Мартін Іден (сторінка 8)

На змарнілому обличчі й запалих щоках Мартіна Рут не помічала слідів голодування. Їй ще й подобалася така зміна в коханому, яка облагороджувала його й пом’якшувала ту грубу брутальну силу, що й вабила її, і відштовхувала. Іноді її приємно вражав якийсь незвичний блиск у його очах, що робив його схожим на поета і вченого — на того, ким він хотів бути і ким вона хотіла б його бачити. Проте Марії Сільві ці блискучі очі й запалі щоки говорили зовсім про інше, і вона день у день спостерігала, які зміни відбуваються в Мартіні залежно від припливу й відпливу його достатків. Вона бачила, як одного дня він вийшов з дому в пальті, а вернувся в самому піджаку, хоч надворі було холодно й мрячно. Незабаром помітила, що обличчя його трохи поповнішало і в очах згасли голодні вогники. Так само помітила вона, що, після того як зник велосипед і годинник, його здоров’я знов розквітло.

Знала Марія і те, як багато Мартін працює, бо бачила, скільки гасу виходить у нього за ніч. Праця! Вона розуміла, що він працює ще більше за неї, хоч його робота була зовсім інша. Жінку тільки дивувало, що чим менше він їв, тим запопадливіше працював. Іноді, коли їй здавалося, що голод особливо дошкуляє Мартінові, вона приносила йому буханець свіжого домашнього хліба, незграбно приховуючи своє благодіяння жартівливою реплікою, що сам він такого не спече. Іншим разом посилала йому кимось із своїх малюків повну миску гарячого супу, гризучись сумнівом, чи має вона право відривати цей суп від рота власних дітей. І Мартін був їй щиро вдячний, бо знав, що коли й є на світі милосердя, то тільки серед бідноти.

Якось, нагодувавши увесь свій виводок тим, що знайшлося в домі, Марія Сільва купила на останні п’ятнадцять центів сулію дешевого вина і запросила Мартіна випити з нею, коли той прийшов у кухню по воду. Випили: він — за її здоров’я, вона за його. Потім вона випила за те, щоб йому пощастило в усіх його справах, а він за те, щоб нарешті з’явився Джеймс Грант і заплатив їй за прання. Джеймс Грант був поденний тесляр, котрий не завжди вчасно сплачував борги і завинив Марії три долари.

Марія й Мартін пили молоде кисле вино натщесерце, і воно їм швидко вдарило в голови. Такі різні між собою, вони були самотні в своїй нужді, і, хоч обминали її зневажливим мовчанням, вона міцно зв’язувала їх. Марія дуже здивувалася, дізнавшись, що Мартін бував на Азорських островах, де вона жила до одинадцяти років, і здивувалася ще більше, почувши, що він був і на Гаваях, куди вона потім переїхала з родиною. Та подив її перейшов усі межі, коли Мартін розповів, що якось відвідав острів Мауї, де вона вийшла заміж. На Кагулуї, де Марія познайомилася з своїм чоловіком, Мартін був аж двічі! Авжеж, вона пам’ятає навантажені цукровою тростиною судна. То він був серед команди? Ну, й тісний же цей світ! А на Вайлуку? Теж бував! А чи знав він тамтешнього наглядача плантації? Аякже, навіть випивали разом.

Отак, віддаючись спогадам, вони топили свій голод у дешевому кислому вині. Однак майбутнє малювалося Мартінові не таким уже безпросвітним. Успіх, здавалося, був уже зовсім близько — досить тільки простягти руку. Вдивляючись у пооране зморшками обличчя цієї спрацьованої жінки, що присилала йому домашній хліб і гарячий суп, він у пориві щирої вдячності відчув бажання відплатити їй добром.

— Маріє,— раптом сказав він,— що б ви хотіли мати?

Вона здивовано глянула на нього.

— Що б ви хотіли мати в цю хвилину, якби це було можливо?

— Черевики на всі діти, сім пар черевики.

— Будуть вам черевики,— оповістив він, і вона серйозно кивнула головою.— Ну, а ще? Чого б ви хотіли найбільше?

У Маріїних очах промайнула добродушна посмішка. Цей хлопець жартував з нею, а вона давно вже забула, що таке жарти.

— Тільки добре подумайте,— застеріг Мартін, коли вона розтулила вже вуста, щоб заговорити.

— Гаразд,— сказала вона.— Я добре подумала. Я хотіти будинок, своя будинок, і не платити сім доларів на місяць.

— Буде вам будинок,— запевнив Мартін,— і дуже скоро. А тепер скажіть своє якнайбільше бажання. Уявіть собі, що я — бог і обіцяю вам зробити все, що ви хочете. Ну, кажіть, я слухаю.

На хвилину запала врочиста мовчанка. Марія думала.

— А ви не будете злякався? — спитала вона.

— Ні, ні,— засміявся він,— не злякаюсь. Шпарте.

— Дуже великий бажання,— ще раз попередила вона.

— Нічого, нічого. Кажіть.

— Ну, от...— Марія по-дитячому глибоко зітхнула, перш ніж висловити те найсокровенніше, чого вона жадала від життя.— Я хотіти молочна ферма, гарна молочна ферма... Багато корів, багато земля і багато трава. І недалеко від Сан-Леандро,— там моя сестра. Я продавати молоко в Окленд і мати сила грошей. Джо й Нік не пасти корови, а ходити до школи. Може, вони стати гарні машиністи і служити на залізниці. Атож, я дуже хотіти молочна ферма.

Вона змовкла і глянула на нього, кліпаючи очима.

— Буде вам і ферма,— швидко відказав він.

Марія кивнула головою і випила за здоров’я великодушного дарителя, хоч цього дарунку — вона була певна — їй ніколи не мати. Та він зичив їй добра від щирого серця, і вона щиро була йому вдячна, наче й справді одержала будинок і ферму.

— Так, Маріє,— мовив він,— Нік і Джо не пастимуть корів, усі ваші діти зможуть ходити до школи і носити черевики цілий рік. У вас буде ферма, першокласна ферма. Буде й будинок, і стайня, і хлів для корів. Будуть курчата, свині, городина, садок — одне слово, усе що треба. А корів буде стільки, що й робітника собі наймете, навіть двох. Вам уже нічого не треба буде робити самій, тільки про дітей дбати. А трапиться добрий чоловік, то вийдете заміж і житимете собі розкошуючи, а він хай господарює.

Щедро поділившись з Марією майбутніми достатками, Мартін пішов заставляти єдиний свій пристойний костюм. Тільки безвихідна скрута могла довести його до цього, бо тепер він позбавив себе змоги бачитися з Рут. Іншого пристойного костюма у нього не було; він міг піти до різника, пекаря, навіть, при нагоді, до сестри, але про те, щоб у такому вбогому вбранні завітати до Морзів, нічого було й думати.

