Поклик предків (сторінка 3)

Проте найбільше Бек виявляв свою любов німим обожнюванням. Він не тямив себе від щастя, коли Торнтон гладив його чи розмовляв з ним, але сам ніколи не запобігав ласки. Скіт звичайно совала носа під руку Торнтонові й штовхала його, щоб він погладив її, Ніг любив класти голову йому на коліна, а Бек обожнював його здалеку. Він міг годинами лежати біля Торнтонових ніг і, не зводячи очей, дивитись йому в лице і пильнувати кожен хвилевий його вираз і кожен рух. А коли йому траплялось іноді лежати трохи віддалік, збоку чи ззаду від господаря, він і тоді не зводив очей з нього, стежачи за кожним рухом. І такий був близький зв’язок між ними, що пильний погляд Беків примушував Торнтона озиратись і мовчки дивитись на собаку, і один бачив в очах у другого найтепліші почуття.

Довго ще після свого порятунку Бек непокоївся, коли Торнтона не було близько. Коли той виходив з намету, Бек ішов за ним услід, аж доки він вертався назад. У собаки багато змінилось господарів тут, на Півночі, і він, уважаючи, що постійних господарів не буває, боявся, що й Торнтон зникне з його життя, як зникли Перро, Франсуа, шотландець. Навіть уві сні цей страх не кидав його. Не раз він прокидався серед ночі і, тремтячи з холоду, скрадався до намету й довго прислухався до дихання свого господаря.

Але поруч із цією великою любов’ю до Торнтона, що наче мала б улагіднити й цивілізувати його, в ньому не завмерли й спадкові риси первісного звіра, розбуркані Північчю. Його відданість і обожнювання далися йому від цілих віків життя при людському вогнищі, але він зберіг і дикість та лукавство ще з давніших часів. Скорше це був дикий звір, що прийшов з пустелі до вогнища Джона Торнтона, ніж собака з лагідного Півдня, нащадок багатьох свійських поколінь. Через свою велику любов до цього чоловіка він би ніколи нічого в нього не вкрав, однак і хвилини не вагався б зробити це в чужому таборі, та ще й так хитро, що нізащо б його не зловили. На голові й на тілі в нього було безлік слідів собачих покусів, гризся він так само запекло, але тепер більш обмірковано. З Нігом та Скіт він не сварився — вони були дуже добродушні, а до того ще належали Джонові Торнтону. А чужий собака, однаково якої породи і хоч який сміливий, мусив або визнати першенство Бека, або на смерть гризтися із страшним ворогом. Бек був нещадний. Він добре затямив закон дрючка й зубів, умів використовувати все, що давало йому якусь перевагу, і завжди рішав ворога, засудженого на смерть. Він багато дечого навчився в Шпіца та в інших собак, поштових і поліційних, і знав, що середини бути не може. Він або переможець або переможений; усякий вияв милосердя — це ознака кволості. У первісному житті його не знали, тоді його вважалося за боягузтво, і воно мало фатальні наслідки. Убий, або тебе вб’ють, з’їж, або тебе з’їдять — такий був закон, і Бек без вагання улягав цьому законові, що промовляв до нього з відхлані віків.

Бек був старший за себе самого, старший за свій вік. У ньому минуле стикалося з теперішнім, і він скорявся потужному ритмові вічності, цим голосам минулого й теперішнього, що заступали одне одного, як припливи й відпливи, як пори року. Він сидів коло багаття Джона Торнтона, цей собака з широкими грудьми, з білими іклами й густою шерстю,— а за ним мріли тіні численних поколінь собак, напіввовків і вовків, пожадливих і ненажерливих. Разом з Беком вони їли м’ясо, що йому давали, задовольняли спрагу, прислухалися і пояснювали йому, що значить гомін дикого життя з лісу. Вони завдавали йому настрої, підказували вчинки, засинали з ним, як він лягав спати, снили разом із ним сни і самі проходили йому перед очима у сні.

Ці тіні настирливо вабили його за собою, і що не день людина з своїми вимогами відходила все далі й далі від Бека. З надр лісу линув до нього поклик, загадковий і звабливий, і Бек відчував, як щось його жене від багаття і втолоченої землі, що він повинен бігти в гущавину лісу на цей поклик, кудись у далечінь, невідомо куди й навіщо. Та він і не розважав, куди й навіщо,— занадто-бо владний був поклик з глибин лісових. Але щоразу, як Бек опинявся в зеленому присмерку лісу, на невтолоченій землі, любов до Торнтона брала гору, і він вертався назад до вогнища.

Тільки Торнтон і утримував його. Інших людей для Бека не існувало. Випадкові подорожні могли його хвалити й пестити — він був зовсім байдужий, а як хто занадто надокучав, він уставав і йшов геть. Коли Торнтонові товариші, Ганс і Піт, прибули на довгожданому плоту, він спершу не помічав їх, аж доки зрозумів, що це люди, близькі його господареві,— але й тоді він тільки терпів їх, приймаючи їхню увагу до себе з таким виглядом, ніби чинив їм ласку. Піт і Ганс були такої ж широкої натури, що й Торнтон. Вони були близькі до землі, через те просто думали і ясно бачили. І ще до того, як пліт завернув у бистрину коло Доусонського тартака, вони зрозуміли Беків характер і не нав’язувались приятелювати з ним, як з Нігом та Скіт.

Але любов Бека до Торнтона все росла й росла. Він тільки йому одному дозволяв у літній подорожі нав’ючити собі на спину клунка, і не було нічого в світі, чого б він не зробив з його наказу. Одного разу Торнтон і його товариші спродали в Доусоні плота, на вторговані гроші накупили всяких припасів і вийшли до верхоріччя Танани. В дорозі вони зупинились перепочити на одній скелі, що простовисно підіймалась над урвищем у триста футів. Торнтон сидів над краєм скелі, а поруч за його плечем був Бек. Раптом Торнтонові спала божевільна думка — він сказав товаришам, що зараз спробує одну річ.

— Беку, скачи! — крикнув він, показуючи простягненою рукою на прірву.

Ту ж мить Бек кинувся вперед, Торнтон схопив його над самим крайчиком, а Піт і Ганс насилу відтягли їх обох у безпечне місце.

— Щось надзвичайного! — сказав Піт, трохи відсапавшись.

Торнтон похитав головою.

— Ні, це чудово, але разом і страшно. Ви повірите, іноді мені аж боязко стає.

— Не хотів би я бути на місці того, хто займе тебе при ньому! — дійшов висновку Піт, киваючи головою на Бека.

— І я також, далебі! — додав Ганс.

Не минуло й року, як слова Літові цілком справдились. Це трапилось у Серкл-Сіті. Чорний Бартон, лихий і нестриманий чоловік, зітнувся в барі сваритися з якимсь новаком, а добродушливий Торнтон устряв їх розборонити. Бек, як звичайно, лежав у кутку і, поклавши морду на лапи, стежив за кожним рухом свого господаря. Бартон, ні слова не кажучи, з усіх сил відштовхнув Торнтона. Той відлетів і не впав через те тільки, що встиг схопитися за поруччя прилавка.

