Мартін Іден (сторінка 6)

А втім, дивуватися було ніколи. Усю увагу Мартін зосередив на роботі. Не зупиняючись, працював він головою і руками, немов якась жива машина, і робота забирала все, що в ньому було людського. В голові вже не лишалося місця для світових проблем. Усі широкі переходи його мозку були наглухо закриті. Простора зала душі обернулась на тісну комірчину, на штурманську рубку, звідки його руки й десять пальців одержували накази, як замашними швидкими рухами, точними й рівномірними, посувати праску по паруючій тканині, по нескінченних рукавах, боках і спинках, як відкидати випрасувану сорочку, не пом’явши її. І коли одна сорочка була готова, треба було, не гаючи й миті, братися за наступну. Так минала година за годиною, тимчасом як надворі все життя завмирало під палючим сонцем Каліфорнії. Тільки тут, у розжареній пральні, воно не завмирало ні на секунду. Елегантним чоловікам і жінкам, що сиділи на прохолодних терасах, потрібна була чиста білизна.

З Мартіна піт лився ручаями. Він пив надзвичайно багато води, однак спека була така нестерпна і працював він так напружено, що вся вода знов виходила крізь пори. На морі, виконуючи немудрі матроські обов’язки, він одночасно міг жити і своїм внутрішнім життям, віддаватися своїм думкам. Власник судна був лише хазяїном його часу, а власник готелю панував і над його думками. Він міг думати тільки про працю, що катувала душу і виснажувала тіло. Він забув, що любить Рут. Вона немовби перестала існувати, бо змученому серцю Мартіна несила було й згадати про неї. Тільки вночі, коли він добирався до ліжка, і вранці, коли йшов снідати, вона, бувало, промайне перед ним у хвилинному спогаді.

— Таж хіба це не пекло? — якось вигукнув Джо.

Мартін кивнув головою, але вигук цей роздратував його. Нащо нагадувати про те, що ясно й без слів? Працюючи, вони ніколи не розмовляли,— розмова порушувала ритм роботи. Ось і цього разу Мартін мусив зробити праскою два зайві рухи, перш ніж знов увійшов у потрібний темп.

У п’ятницю вранці пустили в хід пральну машину. Двічі на тиждень їм доводилося прати готельні простирадла, пошивки, покривала, скатерки й серветки. Покінчивши з простою білизною, бралися до тонкої. Це була марудна, складна робота, і Мартінові вона давалася нелегко. До того ж він досі не зважувався ризикувати і працював повільніше, ніж Джо, бо тут помилятись було небезпечно.

— От глянь,— сказав Джо, показуючи Мартінові ліфчик, такий тонкий, що його можна було сховати у жмені.— Присмали, і з кишені вилетить двадцять доларів.

Проте Мартін не присмалював; він умів послабити напруження м’язів за рахунок ще більшого напруження нервів і співчутливо вислуховував прокльони товариша, який мучився над вишуканим дамським дріб’язком і якого особливо допікало те, що самі дами ніколи не прали своєї білизни. Тонка жіноча білизна, що відбирала в них заощаджені важкою працею хвилини, була кошмаром для Мартіна, а так само й для Джо. Вони марудились над нею цілісінький день. О сьомій вечора пропустили через качальню простирадла, скатерки і серветки.

З десятої години, коли мешканці готелю полягали спати, знов узялися до тонкої білизни і, вмиваючись потом, поралися коло неї до півночі, до першої, до другої... О пів на третю, нарешті, скінчили.

У суботу вранці знов була тонка білизна і ще всяка всячина, і, нарешті, о третій тижнева праця була закінчена.

— Сподіваюсь, тепер тобі вже не захочеться мотатися на велосипеді за сімдесят миль? — спитав Джо, коли вони сіли на ганку покурити.

— Та ні, доведеться.

— Певне, до дівчини?

— Ні, щоб заощадити два з половиною долари на залізничному квитку. Мені треба обміняти в бібліотеці книжки.

— А чого б тобі не переслати їх поштою? Коштуватиме півдолара туди й назад.

Мартін міркував.

— Краще взавтра відпочинь,— переконував його Джо.— Тобі це необхідно. А мені й поготів. Я просто з ніг падаю.

Мартін подивився на нього. Невтомний трудяга, що, не знаючи спочинку, цілий тиждень вигадував кожну хвилину й секунду, переборюючи всі перешкоди, він — джерело незламної енергії, людина-мотор надзвичайної сили, демон праці,— тепер, закінчивши трудовий тиждень, був украй знесилений. Сидів млявий і похмурий, гарне обличчя його змарніло. Джо неуважно курив, і голос у нього був якийсь байдужий, невиразний. Увесь його запал згас, і навіть заслужений відпочинок не тішив Джо.

— А з понеділка знов починай усе з початку,— понуро мовив він.— А який сенс, га? Часом кортить бути бродягою. Вони не працюють, а все-таки якось живуть. Ех! Випив би зараз кухоль пива, та нема сил плуганитись у село. Сиди вже на місці, а книжки пошли поштою. Треба зовсім здуріти, щоб кудись їхати.

— А що я тут цілий день робитиму? — спитав Мартін.

— Відпочиватимеш. Ти й сам не знаєш, який ти вироблений. Я в неділю буваю такий розбитий, що не годен і газети проглянути. Якось я хворів на тиф. Пролежав у лікарні два з половиною місяці і нічогісінько не робив. Ото була розкіш!

— Розкіш! — мрійно вимовив він трохи згодом.

Поки Мартін приймав ванну, його напарник десь зник.

Певно, подався на село по пиво, вирішив Мартін, одначе йти за півмилі шукати його не схотів, бо дорога туди здавалася цілою подорожжю. Не роззуваючись, ліг на ліжко і спробував зібратися з думками. До книжки і не доторкнувся. Був занадто стомлений, щоб спати, і лежав без жодної думки, в якійсь напівдрімоті, аж до вечері. Джо не з’явився, і коли садівник зауважив, що той, певно, вріс у підлогу біля стойки, Мартін усе зрозумів. Після вечері він одразу ж пішов спати і вранці прокинувся з відчуттям, що цілком відпочив. Джо ще не було, і, розгорнувши газету, Мартін ліг у холодку під деревом. Він і незчувся, як проминув ранок. Спати він не спав, ніхто не турбував його, але газети так і не проглянув. Після обіду знов узявся читати і — заснув.

Так пройшла неділя. У понеділок вранці Мартін уже важко працював, сортуючи білизну, а Джо, туго обмотавши голову рушником, із стогоном і прокльонами запускав пральну машину й розводив рідке мило...

— Нічого не можу вдіяти,— пояснював він.— Як субота, так і напиваюся.