Він працював далі, почуваючи себе дуже нещасним, майже втративши всяку надію. Йому почало вже здаватися, що й другу битву програно і що доведеться таки ставати на службу. Тоді б усі були задоволені — крамарі, сестра, Рут і навіть Марія, якій він заборгував за місяць. Два місяці він не платив за прокат друкарської машинки, і агентство вимагало або грошей, або повернути машинку. У розпачі, готовий уже скоритися й відкласти боротьбу, поки не набереться нових сил, Мартін пішов складати іспит на залізничного поштаря і, на свій подив, склав іспит першим. Отже, посада була йому забезпечена,— хоч ніхто не знав, коли відкриється вакансія.

І от одного з найгірших його днів у бездоганній видавничій машині щось зіпсувалося. Мабуть, її погано змастили чи зіскочило якесь коліщатко. Якось уранці листоноша приніс тоненького конверта, на якому вгорі зліва стояв штамп «Трансконтинентального місячника». У Мартіна тьохнуло серце і від раптової кволості затремтіли коліна. Насилу дійшовши до своєї кімнати, він сів на ліжко, все ще не розкриваючи конверта, і в цю мить зрозумів, що, несподівано одержавши щасливу звістку, й справді можна вмерти.

Певна річ, звістка була щаслива. Рукопису в цьому тонкому конверті не могло бути, значить, його прийнято. Мартін пам’ятав, що в «Трансконтинентальний місячник» він послав «Передзвін», одне з своїх «страшних» оповідань на п’ять тисяч слів. А що першорядні журнали, прийнявши рукопис, одразу ж і платять, то в конверті, очевидно, чек. Два центи за слово — двадцять доларів за тисячу; чек мусить бути на сто доларів. Сто доларів! Розриваючи конверт, він подумки роздавав усі свої борги: 3 долари 85 центів — бакалійникові, 4 долари— різникові, 2 долари — пекареві, 5 доларів — за городину; разом 14 доларів 85 центів. Далі — за кімнату два з половиною долари і за місяць наперед — два з половиною; за прокат машинки — 8 доларів і за місяць наперед — 4, разом тридцять один долар вісімдесят п’ять центів. Крім того, треба викупити заставлені речі. Годинник— п’ять з половиною доларів, пальто — п’ять з половиною, велосипед — 7 доларів 75 центів, костюм — п’ять з половиною доларів (шістдесят процентів застави— та то дарма). Все разом — 56 доларів 10 центів. Перед ним горіли огненні цифри — сума боргу і решта від сотні — 43 долари 90 центів. Коли він оддасть усе, що напозичав, і викупить усі свої речі, в кишені ще бряжчатиме 43 долари 90 центів. Чималий гріш! До того ж за кімнату й за машинку буде заплачено наперед.

Нарешті Мартін вийняв з конверта надрукованого на машинці листа і розгорнув його. Чека не було. Він заглянув у конверт, підніс до світла і, но вірячи своїм очам, розірвав його хапливим рухом. Чека не було. Він почав читати листа, швидко перебігаючи рядки, щоб крізь редакторські похвали добратися до суті й знайти пояснення, чому не прислано чека. Пояснення такого він де знайшов і враз якось пригас. Лист вислизнув у нього з рук, очі потьмяніли, і, впавши на ліжко, він з головою закутався в ковдру.

П’ять доларів за «Передзвін»! П’ять доларів за п’ять тисяч слів! Замість двох центів за слово — один цент за десять слів! А редактор ще й хвалить його оповідання! Чек надішлють тільки тоді, коли оповідання буде надруковане. Отже, всі ці обіцянки платити щонайменше два центи за слово і одразу ж після прийняття рукопису — брехня! Оця брехня й збила його з пантелику. Якби він знав раніш усю правду, нізащо не став би писати. Він пішов би на службу, пішов би заради Рут. Мартін згадав той день, коли вперше почав писати, і жахнувся — стільки часу згаяно! І все це, щоб заробити цент за десять слів! Очевидно, величезні гонорари деяких письменників, що про них він читав,— теж брехня. Усі відомості про літературну кар’єру, почерпнуті з газет, брехливі, і ось доказ.

Номер «Трансконтинентального місячника» коштує 25 пенсів, І вишукана художня обкладинка засвідчує, що він належить до першорядних періодичних видань. Цей солідний, шанований журнал почав виходити ще задовго до того, як він, Мартін Іден, народився на світ. На його обкладинці завжди красуються слова одного славетного письменника, що сповіщають про високу місію «Трансконтинентального місячника». Саме на його сторінках уперше засяяли твори цього літературного світила. І цей вельмиповажний, високонатхненний журнал платить п’ять доларів за п’ять тисяч слів! Мартін пригадав, що славетний той письменник недавно помер на чужині в страшенних злиднях. Та воно й не дивно, коли авторам платять так щедро!

Так, він попався на гачок газетних побрехеньок про письменницькі гонорари і змарнував два роки. Але тепер дзуськи. Більше він не напише жодного рядка. Він зробить те, чого хочуть від нього Рут і всі інші,— піде служити. Тут Мартін згадав про Джо, що десь блукає по країні, б’ючи байдики, і заздрісно зітхнув. Щоденна праця по дев’ятнадцять годин давалася взнаки. Однак Джо не кохає й не має відповідальності перед коханням, тож може спокійно бродяжити й байдикувати. А в нього, Мартіна, є мета, заради якої варто працювати, і він таки працюватиме. Завтра ж уранці подасться на пошуки роботи. Він сповістить Рут, що змінив свої погляди й готовий вступити до контори її батька.

П’ять доларів за п’ять тисяч слів, за десять слів один цент — ось ринкова ціна мистецтва. Несправедливість, брехня і підлота, жертвою яких він став, не давали йому спокою, а під його приплющеними повіками горіли огненні цифри — 3.85 — борг бакалійникові. Його морозило, ломило всі кістки. Особливо нило в попереку. Боліла голова — тім’я, потилиця, самий мозок, здавалося, болів і пухнув, а біль над переніссям був просто нестерпний. Та ще ці пекучі, безжальні цифри під повіками — 3.85. Щоб не бачити їх, Мартін розплющив очі, але сонячне світло в кімнаті було занадто різке. Він знов заплющив очі, і знов перед його зором спалахнуло те саме — 3.85.

