Поклик предків (сторінка 2)

По семи днях перебування в Доусоні вони, спустившися біля Казарм з прикрого берега на юконську кригу, вже мчали назад до Даї та Солоної Води. У Перро тепер була пошта, ще негайніша, ніж та, що він сюди привіз; до того ж у ньому заговорила професійна гордість, і він вирішив цей рік побити рекорд швидкості. Обставини сприяли цьому. За сім день спочинку собаки піджили й дуже гарно почувалися. Стежка тепер була втерта, бо після них уже проїхало багато подорожан. І ще — поліція влаштувала в двох-трьох місцях комори з харчами для собак та людей, а це полегшувало дорогу, бо можна було мчати впорожні.

Першого ж дня дісталися до селища Шістдесята Миля, подолавши п’ятдесят миль. Другого дня надвечір були на підході до Пеллі. Але така швидка їзда не минулася без клопоту й хвилювання для Франсуа. Бунтарство Бекове призводило до неладу в роботі. Тепер уже собаки не тягли санок водносталь, як перше. Підбурювані Беком, вони зовсім від рук відбились. Шпіц не був уже передовиком, якого бояться. Страх перед ним щез, і авторитет його занепав. Дійшло до того, що одного вечора Пайк навіть украв у Шпіца піврибини і тут-таки з’їв під обороною Бека. Другого разу Даб і Джо накинулись на Шпіца, коли він намірявся їх заслужено покарати. Навіть добродушний Біллі став уже не такий добродушний і скавучав зовсім не так запобігливо, як колись. Бек — той зараз наїжувався, тільки-но підходив Шпіц, люто гарчав і поводився наче розбишака, нахабно чіпляючись до передовика.

Занепад дисципліни відбився й на взаєминах між іншими собаками. Вони бились і гризлись частіше, ніж досі, аж до того, що часом табір ставав чистим пеклом. Тільки Дейв та Солекс залишались такі самі, хоч і їх дратували вічні звади. Франсуа незрозуміло лаявся, тупотів ногами в безсилому гніві і рвав на собі волосся. Тепер його батіг шмагав безперестану, але користі від цього небагато було. Варто було йому тільки одвернутись, як у ту ж мить починалось усе знову. Він боронив Шпіца своїм батогом, а Бек боронив увесь запряг. Франсуа знав, хто призвідник усіх звад, і Бек знав, що він знає, але був занадто хитрий, щоб попастися на гарячому. Він сумлінно працював і тягнув посторонки, бо праця була йому втіхою, а ще більшою втіхою його було потайки призводити товаришів до гризні та заплутувати сліди по тому.

Одного разу на стоянці в гирлі річки Такіна, Даб по вечері запопав був полярного кроля та й упустив його. Вмить увесь запряг знявся на ноги. За сто ярдів далі стояв табір Північно-Західної поліції. Там було п’ятдесят собак, усі кудлачі, і всі вони й собі пристали до гонитви. Кріль пробіг льодом за водою, потім раптом звернув у бічний ручай і помчав далі. Він біг легко поверх снігу, а собаки, бувши важчі, раз по раз завалювались. Бек вів перед у всій зграї з шістдесяти собак, обминав одну по одній залучини, але перехопити здобичі не міг. Він стелився по землі й жадливо скавучав. З кожним стрибком його розкішне тіло мелькало в тьмяному світлі місяця. І так само підстрибом летів попереду, наче блідий крижаний привид, бідолашний кріль.

У Бекові прокинувся давній інстинкт, той самий, що в певні періоди гонить людей з метушливих міст у ліси та поля вбивати собі поживу олов’яними кульками, прокинулась жадоба крові й радість убивати, тільки що в нього все це було безмірно природніше. Він гнався на чолі зграї, гнався за здобиччю, за живим м’ясом, щоб розшматувати його зубами й умочити в теплу кров жертви свою морду аж по самі очі.

Буває екстаз, що засвідчує найвищу життєву точку, понад яку вже не можна піднестись. І такий парадокс буття, що екстаз приходить тоді, коли живеш найповнішим життям, водночас геть забуваючи цю його повноту. Такий екстаз, таке забуття приходить до художника й заносить його на вогненних крилах; і приходить до вояка, охопленого безумом війни на полі бою. У такому екстазі був тепер і Бек, коли вів перед у цілій собачій зграї, а з горла йому вихоплювався дикий вовчий клич. Він напружував усі сили, щоб догнати живу поживу, яка мчала поперед нього в місячному світлі. У Бекові заговорила глибінь його вдачі і те, що було глибше за нього самого, що заходило в самі надри часу. Його піднесла хвиля життя, її високий приплив; кожен суглоб, кожна жилка, кожен м’яз — усе палало вогнем, і буйна радість невтримно виявляла себе в рухові, коли він летів під зорями по мертвій застиглій землі.

Шпіц, холодний і розважливий навіть у хвилини найбільшого збудження, відстав від зграї і побіг через косу, там де в ручаю була залучина. Бек цього не помітив і, оббігши заворіт, побачив, як на привид кроля, що гнав уперед, кинувся з навислого берега другий, більший привид. То був Шпіц. Кролеві рятунку не було. Коли гострі білі зуби вгородились йому в спину, в повітрі пролунав голосний, майже людський лемент. Відповідаючи на цей розпачливий зойк життя в обіймах смерті, пролунало переможне виття зграї, що бігла вслід за Беком.

Але сам Бек мовчав. Не спиняючись, налетів він на Шпіца і з такою силою вдарився об нього, що не встиг угризтися йому в горло. Обидва покотилися в пухкий сніг. В одну мить Шпіц опинився знову на ногах, наче він і не перекидався, і, рвонувши Бека за плече, відскочив назад. Його зуби двічі клацнули, як сталеві кліщі капкана, він одбіг, щоб краще стрибнути, і з тонких, покривлених губ вихопилось гарчання.

Бек одразу зрозумів, що настав момент і що на котрогось із них чигає смерть. Коли вони з гарчанням, прищуливши вуха, кружляли один коло одного, чекаючи нагоди напасти, вся сцена раптом стала йому якоюсь напрочуд знайомою. Він, здавалося, все згадав,— і білий ліс, і білу землю, і місячне світло, і навіть свій войовничий запал. Над білістю й мовчанкою нависло зловісне безгоміння. Ніде ані шелесне, у повітрі ніякого руху, навіть жодна гілочка не ворухнеться. Видно було тільки, як дихання собак поволі здіймалось і затримувалось у морозяному повітрі.

Вони скоро впоралися з кролем, ці собаки, або, вірніше, напівприсвоєні вовки, і тепер підійшли й поставали навколо, мов чогось сподіваючись. Стояли мовчки, тихо, тільки очі їм палали та дихання білою хмарою помалу спливало вгору. Для Бека в цій сцені з далеких часів не було нічого нового чи несподіваного. Усе було так, як воно й мусило бути звичайно.

Шпіц був досвідчений перебієць. Від Шпіцбергену через усю Арктику і Канаду і Безплідну Землю не було жодного собаки, що перед ним би він поступився. І яка б лють не брала його, вона ніколи не засліплювала йому очі. У шаленому змаганні шматувати й нищити все він не забував ніколи, що й ворог його прагне того самого. Він не наскакував сам, поки не знав напевне, що витримає наскок свого ворога, і ніколи не нападав, поки не був певен, що сам дасть опір нападові.

