Мартін Іден (сторінка 2)

— Це, кажу тобі, в нього від батька,— вів далі містер Хіггінботем прокурорським тоном.— І так само подохне десь у канаві. От побачиш...

Вона хитнула головою, зітхаючи, й знов узялася до шитва. Обоє погодились на тому, що Мартін прийшов додому п’яний. Вони не розуміли прекрасного, інакше збагнули б, що ці блискучі очі, це сяюче обличчя — ознаки першого юнацького кохання.

— Що й казати, добрий приклад для дітей! — раптом завівся містер Хіггінботем, роздратований мовчанням дружини. Часом йому хотілося, щоб вона іноді заперечувала.— Ще раз прийде отакий, то хай забирається звідси. Ясно? Я не потерплю, щоб він своєю пиятикою ди... диморилізував мені невинних дітей!

Містерові Хіггінботему подобалося це нове в його лексиконі слівце, яке він щойно виловив з газетних шпальт.

— Авжеж, диморилізував, інакше й не скажеш.

Жінка тільки зітхнула, сумно похитала головою і шила далі. Містер Хіггінботем повернувся до читання.

— А він заплатив за минулий тиждень? — гримнув він поверх газети.

Дружина кивнула головою й додала:

— У нього ще є трохи грошей.

— Коли вже він вибереться у плавання?

— Та, певно, коли витратить усе, що заробив,— відповіла вона.— Вчора їздив до Сан-Франциско, шукав судна. Але гроші в нього ще є, затим і перебирає.

— Усяка матросня, а туди ж,— чмихнув містер Хіггінботем.— Перебирає!

— Він казав, ніби одна шхуна рихтується у далекі краї по якийсь закопаний скарб, то він туди найметься, коли тільки грошей доти вистачить.

— Якби він узявся за розум, я б йому дав роботу, їздив би з візком,— сказав містер Хіггінботем без будь-якої доброзичливості в голосі.— Том мене кинув.

Дружина глянула на нього запитливо й стурбовано.

— Сьогодні розрахувався. Пішов до Карутерів. Ті платитимуть йому більше, ніж я.

— Чи я тобі не казала? — вигукнула вона.— Він був більшого вартий.

— Слухай, стара,— люто гримнув Хіггінботем.— Тисячу разів тобі говорено — не тич носа не в своє діло. Більше говорити не буду.

— Та мені що,— буркнула вона,— але Том був хороший хлопець.

Чоловік гостро зиркнув на неї. Це було нечуваним зухвальством.

— Якби твій братик не був таке ледащо, то міг би їздити возом,— пробурчав він.

— Таж він тобі платить за харчі й квартиру,— відповіла вона.— Він мій брат, і поки він нічого тобі не винен, ти не маєш ніякого права сікатися до нього. Я також людина, дарма що прожила з тобою цілих сім років.

— А ти йому сказала, що коли читатиме ночами, хай платить за газ? — спитав він.

Місіс Хіггінботем не відповіла. Її бунт ущух, дух зів’яв у змореному тілі. А чоловік тріумфував,— він узяв гору. Очі його зловтішно поблискували. Любо йому було отак гнобити її, і тепер вона піддавалася легко, не так, як у перші роки їхнього подружнього життя, бо цілий виводок дітей та його безнастанні причіпки висмоктали з неї всі соки.

— Ну, то скажеш завтра,— промовив він.— А зараз, поки я не забув, от що. Пошли по Мерієн, хай завтра дітей догляне. Раз Том пішов, доведеться мені самому їхати за товаром, а ти постоїш у крамниці замість мене.

— Таж завтра у мене прання,— насмілилась заперечити вона.

— Встанеш раніш і все зробиш. Я виїду о десятій.

Він сердито зашарудів газетою і знову став читати.

Розділ IV

Мартін Іден, усе ще схвильований сутичкою з зятем, намацав дорогу в темних сінях і ввійшов у свою кімнату — крихітну комірчину, де ледве вміщалися ліжко, умивальник і стілець. Містер Хіггінботем був занадто скупий, щоб держати служницю, коли за неї могла справитись дружина. До того ж вільна кімната служниці давала йому змогу взяти собі ще одного пожильця. Мартін поклав книжки на стілець, скинув піджак і сів на ліжко. Старі пружини застогнали під ним, та він цього не помітив. Почав роззуватись, але мимоволі спинився поглядом на білій стіні, вкритій темними патьоками від дощу, що просочився крізь дах. На цьому брудному тлі почали виникати й танути дивні видіння. Забувши про черевики, Мартін довго дивився на стіну, аж нарешті губи його ворухнулись, і він прошепотів: «Рут!»

«Рут!» Він ніколи не думав, що простий звук може бути такий прекрасний. Це ім’я тішило його слух, і, повторюючи його безліч разів, він аж п’янів. «Рут! Рут!» Це був талісман, чарівне слово, яким творять закляття. Вимовляючи його, він щоразу бачив її обличчя, що мерехтіло перед ним, освітлюючи брудну стіну золотим сяйвом. Це сяйво ясніло не тільки на стіні. Воно ширилось без кінця-краю, і Мартінова душа поринала в оту золотаву глибінь, аби знайти її душу. Все, що було в ньому найкращого, виливалось іскристим потоком. Сама думка про неї очищала від усілякого бруду, облагороджувала й викликала бажання стати кращим. Усе це було нове для нього, Мартін ніколи не знав жінок, з якими він ставав би кращим. Навпаки, вони будили в ньому звіра. Він не знав, що багато хто з них віддавав йому своє найкраще, хоч би яким убогим воно було. Він ніколи не думав про себе і не підозрівав, що в ньому є щось таке, що збуджувало в серцях любов і змушувало багатьох жінок гнатися за його молодістю. Він їх ніколи не шукав, вони знаходили його самі, й Мартінові навіть на думку не спадало, що деякі з них заради нього ставали кращими. Досі він жив у блаженному бездум’ї, а тепер йому здавалося, що це вони тяглися до нього нечистими руками. Він був несправедливий і до них і до себе. Але, оглянувшись на себе вперше, він не здатен був мислити розважливо й паленів від сорому, згадуючи недавню розпусту.

Мартін схопився й зазирнув у тьмяне дзеркальце над умивальником. Витер його рушником і дивився на себе довго й уважно. Власне, уперше побачив себе як слід. Його очі були створені на те, щоб бачити, але їх занадто приваблювала вічна мінлива панорама світу, тож не мав часу приглядатися до себе. Він побачив обличчя юнака років двадцяти, але, не звикши задумуватися про свою зовнішність, ніяк не міг вирішити, вродливе воно чи ні. Над високим крутим лобом лежала хвиляста темно-каштанова чуприна. Його кучері подобались жінкам, вони любили гладити їх і пестливо розчісувати пальцями. Але на своє волосся він ледве глянув, як на щось не варте її уваги, а довго й замислено вдивлявся у високе вугласте чоло, намагаючись збагнути, що за ним ховається. Що там, у тій голові? — настирливо лізла думка.— Чого нею можна добитись? Чи можна добитися Рут?

