Мартін Іден (сторінка 7)

Жодного слова не було сказано — ні тоді, ні ще довго по тому. Двічі він нахилявся й цілував її, і щоразу її вуста соромливо зустрічали його поцілунок, а тіло щасливо горнулося до нього. Вона тулилась до Мартіна, не маючи сили відірватись, а він майже держав її на руках, дивлячись невидющими очима на велике оповите імлою місто по той бік затоки. Цього разу він ні про що не марив. Бачив тільки барви й яскраве проміння, гаряче, як цей день, як його кохання. Він схилився над нею, почувши її голос.

— Коли ти полюбив мене? — спитала вона пошепки.

— З першого дня, з найпершої хвилини, як побачив. Я тоді збожеволів від любові, і щодалі, то більше. А тепер, кохана, я геть-таки божевільний. Просто голова йде обертом від щастя!

— Як добре, що я жінка, Мартіне... любий,— промовила вона, глибоко зітхнувши.

Він знову стиснув її в обіймах і тихо спитав:

— А ти... коли вперше узнала?

— О, я знала це весь час, майже з самого початку!

— А я був сліпий, мов той кріт! — вигукнув він з жалем у голосі.— Я й не здогадувався, аж поки... аж поки не поцілував тебе.

— Ні, ти не так зрозумів.— Вона трохи відсунулась і глянула на нього.— Я майже з самого початку знала, що ти любиш мене.

— А ти сама? — спитав він.

— У мене це вийшло якось несподівано.— Вона говорила дуже повільно, погляд її був теплий і схвильований, а а лиця не сходив ніжний рум’янець.— Я й гадки не мала аж дотепер, коли... коли ти обняв мене. І ніколи раніше не думала, що можу вийти за тебе заміж. Чим ти причарував мене?

— Не знаю,— усміхнувся він.— Хіба тільки своїм коханням, бо кохав тебе так палко, що й камінь розтопився б, не то що серце живої жінки.

— А я зовсім не так уявляла собі кохання,— задумливо промовила вона.

— А як же?

— Я не думала, що воно таке.— Рут подивилась йому в очі і, опустивши погляд, докінчила: — Я просто нічого про це не знала.

Мартін ще раз хотів пригорнути її, але тільки ледь помітно ворухнув рукою, боячись видатися надто нестримним. Та вмить відчув у її тілі покору, і вона знов опинилась у кільці його рук, і вуста їхні знову злилися в поцілунку.

— А що скажуть мої батьки? — раптом занепокоїлась вона.

— Не знаю. Та про це ми завжди можемо дізнатись.

— Що, як мама не згодиться? Я навіть не зважуся сказати їй.

— То я сам скажу,— хоробро запропонував він.— Я знаю, твоя мати не дуже мене любить, проте я доб’юся її згоди. Хто добився тебе, той усього доб’ється. А коли ні...

— То що?

— Ми однаково не розлучимося. Тільки не може бути, щоб мати не згодилась. Надто вже сильно вона тебе любить.

— Я боюся розбити їй серце,— зажурено сказала Рут.

Він хотів відповісти, що материнські серця розбиваються не так уже й легко, та натомість промовив:

— Вище за кохання нема нічого в світі!

— Знаєш, Мартіне, я часом боюся тебе. Навіть зараз мені страшно, коли подумаю, хто ти і ким був раніш. Ти повинен бути добрим, дуже добрим до мене. Адже я — як та дитина. Я ще ніколи не кохала!

— Я теж. Ми обоє діти. Нам випало велике щастя — віддати одно одному своє перше кохання.

— Але це неможливо! — вигукнула вона й швидким гнівним рухом вирвалася з його обіймів.— Не може бути, щоб ти... Адже ти був матросом, а матроси, я знаю...

Вона затнулась і змовкла.

— Звикли мати жінку в кожному порту,— підказав він.— Ти це хотіла сказати?

— Так,— тихо відповіла вона.

— Але ж це не кохання,— мовив він переконливо.— Я бував у багатьох портах, та, поки не стрів тебе, і не уявляв, що таке кохання. Знаєш, коли я першого разу повертався від вас, мене мало не злапали.

— Як то злапали?

— Дуже просто. Полісмен подумав, що я п’яний. Я й справді був п’яний... від кохання до тебе!

— Чекай-но. Ти сказав, що ми обоє діти, а я — що про тебе так сказати не можна, а ти...

— А я відповів, що, крім тебе, нікого не кохав. Ти моє перше, найперше кохання.

— Таж ти був матросом! — знов заперечила вона.

— І все-таки ти перша.

— Але в тебе були жінки... інші жінки... О!

На превеликий подив Мартіна Ідена, вона залилася слізьми, і йому довго довелося заспокоювати її пестощами й поцілунками.

Мартінові мимохіть спали на думку слова Кіплінга: «Вельможная леді і Джуді О’Греді — рідні сестри по суті своїй»[1]. І це правда, вирішив він, хоч, судячи з прочитаних романів, усе було ніби інакше. Він гадав, що у вищих колах заведені лише формальні освідчення. Йому здавалося цілком природним, що в тому колі, з якого вийшов він сам, хлопці й дівчата зближалися через пестощі, але щоб серед витончених представників вищих класів було так само — цього він ніяк не припускав. А тепер пересвідчився, що романи брехали. Ті самі безмовні обійми й пестощі, що впливали на дівчат-робітниць, так само діяли і на дівчат з вищого кола. Всі вони, зрештою, однакові — «сестри по суті», і він сам міг би до цього додуматись, якби пам’ятав Герберта Спенсера. Отож, коли він заспокоював Рут у своїх обіймах, думка, що між вельможною леді і Джуді О’Греді є дуже багато спільного, додавала йому великої втіхи. Ця думка наближала до нього Рут, робила її доступнішою. Його кохана була з тієї самої плоті й крові, що й усі, що й він сам. Нічого неможливого в їхньому шлюбі немає. Їх розділяє тільки класова приналежність, але це перешкода суто зовнішня, її можна легко обминути. Він колись читав, як раб піднісся до пурпурної тоги цезарів. Тож і він може піднестися до Рут. Незважаючи на всю її непорочність, культуру й духовну красу, вона, в основі своїй, звичайна жінка, така сама, як Ліззі Коноллі і всі її сестри. Все, що можливе для них, можливе й для неї. Вона могла любити й ненавидіти, часом теж, певно, впадала в істерику, могла ревнувати, як ревнувала ось тепер, плачучи в його обіймах.

— До того ж я старша за тебе,— раптом сказала вона, розплющивши очі, і глянула на нього.— Аж на три роки.

