Поклик предків (сторінка 1)

І. До первісного життя

До мандрів незбитая туга
Живе понад звички набуті,
І, з сплячки віків пробудившись,
Звір дикий скидає всі пута.

Бек не читав газет, отож і не знав, що для нього настала тривожна пора; та й не для нього тільки, а для кожного кудлача з міцними м’язами і довгою, теплою шерстю, що жив у цій стороні, від П’юджет-Саунду аж до Сан-Дієго. А все тому, що блукачі серед полярного присмерку натрапили на жовтий метал, пароплави й транспортні компанії розголосили про нього, і тисячі люду кинулись на північ. І всім їм треба було собак — дужих, мускулястих, придатних до важкої роботи, кудлачів з густою шерстю, що може захистити їх від холоду.

Бек жив у великому будинку, в напоєній сонцем долині Санта-Клара. «Садиба судді Міллера» — звали це місце люди. Будинок стояв осторонь дороги, заховавшись за великими деревами, і крізь зелену гущавину видно було тільки широкий прохолодний кружганок. До будинку вела алея для екіпажів, усипана нарінком. Вона пробігала через зелені галяви попід широкими наметами височенних тополь, що поспліталися вгорі своїм гіллям. Позад будинку все, здавалось, мало ще більші розміри, аніж перед ним. Там були великі стайні, де поралися з десяток конюхів та їх помічників, тяглись ряди котеджів для служби, що їх чисто пообплітав в’юнкий виноград, та сила-силенна всякого іншого надвірного будівля, що стояло, неначе вишикуване на бойовий лад; а далі — високі виноградні лози, зелені пасовища, овочеві сади, ділянки з ягідними кущами. Була тут і артезіанська криниця з помпами і поруч великий цементовий басейн. Щоранку, а в спеку то й удень, сини суддеві приходили сюди скупатись.

Бек панував у цьому великому маєтку. Тут він народився й тут перебув усі чотири роки свого життя. Жили тут, звісно, ще собаки. Маєток був занадто великий, щоб обійтись без них, але вони на рахубу не йшли. Вони приходили і зникали, залізали в буди, ховались по затишних місцинках десь у домі, як от Тутс, японський мопсик, та Ізабелла, мексиканської породи, гола, без ніякої шерсті — дивні собаки, що тільки вряди-годи виходили за поріг будинку й ступали на землю. Коли вони з’являлися у вікнах, то фокстер’єри, що їх бігало не менш, як два десятки коло будинку, починали люто брехати й страшенно скавучати, але хатні песики були під захистом цілого легіону покоївок із помелами та дряпачами.

Сам Бек не був ні хатнім собакою, ні надвірним. Він мав необмежену волю. Він плавав у басейні, ходив на полювання з синами судді, проводив його доньок Моллі та Алісу, коли вони йшли гуляти смерком або рано-вранці; зимовими вечорами лежав коло ніг судді в бібліотеці перед коминком, що яскраво палав; возив на спині його внуків, качав по траві й боронив їх серед усяких диких пригод, не відступаючи й на крок, коли вони добивалися аж до фонтана, а то ще й далі, де були загони для худоби або де росли ягідні кущі. Він велично виступав серед фокстер’єрів і зовсім ігнорував існування Тутса та Ізабелли. Бо він був королем у цілім царстві тих істот, що плазували, літали й ходили в маєтку судді Міллера, включаючи сюди так само й людей.

Батько його, Елмо, величезний сенбернар, був нерозлучним товаришем судді, і Бек подавав надії піти вслід за своїм батьком. Він був не такий великий і важив тільки 140 фунтів, бо мати його, Шеп, була шотландський кундель. Одначе і 140 фунтів, коли до них долучити почуття власної гідності, що є наслідком доброго життя й загальної пошани, надавали йому право велично поводитись. Усі чотири роки, починаючи ще відтоді, як він був цуценям, жив Бек життям ситого аристократа; отже, не диво, що він був гордий і навіть кришечку егоцентричний, як то часом буває з вельможним панством, що живе відрубно у своїх маєтках. На щастя, він уник небезпеки стати виніженим собакою. Полювання та інші втіхи на свіжому повітрі не дали йому стати гладким і розвинули його м’язи. А вода, що куцання в ній Бек так любив, ще й підсилила йому здоров’я.

Отакий був Бек наприкінці 1897 року, коли виявлене на Клондайку золото звабило людей з усіх кінців світу на далеку крижану Північ. Бек не читав газет і нічогісінько про те не знав, як не знав і того, що не годилося йому водитися з Мануелем, одним з садівникових помічників. Мануел мав прикру ваду: він дуже полюбляв грати в китайську лотерею, і до того ще вірив у певну систему виграшів, а це неминуче наближало його загибель. Щоб грати за системою, потрібні гроші, а йому куценької платні не вистачало навіть на потреби його жінки та численних нащадків.

Того нещасливого вечора, коли Мануел учинив зрадництво, суддя був на зібранні «Товариства виноробів», а сини його заходились організовувати атлетичний клуб, отож ніхто не бачив, як Бек і Мануел пройшли садом прогулятись, як думав Бек. І тільки один чоловік бачив, як вони вийшли на невеличкий полустанок Коледж-парк, де потяг зупиняється на вимогу. Чоловік поговорив з Мануелем, і розмова завершилася дзвоном грошей, що переходили з рук у руки.

— Вам треба добре зав’язати свій крам, перш ніж віддати покупцеві,— зауважив похмуро незнайомець. На ці слова Мануел узяв мотузка й обв’язав ним двічі Бекову шию під нашийником.

— Коли прикрутите, то можете його добряче здушити,— сказав він, а незнайомець щось буркнув ствердне.

Бек спокійно й з гідністю поставився до мотузки. Правда, це було щось не зовсім звичайне, але він звик звірятися на людей, що їх знав, і певен був, що людський розум переважав його, собачий. Та коли кінці мотузки опинилися в руках у незнайомця, він грізно загарчав. Він тільки натяком виявив своє невдоволення, у гордості своїй гадаючи, що сам натяк його має бути наказом. І дуже був здивований, що, відповідаючи на його гарчання, мотуз тісно зашморгнувся на шиї, і йому перехопило дух. Одразу розлютившись, він кинувся на чоловіка, але той не підпустив його до себе, схопив за горло й зручним рухом перекинув на спину. З висолопленим язиком, важко дихаючи, Бек шалено опинався, а мотуз ще немилосердніше зашморгував йому шию. Ніколи в житті з ним ніхто так не поводився, і зроду він не був такий розлючений. Він знемігся на силі, очі йому неначе поскліли, і він уже не відчував, як надійшов поїзд і як обидва чоловіки уволокли його в багажний вагон.

Опам’ятавшись, він насамперед відчув, що йому болить язик, що він їде і що його штовхає з боку в бік. Паровоз хрипко й пронизливо засвистів на роз’їзді, і Бек зрозумів, де він. Частенько йому траплялось подорожувати з суддею, і багажним вагоном їхав він не вперше. Бек розплющив очі. У них палав нездоланний гнів поневоленого короля. Чоловік кинувся йому до горла, але не встиг: цього разу собака був проворніший. Його щелепи зціпились на руці, що простяглась йому до горла, й не випустили її, аж доки його знову не придушили до нестями.

— У нього напади хвороби,— сказав, ховаючи покусану руку, чоловік до багажного кондуктора, що прибіг на галас.— Оце везу до Фріско. Там є якийсь першорядний собачий лікар, так він береться його вилікувати.

Сидячи в халупині, прибудованій до портової таверни в Сан-Франциско, чоловік розбалакував про свою нічну подорож, як міг красномовніше.