Минув ще тиждень безперестанної праці, що затягалась до пізньої ночі при електричному світлі і скінчилася в суботу о третій годині дня. Джо, без будь-якого ентузіазму зустрівши довгожданий відпочинок, знов подався на село шукати забуття. Для Мартіна ця неділя промайнула так само, як і перша. Він спав у холодку під деревом, марно силкуючись прочитати газету, по кілька годин лежав на спині, нічого не роблячи, не думаючи. Якесь заціпеніння не давало йому думати, але він почував до себе огиду, ніби вчинив щось ганебне й непоправне. Усе, що було в ньому високого, зникло, честолюбність притупилася — він настільки знемігся, що не відчував її уколів. Він був мертвий. Душа його була мертва. Він став просто худобиною, робочою худобиною. Він уже не бачив краси в сонячному сяйві, що просіювалося крізь зелене листя, і блакитне склепіння неба на нашіптувало йому, як у минулі часи, казок про космічні простори й незбагненні таємниці, що чекали розгадки. Життя було нестерпно важке, безглузде й гидке на смак. Дзеркало його уяви було запнуте чорною завісою, а фантазія дрімала, як хворий у затемненій кімнаті, куди, не зазирає сонячне проміння. Він почав уже заздрити Джо, який щосуботи напивався у шинку, забуваючи в п’яному запамороченні про понеділок і новий тиждень виснажливої праці.

Минув третій тиждень, і Мартін прокляв себе і все життя. Його гнітила думка про власну нікчемність. Редактори, відмовляючись від його рукописів, мали слушність. Тепер він це ясно зрозумів і сміявся з себе і з своїх мрій. Рут надіслала йому поштою «Пісні моря». Він байдуже прочитав її листа. Вона, очевидно, докладала всіх зусиль, щоб висловити своє захоплення його віршами. Та прикидатися вона не вміла і не змогла приховати правду. Вірші їй не сподобались: він вичитував це в кожному нещирому, холодному рядку її листа. І вона, звичайно, мала рацію. Він твердо переконався в цьому, перечитавши вірші, Тепер він не бачив у них краси і ніяк не міг зрозуміти, що мав на думці, коли писав їх. Сміливі звороти здавались йому смішними, порівняння — потворними, і все загалом було безглузде й неправдоподібне. Він охоче тут-таки спалив би «Пісні», якби тільки вистачило енергії піти у машинний відділ і кинути їх у піч. Усі свої сили він витрачав на прання чужої білизни, і на особисті справи нічого не лишалося.

Він вирішив, що в неділю візьме себе в руки і відповість Рут на її лист. Проте в суботу, коли він після роботи прийняв ванну, його раптом посіло непереможне бажання забутися. «Піду гляну, як там Джо»,— сказав він собі і одразу ж відчув, що сам себе дурить. Однак не мав сили задумуватися над своєю нещирістю, а якби й мав, то не став би ловити себе на брехні, бо хотів забуття. Повагом, ніби на прогулянку, рушив до села, та, наближаючись до шинку, мимоволі прискорив ходу.

— А я думав, що ти й справді п’єш лише воду,— привітав його Джо.

Мартін не став виправдуватись, а попросив подати віскі і, наливши собі повну чарку, простяг пляшку Джо.

— Тільки живіше,— сказав він грубо.

Одначе Джо не квапився, тож Мартін, не чекаючи його, вихилив чарку і знову налив.

— Тепер можна й підождати,— похмуро мовив він,— але все ж не барись.

Джо не забаривсь, і вони випили разом.

— Таки не стерпів? — спитав Джо.

Мартін промовчав.

— Я й сам знаю, що робота — пекло,— вів далі Джо,— та мені досадно, що ти зрадив воду, Марте. Ну, будьмо.

Мартін пив мовчки, уривчасто замовляючи все нові й нові пляшки, чим викликав шанобливий острах у шинкаря, схожого на жінку хлопця з водянисто-блакитними очима й проділом посередині.

— Яка підлота висотувати жили з таких бідняків, як ми,— сказав Джо.— Якби я не напивався, то давно б уже спалив усе їхнє кубло. Їй-бо, тільки це їх і рятує.

Мартін нічого не відповів. Ще кілька чарок, і його почали огортати п’яні марева. Оце життя — перший подих життя за три тижні. До нього вернулися його мрії. Фантазія вирвалася з темної кімнати і знов манила його яскравими вогнями. Дзеркало його уяви було ясне, як срібло, і знов палахкотіли в ньому сліпучі видіння. Краса й чари йшли з ним поруч, в душі буяли великі сили. Він хотів про все це розповісти Джо, але той поринув у свої мрії — як визволитися з-під ярма важкої праці й самому стати власником великої парової пральні.

— Щиро кажу тобі, Марте, діти в моїй пральні не робитимуть нізащо в світі. І жодна жива душа не лишатиметься після шостої. Чуєш? У мене буде досить машин і досить людей, щоб усе кінчалось у свій час. А тебе, Марте,— їй-бо, зроблю управителем усієї фірми. План у мене такий. Покину пити, назбираю за два роки грошей...

Мартін відійшов від Джо, лишивши йому в слухачі шинкаря, поки того не покликали два місцевих фермери. Мартін з королівською щедрістю почастував і їх, і робітників з ферми, конюха й садівника з готелю, самого шинкаря і навіть якогось підозрілого волоцюгу, що, як тінь, прослизнув до шинку і маячив у кінці стойки.

Розділ XVIII

У понеділок вранці Джо з прокльоном закидав у пральну машину першу партію білизни.

— Знаєш...— почав він.

— Відчепись! — гаркнув Мартін.

— Вибач, Джо,— сказав він, коли вони йшли обідати.

У Джо на очі навернулися сльози.

— Нічого, друже,— відповів він.— Ми потрапили в пекло, і тут нічого не вдієш. А знаєш, я тебе за цей час полюбив, їй-богу. Тим-то мені й було трохи прикро. Ти мені зразу припав до серця.

Мартін потиснув йому руку.

— Давай кинемо все це,— сказав Джо.— Плюнемо й підемо бродяжити. Я ніколи не бродяжив, але це, мабуть, гарна штука. І нічого не треба робити. Тільки подумай — нічого не робити! Якось я хворів на тиф і лежав у лікарні — ото був класі Хоч би знов захворіти.

Минали тижні. Готель був повний, і їм раз у раз підкидали нові партії тонкої білизни. Вони виявляли дивовижне геройство. Працювали до півночі при електричному світлі, їли похапцем і навіть починали роботу за півгодини до сніданку. Мартін уже не приймав уранці холодної ванни: не вистачало часу. Джо дбайливо розпоряджався хвилинами. Він пильно стеріг їх, як добрий чабан стереже овець, не марнував жодної, рахував їх, як скнара рахує золото, і працював, працював до нестями, до божевілля, як машина, з допомогою іншої машини, що колись була людиною на ім’я Мартін Іден.

