Мартін Іден (сторінка 4)

— Я щойно марив наяву,— сказав Мартін, і при цих словах серце його закалатало.

Звідки взялись у нього такі слова? Вони так добре пояснили, чому він замовк. Це просто диво. Ніколи він так чудово не висловлював чудових думок. Але ж він ніколи й не пробував! Ну, звичайно. Тепер усе ясно. Він ні разу не пробував. А от Суїнберн пробував, і Теннісон, і Кіплінг, і всі інші поети. Він пригадав своїх «Ловців перлів». Досі у нього не вистачало духу взятися за велику річ, висловити в ній ту красу, що жила в ньому. Це оповідання можна було б зробити зовсім інакше. Його вразила безмірність краси, що таїлася в його задумі, і, він запалився сміливою думкою. Чому б йому не оспівати всю цю красу в повнозвучних, величних віршах, як це роблять великі поети? А таємний захват і чудо його неземного кохання до Руті Чому б йому не оспівати й це, як інші поети? Вони ж співають про любов! Співатиме й він! Хай йому чорт!..

Ці слова пролунали в його вухах, мов удар грому. Захопившись мріями, він вилаявся вголос. Уся кров кинулася йому в обличчя, і він почервонів по саме волосся під бронзовим загаром.

— Прошу... прошу вибачити,— пробурмотів він.— Я задумався.

— Ви сказали це таким тоном, як говорять: «я молився»,— хоробро спробувала вона пожартувати, але всередині у неї все заніміло.

Уперше в житті Рут почула лайку з уст знайомої людини і була глибоко вражена, не тільки тому, що це суперечило її поглядам і вихованню,— її злякав порив буйного вітру, який раптом увірвався в заповідний сад, де в захистку цвіло її дівоцтво.

Однак вона пробачила йому, сама дивуючись своїй поблажливості. Кінець кінцем, йому можна все пробачити. Йому не поталанило в житті так, як іншим, але він сумлінно намагався надолужити прогаяне. Їй і на думку не спадало, що її вибачливість може мати якусь іншу причину. Вона почувала до нього справжню ніжність, але сама не догадувалась про це. Та вона й не могла догадатись. Проживши до двадцяти чотирьох років спокійно й безтурботно, без єдиної любовної пригоди, вона не навчилася розбиратись у своїх почуттях і, ні разу не запалившись коханням, не розуміла, що запалилась тепер.

Розділ XI

Мартін знов повернувся до своїх «Ловців перлів», що їх давно б уже скінчив, якби раз у раз не переривав роботи, беручись до писання віршів. Він пробував складати любовні поезії, навіяні почуттям до Рут, але жодної не довів до кінця. Він побачив, що оспівувати кохання в прекрасних віршах за один день не навчишся. Опанувати ритм, розмір і будову вірша само по собі було досить складно, та, крім цього, існувало щось незбагненне й невимовне, що він почував у творах всіх великих поетів, але неспроможний був надати своїм. Це був невловний дух поезії, якого він прагнув і шукав, але ніяк не міг осягти. Мартіну він здавався то яскравим полум’ям, то гарячим серпанком, завжди недосяжним, хоч іноді йому щастило впіймати розрізнені уривки і вплести їх у фрази, які лунали в мозку, наче музика, чи пропливали перед очима імлистими образами. Це була справжня фука. Хотілося висловити всю цю неймовірну красу, а виводили якісь прозаїчні, буденні фрази. Мартін читав собі свої вірші вголос. З розміром усе було гаразд, рима й ритм теж звучали бездоганно, але рядкам, на жаль, бракувало вогню і справжнього натхнення. Він не розумів, у чім справа, і часом, зневірившись у своїх силах і впадаючи у відчай, знов брався за нарис. Проза здавалася куди слухнянішим інструментом.

Слідом за нарисом про ловців перлів Мартін написав ще кілька — про професію моряка, про ловлю черепах, про північно-східні пасати. Потім, для проби, почав писати коротеньке сюжетне оповідання, але, захопившись, написав замість одного аж шість і розіслав їх у різні журнали. Він писав одну річ за одною, невтомно працюючи з ранку до пізньої ночі, і кидав роботу тільки для того, щоб піти до читальні, взяти книжки з бібліотеки або відвідати Рут. Усі ці дні Мартін почував себе безмірно щасливим. Життя його було наповнене до краю. Творча гарячка ніколи не залишала його. Радість творення, яку він вважав досі привілеєм богів, була доступна і йому. Все, що його оточувало — запах прілих овочів та нечистих змилків, неохайний вигляд сестри і глузлива фізіономія містера Хіггінботема — все це здавалось якимсь сном. Справжній світ існував тільки в його уяві, і ті оповідання, які він писав, були скалками цього світу.

Дні здавалися надто короткими. Йому так багато треба було вивчити! Він скоротив свій сон до п’яти годин і вважав, що цього цілком досить. Навіть спробував спати тільки чотири з половиною години, але з жалем мусив вернутися до п’яти. Усю решту часу він залюбки віддав би будь-якому із своїх занять: неохоче кидав писати, щоб узятись до навчання, відкладав підручники, щоб піти до бібліотеки, так само з жалем покидав штурманську рубку науки чи відривався від читання журналів, наповнених оповіданнями тих письменників, яким пощастило продати свої твори. Коли Мартін бував у Рут, то щоразу, підводячись, щоб піти, він ніби відривав її від свого серця. А вийшовши, біг прожогом темними вулицями, щоб якнайшвидше вернутися до книжок. Та найважче було закрити підручник алгебри чи фізики, відкласти зошит та олівець і заплющити стомлені очі. Він ненавидів саму думку, що доведеться, хоч на короткий час, вибути із життя, і втішався тільки тим, що через п’ять годин задзвенить будильник. Отже, він втратить лише п’ять годин, а тоді пронизливий дзенькіт вирве його із забуття, і знову настане чудовий дев’ятнадцятигодинний робочий день.

Тим часом минав тиждень за тижнем, гроші в Мартіна кінчалися, а гонорари поки що не надходили. Пригодницьку повість для дітей, надіслану до «Супутника молоді», він через місяць отримав назад. Відмова була висловлена в такій делікатній формі, що Мартін навіть відчув симпатію до редактора. Але до редактора «Оглядача Сан-Франциско» він такої симпатії не почував. Прождавши два тижні, Мартін написав йому. Через тиждень написав знов. Наприкінці місяця він подався до Сан-Франциско, щоб особисто поговорити з редактором. Але цербер в образі рудого хлопчини, що охороняв вхід до кабінету, не допустив його до такої високоповажної особи. Наприкінці п’ятого тижня рукописа повернули поштою без супровідної записки. Не було ні відмови, ні пояснень, нічого. Так само незабаром повернулися і інші рукописи, надіслані ним до провідних газет Сан-Франциско. Тоді Мартін розіслав свої твори до журналів, що видавалися в східних штатах, звідки вони повернулися значно швидше і з друкованою відмовою.