— Раптом я взяв за нього п’ятдесят,— похмуро казав він.— Але вдруге не зробив би цього й за тисячу готівкою!

Хустка, що в неї завинув він руку, геть уся просякла кров’ю, а права штанина була роздерта від коліна до низу.

— А скільки взяв отой кеп? — спитав господар таверни.

— Сотню. Аніяк не годився на менше.

— Отже, сто п’ятдесят,— полічив господар.— Пес вартий цього, щоб я не діждав!

Чоловік, що привіз Бека, розв’язав заюшену хустку й подивився на свою покусану руку.

— Тільки б ще я не сказився від цих покусів!..

— Е, це вже ні,— тобі на роду написано сконати на шибениці,— зареготав господар.— Ану-бо допоможи мені дати раду з твоїм багажем,— додав він.

Бек був приголомшений, напівзадушений, відчував нестерпний біль у горлі й на язиці, проте намагався чинити опір своїм мучителям. Та його знову жбурнули на землю, знову причавили, потім розпиляли й зняли важкого мусянжового нашийника і відв’язали мотуза, але самого його уволокли в кошика, подібного до клітки.

Тут пролежав Бек решту нудної ночі, розпалюючи свою лють і страждаючи від образи. Він ніяк не міг зрозуміти, що це робиться. Чого вони хочуть від нього, оці незнайомі люди? Нащо вони його замкнули й тримають у цій тісній клітці? Він не розумів, але його гнітило невиразне передчуття якоїсь біди. Уночі кілька разів відчинялися скрипучі двері, і він схоплювався на рівні ноги, сподіваючись побачити суддю або хоч когось із хлопців. Натомість він бачив обдуте лице господаря таверни, що дивилося на нього в притьмареному світлі лойової свічки, і радісний гавкіт, що от-от мав вихопитись йому з горла, переходив у сердите гарчання.

Але господар не займав його. Аж ось уранці прийшло четверо чоловіка по клітку. Вони були розкуштрані, обдерті, і від них годі було сподіватись доброго. «Це нові кати!» — подумав Бек і несамовито став кидатись на стіни своєї клітки, силкуючись дістати до них. Вони тільки сміялись і тикали йому ціпка, а він гриз його зубами, аж доки зрозумів, що їм саме цього й хотілось. Тоді він похмуро розлігся на дні своєї клітки-кошика. Вони підняли її й поставили на воза.

Від тої пори Бек став переходити з рук до рук: з транспортної контори його повезли далі на другому возі, потім разом із цілою купою всяких скриньок та пакунків він опинився на поромі; звідти його перекинули на велику залізничну станцію і нарешті посадовили в товарний вагон.

Два дні й дві ночі пронизливо верещав паровоз ї тягнув за собою в самому хвості цього вагона. Два дні й дві ночі Бек не їв і не пив нічого. Лютим гарчанням зустрічав він поїздову обслугу, а вони за це стали його дражнити. Коли він увесь тремтів і запінений кидався на стіни своєї клітки,— вони сміялись і все дрочилися: гарчали, гавкали до нього, як найпаскудніші пси, нявкали, розмахували руками, кукурікали. Усе це було дуже нерозумно, він знав, та від цього тільки ще більше страждала його гідність і чимраз дужче розпалювався гнів. Що голодний, то ще нічого, але він шалено знемагав од спраги. При його збудливості й чутливості погане поводження призвело до справжньої пропасниці, яку підсилювало ще запалення посмаглого горла й напухлого язика.

Єдиною втіхою Бекові було те, що на шиї йому вже не було мотуза. Він давав їм велику перевагу, і вони підло використовували її. Але тепер мотуза немає, і він їм дасться взнаки! Удруге вони вже не зав’яжуть йому шиї! Це він твердо поклав собі. Два дні й дві ночі він нічого не їв і не пив, і за цей час мордувань стільки люті в ньому набралось, що від неї мусив загинути кожен, хто перший поткнувся б до нього. Очі йому наллялися кров’ю, і весь він був, немов який пекельний виплодок. Така була велика зміна, що сам суддя навряд чи впізнав би його тепер. Поїздові провідники полегшено зітхнули, коли в Сіетлі зсадили його з поїзда.

Четверо носіїв обережно зняли його клітку з воза і внесли в невеличкий з високим парканом двір. До них вийшов присадкуватий чоловік у червоному светрі, що збирався згортками йому на шиї, і розписався в їхній книжці. «Новий мучитель!» — подумав Бек і скажено кинувся на грати своєї клітки. Чоловік похмуро всміхнувся й приніс сокиру й дрючка.

— Що ви хочете робити? Невже випустити його? — спитав візник.

— Авжеж,— відповів чоловік, для спроби ударивши сокирою по клітці.

Люди, які принесли клітку, сипнули врозтіч, і, щоб було безпечніше, видерлись на паркан і примостилися на самім верху — побачити, що то буде далі.

Бек кидався на розколене дерево, гриз його зубами, трусив і рвав. Де тільки зверху падала сокира, туди він кидався зсередини. Він несамовито гарчав і вив, увесь палаючи одним бажанням визволитись, а чоловік у червоному светрі спокійно працював далі, щоб випустити його.

— Готово, сатано червоноокий! — сказав він, коли прорубана дірка була така велика, що Бек міг через неї пролізти. Кинувши сокиру, чоловік зараз же схопив у праву руку дрючка.

Бек справді скидався на червоноокого сатану, коли, увесь іскурчившись, замірився на стрибок. Шерсть йому наїжилась, на губах виступила піна, і в налитих кров’ю очах заблищало божевілля. Він кинувся на чоловіка всіма ста сорока фунтами своєї люті й шалу, що набралися в ньому за два дні й дві ночі. Але на півдорозі, коли його щелепи вже мали вчепитись у чоловіка, раптовий удар спинив рух тіла, і зуби клацнули з болю. Він перекинувся і впав на землю спиною й боком. Його зроду ніхто не бив дрючком, і одразу він не міг збагнути, що з ним робиться. З гарчанням, що було почасти гавкотом, а більше виттям, він миттю схопився й знову зробив стрибок. Його повітав новий удар, і він, знову розбитий, упав на землю. Цього разу він уже знав, що то був дрючок, але, розпалившись, забув про всяку обережність. Разів із дванадцять кидався він на чоловіка і стільки ж разів дрючок лупив його й відбивав назад.

Після одного дуже сильного удару Бек ледве звівся на ноги й так очманів, що вже не міг знову кинутись на чоловіка. Він ледве переступав ногами, кров ллялася йому з носа, і з рота, і з вух, а його чудове хутро було забризкане й замащене кривавою слиною. Чоловік підійшов ближче і розважисто вдарив його з страшенною силою по носі. Увесь біль, що Бек перетерпів досі, нічого не вартий був проти того, що він відчув цю мить. З горла йому вихопився чисто лев’ячий рик, і він знову кинувся на чоловіка. Але той переклав дрючка в ліву руку, правою спокійно схопив пса за нижню щелепу і з усієї сили рвонув униз, а тоді вгору. Бек обвів повне коло в повітрі, потім ще півкола і впав грудьми й головою на землю.

Бек звівся на ноги й ще раз стрибнув, востаннє. Чоловік так боляче його вдарив — видно, цей удар він приберігав на самий кінець,— що Бек, скорчившись, упав непритомний на землю.

— Не дурень! Уміє приборкати хоч якого пса! — вигукнув у захваті один з тих, що сиділи на паркані.

— Як на мене, то вже ліпше каси щодня грабувати, а неділями то й двічі,— відповів візник і, вилізши на воза, торкнув своїх коней.

Притомність вернулась до Бека, а сили — ні. Він усе лежав там, де й упав, і стежив за чоловіком у червоному светрі.

