Неймовірна та сумна історія про невинну Ерендіру і її бездушну бабуню (сторінка 2)

— Нічого не можу зробити,— сказав він нарешті, вислухавши її,— святі отці згідно із своїм статутом мають право тримати в себе дівчину до її повноліття або поки вона одружиться.

— А вас для чого ж тут поставлено? — запитала бабця.

— Щоб викликати дощ,— спокійно відповів військовий.

Невдовзі побачивши, що кулі не досягають хмарини, він покинув свої офіційні обов’язки й заходився розмовляти із старою.

— Вам потрібно знайти яку-небудь впливову особу, яка б відповідала за вас. Кого-небудь, хто б поручився за вашу мораль та порядність і поставив свій підпис в офіційному листі. Ви не знайомі з сенатором Онесіо Санчесом?

Сидячи під пекучим сонцем на дуже вузькому для її сідниці стільчику, стара відповіла з урочистою люттю:

— Я бідна самотня жінка, загублена в безмежній пустелі.

Алькальд, у якого від спеки скосилося одне око, подивився на неї з жалем.

— Тоді не гайте часу, сеньйоро,— сказав він.— Ви втратили онуку.

Однак стара не здавалась. Вона поставила намет навпроти місії і сіла в роздумі біля входу, мов самотній воїн, що тримає в облозі укріплене місто. Побачивши, як вона сидить під променями сонця, зосередивши погляд на місії, мандрівний фотограф, нарешті, навантажив свої речі на багажник велосипеда й вирішив їхати.

— Побачимо, хто стомиться перший,— сказала стара,— вони чи я.

— Вони тут уже триста років, і все ще тримаються,— зауважив фотограф,— я їду звідси.

Тільки тоді стара побачила навантажений велосипед.

— Куди ти їдеш?

— Куди очі дивляться. Світ великий,— відповів фотограф і поїхав.

Бабка зітхнула.

— Не такий він уже й великий, як ти думаєш, невдячний.

Та не поворухнулася, незважаючи на своє роздратування, і не відвела погляду від монастиря. Отак і не відводила його ні вдень, коли була спека, ні вночі, коли лютували шалені вітри, і все сушила собі голову над тим, як би побачити онуку. Але з монастиря ніхто не виходив. Індіанці збудували намет з пальмового віття поруч із бабиним наметом і розвісили там гамаки, а стара сиділа на своєму троні дуже пізно, куняючи, як стомлений віл, та жуючи сирі зерна, які витягала з внутрішньої кишені.

Одного вечора біля неї повільно проїхала валка закритих вантажівок, прикрашених гірляндами різнокольорових ліхтариків, що надавало машинам вигляду мандрівних примарних вівтарів. Стара зразу впізнала їх, саме так виглядали вантажівки Амадісів. Остання машина збоку зупинилась, і чоловік виліз із кабіни і почав щось лагодити в кузові. Він був дуже схожий на Амадісів: такий самий капелюх із загорнутими крисами, високі чоботи, два перехрещені на грудях патронташі, гвинтівка та два пістолети. Стара вирішила покликати незнайомця.

— Ти не знаєш, хто я? — запитала вона.

Чоловік повільно спрямував на неї світло електричного ліхтаря, якусь мить дивився на змарніле з безсоння обличчя, на погаслі від утоми очі, на вицвіле обличчя жінки, яка навіть у своєму віці, у поганому стані, при світлі, що засліплювало її, мала право сказати, що колись була надзвичайно гарною. Пересвідчившись у тому, що раніше ніколи не бачив її, чоловік загасив ліхтар.

— Єдине, що я можу сказати впевнено,— зауважив він,— це те, що ви не свята діва Ремедіос.

— Зовсім навпаки,— сказала стара солодким голосом,— я дама.

— Яка дама?

— Дама Амадіса-старшого.

— Це вже щось потойбічне,— напружено відповів він.— А що ви хочете?

— Щоб ви допомогли мені звільнити мою онуку, онуку Амадіса-старшого, дочку нашого сина Амадіса, яку ув’язнено в цьому монастирі.

Чоловік переміг свій страх.

— Ви помилились,— сказав він.— Якщо ви думаєте, що ми здатні встрявати у справи Божі, ви не та, яку із себе удаєте, ви навіть не знали Амадісів і не уявляєте собі, що таке контрабанда.

Того дня стара спала ще менше, ніж у попередні. Вона куняла і жувала, загорнута у вовняну шаль; день переплутався в її голові з ніччю, невгамовні марення виливались у безладний шепіт, хоч вона не спала і їй треба було прикласти руку до серця, щоб заглушити спомини про будинок на березі моря з великими різнокольоровими квітами, де вона була щаслива. Стара перебувала в такому стані, доки не задзвонили в монастирі, не засвітилися вогні у вікнах, і пустеля наповнилась запахом гарячого ранкового хліба. Лише тоді вона відчула втому, їй здалося, що Ерендіра прокинулась у монастирі й шукає засобу, щоб утекти до неї.

