Мартін Іден (сторінка 9)

Слухаючи його, Мартін мимоволі пригадав «Пісню пасатного вітру»:

Чи то день, чи то ніч —
Я човнами паруси підіймаю.

Він про себе наспівував ці слова, коли раптом йому спало на думку, що професор чимось схожий на цей вітер, північно-східний пасат — стійкий, холодний і дужий. Він був урівноважений і надійний, але заразом і якийсь непевний. Мартін відчував, що професор ніколи не висловлюється до кінця, так само як пасатний вітер ніколи не дме щосили, а лишає трохи про запас. Здатність мислити образами не зрадила Мартіна й цього разу. Його мозок був відкритим сховищем фактів і вигадок, які лежали там у певному порядку. Що б не трапилося, в уяві його яскраво виринало щось подібне або протилежне. Це відбувалося цілком спонтанно, і кожну подію реального життя супроводили картини, створювані фантазією. Як колись обличчя Рут у хвилину ревнощів нагадало йому бурю при місячному світлі, так тепер професор Колдуелл викликав перед ним картину океану: північно-східний пасат, що гнав сиві хвилі по багряному морю. І весь час перед його очима на екрані свідомості пропливали нові марева, що не тільки не порушували течії думок, а навпаки, надавали їм лад. Ці марева були відгомоном його колишнього життя, усього пережитого й перечитаного за минулий день або тиждень — незчисленною безліччю нидінь, які він бачив і вдень і вночі.

Отже, слухаючи плавну мову професора Колдуелла, людини розумної і ерудованої, Мартін побачив усе своє минуле. Він побачив себе справжнім шибайголовою в цупкому крислатому капелюсі й двобортній куртці, що бешкетував стільки, скільки дозволяла поліція. Мартін не обманював себе і не прикрашав голої правди. Один час він був звичайним шибайголовою, ватажком зграї, що завдавала клопоту поліції і тероризувала чесних домовласників у робітничих кварталах. Та згодом його ідеали зазнали зміни. Зараз він дивився на добре вихованих, гарно вдягнених чоловіків та жінок, упивався атмосферою витонченої культури і в цій самій кімнаті бачив привид своєї юності — бешкетного забіяку в крислатому капелюсі і двобортній куртці. Привид чванькуватою, розв’язною ходою прочимчикував через усю вітальню і розчинився в ньому, Мартінові Ідені, що сидів у м’якому кріслі, розмовляючи з живим викладачем університету.

Зрештою, він ніде не почував себе на своєму місці. Він просто вмів пристосуватися до будь-яких обставин, і скрізь його любили за те, що він не відставав ні в роботі, ні в грі, скрізь умів відстояти свої права й здобути пошану. Одначе ніде він не пускав коріння. Його вміння пристосуватися задовольнило товаришів, але сам він був незадоволений. Його завжди мучила якась тривога, завжди кликав кудись якийсь таємний голос, і він блукав по світу, не знаючи спокою, поки нарешті знайшов книжки, мистецтво й кохання. І ось тепер він мав усе це, єдиний з усіх своїх колишніх товаришів, що зумів потрапити до дому Морзів.

Усі ці думки й спогади не заважали йому слухати професора. Уважно і критично стежачи за його словами, Мартін пересвідчився, які широкі знання має його співрозмовник. Заразом він побачив великі прогалини в своїй освіті,— цілі галузі знань були йому невідомі. Проте завдяки Спенсеру він мав про них загальне уявлення. Потрібен лише час, щоб заповнити ці прогалини. «А тоді побачимо, хто сяде на мілину!» — подумав він. Поки що він ніби сидів біля ніг Колдуелла і слухав його побожно та зосереджено. Проте поступово він став помічати й слабку сторону в міркуваннях професора, яка раз по раз відчувалася в розмові, хоч визначити, в чому вона полягала, було зовсім не легко. Та коли йому це вдалося, відчуття нерівності одразу зникло.

Рут іще раз підійшла до них саме в ту хвилину, коли Мартін почав говорити.

— Я скажу вам, у чому ви помиляєтесь, тобто що хибне у ваших поглядах,— сказав він.— Вам бракує знань з біології. Ви не лишаєте їй місця в своїй системі. Я маю на увазі справжню наукову біологію, починаючи з лабораторних експериментів по оживленню неорганічної тканини і кінчаючи найширшими естетичними й соціологічними узагальненнями.

Рут була приголомшена. Вона два роки слухала лекції професора Колдуелла і дивилась на нього як на живу скарбницю людських знань.

— Я не зовсім розумію вас,— нерішуче промовив професор.

Однак Мартін був певен, що той прекрасно розуміє його.

— Я спробую пояснити,— сказав він.— Колись, ознайомлюючись із історією Єгипту, я вичитав, що не можна зрозуміти єгипетське мистецтво, не вивчивши характеру самої країни.

— Цілком слушно,— підтвердив Колдуелл.

— А мені здається,— провадив Мартін далі,— що й характер країни теж не можна вивчити, не знаючи суті й будови життя. Як можемо ми зрозуміти закони, державний лад, релігію і звичаї, не знаючи природи людей, що створили їх, не знаючи, з чого створені самі ці люди? Хіба література не такий самий витвір людини, як єгипетська архітектура і скульптура? Хіба є на світі щось таке, що не підлягало б законові еволюції? Я знаю, що історію розвитку окремих мистецтв старанно досліджено, але це зроблено суто механічно. Сама людина лишилась десь осторонь. Чудово досліджено розвиток знарядь праці, різних музичних інструментів, еволюцію музики, пісень, танців, але де ж еволюція самої людини, де еволюція її життєво важливих органів, які розвинулися в ній раніш, ніж вона виготовила перше знаряддя і проспівала першу пісню? От чого ви не берете до уваги і що я називаю біологією. Це біологія в найширшому розумінні слова. Я знаю, що висловлююся сумбурно, але я прагнув передовсім з’ясувати саму думку. Вона виникла у мене, коли ви говорили, тому я не зміг її одразу ясно викласти. От ви казали про людську обмеженість, що не дозволяє вам охопити корінні життєві проблеми в усіх аспектах. Одначе ви самі — принаймні так мені здається — нехтуєте біологічним аспектом, тобто самим матеріалом, з якого виникли всі мистецтва, основою всіх людських дій і досягнень.

На здивування Рут, Мартіна не було відразу ж розбито дощенту, і відповідь професора вона пояснила його поблажливістю до молодості свого співрозмовника. Професор Колдуелл сидів з хвилину мовчки, перебираючи пальцями ланцюжок від годинника.