Така сама доля спіткала і оповідання. Мартін перечитував їх кілька разів, і вони йому дуже подобались. Він ніяк не міг зрозуміти, чому їх не беруть, аж поки вичитав якось у газеті, що рукописи завжди треба друкувати на машинці. Так от у чім справа! Звісно, редактори надто заклопотані, щоб гаяти час на розшифровування нерозбірливих почерків. Мартін узяв напрокат друкарську машинку і цілий день вправлявся в друкуванні. Тепер він щовечора передруковував усе, що написав за день, і, крім того, поступово передрукував усі свої старі рукописи. Як же він здивувався, коли й передруковане почало повертатися. Мартінове обличчя набрало затятого виразу, підборіддя войовниче випнулося, і він уперто розсилав і далі рукописи на все нові й нові адреси.

Нарешті йому спало на думку, що самому важко судити про свою працю. Він вирішив перевірити свої твори на Гертруді — прочитав їй деякі з оповідань. Очі в неї заблищали, і вона сказала, з гордістю подивившись на нього:

— Аж не віриться, що ти сам усе то написав.

— Ну, годі,— нетерпляче перебив він.— Та ти скажи, Тобі подобається?

— Аякже! — вигукнула вона.— Так за душу хапає, що не дай боже.

Однак Мартін бачив, що сестра не все зрозуміла в його оповіданнях. Він чекав.

— А скажи-но, Марте,— спитала вона після довгої паузи,— чим усе в них кінчилося? Отой парубок, що обіцяв їй золоті гори, чи він оженився з нею?

І після того як Мартін пояснив їй кінець, який здавався йому цілком очевидним із розвитку сюжету, вона сказала:

— Отож-то й воно. А чого ти так прямо й не написав?

Прочитавши Гертруді з десяток оповідань, він зрозумів, що їй подобаються тільки щасливі кінцівки.

— Дуже гарне оповідання,— сказала вона, випростуючись над балією, і, стомлено зітхнувши, витерла лоб червоною розпареною рукою,— але мені стало якось сумно. Аж плакати захотілось. На світі й так багато сумного. Коли слухаю про гарне, то й самій на душі стає легше. От якби він з нею оженився... Ти не сердишся на мене, Марте? — з тривогою спитала вона.— Я, певно, тому так розстроїлася, що дуже стомлена. А взагалі оповідання чудове, просто чудове. Де ти збираєшся прилаштувати його?

— А це вже інша річ,— засміявся він.

— Ну, а коли все-таки зумієш продати, скільки тобі дадуть за нього?

— Та доларів сто. Менше за такі речі не платять.

— Та ну? От якби ти справді продав!

— Дурні гроші, га? — і додав з гордістю: — За два дні написав. Виходить п’ятдесят доларів на день.

Йому дуже хотілося прочитати свої оповідання Рут, але він не наважувався. Треба почекати, поки щось надрукують, тоді вона побачить, що його праця не пішла намарне. А поки що він учився. Ніколи ще невідоме не вабило Мартіна з такою силою, як під час цих дивовижних мандрів царством знань. Він купив собі підручники з фізики й хімії і водночас з алгеброю вивчав природничі закони. Хоч лабораторні спроби йому доводилося брати на віру, але завдяки своїй буйній уяві він засвоював хімічні реакції краще, ніж середній учень засвоїв би їх на практиці. Мартін поглинав сторінку за сторінкою, схвильований розгадками таємниць природи. Досі він сприймав світ як такий, а тепер починав розуміти його будову, взаємозв’язок енергії та матерії. Раз по раз Мартін знаходив несподівані пояснення давно відомих йому речей. Дія важеля й різних простих механізмів особливо зацікавила його,— на пам’ять одразу прийшли корабельні лебідки та підйомні крани. Збагнув він і основи навігації, що давали змогу судну не збиватися з курсу в безмежному океані. Збагнув тайни бур, дощу й припливу, а довідавшись про причину походження тропічних вітрів, подумав, чи не зарано написав свого нариса про північно-східний пасат. Тепер написав би його краще. Одного дня він пішов з Артуром до Каліфорнійського університету і, затамувавши віддих, трохи не побожно стежив за дослідами у лабораторії і слухав лекцію професора фізики.

Але писати він не кинув. З-під його пера потоком лились оповідання, а він ще знаходив час писати поезії — на зразок тих, що читав у журналах. Одного разу він раптом забув увесь світ і два тижні писав білими віршами трагедію, яку, на його подив, негайно забракували шість редакцій. Захопившись Хенлі[1], він написав цикл віршів про море, наслідуючи «Поеми з лікарняної койки». Це були прості вірші, світлі й барвисті, сповнені романтики й пригод. Він назвав їх «Пісні моря» і визнав за найкраще з усього, що досі написав. Віршів було тридцять, і він закінчив їх за місяць,— писав по одному щовечора, після денної роботи над прозою. На те, що він робив за день, письменникові з середньою продуктивністю потрібно було б цілий тиждень. Праці своєї Мартін не жалів. Та то й не була, власне, праця. Просто він набув дару мови, і всі мрії, всі думки про прекрасне, що довгі роки німували в ньому, ринули на волю нестримним бурхливим потоком.

Своїх «Пісень моря» він нікому не показував і нікуди не посилав. До редакторів він уже втратив довіру. Але не тому не хотів пропонувати «Пісень» до друку. Вони здавалися Мартінові такими прекрасними, що він вирішив їх приховати аж до того блаженного й далекого дня, коли насмілиться показати Рут свої твори. А тим часом носив їх при собі, часто читаючи вголос, поки не вивчив напам’ять.

Кожну мить він жив повним життям, навіть у сні, коли розум його, бунтуючи проти вимушеної п’ятигодинної бездіяльності, сплітав усі думки та події минулого дня в неможливі химерні видіння. Тим-то Мартін ніколи не відпочивав і, якби мав кволіше тіло й не такий здоровий дух, давно б уже надірвав сили. З Рут вони тепер бачились рідко, бо наближався червень, коли вона мала скінчити університет і здобути учений ступінь. Бакалавр мистецтв! На саму думку про це Мартінові здавалося, ніби Рут віддаляється від нього так швидко, що йому ніколи її не наздогнати.

