Мартін Іден (сторінка 5)

Він боровся в темряві, без поради, без підтримки, перед лицем одчаю. Навіть Гертруда почала дивитися на нього скоса. Спочатку вона, як добра сестра, поблажливо ставилась до того, що здавалося їй дитячою дурістю; але, як дбайлива сестра, згодом вона почала турбуватися. Тепер їй здавалося, що його дурість переходить у божевілля. Мартін помічав її тривожні погляди і страждав від них більше, ніж від одвертого, безцеремонного глузування Бернарда Хіггінботема. Мартін вірив у себе, але був самотній у цій своїй вірі. Навіть Рут не поділяла її. Вона хотіла, щоб він цілком віддався навчанню, і хоч прямо не засуджувала його літературних захоплень, але й не схвалювала їх.

Досі Мартін не показував їй того, що писав. Він не зважувався на це з якоїсь особливої делікатності, та ще, знаючи, як багато працює вона в університеті, не хотів забирати в неї час. Але, склавши іспити, Рут сама попросила його показати їй що-небудь з його творів. Мартін і радів, і боявся. Перед ним буде справжній суддя. Вона — бакалавр мистецтв, вивчала літературу у видатних професорів. Можливо, що й редактори досвідчені судді. Однак вона не робитиме так, як вони. Вона не надішле йому бланк з трафаретною відмовою і не скаже, що хоч його робота й не прийнята, проте не позбавлена певної цінності. Вона говоритиме з ним, як щира, чутлива людина з властивою їй жвавістю та ясністю, а головне — хоч краєм ока побачить справжнього Мартіна Ідена. В його творах вона пізнає його душу і серце, дещо зрозуміє з його мрій, відчує силу, що таїться в ньому.

Мартін відібрав для неї кілька оповідань і після деякого вагання додав ще «Пісні моря». Одного червневого дня вони вирушили на велосипедах за місто. Це була їхня друга прогулянка вдвох, і коли вони їхали по дорозі, овіяні запашним повітрям, в яке вливав прохолоду морський вітрець, він усім серцем почував, як прекрасно й доладно збудований світ, як добре жити й любити. Вони лишили велосипеди край дороги, а самі піднялись на брунатну вершину пагорка, де від спаленої сонцем трави віяло сухим і солодким запахом свіжого сіна.

— Вона вже зробила своє,— мовив Мартін, коли вони сіли — Рут на його піджаку, а він сам просто на теплій землі.

Вдихаючи терпкий аромат трави, він, за звичкою, почав міркувати, переходячи від часткового до суттєвого й загального.

— Вона виконала своє життєве призначення,— казав він далі, ніжно торкаючись сухої трави.— Вона живилась вологою зимових злив, боролася з першими весняними бурями, цвіла й вабила до себе комах та бджіл, розкидала своє насіння і, виконавши свій обов’язок...

— Чому ви дивитесь на все з такої огидної практичної точки зору? — перебила його Рут.

— Певно, тому, що вивчаю теорію еволюції. Щиро кажучи, у мене оце тільки недавно розкрилися очі на світ.

— А мені здається, що ви перестали бачити красу, ставши таким практичним. Ви руйнуєте красу, як хлопчик, що ловить метеликів і стирає пилок з їхніх прекрасних крилець.

Він заперечливо похитав головою:

— Краса має своє значення, але досі я не відчував цього значення. Мені подобалось красиве просто тому, що воно красиве, та й годі. Я не розумів суті краси, а тепер розумію або, вірніше, починаю розуміти. Ця трава стала для мене значно прекраснішою тепер, коли я знаю, чому вона така, знаю всі хімічні процеси й впливи сонця, дощу й землі, які потрібні були, щоб виросла вона на цьому пагорку. В історії кожної травинки є своя романтика, навіть свої пригоди. Сама думка про це надихає мене. Коли я думаю про гру енергії та матерії, про всю велику життєву боротьбу, я почуваю, що міг би написати про цю траву цілу поему.

— Як гарно ви говорите! — неуважно сказала Рут, але він помітив, що вона якось допитливо подивилась на нього.

Він умить зніяковів, розгубився й густо почервонів.

— От якби справді навчитися як слід говорити,— пробурмотів він.— Мені так багато хочеться сказати. Але все це таке велике, що я не знаходжу слів. Іноді мені здається, що все життя, увесь світ оселилися в мені й вимагають, щоб я говорив за них. Я почуваю — я не можу цього пояснити,— я почуваю велич усього, а коли починаю говорити, лепечу, як мала дитина. Це величне завдання — втілити свої думки і почуття в слова й написати чи сказати ці слова так, щоб той, хто читає чи слухає їх, зрозумів тебе, щоб у ньому вони знов перетворилися в ті самі думки і в ті самі почуття. Це завдання не можна ні з чим порівняти. Дивіться, я зариваюсь лицем у траву, і ці пахощі, які я вдихаю, пробуджують у мені безліч думок і образів. Адже я вдихаю пахощі всесвіту. Я чую сміх і пісні, бачу щастя і горе, боротьбу і смерть. У мене перед очима постають яскраві видіння, і я хотів би розповісти про них вам, усьому світові. Але як? Язик у мене зв’язаний. От я хотів вам розповісти, про що я думаю, вдихаючи запах трави, і не зміг. Вийшло щось бліде й невиразне. Якесь недорікувате белькотання. А я задихаюсь від бажання висловитися.— Він розпачливо заломив руки.— Цього не вимовиш! Не поясниш! Не передаси! Ні!

— Одначе ви чудово говорите,— наполягала Рут.— Просто дивно, які успіхи ви зробили за той короткий час, що я вас знаю. Містер Батлер — блискучий промовець, його завжди запрошують виступати під час передвиборної кампанії. Та вчора за обідом ви говорили не гірше від нього. Тільки він стриманіший. Ви занадто гарячкуєте, але це минеться. З вас вийшов би прекрасний оратор. Взагалі ви б далеко пішли... якби захотіли. У вас є сила. Я певна, що ви могли б вести за собою людей, і хоч би за що ви взялися, вам усе дасться так само легко, як і граматика. З вас був би прекрасний адвокат, блискучий політичний діяч. Ніщо не заважає вам добитися такого самого успіху, як містер Батлер. І до того ж без катару шлунка,— додала вона посміхаючись.

Розмова точилася далі. Рут лагідно-переконливим тоном знов і знов доводила йому необхідність систематичної освіти і користь латинської мови, потрібної для всякої професії. Вона змалювала свій ідеал чоловіка, майже цілком списаний з її батька і доповнений деякими рисочками, безперечно позиченими у містера Батлера. Лежачи на спині, Мартін уважно слухав дівчину і з насолодою стежив за кожним порухом її уст, але не сприймав її слів. У змальованій нею картині не було нічого привабливого, і до його гострої любовної туги домішувався тупий біль розчарування. Рут жодним словом не згадала про його літературні спроби, і принесені ним рукописи лежали забуті на землі.