— Заспокойся. Ти ще дитина, а досвідом я старіший за тебе на сорок років! — відказав Мартін.

Насправді вони обоє були дітьми в коханні і, як ті діти, висловлювали свої почуття наївно й невміло,— незважаючи на її університетську освіту і вчений ступінь, незважаючи на його філософські знання й суворий життєвий досвід.

Денне сяйво вже меркло, а вони й досі сиділи й розмовляли, як розмовляють усі закохані, зачудовані чаром кохання і примхою долі, що так дивовижно звела їх докупи, певні, що люблять одно одного так, як ніхто ніколи не любив. І без кінця-краю згадували свою першу зустріч, марно силкуючись поновити в пам’яті все, що тоді думали й відчували.

Густі хмари на обрії заховали сонце, крайнебо зайнялося рожевим світлом. Усе навколо потонуло в тій теплій заграві, і Рут заспівала «Прощай, веселий день». Вона співала зовсім тихенько, поклавши голову йому на плече; її руки були в його руках, і кожен з них відчував на долоні серце другого.

Розділ XXII

Навіть якби місіс Морз бракувало материнської чутливості, вона б і тоді відразу про все здогадалася, тільки глянувши на Рут, коли та повернулась додому. Рум’янець, що заливав доччині щоки, говорив сам за себе, а ще красномовнішими були великі блискучі очі, в яких світилося несказанне щастя.

— Що сталося? — спитала місіс Морз, зачекавши, поки дівчина ляже в постіль.

— Ти здогадалася? — мовила Рут тремтячим голосом.

Замість відповіді мати обняла її і ніжно погладила по волоссю.

— Він нічого не сказав! — вигукнула Рут.— Я не хотіла цього і нізащо не дозволила б йому говорити... він нічого не сказав.

— Але раз він нічого не сказав, то нічого й не трапилося?

— Ні, таки трапилося.

— Ради бога, доню, що за нісенітниця? — скрикнула місіс Морз.— Що ж могло статися?

Рут здивовано глянула на матір.

— А я думала, ти вже про все здогадалася. Ми з Мартіном заручені.

Місіс Морз засміялася прикро і недовірливо.

— Але він нічого не сказав,— вела далі Рут.— Він просто кохає мене, та й усе. Я була так само здивована, як і ти. Він не промовив ні слова. Просто обняв мене, і я... я не знаю, що зі мною сталося. Він поцілував мене, а я його. Я не могла не поцілувати. Я мусила. І тоді зрозуміла, що теж кохаю.

Вона спинилася, чекаючи, що мати благословить її поцілунком, однак та сиділа холодна й мовчазна.

— Я розумію, що вчинила жахливо,— знов почала Рут засмученим голосом.— І не знаю, чи зможеш ти мені простити. Та що я могла вдіяти? До тієї хвилини я й гадки не мала, що кохаю його. Ти вже сама скажи татові.

— Чи не краще буде зовсім цього не казати? Я поговорю з Мартіном Іденом і поясню йому все. Він, звичайно, зрозуміє і звільнить тебе від слова.

— Ні, ні! — вигукнула Рут.— Я не хочу, щоб він звільняв мене. Я кохаю його, а кохати так приємно. Ми з ним одружимося,— звісно, коли ви дасте згоду.

— У нас з батьком трохи інші плани. Ні, ні! Не думай, що ми збираємося тобі когось нав’язати. Ми просто хотіли б, щоб ти вийшла заміж за людину з нашого кола, за справжнього джентльмена, всіма шанованого, якого сама вибереш і полюбиш.

— Таж я люблю Мартіна,— жалісно запротестувала Рут.

— Ми зовсім не хочемо впливати на твій вибір. Але ти наша дочка, і ми не можемо із спокійним сумлінням погодитись на такий шлюб. На всю твою чистоту й ніжність Мартін Іден не зможе відповісти нічим, крім вульгарності й невихованості. Він ніяк тобі не пара. Він навіть не зможе забезпечити тебе матеріально. Ми не женемося за багатством, але певний комфорт треба мати, тим-то наша дочка повинна одружитися з людиною, яка принаймні зможе дати їй цей комфорт, а не з убогим авантюристом, матросом, ковбоєм, контрабандистом,— бог зна, ким там він ще був. До того ж він досить легковажний та безвідповідальний.

Рут мовчала. Вона була згодна з кожним словом матері.

— Він марнує час на свою писанину, гадаючи досягти того, чого рідко досягають навіть особливо обдаровані або глибоко освічені люди. Чоловік, який збирається одружитися, повинен готуватись до цього кроку. А йому й байдуже. Я вже казала, і ти, певно, згодна зі мною, що він не має почуття відповідальності. Та це й зрозуміло. Матроси всі такі. Він не знає, що таке бути ощадним чи хоч би поміркованим. Роки марнотратства даються взнаки. Звісно, це не його вина, але від того він не стає кращий. А чи подумала ти про його минуле життя, безперечно, безпутне? Чи подумала ти про це, доню? Тобі ж відомо, що таке шлюб.

Рут здригнулась і притулилася до матері.

— Я думала.— Рут довго мовчала, підшукуючи слова.— Просто якийсь жах. Мені аж з душі верне, коли подумаю про це. Я знаю, що моє кохання — велике нещастя. Та що я вдію? Хіба ти могла не покохати тата? Отак і я. Щось є в мені і в ньому таке — я не розуміла цього до сьогодні,— але воно є і змушує мене кохати його. Я аж ніяк не думала, а от бачиш, покохала,— закінчила вона з якоюсь потаємною радістю в голосі.

Мати й дочка розмовляли ще довго, але марно, і, зрештою, погодилися на тому, що треба, нічого остаточно не вирішуючи, деякий час почекати.

До такого ж висновку прийшов годиною пізніше і містер Мерз, коли дружина призналася йому, як обернувся її план.

— Інакше й бути не могло,— сказав він.— Адже, крім цього матроса, вона не знала близько жодного чоловіка. Рано чи пізно в ній мала прокинутися жінка. І якраз, коли це сталося, поблизу опинився саме цей матрос. От вона й покохала його або, вірніше, забрала собі в голову, ніби кохає, що, зрештою, те саме.

Місіс Морз вирішила, що краще впливати на Рут повільно й непомітно, ніж одверто змагатися з нею. Часу для цього було досить, бо Мартін поки що не міг і думати про одруження.