— Знаєте,— озвався він нарешті,— мені вже раз довелося почути такий самий закид від однієї видатної особи — вченого-еволюціоніста Жозефа Леконта. Він помер, і я гадав, що мені вже ніхто не стане докоряти. Та от з’являєтесь ви і теж мене звинувачуєте. Серйозно, я мушу визнати, що у вашому зауваженні є багато правди. Моя освіта занадто класична й відірвана від сучасних точних наук, і лише прогалини в моїх знаннях та певне недбальство в характері заважають мені працювати над собою в цьому напрямку. Чи повірите, що я ніколи не був ні в фізичній, ні в хімічній лабораторії? А це так. Леконт мав рацію, і ви, містере Іден, теж,— принаймні до певної міри.

Знайшовши якийсь привід, Рут покликала Мартіна і, одвівши убік, прошепотіла:

— Ти зовсім монополізував професора Колдуелла. Може, з ним ще хто-небудь хоче поговорити!

— Вибач,— винувато промовив Мартін.— Але я розворушив його, і виявилось, що це дуже цікава людина. Мені ще ніколи не доводилося мати такого освіченого й розумного співрозмовника. І скажу тобі ще дещо. Я раніш думав, що всі, хто вчиться в університеті або займає високе суспільне становище, такі самі освічені й розумні, як він.

— Він виняток,— сказала Рут.

— Я теж такої думки. З ким же ще ти порадиш мені розмовляти? Ага, познайом мене з отим касиром.

Мартін розмовляв з ним хвилин п’ятнадцять, і Рут була приємно здивована поводженням свого коханого. Ні разу в нього не блиснули очі, не спалахнули щоки, а спокійний тон бесіди геть її ошелешив. Зате у Мартіна пошана до всього племені банківських службовців зменшилась у декілька разів, і під кінець вечора у нього склалося переконання, що банківський касир і пустий балакун — синоніми. Армійський офіцер справив на нього враження добродушного, простого й здорового юнака, задоволеного своїм становищем, яке йому дала щаслива доля й походження. Довідавшись, що він теж два роки вчився в університеті, Мартін ніяк не міг зрозуміти, куди ж поділися його знання. Проте Мартінові він усе ж сподобався більше, ніж Чарлз Хепгуд.

— Мене дратують не так самі банальності,— казав він Рут згодом,— як той пихатий і самовдоволено-поблажливий тон, яким їх вирікають, і на це йде стільки часу! Я зміг би викласти всю історію реформації, поки він розтлумачував мені, що робітнича партія злилася з демократичною. Слова для нього все одно що карти для професіонального і ранця в покер. Колись я покажу це тобі на прикладі.

— Шкода, що він тобі не сподобався,— відповіла Рут.—Це улюбленець містера Батлера. Містер Батлер каже, що він чесний і надійний, називає його скелею, на якій можна спокійно будувати будь-яку банківську установу.

— Охоче вірю, дарма що бачив його так мало і ще менше слухав. Але тепер я втратив усяку повагу до банків. Рут, люба, ти не гніваєшся на мене за одвертість?

— Ні, ні, все це дуже цікаво.

— Ще б пак! — щиро вихопилося у Мартіна.— Адже я варвар, що вперше зіткнувся з цивілізацією. А людині цивілізованій мої перші враження мають здаватися дуже кумедними.

— А що ти скажеш про моїх кузин? — спитала Рут.

— З усіх жінок вони мені сподобалися найбільше. Дуже веселі і без особливих претензій.

— Отже, інші тобі теж сподобалися?

Він заперечливо похитав головою.

— Філантропка — просто папуга, що вміє побазікати на соціологічні теми. Їй-бо, коли випатрати її мозок, там не знайдеться жодної самостійної думки. Портретистка нестерпно нудна. Ото була б чудова пара для Хепгуда! А вже музикантка! Може, в неї й дійсно дуже спритні пальці, досконала техніка, але в музиці вона нічого не тямить.

— Вона ж чудово грає,— запротестувала Рут.

— Так, грає вона ніби віртуозно, однак внутрішня суть музики їй недоступна. Коли я спитав її, який внутрішній зміст знаходить вона в музиці,— ти ж знаєш, мене завжди цікавлять такі речі,— вона нічого не змогла відповісти; сказала тільки, що боготворить музику, що музика для неї найвище мистецтво, дорожче за життя.

— Ти всіх змусив говорити на фахові теми,— докірливо сказала Рут.

— Припустимо. Та якщо вони й тут не сказали нічого путнього, уяви собі, яких би я зазнав страждань, розмовляючи з ними про щось інше. Я гадав, що тут, де люди користуються всіма перевагами культури...— Він змовк на хвилину, і перед ним промайнула тінь його юності — задерикуватий хлопець у крислатому капелюсі і двобортній куртці...— Я гадав, що тут, на верхах, кожен чоловік чи жінка — яскраво виражена індивідуальність. А тепер бачу, що майже всі коли не безпросвітні невігласи, то страшенні зануди. Тільки професор Колдуелл не такий. Він справжня людина до останньої клітинки свого мозку.

Рут просяяла.

— Розкажи мені про нього,— попросила вона.— Тільки не про його блискучі здібності,— я їх і сама добре знаю,— а про його недоліки. Мені так цікаво!

— Ой, як би не схибити! — жартівливо відмагався Мартін.— Може, спочатку ти сама скажеш? Чи ти бачиш у ньому саме тільки гарне?

— Я два роки слухала його лекції, і мені цікаво знати, яке враження він справив на тебе.

— Тобто, що мені в ньому не сподобалося? Ну, гаразд. Усе те хороше, що бачиш у ньому ти, бачу і я. Принаймні я ще ніколи не зустрічав такої інтелігентної людини. Але в нього на совісті є якась пляма... Ні, ні! — поспішив він додати.— Я не маю на увазі нічого низького і ганебного. Він справляє на мене враження людини, що зазирнула в глиб речей і, злякавшись того, що побачила, хоче себе запевнити, що не бачила нічого. Може, я неясно висловлююсь. Спробую ще. Це людина, що натрапила на стежку до таємного храму і не пішла нею; може, вона навіть бачила той храм крізь листя дерев, але намагається себе переконати, що то було просто марево. Або так. Людина могла б зробити прекрасний вчинок, але не визнала це за потрібне, і тепер весь час жаліє, що не зробила. Людина сміється в глибині душі з нагороди, яку могла б одержати за свої діяння, але десь іще глибше тужить за цією нагородою і творчою радістю, що її вона могла б зазнати.

— Я його так не сприймаю,— сказала Рут,— і тому не розумію, що ти хочеш сказати.