— «Озивається, коли покликати Бек»,— голосно казав сам до себе чоловік, цитуючи листа від власника таверни, де той писав про клітку та про собаку в ній.— Ну, Беку, голубе мій,— провадив він далі ласкаво,— сьогодні між нами трапилось маленьке непорозуміння, але що було — то минуло, і ні до чого його згадувати. Пес мусить знати своє місце, а я знаю своє. Треба бути добрим псом, і все буде гаразд, а не захочеш — усі кишки вимотаю... Зрозуміло?

Кажучи це, він погладив собаку по тій голові, що сам тільки-но так немилосердно бив, і Бек не протестував, лише мимоволі трохи наїжився від доторку. Коли чоловік приніс води, він жадібно випив її, потім з його ж таки рук наївся сирого м’яса, ковтаючи хутко один кавалок за одним.

Його побито, він це знав, але не зламано. Раз назавше він зрозумів, що не може боротися з чоловіком, котрий має в руках дрючка. Він дістав добру науку й затямив її на все життя. Дрючок був йому відкриттям. Він познайомив його із світом, де панував первісний закон, і Бек хутко до того закону принатурився. Життя показало йому всі свої невблаганні, темні сторони, і він відчував, як у ньому прокидається вся захована хитрість його вдачі.

Минали дні по днях. З’являлись нові собаки, хто в клітках, хто на мотузках, одні покірливі, інші — казились і гарчали, як він і сам колись, але всі, геть усі,— він це бачив,— корилися чоловікові в червоному светрі. Дивлячись на те; як їх мордували, він усе глибше усвідомлював, що чоловік із дрючком — законодавець, господар, що йому всі мусять підлягати, хоч і не конче бути прихильними до нього. Бек сам ніколи не лащився, хоч не раз бачив, як побиті собаки плазували перед господарем, вихляли хвостами й лизали йому руки. Але він бачив і такого собаку, що не хотів ані примиритись, ані скоритись. І його, зрештою, забито, коли він змагався з господарем.

Приходили час від часу й люди, незнайомі. Вони звичайно розмовляли з господарем і ласкаво, і роздратовано, і всяково, а потому дзвеніли гроші, і ті люди вели з собою або одного собаку, або й більше. Бек не знав, куди вони йшли, бо вони ніколи не повертались назад. Майбутнє жахало Бека, і він був щасливий, що його ніхто не вибирав.

Проте кінець кінцем і до нього дійшов ряд, в особі маленького худорлявого чоловічка, що говорив каліченою англійською мовою і вживав чудних і диких висловів, яких Бек зовсім не розумів.

— Чорт ‘абирай! — крикнув маленький чоловік, коли в око йому впав Бек.— Оце справжній пес! Скільки?

— Три сотні — мало не задурно! — відповів чоловік в червоному светрі.— А вам чого торгуватися? Гроші скарбові, адже ж так, Перро!

Перро посміхнувся. Знаючи, що собаки страшенно пішли в гроші через великий на них попит, він розумів, що три сотні — це не вельми й багато за такого чудового пса. Канадський уряд не програє, а його пошта повинна швидко перевозитись. Перро добре знався на собаках і, глянувши на Бека, враз побачив, що таких, як він,— один на тисячу. «Один на десять тисяч!» — подумки поправив він.

Бек бачив, як гроші перейшли з рук до рук, і не здивувався й трохи, коли маленький худорлявий чоловік повів із собою його та ще Керлі, добродушного ньюфаундленда. Ніколи вже більше не бачив він чоловіка в червоному светрі, а коли разом із Керлі стояв на палубі «Нарвала» і Сіетл поволі зникав у далечині, то це востаннє він бачив і теплий південь.

Перро завів обох собак униз і віддав чорнолицьому велетневі, що звався Франсуа. Перро — канадський француз, був дуже смаглявий; Франсуа, теж канадський француз,— був удвічі темніший, бо мав у жилах домішку індіянської крові. Обоє вони були зовсім нові для Бека люди (тепер йому судилося побачити таких чимало), і хоч особливої симпатії до них він не відчував, проте не міг не ставитись з повагою. Він незабаром побачив, що вони люди добрі, спокійні, справедливі і занадто добре знають собак, щоб їх можна було обдурити.

У приміщенні між палубами, крім Бека та Керлі, було ще двоє собак. Одного, величезного, білого, як сніг, вивіз із Шпіцбергену капітан китобійного судна, і потім він мандрував разом з геологічною експедицією до Безплідної Землі. Він був добродушний, але дуже лукавий. Весело й лагідно заглядаючи в очі, він при тім вигадував якусь штуку, як це було, наприклад, коли він украв у Бека його порцію, першого ж разу, як їм дали їсти на пароплаві. Бек кинувся, щоб його покарати, але в повітрі просвистів батіг Франсуа й настиг злодія раніше, ніж він. Бекові залишилось тільки вернути собі свою кістку. Франсуа вчинив по правді, Бек це побачив, і пошана його до метиса ще зросла.

Другий собака не пробував ані ластитися до кого, ані запізнатися з ким; зате він і не намагався красти їжу в новаків. Він був суворої похмурої вдачі. Він дав наздогад Керлі, щоб його не чіпали, і що, коли його займатимуть, то буде біда. Дейв — так звали собаку — як не їв, то спав, а як не спав, то позіхав і зовсім нічим не цікавився. Навіть коли вони проходили через затоку Королеви Шарлотти і пароплав хитався, підносячись і падаючи на хвилях, як несамовитий,— то Бек і Керлі мало не показилися з жаху, а Дейв тільки невдоволено підвів голову, кинув на них байдужий погляд, позіхнув і знову заснув.

День і ніч пароплав ішов уперед, здригаючись від безнастанного руху гвинта. Дні були всі подібні один до одного, але щодалі все холоднішало. Нарешті одного ранку гвинт затих, і на «Нарвалі» все заворушилось і захвилювалось. Бек відчув це, як відчули й інші собаки, і знав, що незабаром має зайти якась зміна. Франсуа прив’язав їх на мотуза й вивів на палубу. Ступаючи, ноги Бекові провалювалися в якусь білу пухку кашу, наче в болото. Він запирхав і відскочив назад. Така сама біла каша падала й у повітрі. Він обтрусився, але вона знову сипалася на нього. Він з цікавістю обнюхав її, а тоді лизнув язиком. Опекло, як вогнем, і зникло. Це зовсім збентежило Бека. Він ще раз спробував — наслідок той самий. Люди, що стояли навколо, голосно зареготали. Йому стало соромно, хоч він і не знав добре, чого саме. Бек уперше в своїм житті побачив сніг.

II. Закон дрючка й зубів

Перший день на березі в Даї був для Бека чистим кошмаром. Кожна година приносила щось нове й жахливе. Його раптом вихоплено з самого осередку цивілізації й кинуто в первісний світ. Перед ним було не те колишнє життя, напоєне сонцем і лінощами, коли тільки й роботи, що тинятися з нудьги. Тут — не було ні хвилини спокою, ні хвилини спочинку, на кожному кроці — змагання, і в повсякчасній небезпеці тіло, а то й саме життя. Безперестанку треба матися на бачності, бо ці собаки й люди зовсім не такі, як у місті. Вони дикі, геть усі дикі, і визнають один тільки закон — закон дрючка й зубів.

Йому досі ніколи не доводилось бачити такої гризанини, які тут траплялись між цими вовчурами, а не собаками. Перший його досвід дався йому втямки на все життя. Правда, бився цим разом не він, бо тоді б він ви́дихав і ні до чого був би йому той досвід. Жертвою став Керлі. Їх, собак, поставлено біля рубленої комори. Керлі своїм звичаєм став підсипатись до одного собаки, що був завбільшки як дорослий вовк, але й наполовину не такий здоровий, як Керлі. І ось — без ніякого попередження, швидкий, мов блискавка, стрибок, металевий клац зубами, такий самий швидкий стрибок назад — і морду в Керлі розпанахано від самих очей аж до щелепів.