Вона дарувала йому один вечір на тиждень, і, приходячи пізно, він звичайно лишався у Морзів обідати, а потім слухав музику. То були його святкові дні. Вся атмосфера її дому, така несхожа на ту, де він жив, і сама близькість Рут щоразу зміцнювали в ньому намір за всяку ціну досягти цих висот. Так, він прагнув краси і до болю бажав творити,— але, зрештою, тільки заради Рут. Насамперед він був закоханий і все інше підкоряв своєму коханню. Мрія про кохання захоплювала його далеко більше, ніж мрія про знання. Світ видавався дивовижним не тому, що складався з молекул і атомів, які рухала непереможна сила, а тому, що в ньому жила Рут. Вона була найбільшим дивом з усього, що він знав, чим снив і про що мріяв.

Але Мартіна гнітила її недосяжність. Рут була така далека, і він не знав, як до неї наблизитись. Він мав успіх у дівчат і жінок свого кола, однак жодної з них не кохав, а от її покохав. Річ була не в тому, що вона належала до іншого класу. Його кохання підносило її над усіма класами. Вона була особливою істотою, такою особливою, що він не знав, як підступити до неї із своєю любов’ю. Правда, набувши певних знань і навчившись правильно говорити, він трохи наблизився до неї, у них з’явилися спільна мова, спільні теми, спільні смаки, але його любовної туги це не заспокоювало. Його уява закоханого обдарувала її такою святістю, такою непорочною чистотою, що зникала всяка думка про тілесну близькість. Саме кохання відділяло її від нього й робило неприступною. Саме кохання забороняло йому те, чого він палко жадав.

І ось одного дня через безодню поміж ними несподівано було перекинуто міст, і хоч безодня лишилася, але тепер уже здавалася вужчою. Вони їли вишні, великі чорні вишні, сік яких нагадував терпке вино. І згодом, коли вона читала йому уривки з «Принцеси», він випадково помітив у неї на губах сліди вишневого соку. На мить її божественність похитнулася. Вона була істотою з плоті й крові, її тіло підлягало тим самим законам, що і його власне, що й тіло всякої іншої людини. Її губи були такі, як і в нього, і вишні лишали на них такі самі сліди. А раз губи в неї земні, то й уся вона земна. Вона була жінка, звичайна жінка, як і всяка інша. Ця думка вразила його, мов удар грому. Неначе сонце впало з неба, наче хтось осквернив непорочну святиню.

Тоді він зрозумів, що це значить, і серце заколотилось у грудях: домагайся кохання цієї жінки, говорило воно, вона не дух з іншого світу, а звичайна жінка, в якої на губах лишаються плями од вишень. Зухвалість цієї думки жахнула його, але голос розуму й голос серця, зливаючись у переможному гімні, запевняли, що він не помиляється. Вона, певно, відчула в його настрої якусь зміну, бо перестала читати і, глянувши на нього, усміхнулась. Його погляд перебіг з її блакитних очей на губи — та плямка доводила його до божевілля, руки мало не простяглися, щоб обійняти її, як часто обіймали інших жінок у давні бездумні дні. Рут, злегка схилившись до нього, мовби чекала, і Мартінові довелося напружити всю свою волю, щоб стриматись.

— Ви не чули жодного слова,— промовила вона, мило надувши губки.

І враз засміялася, тішачись його збентеженням. Глянувши в її ясні очі, Мартін зрозумів, що вона ні про що не здогадується, і йому стало соромно. Він занадто далеко зайшов у думках. З-поміж усіх жінок, яких він знав, не було жодної, котра б не здогадалась, лише вона одна така. Ото й різниця. Вона була зовсім інша! Мартін дивився на неї, геть приголомшений усвідомленням своєї брутальності, упокорений чистотою Рут, і між ними знову розверзлася безодня. Міст було зруйновано.

Але ця пригода наблизила його до неї. Мартін жив спогадами про той день і в хвилини тяжкого суму шукав у ньому втіхи. Безодня вже не була така широка, як раніш. Він подолав відстань далеко більшу, ніж та, що давала право на звання бакалавра мистецтв. Правда, Рут була втілена непорочність,— він навіть не підозрював, що на світі може бути така непорочність,— проте на її губах лишалися сліди вишневого соку. Так само, як і він, вона підлягала невблаганним законам існування. Щоб жити, повинна була їсти, а промочивши ноги, застуджувалась. Але річ не в тому. Якщо вона могла відчувати голод і спрагу, спеку й холод, то може відчувати любов, любов до чоловіка. А він чоловік! То чому б йому не стати її обранцем! «Це залежить од мене самого,— гарячково шепотів він.— Я доб’юся щастя. Доб’юся ва всяку ціну!»

Розділ XII

Якось надвечір, коли Мартін мучився над сонетом, в який марно силкувався вкласти всю ту красу, що вогнистим туманом повивала його уяву, його покликали до телефону.

— Якась дама тебе запитує. По голосу чути — справжня дама,— глузливо сповістив містер Хіггінботем.

Мартін підійшов до телефону в кутку кімнати, і гаряча хвиля ніби залила його, коли він почув голос Рут. Б’ючись над своїм сонетом, він забув про її існування, але при звуках знайомого голосу кохання вразило його з новою силою, навальною, як удар блискавки. Що за голос! Ніжний і мелодійний, немов далека тиха музика чи кришталево чистий срібний дзвіночок. Звичайна жінка не могла мати такого голосу. В ньому було щось небесне, несьогосвітнє. У радісному захваті він ледве чув, що вона говорила йому, але намагався зовні нічого не показати, бо знав, що в нього вп’ялися тхорячі очі містера Хіггінботема.

Рут не сказала йому нічого особливого. Просто вони з Норманом мали того вечора піти на лекцію, але — така прикрість! — у Нормана розболілася голова, а що квитки вже придбано, то чи не хоче Мартін піти з нею, коли він вільний.

Чи не хоче! Він боявся зрадити голосом свою радість. Яке щастя! Мартін бачив Рут тільки у неї вдома і ніколи не насмілювався запросити її піти з ним куди-небудь. Стоячи коло телефону й розмовляючи з нею, він раптом відчув непереможне бажання віддати за неї життя, і в його збуреному мозку виникли образи геройської самопожертви в ім’я любові. Він кохав її так безтямно, так палко, так безнадійно. Його охопила така шалена радість від думки, що вона піде з ним на лекцію — з ним, Мартіном Іденом,— що йому не лишалось нічого іншого, як умерти за неї. Тільки так зможе він довести своє надзвичайне, високе почуття. Це було знайоме кожному закоханому велике самозречення щирої любові, яке раптом пойняло його вогняним вихором. Умерти за неї, думав він, це значить жити й кохати по-справжньому. А йому минув тільки двадцять один рік, і це було його перше кохання.

Тремтячою рукою він повісив трубку і після глибокого душевного зворушення увесь якось ослаб. Очі його сяяли, лице змінилося, ніби він очистився від земного бруду і став непорочним і святим.

— Побачення на лоні природи? — єхидно спитав зять.— А знаєш, чим це пахне? Попадеш до поліції, голубчику.