— Та я й сам ще до кінця не розібрався,—доступився Мартін.— Я поки що не можу логічно оформити свою думку. Це тільки відчуття і, можливо, помилкове. Звичайно, ти знаєш професора Колдуелла краще, ніж я.

Цей вечір у Морзів вніс у Мартінову душу дивну плутанину й розлад. Він трохи розчарувався у своїх прагненнях, розчарувався в людях, до яких хотів піднятися. З другого боку, успіх підбадьорив його. Піднятися було легше, ніж він сподівався. Він міг би піднятися й вище, міг би навіть — він не приховував цього від себе з фальшивої гордості — перегнати тих, з ким хотів порівнятися, крім, звичайно, професора Колдуелла. Життя й книжки він знав краще за них і тільки дивувався, в які закутки (і шпарини позаховували вони свою освіту. Йому й на думку не спадало, що сам він наділений незвичайною силою розуму; не знав він і того, що справжніх і глибоких мислителів треба шукати не у вітальнях Морзів, що ці мислителі, мов горді орли, самотньо ширяють у небесній блакиті, високо над землею, далеко від метушливого буденного життя.

Розділ XXVIII

Щастя згубило Мартінову адресу і більш не посилало вісників до його дверей. За двадцять п’ять днів, працюючи без вихідних, він написав статтю майже в тридцять тисяч слів, яку назвав «Ганьба сонця». Це був обдуманий напад на містицизм метерлінківської школи[1] — напад з цитаделі позитивної науки на фантазерів, які мріють про чудеса, хоч у самому житті є багато гарного й чудесного, що не суперечить дійсності. Трохи згодом він підсилив свій напад ще двома невеличкими нарисами — «Мрії про чудесне» та «Мірило людського «я». І знов почав оплачувати мандри цих статей від однієї редакції до іншої.

За двадцять п’ять днів, витрачених на «Ганьбу сонця», йому пощастило продати на шість з половиною доларів дещо з своїх «заробітчанських речей». За один анекдот він одержав десять центів, за другий, посланий до першорядного гумористичного журналу,— цілий долар. Крім того, надійшло п’ять доларів за два гумористичні вірші. Вичерпавши свій кредит у крамарів (хоч бакалійник збільшив його до п’яти доларів), він ще раз заставив велосипед і костюм. Агентство друкарських машинок знов вимагало виплати боргу, безперестанно нагадуючи, що за угодою необхідно акуратно платити наперед.

Підбадьорений тим, що збув кілька дрібних речей, Мартін знов узявся до літературних підробітків. Може, зрештою, вони дадуть йому змогу сяк-так перебитися. Під столом лежало двадцять оповідань, забракованих газетним синдикатом. Він перечитав їх, щоб зрозуміти, як не слід писати газетні оповідання, і кінець кінцем виробив собі точну формулу: в газетному оповіданні не допускається трагізм, нещаслива кінцівка, краса мови, гострота думки й тонкість почуття. Почуття має бути багато, але тільки такого, як у п’єсі «Хоч бідний, та чесний», котрою за часів юності він сам так щиро захоплювався.

Ставши обачним, Мартін почав писати за такою твердою схемою: 1) двоє закоханих мусять розлучитися; 2) завдяки якійсь події вони знов з’єднуються; 3) звучать весільні дзвони. Третя частина була величиною незмінною, а перша й друга могли мати безліч варіацій. Закоханих могло розлучити непорозуміння, ревнивий суперник, жорстокі батьки, хитрі опікуни, лихі родичі і таке інше, і таке інше. З’єднати їх міг якийсь геройський вчинок закоханого або закоханої, вимушене, а то й добровільне признання хитрого опікуна, лихого родича або ревнивого суперника, розгадка глибокої таємниці, перемога закоханого над дівочим серцем, його благородна самопожертва, і так без кінця-краю! Часом цікаво було на шляху до зближення дати ініціативу дівчині. Мартін придумав ще багато всяких пікантних і цікавих трюків. Тільки в одному не смів він давати собі волю — усе неодмінно мало кінчатися весільними дзвонами; хай небо завалиться й попадають зорі, а весілля повинні грати. Розмір оповідання теж був точно визначений: щонайбільше півтори тисячі слів і щонайменше — тисяча двісті.

Перш ніж Мартін остаточно опанував мистецтво такого писання, довелося скласти штук шість схем, якими він увесь час керувався. Ці схеми нагадували хитромудрі математичні таблиці в кілька десятків колонок, які можна читати зверху і знизу, справа і зліва, без розумової напруги робити тисячі різних обчислень, правильних і точних. З допомогою таких схем Мартін за півгодини накреслював з десяток сюжетів, які відкладав і на дозвіллі закінчував. Після цілого дня серйозної праці він міг ще за годину до сну опрацювати одне таке оповідання. Згодом він признався Рут, що міг робити це навіть уві сні. Головне — скласти схему, а далі робота була механічна.

Мартін не сумнівався в дієвості своєї формули; він настільки вивчив видавничі смаки, що, посилаючи перші два оповідання, був певен, що вони принесуть йому гроші. І справді, через два тижні надійшли два чеки, кожен на чотири долари.

Тим часом він зробив ще деякі сумні відкриття щодо журналів. «Трансконтинентальний місячник» хоч і надрукував його «Передзвін», але чека не прислав. Мартінові дуже потрібні були гроші, і він написав до редакції. Замість чека одержав ухильну відповідь з проханням надіслати ще що-небудь. Проголодувавши два дні, він мусив знов заставити велосипед. Регулярно, двічі на тиждень, він нагадував редакції про свої п’ять доларів, але, очевидно, першу відповідь він одержав випадково. Мартін не знав, що «Трансконтинентальний місячник» уже кілька років ледве животів, що то був журнал четвертого, а то й десятого ряду, без будь-якого становища і з хитким тиражем, який тримався лише на дрібній рекламі, патріотичних відозвах та оголошеннях, що були завуальованим благодійництвом. Не знав Мартін і того, що сам журнал був єдиним джерелом прибутків для редактора й секретаря, і що існували вони лише тим, що не платили за приміщення і при найменшій змозі присвоювали авторський гонорар. Він і гадки не мав, що за його п’ять доларів секретар редакції пофарбував свій будинок в Аламеді і пофарбував його сам, бо був неспроможний платити за ставками профспілки, а штрейкбрехер, якого він найняв, не без чиєїсь допомоги упав з драбини і зламав собі ключицю.