П’ять доларів за п’ять тисяч слів, за десять слів один цент! Ця думка засіла в мозку, і ніяк було її збутися, так само як і цифр 3.85. Та раптом вони потьмяніли, і він з цікавістю стежив, як натомість спалахнула двійка. А, це пекареві, подумав Мартін. Далі виринуло 2.50. Кому це? Щоб пригадати, він так напружував мозок, ніби йшлося про життя і смерть. Комусь він справді завинив два з половиною долари, але кому? І він заходився блукати нескінченними коридорами пам’яті, зазираючи в усі комірки, завалені уривками знань та споминів, але марно шукав там відповіді. Здавалось, минули цілі віки, як раптом, без будь-яких зусиль, він пригадав, що винен стільки Марії. З великою полегкістю вернувся він до екрана під повіками, що завдавав йому такої муки. Він розв’язав питання і тепер може спочити. Та де там! 2.50 зникло, але зараз же запалала вісімка. А це кому винен? І знов він мусив кружляти темними завулками споминів, шукаючи розгадки.

Як довго тривали ці розшуки, Мартін не знав — здавалося, дуже довго — аж раптом у двері постукали: Марія питала, чи не захворів він. Глухим, ніби чужим голосом, якого й сам не впізнавав, Мартін відповів, що він просто задрімав. Одначе здивувався, що в кімнаті поночі. Листа він одержав о другій годині дня, а тепер уже вечір. Певно, він таки хворий.

Під повіками знов зажевріла вісімка, і він знов мусив розгадувати, що означала ця цифра. Проте зараз він став хитріший. Йому зовсім не треба дошукуватися самому. Дурний, що досі не здогадався. Він натиснув на важіль, і все в голові зарухалось, закрутилось довкола нього — дивовижне колесо долі, прудка карусель пам’яті, верткий глобус мудрості! Швидше й швидше оберталися вони, поки затягли його в свою круговерть і кинули в чорну безодню хаосу.

Мартін зовсім не здивувався, опинившись у пральні. Він качав накрохмалені манжети і раптом побачив на них якісь цифри. Очевидно, це новий спосіб мітити білизну, подумав він, але, придивившись, розгледів на одній манжеті цифри 3.85. Він пригадав, що це його борг бакалійникові, а на барабані качальні тим часом мигтіли всі його рахунки. І тут йому сяйнула чудова ідея. Він поскидає рахунки додолу, і тоді не треба буде їх сплачувати. Не встиг подумати, як почав уже бридливо м’яти манжети і шпурляти їх на страшенно брудну підлогу. Купа росла, і хоч кожен рахунок множився тисячократно, Маріїн рахунок на дна з половиною долари зостався один. Це означало, що Марія не докучатиме з цим боргом, і він великодушно вирішив, що тільки їй одній і заплатить. Він почав розшукувати її рахунок серед купи манжет — шукав розпачливо довго, цілі віки, аж поки прийшов хазяїн готелю, гладкий голландець. Лице його палало гнівом, і він загорлав на весь світ: «Я вирахую вартість цих манжет з твоєї платні!» Купа манжет виросла в цілу гору, і Мартін збагнув, що його засуджено на тисячу років тяжкої праці, щоб заплатити за них! Нічого не лишалося, як тільки вбити хазяїна готелю і підпалити пральню. Одначе гладкий голландець випередив Мартіна, схопив його за комір і давай підкидати, мов м’яча. Перекинув його через столи для прасування, через плиту, качальню, через прес і пральну машину. В Мартіна аж зуби цокотіли і розболілася голова. Він просто не міг зійти з дива, який дужий цей голландець.

Потім він знов опинився коло качальні. Вибирав готові манжети, а з другого боку редактор якогось журналу вкладав нові. Кожна манжета була чеком, і Мартін пильно вдивлявся в них, пойнятий гарячковим сподіванням, але все це були чисті бланки. Збігали мільйони років, а він усе стояв і приймав чисті бланки, боячись пропустити чек. Нарешті чек з’явився. Мартін узяв його тремтячими пальцями і підніс до світла. Чек був на п’ять доларів. «Га-га!»— зареготав редактор по той бік качальні. «Я вб’ю тебе!» — крикнув Мартін. Він скочив до сусідньої кімнати по сокиру і побачив там Джо, що крохмалив рукописи. Мартін хотів його спинити і кинув у нього сокирою. Але сокира повисла в повітрі, а Мартін опинився у прасувальні, де лютувала снігова завія. Ні, то був не сніг, а чеки на великі суми, щонайменш на тисячу доларів. Він почав збирати їх у пачки і кожну сотню дбайливо перев’язував стрічкою.

Раптом перед Мартіном з’явився Джо. Джо стояв і жонглював прасками, сорочками й рукописами. Іноді він хапав пачку чеків і теж підкидав угору — усе це злітало під стелю і, закручуючись у вир, пробивало дах і зникало з очей. Мартін кинувся на Джо, однак той вирвав у нього сокиру і шпурнув у вир. Слідом за сокирою підкинув і самого Мартіна. Мартін вилетів крізь дах і, наловивши цілий оберемок рукописів, упав додолу. Та тільки торкнувся ногами землі, як його знов піднесло догори; потім він знову падав і знову злітав у повітря, описуючи нескінченні кола. Здалеку долинав дитячий спів: «Потанцюй зі мною, Віллі. Раз, два, три! Раз, два, три!»

Сокиру Мартін знайшов аж на небі, серед Молочного Шляху чеків, накрохмалених сорочок та рукописів, і вирішив, повернувшись на землю, вбити Джо. Проте на землю він так і не повернувся. О другій годині ночі Марія, почувши крізь тонку перегородку, як її пожилець стогне, зайшла до кімнати і обложила його гарячими прасками, а на запалені очі поклала мокрий рушник.

Розділ XXVI

Отже, Мартінові не довелося вранці йти шукати роботи. Тільки надвечір він перестав маячити і запаленими очима обвів кімнату. Побачивши, що він опритомнів, восьмилітня Мері, яка чергувала біля ліжка хворого, голосно скрикнула. З кухні прибігла Марія. Вона поклала мозолясту руку на його гарячий лоб і помацала пульс.

— Хотіти їсти? — спитала вона.

Мартін покрутив головою. Йому зовсім не хотілося їсти, навіть не вірилося, що колись міг відчувати голод.

— Я хворий, Маріє,— промовив він кволим голосом.— Що це зі мною? Ви не знаєте?

— Грип,— відповіла жінка.— Два три день, і все добре... Поки що краще не їсти. А далі скільки хотіти. Я думала, завтра можна.

Мартін не звик хворіти, тож, коли Марія з донькою вийшли, спробував підвестись і одягтися. В голові паморочилося, а очі так боліли, що він не міг дивитися. Неймовірним зусиллям волі змусив себе встати з ліжка, але тільки для того, щоб знепритомніти за столом. Через півгодини якось дістався назад до ліжка і, заплющивши очі, силкувався розібратися в своїх болісних відчуттях. Марія кілька разів приходила поміняти компрес, а поза тим давала йому спокій, бо була досить розумною, щоб не турбувати хворого балачками. Її тактовність зворушила Мартіна, і, сповнений вдячності, він бурмотів сам до себе: «Маріє, ви матимете молочну ферму, неодмінно матимете».