Та Мартін не міг одразу спуститися з висот. Навіть цей хамуватий натяк не вернув його на землю. Він був недоступний ні для гніву, ні для образи. Увесь під владою прекрасного видіння, він, наче бог, міг почувати лише глибокий жаль до цього хробака в образі людини. Він навіть не бачив Хіггінботема, а тільки невидюще ковзнув по ньому поглядом. Немов у сні, пішов до своєї кімнати переодягтися. І аж коли зав’язував краватку, до нього долинули якісь неприємні звуки — це сміявся Бернард Хіггінботем. Його глузливий регіт аж тепер дійшов до свідомості Мартіна.

Коли двері будинку Морзів зачинилися за ними, і Мартін разом з Рут почали спускатися з ґанку, його вмить охопило глибоке збентеження. Йти з нею на лекцію було незмірним щастям, але він не знав, як йому поводитись. Не раз помічав, що чоловіки її кола на вулиці ходять з дамами під руку, але не завжди. І тепер він питав себе, чи це тільки ввечері заведено так ходити, а може, це дозволено лише подружжям та родичам?

Перш ніж вони опинилися на тротуарі, Мартін згадав Мінні. Та добре зналася на цих правилах. Коли він пішов з нею гуляти вдруге, вона зауважила, що він іде не з того боку, і зараз же виклала правило, згідно з яким кавалер, гуляючи з дамою, завжди повинен іти з зовнішнього боку тротуару. А коли вони переходили вулицю, Мінні частенько наступала йому на ногу, щоб не забував іти там, де треба. Він не знав, звідки вона взяла це правило і чи справді так прийнято у вищих колах.

В усякому разі, спробувати не завадить, вирішив він і, пропустивши Рут уперед, пішов з зовнішнього боку тротуару. Однак тут постав новий клопіт — чи має він запропонувати їй руку? Йому ще ні разу не доводилося цього робити. Дівчата, яких він знав, ніколи не гуляли з хлопцями під руку. Спочатку вони ходили просто поруч, а познайомившись ближче, дозволяли своєму кавалерові в темних провулках обіймати себе за талію, а самі клали голову йому на плече. Але тут інша річ. Рут не з таких дівчат. Отже, треба поводитись інакше.

Йому спало на думку злегка зігнути свою праву руку — наче випадково, за звичкою. І сталося диво: він відчув її руку на своїй. Солодке тремтіння пробігло по його тілу від цього дотику, і якусь хвилю йому здавалося, що ноги його відділилися від землі, а за спиною виросли крила. Та незабаром нова турбота повернула його на землю. Вони переходили вулицю.

Тепер вів опинився з внутрішнього боку тротуару. Чи треба йому випустити її руку й перейти на другий бік? А коли їм доведеться переходити вулицю вдруге й утретє? Ні, тут щось не так. І він надумав не скакати, як дурний, то туди, то сюди. Але такий вихід його не цілком задовольняв, і, опинившись з того боку, де будинки, він про всяк випадок почав говорити швидко й палко, вдаючи, що за розмовою забув перейти на інший бік.

На Бродвеї Мартіна чекало нове випробування. В яскравому світлі електричних ліхтарів він побачив Ліззі Коноллі і її смішливу подругу. На мить завагався, та одразу ж зняв капелюха й уклонився. Він не збирався соромитися свого кола і в особі Ліззі Коноллі привітав не тільки її. Вона кивнула у відповідь і сміливо глянула на нього гарними насмішкуватими очима, такими несхожими на ясні й ніжні очі Рут. Потім вона подивилась на його супутницю, оцінила її вроду, одяг і вгадала суспільне становище. Він бачив, що й Рут скинула на Ліззі швидкий погляд, м’який і лагідний, як у голубки, але встигла помітити і дешеве її вбрання, і чудернацький капелюшок: — їх носили тоді всі фабричні дівчата.

— Яка гарна дівчина! — промовила Рут трохи згодом.

Подумки Мартін благословив її за ці слова, але вголос сказав:

— Справді? То як на чий смак. По-моєму, не така вона вже й гарна.

— Запевняю вас, що з тисячі жінок не знайдеться й однієї з такими правильними рисами. У неї прекрасне, виточене лице камеї. І очі чудові!

— Невже? — байдуже спитав Мартін, бо для нього на світі була тільки одна чудова жінка, і вона йшла поруч, зіпершись на його руку.

— Якби цю дівчину одягнути як слід і навчити добрих манер, усі чоловіки, та й ви самі, містере Іден, були б зачаровані нею.

— Їй насамперед треба було б навчитися говорити,— зауважив він,— а то більшість чоловіків і не зрозуміли б її. Я певен, що ви не зрозумієте й чверті з її мови, коли вона говоритиме так, як звикла.

— Дурниці! Ви такий же упертий, як Артур, коли хочете щось довести.

— А ви забули, як я розмовляв, коли тільки познайомився з вами? Тепер зовсім інша справа. А тоді я говорив так само, як ця дівчина. Тепер я вже можу вашою мовою довести вам, що її мови ви не зрозумієте. А знаєте, чого в неї така постава? Я тепер часто думаю про такі речі, про які раніш і не згадував, і починаю розуміти... багато дечого.

— Ну, то чого ж у неї така постава?

— Вже кілька років вона день у день стоїть коло машини. Молоде тіло податливе, як віск, і важка праця формує його по-своєму; воно мимоволі звикає до положення, зручного для певної роботи. Я можу з першого погляду визначити ремесло багатьох робітників, коли зустрічаю їх на вулиці. От гляньте на мене. Чому я перевалююсь, коли йду? Тому, що майже все життя провів на морі. А якби всі ці роки я був ковбоєм, то мав би криві ноги. Так само і з цією дівчиною. Ви помітили, який у неї, коли можна так сказати, шорсткий погляд? Бо про неї ніхто ніколи не дбав. Вона мусила сама про себе думати, а в дівчини, якій доводиться самій про себе думати і дбати, очі не можуть бути такі ніжні й лагідні, як... як у вас, приміром.

— Мабуть, це правда,— тихо мовила Рут.— І як це жахливо! Вона така гарна...

Мартін глянув на Рут і побачив у її очах жаль. І зараз же подумав, як сильно кохає її, і відчув вдячність до долі, яка дарувала йому це щастя,— кохати її і йти з нею під руку, простуючи на лекцію.

