Мартін Іден (сторінка 3)

Рут увесь час думала про те, як допомогти йому, і хотіла звернути на це розмову. Але Мартін її випередив.

— Чи не могли б ви дати мені раду в одному ділі? — почав він, і, коли вона сказала, що охоче стане йому в пригоді, серце в нього трохи не виплигнуло з грудей від радості.— Пам’ятаєте, того разу я казав, що не можу говорити про книжки і взагалі, бо не вмію? Ну, то я відтоді багацько чого передумав. До бібліотеки хтозна-скільки ходив, але майже всі книжки, за котрі я брався, мені не по зубах. Може, краще почати спочатку? Я не мав коли вчитися. Змалку гнув горба, а оце пішов до бібліотеки, глянув на книжки іншими очима,— та й книжки там були інші,— от і второпав, що читав не то, що треба. На фермах, знаєте, чи там на суднах — там книжки зовсім не такі, як, приміром, тут, у вашому домі. А я лише до них і звик. І все ж — тільки не думайте, що я хвалюся — я не такий, як ті, з ким я водився. Не то щоб я чимось кращий був, ніж інші матроси чи ковбої — бо я, знаєте, і ковбоєм якийсь час був,— але книжки я любив, читав, що тільки до рук потрапляло, і... ну... здається мені, в голові моїй не такі думки крутяться, як у моїх товаришів. Але перейду до діла. Я ніколи не був у такому домі, як ваш. Коли я ото тиждень тому прийшов і побачив оце все і вас, і вашу маму, і братів, і... одне слово, мені сподобалось. Я чув і часом читав про щось таке, а як подивився на ваш дім, побачив, що книжки кажуть правду. Мені сподобалось,— ось що я хочу сказати. Мені захотілося всього того, та й тепер хочеться. Хочеться дихати таким повітрям, як у вашому домі, де кругом повно книжок, картин і красивих речей, де люди розмовляють лагідно, де самі вони чисті, як їхні думки. Те повітря, яким я все життя дихав, просякнуте духом їжі, розмовами про плату за житло, лайкою та пияцтвом. Пам’ятаєте, як ви пішли поцілувати вашу маму? Це було найгарніше, що я бачив за своє життя. А, я ого скільки бачив, більше, ніж будь-хто. Я дуже люблю дивитися, і мені завжди хочеться бачити щось нове і нове.

Але я щось ніяк не дійду до головного. Так от. Я хочу мати таке життя, яким живуть у вашому домі. Життя не тільки для того, щоб надудлюватися, тяжко працювати та валандатися по світу. Але як добитися цього? За що братися, з чого почати? Я вмію працювати. Коли треба працювати до поту, я хоч кому фори дам. Раз уже почав, робитиму вдень і вночі. Мабуть, вам смішно, що я про таке питаю? Я знаю, не слід морочити вам голову своїми питаннями, але мені більше нема кого спитати... хіба що Артура. Може, його й треба було спитати. Якби я...

Він раптом замовк. Його злякала думка, що треба було таки спитати Артура і що він показав себе дурником. Рут відповіла не одразу. Вона була заклопотана тим, що намагалася погодити його плутану мову і примітивні думки з тим, що вона бачила на його обличчі. Їй ніколи не доводилось бачити очей, де відбивалася б така непохитна сила. Ось чоловік, говорили вони, який усе подужає, хоч це якось не в’язалося з безпорадністю його думок. Її власний розум був такий складний і розвинений, що вона не вміла по-справжньому оцінити простоту й безпосередність Мартіна. А проте відчувала силу навіть у сліпих зусиллях його мозку. Він здавався їй велетнем, що корчиться в муках, намагаючись зірвати з себе пута. Коли Рут врешті заговорила, обличчя її світилося співчуттям.

— Ви самі знаєте, чого вам бракує,— сказала вона,— освіти. Вам треба почати спочатку, закінчити середню школу, тоді університет.

— Але на це потрібні гроші,— зауважив він.

— Ах, я й не подумала,— відповіла вона.— Може, у вас є родичі, хтось, хто б вам допоміг?

Він заперечливо похитав головою.

— Батько, мама померли. Є дві сестри; одна заміжня, друга, певно, теж скоро вийде. І брати є, ціла купа,— я наймолодший,— але вони ніколи нікому не допомагали. Усі давно вже розбрелися по світу, дбаючи кожен про себе. Старший помер в Індії. Двоє зараз в Південній Африці, один плаває на китобійному судні, а ще один — акробат, з цирком мандрує, по трапеціях лазить. І я такий самий, як вони. Сам заробляю на себе з одинадцяти літ, відколи мама померла. Та й учитися, певно, буду самотужки. От тільки не знаю, з чого почати.

— Насамперед, гадаю, треба взятися до граматики. Ви говорите...— вона хотіла сказати «жахливо», але стрималася,— не зовсім правильно!

Обличчя в нього спалахнуло і вкрилося потом.

— Я знаю, що балакаю на жаргоні й часто пускаю такі слівця, яких ви не розумієте. Але я тільки їх і вмію казати. У мене в голові сила-силенна інших слів, з книжок, але я не знаю, як їх вимовляти, то й не говорю.

— Важливо не те, що ви говорите, а як ви говорите. Можна, я скажу відверто? Я б не хотіла вас образити.

— Ні! Ні! — вигукнув він, благословляючи її в душі за доброту.— Шпарте. Краще вже почути це від вас, ніж від кого іншого.

— Ну, гаразд. Ваша мова занадто бідна й проста. Вам слід попрацювати над своїм лексичним запасом. Але починати треба з граматики. Я вам зараз принесу підручник.

Коли Рут устала, він пригадав одне з вичитаних правил етикету й теж незграбно підвівся з свого місця, хвилюючись, чи правильно вчинив і чи не подумає вона, що він уже збирається йти.

— До речі, містере Іден,— перш ніж вийти з кімнати, спитала вона,— що таке «надудлюватися»? Це слово я чула від вас кілька разів.

— Надудлюватися? — Засміявся він.— Це значить напиватися — віскі або пива, чого-небудь такого, від чого ви сп’янієте.

— Ще одне,— засміялась вона й собі.— Не кажіть «ви» там, де має бути безособова форма. «Ви» стосується певної особи і в цьому випадку не зовсім точно віддає вашу думку.

— Ніяк не доберу, що ви хочете сказати.

— Ну, от ви зараз сказали мені: «чого-небудь такого, від чого ви сп’янієте». Хіба я сп’янію, я?

— А хіба ні?

— Ну, звичайно,— посміхнулась вона.— Але краще не вплутуйте мене в такі справи. Кажіть: «можна сп’яніти». Це звучить далеко приємніше.