Десять доларів за «Шукачів скарбів», проданих одній чикагській газеті, Мартінові теж не довелося одержати. Нарис був надрукований, в чому він переконався, переглядаючи газети в центральній міській читальні, але на його запити редакція не відповідала. Вона ігнорувала його листи. Для перестраховки він послав кілька листів рекомендованими. «Це ж грабунок,— думав він,— безсоромна крадіжка». Він голодував, а в нього крали його добро, єдиний його товар, яким він тільки і міг заробити собі на хліб.

Тижневик «Юність і зрілість», надрукувавши дві третини його повісті в двадцять одну тисячу слів, раптом перестав виходити. А з ним зникла і надія на обіцяні шістнадцять доларів.

На довершення всього марно пропало найкраще оповідання «Казан». У розпачі кидаючись від одного журналу до іншого, Мартін послав його до «Хвилі» — великосвітського тижневика, що видавався в Сан-Франциско. Вибрав він цей журнал головно тому, що сподівався на швидку відповідь — звідти до Окленда по другий бік затоки було рукою подати. Як же він зрадів, коли через два тижні побачив своє оповідання надрукованим повністю, з ілюстраціями, та ще й на почесному місці. Ідучи додому в піднесеному настрої, він думав про те, скільки одержить за це оповідання, одну з своїх найкращих речей. Було дуже приємно, що твір надрукували так швидко, але дивно, чому редактор не повідомив його про це. Мартін почекав тиждень, два і ще кілька днів, але, зрештою, відчай переміг нерішучість, і він написав у «Хвилю», висловивши в листі здогад, що, певно, через недогляд секретаря його невеличкий рахунок десь загубився.

«Коли б вони заплатили хоч п’ять доларів,— міркував Мартін,— і то б я вже зміг купити бобів та гороху і написав би ще з півдесятка не гірших оповідань».

Нарешті надійшла відповідь, що вразила Мартіна незрівнянним зухвальством.

«Дуже вдячні,— писав редактор,— за ваше прекрасне оповідання. Усій редакції воно дуже подобається, і, як бачите, надрукували ми його негайно і на почесному місці. Сподіваємося, що ілюстраціями ви задоволені.

Як видно з вашого листа, ви гадаєте, ніби ми платимо за незамовлені рукописи. Цього ми ніколи не робимо, а ваше оповідання незамовлене. Звичайно, одержавши його, ми вважали, що вам відомі наші умови. Дуже жалкуємо з приводу цього сумного непорозуміння і запевняємо вас у нашій глибокій пошані. Ще раз дякуємо за ваше оповідання і сподіваємося одержати від вас ще що-небудь. З повагою і найкращими побажаннями».

У постскриптумі було додано, що хоч «Хвиля» нікому безплатно не надсилається, редакція з великою приємністю оформить йому безкоштовну передплату на наступний рік.

Відтоді на першій сторінці кожного рукопису Мартін зазначав: «Гонорар на звичайних ваших умовах».

«Колись,— утішав він себе,— мені плататимуть на моїх звичайних умовах».

Мартіна раптом опанувала гарячка самовдосконалення, і він переробив і виправив «Веселу вулицю», «Вино життя», «Радість», «Пісні моря» та інші свої ранні твори. Для роботи йому й тепер було мало дев’ятнадцятигодинного робочого дня. Він надзвичайно багато писав і не менше читав, притлумлюючи працею бажання курити. Прикрашені яскравою етикеткою ліки проти куріння, що їх прислала Рут, він заховав у найдальший куток шифоньєрки. Особливо важко приходилося в голодні дні. Хоч як боровся він із спокусою, вона й досі завдавала йому гострої муки. Те, що він відмовився від цигарок, Мартін вважав за найбільший свій подвиг, хоч на думку Рут він робив лише те, що слід. Вона купила йому на свої кишенькові гроші ліки проти куріння і через кілька днів про все це забула.

Хоч Мартін ненавидів і зневажав свої написані за трафаретом газетні оповідання, але вони мали успіх. Вони дозволили йому викупити заставлені речі, віддати майже всі борги й придбати нові шини для велосипеда. Завдяки цим оповіданням він мав змогу не думати про хліб насущний, і ще лишався час для серйозної роботи; спогад про сорок доларів, одержані від «Білої миші», окриляв його. Він підтримував свою віру цим спогадом і був певен, що справжні першорядні журнали платять невідомим авторам стільки ж, а то й більше. Тільки як туди пробитись? Його найкращі оповідання, нариси й вірші все ще поневірялися від журналу до журналу, а тим часом щомісяця під їхніми розмаїтими обкладинками він знаходив силу нудної, сірої, бездарної писанини.

«Якби хоч один редактор,— іноді думав він,— зійшов на хвилину зі своїх недосяжних висот і написав мені хоч одне підбадьорливе слово. Хай моя праця не така, як їм треба, хай вона не придатна з якихось міркувань для їхніх журналів, але ж тліє у ній де-не-де хоч маленька іскорка, варта уваги!..» І знов витягав він з-під стола рукописи і перечитував їх безліч разів, марно намагаючись зрозуміти причину редакторського мовчання.

Коли прийшла чудова каліфорнійська весна, настав край його добробуту. Кілька тижнів Мартіна непокоїла дивна мовчанка газетного синдикату. Нарешті одного дня листоноша приніс десять його «штампованих» оповідань, а з ними коротенького листа, де повідомлялося, що портфель синдикату переповнений і що нові рукописи прийматимуться аж через кілька місяців. А Мартін, покладаючи надії на свою безвідмовну досі схему, останнім часом неощадно витрачав гроші. Досі синдикат платив п’ять доларів за оповідання і жодного не забракував. Цей останній десяток Мартін теж вважав проданим і жив так, ніби мав у банку п’ятдесят доларів. Тим-то він несподівано опинився в скруті, змушений розсилати свої ранні спроби до газет, які не платили, а пізніші твори пропонувати журналам, які їх не купували. І знов довелося ходити в Окленд і заставляти речі.

Кілька гумористичних віршів, прийнятих нью-йоркськими тижневиками, дали йому змогу сяк-так перебитися. Тоді він написав у деякі першорядні журнали й альманахи: чому його не друкують? З відповідей дізнався, що вони рідко приймають випадкові рукописи і майже весь матеріал замовляють фахівцям, які у своїй галузі вважаються авторитетами і вже мають ім’я та досвід.