То був такий вовчий спосіб — наскочити й відступити. Але на цьому справа не кінчилася. Надбігло тридцятеро чи, може, й сорок собак і оточили тих двох співзмагачів мовчазним вижидальним колом. Бек не розумів ні цієї мовчанки, ані того, чому вони нетерпляче облизувались. Керлі кинувся на свого супротивника, який знову наскочив і відскочив. Другий наскок Керлі він зустрів грудьми й збив його з ніг. Керлі не встиг підвестись. Собаки, що стояли навколо й дивилися, тільки цього й чекали. З виттям та з гарчанням вони накинулись на Керлі, і він, заскигливши в агонії, зник під купою наїжених тіл.

Усе скоїлось так хутко й несподівано, що Бек не міг опам’ятатись. Він бачив, як висолопив Шпіц червоного язика,— це так він сміявся, і як Франсуа, розмахуючи сокирою, кинувся межи собачу купу. Троє чоловік, озброївшись дрючками, помагали йому розганяти собак. На це не треба було багато часу. За дві хвилини після того, як Керлі впав, всіх до решти нападників було відігнано. Але Керлі лежав мертвий і нерухомий на заллятому кров’ю й витолоченому снігу, мало не на шматки роздертий, а метис стояв над ним і страшенно лаявся. Ця сцена добре вбилася Бекові втямки, і не раз бентежила його вві сні. Такий уже тут звичай. Упав — і край! Гра нечесна. Ну, що ж, гаразд. Він попильнує, щоб ніколи не впасти! Шпіц знову висолопив язика, сміючись, і відтоді Бек зненавидів його лютою невмирущою ненавистю.

Ще не прочухався Бек після трагічної загибелі Керлі, як його чекала вже нова прикра несподіванка. Франсуа одяг йому ремені, з’єднані застіжками. Це була збруя така, яку вдома конюхи вдягали коням. І як працювали коні, так мусив працювати й він тепер,— повезти Франсуа санками в ліс, що був за долиною, і діставити звідти дров. Хоч він і відчував болючу образу за те, що мусив стати запряжною твариною, проте мав розум, щоб не забунтувати. Він приборкав гордощі й намагався, як міг, працювати, дарма що робота була незвична. Франсуа суворо й невблаганно вимагав послуху і, за допомогою батога, таки мав його. Дейв був досвідчений корінний і щоразу, коли Бек щось робив не так, кусав його ззаду. Шпіц, провідник, був також досвідчений. Він не завжди міг дістати Бека і тільки з докором гарчав або налягав усією своєю вагою на посторонки, щоб примусити його йти як слід. Бек навчався легко, і під орудою своїх двох товаришів та Франсуа швидко поступував. Ще не повернувшись до табору, він уже добре знав, що треба спинитись на покрик «го!» і бігти вперед на покрик «маш!», що на поворотах треба сповільнювати ходу, а коли навантажені санки їдуть з гори — не ставати на дорозі корінному.

— Усі троє добірні пси,— казав Франсуа, звертаючись до Перро.— А цей Бек везе, як чортяка. Я його скоро всього навчу.

Під вечір Перро, що поспішав вирушити з поштою в дорогу, привів ще двох собак, Біллі й Джо, як він їх називав. Вони були рідні брати, справжні кудлачі обоє, але неподібні один до одного, як день до ночі. Єдина вада Біллі була його надмірна добродушність; Джо, навпаки, був похмурий, некомпанійський, дивився сердито і майже завжди гарчав. Бек приязно зустрів їх, Дейв не помічав, а Шпіц зіткнувся спочатку з одним, а потім з другим. Біллі покрутив хвостом, силкуючись утихомирити його, але, побачивши, що з цього нічого не виходить, кинувся бігти і, коли гострі Шпіцові зуби вгородились йому в бік, заскавучав, і тут ще тихомирливо. Але з Джо не так стояла справа. Хоч як Шпіц крутився перед ним, він, проте, ввесь час так ставав, що був повернений грудьми до нього. Він наїжачив шерсть, прищулив вуха; губи йому сіпались, очі палали, він гарчав і клацав зубами, як тільки міг швидко, і весь здавався чистим втіленням войовничого жаху. Він мав такий страшний вигляд, що Шпіц мусив облишити намір дати йому прочухана, і, щоб винагородити себе за цю поразку, він знов напався на безневинного Біллі й прогнав його геть аж на край табору.

Увечері Перро роздобув ще одного собаку, старого, довгого, сухого, з мордою, понівеченою в багатьох боях шрамами. В єдиному оці його світилася така мужність, що мимоволі він викликав до себе повагу. Собаку звали Солекс, тобто сердитий. Солекс, як і Дейв, нічого не просив, нічого не давав і нічого не сподівався. Коли він повільно й розважливо підійшов до собак, навіть Шпіц не зачепив його. У нього була одна особливість, що з нею Бекові, на лихо собі, довелося випадково зазнайомитись. Він не міг терпіти, щоб до нього хтось підходив з того боку, де він мав сліпе око. Бек ненароком завинив саме цим і тоді тільки зрозумів свою провину, коли Солекс враз кинувся на нього й прокусив йому плече аж до самої кістки на цілих три цалі. Відтоді Бек уникав підходити до Солекса з сліпого боку, і до кінця їхнього спільного життя між ними не виникало непорозумінь. Солексове єдине помітне бажання було, як і в Дейва, щоб йому дали спокій. Але згодом Бек дізнався, що вони обоє мали й інші бажання і навіть далеко палкіші.

Цієї ж ночі перед Беком постало важке питання, як його влаштуватися спати. У наметі всередині горіла свічка, і вогонь привітно світився в тумані білої рівнини. Бек весело вбіг у намет, вважаючи, що це річ цілком природна, але Перро й Франсуа, обоє налаяли його й стали кидати всяким начинням, аж доки вій, отямившися з подиву, втік, засоромлений, знову на холод. Дув шпульний вітер, продимав його наскрізь і, немов з якоюсь особливою люттю, хапав за покусане плече. Бек ліг був на сніг і спробував заснути, але мороз його зігнав. Увесь тремтячи, він звівся на ноги і, пригнічений та нещасний, став никати між наметами. Скрізь було однаково холодно. Де-не-де люті собаки кидались на нього, але він наїжувався й сердито гарчав (цього він недовго вчився), і вони відступали.

Раптом йому спало на думку вернутись назад і подивитись, як його товариші влаштувалися на ніч. На превелике його диво — вони зникли. Він перейшов по цілому великому таборі, шукаючи за ними, а тоді знову повернувся, і ніде їх не знайшов. Невже вони в наметі? Ні, цього не могло бути, бо його ж вигнали звідти. Тоді де ж вони? Попустивши хвоста, тремтячи всім тілом і почуваючи себе зовсім безпорадним, він блукав без ніякої мети коло намету. Коли це в одному місці сніг подався під його передніми ногами, і він завалився. Там щось завовтузилось. Він відскочив, наїжився й загарчав, злякавшись того невідомого під снігом. Але його заспокоїло тихе приязне скавучання з-під снігу. Бек підійшов і став досліджувати, що воно таке. Струмінь теплого повітря торкнувся його носа. Під снігом, згорнувшись у клубок, лежав Біллі. Він тихенько й привітно скавучав і, щоб показати свою приязнь, вигинався й витягався і насмілився навіть лизнути Бека в морду своїм гарячим і мокрим язиком, запобігаючи ласки.