Повернувшись з підручником, Рут підсунула свого стільця ближче до його стільця,— і Мартін подумав, що йому, певно, треба було б їй допомогти. Вона розгорнула книжку, і голови їхні зблизились. Збентежений цією близькістю, він насилу міг стежити за її вказівками. Але коли вона почала пояснювати відміни дієслів, він забув усе на світі. Він ніколи не чув про відмінювання, і ці таємничі закони мови захопили його. Ще нижче схилився він над сторінкою і раптом торкнувся щокою її волосся. За все життя він тільки раз утратив притомність і тепер відчув, що от-от знепритомніє знову. Дух захопило йому в грудях, неначе вся кров ринула з серця під саме горло і душила його, Ніколи Рут не здавалась йому такою доступною. На мить через величезну безодню, що розділяла їх, було перекинуто міст. Але його почуття від того не змаліло. Вона не спустилась до нього. Це він піднявся у хмари й наблизився до неї. Його кохання, як і раніш, було сповнене благоговіння. Відчувши, що закрадається в святую святих, він обережно відхилив голову, щоб уникнути дотику, який проймав його, немов електричний струм. Рут нічого цього не помітила.

Розділ VIII

Минуло кілька тижнів. Мартін Іден вивчав граматику, проглядав порадники гарних манер і жадібно поглинав книжки, що припали йому до душі. З людьми свого класу він не бачився зовсім. Дівчата з «Лотоса» ніяк не могли збагнути, що з ним сталося, і засипали Джіма запитаннями, а деякі хлопці, котрі боксували у Райлі, навіть були раді, що Мартін не приходить на змагання.

Він зробив ще одне відкриття в бібліотечній скарбниці. Граматика роз’яснила йому основи мови, а ця нова книжка — основи поезії, і він заходився вивчати розмір, будову й форму любої йому краси, докопуючись до її джерел. Далі він натрапив на одне сучасне дослідження, де поезія розглядалася як образотворче мистецтво, причому теорія підкріплювалася багатьма посиланнями на найкращі літературні зразки. Жодного роману не читав він так захоплено. І його свіжий, незайманий двадцятилітній розум, підогрітий жадобою знання, вбирав прочитане з невластивою для звичайного студента активністю та енергією.

Коли він тепер оглядався назад, то відомий досі світ — світ далеких країн і морів, кораблів, матросів та повій здавався йому мізерним; але, зливаючись із цим новим світом, старий ширшав, його розум шукав гармонії,

І Мартін з подивом зауважив перші ознаки зв’язку між обома світами. Та й сам він виріс, проймаючись високими думками й красою, які черпав із книжок, і ще більш упевнився, що в тому товаристві, до якого належить Рут та її родина, тільки такими думками й живуть. Там унизу, де жив він, панував бруд, що в’ївся в його життя, і він жадав очиститись, піднестись у ті сфери, де жили вищі класи. З самого малку його гнітив якийсь невиразний неспокій,— він і сам не знав, чого йому хочеться, але марно прагнув чогось, поки не познайомився з Рут. Тепер цей неспокій став таким гострим і болючим, аж нарешті він зрозумів — йому хочеться краси, духовного життя й кохання.

За ці тижні він бачився з Рут кілька разів, і кожна зустріч наснажувала його. Рут допомагала йому в лексиці, виправляла вимову і вчила арифметики. Але бесіди їхні не обмежувались лише наукою. Занадто багато бачив він у житті та й розум мав надто зрілий, щоб задовольнятися тільки дробами, кубічними коренями і граматичним розбором. Часом вони говорили зовсім про інше — про вірші, які він перед тим читав, про поета, якого вона саме вивчала. А коли вона читала уголос свої улюблені рядки, він відчував невимовне блаженство. Ніколи не чув він такого голосу. Він любив кожен звук, що виходив з її вуст, від кожного вимовленого нею слова сильніше билося серце. Це був голос, повний спокою й музики — ніжний, соковитий плід культури й душевного благородства. Слухаючи її, він мимоволі згадував крикливі різкі голоси тубілок і портових повій та не набагато мелодійніші голоси фабричних жінок і дівчат його класу. Одразу ж починала працювати уява, і всі ці жінки довгою низкою проходили в пам’яті, ще більше відтіняючи ореол Рут. Захват його ще більше зростав, коли він бачив, як глибоко проймається вона тим, що читає, який відчуває трепет перед красою поетичної думки. Вона багато читала йому з «Принцеси»[1], і він не раз помічав сльози у неї на очах, до того тонко відчувала вона красу, її зворушення так підносило його, що він сам собі здавався богорівним і, слухаючи її та дивлячись на неї, немов заглядав у лице самому життю, прозираючи в його найглибші таємниці. І, усвідомивши, на яку висоту витончених переживань він злетів, Мартін зрозумів, що це — кохання і що нічого вищого над кохання у світі немає. Лабіринтом пам’яті пропливли всі втіхи й захоплення минулого — сп’яніння від вина, жіночі пестощі, грубий азарт фізичних змагань,— і все це здалося йому низьким і недостойним проти того високого запалу, яким він горів тепер.

Рут усього цього не бачила. У неї не було досвіду в любовних справах. Вона знала про кохання лише з книжок, де події повсякденного життя силою фантазії переносилися в казкове царство нереальності. Їй і на думку не спадало, що цей неотесаний матрос заронив у її серці іскру, яка колись розгориться яскравим усепоглинаючим полум’ям. Вона нічого не знала про спопеляючу силу цього полум’я. Її знання були суто теоретичні; вона уявляла кохання як мерехтливе сяйво зірок, як нечутне спадання роси або дзюркіт тихої річки, як прохолодний оксамит літньої ночі. Для неї це була прихильність, Покірне служіння коханому серед небесного супокою, серед аромату квітів та імлистого сяйва. Вона й гадки не мала про вулканічні пориви, про пекучий жар, що обертає серце на усипану гарячою золою безплідну пустелю. Не знала вона ні тих сил, що таїлися в ній самій, ні сил життя, його глибшій були для неї морем ілюзій.

Ідеал любовного союзу вона вбачала в подружньому щасті своїх батьків і була певна, що одного дня без будь-яких хвилювань і боротьби розпочне таке саме безхмарне, радісне життя з коханим.

