Мартін Іден (сторінка 14)

Мартін чудово розумів ситуацію. Відкинувшись на спинку стільця, він пильно розглядав фізіономію Шмідта і подумки годував його добрими потиличниками — ну й самовдоволена пика! Одне тільки подобалось у ньому Мартінові. Хоч він був бідний і хотів якнайшвидше розбагатіти, а все ж тримав служницю, що звільняла Мерієн від важкої хатньої праці. Мартін поговорив з головним інспектором велосипедної компанії, а після обіду відвів його разом з Германом убік і запропонував останньому фінансову підтримку для обладнання зразкового велосипедного магазину в Окленді. Він пішов навіть далі і в приватній розмові з Германом порадив йому приглянутися й до автомобільного агентства й гаража, бо немає жодних підстав сумніватися, що й з цими підприємствами він управиться.

Прощаючись з братом, Мерієн із слізьми на очах обнімала його й шептала, як вона його любить і завжди любила. Правда, при останніх словах вона трохи затнулась, але прикрила своє збентеження зливою сліз і поцілунків — немов просила Мартіна вибачити їй, що не вірила в нього і умовляла його колись піти на службу.

— Безсумнівно, він раз-два розтринькає всі гроші,— звірявся ввечері Герман Шмідт своїй дружині.— Він трохи не сказився, коли я заговорив про проценти. Сказав, що йому чхати на капітал, і погрозився, що розквасить мою німецьку довбешку, коли я ще хоч раз заїкнуся про це. Так і сказав — довбешку. Ділок з нього ніякий, однак він добрий хлопець. Головне, дав мені стати на ноги. Добрий хлопець, я тобі кажу.

Запрошення на обід і далі сипалися на Мартіна, і що більше їх було, то дужче він дивувався. Він сидів як почесний гість на банкеті фешенебельного клубу «Арден» у товаристві відомих людей, про яких багато чув і читав, всі вони навперебій розповідали йому, як, прочитавши в «Трансконтинентальному місячнику» «Передзвін», а в «Шершні» — «Пері й перли», вони одразу відчули силу його таланту. «А я тоді був голодний і обірваний,— думав Мартін.— Чому ви тоді не запросили мене на обід? Тоді б це було саме вчасно. Усе було написано давно. Якщо ви пригощаєте мене за мою працю, чому ж ви не нагодували мене тоді, коли я хотів їсти? Ні в «Передзвоні», ні в «Пері й перлах» не змінено жодного слова. Ні, не за працю мою частуєте ви мене, а тому, що тепер усі мене частують, бо запросити мене на обід почесно. Ви упадаєте коло мене, бо ви стадна худоба, темна юрба, опанована однією сліпою думкою: упадати коло Мартіна Ідена. Що вам до самого Мартіна Ідена й до його творів?» — сумно питав він себе і підводився, щоб дотепно відповісти на дотепний тост.

І так було скрізь. Хоч би куди його запросили — до прес-клубу, великосвітського салону чи на літературний вечір,— він завжди мусив вислухувати, яке враження справили «Передзвін» та «Пері й перли», вперше з’явившись у журналах. І щоразу Мартін мучився від невисловленого запитання: «Чому ж ви тоді не нагодували мене? Усе це було написано вже давно. «Передзвін» і «Пері й перли» не змінилися з тих пір ні на йоту. Вони й тоді були такі ж досконалі, як і тепер. Ви годуєте мене не за них і не за інші мої твори. Ви годуєте мене, бо тепер це в моді, бо всі тільки й марять про те, щоб запросити на обід Мартіна їдена».

І не раз у такі хвилини перед Мартіном несподівано виростав молодий гульвіса у двобортній куртці з грубого полотна й крислатому капелюсі. Це трапилося з ним якось в Окленді на літературному ранку. Зійшовши на естраду, він раптом побачив, як у широко відчинені двері величезного залу ступив хлопець у грубій куртці й крислатому капелюсі. П’ятсот елегантних жінок повернули голови туди, куди втупив погляд містер Іден, дивуючись, що він там бачить. Однак самі нічого не побачили, А Мартін не зводив очей з того шибайголови, який перевальцем підходив усе ближче; чекав, що той от-от зніме капелюха, якого ніколи не скидав. Нарешті хлопець підійшов до помосту й почав підійматись. Мартін згадав, чим став він тепер, і йому хотілося плакати над тінню своєї юності. А молодий гульвіса наблизився до Мартіна і раптом зник, немов розчинився в ньому. П’ятсот елегантних жінок легенько плескали затягнутими в рукавички долонями, щоб підбадьорити великого письменника, який чомусь раптом зніяковів. Мартін струснув з себе видиво, усміхнувся і почав говорити.

Директор школи — добродушний дідуган — спинив якось Мартіна на вулиці і нагадав йому сцену в його кабінеті, коли Мартіна виключили із школи за бійку.

— Я читав у журналі ваш «Передзвін»,— сказав він.— Чудово! Не гірше від Едгара По. Я одразу сказав, що чудово.

«Авжеж. А після того ви двічі зустрічали мене на вулиці і не впізнали,— мало не вихопилося в Мартіна.— Я був голодний і біг до лихваря. Усі мої твори були написані ще тоді. Однак ви мене не впізнали. Чому ж упізнали тепер?»

— А я цими днями казав жінці, що непогано було б, якби ви завітали як-небудь до нас на обід,— провадив далі директор.— І вона цілком погодилася зі мною.

— На обід?! — раптом визвірився Мартін.

— А так, так, на обід,— розгублено забубонів старий.— Заходьте без церемоній перекусити зі мною, зі своїм старим учителем... Ну й шибеник же ви! — Він боязко поплескав Мартіна по плечі, намагаючись обернути все в жарт.

Мартін якось отупіло рушив далі. На розі він спинився і неуважливо роззирнувся довкола.

— Тьху ти, чорт! — пробурмотів він.— Я, здається, таки налякав старого!

Розділ ХLV

Якось до Мартіна прийшов Крейс — Крейс із «справжніх людей». Мартін щиро зрадів йому і вислухав якийсь фантастичний проект, що міг би зацікавити його скоріше як письменника, ніж як вкладника капіталу. Пояснюючи подробиці свого плану, Крейс раптом згадав про «Ганьбу Сонця» і заявив, що там сила-силенна дурниць.

— А втім, я прийшов сюди не філософствувати,— сказав він.— Я тільки хочу знати, чи дасте ви на це тисячу доларів?

— Ні, я не такий уже йолоп, як вам здається,— відповів Мартін.— Однак я можу зробити інше. Ви подарували мені найкращий вечір у моєму житті. Ви подарували мені те, чого не можна купити ні за які гроші. Гроші в мене є, і вони для мене нічого не значать. Я охоче дам вам просто так тисячу доларів, які не мають для мене ніякої цінності, в подяку за той незабутній вечір. Вам потрібні гроші. Я маю їх більше, ніж мені треба. Ви прийшли по них. Тільки не втягуйте мене ні в які афери. Ось беріть, та й годі.