Розділ XXIX

Мартінові випало важке літо. Редактори роз’їхалися на відпочинок, і журнали, що звичайно, присилали відповідь через три тижні, тепер тримали рукописи по три місяці й більше. Єдиною втіхою було те, що доводилося менше витрачати на марки. Тільки грабіжницькі видання не знали застою, і їм Мартін порозсилав усі свої ранні твори: «Ловці перлів», «Професія моряка», «Ловля черепах» і «Північно-східний пасат». За всі ці рукописи йому не заплатили ні цента. Щоправда, після шестимісячного листування він одержав за «Ловлю черепах» безпечну бритву, а «Акрополь», пообіцявши п’ять доларів грішми і п’ять річних передплат за «Північно-східний пасат», виконав лише другу частину обіцянки.

За сонет, присвячений Стівенсонові[2], пощастило вирвати два долари від одного бостонського видавця, який мав витончений смак, але не любив багато платити. Щойно закінчена дотепна поема на двісті рядків «Пері і перли» припала до душі редакторові одного журналу в Сан-Франциско, що видавався коштом якоїсь залізничної компанії. Коли Мартінові запропонували замість гонорару безплатний залізничний квиток, він поцікавився, чи можна квиток перепродати. Виявилося, що не можна, і Мартін попросив повернути поему. Поема повернулася з повним жалю листом від редактора, і Мартін послав її знов до Сан-Франциско, у претензійний місячник під назвою «Шершень», заснований одним блискучим журналістом, який і зробив це видання зорею першої величини. Одначе зоря почала меркнути ще задовго до того, як Мартін народився. Редактор запропонував за поему п’ятнадцять доларів, та, коли її надрукували, певно, забув про свою обіцянку. Не одержавши відповіді на кілька листів, Мартін написав ще раз у дуже різкому тоні і дістав від нового редактора холодне повідомлення про те, що він не бере на себе відповідальності за помилки свого попередника і що сам він не особливо високої думки про поему.

Та найгірше скривдив Мартіна чикагський журнал «Глобус». Мартін довго не хотів продавати свої «Пісні моря», аж поки з голоду зважився й на це. Відхилені добрим десятком журналів, вони нарешті знайшли собі притулок у редакції «Глобуса». У циклі було тридцять віршів, і кожен мав принести по долару. Першого місяця видрукували чотири, і Мартін одразу ж одержав чек на чотири долари; але, прочитавши вірші в журналі, він жахнувся. Усе було безбожно перекручено. Заголовки позмінювали: замість «Пісня корабельного рифа» стояло «Пісня коралового рифу», замість «Світло медузи» — «Зворотна течія». Сам текст також було вкрай понівечено. Мартін у розпачі стогнав і хапався за голову. Цілі фрази, рядки й строфи були викинуті, переплутані й так перероблені, що нічого не можна було зрозуміти. Деякі строфи були замінені чужими. Він не припускав, що редактор міг наробити таких дурниць, і втішав себе думкою, що це витівка редакційного кур’єра або переписувача. Мартін негайно написав редакторові, щоб той припинив друкування його віршів і повернув рукописа. Він посилав листа за листом, просив, благав, погрожував, та все дарма,— жодного відгуку. Кілька місяців журнал калічив його поезії, поки не надрукував усі тридцять, і щомісяця надходив чек за вміщені в останньому номері.

Незважаючи на всі ці невдачі, спогад про сорок доларів, одержаних від «Білої миші», підтримував Мартінову енергію, хоч йому дедалі більше доводилося витрачати її на літературну «поденщину». Він заробляв собі на хліб в агрономічних тижневиках і комерційних журналах, спробував налагодити зв’язок з релігійними виданнями, але побачив, що тут є всі шанси померти з голоду. У лиху годину, коли Мартінові знов довелося нести в заставу свій чорний костюм, йому несподівано поталанило у конкурсі, проведеному місцевим комітетом республіканської партії. Конкурс був оголошений у трьох відділах, і він брав участь в усіх трьох, гірко сміючись із себе і з життя, що змушувало його не гребувати й такими крайнощами. Його поема дістала першу премію в десять доларів, агітаційна пісня — другу в п’ять доларів, а стаття про завдання республіканської партії — першу премію в двадцять п’ять доларів. Мартін дуже радів з удачі, поки не пішов одержувати виграш. Щось, певно, трапилося у комітеті, бо хоч серед його членів були банкір і сенатор штату, грошей не знайшлося. Поки справа розв’язувалася, Мартін довів, що добре розуміється і на принципах демократичної партії, здобувши премію за статтю в такому самому конкурсі, цього разу влаштованому демократами. Тут він гроші одержав — двадцять п’ять доларів. А тих сорока доларів, виграних у першому конкурсі, так і не побачив.

Щоб зустрічатися з Рут, Мартін мусив іти на хитрощі. Ходіння пішки до Північного Окленда й назад забирало надто багато часу, і він вирішив заставити костюм і викупити велосипед. Велосипед давав йому змогу трохи розім’ятися, заощадити час для роботи і заразом побачитися з Рут. Короткі парусинові штани й старий светр правили Мартінові за цілком пристойний велосипедний костюм, і він міг щодня їздити з Рут на прогулянку. До того ж часто бачитися з Рут у неї вдома було тепер не зовсім зручно, бо місіс Морз провадила й далі кампанію світських розваг. З недосяжними істотами, яких він там зустрічав і на яких ще так недавно дивився знизу вгору, Мартінові було нудно. Вони вже не здавалися йому недосяжними. Важке життя, розчарування й надмірна праця зробили його нервовим, і він інколи шаленів від їхніх розмов. Мартін зовсім не був самозакоханим егоїстом,— просто він бачив обмеженість гостей місіс Морз, порівнюючи їх з мислителями, чиї книжки читав. У домі Рут він не зустрів жодної людини великого розуму, крім професора Колдуелла, та й той там був лише раз. Усі ж інші були якісь недоумки, дилетанти, закостенілі догматики й неуки. Особливо дивувало їхнє неуцтво. Чого вони такі? Де поділася їхня освіта? Адже ж їм були доступні ті самі книжки, що й йому. Чому ж вони з тих книжок нічого не здобули?

Мартін знав, що на світі є справді великі уми, глибокі, мудрі мислителі. Доказ цьому — книжки, що піднесли його самого над рівнем Морзів. Знав, що десь є люди, інтелектуально вищі за тих, кого можна зустріти у Морзів. Він читав англійські романи, де у світських вітальнях чоловіки й жінки розмовляють про політику й філософію. Читав і про салони, що існують у великих містах, навіть тут таки, у Штатах, до збирається цвіт мистецтва і науки. Раніш він наївно гадав, що всі гарно одягнені люди, не робітничого походження, наділені силою розуму й почуттям краси. Культура і крохмальні комірці здавалися йому нерозлучними, і він сліпо вірив, що університетська освіта і справжні знання — одне й те саме.