Нарешті, коли вона замовкла, він глянув, чи не низько спустилося сонце, і почав збирати рукописи, тим самим нагадуючи про них.

— Ох, я й забула,— спохватилася вона.— А мені так хочеться послухати.

Він прочитав їй оповідання, яке сам вважав за одне з найкращих. Він назвав його «Вино життя», і те сп’яніння, що охопило його під час писання, він відчув і тепер. У самому задумі оповідання була своєрідна принадність, і він постарався підсилити її яскравими словами і образами. Запал, з яким він писав цю річ, ожив знову, і він читав з величезним піднесенням, не помічаючи жодних недоліків. Проте не так було з Рут. Її досвідчене вухо вловлювало всі невдалі місця й перебільшення, надмірний пафос новака, часті порушення ритмічної будови фрази. А втім, у цьому оповіданні вона взагалі не помічала ніякого ритму, крім тих місць, де стиль ставав занадто пишним і неприємно вражав своїм дилетантизмом. «Дилетантизм» — був її остаточний висновок, але цього вона не сказала. Навпаки, коли він прочитав усе, вона відзначила кілька дрібних огріхів і заявила, що в цілому оповідання їй подобається.

Проте Мартін був розчарований. Її критичні зауваження були слушні, він визнавав це. Але ж він прийшов показати їй свою працю не заради школярських виправок. Річ не в цих дрібницях. Про них не варто й говорити. Він може їх виправити, може навчитися їх виправляти. Адже в це оповідання він спробував умістити шмат великого, живого життя. І показати хотів їй велич життя, а не ряд фраз, розділених крапками й комами. Він хотів, щоб вона відчула разом з ним те велике, що він бачив власними очима, осягнув власним розумом і власною рукою написав на папері. Очевидно, йому не пощастило це передати. Може, редактори й мають рацію. Він почував багато, а висловити не зумів. І, приховавши розчарування, він так легко погодився з її зауваженнями, що вона й не здогадалася, яка буря протесту вирує на дні його душі.

— А це оповідання я назвав «Казан»,— сказав він, розгортаючи ще один рукопис.— Уже п’ять журналів відмовилися друкувати його, та все ж таки мені здається, що воно непогане. Звісно, самому судити важко, але, по-моєму, в ньому щось є. Може, на вас воно не справить такого враження, як на мене, але воно коротеньке — всього дві тисячі слів.

— Який жах! — вигукнула вона, коли Мартін кінчив читати.— Це жах, невимовний жах!

З таємним задоволенням дивився він на її бліде лице, розширені очі й стиснуті долоні. Він досяг мети. Зумів передати їй гру своєї уяви й своїх почувань. Він влучив у самісіньке яблучко. Однаково, сподобалось їй оповідання чи ні,— важливо те, що воно справило на неї враження, полонило її, змусило слухати уважно, змусило забути про дрібниці.

— Це життя,— сказав він,— а життя не завжди прекрасне. А втім, як не дивно, я бачу тут певну красу. До того ж красу в сто разів більшу, ніж...

— Але чому ця нещасна жінка не могла...— мимоволі вихопилось у неї, і, не висловивши до кінця свого протесту, вона вигукнула: — Це низько! Негарно! Брудно!

На мить Мартінові здалося, що серце в нього спинилося. Брудно! Цього він ніяк не сподівався. Такого у нього й на думці не було. Усе оповідання горіло перед ним вогняними літерами, і серед цього сліпучого блиску даремно шукав він якогось бруду. Та от серце знов забилось у його грудях. Сумління його було спокійне.

— Чому ви не вибрали якогось гарного сюжету? — спитала вона.— Ми знаємо, що на світі є багато бруду, але це зовсім не значить...

Вона обурено вела далі, проте він не слухав. З усмішкою дивився на її дівоче, невинне личко, таке невинне, що його чистота, здавалося, линула в душу, стирала з неї всі плями, обмивала її небесним сяйвом, холодним і оксамитно-ніжним, як світло зір. «Ми знаємо, що на світі є багато бруду!» Він уявляв собі, що вона може «знати», і сміявся про себе, наче з дотепного жарту. Вмить перед його очима розлився цілий океан житейського бруду, який він добре знав, по якому стільки разів плавав, і він простив їй, що вона не зрозуміла його оповідання. Хіба то її вина? Хвалити бога, що вона народилась і виросла осторонь від усього цього. А він знав життя, знав його ницість, так само як і велич, знав, що воно прекрасне, незважаючи на весь бруд, що налип, на ньому, і — чорт забирай! — він скаже про це своє слово світові. Не дивно, що святі на небесах чисті і непорочні. Тут немає заслуги. А от святі серед бруду — це вже справжнє диво! І заради цього дива варто жити! Бачити, як з клоаки всякої кривди здіймається благородство духу, вибратися звідти самому і заліпленими гряззю очима ловити перші далекі проблиски краси; бачити, як із кволості, нікчемності, тваринячої брутальності і розпусти виростає сила, правда й духовна велич...

Раптом до нього долинув голос Рут:

— Загальний тон оповідання низький. А в літературі є так багато прекрасного й високого. Згадайте «In Memoriam»[1].

Мартінові хотілося сказати: «А «Локслі Холл»?»[2], і він сказав би, якби його знов не полонили видіння. Він дивився на неї й думав: колись із первісного ферменту утворилася самка людини, що, плазуючи протягом тисяч і тисяч віків по величезній драбині життя, вибралась на найвищий щабель і стала Рут, чистою, прекрасною, божественною істотою, яка збудила в ньому любов, прагнення до охайності й бажання пізнати божество,— в ньому, Мартіні їдені, який теж якимсь чудом піднявся з глибин, з багна, незважаючи на незчисленні помилки й перебої у великому процесі творення. Ось де романтика, і чудо, і слава. Ось про що треба писати, аби тільки знайти слова. Святі на небесах нехай залишаються святими. А він — людина.

— У вас є сила,— почув він її голос,— але ця сила якась некерована.

— Одним словом, схожий на слона у посудній крамничці,— пожартував він і був нагороджений усмішкою.

— Вам треба розвинути в собі літературний смак, виробити чуття, витонченість, стиль.

— Я, мабуть, забагато на себе беру,— пробурмотів він.

Вона підбадьорливо посміхнулась йому і приготувалася слухати далі.