— Хай вона бачиться з ним скільки хоче,— порадив їй містер Морз.— Чим ближче вона приглядатиметься до нього, тим менше любитиме. І дай їй змогу порівнювати. Треба збирати у нас більше молоді, дівчат, юнаків — розумних і вихованих юнаків, що вже зробили собі кар’єру чи роблять її. Словом, юнаків нашого кола, справжніх джентльменів. Вона почне порівнювати його з ними і побачить, чого він вартий. Зрештою, йому тільки двадцять один рік. Та й Рут іще зовсім дитина. Вони й самі переростуть з часом цю дитячу закоханість.

На тому й порішили. В родині вважалося, що Рут і Мартін заручені, але офіційного повідомлення не було. Гадали, що навряд чи це буде коли-небудь потрібно. Крім того, було цілком очевидно, що заручини затягнуться надовго. Від Мартіна не вимагали, щоб він пішов служити або кинув писати, нічого не говорили йому про необхідність змінити спосіб життя. А він тільки сприяв цим ворожим планам, бо й думати не хотів про службу.

— Цікаво, чи ти схвалиш те, що я зробив,— сказав він Рут через кілька днів.— Я вирішив, що жити на харчах у сестри занадто дорого, і житиму окремо. Я вже найняв кімнатку в північній частині Окленда — там тихо, спокійно — і купив собі гасницю, щоб куховарити.

Рут дуже зраділа. Особливо їй сподобалася гасниця.

— З цього починав і містер Батлер,— зауважила вона.

Мартін у душі був невдоволений порівнянням його з цим високошановним джентльменом, але мовив далі:

— Я наклеїв марки на всі свої рукописи і знов порозсилав їх по редакціях. Сьогодні я перебрався, а завтра почну працювати.

— Ти став на службу? — вигукнула вона, почувши таку приємну несподіванку, і пригорнулася до нього, усміхнена, ніжно тиснучи руку.— А мовчиш! Куди ж це?

Він заперечливо похитав головою.

— Я хотів сказати, що завтра знов почну писати.— Вона враз спохмурніла, і він поспішив додати: — Зрозумій мене. Цим разом без усяких там райдужних мрій. У мене є холодний, прозаїчний, суто діловий план. Це краще, аніж знов іти в море, і грошей я зароблятиму більше за будь-якого некваліфікованого конторника в Окленді. Бачиш, мій відпочинок дав мені дуже багато. Я не стомлювався фізично і навіть нічого не писав — принаймні для друку. Все, що я робив,— це кохав тебе і думав. Трохи читав, але це те саме, що думати, а читав переважно журнали. Думав про себе, про світ, про своє місце в ньому і про те, як зробити це місце гідним тебе. Я прочитав Спенсерову «Філософію стилю» і знайшов там чимало такого, що безпосередньо стосується мене — точніше, мого писання і взагалі всього того, що друкують щомісяця в журналах. Отак думаючи, читаючи і кохаючи тебе, я дійшов висновку, що мені треба стати на час літературним заробітчанином. Поки що забуду про шедеври і візьмусь за халтуру — писатиму фейлетони, замітки, статейки на злобу дня, гуморески, альбомні віршики — словом, усю ту бридню, на яку є попит. А ще є літературні агентства, що постачають газетам оповідання, матеріали для недільних додатків. Коли добре запрягтися, я зможу клепати все, що їм потрібно, і матиму за це чималий гріш. Знаєш, деякі журналісти отак заробляють по чотириста-п’ятсот доларів на місяць. Я не збираюся за ними вганяти, але, в усякому разі, матиму пристойний заробіток і досить вільного часу для себе, чого не дасть мені жодна посада. Той вільний час я віддаватиму навчанню й справжній роботі. Поміж ремісництвом знаходитиму час і на щось серйозне, вчитимусь і готуватиму себе до великих речей. Іноді я сам дивуюся, як уже виріс. Коли я вперше взявся за перо, я просто описував усілякі пригоди, не вміючи їх навіть осягнути. Ніяких ідей, ніяких думок у мене не було. В мене не було навіть слів, якими б я міг мислити. Усе, що я пережив, уявлялося мені у вигляді низки картин, позбавлених усякого змісту. А коли я почав набиратися знань і поповнив свій словник, я став прозирати в усіх цих картинах багато такого, чого раніше не помічав. Саме тоді я взявся писати щось путнє, як-от: «Пригода», «Радість», «Казан», «Вино життя», «Весела вулиця», «Пісні моря», «Любовні сонети». Я напишу ще чимало таких, а то й кращих речей — у вільні години. Тепер я вже стою на твердому ґрунті — спочатку поденщина для заробітку, а тоді вже творчість. Учора ввечері — просто, щоб тобі показати — я звіршував півдесятка куплетів для гумористичних журналів. А коли вже лягав спати, мені раптом прийшло в голову скласти тріолет, теж гумористичний, і за годину я написав їх аж чотири. Певно, кожен з них дасть мені по долару, а чотири долари за кілька думок по дорозі до ліжка — це непогано. Звісно, така робота нічого не варта, нікчемна й нудна базгранина. Однак це не нудніше, як бути рахівником і аж до самої смерті підраховувати нескінченні й безглузді стовпчики цифр за шістдесят доларів на місяць. Крім того, ця писанина все-таки має щось спільне з літературою і дає мені час пробувати сили в серйозних речах.

— Але яка користь з твоїх шедеврів? — спитала Рут.— Ти ж не можеш їх продати.

— Ні, можу,— почав Мартін, але вона перепинила його.

— З усіх цих речей, що тобі здаються путніми, ти досі не продав жодної. Не можемо ж ми одружуватися, не маючи нічого, крім шедеврів, яких ніхто не купує!

— Ну, то одружимося, маючи куплети, які купуватимуть,— затято відповів Мартін, притягаючи до себе кохану, що цього разу трималася напрочуд холодно.

— Ось послухай-но,— сказав він, вдаючи безжурність.— Це не мистецтво, але це долар:

Тільки я з дому,
Прийшов знайомий
Грошей позичати.
Не став чекати
І вийшов з хати;
Пішов знайомий,
А я — додому.

Він прочитав ці рядки, весело приспівуючи, але враз і засмутився: Рут навіть не осміхнулась. Дивилась на нього серйозно і занепокоєно.

— Може, це й долар,— сказала вона,— але долар блазня, заробіток клоуна в цирку. Хіба ти не розумієш, що все це принижує тебе? Я хотіла б, щоб людина, яку я кохаю й шаную, була здатна на щось більше, ніж віршування нікчемних куплетів.

— Ти хотіла б, щоб ця людина була як... містер Батлер? — спитав Мартін.

— Я знаю, що тобі не подобається містер Батлер,— почала вона.

