ними ще збільшилася, і, сподіваючись хоч трохи зменшити її, Ліззі погодилась ходити до вечірньої школи і одягтись у модної кравчині, що брала шалені гроші. Дівчина робила такі помітні успіхи, що Мартіна навіть узяв сумнів, чи правильно він чинить, бо старалася вона, безперечно, лише заради нього. Вона хотіла вирости в його очах, дарма що він не подавав їй ніякої надії, поводився з нею, як з сестрою, і рідко бачився.

«Запізнілий» був виданий фірмою «Мередіт-Лоуел», коли Мартін уже піднявся на вершину популярності, і, як захопливий художній твір, мав ще більший успіх, ніж «Ганьба сонця». Минав тиждень за тижнем, і — нечувана річ! — обидві книжки все ще мали найвищий попит. Не тільки любителі белетристики, а й ті, хто зачитувався «Ганьбою сонця», були зачаровані морською повістю, її силою й надзвичайною майстерністю автора. Тільки-но Мартін Іден блискуче атакував містицизм теоретично, а тепер він і на практиці показав, що таке справжня література,— дав незрівнянний зразок високохудожнього твору, довівши цим, що поєднує в собі рідкісний талант критика й митця.

Гроші пливли плавом до Мартіна, слава його росла непомірно, і він сяяв на літературному небі, як огненна комета. Та весь цей галас і метушня більше забавляли його, ніж цікавили. Тим часом сталася одна маленька подія, що вразила Мартіна, і якби світ дізнався про неї, то теж був би вражений. Тільки світ здивувала б не сама ця дрібничка, а те, що вона набрала в очах Мартіна такої ваги. Суддя Блаунт запросив його на обід! Сам по собі факт був мізерний, однак він започаткував величезні зміни. Мартін образив суддю Блаунта, поводився з ним брутально, а суддя Блаунт, зустрівши Мартіна на вулиці, запросив його на обід! «Чому він тоді не запрошував мене?» — питав себе Мартін. Адже з тих пір він не змінився. Він був той самий Мартін Іден. В чому ж різниця? В тому, що його твори надруковані? Але ж він написав їх давно. Усі вони були готові ще тоді, як суддя Блаунт накидався мокрим рядном на нього й на Спенсера. Отже, суддя Блаунт запросив його на обід не заради його справжньої вартості, а заради позірної, фіктивної вартості.

Мартін посміхнувся і пообіцяв прийти, дивуючись власній поблажливості. На обід були запрошені шестеро високопоставлених осіб і Мартін як знаменитість. Суддя Блаунт, палко підтримуваний суддею Хенуеллом, настирливо просив у Мартіна згоди записати його в члени фешенебельного клубу «Стікс», куди мали доступ не просто багаті, а видатні люди. Мартін ще більше здивувався, але від пропозиції відмовився.

Він мав чимало клопоту з розподілом рукописів. Видавці буквально засипали його листами. Усі одноголосно визнали, що він чудовий стиліст і що твори його надзвичайно змістовні. «Північний огляд», надрукувавши «Колиску краси», звернувся до Мартіна з проханням дати ще кілька таких статей і, певно, одержав би їх, як раптом «Журнал Бертона» теж замовив йому п’ять статей, пропонуючи за кожну п’ятсот доларів.

Мартін відповів, що згоден продати їм п’ять речей, але не дешевше як по тисячі доларів. Він добре пам’ятав, що ті самі журнали, які тепер так гналися за його рукописами, колись бракували їх. І відмови їхні були бездушні, автоматичні, стереотипні. Вони добряче попомучили його,— що ж, тепер і він їх попомучить.

«Журнал Бертона» заплатив за п’ять статей стільки, скільки призначив Мартін, а ще чотири з радістю забрав по тій самій ціні інший великий щомісячник. «Північний огляд» не міг за ними угнатися й лишився ні з чим. Так вийшли в світ: «Жерці тайни», «Мрії про чудесне», «Мірило людського «я», «Філософія ілюзій», «Бог і звір», «Мистецтво і біологія», «Критика й пробірки», «Зоряний пил», «Сила лихварства». Вони викликали цілу бурю розмов і суперечок, що довго-довго не вщухали.