— Не знаю, чи сподобається вам це оповідання,— сказав Мартін, немов виправдуючись.— Досить цікава штука. Боюся, що тут я трохи зарвався, але задум був хороший. Не звертайте уваги на дрібниці. Постарайтеся схопити основну думку. Вона глибока й правдива, хоч, може, мені й не пощастило зробити її прозорою.

Мартін читав і, читаючи, стежив за нею. «Нарешті-таки я розворушив її»,— подумав він. Рут сиділа нерухомо, не відриваючи від нього погляду, затаївши дух, немов заворожена створеними ним образами. Він назвав оповідання «Пригода», і це був апофеоз пригоди, але не книжної, а справжньої,— жорстокої владарки, однаково щедрої в гніві і в милості, примхливої і віроломної, яка вимагає рабської покори та надсадної праці вдень і вночі, яка то виводить на осяйні сонячні простори, то прирікає на чорну смерть від голоду й спраги або на нестерпно довгі муки в маячній пропасниці, яка крізь кров та піт, крізь хмари отруйних комах, крізь довгий ланцюг дрібних і мізерних подій приводить до пишного переможного фіналу.

Усе це і ще багато дечого вклав він у своє оповідання і цим, здавалося, узяв її за живе. Вона слухала, широко розкривши очі, з рум’янцем на блідих щоках, і під кінець майже задихалася від хвилювання. Вона справді була схвильована, тільки не Мартіновим оповіданням, а ним самим. Про оповідання вона якось не думала, але її захопила знайома їй сила, що немов переливалась від нього до неї. Парадоксально, але оповідання, напоєне його силою, було саме тим каналом, по якому хвилі її бігли до Рут. Вона думала тільки про цю силу, а не про форму її вияву, і в ту мить, коли здавалась особливо враженою його твором, її насправді вразило щось зовсім інше — страшна й небезпечна думка, що несподівано спалахнула в її мозку. Вона спіймала себе на тому, що думає про шлюб, і злякалася. Це було нескромно і так не схоже на неї. Її душу ще не тривожила розквітла жіночність, і вона жила в світі мрій, навіяних поезією Теннісона, навіть не зовсім розуміючи делікатні натяки цього делікатного поета на справжню природу стосунків між лицарями й королевами. Досі вона спала, а тепер життя владно постукало до неї в двері. Сполоханий розум вимагав, щоб вона засунула всі засуви, а зухвалий інстинкт умовляв її навстіж розчинити двері перед таємничо-звабливим гостем.

Мартін чекав її присуду. Він не мав ніякого сумніву, який це буде присуд, і був вражений, коли вона сказала тільки:

— Це красиво.

— Дуже красиво,— з притиском повторила вона, трохи помовчавши.

Звичайно, це було красиво, але тут було щось більше за красу, якась глибша принадність, що їй краса була підпорядкована. Він мовчки лежав на землі і вдивлявся в страшну примару сумнівів, що раптом виросли перед ним. Знов невдача. Він як німий. Бачить найбільші дива світу і нездатний розповісти про них.

— А що ви скажете про...— він завагався, перед тим як уперше вимовити нове для себе слово,— про лейтмотив?

— Він якийсь неясний,— відповіла вона.— Це єдине, що я можу закинути в цілому. Я намагалася стежити за сюжетом, але згубила нитку. Ви надто багатослівні і, вводячи стільки зайвого матеріалу, затемнюєте основну дію.

— Але ж це і є лейтмотив,— поспішно пояснив він,— прихований лейтмотив — космічна й світова загальнолюдська ідея. Я намагався злити її з оповіданням, яке, власне, править лише за зовнішню оболонку. Я був на правильному шляху, але не впорався з завданням. Не зумів висловити те, що хотів. Та згодом я наб’ю собі, руку.

Рут не слухала його. Хоч вона була бакалавром мистецтв, проте він переступив за межі її кругозору. Вона не розуміла його і пояснювала це його невмінням висловлюватися.

— Ви надто багатослівні,— повторила вона,— однак деякі місця дуже гарні.

Він чув її голос наче здалека, бо міркував тим часом, чи прочитати їй «Пісні моря». Лежав, пойнятий глухим відчаєм, а вона пильно дивилась на нього, поринувши знов у непрохані й настирливі думки про шлюб.

— Ви хочете стати знаменитим? — раптом спитала вона.

— Хочу,— признався він.— Але не це основне. Мене цікавить не так слава, як процес її досягнення. Зрештою, для мене слава — лише засіб для іншого. Тільки тому я хочу стати знаменитим, тільки заради цього...

«Заради вас» — хотів він сказати і, може, сказав би, якби Рут більше пройнялася тим, що він їй читав.

А вона так глибоко замислилась, вибираючи для нього підхожу кар’єру, що навіть не спитала, на що він натякає. Що літературної кар’єри він не зробить, в цьому Рут була твердо переконана. Він сьогодні довів це своєю дилетантською, наївною базграниною. Говорив він добре, але зовсім не володів літературним стилем. Порівняно з Теннісоном, Браунінгом та її улюбленими прозаїками він здавався таким мізерним! Проте вона не сказала Мартінові всього, що думала. Якийсь дивний інтерес до нього змушував її бути поблажливою. Кінець кінцем, його бажання писати було маленькою слабістю, якої він згодом, очевидно, позбудеться. Тоді він, безумовно, спробує свої сили на більш серйозному полі діяльності і доб’ється усміху. Цього вона була певна. Він такий сильний, що всього досягне... якби тільки кинув писати.

— Містере Іден, я хочу, щоб ви показували мені все, що пишете,— сказала вона.

Він спалахнув від радості. Вона зацікавилась, це безперечно. В усякому разі, не тицьнула йому папірця з відмовою. Навіть відзначила в його оповіданнях гарні місця, перша сказала йому похвальне слово.

— З охотою,— палко промовив він.— Обіцяю вам, міс Морз, що навчуся писати. Я пройшов уже багато, але маю пройти ще довгий шлях, і я пройду його, хоч би мені довелося повзти навкарачки.— Він підняв з землі грубий рукопис.— Ось мої «Пісні моря». Прочитайте як-небудь на дозвіллі, а потім скажете відверто свою думку. Мені так потрібна критика! Тільки будьте зі мною одверті!

— Звичайно, я буду цілком одверта,— обіцяла Рут, почуваючи в глибині душі, що сьогодні вона не була з ним одверта, та навряд чи зможе бути цілком одвертою й надалі.

Розділ XV

— Перший бій дано,— сказав Мартін через десять днів, дивлячись у дзеркало.— Але буде ще й другий, і третій, і так без кінця-краю, аж поки...