— Ні, до самого містера Батлера я нічого не маю,— перебив він,— мені тільки не подобається його катар шлунка. А втім, яка різниця — складати куплети чи друкувати на машинці або пріти над конторськими гросбухами? Усе це тільки засоби для досягнення мети. На твою думку, я повинен почати з конторника, щоб коли-небудь зробитися добрим юристом чи комерсантом. А я хочу розпочати з дрібної роботи для журналів, щоб потім стати видатним письменником.

— Тут є різниця,— наполягала Рут.

— Яка?

— Ті твої твори, які ти сам вважаєш вдалими, не можна продати. Ти ж пробував, їх ніхто не купує.

— Дай мені трохи часу, люба,— благально сказав він.— Ця робота — лише засіб, не дивись на неї серйозно. Дай мені ще два роки. За цей час я навчуся писати, і мою працю охоче купуватимуть. Я знаю, що кажу. Я вірю в себе і знаю, на що здатний. Я знаю тепер, що таке література, знаю, якою бездарною писаниною заповнюють журнали нікчемні перодряпи. І я певен, що через два роки буду на шляху до успіху. А ділової кар’єри я ніколи не зроблю. Не лежить у мене до неї серце. Вона мені здається якоюсь тупою, безглуздою, дріб’язковою. В усякому разі, в мене до цього немає хисту. Далі, як у клерки, я не виб’юся, а хіба ми з тобою зможемо щасливо жити на такий мізерним заробіток? Я хочу, щоб ти мала все найкраще, що тільки є у світі. І я доб’юся свого, доб’юся за всяку ціпу. Відомі письменники одержують такі гонорари, що проти них містер Батлер — злидар. На книжці, «яку беруть», можна заробити п’ятдесят, а то й сто тисяч доларів. Часом трохи більше, часом трохи менше, але в середньому стільки.

Рут мовчала. Вона була дуже розчарована і не приховувала цього.

— То як? — запитав він.

— Я сподівалася зовсім іншого. Я гадала — та й зараз гадаю,— що краще тобі навчитися стенографії — на машинці ти вже вмієш — і піти до тата в контору. Ти дуже здібний, і я певна, що з тебе був би добрий юрист.

Розділ XXIII

Те, що Рут мало вірила в літературний талант Мартіна, зовсім не впливало на його почуття до неї. Протягом своїх коротких канікул він багато думав про себе самого і зрозумів, що красу він любить дужче, аніж славу, та й слави прагне тільки заради Рут. Тільки заради неї він і домагався слави. Хотів піднестися в очах світу, «показати клас», як він часто казав,— щоб кохана жінка могла пишатися ним і вважати його гідним свого кохання.

Красу ж він любив так віддано, що в самому служінні їй черпав невимовну насолоду. А ще дужче, ніж красу, він любив Рут. Йому здавалося, що вищого над любов немає нічого в світі. Це любов так змінила його, перетворивши з неотесаного матроса в мислителя й поета, і тому для нього вона була вища за науку і мистецтво. Мартін бачив, що в духовному розвитку він уже переріс Рут, переріс її братів та батька. Незважаючи на всі переваги університетської освіти, незважаючи на звання бакалавра, Рут не могла й мріяти про таке розуміння світу, мистецтва і життя, яким володів Мартін після одного року самостійного навчання і праці над собою.

Усе це він розумів, але ніщо не впливало на його почуття. Кохання здавалося йому надто прекрасним і благородним, і сам він був надто щиро закоханий, щоб образити його критикою. Що спільного мало кохання з інакшими, ніж у нього, поглядами Рут на мистецтво, мораль, французьку революцію й загальне виборче право? Усе це розумові процеси, а кохання вище за розум. Він не міг судити кохання, бо обожнював його. Кохання в Мартіновій уяві жило на вершинах гір, понад долинами розуму. Для нього це була квінтесенція існування, найвищий шпиль життя, який не всім дано осягти. 3 творів своїх улюблених філософів він знав про біологічне значення кохання, однак, продовжуючи розвивати їхні основні положення, дійшов висновку, що людський організм лише в коханні здійснює своє велике призначення і що кохання треба приймати безоглядно, як найвищий дарунок життя. Закоханий, гадав Мартін, це найщасливіша істота; він із захватом думав про «одержимого коханням юнака», для якого не мають вартості земні блага — багатство, знання, успіх — та, зрештою, й саме життя, бо він готовий «умерти за поцілунок».

Багато таких думок з’являлося в Мартіна раніш, а деякі прийшли згодом. Він працював, відпочиваючи лише тоді, коли бачився з Рут, і жив, як спартанець. За маленьку кімнату, яку наймав у португалки Марії Сільви, він платив два з половиною долари на місяць. Його господиня — вдова, особа досить сварливої вдачі, тяжко працювала, щоб як-небудь прогодувати цілу купу дітей, коли-не-коли заливаючи свою втому й журбу пляшкою розбавленого кислого вина, яке за п’ятнадцять центів купувала в крамниці на розі. Мартін спочатку не терпів її за лихий язик, але, побачивши, як відважно бореться вона за існування, мимоволі перейнявся до неї пошаною. У невеличкому будинку було всього чотири кімнати, і одну з них зайняв Мартін. Інша кімната правила за вітальню, яка мала б веселий вигляд від барвистого килима, коли б там не висіла сумна фотокартка одного з померлих немовлят Марії Сільви, знятого в труні. Вітальня призначалася тільки для гостей; штори в ній завжди були спущені, і босонога команда не сміла переступати поріг святині, крім особливо урочистих нагод. На кухні, де доводилось і варити, і їсти, Марія щодня, за винятком неділі, прала, крохмалила й прасувала білизну своїм заможним сусідам, бо це був її основний заробіток. У спальні, такій же завбільшки, як і Мартінова кімната, разом з матір’ю тулилося семеро дітей. Для Мартіна завжди було загадкою, як на всіх їх там ставало місця, і щовечора, коли вони вкладалися спати, йому чути було крізь тонку перегородку сварки й вереск, тихе лепетання і ще якийсь сонний, немов пташиний, шемріт. Другим джерелом Маріїних прибутків були дві корови, яких вона доїла вранці і ввечері. Вони контрабандою скубли траву на пустирях та на узбіччях доріг під наглядом одного чи двох її обшарпаних дітлахів, які пильнували, щоб худоба не втрапила на очі полісменам.