Отож на Мартіна їдена вона дивилася як на нову, незвичайну для неї людину і думала, що саме ця незвичайність і справляє на неї таке враження. Це було цілком природно. Таке саме почуття огортало її, коли вона дивилася на диких звірів у зоопарку, спостерігала бурю або здригалася від яскравих стріл блискавки. Було щось космічне в таких явищах стихії, і щось космічне було й у ньому. Він прийшов, обвіяний вітрами безмежних просторів. На обличчі його відбився блиск тропічного сонця, а в залізних м’язах грала первісна сила. Шрами на його тілі були тавром того загадкового світу брутальних людей і брутальних учинків, що починався десь за межами її кругозору. Він був неприборканий, дикий, і потай вона пишалася, що він такий покірний їй. Нею керувало цілком природне бажання Приручити дикуна. Це бажання було несвідоме, і вона навіть не підозрівала, що хоче зліпити з нього подобу свого батька, який здавався їй взірцем довершеності. Звідки було їй, недосвідченій, знати, що космічне почуття, яке він у неї викликав, є найбільшою в світі силою — любов’ю, котра непереборно вабить одне до одного і чоловіка, і жінку, змушує оленів битися на смерть під час парування і навіть атоми з’єднує докупи!

Швидкий розвиток Мартіна викликав у неї подив і цікавість. Несподівано вона відкривала в ньому здібності і задатки, що день у день розпускалися, як розлускається квітка на родючому ґрунті. Вона читала йому Браунінга і не раз була вражена його оригінальним тлумаченням не зовсім прозорих рядків. Вона й не здогадувалася, що, знаючи людей і життя, він далеко частіше, ніж вона, уловлював поетову думку. Його міркування здавалися наївними, хоч нерідко вона захоплювалася сміливим злетом його фантазії на таку широку орбіту серед зоряних просторів, що, неспроможна наздогнати її, вона лише трепетала перед цією незбагненною силою. Потім вона грала йому, і музика відкривала в ньому незмірні глибини. Мартін увесь розгортався назустріч музиці, як квітка назустріч сонцю, і дуже швидко позабув різкі ритми невигадливих матроських танцюльок і навчився цінувати класичний репертуар, який Рут виконувала часто напам’ять. Проте він почував якусь демократичну прихильність до Вагнера[2], а увертюра з «Тангейзера?», після того як Рут пояснила її, прийшлася йому до серця найбільше. В ній він бачив своє життя. Тема Венериного грота нагадувала йому його минуле, а Рут він ототожнював з «Хором пілігримів».

Іноді він ставив такі запитання, що на мить у неї виникав сумнів, чи правильно вона розуміє музику. Зате, коли вона співала, він уже ні про що не питав. Тут вона була бездоганна, і він сидів непорушно, зачарований божественною чистотою її сопрано. Мимоволі пригадувалось жалюгідне попискування й верески фабричних дівчат та надтріснуті голоси охриплих від джину портових повій. Рут співала і грала йому залюбки. Їй, власне, вперше доводилось мати справу з людською душею, і так утішно було ліпити з неї, що хочеш! Їй-бо здавалося, що вона формує Мартінову душу, і наміри в неї були добрі. Крім того, з ним було приємно. Він уже не лякав її. Почуття, що спочатку відштовхувало її,— то був страх перед темною стороною свого ж «я», але тепер цей страх минувся: Несвідомо вона вважала його своєю власністю. Він додавав їй снаги. Вона напружено вчилася, і корисно було часом відірватися від книжкового пилу, подихати свіжим морським повітрям, яким віяло від нього. Сила! Це було те, чого їй бракувало, а він великодушно ділився з нею своєю силою. Опинитися з ним в одній кімнаті, зустріти його на порозі,— уже означало дихати на повні груди. І коли він ішов додому, вона бралася за книжки з новим запалом, зі свіжим запасом енергії.

Вона прекрасно знала Браунінга, але ніколи не думала, що гратися з людською душею небезпечно. Що більше зацікавлювалась вона Мартіном, то палкіше хотіла переробити його життя.

— От візьміть містера Батлера,— сказала вона якось, коли з граматикою, арифметикою і поезією було покінчено.— Спочатку йому не дуже-то щастило. Його батько, банковий касир, прохворівши кілька років, помер в Арізоні від сухот, і містер Батлер,— його зовуть Чарлз Батлер,— лишився зовсім самотнім. Батько його з Австралії, і в Каліфорнії у них нема ніяких родичів. Він пішов працювати до друкарні,— я кілька разів чула від нього цю історію,— спочатку одержував три долари на тиждень. А тепер має щонайменше тридцять тисяч на рік. Як він досяг цього? Він був чесний, сумлінний, працьовитий і ощадний. Не дозволяв собі жодної з тих розваг, якими захоплюються молоді люди. Він узяв собі за правило за всяку ціну відкладати щотижня певну суму. Звісно, незабаром він почав заробляти більше, і в міру того, як зростав його заробіток, зростали й заощадження. Удень він працював, а ввечері ходив до школи. Він думав тільки про майбутнє. Пізніше почав відвідувати вечірні курси. В сімнадцять років уже був складачем і заробляв добрі гроші, але його честолюбству цього було мало. Він хотів зробити кар’єру, а не битися за шматок хліба, і готовий був на будь-які жертви заради майбутніх благ. Він вирішив вивчати право і почав з розсильного в конторі мого батька — подумайте тільки! — за якихось чотири долари на тиждень. Але він уже навчився бути ощадним і навіть з цих чотирьох доларів ухитрявся відкласти дещо.

Рут спинилася, щоб поглянути, яке враження справляє на Мартіна її розповідь. Обличчя його виражало щиру зацікавленість Батлеровою долею, але брови чомусь були нахмурені.

— Що й казати, не фортунило хлопцеві,— зауважив він,— Чотири долари! Як він міг на них жити? На чотири долари не розженешся, це вже точно. Я от, приміром, плачу за харчі й житло п’ять доларів на тиждень і нічого путнього не маю. Він, певно, жив, як той собака. Їв...

— Він сам собі варив на гасниці,— перебила вона.

— Харчувався, мабуть, ще гірше, ніж матроси на поганеньких риболовних суднах. А таких паскудних харчів, як там, здається, ніде немає.

— Але подумайте, чого він досяг тепер! — захоплено вигукнула вона.— Подумайте, які в нього тепер прибутки! Колишнє бідування оплатилося тисячократно.

Мартін суворо глянув на неї.

— Одне тільки можу сказати,— промовив він,— що тепер містер Батлер навряд чи здатен повеселитися. Отак харчуватися роками замолоду — певно, тепер у нього з шлунком не все гаразд.

Вона опустила очі перед його пильним поглядом.

— Б’юсь об заклад, що в нього катар,— з викликом додав він.

— Так,— погодилась вона,— але...

— Слово даю,— провадив Мартін далі,— що він недобрий і надутий, як сич, і на розваги йому наплювати при всіх його тридцяти тисячах на рік. І ще він не дуже любить дивитися, як веселяться інші. Хіба не так?

Вона кивнула головою на знак згоди і поспішила пояснити:

— Він взагалі не з веселих. Розсудливий і серйозний. Він завжди був такий.