Тут з кутка долинуло щось — не виття й не гавкіт, а дикий рев,— і присутні побачили, як Бек, витягшись на всю свою довжину, скочив у повітря й кинувся до горла Бартонові. Чоловік інстинктивно, затулюючи горло, простяг руку, але не встояв на ногах і перекинувся разом із собакою. Бек випустив руку, і Бартон не встиг затулити горло руками, як він уже вгородив у нього зуби. Тут втрутились глядачі, і Бека відтягли. Поки лікар утамовував потерпільцеві кров і зав’язував рану, він шалено гарчав і ходив туди-сюди, ладен знову кинутись, якби його не відганяли дрючками. Не сходячи з місця, золотошукачі влаштували збори, де було визнано, що пес мав підстави роззлоститись, і його виправдали. Відтоді слава про Бека розійшлася по всіх усюдах на Алясці.

Пізніше, восени того ж таки року, він урятував Торнтонові життя в зовсім інших обставинах. Усі троє товаришів перетягали довгого вузького човна через небезпечні пороги на Сороковій Милі. Ганс і Піт ішли берегом, сповільнюючи ходу човна за допомогою тонкого манільського мотуза, якого вони чіпляли то до одного дерева, то до другого, а Торнтон сидів у човні, кермував, упираючись у річкове дно жердиною, і кричав товаришам, що їм треба робити. Бек був на березі, ішов упорівень з човном, не спускаючи тривожного погляду з господаря.

Човен підплив до дуже загрозливого місця. Ціла купа підводного каміння, ледве вкритого водою, вганялась далеко в річку. Ганс попустив мотуза і, поки Торнтон жердиною обережно проводив човна поміж камінням, кинувся бігма вперед, щоб притягнути його мотузом, коли човен обійде скелі. Човен вибрався із тіснини і прудко помчав за водою. Ганс мотузом зупинив човна, але зробив це так раптово, що човен перекинувся догори дном і так підпливав до берега, а Торнтона бистрінь зараз же понесла до найнебезпечнішої частини порогів, де вода вирувала і звідки жоден плавець не здолів би випливти.

У ту ж мить Бек був уже в воді. За триста ярдів від берега, серед страшного виру, він наздогнав Торнтона і, відчувши, що той вхопився йому за хвіст, повернув до берега, загрібаючи лапами скільки сили. Але не так вони наближались до берега, як їх зносило вниз, і вони вже чули погрозливий рев води звідти, де шалена бистрина розбивалася бризками й піною об скелі, що стриміли з води, наче зуби велетенського гребеня. Коло останнього прикрого порога вода мчала з дикою швидкістю, і Торнтон зрозумів, що йому не дістатись до берега. Він налетів на одну скелю, боляче вдарився об другу, тоді його з страшною силою жбурнуло на третю. Випустивши Бека, він ухопився обома руками за її слизький верх і, напружуючи голос, щоб перекричати ревіння води, гукнув:

— Пливи, Бек! До берега!

Хоч як скажено впирався Бек, течія зносила його вниз і він не міг повернутись. Почувши двічі повторений господарів наказ, він піднявся над водою, високо держачи голову, ніби для того, щоб востаннє глянути на господаря, і покірливо повернув до берега. Гансові й Літові пощастило витягти його, коли він уже знесилів і починав захлинатися.

Знаючи, що лише кілька хвилин можна втриматися за слизьку скелю, коли навкруг страшна прудкотеча, Ганс і Піт чимдуж побігли берегом вище за те місце, де висів Торнтон. Там вони обв’язали Бекові шию й плечі мотузом так, щоб він не заважав йому дихати й пливти, і спустили пса в річку. Він сміливо кинувся вперед, але не в саму середину бистрини. Він пізно побачив свою помилку, коли вже зрівнявся з Торнтоном і міг за яких п’ять-шість вимахів дістатись до скелі, а течія його проносила далі вниз.

Бачивши це, Ганс відразу шарпонув мотуза й став його замотувати так, ніби він тяг човна, а не живу істоту. Бек був у самій бистрині, як мотуз потяг його під воду. Коли його підняли, він уже напівзахлинувся водою,— Піт і Ганс мусили відкачувати його. Похитуючись, він звівся на ноги, але зараз же знов упав. Цю мить з річки долинув ледь чутний Торнтонів голос. Слів не можна було розібрати, та вони зрозуміли, що він загибає. На Бека господарів голос уплинув, як електричний струм. Він скочив на рівні ноги й поперед людей побіг до того місця, де його спускали в воду.

Знову на нього нав’язали мотуза і спустили в річку. Він хутко поплив просто насеред річки. Один раз він не розрахував добре, вдруге це вже не трапиться. Ганс рівномірно розмотував мотуза, а Піт стежив, щоб він не плутався. Бек усе плив уперед. Опинившись на одній лінії з Торнтоном, він повернув і з швидкістю кур’єрського поїзда помчав до скелі. Торнтон побачив собаку, і коли Бек ударився об нього з усією силою тої бистрини, що його несла, обіруч схопився за кудлату шию. Ганс обернув мотуза навколо дерева, і Торнтон та Бек пірнули в воду. Задихаючись, ковтаючи воду, то собака під людиною, то людина під собакою, воліклися вони по скелястому дну, їх било об каміння й корчі, і так видобулися вони на берег. Прийшовши до тями, Торнтон побачив, що лежить долічерева поперек колоди, принесеної річкою, а Ганс із Пітом старанно відкачують його, повертаючи з боку на бік. Перший його погляд був до Бека. Ніг жалібно вив над його непорушним тілом, а Скіт вилизувала йому заплющені очі й мокру морду. Ставши на ноги, Торнтон, сам увесь подряпаний і побитий, уважно обдивився Бека і виявив, що в нього зламано три ребра.

— Нічого не вдієш,— сказав він.— Доведеться тут отаборитись.

І вони таки отаборилися, і прожили там, аж доки ребра Бекові позростались досить, щоб він міг мандрувати далі.

А цієї зими в Доусоні Бек учинив новий подвиг, не такий, може, й героїчний, але після цього слава про Бека залунала ще голосніше по Алясці. Цей подвиг, крім того, дуже був доречний Торнтонові та його товаришам: він дав їм засоби купити все потрібне справилля, щоб вирушити в давно омріяну подорож на незайманий Схід, куди ще не заходили шукачі золота. Якось у таверні «Ельдорадо» зайшла випадкова розмова про собак; кожен похвалявся своїми улюбленцями. Всі знали Бекову славу й стали говорити найбільше про нього; Торнтонові доводилось його боронити. Не минуло й півгодини, як один сказав, що його собака може зрушити з місця й повезти санки з вантажем у п’ятсот фунтів. На це другий заявив, що його собака потягне й шістсот фунтів, а третій похвалявся своїм собакою, що він, мовляв, повезе цілих сімсот.

— Та це все дурниці,— промовив Торнтон.— От Бек візьме й тисячу фунтів!