Видавці пропонували Мартінові самому призначити гонорар, і він так і робив. Продавав він лише те, що було написане раніш. Він твердо вирішив нічого більше не писати. Думка про те, щоб знов узятися за перо, лякала його. Він бачив, як юрба розірвала на клапті Бріссендена, і хоч його самого вона вітала оплесками, він уже не міг її простити й поважати. Сама слава його здавалася ганебною зрадою Бріссендена. Він кривився з огиди, але вирішив довести справу до кінця й набрати повну торбу грошей.

Він одержував від редакцій листи такого змісту:

«Близько року тому ми, на превеликий жаль, змушені були відмовитися від циклу ваших ліричних поезій. Вони й тоді справили на нас чудове враження, але, взявши на себе певні зобов’язання перед іншими авторами, ми не змогли прийняти їх. Якщо ви ці поезії ще не видали і будете такі ласкаві, що не відмовите прислати їх нам, то ми з великою охотою надрукуємо весь цикл, виплативши вам такий гонорар, який ви самі призначите. Крім того, ми готові випустити їх окремою книжкою на найвигідніших для вас умовах».

Мартін згадав про свою трагедію, написану білими віршами, і послав її замість ліричних поезій. Щоправда, перечитавши тепер трагедію, він був вражений її дилетантською пишномовністю й загальною недосконалістю. Але все ж послав її, і вона вийшла у світ, у чому редактор каявся до смерті. Публіка обурювалась і не хотіла вірити, що цей словесний мотлох вийшов з-під пера уславленого Мартіна Ідена. Одні запевняли, що це просто невдала підробка, а інші твердили, що Мартін Іден, наслідуючи Дюма-батька, в зеніті своєї слави доручає писати за себе іншим. Коли ж виявилося, що трагедія — одна з його перших літературних спроб і що невдатна редакція не могла заспокоїтися, поки не одержала її, знявся загальний регіт, і все окошилося на бідолашному редакторі, який позбувся своєї посади. Трагедія так і не з’явилася окремим виданням, проте Мартін устиг покласти в кишеню солідний аванс.

«Тижневик Колмана» прислав Мартінові довжелезну телеграму, яка коштувала щось з триста доларів. Редакція замовляла двадцять нарисів і обіцяла за кожен тисячу доларів. Для цього йому пропонували об’їхати за рахунок журналу Сполучені Штати і вибрати які завгодно теми. У телеграмі навіть були зазначені найрізноманітніші теми, щоб показати Мартінові, наскільки він вільний у своєму виборі. Журнал ставив лише одну вимогу — не виїздити за межі Сполучених Штатів. У телеграмі-відповіді, посланій післяплатою, Мартін висловив глибокий жаль, що не може прийняти цю вигідну пропозицію.

«Вікі-Вікі», надруковане в «Місячнику Уоррена», мало надзвичайний успіх. Незабаром оповідання вийшло розкішним виданням і розійшлося з блискавичною швидкістю. Критики одноголосно погодилися на тому, що воно стоїть на одному рівні з двома класичними творами великих письменників — «Сатанинською пляшкою» Стівенсона і «Шагреневою шкірою» Бальзака.

Зате збірку «Дим радості» читачі зустріли прохолодно. Вузька буржуазна мораль була ображена сміливою зневагою автора до всіх умовностей і забобонів. Та коли в Парижі був виданий французький переклад, який мав колосальний успіх, американські й англійські читачі теж накинулись на збірку, і Мартін зажадав від «Сінглтрі, Дарнлі і К°» за третє видання двадцять п’ять відсотків, а за четверте — тридцять. У ці два томи ввійшли всі Мартінові оповідання, надруковані в різних журналах. До першого тому потрапили «Передзвін» і «страшні» оповідання, а до другого — «Пригода», «Казан», «Вино життя», «Вир», «Весела вулиця» і ще чотири оповідання. «Мередіт-Лоуел» видало збірку всіх його статей, а «Максміллан і К°» — «Пісні моря» та «Любовні сонети», які перед тим опублікував «Супутник жінки», заплативши Мартінові казково щедрий гонорар.