Бек даремне намагався вчепитися зубами в шию цьому здоровому білому псові — замість м’якого тіла, його ікла трапляли на ікла Шпіцові. Ікла цокали об ікла, губи в обох були пошматовані й у крові, а Бекові й разу не пощастило напасти на ворога знебачки. Він розпалився і вихором налітав на Шпіца, силкуючись ухопити його за сніжно-біле горло, там, де життя б’ється під самою шкурою, і щоразу Шпіц кусав його й відскакував назад. Тоді Бек змінив тактику. Кидаючись на Шпіца, тепер він одвертав голову вбік, і скільки сили бив плечем у плече Шпіцові, намагаючись його перекинути, але натомість Шпіц устигав куснути його в плече і сам легко відскакував убік.

Шпіц не був ще поранений, а Бек увесь уже заллявся кров’ю й ледве дух зводив. Боротьба чимдалі ставала запекліша. Мовчазна собача зграя застигла на місці, готова роздерти переможеного. Коли Бек засапався, почав наскакувати Шпіц і то з такою силою, що Бек ледь на ногах тримався. Одного разу Шпіц його навіть перекинув, і зграя вся стрепенулась, але Бек ту ж мить звівся на ноги, і собаки знову закам’яніли, чекаючи.

На своє щастя, Бек мав одну здатність, що веде до величі,— він мав уяву. Він бився, керуючись інстинктом, але міг воднораз і міркувати. Він кинувся на Шпіца, ніби знову для того, щоб ударити його плечем, але в останню мить зовсім несподівано припав до самого снігу, і його зуби стислись на лівій передній лапі ворога. Захрустіла кістка, і білий пес був уже на трьох ногах. Тричі Бек пробував був перекинути його, а тоді знову вжив свого хитрого способу і так само перегриз йому праву передню лапу. Шпіц став тепер зовсім безпорадний, але, незважаючи на біль, розпачливо силкувався втриматись. Він бачив мовчазне коло, ці блискучі, як жар, очі, висунуті язики, бачив сріблясті застиглі хмарки від їх дихання в повітрі. І це коло вужчало круг нього зовсім так, як бувало це не раз раніше, оточуючи переможеного. Він добре це пам’ятав. Тільки що цього разу переможений був він сам.

Рятунку не було звідки чекати. Бек не мав жалю. Жаль був можливий тільки в м’якшому кліматі. Бек готував останній удар. Коло щільніше зімкнулось. Він чув на собі гаряче дихання собак і бачив, що позад Шпіца й з усіх боків вони поприсідали, готові стрибнути, і з ока не спускають його. На мить принишкло. Жоден звір не ворухнувся, всі немов скам’яніли. Шпіц наїжився й увесь тремтів: хитаючись на своїх двох здорових лапах, він приглушено гарчав, ніби кидаючи загрозливий виклик неминучій смерті. Тоді Бек кинувся на нього й одразу знову відскочив. Цей раз вони востаннє зітнулися плечем у плече. Чорне коло зовсім звузилось, обернулось в одну цятку на снігу, осяяному місячним світлом, і Шпіц щез. Бек стояв осторонь і дивився. Дикий первісний звір переміг і зазнав насолоди вбивства.

IV. Хто став панувати

— Що, не казав я? Хіба ж не сидять у цьому Бекові цілих два сатани? — казав Франсуа другого ранку, коли виявилось, що Шпіц зник, а Бек увесь пошматований. Він підкликав пса до вогню і показав на його рани.

— Так, але й Шпіц гризся, як той чортяка,— зауважив Перро, розглядаючи Бекове покусане тіло.

— А Бек — як цілих два чортяки,— відповів Франсуа.— Але тепер у нас хоч буде лад. Нема Шпіца — і гризні кінець.

Поки Перро згортав табір і вантажив санки, Франсуа взявся запрягати собак. Бек з певністю попростував туди, де звичайно запрягали Шпіца. Не помічаючи цього, Франсуа поставив на це почесне місце Солекса, на його думку, найвідповіднішу кандидатуру. Бек люто напався на Солекса, прогнав його і сам став натомість.

— Ну-ну! — скрикнув Франсуа, із сміхом ударивши руки об поли.— Гляньте-но тільки на цього пса!.. Загриз Шпіца і вже заміряється на його місце.

— Геть відси! — гукнув він, але Бек і не ворухнувся.

Франсуа схопив його за карк і, не звертаючи уваги на грізне гарчання, відволік убік і вдруге поставив Солекса. Старому собаці це було зовсім не до душі — він виразно виявляв, що боїться Бека. Франсуа ж затявся на своєму, але скоро він одвернувся, як Бек знову прогнав Солекса, і той не дуже й противився цьому.

Франсуа розгнівався.

— Ось я навчу, як мене слухатись! — крикнув він, схопивши важкого дрючка.

Бек добре пам’ятав чоловіка в червоному светрі і, не поспішаючи, відступив. Він уже не кинувся на Солекса, коли того знову поставлено спереду, і став блукати на чималій відстані від дрючка. Але він сердито гарчав і стежив за ним, щоб встигнути ухилитись, коли Франсуа захоче жбурнути дрючком. Він уже добре пізнав, що воно таке.

Погонич запрягав собак далі й гукнув Бека, щоб поставити його як звичайно поперед Дейва. Бек відступив на два-три кроки. Франсуа рушив до нього, але він ще відступив. Франсуа кинув дрючка, думаючи, що Бек його боїться. Але Бек зовсім не дрючка боявся,— він відкрито бунтував. Він хотів стати передовиком — це його право, він його заробив і на менше він не годився.

На допомогу Франсуа прийшов Перро. Вони вдвох ганяли собаку з годину, жбурляли в нього дрючками, від яких він ухилявся, обсипали прокльонами і його самого, і його батьків, і всіх його нащадків, аж до найдальшого коліна, кляли кожну волосину йому на шкурі й кожну краплю крові в його жилах. На лайку Бек відповів гарчанням і весь час тримався на відстані. Він не втікав далеко, тільки відступав і кружляв по табору, добре даючи наздогад, що як його волю вчинять, то він підійде й усе буде гаразд.

Врешті Франсуа сів і почухав потилицю. Перро глянув на годинника й вилаявся. Час ішов, уже цілу годину вони мусили б бути в дорозі. Франсуа знову почухав потилицю, похитав головою і, усміхнувшись, трохи розгублено глянув на кур’єра. Той знизнув тільки плечима — вони були подолані. Франсуа підійшов до Солекса й гукнув Бека. Той засміявся, як уміють сміятись собаки, але не рушив з місця. Франсуа відв’язав Солекса й поставив його на Бекове місце. Собаки всі вже були запряжені й стояли, вишикувавшись в одну лінію, готові рушити. Для Бека залишалось єдине вільне місце, місце передовика. Франсуа ще раз гукнув його, Бек знову засміявся, але все не підходив.

— Покинь-но дрючка,— пораяв Перро.

Франсуа послухався, і Бек, переможно всміхаючись, підбіг і став попереду запрягу. На ньому пристебнули посторонки, санки зрушили з місця, люди побігли поруч, і всі разом вилетіли на річку.

Хоч як високо цінував Бека Франсуа, кажучи, що в ньому два сатани, проте не минуло й одного дня, як він побачив, що не знав ще справжньої йому ціни. Бек одразу взявся до своїх обов’язків передовика. Там, де малося бути кмітливим, швидко здогадатись і швидко діяти, він, виявилось, вище стояв навіть за Шпіца, рівні якому Франсуа досі ще не бачив. А особливо Бек мав хист давати лад і примушувати товаришів слухатись. Дейв і Солекс байдуже поставились до зміни передовика, це їм і за вухом не свербіло. Їхнє діло було працювати й з усієї сили тягти посторонки. Поки їм не заважали, ніщо інше їх не цікавило. Навіть добродушний Біллі міг би їх вести, аби тільки вмів давати лад. Проте решта собак відбилися від рук за останніх днів Шпіца і дуже здивувались, коли Бек став добре їх чухрати.