Він питав себе, чи видно в них душу, в цих сірих, мов сталь, очах, які часто ставали зовсім блакитними, ніби ввібравши в себе синяву осяяного сонцем морського простору. Хотів знати, якими його очі здаються їй. Пробував уявити, як вона дивиться йому в вічі, і не міг. Він легко міг поставити себе на місце іншої людини, але такої, чиє життя він розумів. Як жила вона, Мартін не знав. Вона — це чудо й таємниця; хіба міг він угадати хоч одну з її думок? В усякому разі, вирішив він, це чесні очі, з них не проглядає ні лукавство, ні підлість. Його вразив темний колір власного обличчя. Ніколи не думав, що воно таке чорне! Засукав рукав сорочки, порівнюючи шкіру тут і там. Ні, все-таки він білий. Але руки теж були загорілі. Тоді він зігнув руку і, напружуючи біцепси, подивився на шкіру зісподу, де її зовсім не торкнуло сонце. Тут вона була дуже біла. Він засміявся, уявивши, що це засмагле обличчя в дзеркалі колись теж було таке біле. Мартін і гадки не мав, що на світі небагато жінок могло б похвалитися такою білою й ніжною шкірою, як у нього там, де вона уникла руйнівного впливу сонця.

Рот у нього був би зовсім як у херувима, якби він не мав звички, розсердившись, стулювати міцно губи, часом так міцно, що вони ставали тверді й суворі, майже аскетичні. Це були губи бійця й коханця. Вони могли всмак упиватися розкошами життя, але вміли його й підкоряти. Підборіддя й щелепи свідчили про енергію й завзяття, підкреслюючи владний вираз обличчя. Сила урівноважувала пристрасть і змушувала його любити здорову красу й відгукуватися на здорові почуття. З-поміж губ виглядали зуби, які ще ніколи не знали і не потребували послуг дантиста. Білі, міцні й рівні — оцінив він їх. Але раптом занепокоївся. Десь у глибинах мозку ворухнулось невиразне уявлення про те, що деякі люди щодня чистять зуби. Що вона подумає про нього, коли довідається, що він за все своє життя ще ні разу не чистив зубів? І він тут-таки вирішив купити щітку й привчитися до цього. Одразу ж почне, з завтрашнього дня. Самими геройськими вчинками її не здобудеш. Треба переробити себе в усьому, навіть чистити зуби й носити крохмальний комірець, хоч, надягаючи його, він завжди почував себе так, наче був позбавлений волі.

Він підняв руку і потер пальцем мозолясту долоню; здавалося, бруд так уївся в шкіру, що його не вишкребти жодною щіткою. А яка в неї долоня! На саму згадку по тілу пробігло приємне тремтіння. Ніжна, немов пелюстка троянди, легка й прохолодна, мов сніжинка. Мартін ніколи не думав, що жіноча рука може бути такою ніжною. Яке щастя, коли така рука приголубить! Впіймав себе на цій думці і винувато почервонів. Сором так думати про неї. Це якось принижує її духовну красу. Вона — блідий, прозорий дух, далекий від усього тілесного. І все-таки не міг забути про ніжність її долоні. Він звик до шорстких мозолястих рук фабричних дівчат та жінок і чудово знав, чому вони в них такі грубі. Але її руки... Вони ніжні тому, що ніколи не виконували ніякої роботи. Між ним і нею знов розступилась безодня, коли він подумав, що є люди, яким не треба заробляти собі на хліб. Мартін раптом побачив усю цю аристократію нероб — мідну статую, що височіла перед ним, могутня й пихата. Сам він ціле життя працював,— перші спогади його пов’язані з працею, і вся його родина працювала. Он у Гертруди руки які шкарубкі від нескінченної хатньої роботи або від прання, розпухлі й червоні, мов варене м’ясо. А друга його сестра, Мерієн? Цього літа вона працювала на консервному заводі, і її маленькі милі рученята всі в рубцях від ножів. А минулої зими на картонажній фабриці їй машиною відрізало кінчики двох пальців. Він пригадав шкарубкі долоні матері, як вона лежала в труні. Батько теж працював до останнього дня; коли помер, мозолі на його руках були з півдюйма завтовшки. А в неї руки ніжні, як і в її матері, і в братів. Це відкриття прийшло до нього несподівано — страшний доказ їхньої належності до вищої касти і тієї величезної відстані, що розділяє його і її.

Гірко посміхаючись, Мартін знов сів на ліжко і скинув, нарешті, черевики. Який же він дурень. Сп’янів від жіночого личка й білих м’яких рученят. Умить на брудній стіні виринуло ще одне видіння. Ніч. Він стоїть перед величезним похмурим будинком з дешевими кімнатами у лондонському Іст-Енді, а поруч нього — Марджі, маленьке фабричне дівча, років п’ятнадцяти. Мартін проводжає її додому після вечірки. Вона живе в цій понурій брудній оселі, схожій на великий хлів. Він подає на прощання руку, але дівчина підставляє губи для поцілунку. Йому не хочеться цілувати її, він чогось боїться. Тоді вона хапає його руку й гарячково стискає. Від цього мозолястого дотику Мартіна раптом заливає могутня хвиля жалю. Він бачить сумні, голодні очі, бачить кволеньке тіло, для якого так скоро скінчилось дитинство й настала страшна, жорстока зрілість. У пориві співчуття він обіймає Марджі й цілує в губи. У вухах бринить її радісний вигук, і вона тулиться до нього, мов кошеня. Бідне, голодне малятко!

Він вдивлявся у тінь давноминулого, схвильований так само, як і тоді, коли до нього тулилося оте дівча, і серце так само тануло з жалю. Так сіро було довкола, брудно, і на брудне каміння тротуару сіяв дощ. Та враз на стіні спалахнуло променисте сяйво, і, стираючи сумний спогад, під короною золотого волосся заясніло її обличчя, далеке й недосяжне, мов зоря.

Мартін узяв зі стільця томики Браунінга та Суїнберна і поцілував їх.

«Ну й що,— подумав він.— Казала ж вона, щоб я заходив». І, ще раз глянувши на себе в дзеркало, дуже врочисто промовив:

— Мартін Іден, перше, що ти завтра зробиш, це підеш до бібліотеки й почитаєш, як поводяться у товаристві. Зрозумів?

Потім погасив газ; пружини зойкнули під вагою його тіла.