Потім він згадав давно забутий вчорашній день. Здавалося, ціле життя пройшло відтоді, як він одержав листа з «Трансконтинентального місячника», ціле життя, бо з усім колишнім було покінчено і розгорнуто нову сторінку. Він перегнув палицю, сильно перегнув, і тепер його покладено на обидві лопатки. Якби він не морив себе голодом, то й грипу не схопив би. А тепер йому бракує навіть снаги боротися з хворобою. Ось до чого він себе довів.

— Яка мені з того користь, що я напишу цілу бібліотеку, коли за це треба розплачуватися життям? — голосно запитав Мартін.— Ні, то не для мене. Досить мені літератури! Моя доля — контора, гросбух, щомісячна платня і тихе родинне щастя з Рут.

Через два дні, з’ївши яйце з двома грінками й випивши чашку чаю, Мартін попросив принести йому пошту. Але очі в нього ще дуже боліли й читати було важко.

— Прочитайте мені, Маріє — сказав він.— Великі довгі конверти не розпечатуйте. Кидайте їх під стіл. Читайте тільки листи в маленьких конвертах.

— Не вмій,— відповіла Марія.— Тереза ходить до школи, вона вмій.

Дев’ятилітня Тереза Сільва розривала конверти і читала листи. Мартін неуважливо вислухав листа-нагадування, що вимагав сплатити борг за машинку, напружено міркуючи, як і де знайти роботу. Та раптом він стрепенувся.

— «Пропонуємо вам сорок доларів за ваше оповідання,— по складах читала Тереза,— якщо ви дозволите зробити в ньому необхідні зміни».

— Який це журнал? — скрикнув Мартін.— Дай-но сюди!

Тепер він і сам міг читати, забувши про біль в очах. «Біла миша» пропонувала сорок доларів за «Вир» — одне з його перших «страшних» оповідань. Він кілька разів перечитан листа. Редактор одверто писав, що ідею твору як слід не опрацьовано, але саме ідею вони й купують, бо вона оригінальна. Якщо він дозволить скоротити оповідання на одну третину, то, одержавши письмову згоду, редакція відразу ж вишле чек на сорок доларів.

Попросивши перо й чорнило, Мартін написав редакторові, що дозволяє скоротити оповідання навіть на три третини, аби тільки швидше вислали сорок доларів.

Тереза побігла вкинути листа до поштової скриньки, а він лежав і думав. Отже, то не брехня. «Біла миша» платить після прийняття рукопису. У «Вирі» три тисячі слів. Коли відкинути третину, лишиться дві тисячі. Сорок доларів — це якраз по два центи за слово. Оплата після схвалення і по два центи за слово — газети писали правду. А він вважав «Білу мишу» третьосортним журнальчиком. Виходить, він зовсім не знався на журналах. Гадав, що «Трансконтинентальний місячник» першорядний журнал, а там платять по центу за десять слів. «Білу мишу» мав за ніщо, а вона платить у двадцять разів більше, та ще й відразу після схвалення.

Тепер було ясно одне: коли він видужає, йому нічого йти шукати собі місця. У нього в голові є ще чимало таких оповідань, як «Вир», і, продаючи їх по сорок доларів, він заробить значно більше, ніж на будь-якій посаді. Саме тоді, коли битва здавалася програною, він її виграв. Вибір його виявився правильним. Шлях перед ним вільний. Почавши з «Білої миші», він додаватиме до списку своїх постійних покупців журнал за журналом. Ремісництво можна закинути. На нього він тільки гаяв час, а не заробив і долара. Тепер він віддасться справжній роботі і вкладе туди найкраще, що в собі має. Як йому хотілося, щоб зараз поруч була Рут і розділила його радість! Аж тут поміж решти листів на ліжку Мартін знайшов одного і від неї. Рут ніжно дорікала йому, дивуючись, чому він так страшенно довго не приходить. Він любовно перечитував її послання, приглядався до літер, милувався кожною рисочкою і, нарешті, поцілував її підпис.

Відписуючи Рут, він щиро признався, що не міг прийти, бо заставив свій єдиний порядний костюм. Написав також, що був хворий, але тепер йому краще, і днів через десять-чотирнадцять (час, потрібний на те, щоб одержати чек з Нью-Йорка) він викупить костюм і завітає до неї.

Однак Рут не могла чекати десять чи навіть чотирнадцять днів. І надто, коли її коханий хворий. Другого ж дня вона разом з Артуром приїхала до нього в екіпажі Морзів, на превелику радість Маріїних дітлахів і всієї сусідської малечі. Сама ж Марія була збентежена до краю. Вона нам’яла вуха своїм нащадкам, що обступили гостей на крихітному ганку, і більше ніж звичайно калічачи англійську мову, перепросила за свій неохайний вигляд. Закасані рукава, мильна піна на ліктях і підв’язаний замість фартуха шмат рогожі ясно свідчили, за якою роботою її застали. Марія так розгубилась, побачивши, які поважні гості питають про її пожильця, що навіть забула запросити їх у вітальню. Щоб пробратися до Мартінової кімнати, вони мусили пройти через повну пари кухню, де саме йшло велике прання. До того ж від хвилювання Марія ніяк не могла причинити Мартінові двері, що постійно конфліктували з дверцятами шафи, і в кімнату хворого добрих п’ять хвилин линули клуби пари та сморід від простого мила й брудної білизни.

Рут досить спритно повернула праворуч, ліворуч, потім знов праворуч і вузьким лабіринтом між столом та ліжком щасливо дісталась до Мартіна. Однак Артур робив занадто круті повороти, тож у кутку, де Мартін куховарив, з гуркотом посипалися горщики та сковорідки. Щоправда, Артур лишався в кімнаті недовго. Рут сіла на єдиний стілець, а її брат, виконавши свій обов’язок, вийшов на вулицю і став біля воріт, де його вмить оточили всі семеро нащадків Сільви. Вони розглядали незнайомця, немов якесь диво. А навколо екіпажа з’юрмилася дітвора з усього кварталу, нетерпляче очікуючи якоїсь страшної, драматичної розв’язки. На їхній вулиці екіпажі з’являлися тільки з нагоди весіль та похоронів; тут же ніхто не одружувався і ніхто не помер, тож мало статися щось надзвичайне, і варто було почекати.