Крейс нітрохи не здивувався. Згорнув чек і сунув собі в кишеню.

— Я залюбки складу з вами контракт на цілу серію таких вечорів,— сказав він.

— Занадто пізно,— похитав головою Мартін.— Той вечір неповторний. Я був як у раю. Для вас то була звичайна річ, авжеж, а для мене — велика подія. Такого захоплення я вже ніколи більше не зазнаю. З філософією покінчено. Не хочу й чути про неї.

— Це перші гроші, які я заробив філософією,— зауважив Крейс, уже стоячи на порозі.— І одразу її ринкова ціна знов упала до нуля.

Якось місіс Морз, обігнавши в екіпажі Мартіна, всміхнулася до нього й кивнула головою. Він теж усміхнувся й зняв капелюха. Ця зустріч не справила на нього ніякісінького враження. Ще місяць тому він би обурився або здивувався, навіть спробував уявити собі, як місіс Морз почувала себе в ту хвилину. А тепер він одразу ж забув про неї. Забув так само, як забував, проминувши, будинок центрального банку або міську управу. Проте в його мозку йшла інтенсивна робота. Всі думки кружляли по замкнутому колу, в центрі якого горіла одна думка: «Роботу було ж скінчено давно». Ця думка точила його, немов хробак. З нею він прокидався, вона переслідувала його уві сні. Кожна дрібниця, яку сприймали його чуття, одразу ж нагадувала йому, що «роботу було скінчено давно». Простуючи шляхом нещадної логіки, Мартін дійшов висновку, що тепер він, власне, ніхто й ніщо. Мартін Іден — гульвіса і Мартін Іден — матрос були реальні, це був він. А Мартін Іден — відомий письменник — це вигадка юрби, втілена в Мартіна Ідена — гульвісу й матроса. Проте його не обдуриш. Він не міфічний бог, якому моляться й приносять жертви — обіди. Йому це краще знати.

Мартін читав про себе в журналах, уважно розглядав там свої портрети і не впізнавав себе. Так, це він виріс у робітничому передмісті, був добрим хлопцем, жив, закохувався і любив. Це він безжурно ставився до життя й примхливої долі. Це він був простим макросом, мандрував по чужих краях і в далекі часи юнацтва водив свої ватаги на бійки. Це він той хлопець, що колись розгубився перед безліччю книжок у бібліотеці, а згодом знайшов до них шлях і опанував їх. Це він не гасив лампи до глибокої ночі, спав з острогою і сам писав книжки. Одначе ненажерливий ідол, якого юрба намагалась нагодувати обідами,— це не він.

Проте журнали часом забавляли Мартіна. Всі вони заявляли на нього свої права. «Місячник Уоррена» оповіщав своїх передплатників, що він завжди відкриває нових письменників і що він перший познайомив публіку з Млртіном Іденом. «Біла миша» і «Північний огляд» приписували цю честь собі, як раптом обізвався «Глобус» і урочисто витяг на світло денне свій архів, де спочивали понівечені «Пісні моря». Часопис «Юність і зрілість», щасливо уникнувши кредиторів, знов почав виходити і одразу ж виступив з претензією на першість, але, на жаль, цього ніхто не прочитав, крім фермерських дітей. «Трансконтинентальний місячник» переконливо доводив, що Мартін Іден — його знахідка, а «Шершень», спираючись на «Пері й перли», палко йому заперечував. Несміливий голос «Сінглтрі, Дарнлі і К°» загубився серед цього шарварку. До того ж шановна фірма не мала власного журналу, звідки можна було б кричати голосніше.

Газети підраховували Мартінові гонорари. Блискучі пропозиції, зроблені йому деякими журналами, невідь-як стали всім відомі, і до нього почали заходити на дружню розмову оклендські служителі церкви. Професійні прохачі буквально засипали його листами, проте найгірше дошкуляли жінки. Мартінові фотографії друкувалися в усіх газетах і журналах, і репортери добре заробляли на його «бронзовому обличчі», «глибоких шрамах», «ясних, спокійних очах» і «запалих щоках аскета». Особливо подобались Мартіну ці аскетичні щоки, і він з усміхом пригадував свою бурхливу юність. Тепер він часто помічав, як то одна, то інша жінка пильно, немов прицінюючись, дивиться на нього, і сміявся про себе. Згадував застереження Бріссендена і знов сміявся. Ні, жінки його не погублять, він певен. З цим покінчено.

Одного вечора, коли він проводжав Ліззі до вечірньої школи, дівчина помітила погляд, що кинула на нього гарно вдягнена вродлива жінка,— як видно, з буржуазії. Погляд був надто довгий, надто промовистий. Ліззі зрозуміла, що він значить,— і гнівно випросталась. Мартін, здогадавшись в чому річ, сказав їй, що звик до таких поглядів і байдужий до них.

— Цього не може бути! — відповіла вона, блиснувши очима.— Виходить, ти хворий, от що!

— Та ні, я здоровий, як ніколи. Навіть набрав зайвих п’ять фунтів ваги.

— Я не про тіло кажу, а про голову. Там у тебе щось негаразд. Я й то бачу, а хто я така?

Він замислено простував поруч дівчини.

— Я не знаю, що й віддала б, якби тільки воно в тебе пройшло! — вигукнула вона.— Як можна бути байдужим, коли жінки так на тебе дивляться! Це неприродно. Якби ти був якийсь тюхтій, то інша справа. А ти ж не такий. Я б дуже хотіла, щоб яка жінка розворушила тебе!

Провівши Ліззі, Мартін вернувся до себе в готель. Опустився в крісло і сидів нерухомо, дивлячись просто себе. Він не дрімав, однак ні про що й не думав. У голові було порожньо, тільки коли-не-коли непрохані образи, набираючи обрисів і барв, пропливали перед очима. Він бачив ці образи, але якось напівсвідомо,— наче вві сні. Проте він не спав. Раптом він стрепенувся і глянув на годинник. Була восьма. Робити йому було нічого, а спати так рано не хотілося. І знов він поринув у мрійливий, напівдрімотний стан, і перед очима знов попливли видива. Вони були невиразні — якесь нескінченне листя, чагарники, пронизані сонячним промінням.

Стук у двері пробудив його з забуття. Він не спав і одразу ж подумав, що це принесли телеграму чи листа або ж чисту білизну з пральні. Тут він згадав про Джо — де він тепер? — і сказав:

— Прошу!

Він усе ще думав про Джо і не глянув на двері. Тільки чув, що вони зачинилися тихенько. Далі запанувала тиша. Він уже знов поринув у свої марення, задивившись в одну точку, як раптом почув жіноче ридання — конвульсивне, стримане, глухе. Обернувся і враз схопився на ноги.