— Ще б пак! — вигукнув Мартін.— Мати три-чотири долари на тиждень! Щоб молодий хлопець та сам собі варив страву на гасниці, складав гроші, вдень працював, а вночі вчився! Вічно працювати й ні разу тобі не погуляти, не розважитись, навіть не знати, що воно таке — розвага! Їй-бо, його тридцять тисяч прийшли запізно.

В його жвавій уяві промайнула тисяча подробиць злиденного існування убогого душею ощадливого хлопця, що став солідною людиною з прибутком у тридцять тисяч. Перед його очима, немов у фокусі телескопа, пройшло все життя Чарлза Батлера.

— А знаєте,— додав Мартін,— шкода мені містера Батлера. Тоді він, ясно, був надто молодий і не розумів, що робить, але ж він сам себе обікрав заради отих тридцяти тисяч,— що йому з них? Тридцять тисяч — то купа грошей, але тепер він за них того не купить, що купив би колись, хлопцем, за ті десять центів, що він ото відкладав,— ну, там, цукерок, горіхів чи квиток на гальорку.

Своєрідність його поглядів вражала Рут. Вони були не тільки нові для неї, не тільки суперечили її власним,— в них іще чулася іскра правди, яка загрожувала знищити або докорінно змінити всі її уявлення про світ. Якби їй було не двадцять чотири, а чотирнадцять років, її уявлення, може, й змінилися б. Але їй було двадцять чотири, і, консервативна з природи і виховання, вона вже зрослась із тим оточенням, де народилась і жила. Правда, чудні Мартінові судження попервах бентежили її, але вона приписувала це його оригінальності та незвичайності його життя і скоро про них забувала. Та хоч вона й не погоджувалася з ним, сила його слів, блиск очей і серйозність обличчя хвилювали її й вабили до нього. Вона й гадки не мала, що цей чоловік, який прийшов з чужого їй світу, дуже часто висловлював думки, котрі були надто глибокі для неї й виходили за межі її кругозору. Світ існував для неї лише в межах її кругозору, а обмежений розум вбачає обмеженість тільки в інших. Отож власний кругозір здавався їй дуже широким, і в тому, що їхні думки розходились, вона винуватила Мартінову обмеженість. Рут мріяла навчити його дивитися на все її очима, розширюючи його обрій до кордонів свого.

— Але я ще не скінчила,— сказала вона.— Батько каже, що жоден з його розсильних не працював так, як містер Батлер. Він завжди був дуже сумлінний. Ніколи не спізнювався, навпаки, приходив у контору трохи раніше. Кожну вільну хвилину віддавав навчанню. Вивчав бухгалтерію, вправлявся в друкуванні на машинці, вчився стенографії і, щоб заплатити за уроки, диктував ночами одному судовому репортерові. Незабаром він зробився клерком і став незамінним працівником. Батько оцінив його і, побачивши, що він далеко піде, порадив йому вступити до юридичної школи. Він став адвокатом і, як тільки вернувся в контору, батько відразу ж узяв його молодшим компаньйоном. Це видатна людина. Він уже кілька разів відмовлявся від посади в сенаті Сполучених Штатів і, якби захотів, міг би стати членом Верховного суду. Такий приклад мусить усіх нас надихати. Він показує, що вольова людина може всього добитися в житті!

— Він справді видатна людина,— щиро погодився Мартін.

Але в усій цій історії щось ображало його почуття краси й розуміння життя. Для нього всі ті муки й злидні, що їх зазнав містер Батлер, не були нічим виправдані. Якби він терпів усе це заради любові до жінки або до прекрасного, Мартін зрозумів би його. Одержимий коханням юнак може вмерти за поцілунок, але ж не за тридцять тисяч доларів прибутку! його не захоплювала кар’єра містера Батлера. Зрештою, у ній було щось навіть жалюгідне. Тридцять тисяч на рік — це непогано, але катар шлунка й нездатність бути по-людському щасливим позбавляли їх усякої вартості.

Своїми міркуваннями він спробував поділитися з Рут, але вона тільки жахнулась і остаточно переконалася в тому, що його обов’язково треба перевиховати. В ній говорила та вузькість мислення, яка змушує людину вірити, що її колір шкіри, релігія й політичні переконання — найкращі і що інші люди, розкидані по світу, стоять нижче від неї. Та сама вузькість мислення спонукала стародавнього єврея дякувати богові за те, що він не народився жінкою, а в наш час посилає місіонерів в усі кінці земної кулі накидати свою віру; і вона ж таки викликала в Рут бажання взяти цього чоловіка, який виріс у зовсім інших умовах життя, й перекроїти його за зразком людей її кола.

Розділ IX

Мартін Іден вертався з плавання, поспішаючи до Каліфорнії з нетерпінням закоханого. Коли в нього вийшли всі гроші, він найнявся на судно, що їхало шукати скарби, закопані десь на Соломонових островах. Після довгих восьми місяців продовжувати пошуки визнали недоцільним, і експедиція розпалася. З матросами розплатилися в Австралії, і Мартін одразу сів на пароплав, який ішов до Сан-Франциско. За ці вісім місяців він не тільки заробив досить грошей, щоб кілька тижнів прожити на суші, а й устиг багато чого прочитати і вивчити.

Мартін мав допитливий розум, але, крім здібностей до науки, його спонукала невгамовна натура й любов до Рут. Граматику, взяту в дорогу, він перечитав кілька разів, аж поки опанував її цілком. Тепер він помічав мовні огріхи матросів і подумки виправляв їхні помилки. Він дуже зрадів, спостерігши, що вухо в нього стало чутливе і взагалі розвинулося особливе граматичне чуття. Усякі неправильності різали йому слух, хоча з незвички бувало, що й він припускався неправильних зворотів. Потрібен був час, щоб засвоїти всю цю премудрість.

Покінчивши з граматикою, він узявся за словник і щодня додавав до свого лексикону по двадцять нових слів. Це було нелегке завдання, і, стоячи коло стерна чи на вахті, він без кінця твердив вивчені слова та їхні значення, аж поки не починав куняти. Він пригадував усі поради Рут і повторював про себе ті звороти, в яких робив помилки, щоб призвичаїти свій язик до її мови,— повторював тисячі разів, аж одного дня здивовано помітив, що почав говорити чистіше й правильніше, ніж офіцери й ті джентльмени в каютах, які фінансували експедицію.