Коли останній рукопис був, нарешті, проданий, Мартін з полегкістю зітхнув. Очеретяний палац і біла шхуна були вже зовсім близько. Кінець кінцем він таки спростував думку Бріссендена, що ні один путній твір не потрапляє в журнали. Його слава доводила, що Бріссенден помилявся. І все ж у глибині душі він почував, що небіжчик мав рацію. Адже ж причиною його успіху була «Ганьба сонця», а не художні твори, забраковані всіма журналами. «Ганьба сонця» викликала запеклу полеміку і створила йому ім’я. Якби «Ганьба сонця» не розходилася такими нечуваними темпами, не було б і слави. Видавці із «Сінглтрі, Дарнлі і К°» вважали це за чудо. Випустивши спочатку півтори тисячі примірників, вони боялися, що їм не пощастить продати і тих. Вони були досвідченими видавцями, і непередбачений успіх книжки вразив їх надзвичайно. Для них це справді було якимсь чудом. Вони так ніколи й не збагнули його і в кожному листі до Мартіна висловлювали шанобливе здивування з приводу такої таємничої події. Знайти якесь пояснення вони й не пробували. Це було незбагненно. Так трапилось, та й годі. Трапилось наперекір усякій імовірності та розрахункам.

Мартін не дуже високо цінував свою популярність. Адже ж це буржуа купували його книжки й набивали його кишеню золотом, а знаючи їх, він не допускав, щоб вони могли щось зрозуміти в тих книжках. Краса й сила його творів були недоступні багатотисячній юрбі, що купувала їх, а його самого вітала оплесками. Він був каліф на годину, обранець долі, що прослизнув на Парнас, поки боги дрімали. Багатотисячна юрба читала й вихваляла його з тією самою звірячою нестямою, з якою колись накинулась на «Ефемериду» Бріссендена й роздерла її на шматки. Це підла зграя вовків. Перед одним вони крутять хвостом, а в іншого встромляють ікла. В одному Мартін був певен: «Ефемерида» незмірно вища за все, що написав він сам, вища за все, що він міг би колись створити. Це була епохальна поема. Яку ж цінність могла мати для нього пошана юрби, що втоптала в багно «Ефемериду»? Він зітхнув на повні груди, задоволений. Останній рукопис продано, і скоро можна буде з усім цим покінчити.

Розділ XLIV

Містер Морз зустрів Мартіна у холі готелю «Метрополь» і запросив його на обід. Чи зайшов він туди випадково, у справі, чи навмисне, щоб побачитися з Мартіном,— було невідомо, але друге припущення здавалося Мартінові ймовірнішим. В усякому разі, його запросив на обід містер Морз, батько Рут, який колись заборонив йому переступати поріг свого дому і розірвав його заручини з дочкою.

Мартін не розсердився і навіть не образився. Він терпляче вислухав містера Морза, думаючи про те, як йому зараз на душі,— мабуть, не солодко. Він не відмовився від запрошення, хоч і не обіцяв прийти напевне, і навіть спитав про здоров’я місіс Морз і Рут. Це ім’я він вимовив не вагаючись, цілком спокійно. Мартінові аж самому було дивно, що кров у його жилах не забурхала і серце не забилося сильніше.

Такі запрошення Мартін одержував дуже часто. Усі шукали нагоди познайомитися з ним і запросити на обід. І він дедалі більше задумувався над тією дрібничкою, що поступово виросла до велетенських масштабів. Покликав його на обід і Бернард Хіггінботем. Це вже приголомшило Мартіна вкрай. У ті дні, коли він сидів без крихти хліба, ніхто не запрошував його на обід. А тоді він так ослаб від голоду — справжнього, страшного голоду! Тут був якийсь безглуздий парадокс. Коли він хотів їсти, нікому й на думку не спало нагодувати його, а тепер, коли він міг купити собі сто тисяч обідів і втратив апетит, всі кликали його обідати. Чому? Він нічим не заслужив такої уваги. Він лишився таким, як був. Усі його твори були написані ще в ті голодні часи, коли містер і місіс Морз обзивали його ледарем та неробою і через Рут пропонували йому стати клерком в конторі. А вони ж знали про його літературну працю. Всі його рукописи попадали до них через дочку, і вони їх читали. Це ті самі рукописи, про які кричать тепер усі газети, і, тільки побачивши там його ім’я, вони надумали запросити його до себе.