Мартін мало не збожеволів од щастя, побачивши Рут. Маючи щире, повне любові серце, він особливо гостро відчував потребу в співчутті, і не просто в співчутті, а в глибокому й чуйному розумінні. Він ще не знав, що співчуття Рут засноване просто на лагідності її трохи сентиментальної вдачі, а не на розумінні його, Мартінових, прагнень. Коли Мартін, узявши її за руку, заговорив, вона, зрушена коханням, відповіла ніжним потиском і, дивлячись зволоженими, блискучими очима на його змарніле обличчя, подумала про те, який він нещасний та безпорадний,

Коли Мартін розповідав їй про свій розпач після одержання листа від «Трансконтинентального місячника» і про те, як він зрадів пропозиції «Білої миші», Рут майже не слухала його. Вона чула його слова і розуміла їхнє значення, але не переймалася ні розпачем його, ні захватом. Вона ні на хвилину не могла забути про себе. Її не цікавило, чи продасть він журналам свої оповідання. Для неї важливо було тільки одне — шлюб. Щоправда, Рут і сама цього не усвідомлювала, як не усвідомлювала й того, що під бажанням бачити Мартіна «влаштованим» крився прихований материнський інстинкт. Якби хтось сказав їй про це відверто, вона б зніяковіла і навіть почала обурено запевняти, що вона думає тільки про те, як допомогти коханому, і бажає йому всякого успіху. Отож, поки Мартін, схвильований першою удачею, першим визнанням його літературного хисту, виливав перед нею душу, вона механічно сприймала самі слова і мовчки розглядала кімнату, прикро вражена тим, що бачила.

Рут уперше довелося віч-на-віч зіткнутись із злиднями. Закохані, що терпіли голод, завжди здавались їй романтичними, але вона ніколи не задумувалась над тим, як вони живуть. Вона не припускала собі нічого подібного і зараз то перебігала поглядом по кімнаті, то спиняла його на Мартіні. Її нудило від запаху намиленої брудної білизни, що йшов із кухні. Мабуть, Мартін увесь просяк цим запахом, якщо та жахлива жінка часто пере, подумала вона. Неохайність причеплива. Рут приглядалась до Мартіна, і їй уже здавалося, що й до нього пристав навколишній бруд. Вона ніколи не бачила Мартіна неголеним, і триденний заріст на його обличчі викликав у неї відразу. Цей заріст не тільки надавав її коханому похмурого, брудного вигляду, який мало все в цьому домі, а й підкреслював ту грубу тваринну силу, яку вона так ненавиділа. Після удачі з двома рукописами, про що Мартін оповідав з такою гордістю, він ще більше утвердиться в своєму божевіллі. Ще б трохи — і він би здався, пішов служити. А тепер залишиться й далі в цьому жахливому будинку, знову писатиме й голодуватиме.

— Чим це тхне? — раптом запитала Рут.

— Напевно, білизною. Марія пере,— відповів він.— Я вже звик до цього запаху.

— Ні, не те. Це щось інше, якийсь гидкий, затхлий дух.

Мартін потяг носом повітря.

— Я нічого не чую, крім тютюнового диму,— сказав він.

— Отож воно й є. Це жах! Чому ти так багато куриш, Мартіне?

— Не знаю. Знаю тільки, що курю більше, коли почуваю себе самотнім. До того ж це давня звичка. Я почав курити ще хлопчаком.

— Погана звичка,— докірливо мовила Рут.— Тут просто дихати неможливо.

— А це вже винен тютюн. Я курю тільки найдешевший. Та зачекай-но. Ось одержу чек на сорок доларів, то такого куплю, то й ангелам запахне. А воно таки непогано — два рукописи прийнято за три дні! Ці сорок п’ять доларів стануть мені на всі борги.

— І це за два роки роботи? — дорікнула Рут.

— Ні, за неповний тиждень. Будь ласка, дай мені того зошита в кінці стола, в сірій палітурці. Я в ньому облік веду.— Він узяв зошита і почав швидко гортати.— Атож, чотири дні на «Передзвін» і два на «Вир». Сорок п’ять доларів за тиждень — сто вісімдесят за місяць. Де б я міг одержати таку платню? І це ж я тільки починаю. Мені потрібно не менше ніж тисяча доларів на місяць, щоб купити для тебе все, що я хочу. Платні в п’ятсот доларів і то було б замало. Ці сорок п’ять доларів — перша ластівка. Дай тільки набрати розгін. Тоді в мене аж курітиме.

Рут не зрозуміла, що він хотів сказати, і знов заговорила про шкоду від цигарок.

— Ти й так куриш забагато, а сорт тютюну тут ні при чому. Курити це взагалі погана звичка. Ти наче димар якийсь чи ходячий вулкан! Просто жахливо! Мартіне, любий, ти ж сам це розумієш!

Вона нахилилась і глянула благально на нього, і перед цим ніжним личком, перед цим чистим, ясним поглядом він знову відчув, що не гідний її.

— Я хочу, щоб ти кинув курити,— прошепотіла Рут.— Прошу... заради мене.

— Гаразд, кину! — вигукнув він.— Я зроблю все, що ти скажеш, люба моя, все!

І тут вона ледве не піддалася великій спокусі. Побачивши, як легко й покірно йде він на поступки, Рут подумала, що коли б зараз вона попросила його кинути писати, він виконав би її бажання. Слова ті вже були в неї на устах, але Рут їх не вимовила — не вистачило духу. Тільки пригорнулася до нього й прошепотіла:

— Ти ж знаєш — я прошу цього зовсім не заради себе, а заради тебе самого. Куріння тобі шкодить. Та й взагалі не годиться бути чиїмсь рабом, тим більше рабом звички.

— Але я навіки твій раб,— усміхнувся він.

— Тоді я відразу ж почну наказувати.

Вона дивилася на нього пустотливо, хоч у глибині душі жалкувала, що не попросила про те, чого найбільше хотіла.

— Я готовий коритися вашій величності.

— Гаразд. Ось мій перший наказ: голитися щодня. Глянь, як ти подряпав мені щоку.

Отже, все закінчилося пестощами і веселим сміхом. На одному Рут уже наполягла, а домагатися більшого поки що не зважувалась. Вона трохи потішила своє жіноче самолюбство тим, що змусила Мартіна кинути курити. Іншим разом умовить його піти на службу, бо ж він обіцяв у всьому їй коритися.

Рут підвелась і почала оглядати кімнату. Придивилася до виписок, розвішаних, немов білизна, на шворках, ознайомилася з пристроєм, за допомогою якого Мартін підтягав під стелю велосипед, і дуже засмутилася, побачивши під столом купу рукописів, що нагадали їй, скільки він змарнував часу. Гасниця їй дуже сподобалась, однак, зазирнувши на полиці, вона не знайшла там ніяких припасів.

— Ой бідненький, тобі ж нічого їсти! — вигукнула Рут ніжно й співчутливо.— Ти, мабуть, голодуєш?

— Я тримаю свої продукти у Марії, так зручніше,— збрехав Мартін.— А з голоду я ще не помираю. Лишень подивись!