— Зрушить з місця? Іще й протягне ярдів сто? — спитав Метьюсон, король Бонанзи, що оце похвалявся сімастами фунтами.

— Зрушить з місця й протягне ярдів сто,— спокійно підтвердив Торнтон.

— Гаразд,— заговорив Метьюсон повагом, так, щоб кожен добре чув.— Ставлю тисячу доларів, що він цього не зробить. Ось! — він жбурнув на прилавок гамана з золотим піском, завбільшки як болонська ковбаса.

Усі мовчали. Ото вклепався Торнтон із своєю похвальбою, якщо це, звісно, була похвальба! Він відчув, що кров гарячою хвилею збіглась йому до лиця: і як це в нього вискочило?! Він не певен був, чи справді Бек здоліє витягти тисячу фунтів. Адже ж півтонни! Він і сам жахнувся. Він вірив у Бекові сили й не раз припускав, що він годен і такий вантаж потягти, але можливість цього ніколи не стояла перед ним так близько, як зараз, коли на нього мовчки, з вичікуванням дивились очі цілого десятка чоловік. А до того ж тисячі доларів не було ні в нього, ані в Піта й Ганса.

— За дверима стоять мої санки. На них двадцять мішків борошна по п’ятдесят фунтів у кожному,— затято мовив далі Метьюсон.— Можете скористатися з них.

Не знаючи, що сказати, Торнтон мовчав і непевно переводив погляд з одного на другого, ніби загубивши пасмо думок і намагаючись знову його схопити. Очі його спинились на обличчі Джіма О’Браєна, короля Мастодонту, з яким він здавна приятелював. І він нараз вирішив зробити те, про що перед хвилиною й не думав.

— Можеш позичити мені тисячу? — спитав він майже пошепки.

— Певна річ! — І О’Браєн поклав свого повного гамана поруч із Метьюсоновим.— Хоч я й мало надії маю, Джоне, щоб твій пес міг таке зробити,— додав він.

«Ельдорадо» спустіло, всі висипали подивитись на спробу. За картярськими столами також нікого не лишилось — кожному кортіло побачити, хто виграє заклад, а декотрі то й самі ще закладалися. Кількасот чоловіка в хутрах та рукавицях обступили санки. Навантажені тисячею фунтів борошна, санки стояли тут уже зо дві години, а що був добрий мороз, шістдесят градусів під нулем, то полозки щільно попримерзали до втоптаного снігу. Билися в заклад двоє проти одного, що Бек санок навіть не зрушить з місця. Тоді засперечалися, що розуміти під виразом «зрушити з місця».

О’Браєн доводив, що Торнтон має право повирубувати полозки з льоду, а Метьюсон наполягав, що Бек сам повинен зрушити санки так, щоб вони відірвалися від льоду. Більшість свідків підперли Метьюсона. Тепер уже билися в заклад три проти одного, що Бек не зрушить санок.

Цього закладу, однак, ніхто не приймав: не було й жодного, хто б вірив аж у таку силу Бекову. Сам Торнтон, що так поквапився прийняти виклик, далеко не був певен. Що більше він дивився на важкі санки,— ось вони, перед очима,— та на запряг із десятьох собак, тут-таки на снігу, то неможливішим здавалось завдання для Бека. Метьюсон тішився наперед.

— Три проти одного! — ознаймив він.— Кладу ще одну тисячу, Торнтоне! Що ви скажете?

На лиці Торнтоновім можна було прочитати сумнів, але в ньому прокинувся вже той запал гри, що ні на що не зважає, нічого не бачить неможливим і глухий до всього, крім голосу змагання. Він гукнув Ганса й Піта. Тоненькі в них були гамани, усі втрьох вони набрали тільки двісті доларів. Їм щастя звернуло з круга останнім часом, і то була вся їхня готівка, проте вони, не вагаючись і хвилини, поставили ці гроші проти Метьюсонових шестисот доларів.

Випрягли з санок усіх десятеро собак, а замість них запрягли одного Бека в його власній збруї. Загальне збудження передалось і йому — він ніби відчував, що повинен зробити для Торнтона щось дуже важливе. Коли він з’явився, глядачі в захваті зашепотілися. Бек мав чудовий вигляд — жодного зайвого золотника товщі. Сто п’ятдесят фунтів його ваги — то були самі м’язи. Довга шерсть лисніла шовком, на шиї й на плечах скидалася на гриву, і навіть коли він був спокійний, вона при кожному рухові настовбурчувалась, ніби від зайвини життьової сили ворушилася й відживала кожна волосина. Широкі груди й важкі передні лапи були в гармонійній пропорції з усім тілом, м’язи тугими клубками видавалися під шкурою. Декотрі з глядачів, обмацавши їх, казали, що вони ніби з заліза. Билися в заклад уже тільки два проти одного.

— Ну й ну, добродію! — пробурмотів один з нової династії, король Скукумського приступку.— Даю вам за нього вісімсот, добродію... І то, завважте, перед спробою. Вісімсот ось за такого, як він є.

Торнтон тільки головою похитав і підступив до Бека.

— Е, не підходьте! — запротестував Метьюсон.— Хай він сам, тоді буде чесна гра!

Юрба примовкла, чулися тільки де-не-де голоси окремих аматорів битися в заклад, що марно пропонували два проти одного. Бек був пречудова тварина, всі це визнавали, але двадцять мішків по п’ятдесят фунтів виглядали занадто переконливо, щоб мати бажання розв’язувати гамани.

Торнтон укляк поруч Бека, взяв його обома руками за голову й притулився сам щокою. Він не став грайливо сіпати його, як завжди, або в жарт лаяти. Він тільки тихенько прошепотів йому на вухо: «Коли любиш мене, Бек, коли любиш!» — та й годі. Бек, насилу стримуючи свій порив, скавучав.

Юрба з цікавістю дивилась на них. Видовище це скидалося на якесь чаклування. Коли Торнтон підвівся, Бек схопив зубами його за руку в рукавиці, стиснув її і поволі, з неохотою, випустив. В такий спосіб він виявляв свою любов. Торнтон відійшов далеченько назад.

— Ну, Бек! — наказав він.

Бек натягнув посторонки, потім попустив їх на декілька дюймів. Це була його давня звичка.

— Гайда! — різко пролунав серед напруженої тиші Торнтонів голос.

Бек трохи повернув праворуч, кинув уперед усі свої півтораста фунтів, натягнув посторонки й раптом став. Вантаж ворухнувся, під полозками затріщав лід.

— Ще! — знову крикнув Торнтон.

Бек повторив маневр, повернувши цього разу ліворуч. Полозки заскрипіли. Санки трохи схитнулись, і полозки продряпали кілька дюймів по снігу. Вони віддерлись від льоду. Люди дивилися, затамувавши подих.

— Тепер вперед, Бек! — пролунав різкий, як постріл з револьвера, короткий наказ.