Ну що ж, він пробиватиме собі шлях усе вище й вище. І Рут також поведе за собою. Він безтямно кохав її і був певен, що вона скрізь буде виділятися. Він розумів, що на ній, так само як і на ньому, позначився вплив оточення. Вона ще не мала можливості проявити себе. Книжки на полицях її батька, картини на стінах, ноти на піаніно — усе це було показне. У справжній літературі, у справжньому живопису й справжній музиці Морзи та люди їхнього кола не розумілися. А ще важливішим було саме життя, і до нього вони теж були безнадійно глухі. Хоч вони й називали себе унітаріями і носили машкару поміркованого вільнолюбства, від науки вони відстали принаймні на два покоління; вони мислили по-середньовічному, а їхні погляди на світобудову і на походження життя являли собою чистісіньку метафізику, таку ж стародавню, як печерна доба, і навіть стародавнішу. Це була та сама метафізика, яка примушувала першу мавпоподібну людину боятися темряви, навела перших іудеїв на думку про походження Єви з Адамового ребра, навіяла Декартові ідеалістичне уявлення про всесвіт як проекцію його власного «я», а одного славетного британського священика спонукала висміяти теорію еволюції в такій вбивчій сатирі, яка викликала бурхливий захват і закарбувала його ім’я у вигляді жирної закарлючки на сторінках історії.

Чим більше Мартін думав над цим, тим ясніше бачив, що єдина різниця між адвокатами, офіцерами, ділками та банківськими касирами, з якими він зустрічався тепер, і робітниками, яких знав колись, полягає лише в їжі, яку вони споживають, в одягу, який носять, і в будинках, у яких мешкають. Безперечно, всім їм бракувало того головного, що він знаходив у книжках і почував у собі. Морзи показали Мартінові найкраще, що могло дати їхнє соціальне середовище, і воно йому не сподобалося. Сам бідняк, він почував себе вищим від усіх тих, кого зустрічав у їхній вітальні, і коли його єдиний пристойний костюм був не в ломбарді, він приходив до цих людей, як владар життя, і почувався серед них, немов принц, засуджений жити разом з пастухами.

— Ви ненавидите і боїтесь соціалістів,— сказав він якось за обідом містерові Морзу,— але за що? Ви ж не знаєте ні їх самих, ні їхніх поглядів.

Напрям розмові дала місіс Морз, яка навмисне почала вихваляти містера Хепгуда. Мартін не терпів цього самовдоволеного базіку, що завжди вирікав банальні фрази, і коли хтось заводив про нього мову, вмить дратувався.

— Так,— сказав він,— ходять чутки, що Чарлі Хепгуд подає великі надії. Це правда. Він ще задовго до смерті доскочить губернаторського крісла, а може, й сенатором стане.

— Чому ви так думаєте? — спитала місіс Морз.

— Під час передвиборної кампанії я чув його промову. Вона була така ідеально безглузда, заяложена і водночас така переконлива, що лідери повинні справді вважати його людиною безпечною і надійною, а банальності, які він говорив, саме до смаку звичайному виборцеві,— адже кожному приємно чути з чужих уст власні думки!

— Боюся, що ти просто заздриш містерові Хепгуду,— зауважила Рут.

— Боронь боже!

Щирий жах на обличчі Мартіна збудив у місіс Морз войовничий запал.

— Чи не хочете ви сказати, що містер Хепгуд дурний? — спитала вона крижаним тоном.

— Не дурніший, ніж усякий республіканець або демократ,— відповів Мартін.— Усі вони або дурні, або хитрі, але хитрих серед них меншість. Серед республіканців розумні лише мільйонери та їхні свідомі прислужники. Ці добре знають, де смажениною пахне.

— Ну, от я теж республіканець,— з усмішкою сказав містер Морз.— Цікаво, до якої категорії зарахуєте ви мене?

— Ви несвідомий прислужник.

— Прислужник?!

— Авжеж. Ви обслуговуєте певну корпорацію. Ви не маєте діла ні з робітничим класом, ні з карними злочинцями. Ваші прибутки не залежать ні від чоловіків, що б’ють своїх жінок, ні від кишенькових злодіїв. Ви заробляєте собі на життя у привілейованих членів суспільства, а хто годує людину, на того вона й працює. Так, ви прислужник. Ви захищаєте інтереси тих капіталістичних організацій, яким служите.

Містер Морз трохи почервонів.

— Мушу визнати, сер,— сказав він,— що ви говорите як запеклий соціаліст.

Саме тоді Мартін і кинув оту фразу:

— Ви ненавидите і боїтесь соціалістів, але за що? Ви ж не знаєте ні їх самих, ні їхніх поглядів.

— Однак ваші погляди дуже нагадують погляди соціалістів,— відповів містер Морз.

Рут з тривогою поглядала на сперечальників, а місіс Морз аж сяяла від задоволення, що їй пощастило викликати у них такий антагонізм.

— Якщо я називаю республіканців дурними і кажу, що воля, рівність і братерство лопнули, як мильні бульбашки, то це ще не значить, що я соціаліст,— посміхнувся Мартін.— Якщо я не згоден з Джефферсоном[3] і з тим французом — ворогом наукового мислення,— який вплинув на його світогляд, то знов-таки цього не досить, щоб називатися соціалістом. Запевняю вас, містере Морз, що ви набагато ближчі до соціалізму, ніж я, його затятий ворог.

— Ви жартуєте,— тільки й спромігся сказати містер Морз.

— Ні, я говорю цілком серйозно. Ви вірите в рівність, а самі служите капіталістичним корпораціям, які тільки й думають про те, як би цю рівність поховати. А мене ви називаєте соціалістом лише тому, що я заперечую рівність і тверджу те, що ви самі доводите всім своїм життям. Республіканці — люті вороги рівності, хоч проголошують гасла про рівність скрізь і всюди. В ім’я рівності вони руйнують рівність. Тому я й назвав їх дурними. А я — індивідуаліст. Я вірю, що в перегонах перемагає найшвидший, а в боротьбі — найдужчий. Цього навчила мене біологія. Повторюю: я індивідуаліст, а індивідуалізм — одвічний ворог соціалізму.

— Проте ви ходите на мітинги соціалістів,— роздратовано промовив містер Морз.

— Звичайно. Так само як розвідник до ворожого табору. А як же інакше можна довідатися про сили супротивника? До того ж на мітингах соціалістів дуже цікаво. Це народ бойовий і начитаний — то дарма, корисна їхня начитаність чи шкідлива. Кожен з них і з соціологією, і з усіма іншими «логіями» обізнаний куди краще, ніж який-небудь промисловий магнат. Я разів шість був на їхніх зборах і все-таки не став соціалістом,— так само як після промов Чарлі Хепгуда не став республіканцем.