— А головне — кинь лаятись, Мартіне, кинь лаятись,— промимрив, уже засинаючи.

Він заснув і бачив сни такі сміливі й незвичайні, як у курців опіуму.

Розділ V

Прокинувшись другого ранку, Мартін з рожевих снів одразу перенісся в задушну атмосферу мила, брудної білизни, в шум і шарварок злиденного животіння. Не встиг він вийти із кімнати, як почув плюскіт води, різкий окрик і звук ляпаса — це його сестра зганяла злість на одному з своїх численних нащадків. Плач дитини різонув Мартіна, як ножем. Тут усе, навіть повітря, яким він дихав, гидке й нечисте. Зовсім не схоже на красу і спокій дому, де живе Рут. Там панує духовне життя, а тут усе нице й грубе.

— Іди сюди, Альфреде,— покликав він скривджену дитину, засовуючи руку до кишені штанів, де тримав гроші просто так, без гаманця. До грошей він ставився недбало, і в цьому теж виявлялася його широка натура. Мартін дав хлопчикові монету в двадцять п’ять центів і подержав його трохи на руках, щоб заспокоїти.

— Ну, а тепер біжи й купи собі цукерок, та не забудь поділитися з братиками й сестричками. Гляди ж, вибирай такі, щоб вистачило якнайдовше.

Сестра, похилена над балією, підвела на мить розчервоніле обличчя і глянула на нього.

— Досить було б і п’яти,— сказала вона.— І завжди ти такий, ціни грошам не знаєш. Дитина тільки об’їсться.

— Нічого, сестричко,— весело відповів він.— Мої гроші самі знають собі ціну. Якби тобі не було так ніколи, я б тебе поцілував.

Йому хотілося бути ласкавим до сестри, що мала добре серце і — він це знав — по-своєму любила його. Правда, з роками вона сильно змінилася, стала якась дратівлива. Певно, тяжка праця, ціла купа дітей та вічні причіпки чоловіка таки далися взнаки, йому раптом спало на думку, що й оці смердючі змилки, і прілі овочі, й брудні гроші, які вона одержує за прилавком, теж лишають слід в її душі.

— Ну, йди вже снідай,— грубувато сказала Гертруда, хоч потай була задоволена. З усіх своїх братів, що розбрелися по світу, Мартіна вона любила найбільше.

— А я тебе таки поцілую,— додала вона, раптом розчулившись.

Стерла пальцями піну спочатку з однієї руки, потім з другої. Мартін обняв сестру за дебелий стан і поцілував у вогкі, розпарені губи. На очі їй навернулися сльози, та не так з повноти почувань, як від кволості та постійної перевтоми. Вона відштовхнула його від себе, однак сльози він усе ж таки помітив.

— Сніданок на плиті,— поквапливо сказала вона,— Джім, певно, теж уже встав. Я перу ще з досвітку. Поїж ото й швидше забирайся з дому. У нас сьогодні добра не жди. Том нас кинув, тож Бернардові доведеться самому їхати з возом.

З важким серцем Мартін пішов до кухні. Червоне обличчя сестри, неохайний її вигляд так і стояли в нього перед очима. «Може, вона й любила б мене, якби мала на те час,— подумав він.— Але сердешна надсаджується на роботі. Ну й тварюка цей Хіггінботем — примушує жінку стільки працювати». Водночас Мартін не міг не відчути, що в сестриному поцілунку не було нічого красивого. Правда, цей поцілунок був незвичайний вже сам по собі. На протязі багатьох років сестра цілувала його, лише проводжаючи у плавання або коли він повертався з рейсу. А цей її поцілунок відгонив милом, і губи були якісь мляві. Він не відчув швидкого, міцного дотику уст. Поцілунок знесиленої жінки, яка від перевтоми забула навіть, як цілуються.

Мартін пригадав, як до заміжжя вона могла танцювати всю ніч після важкої роботи в пральні, не турбуючись про те, що така сама важка праця чекає її ще й завтра. І він знов подумав про Рут, про солодку свіжість що мусить бути в її устах, як і в усій її істоті. Її цілунок, певно, такий самий, як і потиск руки,— міцний, щирий. Мартін насмілився уявити, що її уста злилися з його, і відчув це так яскраво, аж в очах потемніло. Неначе пірнув у хмару трояндових пелюсток і геть потонув у їхніх пахощах.

У кухні він застав Джіма, другого пожильця, який з нудьгуючим неуважним виразом в очах нехотя їв вівсяний куліш. Джім служив підмайстром у слюсаря, і його легкодухість та розбещеність укупі з обмеженим розумом не обіцяли успіху в боротьбі за хліб насущний.

— Ти чого не їси? — спитав він, коли Мартін невесело схилився над холодним недовареним кулешем.— Що, знов хильнув учора?

Мартін заперечливо похитав головою. Його пригнічували злидні цього дому. Рут Морз видавалась далекою, як ніколи.

— А я напився по зав’язку,— похвастав Джім, дурнувато хихикнувши.— Дівчинка в мене — пальчики оближеш! Біллі привів мене додому.

Мартін кивнув головою,— це в нього був звичайний знак уваги до співрозмовника,— і налив собі чашку ледь теплої кави.

— Йдеш сьогодні на танці до «Лотоса»? — спитав Джім.— Буде пиво. Тільки як заявиться ота компанія з Темскола, без бійки не обійтись. Мені, правда, наплювати. Я однаково візьму свою любку. Тьху, от уже паскудний смак в роті!

Скривившись, він поспішив прополоскати рот кавою.

— Ти знаєш Джулію?

Мартін похитав головою.

— Моя любка,— пояснив Джім.— Золото, а не дівчина. Я б тебе познайомив, так одіб’єш. І що ті дівчата в тобі знаходять? Їй-право, не знаю. Аж зло бере, коли бачиш, як ти їх у хлопців одбиваєш.

— В тебе ще не одбив,— байдуже відповів Мартін, аби тільки як-небудь закінчити сніданок без сварки.

— Ні, одбив,— заперечив Джім.— А Меггі?

— Нічого я з нею не мав. Після того вечора не танцював ані разу.

— Та той вечір і наробив усе. Ти тільки глянув на неї, потанцював, і цього вистачило. Може, ти й не думав нічого, але для мене то був кінець. Відтоді й дивитися на мене не хоче. Усе про тебе питає. Якби ти захотів, вона б одразу призначила тобі побачення.

— Але ж я не захотів.

— І дарма. Я однаково лишився з носом.— Джім глянув на Мартіна з шанобливим подивом.— Як це тобі вдається, Марте?

— Не звертаю на них уваги,— відповів той.

— Тобто прикидаєшся, ніби тобі наплювати? — допитувався Джім.