Рут підійшла ближче й побачила, як на його зігнутій руці твердим вузлом випнулися під сорочкою м’язи. Це викликало в ній огиду. Така груба сила ображала її чутливість. Однак усім серцем, кров’ю, всіма фібрами свого єства вона любила й жадала її, і в непоясненному пориві Рут і цього разу, як завжди, не відсахнулась, а потяглась до нього. І коли він стиснув її в обіймах, розум її, що знав лише зовнішні прояви життя, кипів обуренням, зате серце — серце жінки, злите з самим життям,— святкувало перемогу. В такі хвилини Рут відчувала всю повноту свого кохання до Мартіна, завмираючи від насолоди в його палких обіймах. Тоді вона виправдувала зраду своїм принципам, своїм ідеалам, виправдувала навіть мовчазну свою непокору батькам. Вони не хотіли, щоб їхня дочка вийшла заміж за цього чоловіка. Для них її кохання було чимсь ганебним. Іноді воно здавалося таким і самій Рут, коли Мартін був далеко і вона, не бачачи його, ставала знов холодною і розважливою. Та коли Мартін був поруч, вона любила його, правда, часом неспокійною, тривожною любов’ю, але все ж то була любов — любов, сильніша за неї.

— Грип — дурниці,— сказав він.— Трохи тіло млоїть і страшенно болить голова, ото й усе. Але це й рівняти не можна до тропічної пропасниці — та справді всі кістки викручує.

— А хіба ти хворів на неї? — неуважно спитала Рут, упиваючись блаженним спокоєм у його обіймах, і так само неуважно розпитувала далі, аж раптом здригнулася, вражена тим, що почула.

Мартін хворів на пропасницю в таємній колонії прокажених на одному з Гавайських островів.

— Але як ти туди потрапив? — спитала вона.

Така велична байдужість до себе здавалася їй злочинною.

— Випадково,— відповів Мартін.— Я й гадки не мав про тих прокажених. Утікши зі шхуни, я доплив до берега й подався в глиб острова, щоб там заховатися. Три дні харчувався плодами гуави, яблуками-дичками й бананами, що ростуть у джунглях. А четвертого дня вийшов на стежку — звичайну стежку, протоптану людьми. Вона вела в глиб острова, під гору, куди я й хотів іти, і на ній були свіжі сліди. В одному місці стежка бігла по гірському кряжу — такому гострому, як лезо ножа. Стежка була завширшки якихось три фути, а обабіч зяяла бездонна прірва. Одна добре озброєна людина могла б там відбити напад стотисячної армії. Це був єдиний шлях до середини острова. Години через три я опинився в маленькій долині, затиснутій поміж вулканічних гір. На схилах було розбито тераси для фруктових дерев, і стояло там з десяток очеретяних хатин. Як тільки я побачив їхніх мешканців, то відразу зрозумів, куди попав. Досить було одного погляду.

— Що ж ти зробив? — спитала Рут. Вона слухала його, затамувавши подих,— охоплена страхом, зачарована Дездемона.

— А що я міг зробити? Їхній старший був добрий дідок. Дарма що однією ногою стояв у могилі, а правив, як король. Він сам знайшов цю долину й заклав там колонію — звісно, незаконно. У них було чимало зброї: ті канаки[1] вправні стрільці, бо звикли полювати на дикого звіра. Про втечу нічого було й думати. Тож довелося пожити там три місяці.

— Як же ти врятувався?

— Я б сидів там і досі, якби не одна дівчина, напівкитаянка, на чверть біла і на чверть гавайка. Бідолашка така красуня, ще й з освітою. Мати її жила в Гонолулу і мала мільйонний капітал. Оця дівчина й визволила мене. Бачиш, її мати давала гроші на утримання колонії, тож їй нічого було боятися кари за те, що вона дала мені втекти. Вона тільки взяла з мене клятву нікому не викривати їхнього сховища, і я дотримав слова. Лише тобі одній і розповів. У бідолашної були перші ознаки прокази: трохи скорчені пальці на правій руці і маленька плямка вище ліктя. Тільки й того. Досі вона вже, мабуть, померла.

— І ти не боявся там жити? А який, певно, був радий, що втік, не заразившись?

— Ще б пак! — визнав він.— Спочатку було трохи страшно, а потім звик. Мені так жаль було бідолашної дівчини, що я навіть почав забувати про свій страх. Вона була така гарна і на вроду, й душею. Проказа ще ледве торкнулась її, але вона була приречена жити життям первісних дикунів і поволі розкладатися. Ти й уявити собі не можеш, яка це жахлива хвороба.

— Бідненька! — тихо промовила Рут.— А все-таки дивно, що вона тебе відпустила.

— Чому? — спитав Мартін, не розуміючи.

— Та тому, що вона тебе кохала,— ще тихше відповіла Рут.— Ну, скажи щиро: кохала?

Мартінова засмага на цей час уже зійшла — і від роботи в пральні, і від хатнього життя, а за дні голодування й хвороби він і зовсім зблід. І от крізь цю блідість щоки його поволі залила хвиля рум’янцю. Він хотів було щось сказати, однак Рут спинила його.

— Мовчи, не треба. Слова тут зайві,— сказала вона сміючись.

Проте Мартінові здалося, що в тому сміхові продзвеніли якісь металеві нотки, а в очах її блиснув холод. І враз йому пригадався шквал, пережитий ним під час плавання в північній частині Тихого океану,— шквал уночі, при ясному небі й повному місяці, що сипав холодними іскрами на грізні вали. Потім він побачив дівчину з колонії прокажених, і він подумав, що вона таки справді з кохання до нього дозволила йому втекти.

— То була благородна людина,— сказав він просто.— Вона врятувала мені життя.

Здавалося, на тому був і кінець, аж раптом Мартін почув приглушений схлип. Рут одвернулась обличчям до вікна. Коли вона знов глянула на Мартіна, лице її було спокійне, і в очах не лишилося й сліду минулого шквалу.

— Я така дурна,— жалісно промовила вона,— проте нічого не можу з тобою вдіяти. Я так люблю тебе, Мартіне, так люблю. Може, згодом я звикну, але поки що не можу не ревнувати до всіх отих тіней минулого. Адже ж твоє минуле повне тіней... Так, так, я знаю, інакше й не могло бути,— не дала вона йому заперечити.— Он уже Артур мені махає. Бідний — набридло йому чекати. Ну, до побачення, любий... Є якась мікстура, що допомагає одвикнути од куріння,— гукнула вона йому вже з-за дверей.— Я тобі пришлю!

Двері зачинилися й знов відхилилися.

— Люблю, дуже люблю! — прошепотіла вона і аж тоді пішла.

Марія шанобливо провела Рут до екіпажа, намагаючись по дорозі докладно розглянути її одежу — вона ще ніколи не бачила такого пречудового крою. Розчаровані хлопчаки дивились услід екіпажеві, аж поки той не зник з очей, а тоді перенесли всю увагу на Марію, яка враз стала найповажнішою персоною в кварталі. Проте хтось з її нащадків розвіяв її славу, оповістивши, що високошановнім гості приїздили не до них, а до їхнього пожильця. Марія знов відійшла в тінь, зате Мартін здобув у сусідської малечі неабияку пошану. В Маріїних очах він виріс просто-таки вдвічі, а якби португалець-бакалійник побачив екіпаж, він, безперечно, відкрив би Мартінові кредит ще на три долари й вісімдесят п’ять центів.