Пайк, що біг зараз за Беком, не мав звичаю налягати на свій хомут більше, ніж цього конче треба було, тож за свої лінощі діставав раз по раз прочуханки і вже наприкінці першого ж дня тягнув посторонки так старанно, як ніколи в житті. А коли ввечері отаборились, добре перепало й понурому Джо, що його ніколи не важився займати навіть Шпіц. Бек насів на нього всією своєю вагою й чухрав, аж доки Джо не заскиглив, щоб його помилували.

Одразу весь запряг став зовсім невпізнанний. Ожила колишня одностайність, і собаки, як і раніше, водне тягли посторонки. Біля Ковзьких порогів взяли ще двох собак, місцевих кудлачів — Тіка й Куну. І Бек так хутко їх вишколив, що Франсуа тільки рота роззявив від подиву.

— Зроду не бачив такого собаки, як цей Бек! — крикнув він до Перро.— Таки зроду! Тисячу доларів вартий він, їй-бо. Еге ж? Що ти скажеш, Перро?

Перро притакнув головою. Вони вже покрили рекорд швидкості і щодень мчали все швидше. Шлях був утертий, станівкий, снігу більше не падало й не дуже було холодно. Температура як стала на п’ятдесят градусів під нулем, так і трималася. Перро і Франсуа або їхали санками, або бігли поруч по черзі. Собаки неслися вперед, і спинявся запряг тільки зрідка.

Річка Тридцята Миля тепер взялася вже грубшою кригою, і вони за один день проїхали стільки миль, скільки, сюди їдучи, за десять днів. За один перегін вони промчали шістдесят миль від озера Ле-Барж до порогів Білого Коня. Через озера Марш, Тегіш та Бенет сімдесят миль собаки летіли так швидко, що той, кому випадало бігти за санками, мусив аж прив’язуватись іззаду до мотузки. Нарешті в останній вечір другого тижня вони перетяли Сніговий перевал і спустилися до морського берега, туди, де внизу мерехтіли вогні Скагвея і стояли на причалі судна.

Це був рекордний перебіг. Їхавши півмісяця, вони пересічно покривали по сорок миль у день. Цілих три дні Франсуа й Перро прогулювалися головною вулицею Скагвея, гордо випнувши груди, і їх безперестану запрошувано випити, а запряг їхній був предметом мало не побожної уваги цілої юрби погоничів та знавців собак.

Потім кілька грабіжників із заходу Штатів спробували поскубти трохи місто, їх продірявили на сито, і увага громади перекинулася до інших ідолів. А далі наспів новий наказ. Франсуа підкликав Бека, обняв його й заплакав. Це востаннє Бек бачив Франсуа й Перро. Як і інші люди, вони навіки щезли з його життя.

Бек із усім запрягом перейшов до рук одному шотландцеві-метису, і в товаристві десятка інших запрягів вони рушили важкою дорогою назад у Доусон. Цього разу вже не впорожні їхали і не до рекордів було. Теперішня праця була нелегка, день у день мусили тягти за собою важкий вантаж — пошту з усього світу тим людям, що шукали золота під непривітним небом бігуна.

Бекові не до душі була ця робота, але він сумлінно до неї ставився, так само, як і Дейв та Солекс, вважаючи, що це справа честі, і пильнував, щоб його товариші, подобається їм чи ні, а виконували свою пайку роботи. Життя йшло одноманітно, мов накручена машина. Один день був такий самісінький, як і інший. Щоранку о певній порі кухарі розкладали багаття, варили страву, і всі снідали. Тоді згортувано намети, запрягувано собак. Рушали рано, щось за годину до того, як розступалася темрява перед світанком. Увечері знову отаборювались. Хто напинав намети, хто рубав дрова чи соснове гілля для постілі, а хто носив воду або лід на вечерю і годував собак. Для собак це була найприкметніша подія дня, хоч, звісно, приємно було й потім, попоївши риби, побігати з іншими собаками. А їх тут було понад сотню. Між ними траплялися й запеклі забіяки, але дві-три сутички з найдикішими з них показали Бекову перевагу, і згодом, коли він тільки наїжувався й вискалював зуби, йому звичайно звертали з дороги.

Сам він чи не найбільше любив лежати коло вогню. Підібгавши під себе задні лапи й витягши передні, він з підведеною головою сонно дивився на полум’я. Часами він пригадував великий будинок судді Міллера в сонячній долині Санта-Клара, цементовий басейн, японського мопсика Тутса та голу, без шерсті Ізабеллу. Але частіше згадував він про чоловіка в червоному светрі, про смерть Керлі, про свою боротьбу із Шпіцом та про смачні речі, які він їв колись або хотів би попоїсти. Він не нудьгував за батьківщиною. Країна Сонця далеко була в тумані, і згадки про неї не хвилювали його. У ньому куди дужче говорила спадковість, і багато дечого такого, чого він ніколи раніше не бачив, здавалось напрочуд знайомим йому. Інстинкти,— не що інше, як відгомін звичок предків, які спали були в надрах його істоти,— віджили й роз’ятрились.

Не раз, як він лежав коло багаття й сонно мружив на нього очі, йому здавалось, що він бачить інше багаття, що він лежить коло того іншого багаття й бачить чоловіка зовсім не подібного до цього от кухаря-метиса. У того другого чоловіка коротші ноги й довші руки, м’язи не такі гладкі, а вузлуваті, як ті мотузки, волосся довге, куструвате, чоло низьке й ніби стесане назад. Той чоловік видавав чудні звуки і наче боявся темряви, бо, пильно вдивляючись у неї, він міцно стискав у руці важку ломаку з прив’язаним на кінці каменем. Він був мало не зовсім голий, тільки на спині подерта й пропалена шкура, але тіло вкрите все волоссям, а на грудях, на плечах, на стегнах та на руках зверху воно як густа шерсть. Він стояв не рівно: тулуб нахилився вперед, а ноги зігнуто в колінах. Рухи його пружні й гнучкі трохи чи не по-котячому, і весь він якийсь насторожений, мовби на нього по всяк пору чигають видимі й невидимі небезпеки.

Інколи цей косматий чоловік сидів навкарачки біля вогнища і, сховавши голову між коліна, спав. Лікті йому тоді спиралися на коліна, а руки стиснуті були на голові, ніби захищаючи її від дощу. А за вогнищем у темряві світилося щось, ніби жарини, і все парами, все по два. Бек знав, що то хижі звірі. Він чув навіть, як тріщали кущі, коли вони продиралися крізь них, чув, як вони шурхотіли вночі. І коли він так куняв на березі Юкону, ліниво мруживши очі на вогонь, від цих звуків та картин іншого світу наїжувалася шерсть йому на шиї й на спині, і він починав тихенько скавуліти або стиха гарчати, аж доки кухар не кричав: «Агов, Беку! Прокинься!» Далекий світ одразу зникав, перед очима поставала дійсність. Бек зводився на ноги, позіхав і потягався, наче й справді після міцного сну.

Тяжка дорога потомила собак. Діставшись до Доусона, вони добряче схудли й мали жалюгідний вигляд. Щоб трохи виходитися, їм потрібен був спочинок хоч на тиждень, коли не на цілих десять днів. Але натомість за два дні вони вже спускалися з прикрого берега Юкону біля Казарм, везучи листи у великий світ. Собаки були знесилені, погоничі похмурі. І до того ще падав щодня сніг. Дорога стала копна, санки насилу сунулись, собакам важко було їх тягти. Однак люди робили все можливе, щоб полегшити їм роботу.