У капітана, норвежця з риб’ячими очима, випадково знайшлася повна збірка творів Шекспіра, якого він ніколи не читав. Мартін, узявшись прати йому білизну, дістав дозвіл користуватися безцінними книжками. Шекспірові п’єси так його полонили — багато уривків якось самі по собі вкарбувалися в пам’ять,— що деякий час увесь світ бачився йому у формах та образах єлизаветинського театру; він навіть думати почав білими віршами. Це стало корисним тренуванням для його вуха й навчило його цінувати витонченість англійської мови, хоч заразом він підхопив і чимало архаїзмів.

Вісім місяців проминуло не марно, бо за цей час Мартін не тільки навчився правильно говорити і збагатив свій розумовий багаж, а й пізнав самого себе. З одного боку, він смиренно визнавав своє неуцтво, з другого — відчував у собі великі сили. Помічаючи різницю між собою й товаришами, він розумів, що різниця ота полягає більше в можливостях, ніж в досягненнях. Те, що зробив він, могли зробити й вони, але якесь внутрішнє чуття говорило йому про те, що він здатен на щось більше. Він надзвичайно гостро сприймав несказанну красу світу і жалкував, що Рут не може милуватися цією красою разом з ним. Він вирішив змалювати їй велич Тихого океану. Але раптом у нього спалахнув творчий дух і виникло бажання розповісти про це багатьом, не самій лише Рут. І тут йому сяйнула блискуча, чудова ідея: він писатиме! Він буде одним з тих людей, чиїми очима світ дивиться, чиїми вухами слухає, чиїм серцем відчуває. Він писатиме все — поезію, прозу, романи й нариси, п’єси, як Шекспір. От де кар’єра й шлях до Рут. Адже письменники — це титани світу, куди до них якомусь там Батлеру, що має тридцять тисяч прибутку на рік і міг би стати членом Верховного суду, якби захотів.

Щойно зародившись, ця думка цілком заполонила Мартіна, і вся його подорож до Сан-Франциско була наче сон. Він сп’янів від усвідомлення своєї сили і почував, що здатен зробити все. На широких просторах Великого океану речі здобули перспективу. Вперше цілком виразно перед ним постала Рут і її світ. Він бачив його, як щось конкретне, що можна брати до рук, повертати й досліджувати. Багато було в цьому світі неясного, туманного, але він дивився на цілість, а не на деталі, а також бачив спосіб, як заволодіти всім цим. Писати! Ця думка пекла його вогнем. Він почне одразу ж, як тільки повернеться. Насамперед опише всю експедицію шукачів скарбу й надішле оповідання до якоїсь газети, нічого не сказавши про це Рут, і вона буде приємно здивована, коли побачить його ім’я на газетних шпальтах. Він може водночас і писати, і вчитися. Хіба в добі не двадцять чотири години? Його ніщо не спинить. Він уміє працювати, і всі перешкоди впадуть перед ним. Йому вже не треба буде найматися матросом у плавання; і в уяві він раптом побачив власну яхту. Є ж письменники, що мають власні яхти. Звісно, казав він собі, успіх приходить не зразу — добре, коли він попервах заробить собі хоч на навчання. А потім, пізніше,— важко сказати, коли саме,— як він уже вивчиться й підготується, він напише великі твори, і його ім’я буде у всіх на устах. А найважливіше — для нього в світі немає важливішої й величнішої мети за цю — він доведе тоді, що достойний Рут. Слава теж гарна річ, але ж не заради слави, а заради Рут запалився він цією осяйною мрією. Він не шукач слави, а юнак, одержимий коханням.

Приїхавши до Окленда з грішми в кишені, він знов оселився в своїй комірчині у Бернарда Хіггінботема і взявся до роботи. Навіть Рут не дав знати, що повернувся. Він вирішив піти до неї тільки тоді, як скінчить нарис про шукачів скарбу. Відмовитись від побачення з нею було не так уже важко, бо його охопив огонь творчої гарячки. Крім того, кожен написаний ним рядок повинен був наблизити її до нього. Він не знав, якого розміру твори пишуться до газети, і, взявши за приклад нарис на дві сторінки в недільному додатку до «Оглядача Сан-Франциско», підрахував, скільки там слів. За три дні безупинної роботи він скінчив свій нарис, але коли старанно переписав його великими кривулями, то випадково довідався з узятого в бібліотеці підручника стилістики про існування абзаців і лапок. Раніш він ніколи не чув про такі речі. Він негайно сів наново переписувати нарис, раз у раз заглядаючи в підручник, і за один день засвоїв стільки правил, як писати літературний твір, скільки звичайний школяр не засвоїть і за рік. Коли нарис було переписано вдруге і дбайливо згорнуто в трубку, він несподівано вичитав у газеті серед порад для початківців залізний закон про те, що рукописи не можна згортати в трубку і що писати треба на одному боці аркуша. А він порушив обидва правила. Звідти ж він дізнався, що першорядні газети платять не менш як десять доларів за шпальту. Отже, переписуючи нарис іще раз, він утішався тим, що без кінця помножував десять шпальт на десять доларів. Результат виходив завжди один і той самий — сто доларів, і він вирішив, що писати набагато вигідніше, ніж матроська служба. Якби він двічі не схибив, нарис був би готовий за три дні. За три дні сто доларів! Щоб заробити таку суму, йому довелося б три місяці плавати на суднах. «Треба бути дурним, щоб іти в море, коли можеш писати»,— міркував він, хоч гроші самі по собі не мали для нього особливої цінності. Їхнє значення полягало лише в тому, що вони давали незалежність і змогу купити пристойний костюм, а все це мало наблизити його до стрункої блідої дівчини, яка перевернула все його життя і дарувала натхнення.

Мартін поклав рукопис у великий конверт і адресував редакторові «Оглядача Сан-Франциско». Він гадав, що все одержане редакцією друкується негайно, і, пославши рукопис у п’ятницю, сподівався побачити його в недільному номері. Приємно буде в такий спосіб повідомити Рут про свій приїзд. Тоді ж у неділю він і піде до неї. Тим часом він уже захопився новою ідеєю, яку вважав надзвичайно розумною, дотепною і водночас непретензійною: написати пригодницьку повість для дітей і продати її «Супутникові молоді». Він пішов до читальні і проглянув підшивки цього журналу. Довгі оповідання там звичайно ділили на п’ять частин, приблизно по три тисячі слів у кожній. Але далі він знайшов кілька повістей, поділених на сім частин, і вирішив орієнтуватися на цей обсяг.

Мартін якось служив на китобійному судні, в Льодовитому океані, але плавання, розраховане на три роки, закінчилося через шість місяців, бо судно зазнало аварії. Хоч він мав уяву мрійника, навіть фантазера, але найбільше любив реальне життя і писав тільки про те, що знав. Він добре розумівся на китобійному промислі і, спираючись на власний досвід, вирішив змалювати вигадані пригоди двох хлопчиків — героїв повісті. Це було неважко, і в суботу ввечері він уже скінчив перший розділ у три тисячі слів, чим неабияк потішив Джіма і викликав неприхований глум з боку містера Хіггінботема, який за обідом раз у раз пускав шпильки з приводу «писаки», що завівся в їхній родині.