Ерендіра, навпаки, спала дуже добре з того часу, як опинилася в монастирі. Їй коротко підстригли волосся ножицями, якими підстригали дерева, і голова тепер мала вигляд щітки, вдягли в товстий полотняний арештантський одяг, вручили відро з вапнистою водою та віник і наказали мити східці кожного разу, коли хто-небудь ступить на них. Це була важка робота, бо ходили весь час то місіонери, залишаючи сліди, то послушниці з вантажем, але Ерендіра сприймала цю роботу як свято після смертельної каторги ліжка. Крім того, не лише вона стомлювалась надвечір, бо цей монастир був призначений не так для боротьби з чортом, як для боротьби з пустелею. Ерендіра бачила, як послушниці-індіанки приборкували диких корів, щоб подоїти їх у хліві, як вони моталися цілими днями, виготовляючи сир, як доглядали свиней, коли ті опоросилися. Вона бачила, як вони заступали чоловіків-вантажників, витягаючи воду з цистерн та старанно зрошуючи городи, які інші послушниці скопували лопатами, щоб посадити овочі на кам’янистій землі пустелі. Спостерігала за пекельною роботою біля печей, у яких випікався хліб, і в кімнатах, де індіанки прасували. Бачила, як черниця бігала по двору за поросям, як вона посковзнулася, ухопивши порося за вуха, і впала в грязюку, а інші дві послушниці у шкіряних фартухах допомагали їй: одна з них перерізала поросяті горлянку великим різницьким ножем, і всі вони забризкалися кров’ю і грязюкою. Вона бачила в монастирській лікарні черниць, хворих на сухоти, у довгих погребальних сорочках, які чекали на останній наказ Бога, вишиваючи весільні простирадла, а тим часом чоловіки місії проповідували в пустелі. Ерендіра жила немов у півтіні, відкриваючи для себе інші форми краси та жаху, яких ніколи не уявляла у вузькому світі ліжка, але ні найкрасномовніші, ні найвовкуватіші послушниці не спромоглися витягти з неї жодного слова з того часу, як її принесли в монастир. Одного разу, коли Ерендіра розмішувала вапно у відрі, вона почула дивну музику, яка видалася їй схожою на прозоре світло пустелі. Зачарована, вона зазирнула у велику порожню залу з голими стінами та великими вікнами, через які линули пахощі червня, і побачила гарну черницю, яку раніше ніколи не бачила; вона грала пасхальну ораторію на клавесині. Ерендіра слухала музику, не поворухнувшись, душа її мліла, й опам’яталася тільки, коли залунав дзвін, що кликав на обід. Після обіду вона мила щіткою сходи, потім почекала, доки всі послушниці пішли, і, залишившись сама там, де ніхто не міг її почути, сказала перші слова з того часу, як попала в монастир:

— Я щаслива.

Отже, бабусі не було чого сподіватись, що Ерендіра втече, аби з’єднатися з нею, але вона все-таки не знімала своєї настирливої облоги і не могла дійти ніякого рішення аж до неділі на Трійцю. В цей час місіонери прочісували пустелю, виловлюючи вагітних незаміжніх жінок з метою одружити їх. Місіонери діставались до найвіддаленіших куточків на старезній вантажівці, яка везла чотирьох добре озброєних військових і ящик із залежалим крамом. Найважче в цьому полюванні було переконати жінок, які захищалися від Божественної милості, у тому, що чоловіки, які більшість часу вилежувались у гамаках, мають право вимагати від законних дружин важчої праці, ніж від коханок. Треба було умовляти жінок, обдурювати їх, звертатися до них із словом Божим на страшній суміші їхніх рідних мов, щоб донести до них це слово, але найпереконливішими виявлялися які-небудь блискучі сережки. Після згоди жінок чоловіків просто витягали за допомогою стусанів із гамаків і везли, зв’язаних, у вантажівці, щоб одружити силою.

Кілька днів стара бачила, як до монастиря їхали вантажівки з вагітними індіанками, і тільки у святу неділю Трійці їй пощастило, бо здогадалась, як собі зарадити. Того дня задзвонили дзвони, і вона побачила веселу обірвану юрбу, яка прямувала на свято, серед них ішли вагітні жінки у фаті та весільному вбранні і вели попід руки своїх випадкових чоловіків на колективне весілля.

В останньому ряду йшов зовсім молодий хлопець, підстрижений за індіанським звичаєм, удягнений у лахміття; він ніс у руці великодню свічку, перев’язану шовковим бантиком. Стара покликала його.

— Скажи мені, сину,— запитала вона улесливо,— що ти тут робитимеш?