Увечері, отаборившись, насамперед бралися до собак. Вони їли раніше за погоничів і жоден погонич не залазив у своє спальне хутро, не обдивившись перше ніг своїм собакам. Проте вони таки знесилювалися з кожною дниною. Від початку зими собаки пройшли тисячу вісімсот миль, волікши за собою навантажені санки всю цю втомну дорогу; а тисяча вісімсот миль дадуться взнаки навіть найвитривалішим.

Бек тримався, як завжди, підганяючи товаришів і пильнуючи дисципліни, але й він утомився. Біллі цілу ніч скавучав і голосив спросоння. Джо став ще похмурніший, ніж звичайно, а Солекс вже не підпускав до себе нікого, ні з того боку, де був темний, ані з другого.

Найбільше ж виробився Дейв. Йому щось відходило. Він ставав чимраз дражливіший і понуріший. Увечері, коли таборилися, він одразу вигрібав собі яму й залазив у неї — погонич туди й їсти йому приносив. Тільки-но його розпрягали, як він лягав і не вставав на ноги аж до самого ранку, коли знову його запрягалося. Дорогою бувало часами, що він вищав з болю, коли санки шарпали раптом, спинившись, або коли треба було добре напнутись, щоб зрушити їх. Погонич запрягу оглядав його, але нічого не знайшов. Зацікавились і інші погоничі. Про Дейва розмовляли і вечеряючи біля вогню, і курячи останню перед сном люльку. Одного разу влаштували цілу консультацію. Дейва витягли з його ями, привели до вогню, чавили й мацали так, що він скрикував з болю, але нічого не знайшли. Кістки виявилися цілі,— щось у нього всередину було не гаразд.

Наколи добулися Касіярської мілини, Дейв так знесилів, що скілька разів падав у збруї. Шотландець зупинив санки, випряг Дейва, а на його місце постановив Солекса. Він хотів, щоб Дейв трохи спочив, бігши за санками, але той, хоч який слабий, не погоджувався, щоб з нього здіймали збрую. Він гарчав, коли його розпрягали, й жалібно завив, побачивши Солекса на тому місці, що стільки часу належало йому. Його професійні гордощі страждали і, хоч смертельно хворий, він не міг спокійно дивитись, що інший справляє його роботу.

Коли санки рушили знову, він побіг поруч, завалюючись у м’який, глибокий сніг. Кидаючись і кусаючи Солекса, він увесь час намагався зіпхнути його в сніг на другий бік, а собі втиснутись на своє місце, і безперестану жалібно скавулів. Шотландець пробував був прогнати його батогом, але він не звертав уваги на шмальні удари, а погоничеві не ставало духу вдарити його дужче. Дейв не хотів бігти за санками, втертою дорогою, а все плентався збоку, де було копно. Під кінець, виснажений, він упав, і жалібним виттям проводив усю валку, що промчала повз нього.

Потім, зібравши рештки сил, він звівся на ноги і, заточуючись, побіг дорогою за ними. На зупинці він доволікся до Солекса й став поруч із ним. Погонич, що закурював люльку в товариша на задніх санках, вернувся й торкнув собак. Ті рушили з місця без найменшого напруження і раптом, здивовано обернувши назад голови, спинились. Погонич також здивувався: санки стояли на місці. Він гукнув своїх товаришів, щоб поглянули на це диво. Виявилось, що Дейв перегриз обидва посторонки Солекса і сам стояв перед санками на своєму місці. Він благав очима не проганяти його. Люди не знали, що з ним робити. Заговорили про те, що собака може часом навіть умерти від розриву серця, коли його забрати з роботи, хоч та робота й убиває його. Пригадали випадки з знайомими собаками, старими чи покаліченими, що не витримували, коли їх випрягали, й помирали. Отож, мовляв, однаково Дейв недовго протягне, то нехай уже вмирає у збруї, спокійно, не надриваючи собі серця, коли йому так хочеться. Його знов запрягли, і він гордо потяг санки, хоча кілька разів скавучав з болю. Часом він падав і волікся на посторонках, а одного разу навіть санки наїхали на нього, і він став кульгати на задню лапу.

Одначе, як там не є, а він дотягнув до вечора. Отаборившися, його поклали біля вогню. Під ранок він зовсім занепав на силі. Коли стали запрягати собак, він страшним напруженням звівся на ноги, захитався й упав, проте став повзти до них. Витягши передні лапи, він підстрибом підтягав тіло і таким чином пересувався на декілька дюймів уперед. Але незабаром і на це не стало сил. Востаннє його бачили товариші, як він лежав на снігу, відсапуючись, і тужливо дивився за санками. Його жалібне виття неслося за ними, аж доки вони заховалися за смугою лісу над берегом річки.

Тут спинились. Шотландець відійшов від санок і поволі рушив назад, туди, де був табір. Розмови стихли, і голосно пролунав револьверний постріл. Хутко йдучи, шотландець незабаром повернувся. Ляснули батоги, весело задзвеніли дзвіночки, і санки рушили далі. Але Бек знав, як знали й інші собаки, що трапилося позаду, там, за смугою Лісу над берегом.

V. Важкий шлях

Через тридцять днів після того, як Бек та його товариші вивезли пошту з Доусона, дістались вони до Скагвея. Собаки підбилися й були геть знесилені. Бек замість колишніх ста сорока фунтів важив сто п’ятнадцять. Інші, хоч і легші за нього, втратили ще більше ваги. Пайк, що частенько вдавав, ніби йому болить нога, тепер і справді кульгав. Також і Солекс накульгував, а Дабові було вивихнуто плече.

Найбільше всі надвередили ноги. Легкої та пружної ходи й знаку не лишилось. Вони ступали важко, здригаючись усім тілом, і від цього ще більше стомлювались. Собаки не похворіли, вони тільки до смерті потомились. Це не була втома від короткого надмірного напруження, що після нього можна поновити сили за яких кілька годин. Ні, ця смертельна втома була наслідком повільного, довгого виснажування, безперервного напруження цілими місяцями. У собак виробилися всі сили, геть усі до решти. Кожен м’яз, кожна клітинка — усе було до смерті знесилене. Та й не диво: менше, як за п’ять місяців, вони пробігли дві тисячі п’ятсот миль, а з них останніх тисячу вісімсот покрили, мавши тільки п’ять день спочинку. До Скагвея вони дісталися, вже насилу ноги переставляючи. Вони ледве тягли посторонки, а на схилах дбали тільки за те, щоб не трапити під санки.

— Ну, вперед! Ще трошки, бідолахи ви кривоногі! — намагався підбадьорити їх погонич, коли вони, хитаючись, спускалися головною вулицею Скагвея.— От уже й край!.. Тепер перепочинемо!.. Та й довго ж будемо спочивати!

Погоничі могли сподіватися на тривалу зупинку: вони самі покрили тисячу двісті миль, маючи лише два дні перепочинку, і цілком заробили скілька днів спокою. Але в Клондайк ринула така сила людей з усіх кінців світу, і таку силу жінок, коханок та родичів покинули вони вдома, що пошти набралася ціла гора. А ще ж були й урядові папери. Тим-то свіжі собаки з Гудзонової затоки заступили потомлених і нездатних більше до праці, а цих, хоч як вони мало коштували, вирішено продати.

Минуло три дні, і аж тільки тоді Бек та його товариші зрозуміли, як вони потомились і як виснажились. Четвертого ранку прийшло двоє чоловіків, із Штатів прибульці, і за безцінь купили їх разом із збруєю. Чоловіки ці кликали один одного Гел і Чарлз. Чарлз був середнього віку, білявий, із слабими сльозавими очима, з вусами, бадьористо закрученими вгору, і обвислою губою. Гел був юнак віком літ дев’ятнадцяти-двадцяти, мав він великого кольта й мисливського ножа, засунутого за пояс, що весь наче наїжився від набоїв,— цей пояс насамперед брав на себе очі і виразно показував, що Гел був ще зовсім жовторотий та молодий. Обоє вони анітрохи не пасували до цього краю, і чого вони прийшли на Північ — навіки полишиться тайною, що її ніхто не розв’яже.