Ще наука. Так он вони як вкладаються спати! Бек тепер упевнено вибрав собі місце й заходився метушливо й запопадливо вигрібати собі яму. За одну хвилину від його тіла в ямі потеплішало, і він заснув. День був довгий і важкий, тож спав Бек міцно й вигідно, хоч подеколи спросоння гарчав, брехав і крутився.

Його розбудив галас у вранішньому таборі. Розплющивши очі, Бек одразу ніяк не міг збагнути, де він і що з ним. Уночі йшов сніг, і його зовсім засипало. З усіх боків здіймалися білі стіни. Його охопив шалений страх, страх дикого звіра перед пасткою. Тут у ньому вперше виявилися забуті спогади з життя його предків, бо Бек був цивілізований собака, занадто навіть цивілізований, і з власного досвіду не знав, що то є пастка, через те й не мав би її боятись. Усі його м’язи напружились, шерсть на загривку й на плечах настовбурчилась, і з сердитим гарчанням він одним скоком шарпнувся нагору. Сніг посипався з нього цілою хмарою, і яскраве денне світло засліпило йому очі. Ледве ставши на ноги, він побачив перед собою білий табір, зрозумів, де він тепер, і разом згадав усе, що з ним трапилось, починаючи від того вечора, коли він пішов з Мануелем на прохідку і геть аж до вчорашньої ночі, коли він вигрібав собі в снігу яму.

Голосний крик Франсуа привітав його.

— Що, не казав я вам? — гукнув погонич собак до Перро.— Оцей Бек усього навчиться, і без загайки.

Перро поважно кивнув головою. Він був кур’єр канадського уряду, возив важливі депеші, і тому потребував найкращих собак. Отож він вельми був радий, що роздобув Бека.

За годину він додав до свого запрягу трьох нових собак. Тепер у нього стало їх дев’ятеро. Не минуло ще й чверть години, як вони всі вже були запряжені і мчали до Дайського каньйону. Бекові було приємно, і хоч робота то нелегка, проте він не відчував, що вона йому не до душі. Гарячковість усього запрягу передавалася і йому і дивувала його. Але ще більше його дивувала зміна з Дейвом та Солексом. Тепер це були не ті собаки! Після того, як їх запрягли, вони зовсім інакші зробилися. Від їх млявості та байдужості не стало й знаку. Вони були жваві, діяльні, намагалися все зробити гаразд і просто скаженіли, коли через якусь плутанину чи затримку загаювалась робота. Тягти посторонки, здавалось, було змістом усього їхнього життя, єдиним, для чого вони жили і що давало їм радість.

Дейв був корінним, перед ним тягнув Бек, перед Беком Солекс, а там спереду, витягтись в одну лінію, бігли інші кудлачі. За передовика був Шпіц.

Бека навмисне запрягли між Дейвом та Солексом, щоб він у них учився. Він був тямкий учень, а вони — талановиті вчителі, які ще підсилювали науку при потребі своїми гострими зубами. Але Дейв був чесний і розумний собака, і без причини ніколи не займав Бека, хоч і не проминав нагоди куснути його, коли він на те заслуговував. А як при тім ще Франсуа підохочував його батогом іззаду, то Бек зрозумів, що корисніше йому поправитись, ніж пробувати мститись. Якось під час короткої зупинки він заплутався в посторонках, і зразу не можна було рушити. Дейв і Солекс наскочили на нього й дали йому доброго чосу. Звісно, від цього ще більше все поплуталось, зате Бек потому дбайливіше ставився до посторонків. Наприкінці дня він уже добре вправлявся зі своєю роботою, і його товариші майже перестали кусати його, а Франсуа вже менше шмагав батогом. Увечері Перро навіть ушанував його тим, що, піднявши йому кожну лапу, уважно їх обдивився.

Це був важкий день. Вони зробили чималий перехід. Вгору каньйоном через Овечий табір, повз Вагу пройшовши, вони перетяли межу лісів, перебралися через льодовики та снігові замети завглибшки футів зо сто і перекинулися через Чілкутський вододіл, що стоїть між солоною та прісною водою, як грізний вартовий сумної пустельної Півночі. Вони промчали через пасмо озер у кратерах загаслих вулканів і пізно ввечері дісталися до величезного табору на початку озера Бенет, де тисячі шукачів золота будували собі човни, припасаючи їх про весняний кригоплав. Бек вигріб яму в снігу й заснув сном до краю вимученої тварини. Ще був зовсім темний холодний ранок, коли його розбуркали й знову запрягли в санки разом з іншими собаками.

Цього дня вони проїхали сорок миль, бо шлях був утертий. Але другого дня, і ще чимало потім днів, їм доводилось самим пробивати дорогу. То була нелегка робота, і вони дуже поволі посувалися вперед. Майже ввесь час Перро йшов попереду санок і втоптував шлях плетеними лижвами, щоб собакам було легше бігти, а Франсуа керував запрягом за допомогою довгої жердини. Іноді він зміняв Перро, але не часто, бо Перро дуже поспішав. Та й він же пишався, що добре знається на кризі, а від цього чимало залежало. Осіння крига була ще вельми тонка, і на бистрині її й зовсім не було.

День по дневі йшли вони без кінця, а Бек усе тягнув посторонки. Отаборювались, коли вже зовсім ночіло, і з першим просвітком здіймалися на ноги й знову йшли вперед, лишаючи позад себе нові милі. Наставала ніч — і знову отаборювались, собаки їли свою порцію риби, загрібалися в сніг і засинали. Бек став страшенно ненажерливий. Півтора фунти сушеної риби, його щоденна пайка, провалювались ніби в якусь безодню. Йому завжди їх було мало, і завжди його мучив голод. А інші собаки, легші на вагу й уже призвичаєні до такого життя, одержували по одному фунту і якось були задоволені й здорові.

Бек давно вже переслав бути таким перебірливим, як колись, за свого минулого життя. Мавши звичку їсти не поспішаючи, він часто бачив, як його товариші, упоравшись із своїми пайками, крали в нього. Оборонитися йому не щастило — поки він одганяв двох чи трьох крадіїв, недоїдена пайка щезала в пащеці в котрогось іншого. Єдина рада була, так само хапаючись, як вони, ковтати свою рибу. Відчуваючи безнастанний голод, Бек і собі вже був не від того, щоб загарбати чужий шматок. Він спостерігав і вчився. Побачивши, що Пайк — один з нових собак, який умів прикидуватись і красти,— спритно поцупив кавалок грудинки за спиною Перро, що на мить відвернувся,— Бек другого дня зробив те саме, тільки замість одного кавалка вкрав мало не всю грудинку. Звісно, знявся переполох, але на нього не мали жодної підозри — замість Бека покарали Дейва, що був страшенно незграбний і завжди попадався.

Ця перша крадіжка свідчила за те, що Бек матиме сили винести суворе життя непривітної Півночі. Вона свідчила за його здатність швидко пристосовуватись до нових обставин життя. А обставини були такі, що без цієї здатності конче призвели б його до лютої смерті. Але це показувало також і те, що в ньому поволі зникає моральне чуття,— непотрібна перепона в жорстокій боротьбі за існування. На Півдні, де панував закон любові й товаришування, добре можна шанувати й чужу власність і чужі почуття. А на Півночі, де панував закон дрючка й зубів,— хто зважав на чесність, той був дурень і, як бачив Бек, ніколи не мав успіху в житті.