Мартін з хвилину подумав, потім сказав:

— Може, воно теж помагає, але я справді... зовсім не думаю про них. А ти, як зможеш, то удавай з себе байдужого,— напевне не прогадаєш.

— Шкода, що ти вчора не був у Райлі,— вихопилось у Джіма без усякої послідовності.— Стільки хлопців прийшло на бокс! Був там один з Західного Окленда, Пацюк на прізвисько. Слизький, як в’юн. Так його ніхто й не впорав. Ми всі жаліли, що тебе немає. А де ти був?

— В Окленді,— відповів Мартін.

— В театрі?

Мартін відсунув тарілку й підвівся.

— Ти прийдеш на танці? — гукнув йому вслід Джім.

— Навряд,— відповів Мартін.

Він спустився сходами і, вийшовши на вулицю, набрав повні груди повітря. Він задихався в атмосфері цього дому, а від балаканини Джіма мало не збожеволів. Були хвилини, коли він насилу стримувався, щоб не тицьнути його носом у тарілку з кашею. Що довше той розпатякував, то більш недосяжною ставала для нього Рут. Хіба, живучи з такими тварюками, можна бути гідним її? Мартіна жахала ця безвихідь, гнітило, мов тавро, його низьке походження. Усе те чіплялося, тягло вниз — сестра, сестрин дім і родина, Джім, усі, кого він знав, усе, з чим його пов’язувало життя. Просте існування втратило для нього смак. Досі він сприймав життя як щось гарне й ніколи не задумувався над ним, хіба коли читав книжки. Але ж то книжки, чарівні книжки про чудовий, неймовірний світ. А тепер він побачив його, цілком можливий, реальний світ, що оточував жінку-квітку, на ймення Рут, і відчув усю гіркоту життя, гостру, як біль жадання і муки безнадійності, породжені надією.

Мартін довго вагався, куди піти: до Берклейської бібліотеки чи до Оклендської, і вибрав нарешті другу, бо в Окленді мешкала Рут. Хто зна? Бібліотека для неї — місце цілком підходяще, то, може, там він її і побачить. Він не знав бібліотечних порядків і бродив уздовж нескінченних стелажів з художньою літературою, поки якась тендітна, схожа на француженку, дівчина, очевидно, працівниця бібліотеки, не сказала йому, що читальний зал міститься нагорі. Там він не здогадався звернутись до чоловіка, що сидів за столом, і випадково натрапив на відділ філософії. Мартін чув про філософські книжки, але не уявляв, що їх така сила. Високі полиці з важкими фоліантами гнітили його, але заразом будили завзяття. От де можна виміряти міць свого розуму! В математичному відділі він знайшов книжки з тригонометрії і, перегортаючи сторінки, зачудовано вдивлявся в незрозумілі формули й рисунки.

Він умів читати, але це була якась особлива, чужа мова. Норман і Артур цю мову знали; він чув, як вони розмовляли нею. А вони ж її брати! В розпачі він одійшов од полиць. Здавалося, книжки от-от натиснуть на нього з усіх боків і розчавлять. Він і гадки не мав, що людські знання такі величезні. Його брав страх. Чи під силу йому все це опанувати? Тут він згадав, що багатьом людям до нього це завдання виявилося під силу, і пошепки, самими вустами, палко й урочисто заприсягся збагнути усе те, що зуміли збагнути інші.

Отак мандрував він далі, то впадаючи в розпач, то знов спалахуючи надією, повз напхані мудрістю шафи. У загальному відділі натрапив на «Короткий курс мореплавства» Норрі, з пошаною погортав сторінки. Вони промовляли до нього рідною мовою, бо тут було море. Потім знайшов книжки Боудіча, Леккі[1] і Маршалла. Так, він вивчатиме навігацію. Кине пити, почне працювати й стане капітаном. На мить Рут здалась йому цілком досяжною. Ставши капітаном, він зможе одружитися з нею, якщо вона згодиться. А хоч і не згодиться, він однаково заради неї стане порядною людиною і покине пити. І раптом Мартін згадав про страхувача й судновласника, двох хазяїв, яким капітан повинен служити: кожен з них задля власних, діаметрально протилежних інтересів, може і хоче погубити його. Мартін кинув поглядом но залу і аж очі заплющив, побачивши тисячі й тисячі томів. Ні, годі з нього моря. Сила — тут, у цьому океані книжок, і коли він хоче вершити великі діла, то мусить вершити їх на суші. До того ж капітанам не вільно брати у плавання своїх дружин.

Минув полудень, наближався вечір. Забувши про їжу, Мартін усе шукав книжок про те, як належить поводитися в товаристві. Крім вибору професії, його непокоїло одне дуже просте й конкретне питання: коли ти познайомився з молодою леді й вона запросила тебе в гості, то через скільки днів можна прийти? А коли він таки натрапив на потрібну полицю, то даремно шукав там відповіді. Він був приголомшений складністю світського етикету і геть заплутався у правилах обміну візитними картками. Нарешті Мартін припинив розшуки. Хоч він і не знайшов того, чого шукав, зате зрозумів, що наука про пристойне поводження забрала б у нього весь час. Щоб опанувати її, треба було б прожити ще одне життя.

— Ну, то як, усе знайшли? — спитав чоловік за столом, коли Мартін зібрався йти.

— Так, сер,— відповів той.— У вас тут гарна бібліотека.

Чоловік кивнув.

— Будемо раді бачити вас тут частіше. Ви моряк?

— Так, сер,— відповів Мартін.— Я ще прийду.

«Звідки йому відомо, що я моряк?» — дивувався він, спускаючись сходами.

Опинившись на вулиці, він цілий квартал намагався ступати рівно, не розхитуючись, аж поки, замислившись, не перейшов на свою звичну, перевальцем, ходу.

Розділ VI

Тривожний, схожий на голод, неспокій охопив Мартіна Ідена. Він палко жадав побачити дівчину, чиї ніжні долоні з несподіваною міццю заволоділи усім його життям. Зайти до неї у Мартіна не вистачало духу. Він боявся, що прийде занадто скоро після запросин і порушить ті правила, які звуться етикетом. Цілі години просиджував тепер з Оклендській та Берклейській бібліотеках,— записався сам, записав обох сестер, Гертруду й Мерієн, і навіть Джіма, від якого домігся згоди, щедро почастувавши пивом. Беручи книжки на чотири абонементи, він допізна палив газ у своїй комірчині й щотижня платив за це містерові Хіггінботему додаткових п’ятдесят центів.

