Мартін Іден (сторінка 15)

Боніта, приваблена білим людським тілом, штрикнула його зубами, і він засміявся. Біль нагадав йому, чому він тут. За всім отим він забув про мету. Вогні «Маріпози» вже мерхли вдалині, а він усе плив і плив, немов хотів дістатися до найближчого берега десь за тисячу миль звідси.

Це був несвідомий інстинкт життя. Мартін перестав плисти, але, як тільки вода захлеснула йому рот, знов запрацював руками, щоб виринути. «Воля до життя»,— подумав він і глузливо посміхнувся. Так, у нього є воля і досить міцна, щоб одним останнім зусиллям знищити саму себе й спинити своє буття.

Він став у воді. Глянув на спокійні зорі і випустив з легенів усе повітря. Швидким і дужим рухом рук і ніг він піднявся трохи над водою, щоб з більшою силою пірнути, а тоді послабив м’язи і, мов біла статуя, став опускатися вниз, глибоко й повільно вдихаючи воду, як вдихають наркоз. Та коли вода почала його душити, він мимоволі заворушив руками й ногами і виплив назад на поверхню, і знов побачив над собою ясні зорі.

«Воля до життя!»,— знову подумав він презирливо, марно намагаючись не вбирати повітря в напружені легені. Ну, гаразд, він спробує інший спосіб. Він набрав повні легені повітря, щоб вистачило надовго. Тоді пірнув головою вниз і поплив, натужуючи всю силу й волю. Він поринав глибше й глибше. Розплющеними очима стежив за примарним фосфоричним слідом, який залишали боніти. Мартін сподівався, що вони не кинуться на нього, бо це послабило б напруження його волі. Риби не зачіпали його, і він подякував життю за цю останню ласку.

Все глибше й глибше занурювався він. Руки й ноги німіли й ледве рухалися. Він знав, що опустився вже дуже глибоко. Тиск на барабанні перетинки ставав нестерпним, у голові гуло. Він утрачав рішучість. Неймовірним зусиллям волі змусив себе поринути ще глибше, і раптом усе повітря одним вибухом вирвалось у нього з легенів. Крихітні бульбашки ковзнули йому по щоках, очах і швидко помчали вгору. Тоді почалися муки задухи. Проте своєю напівпригаслою свідомістю він збагнув, що цей біль — ще не смерть. Смерть не болить. Це було ще життя, останні корчі життя, його останній удар.

Руки й ноги Мартінові знов забилися у воді, спазматично й знесилено. Але пізно — він ошукав і їх, і ту волю до життя, що наказувала їм рухатись. Уже занадто глибоко. Він уже ніколи не випливе на поверхню. Йому здалося, що він безвільно лине по морю мінливих видінь. Райдужні барви оточували й сповивали його, він немов купався в них. Та що це? Наче морський маяк. Ні, це у нього в мозку спалахнуло яскраве біле світло. Воно спалахувало щоразу швидше. Розкотився протяглий гуркіт, і йому здалося, що він летить кудись униз велетенськими стрімкими сходами, летить у темну безодню. Це він ясно зрозумів. Він падає в темну безодню. І в ту саму мить, коли він збагнув це, свідомість його назавжди згасла.

КІНЕЦЬ

← Назад | На початок
Рейтинг: 0.0 з 5 (0 голос.)
Оцінити:   
up