— І все ж таки,— нерішуче відповів містер Морз,— я певний, що ви схиляєтесь до соціалізму.

«От чудасія! — подумав Мартін.— Він не зрозумів мене. Не зрозумів жодного слова. Куди ж поділася його освіта?»

Отак на шляху свого розвитку Мартін зіткнувся вічна-віч з мораллю, заснованою на економіці,— класовою мораллю; і незабаром вона стала для нього якимсь страховищем. Сам він у справах етики сповідував інтелектуалізм, і мораль людей, що його оточували, дратувала його ще дужче, ніж тупа зарозумілість,— то була якась дивна мішанина економіки, метафізики, сентиментальності й мавпування.

Зразок такої курйозної мішанини він знайшов і в своїй родині. Коло його сестри Мерієн упадав один працьовитий молодий німець, механік за фахом. Добре вивчивши своє ремесло, він відкрив велосипедну майстерню і, зайнявшись згодом продажем дешевих велосипедів, почав добре заробляти. Мерієн якось зайшла до Мартіна, щоб повідомити про свої заручини, а потім, жартуючи, заходилася вгадувати по долоні його майбутнє. Іншим разом вона привела з собою і Германа Шмідта. Мартін прийняв гостей дуже щиро і привітав їх такими гарними й добірними словами, що справив прикре враження на тупуватого нареченого. Мартін не сподобався йому ще більше, коли став читати дотепного і веселого вірша під назвою «Ворожка», навіяного попередніми відвідинами Мерієн. Дочитавши до кінця, він дуже здивувався, бо не помітив на сестриному обличчі ніякого задоволення. Навпаки, Мерієн стурбовано дивилась на свого коханого, і Мартін, глянувши на нього, прочитав у грубих рисах добропорядного обивателя лише сувору догану й роздратування. Гості рано пішли, і інцидент скоро забувся, хоч тоді Мартін розгубився, бо доти вважав, що кожна жінка, хай навіть і проста робітниця, має тільки радіти, коли їй присвячують вірші.

Через кілька днів Мерієн знов прийшла до Мартіна, цього разу сама, і одразу почала гірко докоряти за те, що він наробив.

— Що все це значить, Мерієн? — сердито спитав Мартін.— Ти говориш таким тоном, ніби соромишся своїх родичів, принаймні свого брата!

— Звісно, соромлюся,— вихопилось у неї.

Сльози образи в її очах вразили Мартіна. Її горе було цілком щире.

— Невже твій Герман так тебе ревнує, що навіть рідному братові не можна написати про тебе вірша?

— Він зовсім не ревнує,— схлипнула вона,— він каже, що це... непристойно...

Мартін недовірливо свиснув, потім понишпорив у паперах і знайшов копію «Ворожки», перечитав.

— Не розумію,— сказав він, передаючи рукописа сестрі.— Прочитай сама і скажи, що тут непристойного,— так ти, здається, сказала?

— Це він так сказав, а він знає,— відповіла Мерієн і з огидою глянула на рукопис.— Герман каже, що ти повинен подерти його на клапті. Каже, що йому не потрібно жінки, про яку пишуть отаке, і кожен може читати. Він каже, що це ганьба і що він цього не стерпить.

— Слухай, Мерієн. Це ж дурниці...— почав було Мартін, та раптом передумав.

Він бачив перед собою нещасну дівчину, розумів, що ні її саму, ні її жениха не переконаєш, і, хоч уся ця історія була безглузда, вирішив скоритися.

— Гаразд,— сказав він і, подерши аркуш на дрібненькі клаптики, кинув їх у кошик.

Мартін утішав себе тим, що то була копія, а оригінал уже давно лежав в одній нью-йоркській редакції. Ні Мерієн, ні її жених ніколи про це не дізнаються, і ні вони, ні він сам, ні будь-хто інший не зазнають ніякої шкоди, якщо цього милого, безневинного віршика коли-небудь буде надруковано.

Мерієн кинулась до кошика, але враз спинилась.

— Можна? — спитала вона.

Мартін кивнув і замислено дивився, як Мерієн збирає й засовує в кишеню жакетки клаптики розірваного рукопису— речовий доказ успішно виконаної місії. Сестра чимсь нагадала йому Ліззі Коноллі, хоч їй бракувало того вогню й життєвого завзяття, що вразили його в дівчині, яку він бачив лише двічі. Та вони були схожі одна на одну, і він мимоволі посміхнувся, коли з примхи фантазії обидві дівчини враз опинилися у вітальні місіс Морз. Потім забавна картина зникла, і він раптом відчув себе страшенно самотнім. І сестра, і вітальня Морзів були лише віхами на його шляху. Їх він лишив позаду. Мартін з любов’ю глянув на свої книжки. Ото його єдині вірні друзі.

— Що таке? Що ти сказала? — перепитав він, здригнувшись від несподіванки.

Мерієн повторила своє запитання.

— Чому я не стаю на роботу? — силувано засміявся він.— Це Герман велів, щоб ти запитала?

Вона заперечливо похитала головою.

— Не бреши,— суворо сказав Мартін, і Мерієн збентежено кивнула.

— Скажи своєму Германові, хай не стромляє носа не в свої справи. Коли я пишу вірші про дівчину, з якою він гуляє, це ще його діло, а далі хай не лізе. Зрозуміла?.. Виходить, ти не віриш, що я стану письменником? — провадив він далі.— Ти думаєш, я вже зовсім пропащий і тільки ганьблю родину?

— Я думаю, що було б краще, якби ти став на роботу,— твердо промовила сестра, і Мартін бачив, що вона говорить від щирого серця.— Герман каже...

— До дідька Германа,— добродушно перебив він.— Краще скажи, коли ви вже одружитесь, та спитай у свого Германа, чи дозволить він тобі прийняти від мене весільний подарунок.

Мерієн пішла, а Мартін, задумавшись над тим, що сталося, гірко розсміявся. Так, усі вони — і сестра, і її жених, усі люди його класу і класу Рут, однаково втискують своє вузеньке, крихітне життя у вузенькі, крихітні рамки приписів,— нещасні створіння, що збиваються у гурт, пристосовуються до думки інших, бояться бути своєрідними і жити справжнім життям, щоб не вийти з тісних рамок, які тримають їх у полоні. Усі вони пройшли перед його внутрішнім зором — Бернард Хіггінботем під руку з містером Батлером, Герман Шмідт пліч-о-пліч з Чарлі Хепгудом,— і всіх їх Мартін уважно розглянув, усіх виміряв мірилом розуму й моралі, набутим з книжок. Даремно питав він себе: а де ж великі серця, великі уми? Він не бачив їх серед юрби бездумних, грубих, тупих істот, що, на заклик його уяви, сповнили його тісну кімнатку. Він почував до них таку саму огиду, яку мусила почувати Цірцея[4] до своїх свиней.