— Рут! — гукнув він розгублено, не тямлячись від подиву.

Лице в неї було бліде й змучене. Стояла на порозі, однією рукою тримаючись за одвірок, а другу притиснула до серця. Потім жалісливо простягла їх до Мартіна й рушила йому назустріч. Ведучи її до крісла, він помітив, які в неї холодні пальці. Тоді присунув ще одне крісло і присів на бильце. Від збентеження він не міг говорити. Увесь роман з Рут був давно викреслений з його серця. Він почував би себе так само, якби на місці «Метрополю» виросла пральня з «Гарячих джерел» і йому звеліли випрати цілу купу білизни. Кілька разів він поривався щось сказати і не зважувався.

— Ніхто не знає, що я тут,— тихо вимовила Рут з благальною усмішкою.

— Що ви сказали? — спитав Мартін, здивований звуком власного голосу.

Рут повторила свої слова.

— А! — промовив він і замислився, що б його ще сказати.

— Я бачила, як ти ввійшов до готелю, і почекала трохи.

— А! — знов повторив Мартін.

Ніколи ще в нього так не терпнув язик. Жодне слово не спадало на думку. Він почував себе дурним і недорікуватим, ніяк не зміркуючи, що говорити далі. Йому легше було б опинитися знов у «Гарячих джерелах» — він би засукав рукава й узявся до прання.

— А потім ви ввійшли,— сказав він нарешті.

Вона кивнула головою, лукаво глянула на нього й розв’язала на шиї шарф.

— Спочатку я побачила тебе на вулиці, коли ти йшов з тією дівчиною...

— Так,— сказав він просто,— я проводжав її до вечірньої школи.

— Хіба ти не радий мене бачити? — спитала вона, трохи помовчавши.

— Авжеж, радий,— похопився він.— Тільки це так необачно — йти самій до готелю.

— Я прослизнула непомітно. Ніхто не знає, що я тут. Я так хотіла тебе бачити. Я прийшла покаятися, що була такою дурною. Прийшла, бо не могла більше терпіти, бо так наказувало мені серце, бо... бо хотіла прийти!

Рут підвелась і ступила до Мартіна. Поклала руку йому на плече і раптом припала до нього. Мартін, м’який і великодушний зроду, відчув, що треба обняти її, інакше він глибоко образить в ній жінку. Він пригорнув її до себе, але в його обіймах не було ні теплоти, ні ласки. Він просто тримав її — і все. Вона ніжно горнулася до нього, оповила руками його шию, однак ці руки не будили в ньому колишнього вогню — йому було тільки ніяково й незручно.

— Чому ви так тремтите? — спитав він.— Вам холодно? Може, запалити камін?

Він зробив рух, щоб визволитися від неї, але Рут ще міцніше пригорнулася до нього.

— Це нерви,— відповіла вона, цокаючи зубами.— Я зараз візьму себе в руки. Ну от, мені вже краще.

Рут потроху заспокоювалась. Мартін усе ще тримав її в обіймах, але більше вже не дивувався. Він знав, для чого вона завітала.

— Мама хотіла, щоб я вийшла за Чарлі Хепгуда,— сказала Рут.

— Чарлі Хепгуд — це той молодик, що так любить говорити усякі банальності? — пробурмотів Мартін і додав:— А тепер ваша мама хоче, щоб ви вийшли за мене...

Він сказав це не запитально, а з цілковитою впевненістю, і перед очима в нього застрибали довгі стовпчики одержаних ним гонорарів.

— Вона не перечитиме, я знаю,— підтвердила Рут.

— Вона гадає, я вам до пари.

Рут кивнула головою.

— А я, проте, не змінився з тих пір, як вона розірвала наші заручини,— замислено промовив Мартін.— Я той самий Мартін Іден, навіть став гіршим — курю. Чуєте, як від мене тхне тютюном?

Замість відповіді вона кокетливо затулила йому рукою рот, як робила це не раз, і чекала поцілунку. Та Мартін не притиснув своїх губ до її долоні. Він почекав, поки Рут прийме руку, і сказав:

— Я не змінився, не пішов служити і не піду. І я досі переконаний, що Герберт Спенсер — велика, благородна людина, а суддя Блаунт — справдешній осел. Я недавно обідав у нього і знаю це напевно.

— А коли тато запрошував, ти не прийшов,— з докором промовила Рут.

— А ви знали про це! Хто його послав? Ваша мама?

Рут мовчала.

— Отже, вона. Я так і думав. А тепер вона прислала вас?

— Ні, ніхто не знає, що я тут,— заперечила Рут.— Хіба мама дозволила б мені таке?

— В усякому разі, вона дозволила б вам вийти за мене заміж...

Рут жалібно вигукнула:

— Ох, Мартіне, не будь таким жорстоким! Ти навіть ні разу не поцілував мене. Ти холодний, як камінь. Подумай тільки, на що я зважилась! — Вона озирнулась навколо з острахом, проте не без цікавості.— Подумай, куди я прийшла!

«Я могла б умерти за тебе! Я могла б умерти за тебе!» — лунали у нього в вухах слова Ліззі.

— А чому ж ви раніш не зважились? — суворо спитав він.— Тоді, коли я сидів без грошей, коли голодував? Адже тоді я був той самий Мартін Іден — і як людина, і як письменник. Оце питання мене мучить, і я хотів би почути відповідь не тільки від вас, а від усіх. Я зовсім не змінився, хоч те, що я раптом ніби повищав у ціні, може навести на цю думку. В мене те саме тіло, ті самі десять пальців на руках і на ногах. Я той самий. У мене не з’явилось ніяких нових талантів чи заслуг. Мій мозок лишився таким, як був раніш. Я не зробив нічого нового ні в літературі, ні в філософії. Вартість моєї особи така сама, як і тоді, коли ніхто не хотів мене знати. І мене дивує, з якої речі я став раптом усюди бажаним гостем. Звісно, усі ви цінуєте не мене самого — бо я той самий, якого ви цуралися. Ви цінуєте в мені щось інше, щось таке, що не має зі мною нічого спільного. Сказати, що саме? Мою славу. Та ця слава — не я. Вона існує лише в думках інших людей. Ще мене шанують за гроші, які я тепер маю. Але мої гроші — це теж не я. Вони лежать у банку та кишенях усяких Томів, Діків і Гаррі. І ось ця слава, ці гроші ваблять вас до мене.

— Ти розбиваєш мені серце,— простогнала Рут.— Адже ти знаєш — я прийшла сюди тільки тому, що кохаю тебе!

— Боюся, що ви не зрозуміли мого запитання,— лагідно промовив Мартін.— Якщо ви кохаєте мене, то чому ваше кохання тепер сильніше, ніж тоді, коли ви зреклись мене?

