Маріо і чарівник (закінчення)

Чіполла ще трохи наблизився до юнака, якось особливо дивлячись йому в вічі. Він навіть почав спускатися в залу східцями, що були ліворуч від нас, але на півдорозі спинився. Тепер він стояв якраз навпроти войовничого юнака, трохи вище за нього. В руці він тримав нагайку.

— Ти не схильний жартувати, синку,— сказав він.— Воно й зрозуміло, бо кожен бачить, що ти нездужаєш. Он який у тебе язик, зразу видно, що дуже болить живіт. Не можна йти на вечірню виставу, коли так погано себе почуваєш, та ти, я знаю, й сам вагався, чи не краще лягти в ліжко й поставити на живіт компрес. Дарма ти випив після обіду стільки білого вина, адже воно кисле, як оцет, тепер у тебе так коле в животі, що тобі хочеться скорчитися з болю. Нема чого соромитись. Тобі етапе трохи легше, коли ти скорчишся.

Поки він проказував усе це слово за словом із спокійною наполегливістю і якимось суворим співчуттям, очі його над підпухлими сльозовими мішками, спрямовані на юнака, ніби і поблякли, і спалахнули водночас — то були дуже дивні очі, і всі розуміли, що партнер Чіполли не може відірватися від них не з самої тільки чоловічої гордості. на засмаглому обличчі юнака не лишилося й сліду від колишнього зухвальства. Він дивився на кавальєре, роззявивши рота, всміхаючись розгублено й жалісливо.

— Зігнися! — знов наказав Чіполла.— Що ти можеш ще вдіяти? Коли так болить, то треба зігнутися. Не будеш же ти опиратися природному, інстинктивному порухові тільки тому, що це я тобі раджу зробити його.

Юнак поволі підняв руки, схрестив їх, притис до живота, тіло його подалося вперед і почало згинатися все нижче й нижче, майже до самої землі, ноги вивернулися п’ятами назовні, коліна зійшлись докупи, він весь скорчився,— живе втілення безмежного болю. Чіполла на кілька секунд лишив його в цій позі, тоді коротко ляснув у повітрі нагайкою, перевальцем підійшов до столика й випив ще одну чарку коньяку.

— Il boit beaucoup[1],— зауважила позад нас якась дама.

Невже їй більше нічого не впало в око? Нам було не ясно, чи публіка зрозуміла, що тут відбувається. Юнак уже знов випростався і стояв, збентежено всміхаючись, ніби й сам до пуття не збагнув, що з ним було. Всі напружено спостерігали цю сцену і заплескали в долоні, коли вона скінчилася, гукаючи то «Браво, Чіполло!», то «Браво, Джованотто!». Мабуть, глядачі не вважали, що в цій суперечці юнак зазнав поразки, а плескали йому, як акторові, що успішно зіграв роль страдника. І справді, він так виразно корчився з болю, ніби справжній актор, що хоче справити враження на публіку з гальорки. Але я не певен, чи таку поведінку глядачів можна пояснити тільки їхнім почуттям такту, о якому мешканці півдня нас переважають, чи вони дійсно зрозуміли суть того, що відбувалося в залі.

Підкріпившись, кавальєре закурив нову цигарку. Тепер можна було знов перейти до арифметичного номера. Цього разу легко знайшовся глядач із задніх сидячих рядів, що згодився записувати на дошці цифри. Ми його також знали; те, що в залі було стільки знайомих облич, надавало виставі якоїсь інтимності. Це був молодий продавець із бакалійно-овочевої крамнички на головній вулиці, який не раз нас чудово обслуговував. Звиклий мати справу з цифрами, він спритно орудував крейдою, поки Чіполла, спустившись униз, ходив перевальцем поміж рядами і збирав двозначні, тризначні й чотиризначні цифри, які йому довільно називали глядачі і які він зразу ж переказував молодому продавцеві, щоб той написав їх у стовпчик на дошці. Все це, ніби за взаємною мовчазною згодою, було розраховане на мистецтво діалога, на жарт і ораторські відступи. Траплялося й таке, що артист звертався до чужоземців, які погано вміли рахувати по-італійському, і довго, з рицарською чемністю допомагав їм під стриманий сміх своїх земляків, яких він, у свою чергу, заганяв у глухий кут, вимагаючи, щоб вони перекладали названі цифри з англійської чи французької мови. Дехто називав великі дати з історії Італії. Чіполла відразу підхоплював їх і висловлював свої патріотичні міркування з цього приводу. Хтось вигукнув: «Zero!»[2] — і кавальєре, дуже ображений, як завжди, коли хтось пробував поглузувати з нього, кинув через плече, що ця цифра менша за двозначну. Тоді якийсь інший жартун крикнув: «Нуль, нуль!» — і почувся веселий регіт, бо всі мешканці півдня люблять двозначні натяки. Лише кавальєре тримався з холодною гідністю, ніби засуджував цей жарт, хоч сам же й спровокував його; але, стиснувши плечима, він звелів записати й це число.

Коли в стовпчику набралося десь із п'ятнадцять різних чисел, Чіполла загадав, щоб публіка додала їх. Вправніші рахували в пам'яті, але можна було користуватися також олівцем і записником. Поки глядачі додавали числа, Чіполла сидів на стільці біля дошки, курив і корчив гримаси з самовдоволеною претензійністю каліки. Суму — п'ятизначне число — вирахували швидко. Хтось назвав її, ще хтось підтвердив, у третього вона трохи не збіглася, в четвертого знов була та сама. Чіполла підвівся, струсив з костюма попіл, підняв аркуш паперу в правому верхньому кутку дошки й показав, що під ним написано. Там стояло те саме число, щось близько мільйона. Він його написав раніше.

Подив і бурхливі оплески. Діти сторопіли. «Як він зробив це?» — допитувались вони. Ми їм сказали, що це трюк, який не так легко пояснити, на те ж цей чоловік і штукар. Тепер вони вже знали, що таке вечір трюків. Спершу в рибалки раптом почалася колька в животі, а тепер на дошці виявилась готова, наперед вирахувана сума,— це ж просто чудесно! Ми з тривогою переконувались, що хоч очі в них почервоніли з утоми, хоч годинник показував майже пів на одинадцяту, їх важко було б забрати звідси. Не обійшлося б без плачу. А ми ж бо добре розуміли, що цей горбань не показує ніяких штук, принаймні таких, де потрібна тільки спритність рук, і що вся ця вистава не для дітей. Знову ж таки я не знаю, що, власне, думала публіка, але навряд чи вона «довільно» називала цифри; може, хтось із запитуваних і міг запропонувати число, яке йому самому спало на думку, але загалом було ясно, що Чіполла підбирав собі людей і що весь процес додавання під тиском його волі був спрямований до визначеної наперед мети,— а проте його незвичайний хист до рахування викликав справжній захват, хоч усе інше, як не дивно, не справляло великого враження. А до всього ще й патріотизм Чіполли, його перебільшене почуття власної гідності; може, для земляків кавальєре це була рідна стихія, і вони радо вислухували його жарти, але сторонню людину вся ця мішанина пригнічувала.