Мартінові рідко коли випадало думати. Оселя його дум була зачинена, вікна наглухо позабивані, а сам він, як тінь, вартував коло воріт. Так, він став тінню. Джо казав правду. Вони обидва стали тінями в цім пеклі, нескінченної праці. А може, все це тільки сон? Часом, коли серед клубів пекучої пари він совгав гарячою праскою по білій тканині, йому спадало на думку, що все це насправді сон. Може, через хвилину, а може, через тисячу років він прокинеться в своїй маленькій кімнаті з заляпаним чорнилом столом і почне писати з того рядка, де спинився напередодні. А може, й то було сном, і він прокинеться, щоб заступити вахту. Зіскочить з койки, вийде на осяяну тропічними зорями палубу і стане коло стерна під свіжі подуви пасатного вітру.

Ще раз настала субота, і о третій годині роботу було скінчено.

— Піду, мабуть, вип’ю склянку пива,— сказав Джо байдужим голосом, бо був уже в полоні суботньої знемоги.

Мартін немов прокинувся, Він оглянув велосипед і змастив колеса. Джо був на півдорозі до шинку, коли мимо промчав Мартін; низько схилившись над кермом, він ритмічно натискав ногами на педалі. Він переночував в Окленді, а в неділю знов зробив сімдесят миль. У понеділок розпочав трудовий тиждень, не відпочивши, зате був тверезий.

Минув уже п’ятий тиждень і шостий, а Мартін усе жив і працював, як машина, зберігаючи в собі лише якусь іскру душі, яка в кінці кожного тижня змушувала його долати велосипедом сто сорок миль. Це був аж ніяк не відпочинок. Таке напруження було надмірне навіть для машини, і, зрештою, згасла й ця остання іскорка, що лишалась від огню його колишнього життя. В кінці сьомого тижня, занадто виснажений, щоб упиратися спокусі, він пішов з Джо до села, віднайшов утрачене життя і жив до понеділка.

Одначе наступної суботи він знову проїхав сімдесят миль, проганяючи заціпеніння, викликане надмірною втомою, іншим заціпенінням, викликаним ще більшою втомою. А в кінці третього місяця утрете пішов з Джо на село. Там він забувся і, знов відчувши життя, ясно побачив, якою став твариною — не від пияцтва, а від важкої праці. Пияцтво було наслідком, а не причиною. Воно неминуче йшло за працею, як ніч іде за днем. Ставши робочою худобиною, не досягнеш висот, шепнуло йому віскі, і він погодився з цим. Віскі виявило неабияку мудрість. Воно відкрило йому важливу істину.

Мартін попросив подати собі олівець і паперу, а всій компанії замовив віскі, і, поки всі пили за його здоров’я, підійшов до стойки і щось написав.

— Це телеграма, Джо,— сказав він,— читай.

Джо глянув на папірець п’яними, веселими очима, але, прочитавши те, що там було написано, вмить витверезився. Докірливо глянув на товариша, і по щоках у нього покотилися сльози.

— Ти мене покидаєш, Марте? — сумно спитав він.

Мартін кивнув головою і, покликавши до себе якогось хлопчину, що без діла крутився в шинку, послав його на телеграф.

— Чекай! — неслухняним язиком пробурмотів Джо.— Дай-но мені трохи поміркувати.

Він ухопився за стойку, так тремтіли у нього ноги. Мартін обняв його і підтримував, поки він збирався з думками.

— Напиши, що ми обидва кидаємо роботу,— раптом сказав Джо.— Треба ж колись покінчити з цим. Пиши.

— А ти чого кидаєш? — спитав Мартін.

— Та того ж, чого й ти.

— Я вирушаю у плавання, а ти ж не зможеш.

— Слушно,— відповів Джо.— Але бродяжити зможу, прекрасно зможу.

Мартін з хвилину пильно дивився на нього, потім вигукнув:

— Хай йому біс, твоя правда. Краще вже бути бродягою, ніж робочою худобиною. Принаймні жити будеш. А досі ти не знав справжнього життя.

— Якось я лежав у лікарні...— заперечив Джо.— Ото гарно було. Я хворів на тиф... я розповідав тобі?

Поки Мартін переписував телеграму, повідомляючи, що пральню кидають двоє робітників, Джо вів далі:

— Коли я лежав у лікарні, мені ні разу не захотілося випити. Хіба не чудно? А коли я цілий тиждень працюю, як віл, то в кінці мушу обов’язково напитися. Ти, певно, знаєш, що кухарі п’ють, як ті чорти... і пекарі теж. Бо робота в них така. Он воно що. Стривай, я заплачу половину за телеграму.

— Кинемо жеребок? — запропонував Мартін.

— Сюди, хлопці, всіх частую! — гукнув Джо, брязнувши монетою об мокру стойку.

У понеділок уранці Джо був сам не свій від хвилювання. Він не звертав уваги на біль у голові, не цікавився роботою. Немало було прогаяно дорогоцінних хвилин, поки він сидів і дивився у вікно, милуючись сонцем і деревами.

— Диви! — кричав він.— Це все моє! Це воля! Я можу лягти під деревами й проспати хоч тисячу років. Ходім уже, Марте. Плюньмо на все. Нащо баритись? Нас чекає країна, де нічого не роблять, і я узяв квиток туди — тільки туди, а не туди й назад.

Трохи згодом, накладаючи в пральну машину брудну білизну, Джо помітив сорочку хазяїна готелю. Він знав його мітку. Раптом усвідомивши все значення чудового слова «воля», він кинув сорочку на підлогу й заходився топтати її ногами.

— Шкода, що це не ти сам, голландський кнуряко! — кричав він.— Ото б я потішився! На тобі, на! На ще! Ось тобі, ось, будь ти проклятий! Ану спробуй мене вдержати! Спробуй!

Мартін засміявся і нагадав йому про роботу.

У вівторок увечері приїхали нові робітники, і увесь тиждень пішов на те, щоб привчити їх до заведених тут порядків. Джо сидів і пояснював їм свою систему праці, але сам палець об палець не вдарив.

— Годі з мене! — заявив він.— Хай звільняють, бо я й сам піду. Щоб я працював? Красно дякую. Ні, я вже буду їздити в товарняках і спати в холодку під деревами. А ви, раби, працюйте! Працюйте до сьомого поту, поки не загнетесь! А коли сконаєте, згниєте так само, як і я,— то хіба не однаково, як жити? Ну, яка різниця, врешті-решт?

У суботу вони одержали платню і пішли разом до перехрестя.