— Забудь і прости! — палко вигукнула вона.— Я весь час тебе кохала. І от я знов тут, у твоїх обіймах.

— А я тепер, як обачливий крамар, геть усе кладу на терези. От і ваше кохання я теж хочу зважити й скласти йому ціну.

Вона відсторонилась від Мартіна, випросталась і подивилась на нього довгим пильним поглядом. Хотіла було щось сказати, та передумала.

— Ще так недавно ніхто не хотів мене знати, а я ж був такий самий, як тепер. Усі мої твори були написані ще тоді, але нікому вони не подобалися. Навпаки, за те, що я їх писав, мене зневажали ще більше, немов я робив щось ганебне. Усі кричали: ставай на роботу.

Рут зробила заперечливий жест.

— Так, так, усі, крім вас,— провадив він далі.— Ви казали лише про «посаду». Простацьке слово «робота», як і всі мої писання, ображало ваші почуття. Для вас воно брутальне. Однак, запевняю вас, для мене було ще брутальніше, коли кожен силкувався накинути мені ту роботу, немов хотіли навернути на путь істини запеклого злочинця. Коли вийшли мої книжки і публіка визнала мене, ваші почуття притьмом змінилися. Кілька місяців тому ви відмовилися одружитися з Мартіном Іденом, хоч усі його твори були вже написані. Тоді ваше кохання було не досить сильне. А тепер воно враз стало сильнішим. І я нічим іншим не можу це пояснити, як тільки своєю славою. Я не кажу вже про гонорари, хоч на ваших батьків вони, безперечно, справили враження. Звичайно, все це не дуже тішить мою гордість. Та найгірше те, що ви підірвали мою віру в кохання, святе кохання! Невже й кохання живиться визнанням юрби? Очевидно, так. Я стільки міркував про це, що в мене голова йде обертом.

— Бідна голівонька! — Рут ніжно провела рукою по його волоссю.— Хай вона більше не йде обертом. Давай почнемо все заново. Я завжди кохала тебе. Правда, я була малодушна й скорилася маминій волі. Мені не слід було слухати її. Але ти так часто говорив мені про вибачливість до людських слабостей. Будь же вибачливий і до мене. Прости мене!

— Я вже простив,— нетерпляче вигукнув Мартін.— Легко простити, коли прощати нічого. Ви не вчинили нічого такого, за що треба прощати. Кожен чинить так, як підказують йому його погляди. Так само я міг би просити у вас вибачення за те, що не шукав посади.

— Я бажала тобі добра! — протестувала Рут.— Я не могла не бажати тобі добра, бо кохала тебе!

— Так, але, бажаючи мені добра, ви мало не занапастили мене. Ви мало не зіпсували мою письменницьку кар’єру, моє майбутнє. Я за вдачею реаліст, а буржуазія ненавидить реалізм. Буржуазія боягузлива. Вона боїться життя. Отож ви хотіли й мене примусити боятися життя. Ви прагнули замкнути мене в тісну клітку, нав’язати мені хибний, обмежений, вульгарний погляд на життя.— Мартін бачив, що Рут хоче щось заперечити.— Вульгарність — нехай цілком щира, та все ж вульгарність — це основа всієї буржуазної культури, буржуазної витонченої цивілізації. Ви хотіли витруїти з мене живу душу, зробити мене одним із своїх, прищепити мені ваші класові ідеали, класову мораль, класові забобони...— Він сумно похитав головою.— Ви й зараз не розумієте мене. В моїх словах ви не бачите того змісту, якого я їм надаю. Усе це для вас чиста фантазія. А для мене — життєва правда. В найкращому разі, мої слова вас тільки дивують і бавлять. От, мовляв, якийсь неотеса, ледве виборсався з бруду, а вже насмілюється судити наш клас і закидати йому вульгарність.

Рут знесилено схилила голову Мартінові на плече. Її тілом знов перебігло нервове тремтіння. Він почекав з хвилину на відповідь і провадив далі:

— А тепер ви хочете відродити наше кохання, хочете, щоб ми побралися. Ну, а якби мої книжки не привернули до себе уваги,— я б однаково лишився тим, ким є. Але ви б тоді не прийшли до мене. Це все ті книжки... Хай їм чорт!

— Не лайся,— перебила його Рут.

Мартін ущипливо розсміявся.

— Отож-бо! — сказав він.— У ту мить, коли на карту поставлено все ваше щастя, ви боїтесь почути грубе слово. Ви так само, як і раніш, боїтесь життя.

Рут зрозуміла, що її зауваження справді дитяче, та, на її думку, Мартін був несправедливий до неї, і вона почувала себе ображеною.

Вони довго сиділи мовчки. Вона поринула в сумні думки, а він згадував своє вже колишнє кохання. Тепер Мартін розумів, що Рут він ніколи не кохав. Він кохав не її, а ідеальну неземну істоту, створену його уявою, яскравий, світлий дух, оспіваний ним у любовних поезіях. Справжню Рут, буржуазну дівчину з буржуазною психологією та обмеженим буржуазним світоглядом, він не кохав ніколи.

Раптом вона заговорила:

— Багато з того, що ти сказав, правда. Я дійсно боялася життя. Моє кохання було не досить сильне. Але тепер я навчилася кохати. Я кохаю тебе таким, який ти є, яким ти був раніш. Я кохаю тебе за те, що ти не схожий на людей мого кола, за твої погляди, яких я не розумію, але навчуся розуміти. Я віддам усе життя, щоб зрозуміти. Дарма, що ти куриш і лаєшся, я однаково кохатиму тебе, бо це теж якась частка тебе самого. Я навчуся любити. Я вже багато чого навчилася за останні десять хвилин. Навіть те, що я прийшла сюди, доводить, що я дечого навчилася. Ох, Мартіне!..

Вона заридала й сховала обличчя у нього на грудях.

Уперше за весь вечір він ласкаво обняв її. Вона відчула це й засяяла від щастя.

— Надто пізно,— сказав він і пригадав слова Ліззі.— Я хворий,— ні, не тілом, а душею. Все для мене втратило цінність. Усе мені байдуже. Якби ти прийшла кілька місяців тому! А тепер уже пізно, надто пізно!

— Ні, ще не пізно! — вигукнула вона.— Я доведу тобі. Я доведу, що моє кохання виросло, що воно мені дорожче, ніж мій клас, дорожче над усе в світі. Я зречуся всього, що шанує буржуазія. Я кину батька й матір, і хай мої друзі паплюжать моє ім’я. Я хочу бути твоєю, хай це буде вільне кохання,— якщо ти так хочеш,— я буду щаслива, я пишатимуся, що я з тобою. Якщо я раніш зрадила кохання, то тепер в ім’я кохання зраджу все, що змусило мене колись його зректися.