А втім, Чіполла сам дбав про те, щоб ні в кого, хто хоч трохи розумівся на цьому, не виникало ніякого сумніву щодо природи його мистецтва,— правда, він не називав його прямо, точним терміном. Він, звичайно, говорив про нього, бо взагалі не замовкав ні на хвилину, але тільки загальними словами, самовпевненим, хвалькуватим тоном. Ще якийсь час він ішов уторованою стежкою, експериментував далі з числами, то ускладнюючи рахунки з допомогою інших арифметичних дій, то до краю спрощуючи їх, щоб показати, як це робиться. Часом він просто пропонував «угадувати» числа, які заздалегідь писав на аркуші паперу. Майже завжди ця штука вдавалася. Хтось заявив, що він, власне, хотів назвати інше число; але тієї миті кавальєре ляснув перед ним нагайкою, і в нього вихопилося те, що потім виявилось написаним на дошці. Чіполла засміявся і стиснув плечима. Він прикидався, що його вражає здогадливість тих, хто йому називав числа, але в його компліментах було стільки принизливого глуму, що, мабуть, учасники Чіполлиних спроб не дуже були втішені ними, хоч і всміхалися у відповідь, приписуючи й собі якусь частину успіху. Мені здавалося, що артист не завоював прихильності публіки. Відчувалася якась нехіть, навіть опір; але, крім того, що ввічливість наказує стримувати такі почуття, на глядачів справляла враження майстерність Чіполли, його сувора впевненість; та й нагайка, по-моєму, теж немало сприяла тому, що бунт так і не вирвався назовні.

Після арифметичних номерів він дістав з кишені дві колоди карт і перейшов до нових трюків. Наскільки я пам'ятаю, основний експеримент полягав у тому, що він не дивлячись вибирав з однієї колоди три карти, ховав їх у внутрішню кишеню сюртука, а потім пропонував кожному, хто хоче, витягти з другої колоди ті самі карти,— номер не завжди вдавався, інколи збігалися тільки дві карти, але здебільшого Чіполла з переможною міною показував свої три карти і стримано дякував за оплески, якими публіка винагороджувала його майстерність. Якийсь молодий італієць з гордим, тонким обличчям, що сидів у першому ряду праворуч від нас, теж захотів тягти карти, але заявив, що вибиратиме їх тільки на свій власний розсуд, свідомо опираючись будь-якому впливові. Як Чіполла уявляє собі наслідок спроби за таких умов?

— Ви трохи утруднюєте моє завдання,— мовив кавальєре.— Але наслідок від вашого опору не зміниться. Є свобода, і є воля, але свободи волі немає, бо воля, яка прагне свободи, зійде в порожнечу. Ви можете або тягти карту, або не тягти. Але якщо зважитесь тягти, то це буде та карта, яка потрібна мені,— і тим певніше, чим дужче ви опиратиметесь.

Треба визнати, що ніякими іншими словами він би не зміг викликати такої непевності й збентеження в душах глядачів, як цими. Непокірливий італієць хвилину нервово вагався, тоді витяг карту і зразу ж захотів переконатися, чи в така сама у Чіполли в кишені.

— Як так? — здивувався Чіполла.— Навіщо ж переривати роботу посередині?

Але впертий італієць неодмінно хотів негайної перевірки.

— Е servitor[3],— мовив штукар з не властивою для нього улесливою міною і показав свої три карти, складені віялом, навіть не глянувши на них. Крайня ліворуч була та сама, що й в італійця.

Оборонець свободи сердито сів під оплески публіки. Наскільки Чіполлі помагав природжений хист, а наскільки механічне штукарство і спритність рук, знав хіба сам чорт. У кожному разі, глядачі сприймали виставу як складну цілість, з величезною цікавістю і втіхою спостерігаючи рідкісне видовище і віддаючи належне незаперечній фаховій майстерності штукаря. Поблизу від нас то тут, то там чути було схвальне: «Lavora bene!»[4] — і це свідчило про те, що об’єктивне почуття справедливості перемагало антипатію до артиста і мовчазний бунт.

Після цього останнього, неповного, зате ще разючішого, успіху Чіполла знов підкріпився коньяком. Він і справді «багато пив», і це справляло якесь неприємне враження. Та, видно, коньяком і цигарками він підтримував і відновлював свою духовну енергію, якої — він . сам натякав на це — йому доводилось витрачати дуже багато. І справді, через якийсь час після підкріплення він марнів, млявішав, очі западалися ще глибше. Чарка коньяку щоразу підбадьорювала його, і, пускаючи з легень цілі струмені сірого диму, він знов говорив жваво й зухвало. Я добре пам’ятаю, що після трюків з картами він перейшов до своєрідної гри, основою якої була надприродна чи підсвідома здатність людської натури бачити приховане, «магнетична» передача думок, одне слово, примітивна форма ясновидіння. Забув тільки, в якому саме порядку йшли номери. Та й не набридатиму вам спробою описати їх; всі ж бо знають ці вправи, кожен із нас колись брав у них участь, знаходив сховані речі, сліпо виконував складні дії, слухаючись вказівок, які недослідженими шляхами один організм посилає іншому. І кожен при цьому хитав головою, висловлював свої дрібні, зацікавлено-зневажливі думки про нечисту двозначність і темну суть окультизму, який через людську природу своїх носіїв завжди опиняється в небезпеці, що до нього домішують трохи містифікації, а трохи шахрайства, яке йде з нею в парі і їй помагає,— не без того, що такий домішок кидатиме тінь на інші складові частини цієї сумнівної амальгами. Я лише кажу, що, звичайно, всі масштаби збільшуються і враження стає глибшим і різнобічнішим, коли керівником і головною дійовою особою цієї темної гри виступав така людина, як Чіполла. Він сидів у глибині сцени, спиною до публіки, й курив, поки десь у залі придумували йому завдання або, передаючи з рук у руки, ховали якусь річ, що її він мав спершу знайти, а тоді зробити з нею те, що йому наперед загадали. Далі відбувалося те, що й завжди на таких виставах: Чіполла спускався вниз, то невпевнено ступав кілька кроків, то зупинявся, немов прислухаючись, то раптом повертав у той бік, куди й повинен був іти; так блукаючи по залі, закинувши голову й простягнувши вперед руку, другою рукою він тримався за втаємниченого в задум провідника, який хоч і пасивно йшов слідом за ним, але мав весь час зосереджувати свої думки на завданні, поставленому Чіполлі. Наче помінялися ролі, струм пішов у зворотному напрямку, і артист, ані на хвилину не замовкаючи, звертав на це увагу глядачів. Тепер він, хто так довго наказував, накидав іншим свої бажання, став тією стороною, що улягала, корилася, слухалась; його воля була вилучена, і він мусив виконувати колективну волю, яка мовчки нависала в повітрі; але він наголошував на тому, що все це витікає з одного джерела. Мовляв, здатність зректися свого «я», стати знаряддям, слухатись беззастережно, в найглибшому розумінні цього слова,— тільки зворотний бік уміння хотіти й наказувати; власне, це та сама здатність: наказ і послух нерозривно зв’язані, ґрунтуються на одному принципі — хто вміє слухатись, той уміє й наказувати, і навпаки: одна ідея містить у собі й другу, як ідея народу й вождя; але його, Чіполлине, завдання — тяжке й виснажливе, це завдання керівника й виконавця, в якому воля стає покорою, а покора — волею, бо вони обидві зродилися в його душі, і воля, і покора, того йому доводиться так тяжко. Він часто й наполегливо наголошував на тому, що йому доводиться страшенно тяжко; мабуть, хотів пояснити цим свою потребу раз по раз підкріплятися чаркою коньяку.