Бек рвонувся, і посторонки напнулися. Усе тіло Бекове страшенно напружилось, і м’язи, як живі, забігали під шовковистою шкурою. Мало не припадаючи до снігу широкими грудьми, він витяг уперед і низько нахилив голову, а ноги його скажено працювали, вибиваючи дві рівнобіжні борозни в твердому втоптаному снігу. Санки хитнулися, затремтіли й уже ніби рушали. Тут Бек послизнувся одною лапою, і в юрбі хтось аж ойкнув. Санки, проте, шарпаючись поштовхами, вже підсунулись на півдюйма... тоді на дюйм.... на два дюйми... Незабаром поштовхи послабшали, санки набирали швидкості, Бек підхопив їх, і вони посунулись рівно й гладко.

Люди, що стояли, роти пороззявлявши, нарешті звели дух, навіть забувши, що хвилину перед тим вони затамували подих. Торнтон біг за санками й підбадьорював Бека короткими веселими слівцями. Відстань виміряли раніше, і, коли Бек наблизився до купи дров, що позначала сто ярдів, з юрби пролунали вигуки захвату. Далі вони перейшли в якийсь рев, коли Бек минув дрова і спинився з наказу. Усі, й навіть сам Метьюсон, неначе пошаліли. Шапки й рукавиці летіли вгору. Люди тиснули руки одне одному, байдуже, знайомі вони чи ні, говорили всі разом, не слухаючи одне одного.

Торнтон став навколішки поруч Бека і, притулившись головою йому до голови, похитувався з ним туди й сюди. Ті, що підбігли до них, чули, як він любовно й ніжно, довго та палко лаяв собаку.

— Ну й ну, добродію! — бурмотів король Скукумського приступку.— Даю вам за нього тисячу... Чуєте, тисячу! Тисячу двісті, добродію!

Торнтон звівся на ноги. Очі йому були мокрі, по щоках текли сльози.

— Ні! — сказав він скукумському королеві.— Я не хочу. І йдіть ви к бісу, добродію! Більше нічого не маю вам сказати.

Бек схопив Торнтона зубами за руку, а той знову став сіпати його. Всі глядачі, неначе зрушені спільним одним поштовхом, чемно відійшли осторонь, щоб не заважати.

VII. Потужний поклик

За п’ять хвилин Бек заробив тисячу шістсот доларів і цим допоміг Торнтонові з товаришами сплатити деякі борги й вирушити на Схід шукати казкового розсипища золота. Історія цього загубленого розсипища така сама давня, як і історія цієї країни. Чимало людей шукало його, але пощастило небагатьом, і далеко більше було таких, що ніколи не вернулися. Трагедія й тайна повивали це загублене родовище. Ніхто не знав, як звався той, хто натрапив на нього перший. Навіть найдавніші перекази його імені не згадували — відомо тільки, що там стоїть і досі напівзруйнована стара хатина. Були такі, що перед смертю заприсягались, наче бачили й цю хатину, й розсипище, і підсилювали свої слова, показуючи такі самородки, яких не траплялось ніде на всій Півночі.

Але ще жодній людині не поталанило здобути тих скарбів, а мертві — були мертві. Отже Торнтон, Піт і Ганс подалися шукати тієї хатини. З Беком та ще з шістьма собаками вони попростували незнаною дорогою на схід, туди, де стількох людей перед ними завела надія і звідки стільки людей не вернулося зовсім. Проїхавши санками сімдесят миль по Юкону проти води, вони повернули ліворуч на річку Стюарт, минули Мейо та Макквещен і вийшли до верхоріччя Стюарту, де він уже маленьким струмочком в’ється між скелями гірського пасма, що тягнеться цілим континентом.

Джон Торнтон небагато вимагав від людини і від природи і не боявся пустелі. Узявши щупку солі й рушницю, він заходив, бувало, в саму глушину, туди, куди його кортіло, і блукав там скільки сам хотів. Як справжній індіянин, він ніколи не поспішав, живився дичиною, а коли її не було — не турбувався, ішов далі, знов-таки, як той індіянин, і певен був, що не зараз, то згодом, а конче на неї натрапить. І тепер, рушивши в далекий безлюдний край, вони везли на санках, головне, всяке потрібне приладдя та зброю, а меню їхнє складалося з дичини, і план дій розраховано було на неозначений час.

Для Бека були великою втіхою і полювання, і рибальство, і незнайома ця земля. Подеколи вони йшли цілими тижнями, день крізь день, тоді десь отаборювались, і собаки знов цілими тижнями ледакували, а люди розморожували замерзлий нарінок і без кінця-краю промивали його біля вогню в ночовках, шукаючи золота. Часом вони голодували, а коли то й розкошували в їжі — все залежало від полювання.

Настало літо. Прив’язавши вантаж на спини, люди й собаки перепливали плотами голубі гірські озера і пливли невідомими річками то за водою, то проти води, в непевних човнах, що вони самі випилювали із стовбурів дерев.

Місяць по місяцю блукали вони недослідженою землею, де не видно було людського сліду, але де колись людина жила, якщо вірити в існування Покинутої Хатини. У межигір’ях проймали їх сніговії, на голих верхів’ях на межі вічних снігів вони тремтіли з холоду під полярним сонцем; у літніх долинах на них нападали хмари мошви, а в тіні льодовиків вони збирали суниці й квіти — такі, яких не скрізь і на Півдні знайдеш.

Осінь спобігла їх у таємничій країні озер, сумовитій і мовчазній, де колись дичина була, але тепер ніяких ознак життя не лишилось, де шугали холодні вітри, де хвилі з тихими скаргами набігали на безлюдні береги, а в захищених кутках лежали купи криги.

На другу зиму шукали вони слідів людей, що задовго до них тут проходили. Несподівано для себе вони натрапили в лісі на стежку, дуже давню, протоптану поміж деревами, і зраділи, що вона приведе їх до Покинутої Хатини. Але стежка так само несподівано слизла, як і почалась. Хто її протоптав і для чого, так і зосталося загадкою. Іншим разом надибали вони рештки мисливського куреня. Там ще збереглося лахміття з погнилих укривал, і серед них Торнтон знайшов кремінну рушницю з довгою цівкою. Він знав, що це рушниця Компанії Гудзонової затоки ще з тих далеких часів, коли за таку зброю давали такої ж висоти стос щільно складених бобрових шкурок. Але це було й усе. Ніякого натяку на те, хто був той чоловік, що поставив куреня й покинув серед укривал свою рушницю.

Знову настала весна. Покинутої Хатини вони так і не знайшли, але’ натрапили, нарешті, на багате поверхневе розсипище. У тій широкій долині було стільки золота, що, коли його промивали, воно виблискувало, немов жовте масло на дні ночовок. Далі мандрівники не пішли. День роботи давав їм на тисячі доларів піску та самородків. Вони працювали день у день і складали золото в мішки з лосячих шкур, по п’ятдесят фунтів кожен. Ці мішки наче стоси дров лежали біля куреня, сплетеного з ялинового гілля. Люди працювали як скажені, дні летіли, як уві сні, а скарбів усе більшало.