Але книжки, які він перечитував, тільки посилювали його неспокій. Кожна сторінка у кожній з них була просвітом у царство знання, і що більше він читав, то жадібніше поривався до науки. Крім того, він не знав, з чого починати, і мучився через свою непідготовленість. Він не розумів найпростіших речей, доступних кожному читачеві. Так само було з поезією, якою він захоплювався до нестями. Із творів Суїнберна Мартін прочитав не тільки те, що дала йому Рут,— він прочитав «Долорес» і все там зрозумів. «Рут, напевне, цього не розуміє,— подумав він.— Та й як вона може розуміти, живучи таким витонченим життям?» Потім він натрапив на поезії Кіплінга і був зачарований ритмом, музикою й казковою образністю рядків, які розповідали про звичайні, буденні речі. У Кіплінга його вразили любов до життя й тонке розуміння психології людської душі. «Психологія» було нове слово в лексиконі Мартіна. Він придбав собі словника, чим підірвав свої фінанси і скоротив термін перебування на суші. Та ще й розгнівив містера Хіггінботема, який волів би одержати ці гроші як плату за помешкання.

Удень Мартін не насмілювався ходити там, де жила Рут, зате ввечері, немов той злодій, никав коло дому Морзів, крадькома поглядаючи на освітлені вікна, і навіть стіни, що ховали її, були йому любі. Кілька разів він мало не наскочив на її братів, а то якось пішов по вулиці слідом за містером Морзом і при світлі ліхтарів вивчав його обличчя, палко бажаючи врятувати її батька від якої-небудь смертельної небезпеки. Одного вечора він дочекався нагороди — у вікні другого поверху майнула тінь Рут. Він бачив тільки її голову, плечі й підняті руки, що поправляли перед дзеркалом зачіску. Це тривало всього одну мить, але й миті вистачило, щоб кров, мов вино, зашумувала в його жилах. Дівчина опустила штору. Але тепер він знав, де її кімната, і відтоді цілі години вистоював у затінку дерева на протилежному боці вулиці, викурюючи безліч цигарок. Якось удень він побачив її матір, що вийшла з банку, і ще раз упевнився, яка величезна безодня розділяє його й Рут. Вона належить до тих, хто має справу з банками. Мартін ще ніколи не був у банку й думав, що такі установи відвідують тільки дуже багаті, можновладні люди.

В його душі відбувався, певною мірою, цілий переворот. Її чистота, тілесна й духовна, викликала в ньому непереможне бажання бути охайним. Він повинен стати таким, якщо хоче бути гідним дихати одним повітрям з нею. Він чистив зуби, скріб руки кухонною щіткою, поки не побачив в аптечній вітрині щіточку для нігтів і не здогадався, для чого вона. Коли Мартін купував її, продавець, глянувши на його нігті, запропонував ще й пилочку. В бібліотеці він випадково натрапив на книжку про гігієну тіла й відтоді взяв собі за звичку обливатися щоранку холодною водою, чим страшенно дивував Джіма і завдавав чималої мороки містерові Хіггінботему, який не схвалював такі новомодні вигадки й серйозно подумував, чи не брати йому з Мартіна ще й окремої плати за воду. Далі Мартін звернув увагу на свої бахматі штани. Зацікавившись цим ділом, він дуже скоро помітив, що в робітників на колінах завжди набігають мішки, а в людей з вищих кіл зверху донизу йде пряма складка. Зметикувавши, в чім тут річ, він пішов до сестри на кухню й розшукав праску та прасувальну дошку. Попервах йому не пощастило — штани він непоправно спалив і мусив купити нові, чим ще більше наблизив день відплиття.

Однак зміна в ньому відбувалася глибше, не тільки зовні. Він ще курив, але пити кинув. Досі він вважав, що чоловікові годиться випивати, і пишався тим, що алкоголь не вступав йому в голову, коли інші валялися під столом. Зустрічаючи товаришів-матросів, яких у Сан-Франциско було чимало, він частував їх, як і раніш, але собі просив лише кухоль пива або склянку лимонаду й добродушно зносив їхнє глузування. Коли вони п’яніли, Мартін стежив, як прокидалося в них тваринне єство, і дякував богові, що він уже не такий, як вони. Кожен з них мав свої прикрощі, а вино допомагало їм забути дійсність і перенестися в царство мрії і фантазії. Мартінові вже не потрібні були міцні напої. Він пізнав нове, глибше сп’яніння — завдяки Рут, яка запалила в ньому любов і прагнення до вищого, кращого життя; завдяки книжкам, що сповнювали душу міріадами химерних бажань; та ще почуттю власної чистоти, від якого здоров’я його розцвітало ще пишніше, і все тіло бриніло від самої радості існування.

Одного вечора Мартін пішов до театру, сподіваючись побачити там Рут, і з балкона другого яруса справді побачив її. Вона була з Артуром і ще з якимсь юнаком в окулярах, з копицею кучерявого волосся, який одразу збудив у ньому лихі передчуття й ревнощі. Рут сиділа в партері, і мало що він бачив того вечора, крім виточених білих плечей та пишного золотавого волосся, яке здаля видавалося темнішим. Та були там такі, що бачили більше: роздивившись навколо, Мартін завважив двох молоденьких дівчат у передньому ряді, крісел за десять від нього, які, оглядаючись назад, пускали йому бісики очима. Раніше він легко піддавався на такі зальоти, відмовити комусь було не в його вдачі. Ще не так давно він би відповів дівчатам такою самою посмішкою, заохочуючи їх до дальшого знайомства. Тепер усе змінилося. Правда, він посміхнувся, та одразу ж відвів очі і навмисно більше не дивився в той бік. Хоч кілька разів, уже й забувши про дівчат, випадково ловив їхні погляди. Він не міг за один день переробити себе, та й природної добродушності позбутися не міг, тож і відповідав дівчатам теплою дружньою усмішкою. Нічого нового для нього тут не було: знав, що це звичайна жіноча гра. Але тепер йому було не до них. Там, унизу, в першому ряді партеру сиділа жінка, єдина в світі, така не схожа на дівчат його класу, що йому стало їх дуже жаль. Він щиро хотів, щоб вони мали хоч крихту її чеснот і краси, але й нізащо не образив би їх за їхнє загравання, його воно не тішило, навпаки, навіть трохи соромно стало, що опустився до цього. Чудово розумів, що якби належав до товариства Рут, ці дівчата не загравали б з ним. І з кожним їхнім поглядом Мартін відчував, як чіпкі щупальці його класу хапають його і тягнуть униз.

Він покинув зал раніше, ніж опустилася завіса після останньої дії, з наміром глянути на Рут при виході з театру. Там завжди збирається багато народу, і, насунувши кепку на очі, він міг би сховатися за чиєюсь спиною, щоб вона його не помітила. Мартін вийшов одним із перших, але тільки-но вибрав собі зручне місце на краю тротуару, як з’явились оті дві дівчини. Він здогадався, кого вони шукають, і в цю хвилину готовий був проклясти ту силу, що вабила до нього жінок. Дівчата ніби випадково перейшли на той бік, де стояв він, і, змішавшись із юрбою, рушили до нього. Одна з них легенько штовхнула Мартіна і тут ніби вперше помітила його. Це була струнка брюнетка з чорними зухвалими очима. Дівчата посміхнулись, і він теж.