Бек чув, як вони торгувались, бачив, як гроші перейшли до рук урядового агента, і зрозумів, що шотландець та недавні погоничі-поштарі вийшли з його життя вслід за Перро і Франсуа, і іншими, що щезли раніше. У новому таборі, куди привели Бека та його товаришів, вони побачили бруд і недбальство. Намет напнуто абияк, посуд лежить немитий, скрізь безлад. З чоловіками ще жінка, вони звали її Мерседес. Вона була Чарлзові дружина, а Гелові сестра — словом, тепленька родинна компанія.

Бек недовірливо дивився, як вони згортали намета й вантажили санки. Вони старалися, як могли, але не мали звички ані вміння. Виявилось, що згорнений намет утроє більший, ніж би мав бути; посуд так і запаковано немитий. Мерседес метушилась, заважала чоловікам і безперестану молола язиком — або навчала їх, або бурчала на них. Коли вони поклали мішка з одежею спереду, то, на її думку, треба було його покласти назад. Коли поклали назад і зверху ще навантажили два клунки, виявилось, що їй потрібні речі, які є тільки в цьому мішку. Мусили все розв’язувати знову.

Із сусіднього намету вийшло троє чоловік і, дивлячись, як вантажать санки, підморгували одне одному.

— Ну й вантажу у вас,— зауважив один,— звісно, не моє діло вчити, але я б на вашому місці не тягав цього намету.

— Ви чуєте, що він каже? — сплеснула руками Мерседес, жахаючись.— Цікаво, як би я могла без нього обійтись?

— Тепер весна, холоду вже не повинно бути,— сказав чоловік.

Мерседес тільки похитала головою. Чарлз і Гел накладали решту на санки, що здіймалися горою.

— Ви гадаєте, що вони рушать з місця? — спитав один з глядачів.

— А чому ж би й ні? — коротко відрубав Чарлз.

— Ну звісно, звісно! — поквапився лагідним тоном погодитись чоловік.— Я тільки здивувався... Мені здалося, що трошечки переважує, та й годі.

Чарлз повернувся до нього спиною й став затягати реміння, як умів, а вмів він далеко не так, як слід було.

— Авжеж, з таким спорудженням іззаду собаки будуть мчати цілий день,— ствердив другий глядач.

— Безперечно! — сказав Гел з холодною ввічливістю, беручи в одну руку жердину, а другою рукою змахуючи батогом.— Ну, вперед! — гукнув він.— Гайда, вперед!

Собаки рвонулися, з усіх сил натягли посторонки, але зараз же попустили. Вони не могли зрушити санок.

— Ах ви ж, ледацюги! Я вам покажу! — крикнув Гел, піднявши батога.

Мерседес кинулась до нього з криком.

— Не треба, не треба, Геле!..— Вона видерла в нього батога.— Бідні мої, милі песики! Геле, ти мусиш мені пообіцяти, що ніколи не будеш з ними жорстокий, а ні,— то я й з місця не ступлю.

— Дуже ти тямиш багато,— була глузлива відповідь брата.— Краще не заважай мені. Кажу тобі, що вони ледачі. Без батога з ними нічого не вдієш. Інакше з ними не можна, спитай кого хочеш, хоч би й цих людей.

Мерседес благально озирнулась. На її гарненькому личку видко було гидливість, коли вона бачила страждання.

— Та вони слабосилі, як мухи, коли хочете знати,— сказав один з чоловіків.— Вони геть виснажилися, он воно що. Їм треба добре спочинути.

— Та нехай їм біс із тим спочинком! — пробурчав безвусий Гел. Мерседес тільки охнула, вражена, але він був їй брат, і вона зразу стала на його бік.

— Не звертай уваги на цього чоловіка, Геле,— сказала вона рішуче.— Поганяй собак і роби, як уважаєш за потрібне.

Батіг хльоснув по собаках. Вони знову рвонулись, напружили всі сили, мало не лягаючи на сніг і закопавшись у нього глибоко ногами. Санки не рушали, так ніби вони прикипіли до місця. Після двох спроб собаки геть захекались, проте батіг немилосердно свистів над ними. Мерседес знову не витримала. Ставши на коліна перед Беком, вона обхопила його обома руками за шию, сама в сльозах.

— Бідні ви мої, бідні! — скрикувала вона жалісливо.— Чому ви не хочете потягти дужче? Ніхто б вас і пальцем не зачепив!

Бекові вона була не до вподоби, але він почувався таким виснаженим, що не міг навіть опинатись, і, крім того, вважав це також частиною своєї виснажної роботи.

Один з глядачів, що стояв, зціпивши зуби, щоб утримати язика, не витерпів.

— Мені нема ніякісінького діла до того, що станеться з вами,— мовив він,— але ради собак я скажу вам: допоможіть їм, обрубайте лід на полозках! Хіба ви не бачите, що полозки попримерзали? Візьміться трохи з правого, трохи з лівого боку — і край!

Втретє спробували зрушити з місця. Але цим разом, слухаючись поради, Гел обрубав лід коло полозків. Бек і його товариші, під зливою ударів батога, напружили всі сили, і перевантажені, погано впаковані санки нарешті рушили. За сто ярдів уперед дорога повертала й круто спускалася на головну вулицю. Треба було великої спритності, щоб утримати санки, на яких вантаж переважував; Гел такої спритності не мав. Коли собаки звернули на повороті, санки перекинулись і половина поклажі, абияк затягнутої ремінням, випала. Собаки бігли далі, і санки, наполовину легші, лежачи боком, неслися за ними. Погане поводження й непомірна вага сказили знесилених, вимучених тварин. Роззлощений Бек, а за ним і весь запряг, мчали вперед, дарма Гел кричав: «Стій! Стій!» Гел спотикнувся, упав, санки переїхали через нього, а собаки неслися все далі головною вулицею, розтрусюючи пакунки та звеселяючи Скагвей.

Добросерді люди спинили собак і позбирали всі речі. «Половину вантажу і вдвоє більше собак,— чулися поради,—а ні — то не доберетесь до Доусона». Гел, його сестра й швагер похмуро мовчали. Поставивши намета, вони заходилися порядкувати вантаж. Посипалися консервні коробки. Люди реготалися, бо про консерви можна було тільки мріяти на Довгому Шляху. «Укривал — як на цілий готель»,— сміючися, зауважив один із тих, що помагали. Куди вам стільки? Доволі з вас і половини. Покиньте намета, посуд, хто його вам у дорозі митиме? Що ви собі думаєте? Ви що, пульманом їдете?!»

Усю зайвину, що без неї можна було обійтись, почали немилосердно викидати. Мерседес заголосила, коли мішка з її сукнями скинули на сніг і стали з нього виймати одне за одним. Вона обливалася слізьми над кожною дурницею. Обхопивши руками коліна, вона в розпачі хиталася взад-вперед, повторюючи, що з місця не ступить, хоч би тут було й дванадцятеро Чарлзів. Не знайшовши ні в кому співчуття, вона витерла очі й сама заходилась викидати речі, часом навіть дуже потрібні. Упоравшись із своїм майном, вона взялась і до чоловічих мішків і, запопадливо працюючи, спорожнила і їх.