У своїй кімнатці Мартін жив, спав, учився, писав і господарював. Перед єдиним вікном, що виходило на крихітний ганок, стояв кухонний стіл, який правив за письмовий; на ньому лежали книжки і стояла друкарська машинка. Ліжко, присунуте до задньої стіни, займало дві третини кімнати. Коло столу красувалася шифоньєрка, зроблена скоріше на продаж, ніж для вжитку: тонка фанера її щодень усе більше облуплювалася. По другий бік столу, теж у кутку, містилася Мартінова кухня; на фанерному ящику, куди він ховав посуд, стояла гасниця, на стіні висіла поличка для продуктів, а на підлозі стояло відро з водою. Крана в кімнаті не було, тож воду доводилося носити з кухні. В ті дні, коли Мартін готував собі їжу, кімнату наповнювала пара, і це завдавало особливо помітної шкоди шифоньєрці. Над ліжком висів велосипед, підтягнутий вгору на мотузках. Спочатку Мартін ставив його в підвалі, але дітлахи Марії Сільви повідкручували педалі й попрополювали шини. Тоді він спробував примостити велосипед на ґанку, та якось уночі зайшла злива, і велосипед довелося забрати в кімнату й повісити під стелю.

У маленькій стінній шафі лежали одежа й ті книжки, що вже не вміщалися ні на столі, ні під столом. Читаючи, Мартін мав звичку робити виписки на окремих аркушиках, тих виписок назбиралося так багато, що нікуди було їх класти; тоді він протяг через кімнату кілька шворок і вішав на них свої нотатки, мов білизну. У такій тісноті пересуватися по кімнаті було нелегко. Не можна було відчинити двері, не прихиливши дверцят шафки, і навпаки. Перетнути кімнату по прямій у будь-якому напрямку було зовсім неможливо. Щоб пробратися від дверей до ліжка, доводилося робити хитрий зиґзаґ, і поночі Мартін неодмінно на щось натикався. Щасливо обминувши двері й шафку, він круто брав праворуч, щоб не зачепити кухні. Далі, щоб обійти ліжко, повертав ліворуч, але не занадто різко, бо можна було наштовхнутися на ріг столу. Отже, треба було швидко крутнути стерно й одразу вирівняти хід — тоді потрапляв ніби в канал, одним берегом якого було ліжко, а другим — стіл. Коли єдиний у кімнаті стілець стояв на своєму звичайному місці біля столу, канал був несудноплавний. Коли ж стілець не використовували, він стояв на ліжку, хоч нерідко Мартін куховарив сидячи — поки закипить вода, встигав щось прочитати, а іноді, поки смажиться м’ясо, примудрявся простудіювати розділ, другий. Куток, де Мартін влаштував собі кухню, був такий малий, що сидячи він легко діставав усе необхідне. Взагалі куховарити навсидячки було зручніше, бо стоячи він часто застував собі світло.

Мартін умів готувати чимало поживних і дешевих страв, а його чудовий шлунок перетравлював усе. Звичайно він їв горохову юшку, картоплю і великі темні боби, зготовлені по-мексиканському. Рис, зварений так, як не зуміла б зварити жодна американська господиня, з’являвся в його меню принаймні раз на день. Замість масла Мартін їв з хлібом варену сушню,— це було набагато дешевше, ніж свіжі фрукти. Зрідка дозволяв собі таку розкіш, як шматок яловичини або бульйон з кісток. Двічі на день пив каву без молока, а ввечері чай, але і те, і друге були зготовлені артистично.

Мартінові мимоволі доводилося бути ощадливим. Його канікули поглинули майже все, що він заробив у пральні, а ринок, куди він послав свої твори, був так далеко, що мали минути тижні до першого можливого виторгу. Він жив відлюдно, відвідуючи лише Рут і сестру Гертруду. Працював він за трьох. Спав знову по п’ять годин на добу і тільки завдяки своєму залізному здоров’ю мав змогу працювати день у день по дев’ятнадцять годин. Мартін не гаяв ані хвилини. На дзеркалі в нього висів папірець з виписками, і, голячись, одягаючись або зачісуючись, він повторював нові слова. Такі самі списки слів висіли над гасницею, і він заучував їх, коли готував їжу або мив посуд. Списки весь час мінялися. Кожне незнайоме або малознайоме слово, що траплялося при читанні, він одразу ж виписував і, коли таких слів збиралося чимало, друкував їх і вивішував на стіні або пришпилював до дзеркала. Він навіть носив аркушики з виписаними словами в кишені, заглядаючи в них принагідно на вулиці або в крамниці.

Цей метод Мартін застосовував не тільки до слів. Читаючи твори визнаних письменників, він зазначав усі їхні досягнення, усі особливості стилю, викладу, їхні погляди, порівняння й дотепи — словом, усе, що сприяло їхньому успіхові. Все це він виписував і вивчав. Він не збирався механічно наслідувати, а тільки шукав загальні принципи літературної творчості. Він складав довгі списки літературних прийомів, підмічених у різних письменників, що дозволяло йому робити загальні висновки про природу літературного прийому, і, виходячи звідти, виробляв свої власні, оригінальні прийоми і вчився застосовувати їх з тактом і мірою. Так само він збирав і занотовував влучні вислови живої мови,— то їдкі, як кислота, то пекучі, як огонь, то яскраві, ніжні й соковиті, як оази в безплідній пустелі буденного слова. І скрізь шукав внутрішніх принципів. Щоб навчитися чогось самому, він хотів знати, як це роблять інші. Йому мало було тільки споглядати чудовний образ краси. У своїй тісній лабораторії-спальні, де кухонний чад мішався з галасом Маріїних дітлахів, він намагався розчленувати красу на складові частини, зрозуміти її будову, щоб самому вміти творити красу.

Таку вже він мав вдачу, що міг працювати тільки свідомо. Працювати наосліп, навпомацки, не знаючи, що робиш, покладаючись лише на випадковість чи щасливу зірку свого таланту,— він ніяк не міг. Випадковість не задовольняла його. Він завжди мусив знати, як і чому. Його творчість була осмисленою, і перш ніж розпочати оповідання або вірш, Мартін мусив мати в голові план усього твору, ясно уявляючи собі і свою мету, і ті художні засоби, які йому знадобляться для досягнення цієї мети. Інакше його спроби були приречені на невдачу. Зате він знав ціну і випадковим словам, і виразам, що зненацька яскраво спалахували в його мозку і згодом гідно витримували всі випробування, не тільки не шкодячи, але й сприяючи красі й довершеності твору. Перед такими осяяннями він схилявся з подивом, бачачи в них щось більше, ніж результат свідомої творчості.

Досліджуючи красу і намагаючись дошукатися до законів прекрасного, Мартін, однак, відчував, що краса — це глибока таємниця, якої йому ніколи не вдасться розгадати і якої ще не розгадала жодна людина. Він добре знав з учення Спенсера, що людині не дано пізнати кінцевої сутності речей і що таємниця краси така ж незбагненна, як і таємниця життя, навіть більше — що краса й життя переплітаються між собою і що він сам — тільки часточка цього незбагненного сплетіння сонячного проміння, зоряного пилу й дива.