«Хто ти такий, Мартіне Іден? — питав він себе того вечора, повернувшись додому. Довго й пильно дивився на себе в дзеркало.— Хто ти й що? Де твоє місце? Твоє місце коло такої дівчини, як Ліззі Коноллі. Твоє місце серед легіонів робочого люду, там, де все низьке, вульгарне й бридке. Твоє місце на стайні, серед смороду й бруду. Чуєш запах прілих овочів? Це гниє картопля. Ото нюхай, нехай тобі чорт, нюхай! А ти ще смієш заглядати до книжок, слухати чудову музику, милуватися гарними картинами, правильно говорити, думати про таке, про що не думає ніхто з твоїх товаришів, вернути носа від Ліззі Коноллі і любити дівчину, яка на мільйони миль вища від тебе й живе серед зір! Хто ти й що ти, сто чортів? Невже ти сподіваєшся чогось добитися?»

Він посварився кулаком на себе в дзеркалі і сів на край ліжка помарити трохи з розплющеними очима. Потім витяг зошита й підручника з алгебри і поринув у квадратні рівняння. Минали години, мерхли зорі, за вікном сірів уже світанок.

Розділ XIII

Зробити велике відкриття допоміг Мартінові гурток балакучих соціалістів та філософів з народу, що погожими днями збиралися в Сіті-Хол-парку. Раз або двічі на місяць, проїжджаючи через парк дорогою до бібліотеки, Мартін злізав з велосипеда й слухав їхні суперечки, і щоразу насилу виривався звідти. Тон цих дискусій був зовсім не такий коректний, як за столом у Морзів, і учасники їх не відзначалися поважністю, а чи гідністю. Вони легко втрачали самовладання, обзивали один одного прізвиськами, нерідко кляли й лихословили. Бувало, що й до кулаків доходило. І все-таки, сам не розуміючи чому, Мартін знаходив щось здорове в думках цих людей. Їхні словесні битви сильніше впливали на нього, ніж стриманий, спокійний догматизм містера Морза. Дарма що вони немилосердно калічили мову, вимахували руками, наче божевільні, й нападали на своїх ідейних супротивників з дикунською люттю,— в них відчувалося далеко більше життя, ніж у містера Морза та його улюбленця містера Батлера.

Мартін не раз чув, як у парку посилалися на Герберта Спенсера[2], а одного дня з’явився й послідовник цього мислителя — жалюгідний волоцюга в засмальцьованому піджаку, застебнутому під саме горло, щоб приховати голе тіло. Закипів запеклий бій. Серед диму безлічі цигарок і частих плювків тютюновою жуйкою волоцюга легко відбивав удари, і навіть коли один робітник-соціаліст глузливо крикнув: «Нема бога, крім Непізнанного, і Герберт Спенсер пророк його», він теж зумів йому відповісти. Мартін не дуже розумів, про що точиться суперечка, але того ж дня поїхав до бібліотеки і взяв там «Основні засади» Спенсера, про які не раз згадував той волоцюга.

Отак і почалося велике відкриття. Мартін якось уже брався за Спенсера, проте, почавши з «Основ психології», зазнав ганебної поразки, так само як і з пані Блаватською. Він нічого не зрозумів і повернув книжку недочитаною. Одначе цього вечора, після алгебри й фізики та спроби написати новий сонет, він ліг у постіль і розгорнув «Основні засади». Ранок застав його за читанням. Спати він не міг. І навіть не писав того дня. Читав у ліжку, аж поки у нього не заболіли боки, а тоді вклався на підлозі і, тримаючи книжку над головою, читав далі, то лежачи горілиць, то перевертаючись із боку на бік. Наступну ніч проспав, а вранці сів писати, але книжка знов спокусила його, і решту дня він тільки читав, забувши про все на світі — навіть про те, що цей вечір мав провести з Рут. Опам’ятався лише тоді, коли Бернард Хіггінботем, рвонувши двері, крикнув, чи не думає він, що тут у них ресторан.

Мартін Іден змалку відзначався допитливістю. Він хотів про все знати і, власне, тому вирушив у мандри по світу. А тепер, читаючи Спенсера, він довідався про таке, чого ніколи не знав і ніколи б, мабуть, не дізнався, хоч би скільки плавав різними морями. Він лише ковзав по поверхні речей, спостерігаючи окремі явища, об’єднуючи розрізнені факти й роблячи неглибокі узагальнення, але не бачив ніякої системи в цьому химерному й безладному світі випадковостей. Стежачи за птахами, він часто розмірковував про механізм їхнього льоту, однак ніколи не задумувався над тим процесом розвитку, внаслідок якого з’явилися живі літаючі істоти. Він навіть не підозрівав, що міг бути такий процес. Що птахи мали звідкись виникнути, таке йому й на думку не спадало. Вони завжди були. Вони існували, та й годі.

З усім іншим було так само, як і з птахами. Не маючи освіти й певної підготовки, він марно брався за філософію. Середньовічна метафізика Канта[3] нічого не відкрила йому, а тільки похитнула віру в свої розумові здібності. Так само й спроба ознайомитися з питанням еволюції обмежилася занадто спеціальною працею Роменса. Нічого не второпавши в цій книжці, він зрозумів лише одно,— що цю суху, як порох, теорію вигадала купка людців за допомогою величезної кількості хитромудрих слів. Аж тепер йому стало ясно, що еволюція — це не гола теорія, а загальновизнаний процес розвитку, і що думки вчених розходяться лише в тому, яким шляхом він іде.

Спенсер об’єднав усе це в єдину систему, довів прості істини, і всесвіт перед здивованими очима Мартіна постав з такою реальністю, немов це була модель корабля у скляній банці, з тих, що то часом роблять матроси. Тут не було ні примх, ні випадковостей. Все підлягало законові. Згідно з законом, птах літає, а колись, згідно з тим самим законом, згусток плазми почав рухатись, випустив лапки та крильця і став птахом.

Мартін підіймався з щабля на щабель у своєму розумовому розвитку і тепер досяг найвищого. Усі таємничі явища розкривалися перед ним, і раптове пізнання суті речей п’янило його. Вночі, уві сні, він жив серед богів, марячи грандіозними видіннями, а вдень, немов сомнамбула, бродив з відсутнім поглядом, задивлений у щойно відкритий йому світ. За столом він не чув розмов про буденні дрібниці, жадібним розумом шукаючи причин і наслідків у всьому, що спостерігав. У м’ясі, що лежало на тарілці, він убачав енергію сонячного проміння, і в зворотному напрямку, через усі перетворення намагався простежити її шлях до самого джерела десь за сто мільйонів миль, або прозирав її дальший вияв у русі своїх рук, що різали м’ясо, в мозку, що наказував м’язам рухатися, і, зрештою, знаходив у своєму мозку ту саму Енергію сонячного проміння. Захоплений своїми думками, він не чув, як Джім пробурмотів: «Геть схибнувся хлопець», не помічав стурбованого обличчя сестри, ані того, як Бернард Хіггінботем багатозначно покрутив пальцем коло свого лоба.