Собакам нічого було робити,— тільки інколи приносити дичину, що настріляє Торнтон, і Бек цілими годинами куняв коло вогнища. Дедалі частіше стало приходити до нього привиддя волохатого коротконогого чоловіка. Мружачись на вогонь, Бек в уяві блукав із ним у якомусь іншому, далекому світі.

У тому світі найбільше було страху. Коли волохатий чоловік спав біля вогнища, засунувши голову між коліна й затуливши її руками, Бек бачив, що він непокоїться вві сні, здригається, а прокинувшись, із жахом тупить очі в темряву й підкидає свіжого хмизу в огонь. Іноді вони йшли вдвох на морський берег. Волохатий чоловік збирав м’якуни і їв їх, злякано озираючись на всі боки, ладний бігти, як вітер, при найменшій небезпеці. Коли вони були в лісі, то нишком скрадалися між деревами,— волохатий чоловік спереду, Бек за ним. Обоє обережні й чуйні, вони однаково роздимали ніздрі, ворушили вухами й насторожували їх. Чоловік мав такий самий гострий слух і такий самий нюх, як і Бек, але до того ще вмів видиратися на дерева й пересуватися по них, як по землі. Розгойдуючись на руках, він перекидався з гілки на гілку, часом на дванадцять футів, і ніколи не промахувався і не падав. Чоловік почував себе на дереві так само вільно, як і на землі, і Бекові невиразно згадувались ночі, коли він чатував унизу, а волохань спав, уклублившись серед гілля й міцно за нього тримаючись.

З цими Бековими привидженнями разом поставав і загадковий поклик із самих надрів лісу. Він наганяв на нього якусь невиразну тривогу, розбуркував дивні бажання, незрозумілу солодку радість і нездоланний порив до чогось невідомого. Іноді, слухаючись цього поклику, Бек біг у ліс, шукав там його, наче це була якась річ, і брехав,— то сердито, то лагідно, як до настрою. Він закопувався носом у свіжий лісовий мох або в чорну землю, що з неї росла висока трава, і пирхав з радості, вдихаючи ці смаковиті пахощі. Або годинами вилежував, згорнувшись і причаївшися за поваленим деревом, порослим губкою, і з широко розкритими очима й нашорошеними вухами прислухався й стежив за всім, що ворушилось навколо. Може, він сподівався, що йому пощастить зловити цей незрозумілий поклик? Але він несвідомо робив це: він тільки відчував, що мусить, більше нічого він не розумів.

Часами його опановував якийсь непереможний потяг. Він лежав десь у таборі, спокійно куняючи на сонці, і враз підводив голову, наструнчував вуха, пильно прислухався, а тоді поривавсь на ноги й мчав усе далі й далі, лісовими хащами і галявинами, вкритими пучками зілля. Подобалось йому бігти висхлим коритом якого струмка або, тихенько скравшися, стежити за життям пташок у лісі. Бувало, цілий день він пролежував, причаївшись у кущах, і дивився на куріпок, що лопотіли крильми, перелітаючи з місця на місце, або поважно походжали в траві. Але найбільше йому було до душі бігти лісом у присмерку літньої ночі, слухати сонний шелест дерев, читати лісові звуки, як людина читає книгу, і шукати оте загадкове щось, що кличе його й вабить безнастану вві сні й наяву.

Якось уночі він прокинувся раптом, ніби його хтось штовхнув, і звівся на ноги. Очі йому палали, ніздрі здригались і шерсть наїжилась, як та щетина. З лісу чувся поклик — чи тільки один голос із того поклику багатоголосого — чіткіший і виразніший, ніж досі. Бриніла одна довга нота, ніби безнастанне квиління, подібне, а разом і не подібне, до виття собаки-кудлача. Бек пізнав цей голос — він чув його раніше й давно вже. Він вибіг з сонного табору, шаснув до лісу й тихенько, як тінь, зник у ньому. Що далі в гущавину, то виразніше лунав поклик, усе більше нащулювався Бек і повільнішою ставала його хода. Аж ось він виглянув на галявину й побачив там великого худого вовка, що сидів, піднявши морду до неба, і вив.

Бек не ворушився, але виття враз стихло: вовк почув його. Бек вийшов з-поміж дерев, зіщулившись усім своїм тілом і далеко витягши хвоста. Він ступав, припадаючи до землі, так ніби закрадався. У кожному його рухові була й погроза, і намір сприятелюватись або, радше, пропонування миру, як то звичайно буває, коли збираються двоє хижаків. Але вовк, побачивши пса, кинувся бігти. Бек широкими стрибками помкнувся за ним і загнав його в старе пересохле річище, що з нього вихід був забитий чагарником. Вовк рвучко обернувся, крутнувшись на задніх лапах,— так само, як це робили Джо та інші собаки, коли їх заганяли в кут,— увесь наїжився, загарчав і дрібно заклацав зубами.

Бек не нападав — він кружляв навколо й виявляв зовсім дружні наміри. Але вовк був підозріливий і наляканий, бо ж він важив утроє менше за Бека і головою був йому тільки по плече. Вловивши хвилину, коли Бек одвернувся, він дременув геть, і Бек знову погнався за ним. Раз у раз він наганяв його, і все повторювалося спочатку. Вовк був виснажений, проте нелегко було його наздогнати. Він біг доти, доки голова Бекова рівнялася з його боком, тоді раптом повертався, ставав в оборонну позу і при першій нагоді тікав далі.

Кінець кінцем Бек за свою упертість мав винагороду: вовк, переконавшись, що йому нічого не загрожує, обнюхався з ним і став гратися. Це була напружена, обережна гра хижих звірів, що ховають свою хижість. Тоді легкими скоками він подався вперед, явно кудись прямуючи і ваблячи Бека за собою. Вони бігли попліч у похмурих сутінках угору річищем до межигір’я і перекинулися на другий бік вододілу.

Там знайшлася рівнина, покрита великими латками лісу і з силою струмків. Вони бігли, не спиняючись, через ці простори, минали години по годинах, і над обрієм устало сонце, і день теплішав. Бек відчував неймовірну радість. Він знав, що біжить, нарешті, на той поклик, біжить поруч із своїм лісовим братом туди, звідки йде до нього той поклик. В ньому ожили давні спогади й опанували всю істоту; він збуджувався від тих спогадів, як колись від дійсності, що її тінню були спогади. Він робив це раніше, десь у тому без міри далекому, напівзабутому світі, і знову робив це тепер, бігши вільно, ледь торкаючись ногами дикої незайманої землі, а над головами їм синіло незглибне небо.

Вони захотіли пити й спинились коло струмка. Нахилившись до води, Бек раптом згадав Джона Торнтона. Він сів. Вовк побіг далі,— певно ж туди, звідки поклик чувся,— потім вернув і обнюхався з Беком, ніби хотівши підбадьорити його. Але Бек обернувся і поволі рушив назад. Мало не годину його лісовий брат біг поруч нього з тихим скавучанням; потім сів і, піднявши морду вгору, жалібно став заводити. Тужливе це було виття, і, біжачи невпинно своєю дорогою, Бек чув, як воно поступово завмирало в далечині.