— Ти, звісно, зі мною не підеш? Не варто й умовляти? — спитав Джо безнадійним тоном.

Мартін заперечливо похитав головою, готовий уже сідати на велосипед і рушати. Вони потиснули один одному руку, і Джо, затримавши на хвилину Мартінову руку в своїй, сказав:

— Ми ще побачимось на цім світі, Марте. Без брехні. Таке у мене передчуття. Бувай здоровий, Марте, щасти тобі! Дуже ти мені полюбився, щоб ти знав.

Він самотньо стояв серед дороги і дивився вслід Мартінові, аж поки той не зник за поворотом.

— Ловкий хлопчина,— пробурмотів він,— дуже ловкий.

Потім побрів по дорозі до цистерни з водою. Там, на запасній колії, стояло кілька порожніх товарних вагонів, чекаючи поїзда.

Розділ XIX

Рут зі своєю родиною була вже вдома, і Мартін, повернувшись до Окленда, часто бачився з нею. Діставши учений ступінь, вона вже не вчилася, а він, виснажений важкою працею фізично й духовно, перестав писати. Отож тепер вони мали більше часу одно для одного, ніж раніше, і близькість їхня швидко зростала.

Спочатку Мартін нічого не робив, тільки відпочивав. Він дуже багато спав і цілими годинами сидів без діла, думаючи і мріючи. Він повільно повертався до життя, немов після якогось страшного лиха. Першою ознакою пробудження був деякий інтерес до місцевої газети. Потім він знов почав читати легкі романи та поезію, а ще через кілька днів уже з головою поринув у давно забутого Фіска. Напрочуд здоровий організм допоміг Мартіну відновити втрачену життєву снагу, і до нього знов повернулась молодеча бадьорість.

Коли він сказав Рут, що, як тільки відпочине, знов вирушить у плавання, вона дуже засмутилася.

— Навіщо вам це? — спитала вона.

— Заради грошей,— відповів Мартін.— Треба наскладати дещо для нової атаки на редакторів. У цій боротьбі найкраща зброя — гроші й терпіння.

— Якщо вам так потрібні гроші, чому ж ви не лишились у пральні?

— Тому, що пральня обертала мене на тварину. Від такої важкої роботи, як там, тягне до віскі.

Вона з жахом глянула на нього.

— Невже ви...— Голос у неї зривався.

Він міг би легко утаїти правду, але з природи був щирий, та й пригадалося давне рішення все говорити начистоту.

— Так,— відповів він.— Кілька разів траплялося.

Вона здригнулась і відсунулася від нього.

— Ні з ким із моїх знайомих такого не траплялося,— сказала вона.— Ніколи.

— Певно, нікому з них не доводилося працювати в пральні «Гарячих джерел»,— гірко посміхнувся він.— Праця — гарна річ. Вона корисна для здоров’я, як кажуть проповідники, і я ніколи її не боявся. Але все добре в міру. А в пральні цієї міри не було. Тим-то я і йду в плавання. Мабуть, це буде останнє, бо, коли повернуся, завоюю журнали. Я цього певен.

Рут холодно мовчала, і замислено дивлячись на неї, він здогадався, як важко їй зрозуміти все те, що він пережив.

— Колись я напишу про це окрему книжку і назву її «Приниження праці», або «Психологія пияцтва в робітничому класі», або ще як-небудь.

Ніколи ще з першого дня знайомства не були вони такими чужими. Його відверте признання, в якому чувся дух бунтарства, відштовхнуло її від нього. Однак саме це відчуження вразило її більше, аніж його причина. Воно показувало, які близькі були вони досі, і прокладало шлях до ще більшої близькості. Прокинувся жаль до нього, зароїлися наївні ідеалістичні думки, як би його виправити. Вона врятує цього юнака, що збився з пуття. Врятує від його оточення, врятує від самого себе, навіть проти його волі. Всі ці пориви здавалися їй дуже благородними; їй і на думку не спадало, що за ними криються ревнощі і бажання любові.

Погожими осінніми днями вони часто їздили на велосипедах за місто і там серед пагорбів читали одно одному вірші, прекрасні вірші, що викликали думки про благородні речі. Здатність до самозречення й самопожертви, терпіння, працелюбність і високі прагнення — ось що намагалась вона непомітно прищепити йому, а прикладом для неї були її батько, містер Батлер та Ендрю Карнегі[1], який з бідного хлопчика-іммігранта зробився «королем книг», постачаючи їх усьому світові.

Мартін розумів її і залюбки слухав. Тепер йому вже легко було стежити за її думками, і душа її не здавалась, як колись, потаємним дивом. Він стояв з нею на одному інтелектуальному рівні. Всі їхні суперечки не впливали на його кохання. Він кохав її ще палкіше, ніж досі, і навіть її фізична слабкість надавала їй в його очах особливої принадності. Він якось читав про хворобливу Елізабет Баррет[2], яка багато років не торкалася ногами землі, поки не зайнявся той вогняний день, коли вона втекла з Браунінгом і твердо ступила на землю під відкритим небом. Те, що зробив Браунінг для своєї коханої, він зможе зробити для Рут. Хай тільки вона покохає його. Тоді все буде гаразд. Він дасть їй і силу, і здоров’я. І він бачив у мріях їхнє спільне життя серед затишку й добробуту, створеного працею. От вони, захоплені якимсь поетом, обмінюються думками; Рут лежить долі серед купи подушок і читає йому вголос. Тільки так уявляв він собі їхнє майбутнє і завжди бачив саме. Іноді читав він, обнявши її за стан, а вона слухала, пригорнувшись до нього й схиливши голову йому на плече. Іноді вони разом заглиблювались в яку-небудь повну краси сторінку. Вона любила природу, і його багата фантазія переносила сцену читання в іншу обстановку. То вони сиділи в оточеній стрімкими скелями долині, то високо в горах на зеленому лузі, то внизу серед сірих дюн, де біля ніг вирували хвилі, а то десь далеко у тропіках на якомусь вулканічному острові, де пінились водоспади, обертаючись на імлу, яка, досягши моря, коливалась туманним серпанком від кожного подуву вітру. І на передньому плані завжди сиділи вони, владарі земної краси, читаючи й ділячись враженнями, а десь позаду невиразно малювалася інша картина — праці, успіху й грошової незалежності, що давала їм змогу втішатися всіма скарбами світу.

— Я б порадила моїй дівчинці бути обережнішою,— якось попередила Рут її мати.

— Я знаю, про що ти думаєш. Але це неможливо. Він не...

Рут почервоніла, однак то був рум’янець соромливої дівчини, якій уперше доводиться говорити про священні таємниці життя з матір’ю, що теж була для неї святістю.