Вона стояла перед Мартіном, очі її палали.

— Я чекаю, Мартіне,— прошепотіла вона.— Я твоя. Поглянь на мене.

«Як це прекрасно,— подумав він, дивлячись на неї.— Вона спокутувала всі свої провини, стала справжньою жінкою, зірвала з себе залізні пута буржуазних умовностей. Все це чудово, велично, сміливо! Але що це зі мною?»

Її вчинок не зворушив, не схвилював його. Він визнавав, що все це чудово й сміливо, та й тільки. Замість пожежі пристрасті це викликало лише холодне схвалення. Його серце не відгукнулось, у крові не загорілося бажання. Тільки знов пригадалися слова Ліззі.

— Я хворий, дуже хворий,— сказав він, безнадійно махнувши рукою.— Досі я й сам не знав, що я хворий так тяжко. Щось у мені вмерло. Я ніколи не боявся життя, але й гадки не мав, що колись пересичуся ним. У мене не лишилося ніяких бажань. Я навіть тебе не бажаю! Бачиш, який я хворий!

Він відкинув назад голову і заплющив очі. І, як дитина, побачивши крізь сльози гру сонячного світла, забуває своє горе, так і Мартін забув і свою хворобу, і Рут, захоплений несподіваним видивом — ціла стіна зеленого листя, пронизаного гарячим сонячним промінням, заяріла у нього під повіками. Однак яскрава барва тої зелені не приносила полегкості. Сонце сліпило очі, аж боляче було дивитися. Та він чомусь дивився й дивився.

Він опам’ятався, почувши торгання дверної ручки.

— Як мені вийти звідси? — жалібно спитала Рут.— Я боюсь.

— Вибачте мені! — вигукнув Мартін, схоплюючись на ноги.— Сам не знаю, що зі мною діється. Я забув, що ви тут.— Він провів рукою по чолі.— Зі мною щось негаразд. Я проведу вас. Ми вийдемо чорним ходом, і ніхто нас не помітить. Тільки опустіть вуаль.

Рут міцно тримала його за руку, поки вони йшли напівтемними коридорами і спускалися по вузьких сходах.

— Ну, тепер я вже не боюсь,— сказала Рут, коли вони опинилися на вулиці, і хотіла вивільнити руку.

— Я проведу вас додому,— відповів Мартін.

— Ні, ні, не треба,— злякалася вона, знов пробуючи забрати руку.

Мартін здивувався. Тепер, коли Рут уже нічого було боятися, її раптом посів якийсь панічний страх, і вона будь-що намагалася позбутися його товариства. Він не розумів, чого вона так хвилюється, і, приписавши це її нервовості, міцніше взяв її під руку. Минувши півкварталу, він побачив коло одного будинку якогось чоловіка, що раптом шмигнув у під’їзд. І хоч у незнайомого був високо піднятий комір пальта, Мартін, придивившись, усе ж упізнав Нормана, брата Рут.

Дорогою Мартін і Рут майже не розмовляли. Вона була пригнічена, а він до всього байдужий. Тільки раз він заговорив — сказав їй, що поїде на далекі острови Тихого океану, а вдруге вона порушила мовчанку і попросила в нього вибачення за свій несподіваний прихід. От і все. Попрощалися вони біля дверей її дому, немов нічого й не сталося. Потиснули одно одному руки, побажали на добраніч, і він злегка підняв свого капелюха. Коли двері за Рут зачинилися, Мартін запалив цигарку й подався назад до готелю. Проходячи повз будинок, де ховався Норман, він спинився і з усмішкою зазирнув у під’їзд.

— Вона дурила мене,— промовив він уголос.— Удавала з себе сміливу, героїчну жінку, а сама про всяк випадок лишила на вулиці брата.— Він розсміявся.— Ох, ці буржуа! Коли я сидів без цента в кишені, то не мав права й підступитися до його сестри, а як у мене в банку завівся рахунок, він сам привів її до мене.

Мартін пішов далі, як раптом його нагнав якийсь волоцюга.

— Вибачте, сер, чи не дасте мені на ночівлю?

Почувши знайомий голос, Мартін рвучко обернувся і через секунду міцно стискав руку Джо.

— Пам’ятаєш, як ми прощалися тоді в «Гарячих джерелах»? — спитав Джо.— Я ж казав, що ми ще здибаємося. Нутром чув. От і здибалися.

— А ти непогано виглядаєш,— весело сказав Мартін.— Навіть погладшав.

— Ще б пак! — просяяв Джо.— Я тільки тепер і зрозумів, що то значить жити. Нагуляв тридцять фунтів і почуваю себе нормально. А то ж був так допрацювався, що лишилася сама снасть. Бродяжництво явно мені на користь.

— Шкода тільки, що тобі нічим заплатити за ночівлю,— сказав Мартін,— а ніч холодна.

— Що? Нічим заплатити? — Джо шаснув рукою в кишеню і вийняв повну жменю дрібняків.— Та в мене грошей кури не клюють,— похвастав він.— Просто ти здався мені добросердим, от я і під’їхав.

Мартін засміявся.

— Та тут у тебе вистачить і на добру випивку,— зауважив він.

Джо сунув гроші назад у кишеню.

— Не в моїх звичках,— заявив він.— Я зав’язав, і не чогось там, а просто неохота. Відколи ми бачилися, я тільки раз п’яний був, та й то тільки тому, що здуру смикнув натщесерце. Коли я гнув горба, як тварюка, то й пив, як тварюка. А як став ото жити по-людському, то й п’ю по-людському. Часом перехилю чарчину, та й годі.

Мартін умовився зустрітися з ним другого дня й пішов до себе в готель. У холі він глянув на розклад руху пароплавів. Через п’ять днів на Таїті відпливала «Маріпоза».

— Замовте мені по телефону каюту,— сказав він портьє.— Тільки не зверху, а внизу, з лівого борту. Запам’ятаєте? Краще запишіть: з лівого борту.

Опинившись у себе в номері, він ліг у ліжко й заснув безтурботним, як у дитини, сном. Події цього вечора не справили на нього ніякого враження. На нього ніщо не справляло враження. Навіть радість зустрічі з Джо спалахнула лише на мить. За хвилину Мартінові вже стало нудно в його товаристві і не хотілося розмовляти. Не тішило й те, що через п’ять днів він попливе до любих йому південних морів. Він заплющив очі і спокійно проспав вісім годин. Уночі він не кидався, не перевертався з боку на бік і не бачив ніяких сновидінь. Тепер сон давав йому забуття, і щодня він прокидався з жалем. Життя гнітило й стомлювало його, а час тягся нестерпно.