— Здорові були! — сказав він.

Це привітання вихопилось у нього машинально, він так часто вимовляв його при подібних знайомствах. З його приязною, лагідною вдачею він не міг вчинити інакше. Чорноока посміхнулася задоволено й весело, і видно було, що вона хоче спинитись; подруга, яка йшла з нею під руку, захихотіла і теж сповільнила ходу. Мартін довго не роздумував: він нізащо не допустить, щоб Рут побачила його з цими дівчатами. І, цілком природно, наче так і треба було, рушив за чорноокою. О, тут він анітрохи не губився, почував себе, як риба в воді, і тримався королем — жартував, сипав гострими та жаргонними слівцями, як це заведено при таких скороспілих знайомствах. На розі, де людський потік ринув уперед, він спробував завернути у провулок. Але чорноока вхопила його і, тягнучи за собою приятельку, гукнула:

— Чекай, Білле! Ти куди розігнався? Накивати п’ятами хочеш?

Він спинився, сміючись, і повернувся до дівчат. Позаду них рухався натовп, освітлений вуличними ліхтарями. Там, де Мартін стояв, було порівняно темно, і, якби Рут ішла мимо, він міг би бачити її, сам лишаючись непоміченим. А вона напевно мала тут пройти, бо ця дорога вела до її дому.

— Її як звуть? — спитав він сміхотливу дівчину, киваючи на чорнооку.

— Її і питай,— хихикнула та.

— Ну, то як? — звернувся він до брюнетки.

— А тебе, як? Ти ж не сказав,— відрубала вона.

— Бо ти не питала,— посміхнувся він.— А втім, ти вгадала, з першого разу. Мене справді звуть Білл.

— Ану тебе! — Вона палко й визивно глянула йому в очі.— Ні, чесно, скажи.

І знов той самий погляд. Жінки всіх епох дивились на нього її очима. Мартін тільки глянув, а вже твердо знав: коли він наступатиме, вона почне відступати, соромливо і боязко, готова, проте, відразу помінятися ролями, щойно він виявить легкодухість. Та й він був не камінь, дівчина вабила його, і йому були приємні її палкі погляди. О, він знав жінок, чудово знав! Чеснотливі, наскільки можуть бути чеснотливі жінки, що тяжко працюють за мізерну платню, вони не хотіли продавати себе заради легшого життя і пристрасно жадали знайти хоч крихту щастя в світовій пустині, де в майбутньому їх чекало або злиденне, сповнене нескінченної праці існування, або чорна прірва ще гіршої мерзоти,— шлях, який вів туди, був коротший, зате оплачувався краще.

— Білл,— повторив він.— Їй-богу, Білл, і не інакше.

— А не брешеш? — не повірила дівчина.

— Який він Білл! — вставила друга

— А ти звідки знаєш? — спитав він.— Ти що, раніше мене бачила?

— І так видно, що ти нас дуриш.

— Чесно, як тебе звуть? — не вгавала перша.

— Хай уже буде Білл,— здався він.

Вона жартівливо поплескала його по плечу.

— Так я і знала, що брешеш, та все одно ти мені подобаєшся!

Він перехопив її руку і відчув на долоні знайомі подряпини і шрами.

— Давно кинула консервний завод? — спитав він.

— А ти звідки знаєш?.. Ой, леле, він, певно, хіромант! — вигукнули дівчата.

Він перекидався з ними дурними жартами, а перед очима громадились книжкові полиці бібліотеки, де зберігалася мудрість віків. Він гірко всміхнувся недоречності цього образу, і сумніви знов охопили його. Але за всіма цими роздумами та балачками Мартін встигав стежити за людьми, що поверталися з театру. І, нарешті, побачив — освітлена ліхтарями, вона йшла між братом і незнайомим юнаком в окулярах. Серце в нього завмерло. Як довго ждав він цієї хвилини! Йому впало в око щось світле й пухнасте на її гордій голівці, стрункі обриси її постаті, граційність ходи і жесту, яким Рут підбирала сукню, коли переходила вулицю. Вона пройшла мимо, а він лишився в товаристві фабричних дівчат з їхньою претензією на смак у крикливому вбранні, з їхнім жалюгідним намаганням бути охайними й чепурними, з їхнім дешевим одягом,— дешевими стрічками й дешевими обручками на пальцях. Хтось смикнув його за руку і мовив:

— Прокинься, Білле! Що з тобою?

— Що ти сказала?

— Та нічого,— відповіла чорнява, труснувши головою.— Я тільки хотіла сказати...

— Що?

— Було б добре, якби ти знайшов для неї,— кивнула вона на подругу,— кавалера і ми махнули б кудись на соки з морозивом або на каву.

Він раптом відчув якусь духовну нудоту. Занадто вже різкий був перехід від Рут до цієї дівчини. Поруч з її зухвалими очима він побачив ясні, променисті очі Рут, очі святої, що дивились на нього з безмірних висот чистоти, і відчув у собі велику силу. Він вищий від усього цього. Життя має для нього глибший зміст, ніж для цих дівчат, бажання яких не сягають далі морозива і кавалерів. Він згадав, що в думках завжди жив якимсь іншим життям. Цими думками він пробував поділитися, але ні разу не зустрів ні жінки, ні чоловіка, які б його зрозуміли. У своїх слухачів він викликав лише здивування. А коли думки його вищі за їхні, то й сам він, певно, вищий за них. Відчуття сили радувало його; він стиснув кулаки. Раз життя має для нього глибший зміст, то й він од життя мусить вимагати більшого; але не слід багато вимагати від цих дівчат. Що можуть дати йому ці зухвалі оченята? Знав, які думки ховаються в них: про морозиво та ще про дещо. А її неземний погляд обіцяв йому все, чого він прагнув, і ще багато такого, про що він і не мріяв. Її очі обіцяли книги й картини, красу і спокій, всю витончену гармонію вищого буття. В цих чорних очах він угадував найменший порух думки,— наче в годинниковому механізмі, де можна простежити рух кожного коліщатка. Вони кликали до вульгарних, ницих утіх, які вели до пересичення і зрештою до могильної ями. А ті неземні очі манили тайною, незбагненним чудом, вічним життям. У них він бачив відблиск її душі і своєї.

— У програмі одна маленька неув’язка,— сказав він.— У мене побачення.

Дівчина не приховувала свого розчарування.