— Не рівня тобі,— договорила за неї мати.

Рут кивнула головою.

— Я не це хотіла сказати, але це так. Він простий, невихований, дужий... аж занадто дужий. Він...

Вона зніяковіла і змовкла. Так чудно було говорити з матір’ю про такі речі. І знов мати докінчила її думку:

— Він вів невпорядковане життя. Ти це хотіла сказати?

Рут знову кивнула головою, і знов зайшлася рум’янцем.

— Так,— мовила вона.— То не його вина, але він часто стикався з...

— З брудом?

— Так, з брудом. Він лякає мене. Часом мене аж жах бере, коли він спокійно розповідає про своє минуле — немовби так усе й мало бути. Але ж так не можна, правда?

Вони сиділи обнявшись і мовчали. Мати, ніжно пригладжуючи руку дочці, чекала, що та скаже далі.

— Однак він мене дуже цікавить,— знов почала Рут.— До певної міри він мій вихованець. Крім того, це мій перший приятель,— ну, не зовсім приятель, а вихованець і приятель заразом. А часом, коли він злякає мене, мені здається, що я, як мала дівчинка, граюся з бульдогом, а він кидається, вишкіряє зуби і от-от зірветься з цепу.

Рут знову замовкла. Мати чекала.

— Він і цікавить мене, як... бульдог. У ньому є багато гарного, проте багато й такого, що мені не подобається у... у людині. Бачиш, я вже думала про все це. Він лається, курить, п’є, бився колись навкулачки; він сам розповідав мені про це і каже, що це йому подобається. Він зовсім не той чоловік, за якого я хотіла б...— тут вона дуже стишила голос,— вийти заміж. Потім він занадто вже дужий. Мій обранець повинен бути високий, стрункий і чорнявий, як принц із казки. Ні, не бійся, я не закохаюся в Мартіна Ідена. Це було б для мене найгіршим лихом,

— Та я не про це,— схитрувала мати.— А чи подумала ти про нього? Ти й сама розумієш, що він тобі не пара, але що, як він закохається в тебе?

— Та він уже давно... закоханий,— вихопилось у Рут.

— Цього слід було сподіватися,— ласкаво промовила місіс Морз.— Хіба можна знати тебе й не покохати?

— А от Олні мене ненавидить! — палко вигукнула Рут.— І я теж ненавиджу Олні. Коли він приходить, я стаю як кішка, мені хочеться дряпатись. Я знаю, що я гидка йому. В усякому разі, він гидкий мені. А з Мартіном Іденом мені добре. Мене ще ніхто не кохав. А це так приємно, коли тебе кохають. Мамо, люба, ти розумієш, що я хочу сказати? Це так приємно — відчути, що ти справжня, справжнісінька жінка! — Схлипуючи, Рут сховала лице на материних грудях.— Я знаю, що кажу жахливі речі, але я щира і кажу те, що думаю.

Місіс Морз відчувала і сум, і радість. Її дочки — бакалавра мистецтв — не стало; перед нею сиділа її дочка — жінка. Експеримент удався. Дивна прогалина в характері Рут була заповнена, до того ж цілком безпечно й безболісно. Цей грубий матрос був просто знаряддям, і, хоч Рут не закохалася в нього,— він пробудив у ній жінку.

— У нього навіть руки тремтять,— казала Рут усе ще ховаючи з сорому обличчя.— Це і чудно, і смішно, проте мені жаль його. А коли руки в нього тремтять занадто сильно і очі занадто виблискують, я говорю йому правду про його життя й про те, що він не в той бік береться його виправляти. Але він усе одно обожнює мене. Його очі й руки не обманюють. І на саму думку про це я почуваю себе дорослою. Почуваю, що в мені є щось таке, що належить тільки мені, і що тепер я така сама, як інші дівчата і... молоді жінки. Я знаю, раніш я була не така, як вони, і це турбувало тебе. Ти думала, що я нічого не знаю про цю твою турботу, але я знала й хотіла... «показати клас», як каже Мартін Іден.

То були святі хвилини для матері й дочки, коли вони отак розмовляли у вечірньому присмерку з вогкими від зворушення очима; Рут — сама щирість і невинність, мати — спокійна порадниця, повна любові й розуміння.

— Він на три роки молодший від тебе,— сказала вона.— У нього немає ні становища в суспільстві, ні посади, ні певного заробітку. Він дуже непрактичний. Якщо він кохає тебе, він мусив би робити щось таке, що дало б йому право одружитися з тобою, а не бавитися нікчемними оповіданнями та дитячими мріями. Боюся, що Мартін Іден ніколи не стане дорослим. Він не шукає собі солідного, достойного чоловіка заняття, як того домагалися колись твій батько, містер Батлер і взагалі всі наші друзі. Боюся, Мартін Іден ніколи не зароблятиме грошей. А світ так влаштований, що для щастя потрібні гроші. Ні, я не кажу про якесь неймовірне багатство, але треба мати трохи грошей, щоб жити пристойно, з певним комфортом. Він... нічого не казав тобі про свої почуття?

— Ні слова. Навіть і не пробував. Та я однаково не допустила б цього. Адже я його не кохаю.

— Я дуже рада. Я не хотіла б, щоб моя донька, єдина моя донька, чиста й невинна дівчинка, покохала таку людину. На світі є багато чоловіків, благородних, чистих, чесних і мужніх. Почекай трохи. Одного дня ти зустрінеш такого чоловіка, і ви покохаєтесь, і ти будеш щаслива з ним, як я з твоїм батьком. І ще одне, про що треба пам’ятати...

— Про що, мамо?

Голос місіс Морз забринів тихо й ніжно.

— Про дітей.

— Я... думала про це,— призналася Рут, пригадуючи непрохані мрії, що часом хвилювали її, і знов почервоніла від сорому.

— І саме через дітей містер Іден не може бути твоїм чоловіком,— суворо промовила місіс Морз.— Треба, щоб вони успадкували бездоганно чисту кров, а йому, боюсь, якраз цього й бракує. Твій батько розповідав мені про матроське життя, і... ти сама розумієш.

Рут схвильовано стиснула материну руку, гадаючи, що вона розуміє, хоч насправді їй ввижалося щось невиразне, страшне й далеке, щось поза межами її уяви.

— Ти ж знаєш, я нічого не роблю, не порадившись із тобою,— почала вона,— тільки іноді ти сама питай мене, як оце сьогодні. Мені давно хотілося тобі розповісти, та все не знала як. Я знаю, тут нічого соромитися, але все ж ти повинна допомогти мені. Іноді, як от сьогодні, питай мене, щоб я могла висловитися. Бо ти ж, мамо, теж жінка! — у захваті вигукнула Рут. Вони підвелися, і вона тримала материні долоні в своїх, зазираючи їй в очі і радісно відчуваючи цю нову, ще не усвідомлену рівність між ними.— Я ніколи б не подумала так про тебе, якби не наша розмова. Я мусила сама відчути себе жінкою, щоб зрозуміти, що ти теж така сама жінка.