Одне було ясно: Морзи не цікавилися ні ним самим, ні його творами. Отже, його кликали не заради нього самого або його творів, а заради його слави, його становища в світі, а також — чом би й ні? — заради тієї сотні тисяч доларів, що були у нього в банку. Буржуазне суспільство тільки за це й шанує людину; то чому ж саме до нього воно мусило поставитися інакше? Та Мартін був гордий. Його ображала така пошана. Він хотів, щоб люди цінували його самого і його працю, в якій він, зрештою, виявляв себе. Так цінувала його Ліззі. Для неї, власне, його твори не мали особливої ваги. Вона цінувала його як людину. Так само ставився до нього і Джім, і всі його давні приятелі. Він пересвідчився в цьому ще тоді, коли був з ними, пересвідчився й тепер на гулянці у парку. Його твори для них нічого не значили. Вони любили його самого, Мартіна Ідена, гарного хлопця, і завжди були готові постояти за нього.

Рут теж полюбила його заради нього самого — це безперечно. Однак буржуазні забобони були в ній сильніші за кохання. Вона не співчувала його творчості і, головне, тому, що це не давало прибутків. З такої точки зору вона оцінила його «Любовні сонети». Вона теж умовляла його знайти роботу. Правда, вона говорила про «становище», але, кінець кінцем, це те саме. Він читав їй свої вірші, статті, оповідання, «Вікі-Вікі», «Ганьбу сонця» — геть усе без винятку. А вона завжди вперто умовляла його знайти собі посаду, піти працювати. Та хіба ж він не працював тоді, як віл, щоб тільки стати гідним її?!

Отак дрібничка росла й росла, мов снігова грудка. Мартін був цілком здоровий, регулярно їв і подовгу спав, а ота дрібничка, дедалі більшаючи, не сходила у нього з думки. «Роботу ж було скінчено давно!» — безперестанку снувалося у нього в голові. Він сидів навпроти Бернарда Хіггінботема за ситним недільним обідом і ледве стримував себе, щоб не крикнути:

«Роботу ж було скінчено давно! Тепер ви навперейми годуєте мене, а тоді давали мені умирати з голоду, виганяли з дому й кляли лише за те, що я не йшов працювати! А роботу було скінчено давно! Нині, коли я починаю говорити, ви швиденько змовкаєте на півслові, ловите кожну мою думку і шанобливо прислухаєтесь до моїх слів. Я кричу, що все наше суспільство гниле й продажне, а ви, замість того щоб образитися, підтакуєте й погоджуєтесь з усім, що б я не сказав. Чому? Тому, що я став знаменитістю. Тому, що в мене купа грошей. Зовсім не тому, що я, Мартін Іден, гарний хлопець і не такий уже бевзь! Якби я сказав, що місяць зроблено з зеленого сиру, ви б теж погодилися, принаймні не заперечували б, бо в мене цілі гори золота. А роботу, за яку мені платять, зроблено вже давно — ще тоді, як ви плювали на мене й топтали ногами!»

Та Мартін не сказав цього. Невисловлена думка гризла його й завдавала дедалі пекучішого болю, проте він сидів і терпляче посміхався. Він мовчав, і Бернард Хіггінботем узяв віжки розмови в свої руки. Він, Бернард Хіггінботем, теж добився чогось у житті і гордий з цього. Він сам вибився в люди. Ніхто йому не помагав. Він чесно виконував свій громадянський обов’язок і утримував численну родину. Доказ його працьовитості і здібностей — оця крамниця. Бернард Хіггінботем любив свою крамницю, як інші чоловіки люблять своїх жінок. Він відкривав свою душу Мартінові, розповідаючи, скільки запалу й енергії забрала в нього розбудова крамниці. І він має плани, далекосяжні плани. Околиця помітно росте. Така мала крамниця не може всіх обслужити. Якби він мав більше приміщення, то міг би полегшити собі працю і збільшити прибутки. І він це обов’язково зробить. Докладе всіх сил, щоб купити сусідню ділянку й поставити ще один двоповерховий будинок. Нагору пустить пожильців, а весь перший поверх займе крамниця. У нього аж очі заблищали, коли він заговорив про нову вивіску, що простягнеться вздовж фасадів обох будинків.

Мартін майже не слухав. У голові безперестану дзвенів приспів: «Роботу ж було скінчено давно» і заглушав балаканину Хіггінботема. Цей приспів доводив Мартіна до божевілля, однак його ніяк було позбутися.