Звісно, до такого висновку Бек прийшов не через міркування. Він інстинктом зрозумів його, як інстинктом пристосовувався і до нових умов життя. Раніше він ні за яких обставин не ухилявся від боротьби. Але дрючок чоловіка в червоному светрі познайомив його з основнішим і первіснішим законом. Раніше, бувши цивілізованим собакою і керуючись моральними приписами, він ладен був умерти, боронивши якогось там батога, чи що, судді Міллера. А тепер він так здичавів, що був здатний, забувши за всякі моральні приписи, чимдуж тікати, аби тільки врятувати свою шкуру. Він крав не через те, що любив красти, а через те, що цього потребував його шлунок. Крав не відверто, але, боячись дрючка та зубів,— хитро, потайки. Одне слово, він робив усе те, що легше було зробити, аніж не зробити.

Його розвиток (або здичавіння) відбувався швидко. М’язи йому стали тверді, як залізо, а чутливість до болю геть зовсім притупіла. Він гартувався як внутрішньо, так і зовнішньо. Він міг їсти все, що завгодно, хоч би й яке бридке та нетривне. А шлунок його з їжі видобував усі тривні частки аж до решти, кров розносила їх по тілі й перетворювала в здорові та найміцніші тканини. Зір та нюх стали далеко гостріші, а слух зробився таким тонким, що навіть уві сні він чув найтихіші звуки і знав, чи вони загрожують, а чи ні. Він навчився вигризати лід, що намерзав йому на лапах між пальцями, і коли хотів пити, а вода бралася грубим шаром льоду, умів розбити його своїми передніми лапами. Найприкметніша була Бекова здатність передчувати вітер і наперед до нього прилагоджуватись. Часом у повітрі ані шелесне, а він гребе собі яму на ніч десь під деревом, чи біля берега, і коли здійметься вітер, то конче виявиться, що він собі спить спокійно в своїй ямі, в захистку з завітряного боку.

І не стільки навчився він цього із свого досвіду, скільки підказував йому інстинкт, що давно був заглух у ньому, а тепер несподівано віджив. Ніби десь ізникла спадщина ближчих свійських поколінь і ожили в ньому неясні голоси з перших часів існування його породи, коли дикі собаки зграями блукали по первісних лісах, шукаючи собі здобичі, а загнавши її, вбивали. Йому неважко було вивчитись вовчих звичаїв у бійці, бо так гризлися його забуті пращури. Вони жили в ньому своїм давнім старим життям, і він знав усі їхні випробувані хитрощі й викрути, що передавалися в спадковості породи. Вони ожили в ньому без ніякого напруження, так, ніби завжди були з ним. Отже, коли тихими, холодними ночами він підіймав морду до зір і вив довго, по-вовчому,— це було виття його померлих пращурів, що давно вже розпалися на порох. У голосі йому бриніли ті самі ноти, що й у них, коли вони виливали свою тугу, свій жах перед тишею, мороком і холодом.

Так, наче на доказ того, яка непевна річ життя, стародавня пісня забриніла в Бекові й стала його власного піснею. І все тому, що на Півночі люди натрапили на жовтий метал і тому, що Мануел був тільки помічник садівника і платні його не вистачало на потреби дружини та купи дітлахів, відбитків його самого.

III. Сила первісного звіра

Первісний звір мав велику силу в Бекові, і за важкими обставинами життя в дорозі сила та над ним усе більшала. Але це робилося непомітно. Хитрість, що недавно в ньому народилася, стримувала його. Бек не почував себе спокійно, бо повсякчас мав пристосовуватись до нових обставин; тим-то він і не задирався, і не бився, а, де тільки міг,— уникав усяких бійок. Він став дуже обережливим і не дозволяв собі нічого необачного. І хоч як вони з Шпіцом ненавиділи одне одного, проте Бек не виявляв нетерпіння і не заводився гризтись.

Знов же Шпіц, можливо, чуючи в ньому небезпечного супротивника, не обминав нагоди вищирити на нього зуби. Часами, навіть проти здорового розуму, він намагався роздрочити Бека й викликати на бій, що завершився б тільки смертю одного з них. І це, безперечно, сталося б ще на самому початку дороги, якби не завадив зовсім несподіваний випадок. Якось надвечір подорожани зупинились у холодній, непривітній місцині, на березі озера Ле-Барж. Хурделига, шмальний вітер, що різав наче розжареним ножем, і темрява змусили їх тут-таки шукати місця для ночівлі. Гірше годі було розташуватись. Зараз же їм за спиною здіймалась прямовисна скеля, так що Перро й Франсуа мусили запалити багаття й порозкладати свої спальні хутра просто на льоду озера. Намети вони покинули в Даї, щоб легше було їхати. Багаття, складене з де-не-де назбираного хмизу, горіло недовго; лід під ним підтанув, і воно загасло. Вечеряти довелося поночі.

Бек вигріб собі яму під самою скелею, що захищала його від вітру. Там було тепло й затишно, і він неохоче виліз ізвідти, коли Франсуа став паювати рибу, попереду розігрівши її на вогні. Упоравши свою пайку, Бек вернувся назад і побачив, що його кубло вже не порожнє. Він почув загрозливе гарчання й упізнав голос Шпіца. Досі Бек уникав усяких сутичок із своїм ворогом, але це вже було занадто велике нахабство. Первісний звір у ньому прокинувся й заревів. Він кинувся на Шпіца з шалом, несподіваним для них обох. Найбільше був здивований Шпіц. Із свого знайомства з Беком він мав таке враження, що це боязкий, тихий пес, а показний вигляд у нього тільки через те, що він дуже великий і важкий.

Франсуа також здивувався, коли вони, зітнувшись клубком, викотились із потоптаної ями. Але він одразу зрозумів, у чому справа.

— Так його! — гукнув він до Бека.— Дай йому доброго чосу, цьому гидкому злодіяці!

Шпіц розпалився до боротьби. З диким скаженим брехом крутився він туди й сюди, шукаючи нагоди накинутись на свого ворога. Бек також оскаженів. Але він був так само обережний і кружляв туди й сюди, вичікуючи й собі нагоди. Ось тут і трапилось те несподіване, що відсунуло їхню боротьбу за першенство на майбутнє, коли вони покинуть позад себе багато миль тяжкої і втомної дороги.

Лайка Перро, удари дрючком по кістках і пронизливі крики болю — це було початком чисто диявольського шабашу. Увесь табір ожив, повсюди заникали кудлаті тіні. Десь до сотні голодних собак з індіянського селища пронюхали табір і непомітно підкрались, коли саме починалась гризня між Шпіцом та Беком. Перро і Франсуа кинулись на нападників з дрючками, але ті вискаляли зуби й не думали відступати. Вони були голодні й очамріли від духу їстівного. Побачивши, як один собака закопався головою в скриньку з харчами, Перро важко загилив дрючком по сухих ребрах. Скринька перекинулась. За мить десятків зо два голодних розсатанілих псів уже гризлися за хліб та грудинку, навіть не помічаючи ударів дрючка, що сипались на них. Виючи й скиглячи, вони гризлися далі, аж поки з’їли геть усе до кришки.

Тим часом запряжні собаки ошелешено повилізали із своїх ям, і чужі зараз же наскочили й на них. Бек зроду таких собак не бачив. Кістки так у них стирчали, що шкура, здається, ось-ось лусне. Вони були живі кістяки, загорнені в брудні покуйовджені шкури з запіненими мордами і з очима, як жар. Оскаженівши від голоду, вони були жахливі й нездоланні. Їх не могла спинити ніяка сила. Після першого наскоку на запряжених собак вони їх відкинули до скелі. На Бека налетіло троє, і в млин ока його морда й плече були покусані й пошматовані. Галас стояв жахливий. Біллі, як і завжди, страшенно скавучав. Дейв та Солекс, поранені, заюшені кров’ю, одважно билися поруч. Джо, мов той демон, шматував усе навкруги. Він учепився зубами в передню лапу одного з чужих і перекусив йому кістку. Хитрун Пайк напавсь на покалічену тварину й зразу перегриз їй горлянку. Бек зітнувся із своїм супротивником і прокусив йому яремну жилу. З неї линула кров і забризкала його чисто всього. Відчуваючи смак ще теплої крові в себе на язиці, він зовсім ошаленів. Але коли він кинувся на другого ворога, чиїсь зуби вгородились йому в горло. Це Шпіц по-зрадницькому напав на нього збоку.