Найбільше вражав Мартіна взаємозв’язок між науками — всіма науками. Він цікавився кожним явищем, і все, що засвоював, ховалося десь по різних комірчинах його пам’яті. Він добре розумівся, скажімо, на мореплавстві. Досить добре знав і жінок. Але ці дві окремі комірчини пам’яті ніяк не сполучались. Сама думка, що між жіночою істерикою й гойданням судна може бути якийсь зв’язок, здалася б Мартінові смішною й безглуздою. Однак Герберт Спенсер показав йому, що це зовсім не смішно, а навпаки — тут не може не бути зв’язку, що все в світі, від найдальших зірок у безмежних просторах до міріад атомів у піщинках під нашими ногами, зв’язане між собою.

Цей новий погляд на речі дуже дивував Мартіна, і він мимоволі почав шукати взаємозв’язку між усім сущим на нашій планеті — та й на інших також. Він складав цілі списки зовсім відмінних речей і не міг заспокоїтися, поки не встановлював між ними певного зв’язку — між коханням, поезією, землетрусами, вогнем, гримучими зміями, веселкою, самоцвітами, потворністю, сонячною загравою, левиним риком, світильним газом, людожерством, красою, убивством, важелями, точкою опори і навіть тютюном. Тепер усесвіт постав перед ним як єдине ціле, і він блукав його шляхами, стежками та хащами, але не як мандрівник, що заблудився і шукає виходу з таємничих нетрів,— ні, він спостерігав невідоме, заносив на карту і вивчав усе, що тільки можна було вивчити. І що більше набував знань, то дужче захоплювався світом і власним життям у цьому світі.

— Дурень ти! — казав він, дивлячись на себе в дзеркало.— Ти хотів писати й ти писав, а хіба мав ти про що писати? Ну, що в тебе було? Жменька дитячих думок, якісь недозрілі почування, неясне уявлення про красу, непроглядна тьма неуцтва, серце, ладне розірватися від кохання, та честолюбність, безмірна, як твоє кохання, і безнадійна, як твоя темнота. І ти хотів писати! Ти ж тільки тепер починаєш набувати щось таке, про що варто писати. Ти хотів творити красу, але як міг ти творити красу, не збагнувши її природи? Ти хотів писати про життя, а сам не розумів його суті. Ти хотів писати про світ і закони буття, а світ був для тебе китайською грамотою, і вся твоя писанина тільки доводила б, що ти не знаєш його законів. Але не журися, Мартіне! Ти ще будеш писати. Ти знаєш мало, дуже мало, але ти на правильній дорозі і скоро знатимеш більше. Якщо тобі пощастить, то колись ти пізнаєш майже усе, що можна пізнати. Отоді ти будеш писати!

Він розповів Рут про своє велике відкриття, але вона не виявила ентузіазму. Вислухала його мовчки, бо, очевидно, знала все це й раніше. Ця незворушність її дуже здивувала б його, коли б він не зрозумів, що для неї тут не було нічого нового. Артур і Норман, виявилося, були прихильниками теорії еволюції і читали Спенсера, хоч він, видимо, і не справив на них особливого враження. А патлатий юнак в окулярах — Вілл Олні — глузливо засміявся, коли заговорили про Спенсера, і повторив уже знайомий Мартінові дотеп: «Нема бога, крім Непізнанного, і Герберт Спенсер пророк його».

Проте Мартін вибачив йому цю насмішку, бо почав переконуватися, що Олні зовсім не закоханий у Рут. А згодом він неабияк вразився, побачивши з різних дрібниць, що Олні не тільки байдужий до дівчини, а просто-таки відчуває до неї якусь неприязнь. Мартін ніяк не міг цього зрозуміти. Це був феномен, який не пов’язувався з іншими явищами світу. Мартінові стало навіть шкода юнака, бо, певно, якась природна вада не дозволяла йому оцінити вроду й чарівність Рут. Кілька разів, у неділю, вони їздили на велосипедах за місто, і Мартін мав Нагоду пересвідчитися, що між Рут і Олні встановилося збройне перемир’я. Олні приятелював з Норманом, лишаючи Артура й Мартіна в товаристві Рут, за що Мартін був йому щиро вдячний.

Ці неділі були для Мартіна великими святами, бо давали йому змогу бути коло Рут, а крім того, ставили його в один ряд з молодими людьми її класу. Хоч ці люди здобували систематичну освіту протягом довгих років, Мартін відчував, що інтелектуально доріс до них, а розмови з ними було для нього чудовою практикою в літературній мові, яку він так старанно вивчав. Книжки про добрі манери він уже давно покинув, покладаючись тепер на свою спостережливість. Окрім тих хвилин, коли він чимось захоплювався, Мартін пильно стежив за своїми новими друзями, переймаючи різні тонкощі поводження в товаристві.

Мартіна дивувало, що Спенсера взагалі мало хто читав. «Герберт Спенсер,— сказав бібліотекар,— о, це великий ум». Але сам він щось не вельми був обізнаний з цим великим умом. Якось за обідом у Морзів Мартін у присутності містера Батлера завів мову про Спенсера. Містер Морз різко нападав на агностицизм англійського філософа, але признався, що «Основних засад» не читав, а містер Батлер заявив, що в нього на Спенсера не вистачило терпіння і що він не прочитав жодного рядка з його творів, чудово обходячись без цього. Мартіна охопив сумнів, і якби він був не такий самобутній, то, можливо, пристав би на загальну думку й відмовився від подальшого вивчення Спенсера. Але світогляд цього філософа здавався йому незаперечним, і для Мартіна зректися Спенсера було однаково, що мореплавцеві викинути за борт компас і карти. Тим-то Мартін почав докладніше вивчати теорію еволюції, опановуючи її дедалі глибше і знаходячи підтвердження поглядів Спенсера у тисячі інших письменників. Що більше він учився, то ширше розгорталися перед ним ще не досліджені галузі знання, і він усе частіше нарікав, що в добі лише двадцять чотири години.

Дні й справді були надто короткі, і невдовзі Мартін кинув алгебру та геометрію. До тригонометрії він навіть і не брався. Далі викреслив із своєї програми хімію і залишив тільки фізику.

— Я не фахівець,— виправдувався він перед Рут,— і не збираюся стати фахівцем. На світі так багато всяких наук, що за життя і десятої частки їх не опануєш. Я хочу мати загальну освіту. Коли мені будуть потрібні які-небудь спеціальні відомості, я загляну в книжку.

— Але це зовсім не те, що знати самому,— заперечила Рут.

— А навіщо знати? Можна користуватися працями фахівців. Для цього вони й існують. От коли я прийшов, у вас працювали сажотруси. Це теж фахівці, і коли вони скінчать свою роботу, ви матимете чисті димарі, хоч і не знаєте, як збудовано груби.