Саме під впливом цих думок він написав статтю «Зоряний пил», де нападав не на критику, а на критиків. Це був блискучий філософський твір, повний тонкого гумору. Та й цього разу всі журнали, яким він пропонував статтю, швидко повернули її назад. Однак, висловивши все те, що хвилювало його, Мартін спокійно йшов далі. Він уже давно привчив себе до кінця виносити в собі якусь думку і тільки потім сідати до машинки. А те, що досі жоден з написаних ним рядків не потрапив до друку, мало його непокоїло. Писання було для нього заключною ланкою тривалого розумового процесу, останнім вузлом, що зв’язував докупи розрізнені думки, кінцевим підсумком накопичених фактів і положень. Зрештою, це скидалося на притаманну багатьом звичку час від часу «полегшувати свою душу словами» — звичку, яка допомагає іноді людям зносити й забувати справжнє чи вигадане горе.

Розділ XXIV

Минали тижні. Гроші у Мартіна кінчалися, а на видавничі чеки поки що нічого було сподіватись. Усі його серйозні речі повернулися назад, і він знов розіслав їх, а з «халтурою» щастило не більше. В його кухоньці вже не готувалися різноманітні страви. Опинившись у скруті з торбинкою рису та кількома фунтами сушених абрикосів, Мартін п’ять днів підряд їв тричі на день рис та абрикоси. Крамар-португалець, з яким він досі розплачувався готівкою, перестав давати бакалійні продукти в борг, як тільки рахунок досяг величезної цифри в три долари і вісімдесят п’ять центів.

— Бачиш,— сказав крамар,— у вас нема роботи, як же ти будеш платити?

Що міг Мартін відповісти? І як тут поясниш? Хіба це діло — відкривати кредит здоровому парубкові з робітників, який так розледащів, що не хоче працювати?

— Ви заробиш гроші і маєш харчі,— запевняв крамар.— Нема гроші, нема харчі.— І, щоб показати, що це суто ділова обачність, а не упередженість проти самого Мартіна, додав: — Випиймо, я частую, ти добрий приятель.

Мартін випив, аби засвідчити приязні почуття, та так і не повечерявши, ліг спати.

Американець, у якого Мартін купував овочі, не настільки пильно додержував ділових принципів, бо закрив кредит лише після того, як Мартін заборгував аж п’ять доларів. Пекар спинився на двох доларах, а різник на чотирьох. Підрахувавши свої борги, Мартін виявив, що винен чотирнадцять доларів і вісімдесят п’ять центів. Вийшов термін плати і за машинку, але він сподівався, що два місяці зможе користуватися нею в кредит, що становитиме ще вісім доларів боргу. На цьому всі фінансові можливості Мартіна вичерпувались.

Останнє, що він купив в овочевій крамниці, був мішок картоплі, і от цілий тиждень він тричі на день їв саму картоплю. Він трохи підтримував свої сили тим, що зрідка обідав у Рут, але, відмовляючись із чемності від зайвого шматка, коли на столі була така сила всякої їжі, зазнавав просто танталових мук. Іноді, згоряючи з сорому, він заходив в обідній час до сестри і їв стільки, скільки насмілювався,— в усякому разі, більше, ніж у Морзів.

День у день Мартін напружено працював, і день у день листоноша приносив йому забраковані рукописи. У нього вже не було грошей на марки, і рукописи стосом лежали під столом. Якось він не мав і ріски в роті майже протягом двох діб. Пообідати у Рут він не міг, бо вона поїхала на два тижні до Сан-Рафаеля, а йти до сестри було сором. На довершення всіх злигоднів листоноша приніс того дня п’ять рукописів. Тоді Мартін надів пальто і подався до Окленда. Повернувся без пальта, зате в кишені подзенькували п’ять доларів. Він заплатив по долару кожному з крамарів, і в його кухоньці знов зашкварчало м’ясо з цибулею, запахло кавою, а на столі з’явився цілий горщик вареного чорносливу. Пообідавши, Мартін сів писати і до півночі закінчив статтю, яку назвав «Сила лихварства». Передрукувавши статтю на машинці, він кинув рукопис під стіл, бо від п’яти доларів нічого не лишилося на марки.

Трохи згодом він заставив годинник, потім велосипед і, заощадивши на харчах, поналіплював марки на всі свої рукописи, щоб знову їх розіслати. У своїй «халтурі» він геть розчарувався. Вона теж нікому не була потрібна. Порівнюючи те, що писав сам, з надрукованим по газетах і дешевих щомісячних журнальчиках, він бачив, що його твори кращі, далеко кращі, і все ж нічого не міг продати. Дізнавшись, що більшість газет одержує готовий матеріал із спеціальних агентств — «синдикатів», він надіслав кілька заміток в одне таке агентство, але всі вони незабаром повернулися назад із стереотипним повідомленням, що весь потрібний матеріал постачають штатні працівники.

В одному журналі для юнацтва Мартін натрапив на цілу сторінку анекдотів та курйозів. От де можна заробити! Та його гуморески було відхилено. Пізніше, коли це вже його не цікавило, він дізнався, що співробітники редакції самі заповнюють цей розділ, таким чином збільшуючи свій заробіток. Гумористичні тижневики повернули всі його жарти й дотепи, а веселі альбомні вірші, які він розіслав по товстих журналах, теж не знайшли собі там місця. Лишалися ще газетні фейлетони. Мартін був певен, що може написати кращі, ніж ті, які звичайно друкуються, і, діставши адреси двох газетних синдикатів, засипав їх фейлетонами. Коли з двадцяти штук йому не пощастило вмістити жодного, він кинув їх писати. А проте, читаючи кожен день ті історійки в щоденних і тижневих виданнях, він бачив, що вони далеко гірші від написаних ним. Впавши у відчай, він нарешті вирішив, що, загіпнотизований власним писанням, втратив здатність до самооцінки і не може критично оцінити свої твори.

Немилосердна видавнича машина функціонувала справно, як завжди. Мартін вкладав рукопис і марку на відповідь у конверт, опускав його в поштову скриньку, а тижнів через три-чотири приходив листоноша і віддавав йому рукопис назад. Певно, там, звідки вернувся рукопис, не було ніяких редакторів, а тільки добре змащені хитромудрі автомати. Мартін дійшов до такого розпачу, що взагалі перестав вірити в існування редакторів. Жоден з них досі не подав ознак життя, а те, що всі його твори поверталися назад без будь-яких пояснень, лише підтверджувало думку, що редактори — це міф, який вигадали й підтримують кур’єри, друкарі та газетярі.