Перро та Франсуа, звільнивши частину табору, підбігли на допомогу своїм кудлачам. Дика хвиля зголоднілих псів відлинула перед ними. Бек скинув із себе ворога. Але це була одна тільки коротка мить. Люди мусили вернутись рятувати харчі, а зголоднілі собаки знову напали. Біллі з одчайдушною відвагою проскочив крізь усю гущу й погнав льодом уперед по озеру. За ним услід помчали Пайк і Даб, далі й решта кудлачів. Бек повернувся, щоб і собі туди бігти, на лід, коли це краєчком ока помітив, що на нього мчить Шпіц, з певним наміром перекинути його. Збитий з ніг, він би зразу опинився під цілою купою голодних собак і неминуче б загинув. Бек напружив свої сили, відкинув Шпіца й побіг услід за товаришами вперед.

Пізніше всі дев’ятеро собак зібралися докупи й заховались у лісі. За ними ніхто вже не гнався, але вони були в кепському стані. Не було й жодного, не покусаного в чотирьох чи п’ятьох місцях, а деякі були поранені дуже серйозно. У Даба покалічено задню лапу, в Доллі — останній кудлач, що його роздобули в Даї,— прокушене горло; Джо втратив одне око, добродушний Біллі мав розпанахане вухо і жалібно скавучав цілу ніч. На світанку, кульгаючи, вони доволоклись назад до табору. Злодійські пси вже повтікали, але Перро й Франсуа були невеселі. Половини харчів не стало. Собаки погризли ремені, що ними зв’язували санки, і навіть брезент. Ніщо не врятувалось від їхніх зубів. Зникла пара мокасинів Перро з лосячої шкури, повигризувано цілі кавалки ремінних посторонків, з’їдено навіть цілих два фути ременю з батога Франсуа. Погонич перестав похнюплено роздивлятися свого батога і перевів погляд на поранені собаки.

— Ну, голуб’ята мої,— сказав він ласкаво,— а що коли ви всі в нас переказитесь?.. Чорт, стільки покусів!.. Невже ви справді можете показитись? Що ти скажеш на це, Перро?

Кур’єр непевно похитав головою. До Доусона було ще чотириста миль. Бракувало тільки, щоб серед його собак справді почався сказ! Минуло зо дві години напруженої роботи разом із прокльонами та лайкою, аж поки нарешті збрую полагоджено і поранені собаки рушили в дорогу, з великими труднощами посуваючись уперед. Це була найважча частина дороги, що їм довелося переходити, і найважча взагалі ділянка аж до самого Доусона.

Річка Тридцята Миля була вільна від криги. Вода в ній була дуже бурхлива і не боялась морозів, а лід тримався тільки попід берегом, де течія не така прудка, та в невеличких затоках. Треба було шість день виснажливої важкої праці, щоб пройти тих тридцять жахливих миль. Вони були справді жахливі, бо кожний крок загрожував смертю і людям, і собакам. Разів із дванадцять Перро, що йшов попереду й намацував дорогу, завалювався під кригу, і вирятовувала його тільки довга жердина в руках. Він ніс її так, що, коли провалювався, то жердина лягала поперек ополонки, і він міг за неї триматись. Стояли гостро-холодні дні, термометр показував п’ятдесят під нулем, і щоразу, як Перро завалювався в воду, мусили зараз же розкладати вогонь і сушитись, щоб не застудитися на смерть.

Але нічого не могло його ні злякати, ані спинити. Через те його й настановлено урядовим кур’єром. Він не боявся ніякої небезпеки; від світанку до темної ночі, підставляючи хоч під який мороз своє маленьке сухорляве лице, він переривався і йшов уперед крижаною смугою, що тяглася вподовж непривітних берегів. Лід угинався й тріщав під ногами і такий був непевний, що вони не насмілювались і на хвилину спинитись. Одного разу санки завалились, потягнувши за собою Дейва і Бека. Собаки вже мало не захлинулись і напівзамерзли, коли їх витягли з води. Щоб урятувати купальників, як завжди, розклали вогонь. Шерсть їм узялася кригою, і, доки та крига не відтанула, їх увесь час ганяли навколо вогню і так близько, що часом навіть шерсть займалася.

Інший раз провалився Шпіц і потяг за собою весь запряг аж до Бека. Напруживши всі сили, Бек упирався, хоч передні лапи йому сковзалися на льоду, що вгинався й тріщав. Дейв, запряжений за ним, так само напинався скільки мога, щоб утриматись, а за санками був Франсуа, і він тяг назад усіх собак з такою силою, що аж сухожилля йому тріщали.

Трапилося ще й таке. Ішли, як і ввесь час, тонким льодом. Враз лід проломився і спереду і ззаду санок. Єдиним порятунком була скеля. Перро перший якимсь чудом видерся на неї, а Франсуа молився про таке чудо для себе й для собак. Усі батоги, ремені, збруя — усе було позв’язувано в один мотуз, і за його допомогою витягли на скелю насамперед собак, одного по одному, а тоді поклажу й санки. Франсуа виліз останній. Знайшовши зручне місце для спуску, за допомогою цього ж самого мотуза спустилися вниз. Ніч настигла їх знову на річці, а за цілий цей день вони пройшли не більше, як чверть милі.

Починаючи з Хуталінква, лід був грубий, але Бек уже геть знесилився, та й інші собаки почували себе мало чим краще. Проте Перро, щоб надолужити згаяний час, гнав їх, як і раніше, зрання допізна все вперед. Першого дня вони пройшли тридцять п’ять миль до Великого Лосося; другого дня пройшли ще стільки ж і дісталися до Малого Лосося; третього дня покрили сорок миль і були вже на підході до порогів П’яти Пальців.

У Бека ноги не були такі дужі й міцні, як у тих собак, що з ним бігли. Після багатьох поколінь свійських предків, починаючи з найдавнішого дикого пращура, що його присвоїла печерна або річкова людина, Бекові дісталися в спадок кволіші ноги. Удень він, шкутильгаючи, якось волікся наперед, а ввечері, коли розташовувалися на ніч, мов неживий падав на сніг. Хоч як мучив його голод, він не мав сили піти по свою пайку риби, і Франсуа приносив її Бекові сам, і щоразу після вечері з півгодини розтирав йому ноги. Франсуа пожертвував навіть верхньою стяжкою своїх мокасинів і зробив Бекові мокасини на всі чотири лапи. Це було собаці велике полегшення. Одного ранку, коли Франсуа забув його взути, то навіть на зморшкуватому обличчі Перро промайнуло щось подібне до усмішки, коли він побачив, як Бек, лежачи на спині, благально махав у повітрі лапами й не хотів рушити з місця без мокасинів. Згодом його ноги піддужчали й призвичаїлись до дороги, і подерті мокасини можна було викинути.