Не докінчивши фрази, він роззирнувся по злиденній кімнатці і спинив сумний погляд на купі повернутих рукописів, які в довгих конвертах лежали в кутку на підлозі. Йому ні за що було купити марок, щоб запропонувати рукописи іншим редакціям, і за тиждень їх назбиралося чимало. Ще кілька надійде завтра й післязавтра, поки не повернуться всі. І йому вже не доведеться розсилати їх далі. Він цілий місяць не платив за прокат машинки: грошей ледве вистачило на те, щоб розрахуватися за тиждень з Хіггінботемом і конторою в справах найму.

Він замислено подивився на забризканий чорнилом стіл і раптом відчув до нього ніжність.

— Любий, старий друже,— вимовив він.— Скільки щасливих годин я провів за тобою, і ти завжди був вірним товаришем. Ти ніколи не цурався мене, ніколи не ображав незаслуженими відмовами, ніколи не нарікав на надмірну працю.

Він поклав на стіл руки і схилив на них голову. Щось підступало до горла, хотілося плакати. Пригадав першу свою бійку, коли він, тоді ще шестилітній хлопчик, обливаючись слізьми, відбивався кулаками від старшого на два роки супротивника, який гатив його куди попало, аж поки він зомлів. Пригадав, як дико вереснула юрба хлопчаків, коли він нарешті упав, ковтаючи кров, що текла з носа, змішана зі слізьми, що котилися з підбитих очей.

— Бідне хлоп’я,— пробурмотів він.— А тепер тебе знову побили на гамуз. Повний нокаут.

Картина першої бійки ще стояла в нього перед очима, а за нею прийшли на пам’ять і всі пізніші. Через півроку Масна Пика (так звали його ворога) знов налупцював його, але цього разу Мартін підбив йому око. А це було не так просто! Перед ним промайнули одна за одною всі їхні сутички, і завжди він був переможеним, а Масна Пика — переможцем. Та він ані разу не втік. Згадка про це підбадьорила його. Він завжди стійко тримався до кінця, хоч щоразу діставав доброї прочуханки. Масна Пика бився, як бісеня, і ніколи не давав пощади. Але й Мартін не відступав. Атож, не відступав!

Потім Мартін побачив вузенький завулок між двома рядами ветхих дерев’яних будинків. У кінці завулка стояла одноповерхова цегляна будівля, звідки долинав рівномірний гул машин, що друкували газету «Вісник». Мартіну було тоді одинадцять років, а Масній Пиці — тринадцять, і обидва вони розносили цю газету. Там вони і зустрілися. Звичайно, Масна Пика знов причепився до нього, і вмить зчинилася бійка, яка скінчилася внічию, бо за чверть до четвертої розчинилися двері друкарні, і хлопчаки юрбою кинулися по газети.

— Я відлупцюю тебе взавтра,— пообіцяв йому Масна Пика, і Мартін тремтячим від сліз голосом пробелькотав, що взавтра буде тут.

Другого дня він щодуху біг зі школи, щоб прибути на місце бою першим, і випередив Масну Пику на дві хвилини. Хлопці підбадьорювали Мартіна і давали поради, вказували на його хиби і пророкували перемогу, якщо він їх слухатиметься. Але ті самі хлопці давали такі самі поради її Масній Пиці. З яким захватом стежили вони за бійкою! Мартін на хвилину урвав свої спогади і заздро подумав, яку потіху давав він з Масною Пикою глядачам. Того дня бійка тривала без перерви цілих півгодини, аж поки відчинилися двері друкарні.

День за днем спливало перед ним його дитинство, ця вічна біганина зі школи до друкарні. Він не міг швидко бігати, бо від безперервних бійок став якийсь незграбний, неповороткий. Руки, яким доводилося відбивати незчисленні удари, були по лікоть аж чорні від синців, і де-не-де рани на тілі почали гноїтися. У нього ломило руки й ноги, ломило спину, ломило все тіло, а голова була важка, мов налита свинцем. У школі він не грався й не вчився. Навіть висидіти весь день за партою було для нього мукою. Здавалося, цілі століття минули відтоді, як почалися ці щоденні бійки, а в майбутньому, немов якийсь нескінченний кошмар, ввижалися ті самі бійки. «Чому не можна подужати Масну Пику?» — часто думав він. Перемога відразу поклала б край його мукам. Та ніколи йому й на гадку не спадало здатися й визнати, що Масна Пика дужчий від нього.

День у день, змучений тілом і душею, але навчаючись терпіти, плентався він до друкарні, щоб зустрітися там із своїм заклятим ворогом, Масною Пикою, який теж був змучений і так само хотів би припинити бійки, якби не підбурювання хлопців-газетярів.

Якось після двадцятихвилинної сутички, під час якої бійці шалено намагалися знищити один одного, додержуючись усіх установлених правил, що не дозволяли бити ногою, штурхати в живіт і кидатися на лежачого, Масна Пика, ледве дихаючи й заточуючись, запропонував нічию. І тепер, сидячи з похиленою на руки головою, Мартін здригнувся, побачивши свою тінь з далекого минулого: задихаючись і похитуючись, захлинаючись кров’ю, що текла в рот і в горло з розбитих губ, він підійшов до Масної Пики, виплюнув кров, яка заважала йому говорити, і крикнув, що на нічию він не згоден, а коли Масна Пика хоче, то хай здається. Однак Масна Пика не захотів здатися, і бійка закипіла знов.

Бійка відновилася другого дня, і третього, і так без кінця-краю. Щодня, починаючи битися, Мартін дуже страждав од болю, і від перших ударів холола душа. Проте далі тіло якось німіло, і він бився, осліплений люттю, тільки, як у сні, миготіло перед ним широке обличчя Масної Пики з розпаленими, як у звіра, очима. Бачив тільки це обличчя і знав, що не матиме спокою, поки не потовче це обличчя своїми скривавленими руками на квашу або поки скривавлені руки ворога не потовчуть на квашу його самого. Тоді можна буде припинити поєдинок. А щоб він, Мартін, згодився на нічию, не могло бути й мови!

Та якось, прийшовши до воріт друкарні, він не застав там Масної Пики. Не з’явився Масна Пика і потім. Хлопці вітали його і казали, що він переміг Масну Пику. Однак Мартін був незадоволений. Він не переміг Масну Пику, і Масна Пика не переміг його. Хто з них сильніший — невідомо. Згодом з’ясувалося, що того дня у Масної Пики несподівано помер батько.

Мартін перескочив у спогадах на кілька років далі і побачив себе на гальорці в театрі. Йому сімнадцять років, він тільки що повернувся з плавання. Поблизу зчинилася буча — хтось до когось причепився. Мартін втрутився і раптом побачив палаючі очі Масної Пики.

— Зустрінемося після вистави,— прошепотів його давній ворог.

Мартін кивнув головою. На місце скандалу пробирався охоронець порядку.