— Певно, з хворим другом? — ущипливо зауважила вона.

— Ні, справжнє побачення з...— він затнувся,— з дівчиною.

— А ти не дуриш? — спитала вона суворо.

Він глянув їй в очі і відповів:

— Ні, слово честі, правда. Але чом би нам не зустрітись якось іншим разом? Ти так і не сказала, як тебе звуть. Де ти живеш?

— Мене звуть Ліззі,— полагіднішала дівчина, і, взявши його попід руку, пригорнулась усім тілом.— Ліззі Коноллі. А живу я на розі П’ятої вулиці і Маркет-стріт.

Він поговорив з дівчатами ще кілька хвилин і розпрощався. Але додому не пішов,— стоячи під тим самим деревом, де вартував не одну ніч, дивився у вікно й шепотів:

— У мене побачення з вами, Рут. Я призначив його вам!

Розділ VII

Минув цілий тиждень від того дня, коли Мартін познайомився з Рут, а він і досі не зважився завітати до неї. Кілька разів, набравшись духу, він зовсім було зібрався йти, але знов з’являлися сумніви, і рішучість зникала. Мартін не знав, через який час пристойно повторити візит, а спитати було нікого, і він боявся припуститись непоправної помилки. Зрікшись колишніх звичок і колишніх товаришів, він не завів собі нових, і йому залишалися тільки книжки. Читав він стільки, що звичайні людські очі давно вже не витримали б такого навантаження. Але він мав міцні очі й напрочуд міцний організм. Та й розум його, що стільки років не знав абстрактного мислення, був незайманою цілиною, благодатним ґрунтом для посіву. Не стомлений науками, він мертвою хваткою вгризався в книжкову премудрість.

Під кінець тижня Мартінові здалося, що він пережив цілі століття, так далеко позаду лишилися його колишнє життя, колишні погляди. Та йому дуже бракувало підготовки. Він брався за книжки, для розуміння яких потрібні були цілі роки спеціального навчання. Сьогодні він читав якогось античного філософа, завтра — сучасного, і від плутанини суперечливих ідей голова йшла обертом. Так само було з економікою. На одній і тій самій бібліотечній полиці він знайшов Карла Маркса, Рікардо[2], Адама Сміта й Мілля, але незрозумілі йому формули одного ніяк не спростовували тверджень іншого. Він розгубився, а проте хотів усе знати. Він захопився водночас і економікою, і промисловістю, і політикою. Якось, проходячи через Сіті-Хол-парк, він побачив невеличку юрбу, посеред якої кілька розчервонілих чоловіків голосно й палко про щось сперечалися. Він підійшов ближче і почув не знайому досі мову народних філософів. Один з цих був волоцюга, другий — профспілковий агітатор, третій — студент юридичного факультету, а решта — просто аматори дискусій з робітників. Тут Мартін уперше почув про соціалізм, анархізм, єдиний податок і довідався, що існують різні, ворожі одна одній системи соціальної філософії. Він почув сотні нових для себе термінів з таких галузей науки, про які він і гадки не мав при своєму мізерному запасі знань. Тим-то він не міг стежити за суперечкою і лише здогадувався, що ховалося за цими дивними виразами. Був тут чорноокий офіціант з ресторану, теософ, пекар — агностик, якийсь літній чоловік, що приголомшив усіх своєю чудною філософією, за якою «все, що існує, справедливе», і ще один Старий, який безперестанку говорив про космос, про атом-батька й про атом-матір.

У Мартіна Ідена голова розпухла від усього почутого, і він поспішив до бібліотеки — довідатися значення десятка незнайомих слів, що врізалися йому в пам’ять. Звідти він вийшов, несучи під пахвою чотири книжки: «Таємну доктрину» пані Блаватської[3], «Прогрес і бідність», «Квінтесенцію соціалізму» та «Війну релігії і науки». На нещастя, він почав з «Таємної доктрини». Кожен рядок ряснів багатоскладовими словами, яких він не розумів. Сидів на ліжку і частіше дивився в словник, ніж у книгу. Доводилося шукати так багато слів, що, коли вони повторювалися, він вже не. пам’ятав їхнього значення й мусив дивитися знов. Тоді вирішив записувати пояснення слів у блокнот і заповнював сторінку за сторінкою. Але розуміти нічого не розумів. «Таємну доктрину» він читав аж до третьої ранку, щосили напружуючи мозок, проте так і не збагнув жодної суттєвої думки. Він підняв голову — раптом здалося, що кімната гойдається, хилиться й поринає, як корабель на морі. Мартін, вилаявшись, шпурнув «Таємну доктрину» в куток, погасив світло і спробував заснути. Не більше пощастило і з рештою книжок. Не тому, що розум його був безсилий: він міг би опанувати усі ті думки, але бракувало навиків мислення та словесного запасу. Зрозумівши це, він хотів навіть було зовсім нічого не читати, крім словника, поки вивчить напам’ять усі незнайомі слова.

Зате поезія давала Мартіну велику втіху, і він зачитувався тими поетами, кожний рядок яких був йому зрозумілий. Він любив красу і знаходив її тут. Поезія, як і музика, глибоко хвилювала його, непомітно готуючи мозок для майбутньої більш важкої роботи. Сторінки його пам’яті були порожні, і він легко, без жодних зусиль запам’ятовував строфу за строфою; тож незабаром, на свою превелику радість, він міг декламувати цілі вірші, дістаючи насолоду від звучання друкованих рядків, що враз набули нової краси й музики, вимовлені вголос. Одного дни він натрапив на «Класичні міфи» Гейлі і «Міфічну добу» Булфінча[4]. Це було осяяння, сніп яскравого світла в темряві його неуцтва, і він ще жадібніше припав до поезії.

Чоловік за столом уже добре знав Мартіна й завжди, коли Мартін заходив до бібліотеки, вітав його усмішкою та приязно кивав головою. Тим-то Мартін і зважився одного разу на сміливий вчинок. Вибравши кілька книжок, він підійшов до бібліотекаря і, поки той штемпелював його абонементні картки, випалив:

— Слухайте, я хочу у вас щось поспитати!

Бібліотекар посміхнувся й підбадьорливо глянув на нього.

— Коли ви познайомитеся з молодою леді й вона запросила вас до себе, то через скільки днів можна прийти?

У Мартіна від хвилювання аж сорочка прилипла до спини.

— По моєму, коли завгодно,— відповів бібліотекар.

— Ні, бачте, воно не так просто,— заперечив Мартін.— Вона... я... ну, розумієте, її може не бути вдома. Вона вчиться в університеті.

— Ну, тоді ще раз зайдете.