Мартін мовчав і заздалегідь радів, уявляючи собі, як здивується зять, коли у неділю візьме номер «Оглядача» і побачить там його нарис про шукачів скарбу. Коли настав жаданий день, він схопився дуже рано, сам вискочив до парадних дверей і почав нервово гортати газету. Уважно переглянувши номер вдруге, він поклав його на місце. Добре, що він хоч нікому нічого не сказав. Потім, розміркувавши, вирішив, що газети, очевидно, друкують рукописи не так швидко. Крім того, в нарисі не було нічого злободенного, і редактор, напевно, спочатку напише йому листа.

Після сніданку Мартін знов узявся до своєї повісті. Слова так і текли з-під його пера, хоч він не раз зупинявся, щоб заглянути у словник або в підручник стилістики. Під час таких перерв по кілька разів перечитував написаний розділ, утішаючи себе тим, що, відриваючись від великої справи творчості, він принаймні знайомиться з правилами композиції й потроху привчається надавати форму і вираз своїм думкам. Він писав до сутінків, а потім ішов до читальні й копався в щотижневих і щомісячних журналах аж до десятої години, коли зачиняли бібліотеку. Така була його програма на цей тиждень. Щодня він писав по три тисячі слів, а щовечора поринав у журнали, прицінюючись до повістей, нарисів і віршів, що їх видавці ухвалили до друку. Одно було ясно. Усе, що написали ці численні автори, міг би написати й він, навіть більше; почекайте-но, і він напише таке, що їм не під силу. Йому було приємно прочитати в «Книжкових новинах» статтю про авторські гонорари, де, зокрема, говорилося, що Редьярд Кіплінг одержує долар за слово, а для письменників-початківців — що зацікавило його найбільше — мінімальна ставка в першорядних журналах два центи. «Супутник молоді», безперечно, журнал першорядний, отже, за три тисячі слів, які він написав сьогодні, він матиме шістдесят доларів — двомісячний заробіток на морі!

У п’ятницю ввечері він закінчив повість. В ній була рівно двадцять одна тисяча слів. По два центи за слово — це чотириста двадцять доларів. Непогана плата за тижневу роботу. Таких грошей він ще не мав. Йому навіть нікуди буде дівати їх. Він натрапив на золоте дно. Звідси можна черпати без кінця. Він вирішив придбати собі дещо з одежі, передплатити силу різних журналів і накупити всяких довідників, по які тепер доводиться бігати до бібліотеки. І все ж від чотирьохсот двадцяти доларів лишалося ще чимало. Він довго ламав собі голову, на що б їх витратити, поки не надумав найняти Гертруді служницю, а Мерієн подарувати велосипед.

Здавши на пошту товстий рукопис для «Супутника молоді» і обміркувавши план нарису про ловців перлів, Мартін у суботу після обіду пішов до Рут. Він попередив її по телефону, і вона сама відчинила йому двері. І відразу ж вона пережила знайоме відчуття сили й здоров’я, що йшло від нього. Здавалось, ця сила передавалась і їй, гарячою хвилею розливаючись по її жилах,— і вона аж затремтіла від хвилювання. Він почервонів, торкнувшись її руки і зазирнувши їй у сині очі, але свіжа бронза, якою сонце за вісім місяців вкрило його лице, сховала рум’янець. Проте червону смугу на шиї від тугого комірця не сховав і загар. Побачивши її, Рут ледве стрималася від усмішки. А втім, у неї пропало бажання всміхатися, коли вона глянула на його одяг. Новий костюм — перший костюм, пошитий на замовлення,— дуже добре пасував Мартінові, який здавався в ньому тоншим і стрункішим. Замість кепки він тримав у руках м’якого капелюха, якого вона тут-таки звеліла йому надіти і висловила своє задоволення. Ще ніколи Рут не почувала себе такою щасливою. Ця зміна у ньому була справою її рук, і, сповнена гордості, вона загорілась бажанням допомагати йому й далі. Але найбільша і найприємніша для неї зміна відчувалася в його мові. Він не тільки робив менше помилок, а й говорив не так силувано і вживав багато нових слів. Правда, коли хвилювався чи захоплювався, то знов починав закидати жаргонні слова та часом ще спотикався на тих, що засвоїв недавно. Він розмовляв тепер не тільки легко, а й жваво, дотепно, що її дуже радувало. Нарешті проявився його природний гумор і веселість, за що Мартіна так любили товариші, тоді як досі при ній він був немовби зв’язаний, бо йому бракувало слів і вправності. Тепер він уже не розгублювався, як раніш, і не почував себе зайдою. Та все ж був дуже обачний, обачний у кожній дрібниці, і, лишаючи Рут ініціативу в жартах і вигадках, завжди підтримував її, але сам не вихоплювався наперед.

Він розповів їй про свою нову роботу і про те, що збирається писати для заробітку, а заразом і вчитися. Але був дуже розчарований, не знайшовши у неї підтримки. Рут не поділяла його запалу.

— Бачите,— сказала вона відверто,— література таке саме ремесло, як і всяке інше. Я, звичайно, мало розумію в цій справі, просто висловлюю загальну думку. Не можна стати ковалем, не повчившись років зо три, а то й усі п’ять. Ну, а що письменники заробляють краще, ніж ковалі, то багато хто хоче писати... пробує писати.

— А може, у мене особливий хист до літератури? — сказав він, потай радіючи так вдало складеній фразі. І раптом запрацювала його уява, і він ніби збоку побачив оцю розмову у вітальні, а поруч сотні картин його колишнього життя, грубих і огидних.

Усе це промайнуло перед ним в одну мить, не сповільнивши темпу розмови й не порушивши спокійного плину його думок. На екрані своєї фантазії Мартін бачив себе й милу гарну дівчину; вони сидять одно проти одного, розмовляючи добірною англійською мовою, в затишній кімнаті, серед книжок і картин, де панує цілковита гармонія й культура, де все залите яскравим рівним світлом. А навколо спалахують і відпливають в темні кутки екрана зовсім інші сцени, кожна сцена — картина, а він — глядач, що може роздивлятись яку завгодно. Він бачив ці сцени крізь млу та клуби сірого туману, що танули в пасмах червового іскристого світла. Он ковбої у шинку п’ють вогняне віскі, навкруги лунає непристойна, сороміцька лайка, і він теж п’є й лається брутальними словами, сидить з ними за одним столом; чадять гасові лампи, стукотять фішки, ляскають карти. От він, скинувши сорочку, б’ється з рудим ліверпульцем на баку «Сасквеганни». А от залита кров’ю палуба «Джона Роджерса» того похмурого ранку, коли вибухнув заколот; штурман корчиться в передсмертних муках, револьвер у руці капітана бухає вогнем і димом, а навколо нього падають матроси з перекривленими люттю звірячими обличчями, вигукуючи прокльони. І нарешті знов центральна картина, овіяна чистотою і спокоєм, осяяна рівним світлом: Рут розмовляє з ним серед книжок та картин, виблискує рояль, на якому вона трохи згодом гратиме йому, чути його власні слова:

— А може, у мене особливий хист до літератури?