Єдиною радістю Мартіна були побачення з Рут, але й ці години випадали не завжди щасливі. Мартіна безнастанно гризла якась тривога, ще гостріша, ніж тоді, коли Рут не кохала його; бо тепер, коли він здобув її кохання, здобути її саму було ще важче. Він просив почекати два роки, але час летів, а він нічого не досяг. Мартін бачив, що їй не до вподоби його заняття. Рут не висловлювалася відверто, одначе ясно давала це відчути. Вона не сердилась — просто була невдоволена, хоч інша, не така лагідна жінка, давно б уже вибухнула гнівом. Їй було прикро, що чоловік, якого вона вирішила перевиховати, не бажав перевиховуватись. Спочатку він був м’який, як віск, у її руках, але раптом затявся і не хотів бути схожим ні на її батька, ні на містера Батлера.

Того, що було в Мартіна найбільш гідне поваги й захоплення, вона не помічала або, ще гірше, не розуміла. Цей чоловік, що так легко міг пристосуватися до якої завгодно форми людського існування, здавався їй свавільним і впертим, бо вона не могла перекроїти його за своєю міркою — єдиною, яку знала. Рут неспроможна була стежити за льотом його думки і, коли Мартін сягав зависоких для неї верховин, вважала, що він збився з шляху. З людей, яких вона знала, досі ще ніхто не випереджав її розумом. Їй завжди були ясні думки батька й матері, братів і Одні, тож, не розуміючи Мартіна, Рут гадала, що винен у тому він сам. Це була одвічна трагедія людської обмеженості, що силкується керувати всесвітом.

— Ти звикла схилятися перед вівтарем загальновизнаного,— сказав якось Мартін, засперечавшись з Рут відносно Прапса й Вандервотера.— Я згоден, що це великі авторитети, яких вважають за найкращих літературних критиків Сполучених Штатів. Кожен шкільний учитель у країні дивиться на Вандервотера як на проводиря американської критики. Проте я читав його статті, і вони здалися мені ідеальним взірцем блискучого марнославства. Він просто нудний співець банальності, не більше, і Джелет Берджес[2] добре його висміяв. Та й Прапс не кращий. Його «Лісовий мох», наприклад, написано чудово— жодної коми не викинеш. А тон який урочистий! Жодному критикові в Штатах не платять стільки, як йому. І все-таки — даруй на слові — він зовсім не критик. В Англії з критикою справа стоїть куди краще. Річ у тім, що наші критики постійно торочать прописні істини, які звучать у них прегарно, добропристойно і благородно. Їхні статті нагадують мені недільні проповіді. Рупор загальної думки — ось хто вони такі. Вони підтримують ваших професорів англійської філології, а професори підтримують їх. І ні в тих, ні в тих немає жодної оригінальної думки. Вони знають тільки загальновизнане, а загальновизнане — це вони самі. До цих недалеких людей усе загальновизнане пристає так само легко, як наліпки до пивних пляшок. Основний їхній обов’язок — дурманити голови університетській молоді, вимітати з них усякий проблиск оригінальності і накладати тавро загальновизнаного.

— І все ж, обстоюючи загальновизнане, я ближча до істини, аніж ти, що лютуєш, як дикун, і трощиш святині,— зауважила Рут.

— Хто трощив святині, то це якраз місіонери,— засміявся Мартін.— От шкода, що всі вони подалися до дикунів, і нікому поскидати цих старих ідолів — Вандервотера й Прайса.

— А заразом і всіх професорів,— додала Рут.

Мартін похитав головою.

— Ні, викладачі природознавчих наук нехай живуть. Це справді великі люди. А от розтрощити голови дев’ятьом з десяти викладачів англійської філології, цим вузьколобим папугам,— не завадило б.

Цей суворий присуд над професорами здавався Рут блюзнірством. Вона мимоволі порівняла солідних, охайних, елегантно вдягнених університетських викладачів, що говорили добре поставленим голосом, приємно вражаючи ерудованістю й культурою, з цим неможливим хлопцем, якого вона чомусь покохала,— на ньому не сидів пристойно жоден костюм, його випнуті м’язи свідчили про грубу фізичну працю, під час розмови він гарячкував і, втрачаючи самовладання, замість коректних зворотів уживав образливі слова. Викладачі принаймні одержували добру платню і — ніде правди діти — були справжні джентльмени, а він не вмів заробити ні цента, та й взагалі йому до них далеко.

Рут навіть не вважала за потрібне вникати у те, що говорив Мартін. Що його докази хибні, для неї було ясно з суш зовнішніх ознак. Професори мали рацію, бо вони досягли успіху в житті, а Мартін не мав, бо не міг продати жодного свого твору. Кажучи його ж словами, вони «показали клас», а він — ні. Та й як міг мати рацію той, що ще зовсім недавно стояв у цій самій кімнаті, незграбний, червоний од збентеження, злякано озираючись, щоб не збити плечем якої-небудь статуетки, і питав, чи давно помер «Свайнберн» та вихвалявся, що читав «Ексцельсіор» та «Псалом життю».

Сама того не помічаючи, Рут підтверджувала Мартінові слова, що вона схиляється перед авторитетами. Він чудово розумів хід її думки, але не хотів над цим замислюватись. Він кохав її незалежно від того, як вона дивиться на Прапса й Вандервотера та викладачів англійської філології, і чимраз більше переконувався, що зумів сягнути в сфери мислення, для неї зовсім недоступні, про існування яких вона навіть не підозрює.

Рут, у свою чергу, була певна, що Мартін зовсім не розуміється на музиці, а його погляди на оперу здавалися їй не тільки неправильними, а навмисне парадоксальними.

— То як тобі сподобалося? — запитала вона якось, коли вони поверталися з опери.

Того вечора він дозволив собі нарешті піти з нею в театр, цілий місяць суворо заощаджуючи на їжі. Марно прождавши, поки він сам поділиться з нею враженням, Рут, і досі зворушена тим, що бачила й чула, заговорила перша.

— Мені дуже сподобалась увертюра,— відповів він.— Чудова.

— А сама опера?

— Теж чудова, тобто оркестр. Але було б далеко краще, якби оті маріонетки не стрибали, а сиділи тихо, а то й зовсім пішли зі сцени.

Рут жахнулася.

— Ти, звичайно, не маєш на думці Тетралані чи Барільо?

— І їх, і всю їхню братію.

— Та це ж великі артисти! — запротестувала вона.

— І все ж своїм безглуздим кривлянням вони тільки псували музику.