— Я вам не то хотів сказати,— засоромлено признався Мартін, вирішивши цілком здатися на ласку співрозмовника.— Я, знаєте, хлопець простий, у товаристві ніколи не бував. Ця дівчина — зовсім не то, що я, а я нітрохи не такий, як вона. Може, ви думаєте, я клею дурня? — раптом запитав він.

— Ні, ні, що ви,— заспокоїв його бібліотекар.— Правда, ваше запитання не зовсім належить до компетенції довідкового відділу, де я працюю, але буду тільки радий допомогти вам.

Мартін глянув на нього з пошаною.

— От якби я вмів так шпарити, все було б гаразд,— сказав він.

— Як ви сказали?

— Ну, говорити отак, як ото ви — і складно, і чемно, і взагалі...

—А! — сказав бібліотекар, зрозумівши, в чім справа.

— То коли найкраще зайти? Вдень... тільки щоб не перед самим обідом? Чи ввечері? А може, в неділю?

— Знаєте що,— посміхнувся бібліотекар.— Подзвоніть до неї і з’ясуйте це по телефону.

— Так я й зроблю,— сказав Мартін і, вхопивши книжки, рушив до виходу, та на півдорозі обернувся й спитав: — Коли ви розмовляєте з молодою леді, ну, скажімо, міс Ліззі Сміт, то як треба говорити — «міс Ліззі» чи «міс Сміт»?

— «Міс Сміт»,— авторитетно заявив бібліотекар.— Називайте її «міс Сміт», поки не познайомитесь ближче.

Отак проблему було розв’язано.

— Приходьте, коли хочете. Я завжди дома після обіду,— відповіла по телефону Рут на його несміливе запитання, коли можна принести взяті у неї книжки.

Вона сама відчинила йому двері, і її жіноче око відразу зауважило випрасувану складку на штанях і якусь ледь помітну, але певну зміну на краще. Особливо уразило її його обличчя. Він просто пашів здоров’ям, і сила його, здавалося, хвилями захльостувала її, Рут. Вона знов відчула бажання пригорнутися до нього і знов здивувалась, що він так на неї впливає. А в нього знов блаженно запаморочилась голова, коли вони віталися за руку. Різниця між ними полягала лише в тому, що вона була спокійна й опанована, а він почервонів по саме волосся.

Мартін рушив услід за нею так само незграбно, як і тоді, раз по раз спотикаючись на ходу. Та коли вже вони сіли у вітальні, він відчув себе певніше — набагато певніше, ніж сподівався. Це вона додала йому певності і зробила це так делікатно, що стала йому стократ милішою. Спочатку розмовляли про повернуті книжки — про Суїнберна, яким він був зачарований, і про Браунінга, якого він не розумів. Вона переводила розмову з теми на тему, заразом обмірковуючи, як би йому допомогти. Часто думала про це після їхньої першої зустрічі. Вона неодмінно хотіла допомогти йому. Він, як ніхто, збудив у ній співчуття і ніжність, і в тім не було нічого образливого, а швидше щось материнське. Це не було звичайне співчуття, бо від чоловіка, що викликав його, віяло такою мужністю, аж Рут відчувала перед ним підсвідомий дівочий страх, а серце й розум її повнились чудними думками й почуваннями. Знов, як зачаклована, дивилась на його шию і прислухалась до солодкого бажання оповити її руками. Це бажання й тепер здавалося їй непристойним, та потрохи вона вже звикала до нього. Рут і в думці не покладала, що так може народжуватись кохання. Ані що те почуття, яке так раптово захопило її, і є коханням. Просто вона зацікавилась ним як непересічною людиною з величезними прихованими можливостями, навіть була настроєна на філантропічний лад.

Вона не розуміла, що прагне його,— але з ним було інакше. Він знав, що кохає, і за все життя нічого не прагнув так сильно, як тепер її. Досі він любив у поезії красу, і тільки після зустрічі з Рут перед ним широко розчинилися двері в безкраїй світ любовної лірики. Рут дала йому більше, ніж Булфінч і Гейлі. Тиждень тому він проминув би увагою такі, наприклад, рядки: «Сумний юнак, коханням одержимий, за поцілунок він життя віддасть», а тепер вони не виходили у нього з голови. Захоплений неймовірною правдивістю цих слів, він дивився на Рут і думав, що й сам з радістю вмер би за поцілунок. Він сам був тим «юнаком, коханням одержимим», і навіть посвячення в лицарі не сповнило б його більшою гордістю. Нарешті він знав, що таке життя і навіщо він народився.

Коли він дивився на неї і слухав її, думки його смілішали. Він пригадував почуття гострої насолоди від потиску її руки і прагнув зазнати його знов. Поглядом він не раз спинявся на її губах, жагуче бажаючи поцілувати їх. Але в його бажанні не було нічого грубого, земного. З несказанною втіхою ловив він кожен порух її губ, коли вона вимовляла слова. То були не просто губи, як в усіх чоловіків та жінок. Вони були не з плоті і крові. То були уста чистого духа, що вабили його зовсім не так, як губи інших жінок. Він міг би поцілувати їх, прикластися до них своїми губами, але зробив би це з побожним трепетом, з яким цілують ризи господні. Він не розумів, яка переоцінка цінностей відбувалась у ньому, і не знав, що, коли дивиться на неї, в очах у нього горить той самий вогонь, котрий горить у кожного чоловіка, охопленого коханням. Він і не підозрівав, скільки мужності і жаги в його погляді і як глибоко цей теплий пломінь хвилює її душу. Її дівоча цнота підносила його почування, поривала їх на височінь зоряно-холодної чистоти, і він здивувався б, дізнавшись, що полум’я його очей, немов гаряча хвиля, проймає її і теж запалює вогонь. Збентежена, стривожена тим його поглядом, вона кілька разів губила нитку розмови, насилу збираючи докупи уривки думок. Їй завжди легко було говорити, і тепер, не розуміючи, що з нею, вона вирішила, що їй просто не доводилось мати справу з таким незвичайним співбесідником. Вона дуже вразлива, отож не дивно, що ця людина в ореолі прибульця з іншого світу так бентежить її.

[1] Вільям Леккі (1838–1903) — ірландський історик та есеїст. Альфред Маршалл (1842–1924) — англійський економіст.

[2] Девід Рікардо (1772–1823) — англійський економіст. Адам Сміт (1723–1790) — англійський економіст. Мілль — прізвище двох англійських економістів та філософів: Джеймса (1773–1836) і його сина Джона Стюарта (1806–1873).

[3] Єлена Блаватська (1831–1891) — росіянка з походження, засновниця сучасної теософії, релігійного вчення, яке визнає джерелом пізнання інтуїцію.

[4] Булфінч — очевидно, Томас Булфінч (1796–1867), американський письменник.

← Назад | На початок | Вперед →