Розділ XXVII

Сонце Мартінового щастя почало сходити. Другого дня після відвідин Рут він одержав від одного бульварного нью-йоркського тижневика чек на три долари за три тріолети. Ще через два дні одна чикагська газета повідомила про схвалення нарису «Шукачі скарбів», пообіцявши заплатити десять доларів — після опублікування. Ціна була невисока, але ж то був його перший твір, перша спроба висловити на папері свої думки. Нарешті й другу його спробу — велику пригодницьку повість для молоді — наприкінці тижня прийняв щомісячний журнал «Юність і зрілість». Щоправда, в повісті була двадцять одна тисяча слів, а обіцяли заплатити — теж після опублікування — тільки шістнадцять доларів, тобто приблизно по сімдесят центів за тисячу слів. Та це ж була тільки друга річ, яку він написав,— Мартін сам тепер добре бачив, скільки у ній недоробок.

Проте навіть ранні його твори не можна було назвати незграбними чи посередніми. Єдине, що було в них незграбного, це властива новакові надмірна сила — наче він стріляв з гармати в горобців. І все-таки Мартін був радий продати свої перші спроби хай навіть за безцінь. Він знав, чого вони варті, і знав давно. Всі надії Мартін покладав на пізніші твори. Він хотів бути не просто постачальником журнального чтива, а намагався озброїтися всіма знаряддями справжньої творчості. Від сили своєї він і не думав відмовлятися,— навпаки, прагнув зміцнити її, уникаючи надмірностей. Не зрікся він і любові до життєвої правди. Реалізм він намагався поєднати з красою й примхами уяви. Він прагнув натхненного реалізму, перейнятого вірою в людину й високі ідеали. Він хотів показати життя таким, як воно є, повним шукань і досягнень невгамовного людського духу.

Читаючи книги, Мартін виявив дві літературні школи. Одна малювала людину якимсь божеством, позбавленим усього земного; друга, навпаки, бачила в людині звіра, забуваючи про її духовні потреби й можливості. На думку Мартіна, обидві школи помилялися, бо були надто однобічні. Він вважав, що істина десь посередині, і хоч як далеко була від цієї істини школа «божества», школа «звіра» з її тваринною брутальністю була не ближче. В оповіданні «Пригода», що не сподобалося колись Рут, Мартін спробував здійснити свій ідеал художньої правди, а в статті «Бог і звір» висловив теоретичні погляди на це питання.

Однак «Пригода» й решта оповідань, які він вважав найкращими, все ще марно стукали в двері редакцій, а своїм раннім речам Мартін не надавав ніякого значення і радів лише одержаному за них гонорару; та й «страшні» оповідання, два з яких було продано, він теж цінував невисоко. Оповідання ці були чистою фантазією, яка, проте, скидалася на реальність,— у цьому й полягала їхня сила. Правдоподібне зображення химерного й неймовірного він вважав за трюк,— хай навіть і майстерний. Велика література не повинна була йти цим шляхом. Такі твори могли бути високохудожніми, але Мартін не визнавав художності, відірваної від життєвої правди. Трюк полягав у тому, щоб на вигадку надіти маску правдоподібності, і до цього прийому Мартін удався в півдюжині «страшних» оповідань, які він написав, перш ніж досяг висот «Пригоди», «Радості», «Казана» і «Вина життя».

Три долари, одержані за тріолети, дали Мартінові змогу сяк-так перебитись, аж поки прибув гонорар від «Білої миші». Перший чек він розміняв у недовірливого бакалійника, лишивши йому долар як частину боргу, а решту розділив між пекарем та торговцем овочами. Він ще не настільки розбагатів, щоб дозволити собі їсти м’ясо, і сидів на голодному пайку, коли раптом прийшов довгожданий чек на сорок доларів. Мартін не знав, як йому бути. Він ще ніколи досі не заходив до банку, тим більше в грошових справах, і його посіло наївне дитяче бажання піти до одного з великих оклендських банків і там розміняти чек. Але Мартін розумів, що практичніше буде розміняти його в бакалійній крамниці, бо цим він справить на крамаря певне враження і забезпечить собі надалі більший кредит. Отож, хоч і вельми неохоче, він пішов до бакалійника і, віддавши тому весь борг, набив собі повну кишеню дзвінким сріблом. Потім він розрахувався а іншими кредиторами, викупив костюм і велосипед, погасив місячний борг за друкарську машинку і заплатив Марії за минулий місяць та за місяць уперед. Після цього у Мартіна лишилося ще майже три долари.

Для нього й ця невеличка сума була цілим багатством. Викупивши костюм, він одразу пішов до Рут і по дорозі раз у раз побрязкував у кишені жменькою монет. У Мартіна так давно не було грошей, що він не міг випустити з рук срібла, як ото врятований від голодної смерті не може відірвати очей від їжі. Він не був ні скупий, ні користолюбний, але в цих грошах бачив щось більше, ніж певну кількість доларів та центів. Це був його успіх, і викарбувані на монетах орли здавались йому крилатими вісниками перемоги.

Непомітно до нього знов повернулося переконання, що світ чудовий, навіть кращий, ніж будь-коли. Протягом довгих тижнів світ був сумний і похмурий, однак тепер, коли майже всі борги було сплачено, у кишені бряжчали три долари, а в серці розцвітала віра в успіх, йому здавалося, ніби сонце дужче світить та гріє, і навіть злива, що зненацька заскочила перехожих, скидалася на веселу пригоду. Голодуючи, Мартін часто міркував про тисячі голодних, розкиданих по всій землі, але тепер, коли він наївся досхочу, ті думки більше не тривожили його. Він думав уже тільки про те, що на світі є безліч закоханих. Мимохіть у голові його почали роїтися мотиви любовної лірики, і, захоплений творчим поривом, він проїхав у трамваї два зайвих квартали.