— То в скільки, кажете, все це обійдеться? — раптом спитав він.

Хіггінботем, захоплений блискучими перспективами майбутньої торгівлі, враз примовк. Він, власне, не казав, у скільки це обійдеться. Проте знав, бо не раз робив підрахунки.

— Як на нинішні ціни на дерево,— нарешті озвався він,— це обійдеться в чотири тисячі.

— Разом з вивіскою?

— Ні, тоді не вкладешся. Та коли буде будинок, додасться і вивіска.

— Ну, а земля?

— Ще три тисячі.

Подавшись усім тулубом уперед, облизуючи пересохлі губи й нервово стискаючи пальці, Хіггінботем дивився, як Мартін заповнює чек. Коли папірець опинився у нього в руках, він глянув на суму — сім тисяч доларів.

— Я... я не можу платити більш як шість процентів,— промимрив він хрипким від хвилювання голосом.

Мартін мало не розсміявся, але стримався й спитав:

— А скільки це буде?

— Стривай-но. Шість процентів... шість на сім — чотириста двадцять.

— Тобто тридцять п’ять доларів на місяць? Еге ж?

Хіггінботем кивнув.

— Тоді, якщо нема заперечень, зробимо так.— Тут? Мартін глянув на Гертруду.— Можете лишити собі весь основний капітал, якщо ті тридцять п’ять доларів підуть служниці, яка буде готувати їжу, прати й мити підлогу. Ці сій тисяч ваші при одній умові, що Гертруду буде звільнено від важкої хатньої праці. То як, згода?

Хіггінботем мовчки проковтнув образу. Щоб його жінку було звільнено від хатньої праці?! Розкішний подарунок був лише засобом посолодити гірку пілюлю. Щоб його жінка не робила! Від злості йому відібрало мову.

— Гаразд,— сказав Мартін,— тоді я сам щомісяця платитиму тридцять п’ять доларів, а...

Він простяг руку, щоб узяти чек. Та Бернард Хіггінботем перший ухопив папірець.

— Згода! Згода! — гукнув він.

Уже сидячи в трамваї, Мартін відчув страшенну втому й огиду. Він глянув на вивіску крамниці свого зятя.

— Свиня! — пробурмотів він.— Свиня! Яка свиня!

Коли «Макінтош» опублікував «Ворожку», прикрашену віньєтками Бертьє, Герман Шмідт ураз забув, що колись назвав цей вірш непристойним. Він усім розповідав, що вірш написано на честь його дружини і постарався, щоб факт цей не оминув вух газетного репортера, який не забарився з’явитися до нього по інтерв’ю разом з фотографом і художником. Внаслідок цього візиту ціла сторінка в недільному додатку газети була заповнена фотографіями й портретами Мерієн з силою інтимних подробиць з життя Мартіна Ідена та його родичів. Далі йшов повний текст «Ворожки», передрукований з особливого дозволу журналу. В околиці це справило фурор. Усі добропристойні господині пишалися знайомством з сестрою великого письменника, а ті, що не сподобилися цієї честі, спішили виправити свій недогляд. Герман Шмідт потирав руки і на радощах замовив новий верстат для майстерні.

— Це краще від усякої реклами,— казав він дружині.— І нічого не коштує.

— То, може, запросити його на обід? — запропонувала вона.

Мартін прийшов на обід і намагався бути люб’язним з гладким м’ясоторговцем-оптовиком, з його ще гладкішою дружиною — поважними людьми, що могли стати в пригоді молодому комерсантові, який тільки-но пробивав собі дорогу. Заманити їх до своєї господи Герман Шмідт міг тільки такою принадою, як його славетний шуряк. На цей гачок попався й головний інспектор велосипедної компанії. До нього Германові Шмідту треба було підлеститися, щоб дістати представництво в Окленді. Отже, Герман Шмідт побачив, що визнати Мартіна за родича дуже вигідно, хоча в душі ніяк не міг збагнути, чому той став славетним. У нічній тиші, коли дружина спала, він переглядав Мартінові твори і щоразу доходив висновку, що лише дурні можуть платити за них гроші.

[1] «Старий бродяга...» — рядки з вірша В. Хенлі «Чекання».

← Назад | На початок | Вперед →
Рейтинг: 0.0 з 5 (0 голос.)
Оцінити:   
up