Він ішов навмання, мов сновида, якого вела й підштовхувала таємна воля присутніх. Витягти оздоблену камінцями шпильку з черевичка однієї англійки, куди її перед тим сховали, він поніс її, зупиняючись і знов рушаючи далі, до іншої дами — це була синьйора Анджольєрі,— став навколішки і вручив їй шпильку з словами, які глядачі задумали наперед, звичайними в такому випадку словами, які, проте, нелегко було вгадати, бо задум полягав у тому, що їх треба було сказати по-французькому. «Прийміть цей дарунок на знак моєї пошани!» — мав сказати він, і нам здавалося, що в цій важкій умові ховався лихий намір, що в ній виявилось протиріччя між прагненням публіки побачити щасливий кінець цікавого номера і (шуканням, щоб зарозумілий штукар зазнав поразки. Чудно було дивитися, як Чіполла стояв навколішки перед мадам Анджольєрі і мучився над задуманою фразою, починаючи її і сяк і так.

— Я повинен щось сказати! — вигукував він.— І навіть чітко уявляю, що саме. А разом з тим знаю, що слова будуть не ті, коли я їх вимовлю. Тільки не допомагайте мені! Не давайте ніякого знаку! — просив він, хоч, безперечно, саме на це й сподівався...— Pensez très fort![5] — вигукнув раптом він кепською французькою мовою і зразу ж сказав потрібну фразу, щоправда, по-італійському, але останнє, основне слово все-таки зненацька вимовив французькою мовою, мабуть, зовсім йому незвичною: сказав не «venerazione», a «vénération» з неможливим носовим звуком на кінці.

Після того як Чіполла знайшов шпильку, вгадав її власницю й став перед нею навколішки, цей частковий успіх справив таке враження, якого, мабуть, не справила б навіть цілковита перемога, і публіка винагородила його бурхливими оплесками.

Чіполла підвівся і витер з лоба піт. Ви розумієте, що, розповідаючи про шпильку, я навів тільки один приклад його праці, який мені найдужче запам'ятався. Але Чіполла кілька разів міняв свій основний трюк, гаючи на це багато часу, і щоразу вплітав у нього нові, дотепні імпровізації, яким сприяв його безперервний контакт з публікою. Найдужче, здавалося, зачарувала його наша господиня: вона надихала його на дивовижні відкриття.

— Від мене не сховалося, синьйоро,— сказав він їй,— що у вашому житті були особливі, великі події. Той, хто вміє бачити, зразу помітить над вашим чудесним чолом сяйво, що в минулому, коли я не помиляюся, було ще яскравіше, ніж тепер, сяйво, яке поволі пригасає... Не підказуйте мені! Жодного слова! Поряд з вами сидить ваш чоловік, правда ж? — звернувся він до мовчазного пана Анджольєрі.— Ви чоловік цієї дами, і можна тільки позаздрити вашому щастю. Але в це щастя вриваються спогади... величні спогади... Минуле, здається мені, відіграє у вашому житті, синьйоро, неабияку роль. Ви знали короля... Чи не зустрічався колись на вашому життєвому шляху король?

— Не зовсім так,— ледь чутно мовила добра фея наших супів, і її золотаво-карі очі спалахнули на аристократично-блідому обличчі.

— Не зовсім так? Ні, не король, я сказав це тільки взагалі, приблизно. Не король, не князь, а все ж таки князь, король у високому царстві духа. Великий митець, і ви колись поряд з ним... Ви хочете заперечити мені й не можете, не маєте рішучості, бо я наполовину вгадав. Так! То була велика, відома на весь світ артистка,— її приязнь скрашувала вашу ранню молодість, а священна пам’ять про неї визначає і осяває ціле ваше життя... Ім’я? Чи ж треба називати вам це ім’я, слава якого давно вже злилася із славою батьківщини, так само безсмертна у віках? Елеонора Дузе,— закінчив він тихо й урочисто.

Маленька жінка зіщулилась, переможена його прозірливістю. Оплески вилилися мало не в національну демонстрацію. Майже кожен у залі, а найперше пожильці вілли «Елеонора», знали про почесне минуле пані Анджольєрі, а тому й могли оцінити інтуїцію кавальєре. От тільки виникало питання, чи не була ця істерія відома йому наперед, адже він міг почути про неї зразу після приїзду в Toppe, під час першого, професійного ознайомлення з містечком... Але в мене немає ніяких причин раціоналістично сумніватися в його хистові, що на наших очах став для нього фатальним...

Поки що оголосили антракт, і наш володар зник зі сцени. Признаюся, що майже від самого початку своєї розповіді я боявся дійти до цього місця. Вгадати людські думки взагалі неважко, а тут і поготів. Ви, звичайно, спитаєте мене, чому ж ми нарешті не пішли, і я не зумію вам відповісти. Я сам не знаю чому і не можу знайти для себе ніякого виправдання. Вже напевне був початок дванадцятої, а може й більше. Діти поснули. Остання серія трюків набридла їм, і природі легко було вступити в свої права. Вони заснули в нас на колінах — дівчинка в мене, а хлопчик у матері. З одного боку, ми втішали себе тим, що все-таки вони сплять, але з другого, це мало нагадати нам, що час пожаліти дітей і покласти їх у ліжко. Запевняю вас, ми хотіли послухатись цього зворушливого нагадування, щиро хотіли. Ми збудили бідолах і сказали їм, що довше сидіти вже не можна, та вони, тільки-но отямились зі сну, почали благати нас лишитися, а ви ж знаєте, що забрати дітей від якоїсь розваги, не дочекавшись її кінця, можна тільки силоміць, ніякі слова на них не подіють. Їм так гарно в чарівника, жалібно казали вони, і невідомо ж, що буде далі, треба почекати хоч до кінця антракту, побачити, з чого він почне, а тим часом вони трохи посплять, аби тільки не йти додому, не лягати в ліжко, поки не скінчиться цей чудесний вечір.