У Морзів він застав велике товариство. Із Сан-Рафаеля до Рут приїхали погостювати дві кузини, і місіс Морз, ніби для того, щоб розважити їх, заходилася коло свого плану — оточувати дочку молодими людьми. Ця діяльність розпочалася ще тоді, коли Мартін не мав змоги бачитися з Рут, і тепер була саме в розпалі. Місіс Морз запрошувала переважно юнаків, що подавали надії. Отже, крім кузин Дороті й Флоренс, у вітальні були: два університетські професори, один — латині, а другий — англійської філології; молодий армійський офіцер, шкільний товариш Рут, який недавно повернувся з Філіппін; юнак на ім’я Мелвілл, особистий секретар Джозефа Перкінса, голови кредитної компанії Сан-Франциско, і, нарешті, банківський касир Чарлз Хепгуд, молодявий чоловік років тридцяти п’яти, вихованець Стенфордського університету, член Нільського і Об’єднаного клубів, постійний промовець республіканської партії під час виборчих кампаній,— словом, людина багатонадійна. З жінок одна була художниця-портретистка, друга — музикантка, а третя — доктор соціології, що прославилася філантропічною діяльністю в найубогіших кварталах Сан-Франциско. Але жінки не мали особливого значення в плані місіс Морз — їх запрошували для годиться. Треба ж було чимось приваблювати до дому юнаків, що роблять блискучу кар’єру.

— Тільки не гарячкуй, коли розмовлятимеш,— шепнула Рут Мартінові, перед тим як познайомити його з гістьми.

Спочатку він почував себе дуже незручно, ніяковів за свою незграбність, найдужче потерпаючи за плечі, які знову, здавалося, от-от зачеплять меблі чи якусь статуетку. Та й товариство бентежило — він ще ніколи не стикався із стількома видатними особами відразу. Банківський касир зацікавив його особливо, і він вирішив при першій нагоді познайомитися з ним ближче. Під несміливим поводженням Мартіна таїлося його могутнє «я», якому неодмінно хотілось помірятися силою з цими людьми, щоб з’ясувати, чого їх навчили книжки й життя і чого можна від них навчитися.

Рут часто поглядала на Мартіна, стежачи за тим, як він поводиться, і була приємно здивована, побачивши, що він легко й невимушено розмовляє з її кузинами. Мартін справді почував себе з ними добре, бо вже сидів і не мусив турбуватися за плечі. Рут знала, що її кузини розумні, не позбавлені блиску співбесідниці, і дивувалася, коли вони, ділячись перед сном своїми враженнями, розхвалювали Мартіна. А він, звикши в своєму колишньому товаристві бути душею всіх вечірок та недільних гулянок, побачив, що й тут можна жартувати й пересипати мову невинними дотепами. Отож того вечора, коли за його спиною стояв успіх і підбадьорливо поплескував по плечу, Мартін міг сміливо сміятися сам і смішити інших.

Однак під кінець вечора побоювання Рут усе-таки справдилися. В кутку вітальні Мартін завів розмову з професором Колдуеллом, і, хоч руками він і не вимахував, пильний погляд Рут помітив, що в очах його занадто часто спалахують вогники, що говорить він дуже вже швидко й запально і що кров заливає йому щоки густим рум’янцем. Не вміючи володіти собою, Мартін різко контрастував з витриманим молодим професором.

Мартінові, проте, байдуже було до манер. Він одразу ж побачив, який розвинений його співрозмовник, і оцінив його знання. Він зовсім не таким уявляв собі звичайного університетського викладача. Мартінові пощастило перевести розмову на теми, пов’язані з філологією, дарма що Колдуелл спочатку ухилявся. Мартін ніяк не міг збагнути, чому у вищих колах не заведено розмовляти на фахові теми.

— Це ж абсурд — уникати розмов про свою спеціальність,— казав він Рут ще за кілька тижнів перед тим.— Навіщо ж люди збираються, як не для того, щоб поділитися найкращим, що в них є? А найкраще в кожному те, чим він цікавиться, чим заробляє собі на життя, на чому спеціалізується, над чим просиджує дні й ночі, що бачить навіть у сні. Уяви собі, що містер Батлер, згідно з правилами доброго тону, надумав би висловлювати свої погляди на творчість Поля Верлена, німецьку драму чи романи д’Аннунціо[2]. Та ми померли б з нудьги! Я, приміром, коли б уже мусив слухати містера Батлера, то волів би почути, що він казатиме про свою юриспруденцію. Це в ньому найкраще, а життя таке коротке, що хочеться брати від людини найкраще, що вона може дати.

— Однак,— заперечила Рут,— є теми однаково цікаві для всіх.

— Ні, ти помиляєшся,— і собі заперечив Мартін,— майже кожна людина і кожна група суспільства наслідують тих, хто вищий від них становищем. А хто посідає найвище становище в суспільстві? Ледарі, багаті ледарі. Їм здебільшого невідоме те, що знають люди, які щось роблять. Тож, природна річ, ледарям нудно слухати про працю, і ось вони об’являють, що це фахова розмова, яку провадити в товаристві непристойно. Так само вони встановлюють, про що можна розмовляти: модна опера, модний роман, карти, більярд, коктейлі, автомобілі, кінські виставки, ловля форелі, полювання, яхти тощо. Тобто речі, на яких ледарі добре розуміються. Зрештою, це теж фахові розмови — тільки вже самих ледарів. А найсмішніше, що всі ті, які мають себе за розумних, та й багато справді-таки розумних людей дозволяють так собою попихати. Щодо мене, то я хочу, щоб людина ділилася зі мною найкращим, що в ній є. Називайте це фаховою розмовою, вульгарним тоном чи як там хочете.

Однак Рут не розуміла Мартіна. В усіх цих нападках на загальновизнане вона вбачала тільки його свавілля і впертість.

Тим часом Мартін заразив професора Колдуелла своєю поважністю і змусив заговорити на близькі йому теми. Підійшовши ближче, Рут почула, як Мартін сказав:

— Але в університеті ви, звісно, не проголошуєте такої єресі?

Професор Колдуелл знизав плечима.

— Я чесний платник податків і лояльний громадянин. Сакраменто[3] надає нам субсидії, і ми мусимо з ним рахуватися, так само як з університетською радою, з партійною пресою, точніше — з пресою обох партій.

— Це зрозуміло, але ви, певно, почуваєте себе, як риба без води! — вигукнув Мартін.

— В університетському ставку таких, як я, небагато. Часом мені справді здається, нібито я риба, викинута на сушу, і я починаю думати, що мені було б краще й вільніше десь у Парижі, в товаристві загонистих перошкрябів чи буйних завсідників Латинського кварталу. Я б обідав в дешевих харчевнях, пив кларет і висловлював відчайдушно сміливі погляди на світобудову. Іноді мені здається, що за вдачею я радикал. Але, на жаль, є багато питань, в яких я не певен! Я просто гублюся, коли бачу свою людську обмеженість, що не дає мені змоги охопити проблему в усіх її аспектах, надто коли йдеться про найсуттєвіші проблеми життя.

[1] Канаки — європейська назва остров’ян Полінезії (по-гавайському «канак» означає «людина»),

[2] Габрієле д’Аннунціо (1863–1938) — італійський письменник, у пізніші роки — прибічник фашизму.

[3] Столиця штату Каліфорнія.

← Назад | На початок | Вперед →
Рейтинг: 0.0 з 5 (0 голос.)
Оцінити:   
up