— Боюсь, що порівняння невдале.

Вона пильно подивилась на нього, і він уловив докір в її погляді й голосі. Але він був певен своєї слушності.

— Усі філософи, що задумувалися над загальними проблемами, усі найвидатніші уми світу фактично завжди спиралися на праці фахівців. Так само робив і Герберт Спенсер. Він узагальнив те, що відкрили тисячі дослідників. Йому б треба було прожити тисячу життів, щоб дійти до всього самому. А Дарвін? Він використав те, що вивчили садівники і скотарі.

— Ваша правда, Мартіне,— сказав Олні.— Ви знаєте, що вам потрібно, а Рут не знає. Вона не знає навіть, що їй самій потрібно. Авжеж,— провадив він далі, не даючи Рут заперечити.— Я знаю, ви називаєте це загальною культурою. Але хіба не однаково, що вивчати заради тієї загальної культури? Можете вивчати французьку або німецьку мови, можете замість них вивчати есперанто,— ви все одно набудете так званої «загальної культури». Або візьміться за грецьку й латинську мови, хоч вони вам ніколи ні на що не здадуться, однак культуру це вам дасть. Ось два роки тому Рут вивчала англосаксонську мову й мала великі успіхи, а тепер вона пам’ятає тільки один рядок: «Коли поллють рясні дощі у квітні»[4]. Так, здається? От і маєте «загальну культуру»,— засміявся він, знов не даючи їй сказати й слова,— знаю, знаю. Адже ми вчилися на одному курсі.

— Ти так говориш про культуру, наче це засіб, а не мета! — вигукнула Рут.— Очі в неї блищали, на щоках горіли червоні плями.— Культура самоцінна.

— Але Мартінові не це потрібно.

— Звідки ти знаєш?

— Мартіне, що вам потрібно? — спитав Олні, круто обернувшись до нього.

Мартін зніяковів і благально подивився на Рут.

— Справді, скажіть, що вам потрібно,— попросила Рут.— Це розв’яже нашу суперечку.

— Ну, звісно, мені потрібна культура,— нерішуче промовив Мартін.— Я люблю красу, а культура дасть мені змогу тонше й глибше розуміти її.

Рут кивнула головою з виглядом переможця.

— Дурниці! І ти сама це чудово знаєш,— заявив Олні.— Мартін прагне кар’єри, а не культури. Те, що в його випадку кар’єра зв’язана з культурою, простий збіг. Якби він хотів стати аптекарем, культура була б йому ні до чого. Але Мартін хоче стати письменником, тільки боїться сказати це, щоб ти не зазнала поразки в нашій суперечці. А чому Мартін хоче стати письменником? Тому, що в нього нема грошей. Ти можеш забивати собі голову і саксонщиною, і «загальною культурою», бо тобі не треба самій прокладати шлях у житті. Про це дбає твій батько. Він купує тобі одежу й усе інше. Чого варта вся наша освіта — твоя й моя, Артурова і Норманова? Ми просякнуті «загальною культурою», але, якби наші батьки сьогодні збанкрутували, ми завтра б мусили складати іспити на шкільного вчителя. Ти, Рут, щонайбільше могла б тоді стати сільською вчителькою або ж викладачкою музики в пансіоні для дівчат.

— А що б ти робив? — спитала Рут.

— Нічого путнього. Міг би заробляти півтора долара на день фізичною працею, а може, найнявся б репетитором у заклад Хенлі, щоб натаскувати тупаків до екзаменів. Кажу «може», бо через тиждень мене, певно, вигнали б за цілковитою непридатністю.

Мартін уважно стежив за розмовою, і думаючи, що Олні має рацію, водночас сердився на нього за безцеремонне ставлення до Рут. В голові його під час цієї суперечки складався новий погляд на кохання. Розум не має нічого спільного з коханням. Правильно мислить кохана жінка чи неправильно — то байдуже. Кохання вище за розум. Хай Рут не розуміє, як потрібно йому вибитися в житті, вона не стала через те менш чарівною. Вона чарівна, і хоч би що там вона думала, це не має ніякого відношення до її чарівності.

— Що ви сказали? — звернувся він до Олні, який своїм запитанням перепинив течію його думок.

— Я кажу, що у вас, певно, вистачить розуму, щоб не братися до латині.

— Латинь дає не просто культуру, вона розвиває мислення! — вигукнула Рут.

— Ну, то як, Мартіне, будете вивчати латинь? — не вгавав Олні.

Мартін почував себе дуже незручно. Він бачив, що Рут з нетерпінням чекає його відповіді.

— Боюся, що в мене часу не стане,— сказав він нарешті.— Я хотів би, але часу не стане.

— От бачиш, Мартінові зовсім ні до чого ваша «загальна культура»,— тріумфував Олні.— Він хоче чогось добитися, вийти в люди.

— Але ж латинь тренує розум, дисциплінує його. Це найкращий спосіб дисциплінувати розум.— Рут подивилась на Мартіна, ніби сподівалася, що він змінить свою думку.— Ви бачили, як футболісти тренуються перед відповідальною грою? Латинь для мислителя — саме таке тренування.

— Маячня! Так нам говорили, коли ми були малі. Але одного нам тоді не сказали, ми дійшли до цієї істини згодом самотужки.— Олні помовчав трохи задля ефекту й докінчив: — Джентльмен повинен вивчати латинь, але знати латинь йому зовсім необов’язково.

— Це нечесно! — вигукнула Рут.— Я так і знала, що ти обернеш усю розмову на жарт.

— Але погодься, що жарт дотепний,— відказав Олні.— До того ж це правда. Латинь знають тільки аптекарі, юристи та викладачі латині. І коли Мартін хоче бути кимсь із них, я беру свої слова назад. Але до чого тут Герберт Спенсер? Мартін відкрив Спенсера і в захваті від нього. Чому? Тому, що Спенсер щось дав йому. А от тобі чи мені Спенсер нічого не може дати. Та нам нічого й не треба. Ти одного дня вийдеш заміж, а мені взагалі нічого буде робити, як тільки наглядати за повіреними й агентами, котрі дбатимуть про капітал, який я одержу від батька.

Олні рушив було до дверей, але, спинившись, випустив свій останній заряд:

— Слухай, Рут, дай Мартінові спокій. Він сам чудово знає, що йому треба. Ти ж бачиш, чого він уже досягнув. Коли я дивлюсь на нього, мені стає прикро й соромно за себе. Він і тепер знає про світ, життя й призначення людини куди більше, ніж Артур, Норман, я або ти, незважаючи на всю нашу латинь, французьку та англосаксонську, незважаючи на всю нашу так звану «культуру».

— Але Рут моя вчителька,— по-лицарському заперечив Мартін.— Якщо я й навчився дечого, то тільки завдяки їй.