Торнтон обідав, коли Бек пригнав у табір і підбіг до нього в нападі шаленої любові. Він перекинув господаря на землю, став лизати його в лице, покусувати йому руки,— одне слово, «строїв дурника», як казав Торнтон, що й собі, похитуючись із псом з боку в бік, своїм звичаєм, пестливо лаяв його.

Два дні й дві ночі Бек не виходив з табору й не спускав Торнтона з ока, крутився біля нього, коли він працював, дивився, як він їв, як лягав спати, загорнувшись у своє укривало, як вилізав із нього вранці. Але за два дні з лісу знову долинув потужний, таємничий поклик. Бек знову занепокоївся; він не міг позбутися спогадів про дикого лісового брата, про те, як вони мчали лісами в тому дивному краї за межигір’ям. Він не витримав і знов почав бігати в ліс, але дикого брата там не здибав, і хоч як наслухався — нізвідки не чути було жалібного квиління.

Він став пропадати вже по кілька день, ночуючи де приведеться. Якось раз він добіг до того межигір’я, звідки витікала річка, і перейшов на другий бік, у край лісів та струмків. Тут він блукав цілий тиждень. Перебігаючи легкими довгими скоками з місця на місце, він марно шукав слідів дикого брата. Живився він або дичиною, що сам-таки полював, або ловив лососів у річці, що десь там далеко впадала в море. На березі річки він загриз чорного ведмедя. Той також ловив рибу, але на нього напала ціла хмара комарів, і він, осліплений, порвався бігти до лісу, страшний у своїй безпорадній люті. Проте й такого ведмедя нелегко було перемогти, і в Бекові прокинувся ввесь його дикий шал. Через два дні, повернувшись на місце бою, він застав там росомах, що билися за здобич, і враз порозганяв їх. Вони зникли, як та солома, що її рознесло вітром, покинувши на місці двох, котрі вже ніколи більше не зможуть битись.

Бек ставав диким хижаком, що живе коштом живих створінь, яких забиває сам без нічиєї допомоги, і через свою надзвичайну силу й спритність перемагає ворожу природу, де може вижити тільки найдужчий. Свідомість своєї сили сповняла Бека гордістю, що виявлялася в кожному його рухові, у грі його м’язів, у його поставі. З цієї гордості його пишна шерсть здавалася ще кращою, ще блискучішою. Коли б не темно-жовті плями на морді й коло очей та не жмут білої шерсті на грудях, легко можна було б подумати, що це велетенський вовк. Від свого батька-сенбернара він мав вагу й зріст, а від матері-кунделя — будову тіла. Його довга вовча морда була більша, ніж у якого вовка, а череп був і зовсім вовчий, тільки ширший та важчий.

Його лукавство було дике, також чисто вовче, і в ньому сполучалися розум кунделя та кмітливість сенбернара. Разом із досвідом, що дала йому важка життьова школа, все це робило його найстрашнішим звіром диких хащів. Живлячись самим тільки м’ясом, він був тепер у повному розквіті сил. Життя в ньому переливалося через край. Коли Торнтон ласкаво гладив його по спині, шерсть злегка тріщала під рукою, неначе кожна волосина виснажала скупчену в ній електричну силу. Усі частини тіла й мозку, усі нервові тканини,— усе в ньому було однаково наладоване і діяло в повній гармонії. Коли щось вимагало відгуку, він озивався блискавично швидко. Його скоки були вдвоє швидші, ніж у звичайного собаки, коли той нападає або борониться. Тільки чийсь рух або звук який — і він уже зреагував, а інший собака ще б чухався. Він відчував, вирішував і відповідав у ту саму мить. Звісно, в цих діях мусила бути якась послідовність, але проміжки між ними були такі безмірно малі, що все відбувалося наче водночас. Його дужі м’язи працювали, як сталеві пружини. Широка хвиля життя в ньому сповняла його радістю й невгамовністю, і часом здавалося, що він не витримає цього екстазу, і радість та снага життєва затоплять цілий світ.

— Немає ніде другого такого собаки! — сказав раз Торнтон, дивлячись, як Бек простував із табору в ліс.

— Еге, та форма, що в неї його вилляли, напевне розбилась,— докинув Піт.

— І я так гадаю,— погодився з ним Ганс.

Вони бачили Бека, коли він простував з табору, але не бачили його страшного перетворення, як тільки він забігав у лісові хащі. Там Бек уже не йшов спокійно: ставши враз диким, він тихо, по-котячому скрадався вперед, і никав, як тінь, під тінню дерев. Він використовував кожний захисток, плазував на животі, як гадюка і, як гадюка, кидався на здобич. Він витягав куріпку просто з гнізда, загризав кроля раніше, ніж той прокидався, шматував у повітрі бурундука, що не встиг скочити на дерево. Риба не встигала втекти від нього в річці, і бобри, що лагодили свої греблі, не могли від нього врятуватись. Але він убивав тільки для того, щоб їсти, і найбільше любив їсти лише те, що сам убивав. У нього бували й свої примхи на вловах. Бек любив, приміром, підкрастись до білки і, вже мало не вхопивши, дати їй змогу, переляканій на смерть, кинутись на дерево.

Настала осінь. З’явилося чимало лосів, що спускались на зиму в долини, де не так холодно. Бек уже раз вловив лосеня, що відстало було від стада, але йому хотілось більшого звіра, і він якось натрапив на нього в горах біля верхоріччя. Стадо з двадцяти, може, лосів переходило з краю струмків та лісів. На чолі їх був великий самець на шість футів зростом. Страшнішого супротивника Бек не міг і бажати собі. Лось похитував своїми гіллястими рогами, що мали завширшки від вершка правого до лівого цілих сім футів. Побачивши Бека, очі його сердито запалали і з горла вихопився скажений рев. У боку йому стриміла опірена стріла, і через це він був такий страшенно лютий.

Керуючись інстинктом, що перейшов до нього від далеких пращурів, Бек намагався відбити лося від решти стада. Завдання було нелегке. Він гавкав і кружляв навкруг лося на безпечній відстані від його рогів і страшних копит, що одним ударом могли б вибити з нього життя. Не маючи змоги здихатися цих грізних іклів і втекти, старий лось зовсім оскаженів і став кидатися на Бека. Пес спритно відтручувався і, вдаючи, що не може втекти, занаджував його далі. Але коли старий лось відходив від свого стада, два-три молодих самці нападали на Бека й допомагали своєму пораненому вожаєві вернутися назад.

Є в хижаків особлива терплячість уперта, невтомна, настирлива, як саме життя, терплячість павука, що нерухомо сидить у своїй павутині; гадюки, що згортається кільцями, або пантери, що чаїться, засівши на здобич,— і так на довгі години. Без цієї терплячості не обходиться жодна жива істота, коли полюс на живу здобич. Вона була й у Бека, коли він забігав збоку й затримував стадо, дратував молодих самців, надокучав самицям з лосятами і доводив до сказу старого пораненого вожая. Так тяглося півдня. Бек ніби подвоювався й потроювався, нападаючи на лосів з усіх сторін, тримаючи все стадо під загрозою, відбиваючи від нього свою жертву, тільки-но вона встигала приєднатись до стада, уриваючи терпець тваринам, на яких він полював, бо в них такого терпцю завжди менше, ніж у переслідників.