Коли зник останній привид, раптом з’явився ще один, несподіваний і непроханий,— молодий забіяка в крислатому капелюсі і двобортній куртці,— що був тінню його самого.

— І ти, друже, був не кращий від них,— посміхнувся Мартін.— Твоя мораль і твої знання були такі ж, як у них. Ти ні над чим не задумувався і нічого не робив самостійно. Твої погляди, як і одяг, ти одержав готовими. Ти робив те, що викликало загальне схвалення. Ти був вожаком зграї шибайголів, бо вони тебе вибрали. Ти бився й командував ними не тому, що це було тобі до душі, а тому, що тебе до цього заохочували, поплескуючи по плечу. Ти побив Масну Пику, бо не хотів здатися, а здатися ти не хотів тому, що був грубою тварюкою і думав разом з іншими, що мірило мужності — звіряча лють і вміння калічити ближніх. Ах ти, щеня! Ти навіть одбивав дівчат у товаришів не тому, що вони тобі подобалися, а тому, що всім тим, хто впливав на твою поведінку, були властиві інстинкти диких жеребців. Відтоді минуло вже багато років, і що ти тепер скажеш про це все?

Немов у відповідь на його запитання, видиво вмить змінилося. Замість крислатого капелюха й грубої куртки з’явився простий пристойний костюм. З очей зникла жорстокість, з обличчя брутальність, і воно освітилося внутрішнім світлом, стало одухотвореним і витонченим від спілкування з красою та знанням. Привид дуже нагадував теперішнього Мартіна: він сидів за освітленим лампою столом над розгорнутою книжкою. Мартін глянув на заголовок — то були «Основи естетики». І тоді він злився з видивом, присунув лампу й поринув у читання.

Розділ XXX

Чудового осіннього дня бабиного літа, такого самого, як і рік тому, коли вони освідчилися в коханні, Мартін прочитав Рут свої «Любовні сонети». Як і тоді, вони сиділи на своєму улюбленому пагорбі. Кілька разів Рут уривала Мартіна захопленими вигуками, і тепер, поклавши на землю останній аркушик рукопису, він чекав її присуду.

Вона довго мовчала. Нарешті заговорила, але якось нерішуче, не зважуючись висловити неприємну для нього думку.

— Сонети гарні, дуже гарні, але ж ти не можеш їх продати, хіба не так? — сказала вона майже благально.— Твоє писання непрактичне. Щось перешкоджає тобі заробляти нам на життя — можливо, умови літературного ринку. Тільки не думай про мене погано, мій любий. Мені дуже приємно, і я пишаюсь, що ти присвятив мені ці поезії, інакше я не була б справжньою жінкою. Але вони не дають нам змоги одружитися. Хіба не правда? Не звинувачуй мене в користолюбстві. Я турбуюся тільки про нашу любов, про наше майбутнє,— мені навіть важко його уявити. Вже минув цілий рік, як ми освідчилися одно одному, а день нашого весілля зовсім не наблизився. Не думай, що я нескромна, бо говорю про весілля, але ж тут поставлено на карту моє серце, усе моє життя. Коли вже тобі так хочеться писати, влаштуйся в якійсь газеті. Чому б тобі не стати репортером? Ну, хоч на деякий час.

— Журналістика зіпсує мені стиль,— глухо промовив Мартін.— Ти не уявляєш собі, скільки я працював над стилем.

— А твої газетні оповідання? — заперечила вона.— Ти називаєш їх «халтурою» і написав їх чимало. Хіба вони не псували твого стилю?

— Ні, то зовсім інша справа. Їх я міг писати стомлений, після цілого дня серйозної роботи. А репортер займається цим з ранку до вечора, і так усе життя. Не життя, а якась круговерть — живеш лише швидкоплинною миттю, без минулого й майбутнього, не дбаючи про будь-який стиль, крім репортерського, а це ж не література. Стати репортером зараз, коли мій стиль саме набирає форми, кристалізується,— та це ж літературне самогубство. Для мене й так кожне газетне оповідання, кожне слово в ньому було насильством над собою, над самоповагою, над пошаною моєю до краси. Я писав їх з огидою і почував себе злочинцем. І потай радів, коли цю базгранину перестали купувати, дарма що довелося заставляти речі. Зате скільки радості дали мені мої «Любовні сонети»! Творча радість — найвища радість на землі. Вона винагороджує за все.

Рут не розуміла, що таке творча радість, проте Мартін цього не знав. Вона вживала ці слова, від неї він уперше їх почув. Вона читала про творчу радість, слухала про це лекції в університеті, здобуваючи собі звання бакалавра мистецтв: але в ній самій не було нічого своєрідного, нічого творчого, і вся її освіченість зводилась до переспівування чужих пісень.

— А може, редактор, який виправив твої «Пісні моря», мав для цього підстави? — спитала Рут трохи згодом. Якби редактор не мав певної кваліфікації, він не був би редактором.

— Це в тобі знов говорить схиляння перед загальновизнаним,— заперечив він і спалахнув, згадавши про своїх ворогів-редакторів.— Те, що існує, чомусь вважається не тільки правильним, але й єдино можливим. Існування чого-небудь — це вже доказ того, що воно мусить існувати, і, май на увазі, сіренькі людці сліпо вірять, що воно мусить існувати не тільки за наявних обставин, а й за будь-яких. Звичайно, вони вірять у таку нісенітницю тільки через своє неуцтво — через самообман, як каже Вайнінгер[5]. Ці безголові істоти гадають, що здатні мислити, і розпоряджаються життям тих небагатьох, які справді мислять.

Він спинився, раптом усвідомивши, що його слова не доходять до Рут.

[1] Моріс Метерлінк (1862–1949) — бельгійський письменник-символіст.

[2] Роберт Стівенсон (1850–1894) — англійський письменник.

[3] Томас Джефферсон (1743–1826) — американський політичний діяч, третій президент США.

[4] Цірцея — в давньогрецькій міфології німфа-чарівниця, яка нібито перетворила супутників Одіссея на свиней,а його самого цілий рік тримала на своєму острові.

[5] Отто Вайнінгер (1880–1903) — австрійський психолог і філософ.

← Назад | На початок | Вперед →