— Ми обидві жінки,— промовила мати, пригортаючи її до себе й цілуючи.— Ми обидві жінки,— повторила вона, коли вони обнявшись виходили з кімнати, об’єднані не звіданим досі почуттям товариськості.

— Наша дівчинка стала, здається, жінкою,— з гордістю сказала місіс Морз своєму чоловікові через годину.

— Тобто ти хочеш сказати,— мовив він, пильно подивившись на дружину,— що вона закохалася?

— Ні, її покохали,— посміхаючись відповіла та.— Наш експеримент удався. Нарешті, вона прокинулась.

— Тоді нам треба збутися Ідена,— сказав містер Морз діловим тоном.

Дружина похитала головою:

— У цьому немає потреби. Рут каже, що через кілька днів він вирушає у плавання. Коли він повернеться, її тут не буде. Пошлемо її до тітки Клари — хай проведе рік на Сході. Інший клімат, нові люди, свіжі враження — якраз те, що їй треба.

Розділ XX

Бажання писати знов опанувало Мартіна. У голові самі собою з’являлися задуми оповідань та віршів, і він робив начерки, щоб колись пізніше використати їх. Однак не писав. Це були його коротенькі канікули; він вирішив присвятити їх відпочинку й коханню, і в цьому йому пощастило. Він знов ущерть налився енергією, і щоразу при зустрічі з ним Рут відчувала давній захват від його сили й здоров’я.

— Ой, глядиі — ще раз попередила її мати.— Занадто вже часто бачишся ти з Мартіном Іденом!

Рут тільки безжурно розсміялася. Вона була певна себе, до того ж через кілька днів він мав вирушити у плавання. А коли повернеться, вона вже буде далеко на Сході. Проте в силі і здоров’ї Мартіна таїлась чарівна принадність.

Мартін знав, що вона збирається поїхати на схід країни, отож мусив поспішати. Але не уявляв собі, як треба залицятися до такої дівчини, як Рут. Увесь його попередній досвід лише заважав йому. Жінки і дівчата, з якими він звик мати справу, знали і кохання, і життя, і флірт, а вона нічого цього не знала. Її надзвичайна чистота лякала його, спиняла готові зірватися з уст найпалкіші слова, мимохіть навівала думку, що він її недостойний. Колись у бурхливому минулому деякі жінки йому подобались, навіть захоплювали його, але жодну з них він не кохав. Бувало, свисне владно й недбало, і вони вже тут. Вони були для нього хвилинною забавою, випадковою пригодою, певним елементом життя, яким звичайно живуть чоловіки, проте другорядним елементом. А тепер він уперше почував себе прохачем — покірним, боязким, повним сумнівів. Він не знав, як виявити своє кохання, якими словами освідчитися, так лякала його ясна непорочність коханої.

Пізнаючи розмаїтий світ, обертаючись серед його вічномінливих явищ, він засвоїв одне мудре правило: коли граєш у незнайому гру, дай перший хід партнерові. Це не раз ставало йому у великій пригоді, до того ж розвинуло спостережливість. Він умів вичікувати, примічати вразливе місце супротивника. Це так само, як у кулачному бою. Треба було тільки виждати нагоду, а тоді вже з чималого досвіду він знав, як ту нагоду використати і як перемогти.

Так було в нього і з Рут. Він стежив і вичікував, бажаючи сказати їй про своє кохання, але не смів. Боявся її образити і не був упевнений у собі. Але, сам того не знаючи, ішов правильною дорогою. Кохання з’явилося на світ ще задовго до мови і в дні ранньої своєї молодості само прийшло до шляхів і засобів, яких уже ніколи не забувало. Саме таким давнім, первісним способом Мартін домагався Рут. Спочатку він і не здогадувався про це, але згодом зрозумів. Дотик його руки був красномовніший, ніж усі слова, а його сила зачаровувала її більше, ніж уся любовна лірика й пристрасна мова кохання тисяч поколінь. Усе, що міг висловити язик, сприймав би насамперед розум, а швидкий дотик руки промовляв до інстинктів. Розум її був молодий, як і вона, а інстинкти були старі, як людство, навіть старіші. Переживши юність ще тоді, як було юним кохання, вони були мудріші, ніж усі забобони й умовності світу. І тому розум Рут мовчав. Ніхто не тривожив його, і сама вона не підозрівала, наскільки могутнім був поклик, яким Мартін будив у ній бажання любові.

Що він любив її, було ясно як день, і вона з радістю споглядала вияви його кохання — блиск очей, які світилися ніжністю, тремтіння рук і незмінну краску збентеження, що раптом проступала крізь темний загар. Часом вона навіть умисне розпалювала його, але робила це напівсвідомо і так боязко й обережно, що не тільки він, а й сама вона не помічала цього.

Її захоплювали ці докази її жіночої сили, і, як справжня Євина дочка, вона діставала втіху, граючись із ним і дражнячи його.

Німий від недосвідченості й надміру почуттів, Мартін упадав коло Рут незграбно й несміло. Коли він торкався її руки, їй було приємно,— і не просто приємно, а якось аж солодко. Мартін не знав цього, проте й не помічав, щоб його дотик викликав у неї огиду. Правда, це траплялося нечасто — при зустрічі й прощанні; але й коли вони лагодили в дорогу велосипеди, ув’язували книжки, які брали з собою в гори, або схилялись разом над томиком віршів, руки їхні, бувало, стикалися. Інколи її волосся черкалось його щоки, або, захопившись чарівними рядками, вони на мить притулялись одно до одного плечем. Рут не раз усміхалась сама до себе — звідки в неї це чудне бажання скуйовдити йому волосся? А він, стомившись від читання, відчував непереможну спокусу покласти голову їй на коліна і мріяти з заплющеними очима про майбутнє, яке належатиме їм. Як часто на недільних пікніках клав він голову на коліна котрійсь дівчині і спокійно засинав, а та, затіняючи йому від сонця лице, ніжно дивилась на нього і чудувалася з його великої байдужості до її кохання. Досі покласти голову на коліна дівчині було для нього найпростішою річчю, але тепер, дивлячись на Рут, він відчував, що це неможливо. Проте в його стриманості й була його сила. Завдяки цій стриманості він ні разу не збудив у Рут тривоги: їй, чутливій і скромній, і на думку не спадало, яку загрозу таїть їхня дружба. Несвідомо вона горнулась до нього дедалі ближче, а він, почуваючи зростання цієї близькості, хотів бути сміливим і не зважувався.