Надвечір, коли сонце хилилося до північного заходу (осінні ночі вже настали й тяглися тепер по шість годин), молоді самці чимраз менш охоче ставали до помочі своєму вожаєві. Насувалася зима й гнала їх з гір на долини, а тут вони не могли ніяк спекатись цього невтомного створіння, що затримувало їм перехід. До того ж воно загрожувало не їм, молодим самцям, і не цілому стадові, а тільки одному старому лосеві, а це вже, звісно, не так важливо, як життя їх усіх, і кінець кінцем вони ладні були дати це відкупне.

У присмерку старий лось стояв, нахиливши голову, й дивився, як його товариші — самиці, що він їх любив, лосята, що він їм був батьком, молоді самці, що їх він досі водив,— покинули його й швидко йшли все далі й далі, і густий морок обкутував і ховав їх. Він не міг іти з ними, бо перед носом йому стрибало ікласте страховище й це пускало його. Лось важив більше як півтонни, він прожив довге, суворе життя, повне небезпеки й боротьби,— і ось тепер смерть стояла перед ним, смерть від зубів створіння, голова якого не сягає йому навіть до вузлуватих колін.

З цього моменту Бек ані вночі, ані вдень не облишав своєї жертви й не давав їй і хвилини просвітку. Він не дозволяв їй заспокоїти голод яким листком з дерева чи молодим паростком з берези або з верби, не дозволяв задовольнити пекучу спрагу із струмків, що траплялись їм дорогою. Часом лось у розпачі гнався без перепочинку на далекі відстані. Бек не заважав йому. Його тішила ця нова гра, і він мчав величезними скоками услід за ним. Коли лось спинявся, він лягав поблизу; але шалено кидався на нього, тільки-но він замірявся пощипати трави чи напитись води.

Щораз нижче хилилась голова, увінчана гіллястими рогами, і щораз важче ступали знесилені ноги. Лось дедалі частіше приставав і стояв довго, похнюпивши морду і попустивши додолу вуха. Бек за цей час устигав напитися й спочинути. Він лежав, важко дихав, висунувши червоного язика, і не спускав пильного ока з своєї жертви, а навкруги, здавалося йому, заходили великі зміни — немовби за лосями йшли якісь інші живі істоти. І ліс, і струмки, і повітря — усе неначе тріпотіло від їх присутності. Він не чув нічого, не бачив нічого, але його внутрішнє загострене чуття казало йому, що все змінилось, що по землі никають якісь дивні й незнані створіння. Він поклав собі як слід довідатись про все, тільки лиш упорається із своїм ділом.

Надвечір четвертого дня він таки доконав старого лося. День і ніч він не відступав від забитого: їв, спав, блукав навколо. Потім, спочинувши й набравшися сил, він згадав про Джона Торнтона. Довгі години біг він до табору легкими, сягнистими стрибками, не плутаючись і не збиваючись із дороги, і то з такою певністю й несхибністю, що міг засоромити людину з її компасом.

Але, чим далі він біг, то певніше відчував щось нове, тривожне. Довкола було нове життя, не подібне до того, що влітку. Про це говорило йому вже не тільки його гостре чуття — про це кричали пташки, скреготіли білки, шепотів вітер. Бек раз у раз спинявся й глибоко вдихав свіже вранішнє повітря. Воно несло з собою звістку, що невпинно гнала Бека все далі. Його гнітило важке передчуття якогось нещастя, що насувалось, або, може, вже й сталося. Спустившись із межиріччя в долину, де лежав табір, він нащулився й біг уже з великою обережністю.

За три милі далі Бек наскочив на зовсім свіжий слід, і шерсть наїжилась йому на потилиці. Слід провадив до табору Джона Торнтона. Тихенько крадучись, Бек побіг цим слідом, і кожен його нерв напружувався, і він прислухався й ловив силу дрібниць, що оповідали йому цілу історію, тільки не договорювали самого кінця. Він нюхом чув, яке живе створіння тут пройшло, що назирці за ним він ішов. Він завважив, що ліс якось дивно мовчав. Пташки ніби позникали, білки позаховувались, і він мигцем тільки одну з них побачив: сіреньке тільце припало до сухої гілки й здавалось частиною її, живим наростом на дереві.

Бек усе гнався нечутно вперед, тінню маячів поміж деревами, коли враз морда йому повернулася вбік, неначе щось ухопило й потягло його. Він кинувся туди, на цей новий запах, і наскочив у гущавині на Ніга. Той лежав боком, неживий. Він, мабуть, доволікся сюди й тут упав. У тілі стриміла опірена стріла, що прошила його наскрізь.

За сто ярдів далі, на самій стежці, у передсмертному конанні тіпався один з кудлачів, куплених у Доусоні. Бек, не спиняючись, пробіг повз нього. З табору лунали тихі звуки багатьох голосів, то тихіше, то посилюючись, ніби монотонний спів. Бек животом проповз на край галяви. Тут лежав долілиць Ганс, наче той їжатець, утицяний силою-силенною стріл. Бек глянув у бік, де зліплено було куреня з ялинового гілля, і шерсть йому стала дуба і непереможна лють пойняла його всього. У нестямі вія дико й шалено загарчав. Останній раз у житті чуття взяло гору в ньому над хитрістю й розвагою, але така вже велика була його любов до Джона Торнтона, що він одразу знетямився.

Індіяни з плем’я їхетів, що танцювали навколо решток куреня, почули страшний рев і побачили, що на них женеться звір, якого вони зроду не бачили. Це був Бек. Немов утілений сказ, він вихором налетів на них з однією шаленою жагою — вбивати. Він стрибнув на чоловіка, що стояв спереду,— це був ватаг,— і вмить розшматував йому горло так, що кров фонтаном бурхнула з вени. Коли індіянин упав, Бек зараз же вчепився в горло другому. Опинатись йому було неможливо. Він ускочив між люди, у саму середину, скажено крутився, рвав, гриз, убивав їх. Його рухи в безладній юрбі індіян були такі надзвичайно швидкі, що стрілами, які пускали в собаку, вони вбивали один одного. Молодий мисливець кинув у нього списа, але замість Бека прохромив груди своєму товаришеві, аж спис вистромився тому зі спини. Їхетів опанував сліпий жах. З вигуками: «Нечиста сила! Нечиста сила!» — вони метнулися врозтіч і зникли в лісі.

І справді, Бек був достеменним сатаною, коли несамовито гнався за ними вслід, наче за дичиною, і валив їх з ніг, коли вони бігли між деревами. Це страшний був день для їхетів. Вони розбіглися по всій околиці, й тільки через тиждень зійшлися далеко в долині ті, що повиживали, і стали лічити свої втрати.