— На вулиці після останньої дії,— шепнув Мартін, не відриваючи погляду від сцени.

Охоронець порядку пильно глянув на них і відійшов.

— Ти з компанією? — спитав Мартін Масну Пику в кінці дії.

— Ясна річ!

— Тоді доведеться підшукати й собі,— промовив Мартін.

Під час антракту він навербував собі цілий почет — трьох хлопців, яких знав ще з цвяхового заводу, пожежника, шістьох матросів і стільки ж молодчиків із славнозвісної банди з Маркет-стріт.

Коли вистава скінчилася, обидві компанії тихцем рушили по різних сторонах вулиці. Дійшовши до безлюдного місця, вони об’єдналися і влаштували військову раду.

— Ходімо на міст Восьмої вулиці,— запропонував рудий парубок з партії Масної Пики.— Ви зможете битися посередині під ліхтарем, а як наскочать фараони, чкурнемо в протилежний бік.

— Гаразд,— погодився Мартін, порадившись зі своїми.

Міст Восьмої вулиці, перекинутий через рукав річки Сан-Антоніо, був завдовжки в три міські квартали. Посередині моста та по обох його кінцях горіли електричні ліхтарі. Жоден полісмен не зміг би підійти непоміченим. І тепер перед очима Мартіна виразно постало це зручне для бійки місце. Він бачив обидві компанії, ворожі й похмурі, що трималися на віддалі одна від одної позаду своїх бійців. Мартін і Масна Пика роздяглися до пояса. Неподалік виставили дозорців, що мали стежити за освітленими кінцями моста. Один із прибічників Мартіна тримав його піджак, сорочку і кепку, готовий рвонути з ними в безпечне місце, якби налетіла поліція. Мартін ясно побачив самого себе — як він виходить на середину поля бою, дивиться прямо в очі Масній Пиці і, піднявши кулак, говорить:

— Це тобі не іграшки! Зрозумів? Битися так битися. Без вивертів. Це давнє діло, і пора з ним кінчати. Зрозумів? Хтось мусить бути вверху.

Мартін бачив, що Масна Пика завагався, але, видно, не хотів осоромитись на очах у свідків.

— Ну, давай вже! Чого дурно розпатякувати? Кінчати так кінчати.

І, стиснувши кулаки, вони кинулись один на одного, наче молоді бички, з усім запалом юності, повні зненависті й бажання бити, калічити, нищити. Усі досягнення, що їх людина здобула внаслідок тисячолітнього поступу, зійшли нанівець. Лишився тільки електричний ліхтар, як забута віха прогресу. Мартін і Масна Пика стали дикунами кам’яного віку, жителями печер і дрімучих лісів. Вони все глибше падали в чорну безодню, назад у трясовину суворих початків життя, змагаючись сліпо, як атоми, що стикаються, відштовхуються, знов стикаються — і так довіку.

— Боже! Які ж ми були тварюки! Які звірі! — голосно пробурмотів Мартін, згадуючи подробиці бійки. Буйна уява малювала йому все, мов на екрані кінетоскопа. Він був заразом і глядачем, і учасником поєдинку. Культура й знання, набуті протягом останніх довгих місяців, змусили його здригнутися. Однак тіні минулого стерли зі свідомості все теперішнє, і він знову став колишнім Мартіном Іденом, який щойно повернувся з плавання й б’ється з Масною Пикою на мосту Восьмої вулиці. Він страждав, напружував усі сили, обливався потом і кров’ю й радів, коли його кулак влучав у ціль.

Ні, здавалося, то не люди — то сплелися два вихори ненависті й шалено крутили один одного. Час минав, і свідки обох ворожих сторін стояли, затамувавши подих. Вони ніколи не бачили такої знавіснілої люті й застигли від жаху. Ці двоє були ще страшніші звірі, ніж вони самі. Коли перший запал молодої сили й завзяття вщух, супротивники почали битися обережніше й розважливіше. Ні на чиєму боці переваги не було.

— Нічия,— долетіли до Мартіна чиїсь слова.

Тут він ненароком схибив, у відповідь дістав страшний удар, який розкраяв йому щоку до крові. Голим кулаком такої рани не заподієш. До Мартіна долинули вигуки здивування, і він відчув, що кров цебенить у нього з щоки. Та він удав, ніби нічого не підозрює. Тільки став дуже обачний, бо знав, з ким має справу, знав, що тут можна чекати всякої підлоти. Він пильно стежив за ворогом і вижидав, потім зробив оманливий порух і враз спинився, помітивши блиск металу.

— Покажи руку! — крикнув він.— Ти вдарив кастетом!

Обидві партії з ревом і лайкою кинулись уперед. Ще мить, і всі встряли б у бійку,— тоді Мартін не зміг би помститися. Він був у нестямі.

— Геть! — хрипко крикнув він.— Чуєте? Геть!

Усі відсахнулися від нього. Вони й самі були звірі, але він перевершив їхню лютість, сповнив їх жаху й покори.

— Це моє діло, і ніхто хай не лізе. Давай сюди кастет!

Масна Пика, протвережений і трохи наляканий, віддав нечесну зброю.

— Це ти йому підсунув, руда паскудо! — знов загримів Мартін, пошпуривши кастет у воду.— А я все думав, чого ти коло нього крутишся? Тільки сунься ще раз, заб’ю на смерть. Ясно?

Вони боролися далі, знеможені до краю. Навіть пересичена кров’ю звірина зграя, злякавшись того, що бачила, почала умовляти їх спинитися. Масна Пика, що ледве тримався на ногах і скоріше нагадував якусь страшну потвору, ніж людину, завагався, та Мартін підскочив до нього і знову бив і бив.

Здавалося, вони боролись уже цілу вічність, і Масна Пика швидко слабнув, як раптом почувся хрускіт, і у Мартіна повисла, як мертва, права рука. Зламалася кістка.

Усі почули цей хрускіт і зрозуміли, що трапилось. Зрозумів і Масна Пика. Як тигр, кинувся він на супротивника, і на ушкоджену руку посипались удари. Прибічники Мартіна метнулись на допомогу. Приголомшений градом ударів, Мартін відігнав їх брутальною лайкою, хоч сам аж стогнав від злоби та розпачу.

Він бив лише лівою рукою, бив уперто, майже не усвідомлюючи своїх дій. Немов здалека долинало до нього злякане шепотіння. Потім він почув, як хтось промовив тремтячим голосом: «Це вже не бійка, а вбивство. Треба їх спинити».