А втім, одного дня таки зважився. Прийшовши до Рут, він застав її в кімнаті з опущеними шторами — у неї боліла голова.

— Нічого не допомагає,— відповіла вона на його запитання.— А порошки доктор Холл мені заборонив.

— А я зумію допомогти вам без ліків,— сказав Мартін.— Звісно, за успіх не ручуся, але спробувати можна. Це звичайний масаж. Я навчився його у японців. Ви, певно, знаєте, що японці чудові масажисти. А пізніше бачив, як те саме, тільки трохи інакше, роблять і гавайці. Вони звуть такий масаж «ломі-ломі». Часто-густо він діє так само, як ліки, а іноді й краще.

Тільки-но він торкнувся руками її лоба, вона глибоко зітхнула:

— Як хороше!

А через півгодини спитала:

— Ви ще не стомилися?

Питання було зайве, бо вона знала, яка буде відповідь. Потім вона забулася, дивуючись крізь дрімоту, як заспокоює її цілюща сила, що передавалася їй від нього. Саме життя лилося з кінчиків його пальців, проганяючи біль, а може, це їй тільки здавалось. Нарешті, їй стало легше, і вона заснула. Він тихенько вийшов.

Увечері вона подзвонила йому по телефону.

— Я спала до вечора,— сказала вона.— Ви мене зовсім вилікували, містере Іден. Просто не знаю, як дякувати вам.

Від хвилювання й радості він ледве спромігся на якусь відповідь, і поки вони розмовляли, у голові в нього весь час снувалася згадка про Браунінга й хвору Елізабет Баррет. Усе, що зробив Браунінг для своєї коханої, може й він, Мартін Іден, зробити для Рут Морз. Вернувшись до себе в кімнату, він знов узявся до «Соціології» Спенсера, що лежала розгорнута на ліжку, проте читати не зміг. Кохання цілком заполонило його думки, і, забувши про твердо прийняте рішення не писати, він сам не помітив, як опинився коло свого заляпаного чорнилом стола. Сонет, що його він написав того вечора, був першим із п’ятдесяти — цілого циклу любовних сонетів, завершеного протягом двох наступних місяців. Писав він під враженням «Португальських сонетів»[3] Елізабет Браунінг і мав усе, щоб створити щось велике, бо віршував, натхнений коханням.

Той час, коли він не був з Рут, Мартін присвячував сонетам і читанню вдома або в бібліотеці, де ближче знайомився з сучасними журналами, їхнім напрямком і змістом. Години, проведені коло Рут, були повні надії і невизначеності й доводили його мало не до божевілля. Через тиждень після того, як Мартін вилікував Рут від головного болю, Норман запропонував покататися в місячну ніч по озеру Мерріт. Артур і Олні підтримали його. Ніхто з них не вмів керувати човном, і Мартін мусив узяти на себе цей обов’язок. Рут сіла поруч нього на кормі, а троє молодих людей умостилися посередині й завели суперечку про якісь свої студентські справи.

Місяць ще не зійшов. Рут сиділа мовчки і, дивлячись на зоряне склепіння неба, раптом відчула себе дуже самотньою. Вона глянула на Мартіна. Порив вітру накренив човен, і він, однією рукою тримаючи стерно, а другою шкот, змінив трохи напрям, намагаючись обминути виступ берега. Він не помічав погляду Рут, а вона, не зводячи з нього очей, міркувала над химерним засліпленням, що спонукало цього непересічно здібного юнака гаяти час на базграння бездарних, нікому не потрібних оповідань та віршів.

Її погляд ковзнув по його гарно посадженій голові, по дужій шиї, що невиразно вирисовувалася у зоряному світлі, і зненацька до неї знову прийшло знайоме бажання оповити цю шию руками. Сила, що викликала в ній відразу, водночас і вабила. Тоскне почуття самотності ще дужче пройняло Рут, вона пригадала, як Мартін вгамував головний біль самим тільки дотиком і яким приємним спокоєм віяло від нього. Він сидів поруч, зовсім поруч, і похитування човна, здавалося, підштовхувало її, до нього. Раптом їй захотілося пригорнутись до нього, знайти в ньому опору — і, ще не усвідомивши цього бажання, вона вже хилилася до Мартіна. Чи, може, це гойднувся човен? Вона не знала, вона нічого не знала. Знала тільки, що притулилась до нього і що тепер їй легко й приємно. Може, то справді гойднувся човен, але вона й не думала висуватися. Вона прихилилась до його плеча зовсім легенько, але все ж прихилилася і не ворухнулась навіть тоді, коли він перемінив позу, щоб їй було зручніше.

Це було божевілля, але вона не хотіла над цим задумуватись. Вона вже не була колишньою Рут — вона була жінкою і, як жінка, шукала опори. І хоч тільки ледь-ледь притулилася до нього, проте була задоволена. Втома де й поділася. Мартін мовчав — він боявся розвіяти чари. Його стриманість і несміливість допомагали йому. Але в голові паморочилось, він не розумів, що трапилось. Усе це було так дивно, наче вві сні. Він насилу переборов шалене бажання кинути стерно, шкот і стиснути Рут в обіймах. Інтуїція, проте, підказала йому, що цього не слід робити, і він був радий, що зайняті руки допомогли встояти проти спокуси. Він тільки повільніше повів човна, послаблюючи вітрило, щоб довше їхати до північного берега. Адже тоді йому доведеться підвестися з місця, і їхня близькість буде порушена. Вправно керуючи човном, він непомітно для інших затримував його хід і в думці благословляв своє нелегке матроське життя, яке навчило його панувати над морем, човном і вітром і дало змогу цієї казкової ночі сидіти поруч коханої, відчуваючи на плечі любий серцю тягар.

Коли перший промінь місяця, торкнувшись вітрила, залив човен перлистим сяйвом, Рут відсунулась від Мартіна, і в ту ж мить він і собі відхилився. Їм обом хотілося, щоб ніхто нічого не помітив. То була таємниця двох, зрозуміла без слів. Рут сиділа випростана, щоки її пашіли; тільки тепер вона усвідомила, що трапилось. Вона вчинила щось таке, що мусила утаїти від братів і Олні. Що з нею сталося? Ніколи з нею такого не бувало, хоч вона не раз каталася на човні місячної ночі в товаристві юнаків. У неї навіть бажань таких не з’являлося. І, схвильована таємницею своєї ледве розквітлої жіночності, Рут паленіла від сорому. Вона крадькома глянула на Мартіна, який саме повертав вітрила, і мало не зненавиділа його за те, що він призвів її до такого безсоромного, ганебного вчинку. І чому саме він? Може, мати мала слушність: вона занадто часто з ним бачиться. Ні, більше це не повториться, надалі вони зустрічатимуться рідше. У неї навіть промайнула безглузда думка сказати йому мимохідь, як тільки вони лишаться вдвох, що перед тим, як зійшов місяць, їй чомусь стало млосно. Аж тут вона пригадала, як вони обоє водночас відсунулись одно від одного, щоб їх не виказав місяць, і зрозуміла, що Мартін їй не повірить.