У Пеллі, коли раз на світанку стали запрягати собак, раптом сказилась Доллі. Це всіх здивувало, бо досі вона не виявляла ніяких таких ознак. Вона заквилила довго, жалібно, по-вовчому, і від того виття холонуло в душі; а в собак аж навіть шерсть наїжилась. Потім вона кинулась на Бека. Він зроду не бачив скажених собак і через те не знав, що їх треба лякатись. Але він інстинктом відчув, що перед ним щось жахливе, і порвався втікати. Він мчав просто вперед, а за ним услід Доллі, вкрита піною, насилу дихаючи. Вона не могла догнати його, такий великий був жах, що підганяв його, а він не міг утекти від неї, бо такий самий великий був її сказ. Промчавши через лісову середину острова на другий його кінець, він перемахнув через протоку, завалену кригою, на другий острів, потім на третій, повернув знову до головного річища і в розпачі побіг кригою. Не озираючись, він чув сердите гарчання й відчував за собою близенько Доллі. За чверть милі далі з’явився Франсуа й гукнув його. Бек повернувся до нього. Він біг, задихаючись і покладаючи всі свої надії на те, що Франсуа його врятує. Погонич собак тримав напоготові сокиру, і, коли Бек промчав повз нього,— сокира з силою вгородилась у голову скаженої Доллі.

Хитаючись, геть зовсім знесилений, Бек дошкандибав до санок, ледве дух зводячи й хапаючи повітря широко роззявленою пащекою. Для Шпіца приспіла добра нагода. Він скочив на безборонного ворога і, вчепившися в нього зубами, до самої кістки розшматував йому м’ясо. Але тут просвистів батіг Франсуа, і Бек задоволено побачив, що Шпіца почастовано таким чосом, який ще не перепадав жодному собаці запрягу.

— Чистий сатана цей Шпіц! — зауважив Перро.— Колись він конче загризе Бека.

— А в Бекові сидить цілих два сатани,— відповів Фрапсуа.— Я весь час за ним стежу і добре вже його знаю. Ось побачиш, одного дня він ошаліє й геть ізжвакує цього Шпіца, а потім виплюне на сніг. Не я буду, коли цього не трапиться. Я вже знаю.

Відтоді між Шпіцом та Беком зайшла відверта ворожнеча. Як передовик, що провадив увесь запряг. Шпіц відчував, що його визнане панування наражається на небезпеку від цього дивного пса, прибульця з Півдня. Він знав чимало собак звідти, але жоден не витримував ані такої їзди, ані спочивку в таборах. Вони були занадто виніжені. Важка праця, мороз і голод убивали їх. А Бек був не такий. Він витерплював усе і нічим не поступався перед кудлачами — ні силою, ні дикістю, ані хитрістю. До того ще він був владолюбний. І тим небезпечніший для Шпіца, що дрючок чоловіка в червоному светрі вибив із нього сліпу необачність та гарячковість. Бек був надзвичайно хитрий і вмів вичікувати з чисто первісним терпінням.

Рішучої сутички за панування не можна було уникнути. Бек хотів її, хотів через те, що така була його вдача, і через те, що його міцно охопили ті незрозумілі й дивні гордощі, які примушують собак працювати до останнього подиху і спокійно й радісно вмирати в збруї, які розбивають їм серце, коли з них здіймають посторонки. Такі гордощі були в Дейва, коли його ставили як корінного, і в Солекса, що тягнув посторонки з усіх сил. На світанку, коли лагодилися в дорогу, вони проймали всіх собак, перетворювали понурих, дражливих звірів у завзятих, працьовитих і амбітних тварин. Ці гордощі підганяли їх цілий день аж до самого вечора. Тільки вночі, отаборившись, потомлені, вони не відчували вже їх і знову ставали неспокійні й невдоволень Саме ці гордощі примушували Шпіца гризти собак, що збивалися з дороги, плутались у посторонках чи ховались, коли треба було їх запрягати вранці. І через ці гордощі боявся він і Бека, що міг заступити його місце передовика. А Бек якраз цього й прагнув.

Бек відверто тепер домагався панувати. Він навмисне ставав між передовиком та ледацюгами, коли Шпіц кидався на них. Одної ночі йшов великий сніг, і вранці Пайк, що завжди вилягався, не прийшов до санок. На ту яму, де він спав, насипало на цілий фут снігу, і він почувався цілком убезпечено, дарма що Франсуа і шукав, і гукав його. Шпіц розлютувався й бігав по всьому табору, винюхуючи та розгрібаючи кожне підозріле місце, і так сердито гарчав, що Пайк аж тремтів у своєму захистку.

Коли нарешті його знайдено й витягнено на світ, Шпіц підбіг покарати винуватця, але Бек так само розлютовано став йому поперек дороги. Це трапилося зовсім несподівано й так хитро, що Шпіц відсахнувся і не втримався на ногах. Пайк, що весь час тремтів з переляку, побачивши цей відвертий бунт, розхрабрував і кинувся на поваленого передовика. Забувши вже про чесну гру, Бек і собі кинувся на Шпіца. Але тут Франсуа, що всміхався, дивлячись на цю сцену, з усієї сили вперіщив Бека батогом в обороні справедливості. Коли це не допомогло, він пустив у роботу пужално. Напівприглушений ударом, Бек скотився із своєї жертви, та удари й далі сипались на нього, а Шпіц тим часом дав доброго прочухана провинному Пайкові.

В наступні дні, коли вони йшли до Доусона, Бек щоразу ставав між винуватцями та Шпіцом, але діяв тепер хитріш, дивився, коли поблизу нема Франсуа. Це потайне підбурювання призводило до того, що собаки чимдалі частіше стали не слухатись. Лишень Дейв і Солекс поводилися пристойно, а решта — то все гірше й гірше. Робота не йшла вже так злагоджено, як раніше. Бійки й гризня не припинялися, і призвідником повсякчасних звад був завше Бек. Через нього Франсуа не мав просвітлої години, усе побоюючись, що ось-ось Бек та Шпіц заведуться і хтось когось загризе до смерті. Не раз уночі вилізав він із свого спального хутра, чуючи вовтузню й скавучання, і думаючи, що це вже вони завелися.

Але приводу все не траплялось, і коли одного похмурого дня вони дісталися до Доусона, питання про першенство так і лишалося нерозв’язане. У місті було багато людей та сила собак, і Бек побачив, що всі собаки працюють. Здавалось тут уже настановлено такий лад, що вони мусять працювати. Цілий день їх довгі запряги снували туди й сюди головною вулицею, і навіть уночі не стихали їхні дзвіночки. Вони тягали дрова, дерево для будівлі, різний вантаж для копалень,— одне слово, справляли всю ту роботу, що в долині Санта-Клара звичайно складали на коней. Часом Бек натрапляв на собак з Півдня, але здебільшого собаки були диких порід, подібні до вовків, кудлачі. Поночі, і саме о дев’ятій, о дванадцятій і о третій годині, вони заводили своєї пісні, дикої і таємничої; Бек і собі приставав залюбки до неї.

Коли палало над головою яскравими холодними вогнями північне сяйво, чи то зорі тихо мерехтіли в морозяному повітрі і земля лежала захована й скам’яніла під сніговим покривалом,— ця пісня летіла в тишу, немов виклик, кинутий життям. У ній була скарга, чулися зойки, і ридання, і вся туга й мука буття. То була давня пісня, така сама давня, як і собачий рід, одна з перших пісень за тих, ще дитячих, часів світу, коли всі пісні були тужливі. Сумом незчисленних поколінь було пройнято цю скаргу, що так дивно бентежила Бека. Він голосив і ридав від муки життя, стародавньої муки його диких предків, від таємничого жаху перед морозом і холодом, які в них теж викликали таємничий жах. І те, що його проймала ця мука, показувало, як геть увесь він через цілі віки, проведені коло людського вогнища, повертався до первісного життя, до самих початків того жаху й виття.

← Назад | Вперед →
Рейтинг: 0.0 з 5 (0 голос.)
Оцінити:   
up