— Навіть коли людина має хист до ковальства, то хіба цього досить? — засміялася вона.— Я ніколи не чула, щоб хтось став ковалем, не пройшовши спочатку навчання.

— То що ж ви мені порадите? — спитав він.— Але майте на увазі — я справді почуваю, що можу писати. Я не вмію цього пояснити, але це так.

— Вам треба вчитися,— відповіла вона,— незалежно від того, будете ви письменником чи ні. Хоч би яку кар’єру ви собі обрали, вам однаково треба вчитися, і не абияк, а систематично. Вам треба вступити до середньої школи.

— Так...— почав він, але вона перебила:

— Звичайно, ви могли б одночасно й писати.

— Мушу,— похмуро відказав він.

— Чому?

Рут здивовано глянула на нього. Їй не подобалося, що він так уперто стоїть на своєму.

— Тому, що коли не писатиму, то нічого й думати про навчання. Треба ж мені на щось жити, купувати книжки, одежу.

— Я й забула про це,— засміялась вона.— І чого ви не народилися з готовим прибутком?

— Краще вже мати здоров’я й уяву,— відповів він,— а за прибутками діло не стане. Я мушу показати клас перед...— він ледве не сказав «перед вами»,—...перед одною особою.

— Тільки не кажіть «показати клас»! — вигукнула вона з милою гримаскою.— Це так негарно!

Він спалахнув і пробурмотів:

— Це правда. Будь ласка, поправляйте мене завжди.

— Я... з охотою,— нерішуче промовила вона.— У вас так багато гарного, що мені хотілося б бачити вас ще кращим.

Мартін одразу знову став глиною в її руках і палко жадав, щоб вона ліпила з нього, що хоче, а вона прагнула виліпити з нього свій ідеал чоловіка. Коли вона сказала, що в понеділок починаються вступні іспити до середньої школи, він негайно відповів, що складатиме їх.

Потім вона грала і співала йому, а він дивився на неї закоханими очима, захоплюючись нею і дивуючись, чому навколо неї не товпляться сотні поклонників, які б слухали й прагнули її так само, як слухав і прагнув він.

Розділ X

Того дня Мартін лишився обідати у Морзів і, на велику радість Рут, справив добре враження на її батька. Вони говорили про професію моряка, а цю справу Мартін знав як свої п’ять пальців, і містер Морз згодом зауважив, що він — хлопець з головою. Уникаючи грубих виразів і підшукуючи відповідні слова, Мартін говорив повільно й через те краще формулював свої думки. Він почував себе вільніше, ніж рік тому, коли вперше обідав у цьому домі, а його соромливість та скромність навіть подобались місіс Морз, яка була приємно вражена його успіхами.

— Це перший чоловік, що привернув до себе увагу Рут,— сказала вона потім містерові Морзу.— Досі вона була така байдужа до чоловіків, що я вже почала турбуватися.

Містер Морз здивовано глянув на неї.

— То ти хочеш, щоб цей матрос розбудив у ній жінку? — спитав він.

— Я хочу, щоб вона не посивіла старою дівкою. Якщо завдяки Мартінові Ідену вона зацікавиться чоловіками взагалі, це вже буде добре.

— Дуже добре,— наголосив містер Морз.— Але припустімо,— а іноді, моя люба, ми мусимо припускати,— що вона зацікавиться не взагалі, а ним самим зокрема?

— Це неможливо,— засміялася місіс Морз.— Вона на три роки старша від нього, і потім це просто неможливо! Нічого поганого не буде. Покладись на мене.

Отже, роль Мартінові була визначена цілком точно. Тим часом сам він обдумував одну досить екстравагантну витівку, на яку його наштовхнули Артур і Норман. Ішлося про недільну прогулянку за місто на велосипедах, яка навряд чи зацікавила б Мартіна, якби він не довідався, що Рут теж збирається їхати. Він ніколи не їздив на велосипеді, але раз Рут їздить, то йому теж треба навчитися. Тим-то по дорозі додому він зайшов у магазин і купив за сорок доларів велосипед. Цих грошей він і за місяць не заробив би найважчою працею; покупка помітно зменшила його ресурси. Але, додавши сто доларів, що їх він мав одержати від «Оглядача», до тих чотирьохсот двадцяти, які йому повинен був заплатити «Супутник молоді», він навіть зрадів, що так розумно витратив бодай частину цієї суми. Не дуже засмутився він і тоді, коли, спробувавши навчитися їздити на велосипеді, подер собі костюм: тут-таки, з крамниці Хіггінботема, подзвонив по телефону кравцю і замовив собі новий. Потім проніс велосипед вузенькими сходами, які, мов пожежна драбина, тулилися до задньої стіни будинку, і, коли висунув ліжко на середину кімнати, то побачив, що в ній вистачить місця тільки для нього і велосипеда.

У неділю Мартін вирішив було готуватися до іспитів, але нарис про ловців перлів так захопив його, що він цілий день гарячково писав, виливаючи на папір ту красу й романтику, що буяли в ньому. Те, що в недільному номері «Оглядача» не було його оповідання про шукачів скарбів, не зіпсувало йому настрою. Він витав занадто високо і навіть не чув, як його двічі кликали їсти. Так і пішов, не скуштувавши вишуканого недільного обіду, яким містер Хіггінботем незмінно прикрашав свій стіл. Для містера Хіггінботема такі обіди були доказом його життєвого успіху та процвітання, і він супроводив їх коротенькими заяложеними проповідями про мудрість американських звичаїв, які кожному, хто не боїться праці, дають змогу вийти в люди. При цьому неодмінно згадував, що сам він із крамарчука став власником магазину.

У понеділок вранці Мартін, зітхнувши, глянув на незакінчений нарис про ловлю перлів і поїхав до школи на іспит. Коли через кілька днів він пішов довідатися про результати, йому сказали, що він нічого не склав, крім граматики.