А Бек, утомлений переслідуванням, повернувся. до зруйнованого табору. Піт лежав мертвий під своїм укривалом. Його, мабуть, убили в першу ж мить, знебачки. А Торнтон одчайдушо боровся, про це свідчили свіжі сліди на землі, що вели до глибокого ставка. Бек на них прочитав усі подробиці. На краю ставка, головою й передніми лапами в воді, лежала Скіт, до смерті вірна господареві. Самий ставок, брудний та каламутний від промивання золота, ховав у собі те, чого шукав Бек. Бек простежив сліди Джона Торнтона до води, а з неї вже слідів не було.

Цілий день Бек або сидів коло ставка, або блукав по табору, не знаходячи собі місця. Він знав смерть, як кінець усякого руху, знав, що живі виходять з життя й не вертаються ніколи, і розумів, що Джон Торнтон помер. Він відчував у собі величезну порожнечу, ніби голод якийсь, але ця порожнеча боліла, і ніякою їжею не можна було її запорожнити. Він забував про свій біль тільки тоді, коли дивився на трупи забитих індіян. У ці хвилини в ньому прокидалися гордощі самим собою — ніколи ще зроду він такого чуття не зазнавав. Він же вбив людину, найблагороднішу дичину, і вбив за законом дрючка й зубів. Бек допитливо обнюхував трупи. Вони повмирали так легко. Навіть собаку важче вбити, ніж їх було. Коли б не їхні стріли, списи й дрючки, то вони нічого б не варті були. Тепер він не боятиметься людей, особливо коли в них нема в руках дрючка, стріли та списа.

Настала ніч. На небі виплив місяць і, підбившись високо над деревами, осяяв усе своїм облудним світлом. Сумовито сидячи біля ставка, Бек відчув раптом, що в лісі прокидається якесь нове життя. Він підвівся й став слухати, втягуючи носом повітря. Здалеку ледве чутно долинало чиєсь скавучання, а тоді до нього прилучився цілий хор. Чимраз ці звуки наближались і бриніли голосніше. Для Бека це були вже знайомі звуки з того іншого світу, що так уперто нагадував йому про себе. Він вийшов на галявину й наслухався. Так, це той самий поклик, тільки тепер у ньому більше владних, потужних нот. І Бека, як ніколи досі, потягло туди. Джон Торнтон помер. Останній зв’язок порвався. Людина та її вимоги більше для нього не існували.

Полюючи на живу здобич,— так само, як полювали на неї їхети,— вовча зграя бігла за лосями, що переходили на південь. Разом із ними вовки вийшли з краю лісів та струмків і спустилися з межиріччя в цю долину. Срібним потоком вони ринули на галявину, що серед неї стояв Бек, чекаючи на них, непорушний, як статуя. В непевному світлі місяця він здавався величезним. Вовки полохливо спинились, але за хвилину найсміливіший з них кинувся на нього. Бек відбив його швидким, як блискавка, ударом і знову стояв тихо, не рухаючись, а вовк з перегризеною шиєю качався на землі. За першим вовком кинулось на Бека, один по одному, ще троє, але всі, так само один по одному, повідлітали, і, обливаючись кров’ю, попадали з перегризеними горлами або пошматованими плечима.

Цього було доволі. Ціла зграя оскаженіла. Штовхаючись, наступаючи одне на одного й заважаючи одне одному, вовки безладною купою накинулись на Бека. Але тут стала Бекові в пригоді його дивовижна рухливість і спритність. Повертаючись на задніх лапах, він шматував і гриз і встигав боронитись від усіх. Він крутився таким вихором, що, звідки б на нього не кидались вороги, він був готовий прийняти наскок. Щоб не дати обійти себе ззаду, він мусив відступити за ставок, тоді до висхлої річки, ще далі, аж поки опинився у виймі, що її викопали люди в нарінку на березі. Тепер, захищений з трьох боків, він повернувся до своїх ворогів.

Так вправно Бек одбивався, що за півгодини вовки знеможено відступили. Їхні висунуті язики теліпались, а ікла лиховісно виблискували в місячному світлі. Декотрі лежали, підвівши голови й нащуливши вуха, інші стояли й пильнували Бека або пожадливо хлебтали воду із ставка. Один вовк, довгий, худий і сірий, обережно, але приязно підійшов до нього. Бек пізнав дикого лісового брата, що з ним він бігав цілий день і цілу ніч. Вовк тихенько заскавучав, і коли Бек відповів так само, вони обнюхалися.

Другий вовк, старий, увесь у шрамах і так само худий, теж виступив уперед. Бекові скривились губи, неначе він мав загарчати, але замість того вони також обнюхались. Тоді старий вовк присів на задні лапи, підняв морду до місяця й завив довгим жалібним голосом. Завила и уся решта. Бек упізнав цей виразний і ясний поклик, і, відповідаючи на нього, завив і собі. А коли всі затихли, він вийшов із свого закутка, зграя обступила його і стала напівприязно, напівсердито обнюхувати. Вожаї знову завили, кинулися в ліс і потягли за собою всю зграю; інші вовки теж вили, біжачи. Бек, поруч із своїм диким братом, так само вив і біг разом з усіма.

Цим можна б і завершити розповідь про Бека.

Минуло кілька років, і їхети стали примічати, що порода лісових вовків трохи відмінилась: серед них з’явилося чимало з темно-жовтими плямами на морді й на голові, з білою смугою посеред грудей. Але дивніше було те, що, як оповідали їхети, завжди гнався на чолі вовчої зграї Собачий Дух. Він проймав їх жахом, бо був незрівняно хитріший за них, і лютими зимами забирався в самий їхній табір, грабував його, нищив їхню здобич з капканів, загризав їхніх собак і глузував з найвідважніших мисливців.

Та на цьому не кінчалося. Розповідали й те, що чимало мисливців не поверталось додому з уловів, а декого знаходжено потім з перегризеним горлом, а на снігу біля них сліди лап, більших, ніж вовчі.

Щороку восени, коли їхети йдуть слідом за оленями, одну долину вони обминають. А коли при багатті мова заходить про цю долину та про нечистого духа, що там оселився,— багато жінок з племені одразу смутнішають.

І щоліта в цю долину приходить гість, що про нього їхети не знають. З веселого лісового краю прибігає сюди на галявину серед дерев здоровий, з пишною шерстю вовк, подібний і неподібний до звичайних вовків. Тут з-під купи перетлілих лосячих мішків сіється жовтий струмок, порослий тепер високою травою, що заховала його жовтий блиск від сонця. Тут, коло цього струмка, довго стоїть дивовижний вовк, потім сідає і, витягши морду, починав жалібно й протяжно вити.

Але не завжди він буває сам. Щозими вовки спускаються шукати здобичі в долини, і тоді у тьмяному світлі місяця або під мерехтливим північним сяйвом можна бачити, як він мчить уперед велетенськими скоками, а з широко розкритого горла лунає дика пісня, яку знав первісний світ за своїх юних днів,— пісня вовчої зграї.

 

КІНЕЦЬ.

← Назад | На початок
Рейтинг: 0.0 з 5 (0 голос.)
Оцінити:   
up