Зменшившись наполовину, вантаж був, проте, ще чималенький. Увечері Чарлз і Гел десь пішли й повернулися з шістьма новими собаками, не місцевої породи. Разом з Беком та його товаришами, і з Тіком та Куною — тими кудлачами, що взято на Ковзьких порогах, як ото мчали, побиваючи рекорд,— у запрягу було тепер чотирнадцять собак. Але новаки, хоч трохи вже вишколені з тої пори, як зійшли на суходіл, ще не вельми приобвиклися. Троє з них були короткошерсті пойнтери, один ньюфаундленд та двоє покручів непевної породи. Вони, ці новаки, видимо, мало що знали. Бек та його товариші дивились на них зневажливо. Правда, Бек незабаром поставив їх на належне місце й навчив, чого не можна робити, але не міг навчити їх того, що треба було робити. Праця в посторонках була їм не дуже до шмиги. Крім собак-покручів, усі вони виглядали приголомшено й розгублено від кепського поводження з ними і від незвичної суворої обстави. А ті двоє покручів не розуміли нічогісінько, і скорше можна було поламати їм кістки, ніж чогось навчити.

Нові собаки були такі безнадійні й безпорадні, а старі — такі знесилені після двох з половиною тисяч миль безупинної дороги, що майбутнє не обіцяло нічого приємного. Проте обидва чоловіки були веселі й трохи навіть пишались. Чотирнадцятеро собак — це ж вам неабищо! Вони бачили багато санок, що виїздили через Перевал до Доусона, або приїздили звідти, але жоден запряг не був із чотирнадцяти собак. На те були свої підстави — чотирнадцять собак не запрягали в жодні санки з тої нехитрої причини, що одні санки не могли вмістити харчів для них. Але Чарлз і Гел цього не знали. З олівцем у руці вони все достеменно обчислили — стільки-то на одного собаку, стільки-то собак, стільки-то днів — тобто все наче гаразд. Мерседес дивилась через плече на чоловіків і потакувала їм. Усе було дуже просто.

Другого ранку, доволі вже пізно, Бек на чолі довгого запрягу біг вулицею. Ні жвавості, ні моторності не мали він та його товариші. Вони були неймовірно потомлені. Чотири рази Бек пробіг відстань між Солоною Водою та Доусоном, і знаття, що йому, змученому й виснаженому, треба знову йти тим самим важким шляхом, гнітило його. Не до душі йому була робота, як і іншим собакам теж. Нові були полохливі й боялись тіні своєї, старі, місцеві, не мали довіри до своїх господарів.

Бек невиразно відчував, що не можна покластися на цих двох чоловіків та на цю жінку. Вони не знали нічого, що треба робити, і чимдалі ставало видніше, що ніколи того й не знатимуть. Усе їм падало з рук, не було ні ладу, ні якої дисципліни. Щоб хоч абияк отаборитись, гаялася добра половина ночі, а щоб згорнути табір та як-небудь навантажити санки — половина ранку; цілий же день мусили раз по раз приставати й перев’язувати поклажу. Бували дні, коли вони проходили не більше, як по десять миль, а випадали й такі, що зовсім не рушали з місця. Жодного разу їм не пощастило пройти й половини тої відстані, що її звичайно беруть на увагу, обчислюючи запас харчів для собак.

Як наслідок цього їм неминуче мало забракнути невдовзі харчів. А вони, даючи собакам зайве, ще й наблизили день, коли не стало потрібного для них. Нові собаки, що їм шлунки ще не призвичаїлись до повсякчасного недоситу, були страшенно ненажерливі. Знов же, оскільки змордовані кудлачі погано тягли санки, Гел вирішив, що звичайної порції замало, і подвоїв її. На додачу до того, Мерседес, коли, незважаючи на сльози в гарненьких очах і на дрижання в голосі, їй не щастило впросити його ще погодувати собак, нишком тягала з клунків рибу й підкидала собакам. Але Бекові та його товаришам не цього треба було, а тільки спочинку. Хоч як вони мало проходили за день, важка поклажа немилосердно висмоктувала з них всі сили.

Потім стало бракувати харчів. Одного дня Гел опинився перед тим фактом, що харчів уже витрачено половину, а пройшли тільки чверть дороги, і, що найгірше, ні за які гроші харчів не можна було добути. Він зменшив пайку собакам навіть проти звичайного і вирішив збільшити щоденні перегони. Сестра та шваґер силкувались йому допомогти, як могли, але їм заважали і тяжкий вантаж, і власна недоладність. Дати собакам менше харчів — неважко, але неможливо примусити їх пройти більшу відстань, коли люди самі через свою непристосованість ніколи не могли вийти раніш уранці й таким способом довше пробути в дорозі. Не тільки вони собак не здатні були примусити працювати, але й самі не здатні були працювати.

Перший занепав Даб. Хоч який він був нещасний злодюжка, що завжди попадався й терпів кару, проте з нього був щирий робітник. Його вивихнуте плече, на яке ніхто не зважав, ставало чимраз гірше. Кінчилось на тому, що Гел застрелив його з свого великого кольта. Щодо собак з Півдня, то про них взагалі відомо, що вони гинуть з голоду на тих пайках, якими вдовольняються місцеві кудлачі, отож шістьом собакам-південцям тільки й залишалося, що виздихати, одержуючи половинну пайку кудлачів. Ньюфаундленд загинув перший, за ним здохли три короткошерсті пойнтери. Собаки-покручі довше чіплялися за життя, але й вони не витримали.

На цей час у людей, що йшли з ними, зникла вся лагідність і привітність, властиві південним жителям. Полярна подорож не мала для них жодної поезії й краси і була занадто жорстокою дійсністю. Мерседес перестала вболівати над собаками, більше вболіваючи над самою собою та сварячися з чоловіком і з братом. Сварка — це було єдине, від чого вони не втомлювались. Дразливість, що походила від їхніх страждань, усе росла, більшала й далеко переважувала навіть самі страждання. У цих трьох людей не було того чудовного терпіння в дорозі, що властиве людям, які вміють, страждаючи і тяжко працюючи, залишатися лагідними й товариськими. У цих не було терпцю й на познак. Вони скам’яніли від страждань. Їм усе боліло,— м’язи, кістки і навіть серце,— і це їх зробило дразливими. Уранці вони прокидалися з сердитим словом на язиці, а ввечері з ним засинали.

Чарлз та Гел гризлися з найменшого приводу. Кожен був глибоко переконаний, що справляє далеко більшу частину роботи, ніж йому належить, і без усякого сорому при першій нагоді виказував це. Мерседес стояла то за братом, то за чоловіком, а кінчалося завжди чарівною родинною сваркою. Коли, приміром, поставало питання, кому піти зрубати галузок на багаття,— зараз же починалась суперечка, і хоч справа торкалась тільки Чарлза й Гела, зачіпали всю рідню, батьків, матерів, дядьків, сестер — тих, що жили за тисячі миль і навіть тих, що давно вже були на тому світі. Яке мають відношення до рубання галузок погляди Гела на мистецтво чи на драми з громадського життя, які написав брат його матері,— годі було зрозуміти, а суперечка, проте, переходила на ці нові теми, або хилилася в бік Чарлзових політичних переконань. Часом несподівано виявлялось, що юконське багаття мало тісний зв’язок із довгим язичком Чарлзової сестри; Мерседес, цілком цього певна, користалася з нагоди, щоб розважити душу й висловити свою думку про чоловікову сестру, як, до речі, і про деякі інші неприємні риси його рідні. А тим часом багаття не було розкладене, санки не розвантажені й собаки не нагодовані.

Але Мерседес, крім усього, страждала ще як жінка. Вона була гарненька, ніжна, звикла, щоб з нею поводились по-лицарському. А тепер ставлення до неї чоловіка й брата ніяк не можна було вважати за лицарське. Вона завжди була безпорадна і вважала, що так і личить бути її статі, а вони скаржилися й казали, що вона завдає їм великих труднощів у житті. Утомлена, змучена, вона вже не думала про собак і не злізала з санок. Але з усією своєю ніжністю вона важила сто двадцять фунтів, і це була неабияка вага, що її мусили тягти кволі тварини, охлялі з голоду. Вони падали в посторонках, санки спинялись, чоловіки просили її злізти й іти пішки, сперечались, благали, а вона плакала та кликала небо в свідки їхнього грубіянства й не рушала з місця.