— Святі отці покликали мене на перше причастя,—відповів він.

— Скільки тобі заплатили?

— П’ять песо.

Стара витягла з кишені купу грошей, на які хлопець здивовано подивився.

— Я дам тобі двадцять,— сказала вона,— але не на перше причастя, а щоб ти одружився.

— А з ким?

— З моєю онукою.

Отак Ерендіра, вдягнена у послушницький одяг та мереживну хустину, яку їй подарували послушниці, одружилася у дворі монастиря. Вона навіть не знала, як звуть чоловіка, якого купила їй бабуся. З якоюсь неясною надією вона витримала стояння на колінах у селітровому розчині, огидний сморід поту двохсот вагітних наречених, напучення з послання святого Павла, прочитане латиною, що падало, мов молот, у нерухоме від спеки повітря. Місіонери не знайшли приводу, щоб перешкодити несподіваному весіллю Ерендіри, але обіцяли дівчині зробити все можливе, щоб затримати її в монастирі. Однак по закінченні церемонії у присутності ігумена, військового алькальда, що стріляв у хмару, новоспеченого чоловіка та байдужої зовні бабусі Ерендіра знову опинилася під владою чарів, які володіли нею з дня народження. Коли дівчину запитали, в чому полягає її справді щире та остаточне рішення, вона не вагалася ні хвилини.

— Я хочу піти звідси,— сказала вона. І пояснила, вказуючи на чоловіка: — Але не з ним, а з бабусею.

 

Улісс витратив цілий день, намагаючись вкрасти помаранчу з батькової плантації, але батько не зводив з нього очей, підстригаючи хворі дерева, та й мати стежила за ним із будинку. Отже, він відмовився від свого наміру, принаймні на цей день, і в дуже поганому настрої допомагав батькові, поки вони не закінчили підстригати останні помаранчі.

Поруч з великою плантацією, де панували спокій і таємничість, стояв дерев’яний будинок під черепичною покрівлею; мідні кільця підтримували віконниці, а на великій терасі, збудованій на палях, стояло багато рослин з яскравими квітами. Мати Улісса сиділа, на терасі у віденському кріслі-качалці і прикладала до скроней задимлені листки якихось рослин, щоб угамувати головний біль. Проте її гострий погляд стежив за всіма рухами сина і скидався на невидиме проміння, що діставало Улісса у найвіддаленіших куточках плантації. Мати була дуже гарною індіанкою, набагато молодшою за свого чоловіка, і не тільки носила вбрання племені, а й дуже добре зналася на багатьох стародавніх таємницях свого народу.

Коли Улісс з інструментами повернувся до будинку, мати попросила його подати їй краплі, які стояли на маленькому столику. Тільки-но він доторкнувся до пляшечки та склянки, вони змінили колір. Потім він, пустуючи, доторкнувся до скляного келиха, що стояв на столі разом із іншим посудом, і той теж змінив колір та зробився синій. П’ючи ліки, мати дивилася на сина і, пересвідчившись у тому, що вона не марить, запитала індіанською мовою:

— Відколи це сталося з тобою?

— Як повернулися з пустелі,— відповів Улісс тією самою мовою.— Це так тільки із скляними речами.

Щоб продемонструвати це, він торкнувся одну за одною кількох склянок, що стояли на столі, і всі вони забарвилися різними кольорами,

— Таке буває тільки від кохання,— сказала мати.— Хто вона?

Улісс не відповів. Батько, який не знав індіанської мови, проходив у цей момент через терасу, несучи помаранчі.

— Про що ви? — запитав він Улісса голландською мовою.

— Ні про що,— відповів Улісс.

Мати Улісса не розуміла голландської мови і, коли чоловік зайшов до будинку, запитала сина своєю мовою;

— Що він тобі сказав?

— Нічого,— відповів Улісс.

Він подивився у вікно і побачив, як батько зайшов до контори, щоб заховати помаранчі в спеціальну скриню з секретним замком, який відкривався тільки за спеціально комбінованими цифрами. Поки він спостерігав батька, мати спостерігала його.

— Ти давно не їв хліба,— зауважила вона.

— Щось не хочеться.

Обличчя матері набуло надзвичайно жвавого виразу. «Неправда,— сказала вона,— це тому, що ти захворів від кохання, а закохані не їдять хліба». Він подивився в її очі і побачив у них уже не прохання, а загрозу.

— Краще буде, якщо ти скажеш мені, хто вона, інакше я силою обмию тебе очисною водою.

У конторі голландець відчинив скриню, поклав усередину помаранчі і знову зачинив. Тоді Улісс відірвав погляд від вікна і нетерпляче відповів матері;

— Я вже говорив тобі, що зі мною нічого не сталося. Якщо не віриш, запитай батька.