Ми поступилися, сподіваючись, що затримаємось ненадовго, лише на кілька хвилин. Вибачити нашу поступку неможливо і пояснити так само. Може, нам здавалося, що коли вже ми сказали «а», зробили помилку, привівши сюди дітей, то мусимо сказати й «б»? Я вважаю, що це пояснення недостатнє. Може, нам самим було цікаво? І так і ні, наші почуття до кавальєре Чіполли були вкрай суперечливі, але, якщо не помиляюся, такі вони були і в усіх глядачів, а проте ніхто не йшов додому. Може, ми піддалися чарам цього чоловіка, що таким дивним способом заробляв свій хліб, чарам, що виходили від нього навіть поза програмою, в перервах між номерами, і паралізували нашу рішучість? З таким же успіхом можна було сказати, що ми лишилися просто з цікавості. Хотілося знати, як закінчиться цей вечір, що так дивно почався, а крім того, Чіполла, йдучи зі сцени, оголосив нам, що його запаси далеко не вичерпані і нас чекають ще цікавіші номери.

Але все це не те, чи, інакше сказати, це ще не все. На запитання, чому ми тепер не пішли звідси, найкраще було б відповісти тими самими словами, що й на інше: чому ми раніше не поїхали з Toppe. По-моєму, це одне запитання, і, щоб не завдавати собі клопоту, я міг би просто сказати, що вже відповідав на нього. Тут панував той самий дивний, напружений, тривожно-принизливий, гнітючий настрій, що й усюди в Toppe; скажу навіть більше: в цій залі, наче у фокусі, зосередилась та напруженість, той дивний неспокій, що ним була ніби заряджена тутешня атмосфера, і чоловік, на якого ми очікували, здавався нам втіленням усього цього; і оскільки ми не покинули Toppe, то нелогічно було робити те саме в меншому масштабі — покидати виставу. Як хочете: приймайте це пояснення нашої нерішучості чи не приймайте, а кращого я просто не можу знайти.

Отже, почався десятихвилинний антракт, що розтягся майже на двадцять хвилин. Діти, захоплені нашою поблажливістю, вже не спали і знайшли собі розвагу. Вони знов почали звертатися до своїх знайомих із стоячих місць: до Антоніо, Гіскардо, до чоловіка, що видавав човни. Приклавши долоні до рота, вони вигукували їм побажання, що їх перейняли від нас: «Хай вам завтра ловиться рибка!», «Щоб були повні неводи!» Потім гукнули Маріо, кельнерові з «Ексквізіто»: «Mario, una cioccolata е biscotti!»[6] Цього разу він звернув на них увагу і, всміхнувшись, відповів: «Subito!»[7] Потім ми не раз згадували цю його привітну, трохи неуважну, меланхолійну усмішку.

Так скінчився антракт, пролунав гонг, балачки стихли, публіка знов зосередила свою увагу на сцені, діти нетерпляче випросталися на стільцях, згорнувши на колінах руки. Під час антракту сцена стояла відкритою. Чіполла перевальцем вийшов з-за лаштунків і відразу, ніби конферансьє, почав вести друге відділення своєї програми.

Дозвольте мені тепер зробити висновок: цей самовпевнений каліка виявився найсильнішим гіпнотизером з усіх, яких мені будь-коли доводилось бачити. Якщо він і напускав туману на публіку, видаючи себе за штукаря, то все це, певне, тільки для того, щоб обминути постанову поліції, яка суворо забороняла вправи з гіпнозом. Мабуть, в Італії узвичаєне таке чисто формальне маскування, і поліція не дуже прискіпується до нього або й зовсім мириться з ним. У кожному разі, Чіполла вже з перших своїх номерів практично майже не приховував справжньої суті свого мистецтва, а друге відділення програми було відверто присвячене тільки спеціальним вправам, демонстрації знеособлення людини й підкорення її чужій волі, хоч він і далі прикривався своїм красномовством. У цілій низці смішних, цікавих приголомшливих номерів, які не скінчилися ще й опівночі, ми побачили все, що може дати ця природна, але загадкова царина людської душі,— від примітивного до моторошного; і за всіма химерними подробицями, то сміючись, то хитаючи головою, то ляскаючи себе по колінах чи плескаючи в долоні, стежила публіка, явно підкорена волі сильної особистості, хоч вона — так мені принаймні здавалося — внутрішньо й опиралася цьому своєрідному приниженню, якого кожному окремо і всім разом завдавали Чіполлині успіхи.

Дві речі відігравали головну роль у цих успіхах: чарка для підкріплення і нагайка з руків’ям у формі пазура. Перша була йому потрібна, щоб знов і знов викликати приплив демонічної сили, яка без коньяку, видно, швидко вичерпувалась; це по-людському могло б викликати співчуття до Чіполли, якби не друга річ — той образливий символ влади, та в’юнка нагайка, під яку він зухвало підставляв нас усіх і через яку ми не спромагалися на тепліші почуття — здатні були тільки на подив і впертість підкорених. Чи йому бракувало тепліших почуттів? Чи він претендував ще й на нашу жалість? Хотів мати все? В моїй пам’яті закарбувалося його ревниве зауваження, сказане в найвідповідальнішу хвилину, під час вправи з одним юнаком, який зголосився бути його об’єктом і відразу показав свою особливу схильність піддаватись його волі. Торкаючись руками юнака і дмухаючи на нього, Чіполла довів його до каталептичного стану: той поринув у такий глибокий сон, що просто задерев’янів, і кавальєре не тільки поклав його потилицею й ногами на спинки двох стільців, а ще й сам сів на нього, і заціпеніле тіло не прогнулося. Та потворна постать у сюртуці верхи на закляклому тілі справляла моторошне, огидне враження, і публіка, уявивши собі, які муки має терпіти жертва цих «наукових» розваг, щиро пожаліла її.

— Роvегеtto! Бідолаха! — загукали добродушні голоси.

— «Poveretto»! — гірко перекривив їх Чіполла.— Не на ту адресу ви висловлюєте свої співчуття, панове! Sono іо il poveretto![8] Я терплю всі муки.