Одного разу вони силою стягли її з санок, але більше зареклися це робити. Вона ступила, шкутильгаючи, декілька кроків, наче вередлива дитина, і сіла на дорогу. Вони поїхали далі,— вона не поворухнулась. Вони проїхали три милі і мусили стати; розвантаживши трохи санки, пішли по неї, привели її силоміць і посадовили на клунки.

Страждаючи надміру самі, люди стали байдужі до страждання тварин. Гел вважав, що треба загартовуватися, але цю свою теорію він прикладав більше до інших. Він проповідував її швагрові й сестрі, і коли тут не повелося, став заганяти її ломакою в собак. Біля П’яти Пальців вони з’їли останні харчі. Стара беззуба індіянка продала їм скілька фунтів мерзлої конячої шкури за кольта, що разом із великим мисливським ножем стримів за поясом у Гела. Ця шкура, здерта шість місяців тому зі здохлої з голоду коняки, була нікчемним сурогатом справжньої їжі. Заморожена, вона була наче залізо; коли собака ковтав шматок, і він у шлунку відтавав, то все одно був нетравний і тільки дратував шлунок.

Бек плентався спереду запряжки, ніби в якомусь кошмарі. Він тягнув посторонки з усіх сил, а коли вже не міг, то падав на сніг і лежав, аж доки батіг і ломака Белова знову здіймали його на ноги. Його колись пишне хутро не лисніло й не таке вже було густе. Шерсть збилася в лямець, висіла ковтунами, а там, де влучав дрючок, була замащена засохлою кров’ю. Схудлі м’язи були, як вузлуваті мотузки, жиру не стало зовсім; кожне ребро, кожна кістка виразно виступали під шкурою, що звисала порожніми згортками. Таке життя могло зламати будь-кого, але Бек був незламний. Чоловік у червоному светрі давно довів, що це правда.

У такому самому стані, як Бек, були й інші собаки. Разом з ним їх було семеро, цих кістяків, що ледве ноги волокли. Із своїх тяжких мук вони стали нечутливі до ударів батога й дрючка. Біль здавався тупим і неначе далеким, так само, як далеким і притьмареним здавалось їм усе, на що дивилися їхні очі та що слухали їхні вуха. У них не лишилося й половини життя, навіть чверті його; кожен був наче мішок з кістками, що в ньому ледь жевріла іскра життя. На зупинках, коли вони в збруї падали на сніг і лежали як неживі, ця іскра життя пригасала, блідла й замалим зовсім не зникала. Але під ударами батога й дрючка вона знов насилу загоралась, і вони, хитаючись, зводилися на ноги й плентались далі.

Настав день, коли добродушний Біллі впав і не здолів уже встати. Револьвера Гел продав, тож він сокирою порішив Біллі, вдаривши по голові, перетяв посторонки й відтягнув його вбік. Бек і його товариші бачили це й знали, що їм теж треба сподіватися такої самої долі. Другого дня здохла Куна, залишилось їх тільки п’ятеро собак: Джо, занадто вже змучений, щоб бути, як раніше, лихим; Пайк, покалічений, кривий, мало притомний і вже не здатний навіть удавати; одноокий Солекс, сумлінний пес, що намагався, як і колись, працювати і журився, що не мав на те сил; Тік, котрий ніколи ще так далеко не ходив, як цієї зими і котрого били найчастіше, бо був він недосвідчений, і Бек, усе ще на чолі запрягу, але вже не здатний пильнувати ладу й дисципліни,— напівсліпий від знесилля, він ледве намацував ногами дорогу.

Стояла чудова весна, але ні собаки, ані люди не помічали її. Що не день сонце вставало раніш і сідало пізніш. Розвиднялось о третій уранці, а смеркало аж о дев’ятій увечері. Цілісінький довгий день сонце сліпуче світило. Похмуру зимову тишу заступив весняний гомін розбурханого життя. Він здіймався з землі, повної радості відродження, ішов від усього, що знов оджило й рухалось тепер, а було мертве й нерухоме довгими місяцями. У соснах шумував сік, верби й осики вкрилися свіжими бруньками. Кущі та всякі чепелиці вбралися в зелене. Уночі сюркотіли цвіркуни, а вдень усе, що повзало й ходило, вигрівалося на сонці. В лісах закричали куріпки, задовбали дятли, забазікали білки; безперестану щебетало птаство. А високо в небі летіли з півдня ключі диких гусей, клином вгонюючись у повітря.

З кожного схилу дзюркотіли невидимою музикою струмки. Усе навкруги тануло, осідало, тріщало. Юкон силкувався зламати кригу, що тримала його в кайданах. Він роз’їдав її зісподу, а сонце розтоплювало згори. Скрізь виступали пролизини, все ширшали розколини, аж тонкий уже шар криги ламався й кавалками злізав у воду. І серед цього молодого життя, що, прокидаючись, буйно тріпотіло під яскравим сонцем, ніжно-пестливим леготом обвіяне,— заточуючись, брели, ніби засуджені на смерть, двоє чоловіків і одна жінка з своїми кудлачами.

Собакам ноги підгинались, Мерседес сиділа в санках і плакала, Гел безсило лаявся, Чарлз тужливо дивився сльозавими очима. У такому стані дісталися вони до табору Джона Торнтона у гирлі Білої річки. Вони спинились, і собаки впали, як підтяті. Мерседес утерла очі й глянула на Джона Торнтона. Чарлз обережно, помаленьку сів на колоду. Все тіло його ніби закам’яніло. Гел заговорив перший. Джон Торнтон достругував топорище, яке ви́рубав з берези. Він мовчки слухав і коротко відповідав, лише коли його питали. Він знав, що це за люди, і певен був, що вони не послухаються його ради.

— Нам казали там вище, що дорога буде завалюватись, що найкраще перечекати,— сказав Гел, коли Торнтон застеріг їх, щоб не вбезпечалися їхати напіврозталим льодом.— Нам казали навіть, що ми нізащо не дійдемо до Білої, а отже ми тут! — самовпевнено й насмішкувато докінчив він.

— І цілком слушно казали,— відповів Торнтон.— Крига щохвилини може піти. Тільки дурням могло пощастити пройти річкою. Скажу вам щиро: за все золото Аляски я б не наважився піти цим льодом.

— Через те, звісно, що ви не дурень, як я гадаю,— сказав Гел.— А от ми підемо-таки в Доусон! — Він замахнувся батогом.— Гей, вставай, Бек! Ну! Вставай! Марш! — гукнув він на собак.

Торнтон стругав далі. Він знав, що марна річ заважати дурневі робити дурниці. Знов же, два-три дурні більше чи менше — однаково від цього нічого в світі не зміниться.

Але собаки не встали, коли скомандував Гел. Вони вже давно були в такому стані, що треба було добре попобити, щоб зіп’ясти їх на ноги. Батіг засвистів і удари немилосердно посипались на спини собакам. Торнтон стиснув зуби. Солекс перший насилу звівся на ноги, за ним Тік і Джо, що скавучав з болю. Пайк одчайдушно силкувався встати, двічі він падав і тільки за третім разом ноги його не підкосилися. Але Бек навіть не рухався і все лежав там, де й упав. Батіг шмагав його, та він і не скавулів. Разів кілька Торнтон ніби поривався був щось сказати, але передумував. Тільки очі йому стали вогкі, а що батіг усе-таки свистів, він зірвався з місця й нерішуче пройшовся вперед і назад.