Проте ніхто не спинив їх, і знесилений Мартін усе бив однією рукою, ударяючи в щось криваве, де було вже не обличчя, а щось невимовно гидке, безформне, воно весь час коливалося перед його помутнілим зором і ніяк не хотіло зникати. А він бив і бив, дедалі слабше, поступово втрачаючи останні краплі життєвої снаги, бив, здавалося, цілі віки, поки, немов крізь імлу, не побачив, що безформна маса поволі осідає, зсувається на голі дошки мосту. Тоді він став над нею, похитуючись на тремтячих ногах, хапаючись за повітря, немов шукав у ньому опори, і вимовив якимсь чужим, незнайомим голосом:

— Ще хочеш? Кажи! Ще хочеш, га?

Він усе питав і питав — вимагав, просив, погрожував — і раптом усвідомив, що його оточили товариші і, поплескуючи по плечі, намагаються натягти на нього піджак. І тут його оповили морок і забуття.

На столі цокав будильник, однак Мартін Іден усе ще сидів, затуливши руками лице, і не чув його. Він нічого не чув. Ні про що не думав. Він так глибоко переживав минуле, що знов знепритомнів, як тоді, на мосту Восьмої вулиці. Кілька хвилин його огортали тьма й порожнеча. Потім він схопився, немов ожив з мертвих, і з залитим потом лицем, виблискуючи очима, крикнув:

— Я переміг тебе, Масна Пико! Це забрало в мене одинадцять років, але я переміг тебе!

У нього тремтіли коліна, паморочилося в голові, і, похитнувшись, він сів на край ліжка. Він усе ще був під владою минулого. Здивовано й стривожено озирався по кімнаті, не розуміючи, де він, поки не побачив у кутку купу рукописів. Тоді колеса пам’яті промчали його через чотири роки, і він згадав про своє теперішнє життя, про книжки, які читав, і про світ, який вони йому відкрили, згадав про свої горді мрії, про любов до блідої дівчини — чутливого, чистого, неземного створіння,— вона вмерла б від жаху, якби хоч на мить побачила те, що він тільки-но пережив, хоч краєм ока побачила той бруд життя, в якому він бабрався.

Він підвівся і глянув на себе в дзеркало.

— Ти вибрався з цієї твані, Мартіне Іден,— урочисто промовив він,— і тепер протираєш очі перед яскравим світлом, торкаєшся плечима зір, живеш повним життям. Звір у тобі відмирає, і ти відвойовуєш найціннішу спадщину віків у тих, хто нею володіє.

Він пильніше глянув на себе і розсміявся.

— Трохи істерики й мелодрами? — мовив він.— А втім, дарма. Ти подолав колись Масну Пику, подолаєш і редакторів, хоча б на це пішло двічі по одинадцять років. Тільки не здумай спинятися. Іди вперед. Боротися — так боротися до кінця.

Розділ XVI

Деренчання будильника розбудило. Мартіна так раптово, що якби не його чудове здоров’я, у нього розболілася б голова. Хоч він спав міцно, одначе прокинувся вмить, наче кіт, прокинувся бадьорий, радіючи, що п’ять годин забуття вже минули. Він ненавидів сон. Так багато треба було зробити, так багато пережити! Йому шкода було кожної миті життя, яку відбирав у нього сон, тож не встиг будильник змовкнути, як Мартін пірнув по самі вуха в миску з водою, здригаючись від її приємної свіжості.

Проте почав день не за звичною програмою. Його не чекало незакінчене оповідання, не просилось на папір нове. Напередодні він працював допізна, і незабаром треба було вже йти снідати. Спробував прочитати розділ з Фіска[3], та не зміг зосередитися й згорнув книжку. Сьогодні починався новий бій, і писання на деякий час доведеться кинути. Його обійняв сум, немов він лишав рідний дім і сім’ю. Так, він лишав їх, своїх бідних, знеславлених дітей, котрим ніде немає притулку. Він заходився гортати їх, читати окремі уривки, улюблені місця. «Казан» він удостоїв навіть читання уголос, так само й «Пригоду». «Радість», останній твір,— тільки вчора він додрукував рукопис і поклав у куток, бо не було грошей на марки,— здобув найвищу похвалу.

— Нічого не розумію,— пробурмотів він.— Чи, може, редактори нічого не розуміють. У цих оповіданнях немає ніяких хиб. Щомісяця друкують куди гірші. Усе, що публікується, гірше, майже все.

Після сніданку він уклав друкарську машинку у футляр і поніс її в Окленд.

— Я винен вам за місяць,— сказав він прикажчикові у крамниці.— Але передайте господареві, що я стаю на роботу і через місяць сплачу борг.

Він переїхав поромом до Сан-Франциско і подався до контори у справах найму.

— Візьмуся за всяку роботу, згоден на будь-що,— сказав він агентові, аж тут увійшов чоловік, одягнений з тим дешевим шиком, з яким одягаються робітники, що мають нахил до «витонченого життя».

Агент безнадійно похитав головою.

— Невже нікого нема? — спитав незнайомий.— А мені до зарізу треба знайти кого-небудь сьогодні.

Незнайомий глянув на Мартіна, а Мартін і собі подивився на нього й побачив досить гарне, але брезкле й одутле лице, яке буває після цілої ночі пиятики.

— Роботи шукаєш? — спитав незнайомий.— А що вмієш?

— Усяку чорну роботу, знаю морську справу, друкую на машинці, тільки не стенографую; можу їздити верхи, одним словом, беруся за все,— відповів Мартін.

Незнайомий кивнув головою.

— Це мені до душі. Мене звуть Доусон, Джо Доусон, і я шукаю собі в пральню помічника.

— Це не для мене,— промовив Мартін і посміхнувся, уявивши, як він прасує тонесеньку жіночу білизну. Одначе Джо Доусон йому сподобався, і він додав:— Просту білизну я вмію прати, навчився на морі.

Джо Доусон на хвильку задумався.

— От що. Давай побалакаємо. Згоден вислухати мене?

Мартін кивнув.

— Це маленька пральня, за містом, при готелі «Гарячі джерела». Робітників двоє — майстер і помічник. Я — майстер. За мене ти не працюватимеш, однак доведеться мене слухати. То як, підходить?

Мартін подумав. Перспектива була приваблива. Кілька місяців праці, і він матиме час для навчання. А він може на совість працювати й на совість учитися.

— Добрий харч і окрема кімната,— сказав Джо.

Це вирішило справу. Мати окрему кімнату, де можна без перешкоди до півночі палити газ!

— Але робота — пекло,— додав Джо.

Мартін погладив свої опуклі м’язи:

— Мені до роботи не звикати.