Розділ XLVI

— Слухай, Джо,— сказав Мартін другого дня старому приятелеві.— Тут на Двадцять Восьмій вулиці живе один француз. Він збив собі добрий гріш і збирається їхати на батьківщину. У нього є непогано устаткована невелика парова пральня. Коли ти вже нагулявся, то на перших порах це для тебе як знахідка. Ось тобі гроші й адреса. Купи собі пристойний костюм і о десятій годині приходь до цього француза. Він тобі покаже пральню, і, якщо вона гарна й варта своєї ціни — дванадцять тисяч,— скажеш мені, і пральня твоя. Ну, а тепер забирайся. Я зайнятий. Зайдеш пізніше.

— От що, Марте,— повільно промовив Джо, закипаючи гнівом.— Я прийшов, щоб з тобою побачитися. На дідька мені твоя пральня? Думав — побалакаєм собі, як добрі давні друзі, а ти мені про якусь там пральню. Знаєш, що я тобі скажу?.. Іди ти з своєю пральнею під три чорти!

Джо намірився було йти геть, та Мартін схопив його за плечі й повернув до себе.

— Джо, не дурій! — гукнув він.— А то я тебе, як добрий давній друг, так натовчу, що пам’ятатимеш до нових віників. Будеш?.. Будеш?..

Джо рвонувся й хотів відштовхнути Мартіна, але той тримав його міцно. Тісно переплівшись, вони закружляли по кімнаті, поки не наштовхнулись на плетене крісло і, розтрощивши його на друзки, впали на підлогу. Джо лежав на спині, розкинувши безвільно руки, а Мартін уперся йому в груди коліном.

Коли Мартін пустив його, він ледве віддихався.

— Ну от, тепер можна поговорити,— сказав Мартін.— Насамперед я хочу закінчити з пральнею. А тоді вже приходь, і ми побалакаєм, як давні друзі. Кажу я тобі, зараз я зайнятий. Бачиш?

До кімнати саме ввійшов слуга, несучи цілу купу листів та журналів.

— Хіба ж я можу читати усе це й розмовляти з тобою? Іди владнай з пральнею, а тоді зустрінемось.

— Ну, гаразд,— нехотя погодився Джо.— Я гадав, ти просто хочеш відкараскатися від мене, та бачу, що помилявся. Але якби битися навсправжки, ти б мене нізащо не подужав. Я б з тобою враз управився.

— Згоден. Ми колись надінемо рукавиці й тоді побачимо,— сказав Мартін усміхаючись.

— Неодмінно! Як тільки куплю пральню.— Джо простягнув кулак.— Дивись! Це тобі не жарт.

Коли Джо, нарешті, пішов, Мартін полегшено зітхнув.

Йому стало важко з людьми. Доводилось докладати чимало зусиль, щоб бути з ними ввічливим. Люди його стомлювали, а розмови дратували. В товаристві він страшенно бентежився і, ледве привітавшись, одразу ж шукав приводу, щоб якнайшвидше залишитись самому.

Він не квапився читати пошту. Ще з півгодини сидів у кріслі, нічого не роблячи, в голові снували якісь уривки думок, короткі проблиски поринулого в дрімоту розуму.

Нарешті він випростався й почав переглядати кореспонденцію. Відразу розпізнав звичним оком з десяток листів, де його благали прислати автограф; далі йшли прохання від професійних суплікаторів та всіляких диваків; один з винахідників придумав вічний двигун, другий відкрив, що земна поверхня — це внутрішня частина порожнистої кулі, третій просив фінансової допомоги, щоб купити півострів Каліфорнію в Мексіці і влаштувати там комуністичну колонію. Було чимало листів від жінок, які хотіли з ним познайомитися, і один з таких листів навіть розсмішив Мартіна; до конверта було вкладено квитанцію про оплату постійного місця в церкві — це, на думку відправниці, мало свідчити про її побожність та добропорядність.

Видавці й редактори журналів теж не давали йому спокою, мало не навколішках вимолюючи рукописи — його бідні, зневажені рукописи, для розсилки яких він мусив колись нести до лихваря останню одежину. Було тут кілька несподіваних чеків з Англії за передрук його творів і аванси за переклади на іноземні мови. Його англійський агент повідомляв, що укладено угоду з німецьким видавництвом на переклад трьох його книжок і що вийшло друком шведське видання, за яке йому, правда, нічого не належало, бо Швеція не підписала Бернської конвенції. Було також суто формальне прохання про дозвіл на переклад з Росії, яка теж не була учасником конвенції.

Потім Мартін розбирав купу газетних вирізок, які надсилало йому бюро, і читав там про себе, про те, який він справляє фурор. Усі свої твори він кинув публіці одним величним жестом, і цим, очевидно, пояснювалася його несподівана слава. Він одразу змусив схилитися перед собою; так само було й з Кіплінгом, коли він, умираючий, раптом зацікавив юрбу, і вона сліпо накинулась на його книжки. Мартін пригадав, як та сама юрба, що читала й вихваляла Кіплінга, ні слова не зрозумівши в його писаннях, через кілька місяців змішала його з болотом. Мартін посміхнувся. Певно, і його через кілька місяців чекає така ж доля. Та він обдурить юрбу. Він буде тоді далеко в океані, буде жити в очеретяному палаці, торгувати перлами, перестрибувати у вутлому човні через рифи, ловити акул і полювати в горах над долиною Тайохае на диких кіз.

І раптом він особливо гостро усвідомив усю безнадійність свого становища. Він ясно зрозумів, що спустився в Долину Тіней. Рештки життя покидали його, в’янули й мерхли. Тепер він так багато спав, і хотілося ще спати й спати. А колись він ненавидів сон. Сон крав у нього дорогоцінні хвилини життя. Чотири години сну на добу забирали у нього чотири години життя. Як він кляв тоді сон! А тепер він кляне життя. Життя стало йому осоружне — якесь погане на смак і навіть гірке. Осьде його загибель. Людина, що не хоче жити, шукає шляхів до смерті. Десь на дні душі, ворухнувся інстинкт самозбереження, і Мартін зрозумів: треба швидше їхати. Оглянув кімнату і жахнувся на саму думку, що доведеться пакувати речі. Це він, правда, може лишити насамкінець, а поки що купить усе на дорогу.

Надівши капелюха, він вийшов і весь ранок провів у крамницях, вибираючи рибальське приладдя, автоматичні рушниці та іншу зброю. Попит тубільців часто мінявся, і він вирішив замовити необхідні для торгівлі товари, коли приїде на Таїті. Зрештою, можна буде виписати їх з Австралії. Він був радий відкласти цей клопіт, бо йому нічого не хотілося робити. Повертаючись до готелю, він мріяв про своє зручне крісло і мало не скрикнув з досади, побачивши в ньому Джо.