— Дурниці! — неприязно глянув Олні на Рут.— Може, ви скажете, що й Спенсера читали за її порадою? Таж про Дарвіна й теорію еволюції вона знає не більше, ніж я про алмазні копальні царя Соломона! Пригадуєте, ви ошелешили були нас своїм тлумаченням якогось місця із Спенсера — відносно неозначеного, безладного й однорідного? От спробуйте пояснити це їй і побачите, що вона не зрозуміє ані слова. Бо то ж, бач, не культура. Коротше кажучи, Мартіне, якщо ви почнете довбати латинь, я втрачу до вас повагу.

Весь цей час, хоч і зацікавлений розмовою, Мартін відчував якесь невдоволення. Йшлося про навчання й уроки, про початки знань, і загальний школярський тон суперечки ніяк не в’язався з тими великими питаннями, що хвилювали Мартіна, змушуючи його чіпко схоплювати всі життєві явища, проймаючи якимсь космічним трепетом від невиразного передчуття своєї майбутньої перемоги. Він порівнював себе з поетом, викинутим на берег невідомої країни, який, приголомшений навколишньою красою, марно намагається оспівати її чужою йому мовою диких тубільців. Так було і з ним. Він відчував у собі болісне прагнення пізнати великі світові істини,— а натомість мусив гаяти час на школярські спірки про те, чи треба вивчати латинь.

«На біса мені латинь? — говорив Мартін собі того вечора, дивлячись у дзеркало.— Хай мертві лишаються мертвими. З якої речі ту красу, що горить у мені, я віддаватиму мертвим? Краса жива й вічна. А мови з’являються і щезають. Вони прах мерців».

Мартін подумав, що навчився добре формулювати свої думки, і, лягаючи спати, міркував над тим, чому стає таким недорікуватим у присутності Рут. При ній він обертався на школяра і говорив, як школяр.

— Дайте мені час! — промовив він уголос.— Дайте мені тільки час!

Час! Час! Час! То була його безнастанна скарга.

Розділ XIV

Незважаючи на всю свою любов до Рут, Мартін вирішив не братися до латині, але Одні тут був ні при чому. Мартінові дорогий був час. Так багато було важливішого, ніж латинь, так багато наук владно кликали його. До того ж він мусив писати. Мусив заробляти гроші. Проте його ніде не друкували. Щось із двадцять рукописів без кінця-краю мандрували по різних редакціях. Чому ж друкували інших письменників? Він по кілька годин просиджував у читальні, переглядаючи те, що писали інші, пильно й критично вивчав чужі твори, порівнював їх зі своїми і намагався розкрити таємницю, яка допомагала цим письменникам продавати свої твори.

Він був вражений, яка сила далеких од життя вигадок потрапляє на сторінки журналів. У цих оповіданнях не було ні світла, ні барв. Не було ані найменшого подиху, і все ж за них платили по два центи за слово, двадцять доларів за тисячу слів — так було сказано в газетному оголошенні. Його дивувала безліч коротких оповідань, написаних, правда, легко й дотепно, але позбавлених будь-якої життєвої правди. Життя таке дивне, таке чудесне, а в цих оповіданнях ішлося про саму буденщину. Мартін відчував силу й велич життя, його жар і трепет, його бентежний дух — от про що варто було писати! Йому хотілося оспівати відважних, що йдуть назустріч небезпеці, юнаків, одержимих коханням, гігантів, які відчайдушно борються серед жахів і страждань, примушуючи життя тріщати під їхнім могутнім натиском. А журнальні оповідання оспівували всіляких містерів Батлерів, нікчемну гонитву за доларами і дрібні любовні переживання буденних сіреньких людців. «Може, це тому, що самі редактори журналів — дрібні, нікчемні людці? — питав він себе.— Може, всі ці письменники, редактори й читачі просто бояться життя?»

Найбільше його непокоїло те, що він не був знайомий ні з редакторами, ні з письменниками. Він не тільки не знав жодного письменника, а навіть не знав нікого, хто коли-небудь пробував писати. Нікому було поговорити з ним, дати йому пораду. Його навіть почав брати сумнів, що редактори — живі люди. Вони здавались йому коліщатками якоїсь машини. Саме так, машини. В оповіданнях, нарисах і віршах він виливав свою душу і віддавав їх на суд машини. Акуратно згортав рукопис, вкладав разом з марками на відповідь у довгий конверт, запечатував, наліплював ще одні марки зверху і кидав у поштову скриньку. Рукопис мандрував по країні, а через деякий час листоноша повертав його Мартінові в іншому довгому конверті, на якому були наліплені послані ним марки. Очевидно, ніякого редактора й не було, а був якийсь хитромудрий апарат, що перекладав рукопис з одного конверта в інший і наліплював марки. Це нагадувало автомат, куди кидають монетку,— в ту ж мить звідти вискакує жувальна гумка або плитка шоколаду, залежно від того, в яку щілину опустити монету. Так само було з редакційною машиною: з одного отвору випадають чеки на гонорар, з другого — листи з відмовою. Досі він весь час попадав у другий отвір.

Листи ці особливо підкреслювали жахливу механічність усього процесу. Це були друковані стандартні відповіді, і він уже мав їх кількасот — по двадцять, а то й більше на кожен рукопис. Якби він одержав хоч один рядок, один-єдиний, написаний особисто редактором, йому було б легше. Але жоден редактор нічим не виявляв свого існування. І, кінець кінцем, Мартін прийшов до висновку, що на світі немає ніяких живих редакторів, а є лише коліщатка добре змащеної бездоганної машини.

Мартін був сміливий і витривалий — у нього вистачило б упертості годувати цю машину роками. Але він стікав кров’ю, і боротьба мала скінчитися через кілька тижнів. З кожним тижнем рахунок за помешкання й харчі наближав день його банкрутства, а поштові витрати тільки сприяли цьому. Він уже не купував книжок, заощаджував на кожній дрібниці, щоб як-небудь віддалити неминучий кінець; та він не вмів економити і на цілий тиждень прискорив розв’язку, давши Мерієн п’ять доларів на сукню.

[1] Вільям Ернест Хенлі (1849–1903) — англійський поет, автор «Поем з лікарняної койки».

[2] Герберт Спенсер (1820–1903) — англійський філософ-позитивісті соціолог та психолог.

[3] Іммануіл Кант (1724–1804) — німецький філософ. Джордж Джон Роменс (1848–1894) — англійський біолог.

[4] «Коли поллють рясні дощі у квітні» — перший рядок з прологу до «Кентерберійських оповідок» англійського поета Джефрі Чосера (бл. 1340–1400). Насправді «Кентерберійські оповідки» написано не англосаксонською мовою, а лондонським діалектом, англійської мови.

← Назад | На початок | Вперед →