— Тоді гаразд,— сказав Джо і раптом ухопився за голову.— Тьху, ти чорт. І досі в очах миготить. Ледве бачу. Пропив усі гроші вчора... Геть-чисто, до решти... Умови, значить, такі: платня на двох — сто доларів, харч і житло. Я одержував шістдесят, а мій помічник сорок. Але він знався на справі. Ти ж зовсім зелений. Перший час мені доведеться багато робити за тебе. Тож ти почнеш з тридцяти, а там дійдеш і до сорока, тільки не все зразу. Без брехні. Як тільки почнеш працювати самостійно — будеш одержувати свої сорок.

— Згода,— сказав Мартін і простяг Джо руку.— А як щодо авансу на проїзд та інші витрати?

— Усе просадив,— сумно відповів Джо, знов хапаючись за голову.— Тільки й лишилося, що на квиток назад.

— Зате в мене нічого не лишиться, як заплачу за квартиру.

— А ти плюнь і не плати,— порадив Джо.

— Не можу. Я винен рідній сестрі.

Джо протяжно свиснув і глибокодумно наморщив лоба:

— У мене є ще трохи на випивку,— промовив він.— Ходім, може, щось і вимудруємо.

Мартін відмовився.

— Водичкою перебуваєшся?

Мартін кивнув головою, після чого Джо промовив жалібно:

— От якби й мені так. Та ніяк не виходить. Коли цілий тиждень робиш, як проклятий, хоч-не-хоч нап’єшся. Якби не пив, то давно б уже собі горло перерізав або готель підпалив. А втім, добре, що ти непитущий. Так і далі продовжуй.

Мартін бачив, яка величезна прірва лежить між ним і цим чоловіком, прірва, яку утворили книжки, проте йому неважко було перейти на той бік. Усе життя він прожив серед людей праці і почуття солідарності з трудягами стало його другою натурою. Питання про переїзд, непосильне для затуманеної голови Джо, він розв’язав сам. Свій чемодан він пошле до «Гарячих джерел» по квитку Джо, а сам поїде велосипедом. Туди сімдесят миль. Тож виїде в неділю і з понеділка стане на роботу. А поки що піде додому складати речі. Прощатися йому було ні з ким. Рут і вся її родина виїхали на ціле літо до Сьєрри, на озеро Тахо.

Мартін приїхав до «Гарячих джерел» у неділю ввечері, зморений і запилений. Джо бурхливо висловив свою радість. Голова в нього була обв’язана мокрим рушником, бо він цілий день працював.

— Назбиралося трохи прання ще з минулого тижня, коли я ото їздив наймати тебе,— пояснив він.— Твій багаж прибув у повній цілості. Стоїть у тебе в кімнаті. Ну й вага, хай йому біс. Що там таке? Чи, бува, не золото?

Джо сидів на ліжку і дивився, як Мартін розпаковує чемодан. Це, власне, був не чемодан, а ящик з-під консервів, за який містер Хіггінботем узяв з Мартіна півдолара. Приладнавши до ящика дві мотузяні ручки, Мартін перетворив його у щось схоже на чемодан. Витріщивши очі, Джо дивився, як після кількох сорочок і пар білизни Мартін почав виймати книжку за книжкою.

— Як? Аж до споду самі книжки? — спитав він.

Мартін кивнув головою і взявся розкладати книжки на кухонному столі, який правив за умивальник.

— Ну й ну! — вихопилось у Джо. Потім він помовчав трохи, очевидно формулюючи якусь думку, і нарешті сказав: — Слухай, а до дівчат ти дуже охочий... га?

— Ні,— відповів Мартін.— Поки не брався за книжки, то бувало. А тепер нема часу.

— Тут у тебе не буде часу й на книжки. Часу вистачить тільки на те, щоб робити і спати.

Мартін згадав про свій п’ятигодинний сон і посміхнувся. Його кімната містилася над пральнею в тому самому будинку, де стояв двигун, який нагнітав воду, подавав електрику й рухав пральну машину. Механік, що жив у сусідній кімнаті, зайшов познайомитися з новим робітником і допоміг Мартінові прикріпити електричну лампочку до довгого шнура, щоб можна було переносити її від стола до ліжка.

Другого ранку Мартін прокинувся чверть на сьому, за півгодини до сніданку. У пральні була ванна для робітників, і Мартін, на превеликий подив Джо, прийняв холодну ванну.

— Ото молодець,— вигукнув Джо, коли вони сіли за стіл в кутку готельної кухні.

Разом з ними снідали механік, садівник з помічником і троє конюхів. Усі вони їли похмуро й похапцем, зрідка перекидаючись словами, і, прислухаючись до їхньої розмови, Мартін зрозумів, як далеко він від них відійшов. Їхня духовна обмеженість гнітила його, хотілось якнайшвидше піти звідси. Тим-то похапцем, як і вони, проковтнув гидкий, наче помиї, сніданок і, опинившись за кухонними дверима, полегшено зітхнув.

Це була невеличка, добре устаткована парова пральня, де найновіші пристрої робили все, що тільки можна робити машинами. Мартін, за вказівками Джо, почав сортувати великі купи брудної білизни, а той пустив у хід пральну машину і взявся розводити рідке мило, таке їдке, що мусив обмотати рот, ніздрі й очі рушником і став схожий на мумію. Кінчивши розбирати брудну білизну, Мартін заходився допомагати Джо віджимати вже випрану. Вони кидали її у машину, що робила кілька тисяч обертів за хвилину, витягуючи з білизни воду відцентровою силою. Далі він бігав від сушарки до віджимального апарата, а в перервах ще відбирав панчохи та шкарпетки. Після полудня, поки грілися праски, вони качали панчохи. Потім до шостої прасували спідню білизну, проте Джо з сумнівом похитав головою.

— Не встигнемо,— промовив він.— Доведеться закінчувати після вечері.

Після вечері вони працювали при сліпучому електричному світлі аж до десятої години, поки не випрасували все й не поскладали в сортувальній кімнаті. Стояла гаряча каліфорнійська ніч, і хоч вікна були розчинені навстіж, у пральні від розжареної до червоного печі, де грілися праски, пекло, як у горні. Мартін і Джо, скинувши сорочки, в самих майках, задихались, обливаючись потом.

— Наче судно вантажив у тропіках,— сказав Мартін, коли вони пішли до себе нагору.

— А ти нічого, справляєшся,— відповів Джо.— Працюєш на совість. Як так і далі, то тільки за перший місяць одержиш тридцять доларів, а за другий матимеш сорок. Бути не може, щоб ти ніколи раніше не прасував. Мене не обдуриш.

— Слово честі, за все життя не випрасував і ганчірки.