Це вперше Бек виявив непокору, і цього було доволі, щоб довести Гела до сказу. Він кинув батога і взявся за дрючка. Але Бек не поворухнувся навіть під градом цих важких ударів. Він, як і його товариші, ще мав сили стільки, щоб звестись на ноги, однак свідомо вирішив не вставати. Він невиразно передчував якесь неминуче нещастя. Це передчуття з’явилось у нього ще тоді, як він витягував санки на берег, і вже не полишало його. Цілий день він відчував під ногами тонкий ненадійний лід і наче нюхом знав, що біда насувається, що вона там, на річці, куди господар хоче його вигнати, і відмовлявся рушити з місця. Він так вимучився й знесилів, що не дуже й допікали його удари. Але вони все падали на нього, і маленька іскра життя, що тліла в ньому, почала поволі пригасати. Він зовсім онімів. Звідкілясь ніби здалеку він чув, що його б’ють, але відчуття болю вже зникло. Він ледь-ледь усвідомлював, що дрючок колотить його по тілі. Та це вже й не його тіло, воно наче десь далеко від нього.

Нараз у Джона Торнтона вихопився якийсь мало не звірячий крик, і він кинувся на чоловіка з дрючком. Гела збило з ніг, немов на нього впало зрубане дерево. Мерседес скрикнула. Чарлз дивився все так само тужливо, витирав сльозаві очі і не пробував підвестись, задубілий тілом.

Джон Торнтон стояв коло Бека й силкувався опанувати себе. Така лють його пойняла, що він слова не міг вимовити.

— Коли ти ще раз удариш собаку, я порішу тебе! — нарешті сказав він, відсапуючись.

— Собака мій! — крикнув Гел, встаючи й витираючи кров з губ.— Забирайся геть, а то тут тобі й капець! Мені треба в Доусон.

Але Торнтон усе стояв коло Бека й не виявляв жодного бажання забиратися геть. Гел витяг свого довгого мисливського ножа. З Мерседес сталась істерика, вона закричала, заплакала й зареготала разом. Торнтон топорищем вибив ножа Гелові з рук і вдарив його ще раз по пальцях, коли той хотів його підняти. Потім сам нахилився, підняв ножа й перетяв Бекові посторонки.

Гелові враз пропала охота битись. Бо тут ще звалилася на руки йому — вірніше, на плечі — сестра, та й напівживий Бек однаково був ні до чого, бо вже не міг тягти санок.

За кілька хвилин санки, проте, вже спустилися з берега на лід і подалися вперед. Гел ішов спереду біля жердини. Чарлз волікся ззаду, а Мерседес сиділа на поклажі. Бек підвів голову й подивився їм услід. Пайк був за передовика, Солекс за корінного, а між ними Джо та Тік. Усі четверо кульгали й спотикалися.

Торнтон, ставши навколішки, обережно обмацував Бека своїми грубими руками, щоб переконатись, чи нема поламаних кісток. На щастя, всі кістки були цілі, він тільки був украй знесилений і вкритий рубцями, а де — то й ранами після дрючка. Санки вже від’їхали на чверть милі. Чоловік і собака стояли на березі й дивились, як вони сунулися кригою. Раптом задня частина санок спустилася, наче пірнула у вимоїну, а жердина з Гедом, що вчепився в неї, високо майнула в повітрі. До них долинув крик Мерседес, і вони побачили, що Чарлз відразу повернув назад, але не встиг ступити й кроку, як лід завалився під усіма ними. Люди й собаки разом із санками зникли. На блискучій поверхні річки зачорніла величезна пролизина. Зимовому шляхові — край.

Торнтон і Бек зирнули один на одного.

— Бідолашний собачаро! — промовив чоловік, і собака лизнув йому руку.

VI. З любові до людини

Коли в грудні Джон Торнтон повідморожував був собі ноги, товариші влаштували його тут якнайкраще, щоб він піддужав, а самі пішли далі проти води заготовляти для Доусона колоди, які плотами сплавляли по річці. Торнтон ще трохи кульгав, коли він порятував Бека, але як потепліло, поволі перестав кульгати. Бек також виходився, хоч дуже помалу. Довгими весняними днями лежав він на березі, дивився, як біжить вода, і лінькувато слухав пташиних співів та гомону весни.

Спочинок — річ надто приємна після трьох тисяч миль важкої дороги. І, кажучи правду, поки Бек підчунював, і загоювались йому рани, міцніли м’язи, м’ясо наростало на кістках,— він ставав чимраз ледачіший. Але тут усі вони, — і Бек, і Торнтон, і Скіт, і Ніг,— ледакували, сподіваючись плоту, що мав їх приставити в Доусон. Скіт, маленька сука з породи ірландських сетерів, незабаром заприятелювала з Беком, що, бувши в тяжкому стані, не мав сили відштовхнути її. Скіт мала справжній лікарський хист, що часом трапляється між собаками. Вона, як та кицька кошенят, вилизувала й зализувала Бекові рани. Щоранку, коли Бек поснідав, вона приходила й сумлінно виконувала свої доброхітні обов’язки, аж урешті Бек призвичаївся до цього так само, як і до Торнтонової уваги. Ніг також приязно до Бека ставився, хоч і стриманіш. Це був великий чорний пес, безмірно добродушливий, з веселими очима,— покруч дойди та вловчого собаки.

Бек дивувався, що ті собаки не виявляли до нього ніякої заздрості. Вони ніби ділилися з ним приязню та дбайливістю Торнтона. Коли Бек оклигав, вони стали затягати його у всякі забави. Іноді й сам Торнтон не витримував і приєднувався до них. Отак поволі виходившись, Бек почав ніби нове життя. Любов, щира й палка любов, уперше охопила всю його істоту. Нічого такого він не відчував навіть у судді Міллера, в сонячній долині Санта-Клара. З суддіними синами він товаришував, ходив з ними на влови й бродив по околицях; суддіними внуками він опікувався, відчуваючи свою зверхність; до самого судді Міллера в нього була приязнь, зв’язана з почуттям власної гідності. Але тільки Джон Торнтон розбудив у ньому любов, палку, гарячкову любов та обожнювання, що межувало з божевіллям.

Цей чоловік врятував йому життя,— це вже одне чогось варте, та далеко важливіше, що він виявився ідеальним господарем. Інші люди також дбали за собак, але робили це з обов’язку або з практичних міркувань. А він дбав за них як за власних дітей просто тому, що інакше не міг. Для них у нього завжди знаходилось ласкаве слово, і часом він довго просиджував і розмовляв з ними (він називав це «базікати»), відчуваючи таку саму втіху з цієї розмови, як і вони. У нього був звичай брати Бекову голову в руки, притулятися до неї чолом і похитувати нею з боку в бік, обзиваючи Бека всякими лайливими словами, що їх Бек сприймав як пестливі. Бек не знав більшої радості, як ці грубуваті обійми й ця лайка. Він відчував у такі моменти, що серце йому мало не вискочить з грудей від щастя. І коли Торнтон пускав його, він схоплювався на рівні ноги і, усміхаючись на всю пащеку, захватно дивився на господаря, а горло стискалося від надміру почуттів, що він не міг їх висловити. Він застигав так на місці, а Торнтон промовляв з повагою: «Боже! Тільки що слова йому не дано!»

Бек мав також свій звичай виявляти любов. Він хапав зубами Торнтона за руку й міцно стискав, аж надовго залишалися сліди від його зубів. Але так само, як Бек розумів, що лайка була від любові, так і чоловік розумів, що це вдаване кусання — пестощі.

← Назад | На початок | Вперед →
Рейтинг: 0.0 з 5 (0 голос.)
Оцінити:   
up