Ми вислухали догану. Добре, хай так, хай навіть він на собі несе весь тягар цієї розваги, мучиться уявною колькою, від якої так жалісливо корчився Джованотто. Але ми не могли не вірити своїм очам, і ніхто з нас не захотів би крикнути «poveretto» людині, яка страждала для того, щоб принизити інших.

Я забіг наперед, зовсім порушивши послідовність номерів. У мене в пам'яті ще й тепер живуть спогади про мученицькі подвиги кавальєре, тільки я вже забув їхню черговість; а втім, це й не має значення. Знаю лише, що довгі, складні вправи, найцікавіші для публіки, на мене справили менше враження, ніж деякі короткі й незначні. Диво з хлопцем-давкою я згадав тільки тому, що воно пов'язане з доганою, яку нам довелося вислухати від Чіполли. Ще нецікавішим був для мене номер з літньою дамою, якій Чіполла навіяв, ніби вона подорожує по Індії і яка заснула на стільці, жваво розповідаючи крізь сон про свої пригоди на морі й на суходолі; мені здався куди химернішим і дивовижніший випадок після антракту, коли високий, кремезний чоловік, схожий на військового, не міг підняти руку лише тому, що горбань, ляснувши нагайкою, запевнив його, нібито він уже й не зможе її підняти. Я й досі бачу перед собою обличчя того вусатого, показного colonnello[9],— зціпивши зуби, збентежено всміхаючись, він марно боровся за втрачену свободу рухів. Який конфуз! Він, видно, хотів, та не міг; але насправді не міг хотіти, бо це був той параліч волі, який відбирає свободу і який наш приборкувач глузливо провіщав юнакові з Рима.

Тим більше я не можу забути фантастичну, зворушливо-смішну сценку з мадам Анджольєрі; мабуть, кавальєре з першого ж погляду, яким він безцеремонно обвів залу, вгадав, що її тендітна натура не зможе опиратися його чарам. Тільки силою своєї волі він буквально підняв її з стільця, вивів з ряду, в якому вона сиділа, й поманив за собою; до того ж щоб виставити в ще яскравішому світлі своє мистецтво, звелів панові Анджольєрі гукати дружину, ніби хотів, щоб той кинув на терези свої права, самий факт свого існування і своїм голосом збудив у душі синьйори все те, що могло оборонити її доброчесність від лихих чарів. Та якими даремними виявилися всі ті заходи! Чіполла здалеку ляснув нагайкою, і той ляск так подіяв на нашу господиню, що вона, здригнувшись усім тілом, звернула погляд на артиста.

— Софроніє! — вже тоді вигукнув пан Анджольєрі (ми й не знали, що пані Анджольєрі звуть Софронією), і вигукувати було чого, бо кожен бачив небезпеку: його дружина так і прикипіла очима до проклятого кавальєре, а той, перекинувши нагайку через руку, простягнув до неї довгі, жовті пальці й почав манити її за собою, крок за кроком відступаючи назад. Тоді мадам Анджольєрі, смертельно бліда, підвелася, повернулася всім тілом до заклинача й ніби попливла за ним. Страшне, фатальне видовище! Немов сновида, ледь піднявши гарні руки й притиснувши лікті до тіла, наче не відриваючи ніг одну від одної, вона повільно полинула за спокусником, що вабив її за собою…

— Гукайте ж її, добродію, гукайте! — нагадував горбань.

І пан Анджольєрі крикнув кволим голосом:

— Софроніє!

Ох, він ще не раз гукав її, приставивши одну руку трубочкою до уст, а другою махаючи дружині, навіть підвівся, бо пані Анджольєрі все далі відпливала од нього, та жалюгідний голос любові й обов’язку безсило завмирав за спиною в пропащої, і вона, зачарована й оглушена, на порух Чіполлиних пальців нечутно й легко, мов сновида, линула до дверей. Складалося тверде враження, що вона ладна йти за своїм володарем, якщо він того забажає, хоч і на край світу.

— Accidente![10]— перелякано вигукнув пан Анджольєрі і схопився з місця, коли вони вже були біля самих дверей.

Але тієї миті кавальєре, ніби відмовившись від лаврів переможця, урвав номер.

— Досить, синьйоро, дякую вам,— мовив він своїй дамі, що наче впала з неба на землю, і з галантністю комедіанта запропонував їй руку, щоб відвести її назад до пана Анджольєрі.— Добродію,— сказав він, уклонившись,—ось ваша дружина! З глибокою пошаною вручаю її вам цілою і неушкодженою. На вас як на чоловіка лягає величезна відповідальність за цей скарб, що належить тільки вам, тож будьте ще пильніші, пам’ятаючи, що є сила могутніша, ніж розум і доброчесність, і та сила тільки в окремих, виняткових випадках здатна на великодушне зречення!

Бідолашний пан Анджольєрі, мовчазний і лисий, він навряд чи зміг би вберегти своє щастя й не від такої демонічної сили, як та, що тепер до жаху додала ще й глум. Бундючний, самовдоволений, кавальєре повернувся на сцену під оплески публіки, що з подвійною силою винагородила його красномовність. Якщо не помиляюся, саме після цієї перемоги авторитет його піднявся настільки, що він міг примусити публіку танцювати, так, танцювати в буквальному значенні цього слова. Тепер глядачів опанувала якась розпуста, вони ніби сп’яніли, як буває пізньої ночі, втратили владу над своїми почуттями, здатність критично оцінювати вплив цього неприємного чоловіка і тверезо опиратися йому. Щоправда, Чіполлі довелося ще тяжко боротися за цілковиту владу над залою, бо її підважувала впертість молодого римлянина; його моральна стійкість давала публіці небезпечний приклад. А кавальєре дуже добре розумів, яке значення має приклад; тому він вибрав для нападу найвразливіше місце свого супротивника — зали з глядачами — і примусив розпочати танцювальну оргію того самого хворобливого і схильного до знеособлення юнака, якого вже перед тим обернув був на живу дошку. Тільки-но кавальєре кидав погляд на цього юнака, як він, наче громом ударений, відхиляв назад груди і, виструнчившись, упадав у якийсь вояцький сомнамбулізм; зразу було видно, що він ладен виконати будь-який наказ. Він, певне, любив коритися і радий був позбутися свого жалюгідного «я», бо раз по раз зголошувався на роль піддослідного і, мабуть, вважав за честь для себе стати взірцем цілковитого знеособлення і втрати волі. Тепер він також подався на сцену і, тільки-но кавальєре ляснув нагайкою, на його наказ почав робити різні па, тобто в якомусь блаженному екстазі, заплющивши очі й похитуючи головою, вимахувати на всі боки руками й ногами.