Опинившись у своїй кімнаті, Мартін був здивований, що почуває таку втому; він забув, що працював чотирнадцять годин підряд, ні разу не присівши. Він поставив будильник на шосту і, відрахувавши назад п’ять годин, вирішив читати до першої. Скинув черевики, щоб відпочили розпухлі ноги, сів до стола й розгорнув Фіска на тій сторінці, де спинився два дні тому, однак не зрозумів навіть першого абзаца й почав перечитувати його знов. Раптом прокинувся від болю в занімілих м’язах і холодного гірського вітру, що війнув у вікно. Глянув на годинник. Була друга. Він проспав чотири години. Тоді він роздягся, ліг у постіль і, як тільки торкнувся головою подушки, відразу ж заснув.

Вівторок так само минув у напруженій роботі. Швидкість, з якою працював Джо, просто дивувала Мартіна. Це був справжній диявол. Увесь час він був як натягнута струна і протягом довгого дня не гаяв жодної хвилини. Думав лише про роботу та про те, як заощадити час, показуючи Мартінові, де замість п’яти рухів можна зробити три, а замість трьох — два. «Вилучення зайвих рухів» — назвав це Мартін, стежачи за Джо і беручи з нього приклад. Він сам був добрий робітник, швидкий та кмітливий, і завжди пишався тим, що в роботі ніхто не міг за ним угнатися. Тож і тепер увесь віддавався новій роботі, прислухаючись до порад і зауважень старшого робітника. Він розтирав крохмаль на комірцях та манжетах, щоб під час прасування не було пузирів, і робив це так вправно, що Джо навіть похвалив його.

За весь день не було навіть хвилини перерви. Джо, скінчивши одне діло, відразу переходив до іншого. Вони накрохмалили двісті білих сорочок, правою рукою захоплюючи зразу комірець, манишку й манжети, а лівою підтримуючи саму сорочку, щоб вона не потрапила в крохмаль такий гарячий, що доводилося раз по раз опускати руки в холодну воду. Цього дня вони аж до пів на одинадцяту крохмалили оборки на тонкій жіночій білизні.

— Ну, як на мене, то вже в тропіках легше,— засміявся Мартін.

— А мені там нічого робити,— відповів Джо серйозним тоном.— Тільки й умію, що прати.

— Зате добре.

— Ще б пак. Почав з одинадцяти років в Окленді — подавав білизну до качальні. Відтоді вже вісімнадцять років ні за що інше не брався. Однак такої каторги, як тут, не бачив. Сюди треба щонайменше ще одного. Завтра доведеться працювати й уночі. У середу завжди працюємо вночі — качаємо комірці й манжети.

Мартін знову завів будильник, сів до стола й розкрив Фіска, але не скінчив і першого абзаца. Рядки зливалися, і він клював носом. Він почав ходити по кімнаті, бив себе по голові, проте не міг перебороти заціпеніння. Тоді, поклавши книжку перед собою, почав читати, придержуючи повіки пальцями, та й так і заснув з розплющеними очима. Нарешті скорився і, ледве розуміючи, що робить, роздягся й кинувся на ліжко. Він проспав сім годин важким тваринним сном і, прокинувшись від деренчання будильника, відчув, що не виспався.

— Багато начитав? — спитав його Джо.

Мартін заперечливо хитнув головою.

— Ну, нічого. Сьогодні будемо допізна качати, зате взавтра пошабашимо о шостій. Отоді й почитаєш.

Того дня Мартін прав шерстяні речі у великій балії, наповненій міцним розчином мила, з допомогою особливого пристрою — колісної втулки та поршня, припасованих до поперечини над балією.

— Мій винахід,— з гордістю пояснив Джо.— Заміняє праник і руки і, крім того, заощаджує щонайменше п’ятнадцять хвилин на тиждень. А п’ятнадцять хвилин у цьому чортовому пеклі — не абищо.

Пропускати комірці та манжети через качальню теж було його вигадкою, і ввечері, коли вони й далі працювали при електричному світлі, Джо похвалився:

— В жодній пральні до такого не додумались, а я завдяки цьому можу впоратися в суботу до третьої. Тільки тут потрібно вміння: певна температура, певний тиск і пропускати треба тричі. Ось дивись! — Він узяв манжетку.— Руками краще не зробиш.

У четвер Джо лютував: несподівано надіслали додаткову партію жіночої білизни.

— Годі! — кричав він.— Не хочу більше терпіти. Їй-бо, кину. Цілий тиждень працюєш, як віл, щоб викроїти цільну хвилину, а вони на тобі — ще купу тонкої білизни. Я живу у вільній країні. От піду й скажу цьому гладкому голландцеві усе, що про нього думаю! І говоритиму з ним не по-французькому. По-простому, по-вашому. Накинути партію тонкої білизни!

— Доведеться знову працювати вночі,— сказав він трохи згодом, міняючи своє рішення і скоряючись долі.

Мартін не читав і цієї ночі. Цілий тиждень він не бачив газет і, дивна річ, не почував потреби в них. Новини його не цікавили. Був надто стомлений і змучений, щоб чимсь цікавитися. І все ж таки збирався в суботу, якщо вони скінчать о третій, податися велосипедом до Окленда, хоч, проїхавши сімдесят миль туди і стільки ж назад у неділю, він не зміг би відпочити перед новим трудовим тижнем. Краще було б їхати поїздом, та квиток коштував два з половиною долари, а Мартін вирішив бути ощадливим.

Розділ XVII

За цей час Мартін багато чого навчився. Першого ж тижня вони з Джо випрали якось за день двісті білих сорочок. Джо стояв коло машини, до поперечини якої підвішували праску на стальній пружині, що регулювала тиск. Так він прасував манишку, манжети та комір і кидав сорочку Мартінові, а той допрасовував некрохмалені частини.

Година по годині, в шаленому темпі, тривала ця виснажливо важка праця. На широких терасах готелю чоловіки й жінки в легкому білому одязі пили прохолодні напої. А в пральні, здавалось, кипіло повітря. Величезна, розпечена до білого піч аж гула, а з-під прасок, що снували по вогкій тканині, виривалися клуби пари. Ці праски нагрівалися не так, як їх звичайно нагрівають хатні господині. Праска, яку пробують послиненим пальцем, Мартінові і Джо здалася б зовсім холодною. Вони підносили праску до щоки й угадували її температуру якимсь незбагненним чуттям, що дивувало Мартіна. Занадто гарячі, почепивши до залізних гаків, опускали в холодну воду. Тут теж треба було знати точну міру, бо досить було передержати праску у воді хоч секунду, як вона вистигала більш, ніж необхідно. Мартін часом сам дивувався з своєї точності — автоматичної точності, з якою виконував цю складну операцію.

[1] На пам’ять (лат.).

[2] «In Memoriam», «Локслі Холл» — твори Теннісона.

[3] Джон Фіск (1842–1901) — американський історик та філософ.

← Назад | На початок | Вперед →
Рейтинг: 0.0 з 5 (0 голос.)
Оцінити:   
up