— Невже тобі не подобається голос Барільо? — запитала Рут.— Його ставлять на друге місце після Карузо.

— Чом ні — подобається, а голос Тетралані ще дужче. Він у неї незрівнянний,— принаймні так мені здається.

— Але... але...— затнулася Рут.— Я тебе не розумію, ти зачарований їхніми голосами, а кажеш, що вони псують музику.

— Отож-бо й є... Я багато дав би, щоб послухати їх у концерті, і дав би ще більше, щоб не чути їх, коли грає оркестр. Я, здається, безнадійний реаліст. Великі співаки не завжди великі актори. Слухати, як Барільо співає ангельським голосом любовну арію, а Тетралані, теж наче ангел, відповідає йому під яскраво-барвисту музику,— справжня насолода. Я, безперечно, визнаю це. Але все враження пропадає, коли я бачу, як довжелезна стокілограмова Тетралані й куций, жирний, широкогрудий, мов коваль, Барільо прибирають неприродних поз, б’ють себе в груди і, наче божевільні, вимахують руками. І вже зовсім не вкладається в голові, що це любовна сцена між стрункою, чарівною принцесою і вродливим, романтичним принцом. Це ж нісенітниця, маячня, абсурд! Хіба так освідчуються в коханні? Та коли б я здумав отак тобі освідчитися, ти б мені нам’яла вуха.

— Ти просто не розумієш,— заперечила Рут.— Кожен вид мистецтва по-своєму обмежений.— Вона пригадала лекцію про умовність мистецтва, яку чула в університеті.— Візьми живопис: полотно має тільки два виміри, але завдяки майстерності художника ми сприймаємо картину в трьох вимірах. Або в літературі,— письменник теж має бути всемогутнім. Ми ж віримо йому, коли він оповідає про потаємні думки героїні, хоч нам ясно, що ні автор, ані будь-хто інший тих думок знати не міг. Те саме можна сказати й про театр, про скульптуру, оперу,— про будь-який вид мистецтва. З деякими суперечностями хоч-не-хоч доводиться миритись.

— Так, я розумію,— відказав Мартін.— Усяке мистецтво умовне.

Рут була вражена, як влучно він висловився. Можна було подумати, що він не нахапався випадкових знань з бібліотечних книжок, а теж закінчив університет.

— Але й умовності мають бути правдоподібні,— вів далі Мартін.— Ми допускаємо, що дерева, намальовані на картоні з обох боків сцени,— це ліс. Це умовність, але досить природна. А от коли намальовано море, то хіба ми повіримо, що то ліс? Ніколи. Бо це означало б насилувати свої почуття. Так само й усі ті шалені стрибки, кривляння й вихиляси, що ми тільки-но бачили, не можна вважати за правдоподібну сцену кохання.

— Ти гадаєш, що й на музиці знаєшся краще за фахівців? — обурено спитала Рут.

— Ні, зовсім ні. Я просто дозволяю собі мати власну думку. І тільки хотів тобі пояснити, чому слоняча грація мадам Тетралані зіпсувала мені всю принадність оркестру. Може, ті славнозвісні музичні критики й мають слушність. Проте я волію лишатися самим собою і не хочу підганяти свій смак під загальноприйняті судження. Коли вже мені щось не подобається, то не подобається, та й годі. Невже тільки тому, що щось подобається більшості моїх ближніх, я мушу вдавати, ніби воно й мені до смаку? Я не хочу підкоряти свої смаки моді.

— Але щоб розуміти музику, а тим більше оперу, потрібна певна підготовка,— заперечила Рут.— Може...

— ...я не досить підготований, щоб слухати оперу? — докінчив за неї Мартін.

Вона кивнула головою.

— Можливо,— погодився він.— А втім, я навіть радий, що мене не привчали до опери змалку. А то б я сьогодні проливав сентиментальні сльози, і блазенське кривляння високошановної пари тільки додавало б чарівності і їхнім голосам, і музиці. Твоя правда. Тут потрібна підготовка. Та я вже застарий. Мені давай або щось відчутне, реальне, або зовсім нічого. Ілюзія, в якій нема й натяку на правду,— це очевидний обман, і саме так я дивлюсь на оперу, коли коротун Барільо істерично хапає в обійми здоровенну Тетралані, яка теж б’ється в істериці, і виспівує про те, як палко він її кохає.

І знов Рут оцінювала Мартінові погляди, виходячи з суто зовнішніх ознак, спираючись на свою віру в загальновизнане. Хто він, власне, такий, щоб мав слушність, а весь культурний світ помилявся? Його слова й судження не справляли на неї ніякого враження. Рут надто глибоке вросла у світ загальновизнаного, щоб співчувати бунтарським думкам. Вона змалку любила оперу, як і всі люди її кола. То з якого це права Мартін Іден, що донедавна знав тільки невибагливі матроські пісеньки й популярні мелодії, береться судити про музику, якою захоплюється весь світ? Вона сердилась на нього й почувала себе ображеною. У кращому разі, все, що він казав,— просто примха, безглуздий жарт. Але коли, провівши Рут до дверей дому, він обняв її і ніжно поцілував на прощання, вона, охоплена любов’ю, забула про все. І, лежачи без сну в постелі, вже вкотре питала себе, як могло статися, що вона покохала цю химерну людину і покохала наперекір своїм батькам.

Наступного дня Мартін Іден, остаточно відмовившись від літературного «заробітчанства», під свіжим враженням від опери і розмови з Рут написав статтю «Філософія ілюзій». Прикрашений маркою конверт з рукописом пустився подорожувати, проте йому судилося ще не раз міняти марки й не раз вирушати в усе нові й нові мандри.

Розділ XXV

Марія Сільва була бідна і добре знала, що таке злидні. Для Рут слово «бідність» означало не досить добрі умови існування, та й тільки. Вона знала, що Мартін бідний, і в думці порівнювала його життя з юністю Авраама Лінкольна, містера Батлера та всіх тих, що згодом досягли успіху. Визнаючи, що бідувати не дуже приємно, Рут, як і більшість людей її кола, виправдувала бідність тим, що вона, немов гостра шпора, спонукає кожного, хто має хоч які-небудь здібності, вибиватися в люди. Тому, дізнавшись, що Мартін заставив пальто й годинник, Рут нітрохи не засмутилася. Вона навіть гадала, що все йде на краще, бо нестатки, зрештою, змусять його схаменутися й кинути писання.

[1] «Вельможна леді і Джуді О’Греді...» — слова з поезії Р. Кіплінга «Жінки».

[2] Американський гуморист і ілюстратор.

← Назад | На початок | Вперед →