Видно, танцювати було приємно, бо скоро в Чіполли знайшлося поповнення: ще двоє юнаків, один у простому костюмі і один гарно вбраний, піднялися на сцену і почали робити те саме, що й перший танцюрист. Аж ось знов подав голос добродій з Рима: він уперто запитав, чи береться кавальєре навчити його танцю навіть проти його волі.

— Навіть проти вашої волі,—відповів Чіполла таким тоном, що я його ніколи не забуду. Мені ще й досі вчуваються ті зловісні слова: «Anche se non vuole».

І почався двобій. Чіполла найперше підкріпився чаркою і закурив нову цигарку, тоді поставив римлянина в середньому проході обличчям до дверей, а сам спинився недалеко позад нього, ляснув нагайкою і наказав:

— Balla![11]

Супротивник навіть не ворухнувся.

— Balla! — вигукнув кавальєре ще рішучіше і ляснув нагайкою.

Ми побачили, як у юнака сіпнулася під коміром шия, як зігнулася в суглобах одна рука і одна нога повернулася п’ятою назовні. Довгий час все обмежувалося тільки цими рухами: юнак на мить конвульсивно здригався, тоді знов завмирав. Кожному було видно, що в цьому випадку Чіполлі доведеться подолати твердий намір не піддатися, героїчний опір; цей мужній юнак хотів оборонити честь людського роду, він корчився, але не танцював, спроба так затяглася, що кавальєре мусив ділити свою увагу — подеколи він обертався до танцюристів, які стрибали на сцені, і ляскав нагайкою, щоб вони не вийшли з покори, а тим часом пояснював залі, що хоч скільки б ті біснуваті витанцьовували, вони не стомляться, бо ж, властиво, це він танцює замість них. Потім знову впивався гострими очима в потилицю римлянина, штурмував далі фортецю, що загрожувала його пануванню.

Публіка спостерігала, як та фортеця хиталася від ненастанних ударів і вигуків, спостерігала з діловитим зацікавленням, до якого домішувався щирий жаль і жорстока зловтіха. Наскільки я зрозумів, римлянин програв через те, що стояв на позиції цілковитого заперечення. Видно, самого тільки небажання замало, щоб надати нам духовної сили; надовго ми не заповнимо життя тим, що не хотітимем чогось робити; не хотіти чогось і взагалі нічого вже не хотіти, а все ж виконувати необхідне — мабуть, надто близькі поняття, щоб від них не постраждала ідея свободи; саме до цього вели ті фрази, що їх кавальєре виголошував між лясканням нагайки і наказами; він поєднував складні психологічні способи впливу з професійними, які тримав у таємниці.

— Balla! — вигукував він.— Навіщо так мучитись? І це насильство над собою ти називаєш свободою? Una ballatina![12] Твої руки й ноги самі пориваються в танок. Як було б приємно дати їм волю! Ага, ти вже танцюєш! Це для тебе вже не боротьба, а насолода!

І справді, корчі й конвульсії здолали нарешті тіло впертого юнака, він підняв руки, зігнув коліна, розслабив усі суглоби, підстрибнув, затанцював, і так, під оплески глядачів, кавальєре вивів його на сцену до інших маріонеток. Коли переможений опинився на підвищенні, всі побачили його обличчя. Він широко усміхався, примруживши очі, наче й справді відчував насолоду. Все-таки це була якась втіха: бачити, що тепер йому, певне, набагато краще, ніж під час гордині...

Можна сказати, що падіння римлянина стало вирішальною подією на вечорі. Кригу проламано. Чіполла досяг найвищого тріумфу; берло Цірцеї[13], ця в'юнка шкіряна нагайка з руків'ям у формі пазура, запанувала над усією залою. На той час,— а було вже, мабуть, далеко за північ,— на маленькій сцені танцювало десь із вісім чи десять осіб, та й у залі глядачі хто як відповідали на ті танці; одна зубата представниця англо-саксонської раси в пенсне без наказу маестро підвелася з місця і почала витанцьовувати в середньому проході тарантелу. Тим часом Чіполла, недбало розсівшись на плетеному стільці з лівого боку від сцени, курив цигарку й зухвало пускав дим крізь свої огидні зуби. Притупуючи ногою або й глузливо стискаючи плечима, він дивився на охоплену шалом залу і час від часу, не обертаючись, ляскав нагайкою перед тим танцювальником, що хотів уже стати. Діти, хоч як було пізно, ще не спали. Мені соромно згадувати про це. Тут не було нічого доброго, принаймні для дітей, і пояснити, чому ми їх і досі не забрали звідси, можна тільки тим, що нас на ту пору опанував загальний настрій. Тепер нам стало все байдуже. Хвалити бога, що вони хоч не розуміли двозначності цієї розваги. Вони в своїй невинності без кінця захоплювалися незвичайною подією, таким видовиськом, вечором чарівника! Інколи вони на кілька хвилин засинали в нас на колінах, а прокинувшись з рум’яними щоками й сонними очима, щиро сміялися з тих людей, що з наказу Чіполли вистрибували по сцені. Вони не сподівалися, що тут буде так весело, і радісно аплодували невправними рученятами щоразу, коли в залі лунали оплески. А коли Чіполла поманив їхнього приятеля Маріо, Маріо з «Ексквізіто»,— і поманив саме так, як на малюнку в книжці, згинаючи і розгинаючи вказівного пальця, якого він тримав перед носом,— вони в захваті аж застрибали на своїх стільцях.

Маріо послухався. Я ще й досі бачу, як він підіймається східцями до кавальєре, що й далі химерно манить його пальцем. На мить хлопець завагався, я добре пригадую. Цілий вечір він, схрестивши руки або засунувши їх у кишені, стояв біля дерев’яної колони ліворуч від нас, коло Джованотто з войовничою зачіскою, і, наскільки ми помічали, уважно, але не дуже весело спостерігав за сценою, навряд чи добре розуміючи, що там відбувалося. Він був явно незадоволений, що наприкінці ще й його залучено до участі у виставі. А проте зрозуміло, що коли Чіполла поманив його, він скорився. Така вже в нього була професійна звичка; а крім того, мабуть, психологічно не могло статися, щоб такий простий хлопець, як він, не послухався Чіполли, людини, що того вечора, окрилена успіхом, панувала над усіма. Хоч-не-хоч Маріо відірвався від колони, подякував тим, що стояли спереду і, озирнувшись, дали йому дорогу, і піднявся на сцену з недовірливою усмішкою на товстих губах.