— Граматику ви опанували чудово,— сказав професор Хілтон, дивлячись на нього крізь масивні скельця окулярів,— але з інших предметів ви нічого не знаєте, абсолютно нічого. Що ж до історії Сполучених Штатів, то тут ваша безграмотність жахлива, іншого слова не підбереш, просто жахлива. Я порадив би вам...

Професор Хілтон замовк і глянув на Мартіна неприязно й байдуже, як на одну із своїх пробірок. Він був професором фізики, мав велику родину і певний запас знань, завчених, як заучує слова папуга.

— Я вас слухаю, сер,— покірно промовив Мартін, якому хотілося, щоб замість професора перед ним опинився його приятель-бібліотекар.

— Я порадив би вам ще років зо два повчитися у початковій школі. На все добре!

Мартін досить спокійно поставився до цієї невдачі й здивувався, побачивши, як засмутилася Рут, коли він розповів їй про пораду професора Хілтона. Її розчарування було таке очевидне, що йому теж стало жаль, але не так себе, як її.

— Бачите, я казала правду,— мовила вона.— Ви знаєте далеко більше, ніж інші вступники, а от іспитів не склали. Це тому, що знання у вас хаотичні, поверхові. Вам потрібно систематичне навчання, яке неможливе без досвідчених викладачів. Ви потребуєте, ґрунтовної підготовки. Професор Хілтон має рацію, і я на вашому місці пішла б до вечірньої школи. Років за півтора ви скінчите її і зекономите шість місяців. Крім того, вдень ви матимете змогу писати, а коли письменницька праця не дасть вам заробітку, підете кудись на службу.

«Але якщо вдень працювати, а ввечері вчитися, то коли ж мені бачитися з вами?» — хотів було сказати Мартін, однак стримався. Натомість відповів:

— Дуже вже це по-дитячому — ходити до вечірньої школи. Але я згодився б і на таке, якби знав, що справа варта заходу. А вона, по-моєму, не варта. Я сам опаную все набагато швидше, ніж сидячи за шкільною партою. Там я тільки змарную час (він думав про неї, про своє бажання здобути її), а в мене його й так нема. Ні, я не можу марнувати ані хвилини!

— Але вам треба стільки надолужити.— Вона ласкаво глянула на нього, і він у душі назвав себе грубою тварюкою, що посмів їй перечити.— Для фізики й хімії необхідні заняття в лабораторії. Та й з алгеброю і геометрією ви не дасте собі ради без керівника. Вам потрібні досвідчені педагоги-фахівці.

Він з хвилину помовчав, старанно обдумуючи, як відповісти їй, щоб не здатися нескромним.

— Тільки, будь ласка, не подумайте, що я вихваляюся,— почав він.— Цього в мене й на думці нема. Але мені здається, що я маю, так би мовити, природний нахил до навчання. Мене тягне до науки, як качку до води. Самі бачите, як мені легко далася граматика. А я ще багато дечого навчився, ви навіть не уявляєте, як багато. І це ж я тільки беруся за діло. От почекайте, хай-но я почну працювати...— він спинився, не певний, що правильно вимовить це слово,— інтенсивно. Адже ж я тільки починаю ставати на лінію.

— Що значить «ставати на лінію?» — перебила вона.

— Ну, розбиратися, що до чого,— промовив він.

— Ця фраза зовсім позбавлена змісту,— знову сказала Рут.

Тоді він вирішив висловитись інакше:

— Я тільки тепер починаю розуміти в собі напрям.

Цього разу вона, пожалівши його, промовчала, і він вів далі:

— Для мене наука — це як штурманська рубка, де зберігаються морські карти. Те саме я завжди відчуваю і в бібліотеці. Що мають зробити вчителі — так це поступово ознайомити учнів з усіма картами. Вони проводирі — і тільки. Їм нічого не треба брати з голови. Вони нічого не вигадують, нічого не творять. Їхнє діло знати всі карти і роз’яснити їх новакові, щоб він не збився з дороги. А я не зіб’юсь. У мене є чуття орієнтації. Я нюхом чую, де я... знов щось не так?

— Не кажіть «нюхом чую».

— Не буду,— сказав він вдячно.— Але про що я говорив? Ага, про морські карти. Є такий народ...

— Такі люди,— поправила вона.

— Ага. Є такі люди, яким потрібні проводирі, і таких найбільше. А я, мені здається, можу обійтися й без них. Я вже довгенько пробув серед тих карт, знаю, які мені потрібні, які береги маю досліджувати. І сам я досліджу їх набагато швидше. Розумієте, швидкість флоту залежить від швидкості найтихоплавнішого судна. Так само і зі школою. Учителі повинні рівнятися на відсталих учнів, а я сам візьму куди більший розгін, ніж вони з цілим класом.

— «Хто сам іде, той буде перший»[3],— процитувала вона.

«Але я хотів би йти не сам, а з вами»,— мало не вихопився він. Перед його очима розкинувся безмежний світ сонячних рівнин та зоряних просторів, якими він линув разом з нею; він тримав її в обіймах, і її золотаве волосся маяло, торкаючись його обличчя. І в ту ж хвилину він збагнув усю недолугість своєї мови. Боже! Як добрати таких слів, щоб і вона побачила все те, що бачив він! Його пройняло гостре бажання змалювати їй ті видіння, що несподівано промайнули в дзеркалі його уяви. Ага! От воно що! Він знайшов розгадку. Це і є той дар, яким володіють великі митці — письменники й поети. У цьому секрет їхньої величі. Вони вміють передавати словами, що вони бачать, думають і відчувають. Собаки, дрімаючи на сонці, часто скавчать і гавкають уві сні, але не можуть розказати, що примусило їх скавчати й гавкати. Він не раз запитував себе, що б то могло їм снитись. А виходить, він і сам, немов той пес, що спить на осонні, бачить чудесні казкові сни, але не здатний висловити їх Рут. Годі вже спати! Він встане й буде боротися, працювати й учитися, аж поки прозріють очі і розв’яжеться язик, щоб поділитися з нею скарбами своїх видінь. Збагнули ж інші люди таїну слів, зробили їх своїми слухняними рабами, навчилися сполучати їх так, що постає щось нове, і це нове більше, ніж проста сума окремих значень. Він був до глибини душі вражений тим, що зумів на мить прозирнути в таємницю, яка давно не давала йому спокою, і знов перед ним заяскріли сонячні рівнини й зоряні простори... як раптом він спостеріг, що запала тиша і Рут з усміхом в очах дивиться на нього.

[1] «Принцеса» — поема Альфреда Теннісона (1809–1892), англійського поета.

[2] Ріхард Вагнер (1813–1883) — німецький композитор.

[3] «Хто йде один, той буде перший» — слова з твору «Переможці» англійського письменника Редьярда Кіплінга (1865–1936).

← Назад | На початок | Вперед →