Джо був у захваті від пральні; все вже було влаштовано, і він другого ж дня мав стати повноправним власником. Мартін лежав на ліжку, приплющивши очі, а Джо говорив і говорив. Мартінові думки були десь далеко, так далеко, що він майже не усвідомлював їх. Коли-не-коли він примушував себе відповідати приятелеві. А це ж був Джо, якого він колись любив. Джо надто захоплювався життям, і бувшій вітер його енергії боляче палив стомлену душу Мартіна. Це й так було важке випробування для його змучених нервів, а коли Джо нагадав йому про обіцянку помірятися силами, він мало не застогнав.

— Не забувай, Джо, ти повинен завести у своїй пральні ті порядки, про які говорив у «Гарячих джерелах»,— сказав Мартін.— Щоб ніхто в тебе не працював надміру. Щоб ніхто не гнув спину ночами. Ні в якому разі не наймай дітей. І давай усім добру платню.

Джо кивнув головою і витяг з кишені записника.

— Бачиш? Я всі оті правила накидав сьогодні перед сніданком. Послухай-но...

Він почав уголос зачитувати правила, а Мартін, схвально підтакуючи, нетерпляче ждав, коли вже Джо забереться геть.

Прокинувся він аж надвечір. Поволі прийшов до тями, озирнувся навколо. Джо, очевидно, тихенько вийшов, коли він задрімав. «Дуже делікатно з його боку»,— подумав Мартін. Потім він заплющив очі і знов заснув.

Два наступні дні Джо був заклопотаний упорядкуванням пральні і не дуже докучав другові. За день до відплиття газети оповістили, що Мартін Іден вирушає в океан на «Маріпозі». Якось у ньому знов прокинувся інстинкт самозбереження, і він пішов до лікаря. Той уважно оглянув його, проте ніякої недуги не знайшов. Серце й легені були просто-таки гідні подиву. Всі інші органи теж були в нормі і функціонували цілком задовільно.

— У вас немає ніякої хвороби, містере Іден,— сказав лікар,— абсолютно ніякої. Від вас так і пашить здоров’ям, і, щиро кажучи, я вам заздрю. Чудовий організм! Гляньте, яка у вас грудна клітка! Саме в ній та ще у вашому шлункові весь секрет вашого дивовижного здоров’я. За фізичною силою ви один з тисячі, навіть з десяти тисяч. Якщо не який-небудь нещасливий випадок, ви проживете сто років.

Одначе Мартін знав, що правильний діагноз поставила Ліззі. Фізично він справді цілком здоровий. Щось негаразд у нього з головою, і порятунку треба шукати лише в південних морях. Та все лихо було в тому, що перед самим відплиттям у нього пропала охота кудись їхати. Чари південних морів вабили його не більше, ніж буржуазна цивілізація. Думка про від’їзд уже не втішала його, а готування в дорогу страшенно стомлювало. Краще б він уже був на пароплаві і ні про що не думав.

Останній день був для Мартіна важкою карою. Прочитавши у ранковій газеті про його від’їзд, Бернард Хіггінботем з усією родиною прийшов прощатися. З’явився і Герман Шмідт з Мерієн. Потім треба було владнати всілякі справи, оплатити рахунки і витримати облогу репортерів. З Ліззі Коноллі він попрощався похапцем коло дверей вечірньої школи. У себе в номері він застав Джо, який цілий день метушився, налагоджуючи роботу в пральні, і не міг прийти раніш. Це переповнило чашу його терпіння, однак, міцно вчепившись у бильця крісла, він змусив себе аж півгодини слухати приятеля.

— Май на увазі, Джо,— сказав він,— що ніхто силоміць не прив’язує тебе до пральні. Ти будь-якої хвилини можеш продати її і пустити гроші на вітер. Коли вона тобі набридне і тебе знов потягне у мандри, кидай усе к чорту. Живи так, як хочеться.

Джо похитав головою.

— Ні, дякую красно. Мандри — гарна штука, якби не теє... не дівчата. Тут уже нічого не вдієш — люблю дівчат. Без них мені не життя, а як бродяжиш, то треба терпіти. Ото, бува, проходиш повз якийсь будинок, а там музика, танці, сміх жіночий, білі сукні, веселі обличчя у вікнах — ех! Скажу тобі, що такі хвилини — чиста мука! Я страх як люблю музику, гулянки, місячні ночі й усе таке. Це непогано мати власну пральню, шикарний костюм, гріш у кишені. Я вже нагледів собі вчора одну кралю... така, що коли б моя воля, то недовго й до шлюбу. Як згадую, аж душа співає. Сама вродлива, очі — лагідні, голос такий ніжний, що куди там! Б’юсь об заклад, що буде моя. Слухай, а чом ти не оженишся? З такими грішми можна взяти найкращу дівчину в світі.

Мартін тільки посміхнувся. Йому було дивно, що комусь може закортіти одружитися. Цього він ніяк не міг зрозуміти.

Уже стоячи на палубі «Маріпози», він побачив Ліззі Коноллі, що ховалася серед натовпу на пристані. «Візьми її з собою,— майнула думка.— Тобі так легко зробити добре діло, а вона буде безмірно щаслива». На хвилину Мартін відчув спокусу, але одразу ж і вжахнувся. Його стомлена душа протестувала. Він відійшов від борту й пробурмотів: «Ні, чоловіче, ти хворий, занадто хворий».

Він сховався в каюту і сидів там, поки пароплав не вийшов у відкрите море. За сніданком йому відвели почесне місце праворуч від капітана, і невдовзі він упевнився, що на судні його мають за поважну персону. Та ще ніколи жодна знаменитість так не розчаровувала публіки. Цілий день Мартін лежав у шезлонгу на палубі, дрімотно заплющивши очі, а ввечері рано вкладався спати.

На третій день, трохи очунявши від морської хвороби, пасажири повиходили із своїх кают, і що ближче Мартін придивлявся до них, то більшу відчував одразу. А втім, він розумів, що ставиться до них несправедливо. Він визнавав, що це люди симпатичні й добрі, але, як і всі буржуа, обмежені й духовно вбогі. Від їхніх розмов, де світилася вся пустота поверхового розуму, йому було страшенно нудно, а бурхливі веселощі й невгамовна енергія юнаків і дівчат діяли йому на нерви. Ті весь час метушилися, влаштовували гомінкі ігри, безнастанно вешталися по палубі або голосними криками вітали дельфінів і летючих риб.

Мартін багато спав. Після сніданку лягав у шезлонг з журналом, якого ніколи не міг переглянути до кінця. Друковані сторінки втомлювали його. Він дивувався, як це люди раз у раз знаходять про що писати, і, так дивуючись, засинав. Коли гонг кликав до столу, він сердився, що його розбудили. Прокидатися було так неприємно.