Уявіть собі кремезного хлопця років двадцяти, коротко підстриженого, з низьким лобом і важкими повіками над туманно-сірими, з зеленим і жовтим полиском очима. Я добре знаю, які в нього очі, бо ми часто розмовляли з ним. Верхня частина обличчя з плескатим носом у ластовинні якось відступала в тінь перед нижньою, з товстими губами, між якими, коли він розмовляв, видніли вологі зуби; ті віддуті губи й імлисті очі надавали його обличчю виразу наївної меланхолії, через що ми й симпатизували Маріо. Зовнішність його зовсім не здавалася простацькою, насамперед завдяки вузеньким, гарним рукам, аристократичним навіть для жителя півдня,— приємно, коли тебе обслуговують такі руки.

Ми його знали як людину, але незнайомі були особисто, коли можна так сказати. Ми бачили його майже щодня, і нам подобалась його мрійливість і те, як він часом задумувався й забував про все на світі, а потім квапився послужливістю загладити свою провину. Він тримався поважно, не похмуро, але й не улесливо, усміхаючись хіба що до дітей, без робленої люб'язності,— швидше, він навіть не пробував бути люб'язним, бо не сподівався, що комусь сподобається. В кожному разі, ми б його однаково запам'ятали, тому що інколи незначні дорожні зустрічі лишаються в пам’яті надовше, ніж значні. Про його життя ми знали тільки те, що батько в нього — дрібний писар у муніципалітеті, а мати — праля.

Біла кельнерська куртка більше йому личила, ніж вилинялий костюм із тонкої смугастої тканини, в якому він прийшов на вечір; комірця в нього не було, зате він обмотав шию шовковою хусткою вогнистого кольору, сховавши її кінці під піджак. Він підійшов до Чіполли, але той не переставав манити його зігнутим перед носом пальцем, і Маріо підступив ще ближче, до самого стільця, опинившись якраз проти ніг кавальєре, після чого той, розставивши лікті, схопив його, повернув обличчям до публіки і зміряв з голови до ніг зневажливим, владним і веселим поглядом.

— Як це так, ragazzo mio?[14] — мовив він.— Ми так пізно знайомимося? А втім, повір мені, що я давно тебе знаю... Авжеж, ти зразу впав мені в око, і я переконався в твоїх чудових здібностях. Як же це я міг знов забути про тебе? Але всього не втримаєш у пам’яті.« Скажи ж бо мені, як тебе звати? Мені треба знати тільки твоє ім’я.

— Мене звати Маріо,— тихо відповів юнак.

— Ага, Маріо! Чудово! Гарне Ім’я, дуже поширене. І до того ж давнє, одне з тих, що нагадують про героїчні традиції нашої батьківщини. Браво! Salve![15] — І, випнувши криве плече, Чіполла привітав його простягненою навскоси рукою з долонею догори, як віталися стародавні римляни. Мабуть, він був уже трохи п’яний, та це й не дивно; але говорив він, як і досі, дуже чітко й плавно, хоч тепер і в його інтонації, і в поведінці з’явилося щось схоже на пересиченість турецького паші, якась вередливість і пиха.

— Отже, любий Маріо,— повів він далі,— добре, що ти сьогодні прийшов, та ще й обмотав шию такою гарною хусткою, вона тобі страх як личить, мало котра з дівчат, чарівних дівчат Toppe ді Венере, встоїть перед нею…

Від стіни, звідти, де ще недавно стояв Маріо, почувся сміх — це Джованотто з войовничою зачіскою, з курткою, перекинутою через плече, зареготав безцеремонно й глузливо.

Мені здалося, що Маріо стиснув плечима. В кожному разі, він здригнувся. А може, тим рухом він хотів приховати свої справжні почуття, показати, що йому байдуже і до хустки, і до чарівних дівчат.

Кавальєре мигцем глянув униз.

— Не будемо звертати на нього уваги,—сказав він.—Мабуть, він заздрить, що твоя хустка подобається дівчатам, а може, й тому, що ми з тобою так приязно розмовляємо тут, на сцені... Коли він хоче, я нагадаю йому кольку. Мені не важко. Але скажи мені, Маріо: сьогодні ввечері ти розважаєшся«.« А вдень працюєш у галантерейній крамниці?

— У кав’ярні,— поправив його юнак.

— Тобто в кав’ярні! Ось і Чіполла раз дав маху. Ти cameriere[16], виночерпій, Ганімед, це мені подобається, ще одна згадка про старовину. Salviette![17]— І, на радість публіки, Чіполла знов стародавнім римським способом привітав Маріо.

Маріо також усміхнувся.

— Але раніше я був якийсь час продавцем у Порто Клементе,— додав він, наче виправдуючись. У його словах було чисто людське бажання помогти ясновидцеві, дати йому провідну нитку.

— Так, так! У галантерейній крамничці!

— Там продавалися гребінці й щітки,— ухильно відповів Маріо.

— Хіба я не казав, що ти не завжди був Ганімедом з серветкою на руці? Коли Чіполла й дасть маху, однаково на нього можна покластися. Скажи, ти мені віриш?

Маріо зробив якийсь непевний жест.

— Це половинчаста відповідь,— мовив Чіполла.— Мабуть, нелегко здобути твоє довір’я. Навіть мені, як я бачу, доведеться важко. Твоє обличчя замкнуте, на ньому лежить печать смутку, un tratto di malinconia...[18] Скажи мені,— з цими словами він схопив Маріо за руку,— ти чимось журишся?

— No, signore![19] — відповів Маріо швидко і впевнено.

— Ні, ти чимось журишся,— наполягав штукар, владно відкидаючи ту його впевненість.— Хіба я міг цього не помітити? Не пробуй обдурити Чіполлу! Звичайно, винні дівчата, швидше, одна дівчина. Ти журишся через кохання.

Маріо рішуче похитав головою. Тієї миті біля нас знов почувся глузливий регіт Джованотто. Кавальєре прислухався. Погляд його блукав десь по залі, але сміх він вислухав уважно, а тоді, як уже раз чи двічі під час розмови з Маріо, ляснув через плече нагайкою, щоб підбадьорити своїх маріонеток на сцені. Але тут його партнер мало не втік: здригнувшись, він раптом обернувсь і кинувся до східців. Навколо очей у нього виступили червоні плями. Чіполла ледве встиг затримати його.

— Стривай! — гукнув він.— От тобі й маєш! Ти хочеш утекти, Ганімеде, в найкращу хвилину, чи майже в найкращу! Почекай, і я тобі обіцяю диво. Обіцяю переконати тебе, що ти журишся надаремно. Твоя дівчина,— її тут усі знають,— вона... як же її звати? Стривай-но! Я прочитав її ім’я в твоїх очах, воно крутиться в мене на язиці, та й тобі самому кортить його сказати...

— Сільвестра! — гукнув знизу Джованотто.

Кавальєре й оком не змигнув.