Наступні кілька днів Рут сама себе не пізнавала: вона стала якоюсь чудною, незрозумілою істотою, що не слухалась розуму, не хотіла розібратись у своїх почуттях, відмовлялась заглянути в майбутнє й подумати, що її там чекає. Вона була вкрай збентежена і охоплена гарячкою від доторку до пекучої тайни, страшної і чарівної. Одно тільки вирішила твердо — не дати Мартінові нагоди освідчитись їй у коханні. Тоді все буде гаразд. Адже незабаром він вирушить у море. А втім, хай освідчується. Однаково, все буде гаразд, вона ж його не любить. Звісно, якихось півгодини йому буде дуже важко, а їй ніяково, бо це ж уперше вона вислухуватиме освідчення. На саму думку про це у неї солодко защеміло серце. Вона стала справжньою жінкою, і чоловік проситиме її руки. Все жіноче в ній готове було відгукнутися на поклик. Трепет пойняв усе її єство, одна й та сама думка кружляла в голові, як метелик над вогнем. Вона зайшла так далеко, що вже уявляла собі, як він проситиме її стати йому дружиною: вона вкладала слова в його уста, а сама підбирала найлагідніші вирази для своєї відмови, апелюючи до притаманної йому витримки і мужності. Насамперед він повинен кинути курити. Це буде її першою вимогою. Та ні, ні, вона зовсім не дозволить йому говорити. Вона може його зупинити — адже вона обіцяла матері. Червоніючи і тремтячи від хвилювання, Рут з жалем розігнала свої мрії. Її перше освідчення доведеться відкласти до слушного часу, до зустрічі з достойнішим претендентом.

Розділ XXI

Надійшов розкішний осінній день, теплий і м’який день бабиного літа в Каліфорнії, коли сонце світить ніби окутане імлою і вітерець не в силі сколихнути дрімотне повітря. Прозорий багряний туман барвистим мереживом залягав у міжгір’ях. Сан-Франциско розкинулось на пагорбах, наче велике пасмо диму. Тьмяно вилискувала розтопленим металом морська затока; подекуди видніли судна; одні стояли нерухомо, інші повільно пливли за течією. Над Золотою Брамою[4] блідо-золотавою стежкою під промінням призахідного сонця велично мрів крізь сріблястий серпанок далекий Тамалпайс[5]. А далі, над темним обширом Великого океану, клубочились на обрії густі хмари і, пливучи до суходолу, несли перший грізний подих зими.

Літу пора вже було на спочинок. Але воно ще барилося, в’янучи й пригасаючи між горами, згущало багрянець долин і ткало собі саван з вичерпаних сил та випитих до дна втіх, умираючи спокійно й тихо, з радісною думкою, що не марно жило. Мартін і Рут сиділи поруч на своєму улюбленому горбку, схиливши голови над усе тими самими сторінками, і він читав їй уголос любовні сонети жінки, що покохала Браунінга так гаряче, як рідко кохають чоловіків.

Проте цього разу їм щось не читалося. Надто міцні були чари краси, що згасали в них на очах. Золота пора року вмирала, як і жила,— прекрасною і нерозкаяною грішницею, сповнюючи осіннє повітря солодкою знемогою спогадів про минулі втіхи. Ця знемога передавалася їм,— млосна й дрімотна, вона послаблювала волю, повивала багряним туманом розум і моральні приписи. У Мартіновім серці бриніла ніжність, раз у раз заливаючи його гарячими хвилями. Голови їхні близько схилились одна до одної, і, коли від подуву вітру її волосся торкалося його щоки, рядки розпливались у нього перед очима.

— Здається, ви ні слова не зрозуміли з того, що читали,— сказала Рут, коли він затнувся.

Він палко глянув на неї, готовий сконфузитись, як завжди, та раптом вихопився:

— Та й ви, здається, нічого не зрозуміли! Про що мова в останньому сонеті?

— Не знаю,— щиро засміялася вона.— Я вже забула. Годі читати. Надто гарний день сьогодні.

— Це наш останній день у горах,— замислено мовив Мартін.— На обрії збирається буря.

Книжка випала у нього з рук. Вони сиділи мовчки й непорушно, дивлячись на сонну затоку замріяними, невидющими очима. Рут крадькома глянула на його шию. Якась сила, більш владна, ніж закон тяжіння, могутня, мов сама доля, раптом оволоділа нею. Вони сиділи дуже близько, і дівчина сама не знала, як це сталося. Вона торкнулася його плеча так легенько, як метелик торкається квітки, і такий же легенький був його дотик. Рут відчула, як Мартін притулився до неї плечем і весь затремтів. Тут їй слід було відсунутись. Але вона вже не була владна над собою. Та й як могла вона контролювати свої вчинки в радісному безумі, що раптом огорнув її?

Мартінова рука тихо оповила її стан. Вона чекала в солодкій муці й сама не знала, чого чекає, їй забивало дух, пересохлі губи горіли, серце калатало. Рука здіймалася щораз вище, пригортаючи її повільно й ніжно. Далі чекати вона вже не могла. Судорожно зітхнувши, вона рвучким рухом несподівано поклала голову йому на груди. Він швидко нахилився, і вуста їхні зустрілися в поцілунку.

Мабуть, це кохання, подумала Рут, коли на мить у неї ще прояснів розум. А коли не кохання, то це ж сором! Ні, це не інакше, як кохання. Вона кохала цього чоловіка, що обіймав її і притискався устами до її уст. Вона ще міцніше притулилася до Мартіна, горнучись до нього всім тілом. Потім, вислизнувши з обіймів, раптом підвелась і в радісному пориві оповила руками його засмаглу шию. Розкішний біль кохання і сповнених жадань пройняв її так гостро, що вона з тихим стогоном послабила руки і напівзомліла в його обіймах.

[1] Ендрю Карнегі (1835–1919) — американський капіталіст, на схилі віку — філантроп.

[2] Елізабет Баррет (Браунінг, 1806–1861) — англійська поетеса, дружина Роберта Браунінга.

[3] «Португальські сонети» — цикл любовних поезій Е. Браунінг.

[4] Протока, що утворює вхід до бухти Сан-Франциско.

[5] Гора на північний захід од Сан-Франциско.

← Назад | На початок | Вперед →