Якось він спробував скинути з себе цю летаргію і пішов на бак до матросів. Але, здавалося, і матроси змінилися відтоді, як він сам був одним з них. Він не знаходив у собі нічого спільного з цими грубими, млявими тугодумами. Він був у розпачі. Нагорі Мартіном Іденом, як таким, ніхто не цікавився, а вернутися вниз до людей свого класу, які колись прагнули його товариства, він не міг. Просто не хотілося. З ними йому було так само важко, як і з тупими джентльменами і галасливою молоддю на палубі.

Життя було для нього мукою, як для людини з хворими очима яскраве світло. Воно вигравало навколо нього різким сліпучим блиском, і йому було боляче, нестерпно боляче.

Мартін ніколи ще не подорожував у першому класі. Він завжди був на баку з матросами, стояв на вахті або впрівав у чорній глибині кочегарки. У ті далекі часи, вилізши залізною драбиною із задушної ями, він часто дивився на пасажирів у легкому білому вбранні, які нічого не робили, тільки розважалися; від сонця й вітру їх захищав напнутий на палубі тент, а запобігливі стюарди вмить виконували найменше їхнє бажання. І йому здавалося, що світ, у якому ці люди живуть, то справдешній рай. А тепер, сам опинившись у центрі цього світу, найповажаніший пасажир, що сидить за столом праворуч від капітана, він оглядається назад до бака та кочегарки і марно шукає там свого втраченого раю. Нового раю він не знайшов, а старий пропав для нього навіки.

Мартін намагався розворушитися, знайти щось таке, що б його зацікавило. Якось заглянув до боцманського кубрика і за хвилину вже хотів звідти втікати. Тоді розбалакався з помічником механіка, освіченим чоловіком, який одразу ж заходився агітувати його за соціалізм і наділив цілим оберемком листівок та брошур. Мартін слухав, як той викладає основи рабської моралі і ліниво міркував про свою власну ніцшеанську філософію. Кінець кінцем, чого вона варта? Він згадав одне з безглуздих тверджень Ніцше, в якому цей безумець висловив сумнів щодо існування істини. А хто його зна? Може, Ніцше мав рацію. Може, саме поняття істини — нісенітне. Однак мозок його швидко втомився, і він знов пішов дрімати в шезлонгу.

Та хоч як погано почував він себе на судні, попереду чекало ще гірше лихо. Що трапиться, коли пароплав прибуде на Таїті? Він муситиме зійти на берег, замовляти товари для торгівлі, знайти шхуну для подорожі на Маркізькі острови, робити тисячу всяких речей, про які навіть згадати страшно. Щоразу, коли Мартін змушував себе думати про це, він ясно бачив перед собою грізну небезпеку. Так, він уже спустився в Долину Тіней, і весь жах був у тому, що він не боявся. Якби хоч на хвилину злякався, можна було б повернутися до життя. А так він дедалі глибше поринав у пітьму. Звичайні життєві втіхи вже не вабили його. «Маріпоза» опинилась у смузі північно-східних пасатів, проте п’янкий вітер, дмучи йому в обличчя, тепер тільки дратував, і він наказав переставити свого шезлонга, щоб уникнути пестощів цього любого колись товариша давніх днів і ночей.

Та особливо нещасним відчув себе Мартін того дня, коли «Маріпоза» ввійшла в тропіки. Він не міг більше спати. Він переситився сном і хоч-не-хоч мусив терпіти сліпучий блиск життя. Снував по пароплаву, не знаходячи собі місця. Повітря було гаряче й вогке, і навіть зливи не могли освіжити його. Життя завдавало Мартінові болю. Він ходив узад і вперед по палубі, знеможено падав у крісло, а тоді знов схоплювався на ноги. Примусив себе, врешті, дочитати журнал і взяв у корабельній бібліотеці кілька книжок поезій. Проте вони не зацікавили його, і він знов заходив по палубі.

Мартін допізна сидів на палубі, та це не допомагало, бо, коли він спускався до каюти, заснути однаково не міг. Цей єдиний засіб відпочити від життя перестав діяти. Це було вже занадто. Він засвітив лампу і спробував читати Суїнберна. Лежав у ліжку, гортав сторінки і раптом помітив, що читає уважно. Скінчивши строфу, почав читати далі, але одразу ж вернувся назад. Поклав розгорнуту книжку собі на груди й замислився. От воно! Дивно, що це не спало йому на думку раніш. Він уже давно несвідомо йшов цим шляхом, а тепер Суїнберн вказав йому найкращий вихід. Він так прагнув спокою, а тут його чекав непорушний спокій. Він глянув на відчинений ілюмінатор. Так, досить широкий.

Уперше за багато днів серце його радісно забилося. Нарешті він знайшов порятунок від своєї хвороби. Він узяв книжку і повільно прочитав уголос:

Коли набриднуть сподівання[1],
Пісні, бенкети молоді,
І зникнуть страхи та бажання,—
Богам ми дякуєм тоді
За те, що серце у людини
Не вічно буде трепетать,
Що ріки зіллються в єдину
Морську безмежну тиху гладь.

Мартін знову глянув на ілюмінатор. Суїнберн дав йому в руки ключа. Життя — це лихо, або, точніше, воно стало лихом, нестерпним тягарем.

За те, що серце у людини
Не вічно буде трепетать!..

Так, за це справді варто бути вдячним. Це найвище благо в світі. Коли життя стає до болю важким, смерть готова заколисати вічним сном. Чого ж він чекає? Час рушати.

Він підвівся і, просунувши голову в ілюмінатор, глянув униз на молочне шумовиння. «Маріпоза» сиділа дуже глибоко, тож, повиснувши на руках, він ногами торкнеться води. Можна безшумно сковзнути у воду. Ніхто не почує. Хлюпнула хвиля й зросила йому лице дрібнесенькими бризками. На губах лишився солоний присмак, і це йому було приємно. Він навіть подумав, чи не написати йому своєї лебединої пісні, і розсміявся. Ні, нема коли. Треба поспішати.

Погасивши світло, щоб його не помітили, Мартін почав вилазити в ілюмінатор ногами наперед. Але плечі застрягли, і, посунувшись назад, він повторив спробу, міцно притиснувши до тіла одну руку. Пароплав раптом гойднуло, і це допомогло йому. Він вислизнув і повис на руках. Коли ноги торкнулися води, він розтулив пальці і занурився в молочно-білу піняву. «Маріпоза» проминула його, наче темний мур, де-не-де пронизаний світлими кружальцями ілюмінаторів. Пароплав ішов швидко. Не встиг Мартін подумати про це, як опинився далеко за кормою і неквапно поплив серед тихого шелесту спіненого моря.

[1] «Коли набриднуть сподівання...» — станс з вірша А. Ч. Суїнберна «Сад Прозерпіни».

← Назад | На початок | Вперед →
Рейтинг: 0.0 з 5 (0 голос.)
Оцінити:   
up