— Бувають же такі нахаби,— зауважив він, навіть не глянувши в залу і звертаючись тільки до Маріо.— Бувають такі крикливі півні, що співають, коли треба й коли не треба. Він вихопив у нас із тобою ім’я просто з уст, та ще, певне, й гадає, ледащо, ніби має на це якесь особливе право. Та хай, навіщо він нам! Але признайся: Сільвестра, твоя Сільвестра — чудова дівчина, правда ж? Справжній скарб! Серце завмирає, коли бачиш, як вона йде, дихає, сміється, така вона гарна. А її повні руки, коли вона пере і, стріпнувши головою, відкидає з чола кучері? Ангел небесний!

Маріо втупився в чарівника, витягнувши голову. Він наче забув, що стоїть на сцені і його бачить публіка. Червоні плями збільшилися, ніби він підмалював очі. Я рідко таке бачив. Його товсті губи були ледь розтулені.

— Той ангел журить тебе,— вів далі Чіполла,— чи, швидше, ти журишся за ним... Це різні речі, любий мій, повір мені, зовсім різні речі! В коханні завжди бувають непорозуміння, можна навіть сказати, що ніхто стільки не свариться, як закохані. Ти, певне, подумаєш: що знає про кохання цей Чіполла із своєю маленькою фізичною вадою? Помиляєшся, він знає про нього багато чого, він глибоко проник у таємниці кохання, і до його думок варто прислухатись. Та облишмо Чіполлу, зовсім забудьмо про нього і вернімося до Сільвестри, до твоєї чарівної Сільвестри! Що? Невже вона віддає перевагу якомусь крикливому півневі, і він сміється, а тебе плач бере? Проміняти на когось іншого тебе, такого щирого, симпатичного хлопця? Нізащо, і ми знаємо це, Чіполла і вона. Коли я ставлю себе на її місце і мені доводиться вибирати між таким просмоленим телепнем, як він, солоною рибиною, морською черепахою, і Маріо, рицарем серветки, що спілкується з вищими колами, вправно подає чужоземцям напої і палко, щиро кохає мене, то присягаюся, моєму серцю не важко зробити вибір, я добре знаю, кому подарувати серце, кому я вже давно, червоніючи, подарувала його. Час уже тобі самому побачити це й зрозуміти, мій вибранцю! Час тобі побачити й пізнати мене, Маріо, коханий мій... Скажи, хто я?

Гидко було дивитися, як облудник чепурився, кокетливо поводив кривими плечима, пускав припухлі очі під лоба й щирив щербаті зуби в солодкій усмішці... Ох, та що сталося від цих облесливих слів з нашим Маріо? Важко мені розповідати про це, так само, як і тоді, важко було дивитися на те виявлення найпотаємніших його почуттів, на ту безнадійну, обманом ущасливлену пристрасть, виставлену напоказ публіці. Він стиснув руки й підніс їх до уст, плечі його ходили ходором — так важко, схвильовано він дихав. Видно, він не вірив своїм очам і вухам, забувши тільки про одне — що їм і справді не треба було вірити.

— Сільвестра! — в щирому захваті прошепотів він.

— Поцілуй мене! — сказав горбань.— Повір, я дозволяю тобі! Я кохаю тебе. Поцілуй мене сюди.— І, відставивши вбік лікоть і відстовбурчивши мізинець, він пальцем показав на свою щоку, біля самого рота.

Маріо нахилився й поцілував його.

У залі запала мертва тиша. То була дивна, моторошна, напружена мить — мить блаженства Маріо. Ілюзія викликала в його серці почуття безмежного щастя; та коли та прикра, неприємна сценка досягла свого апогею, коли губи Маріо торкнулися облудно підставленого йому бридкого тіла, тишу порушив регіт Джованотто ліворуч від пас. А все ж таки в його реготі, брутальному й зловтішному, забринів, як мені здалося, й легкий жаль до обдуреного мрійника — відгомін того самого «poveretto», якому позаздрив чарівник і якого він хотів приточити до себе.

Та не встиг ще завмерти той сміх, як поцілований горбань ляснув нагайкою біля ніжки стільця, і Маріо, прокинувшись, відсахнувся від нього. Він стояв, утупившись очима в порожнечу, всім тілом подавшись назад і притискаючи то одну, то другу руку до своїх споганених уст; раптом він ударив щиколотками себе по скронях, обернувсь і кинувся східцями вниз під оплески глядачів. Чіполла, склавши руки на колінах, глузливо стиснув плечима. Уже внизу Маріо зненацька круто обернувся на бігу, скинув руку вгору, і крізь оплески й сміх прорвалося два короткі, оглушливі постріли.

Зразу ж стало тихо. Навіть танцюристи завмерли, спантеличено витріщивши очі. Чіполла схопився з стільця і простяг руки, наче хотів крикнути: «Стійте! Тихо! Всі геть від мене! Що це?» Та за мить уже важко осів на стільці, голова його впала на груди, а потім і сам він боком звалився додолу, та так і лишився лежати — нерухома, безладна купа одягу й кривих кісток.

Зчинилася неймовірна метушня. Дами трусилися й ховали обличчя на грудях у своїх супутників. Одні гукали, щоб хтось викликав лікаря й поліцію. Другі кинулися на сцену. Треті оточили Маріо, щоб відібрати в нього зброю, вихопити з опущеної руки маленький тупоносий механізм, що навіть не скидався на справжній пістолет, ледь помітний ствол якого доля спрямувала в ніким не передбачений, несподіваний бік.

Нарешті ми забрали дітей і повели до дверей, повз карабінерів, що поспішали до зали.

— Уже кінець? — допитувалися діти; вони хотіли впевнитись, що вже нічого не пропустять.

— Так, кінець,— підтвердили ми.

Жахливий, фатальний кінець. А все-таки він приніс визволення — так почував я тоді, так почуваю тепер і не можу інакше!

КІНЕЦЬ


[1] Він багато п’є (франц.).
[2] Нуль! (Італ.)
[3] До ваших послуг (італ.).
[4] Добра робота! (Італ.)
[5] Думайте напруженіше! (Франц.)
[6] Маріо, шоколад з бісквітом! (Італ.)
[7] Зараз! (Італ.)
[8] Це я бідолаха! (Італ.)
[9] Полковника (італ.).
[10] Біда! (Італ.)
[11] Танцюй! (Італ.)
[12] Один танок! (Італ.)
[13] Берло Цірцеї — в Гомеровій «Одіссеї Цірцея — чарівниця, яка, торкнувшись своїм берлом супутників Одіссея, перетворила їх на свиней.
[14] Хлопче мій? (Італ.)
[15] Вітаю! (Лат.)
[16] Кельнер (італ.).
[17] Вітаю тебе! (Італ.)
[18] Слід меланхолії (італ.).
[19] Ні, синьйоре! (Італ.)
← Назад
up