Голландець з’явився у дверях контори, запалив свою люльку мореплавця, тримаючи під пахвою заяложену Біблію. Дружина запитала його іспанською мовою:

— З ким ви познайомились у пустелі?

— Ні з ким,— відповів чоловік, трохи здивований,— якщо не віриш, запитай в Улісса.

Він сів у кінці коридора і смоктав люльку, доки докурив її. Потім розгорнув навмання Біблію і почав голосно читати урочистою бучною голландською мовою, перескакуючи з одного уривка до другого.

Опівночі Улісс ще не спав, він думав і згадував, перевертався в гамаку і відчував якийсь незрозумілий біль, що йшов від спогадів. Нарешті він зважився, натягнув шкіряні штани, картату шотландську сорочку, верхові чоботи, виплигнув через вікно і втік з дому в вантажівці, навантаженій птахами. Проїжджаючи повз плантацію, зірвав три стиглі помаранчі, які не спромігся вкрасти вдень.

Цілу ніч він їхав пустелею, а на світанку почав запитувати по селах та хуторах, чи не проходила тут Ерендіра, але ніхто нічого не чув. Кінець кінцем він дізнався, що вона йшла позаду виборного кортежу сенатора Онесімо Санчеса, а той цього дня повинен приїхати в Нову Кастилію. Улісс знайшов сенатора не в Новій Кастилії, а в сусідньому селищі, але Ерендіри там уже не було; бабуня добилася від сенатора листа, який ручався за її моральність та ще й відчиняв найміцніше замкнені двері пустелі.

На третій день він зустрівся з поштарем, і той вказав, де їх шукати.

— Вони йдуть до моря,— сказав поштар.— Клята стара має намір переправитись на острів Аруба.

Їдучи в цьому напрямку ще півдня, Улісс побачив нарешті великий брудний намет, який стара купила у хазяїна цирку, що розорився. Мандрівний фотограф повернувся до них, переконавшись у тому, що світ справді не такий великий, як він гадав; біля намета він приладнав свою ідилічну завісу. Оркестр духових інструментів розважав клієнтів Ерендіри меланхолійним вальсом.

Улісс почекав своєї черги, і, коли зайшов, перше, що впало йому у вічі, був порядок та чистота всередині намета. Ліжко бабусі знову набуло королівського вигляду, статуя ангела стояла на своєму місці поруч з погребальною скринею Амадісів; крім того, тут стояла цинкова ванна з ніжками у вигляді левів. Ерендіра лежала в новому ліжку під балдахіном зовсім роздягнута, і її тіло випромінювало спокійне дитяче світло, що заповнювало внутрішній простір намета. Вона спала з розплющеними очима. Улісс спинився біля неї, тримаючи помаранчу в руці, і помітив, що дівчина дивиться на нього невидющими очима. Тоді він помахав рукою перед її очима й покликав ім’ям, яке вигадав, думаючи про неї:

— Ерендіре.

Ерендіра прокинулась і побачила, що лежить гола перед Уліссом. Вона глухо зойкнула і закрилася простирадлом з головою.

— Не дивись на мене,— сказала вона,— я страшна.

— Ти схожа кольором на помаранчі,— сказав Улісс і підніс помаранчі до її очей, щоб вона порівняла.— Дивись.

Ерендіра розплющила очі і побачила, що помаранчі справді мають колір її тіла.

— Я не хочу, щоб ти зараз лишався тут,— сказала вона.

— Я прийшов тільки показати тобі це,— сказав Улісс,— подивись-но.

Він розламав помаранчу і показав Ерендірі справжній діамант, що блищав у самій серцевині плода.

— Отакі помаранчі ми перевозимо через кордон,— сказав він.

— Але ж це живі помаранчі! — вигукнула Ерендіра.

— Звичайно,— усміхнувся Улісс,— їх вирощує мій батько.

Ерендіра не могла повірити. Вона відкинула простирадло з обличчя, взяла діамант пальцями і довго і здивовано дивилась на нього.

— Маючи три такі штуки, ми об’їдемо з тобою весь світ,— сказав Улісс.

Ерендіра із сумом повернула йому діамант. Улісс наполягав.

— Крім того, у мене є вантажівочка,— сказав він,— а ще... дивись!

Він витяг з-під сорочки старий револьвер.

— Я не можу піти раніше, ніж за десять років,— сказала Ерендіра.

— Ти підеш,— сказав Улісс.— Сьогодні ввечері, коли білий кит засне, я чекатиму надворі і заспіваю, мов сова.

Він почав так добре імітувати спів сови, що очі Ерендіри вперше засяяли.

— Вона ж моя бабуся,— сказала дівчина,

— Сова?

— Кит.

Обоє почали сміятися. Ерендіра провадила своє.

— Ніхто не може нікуди піти без дозволу своєї бабусі.

— Не треба їй нічого говорити.

— Вона все одно дізнається, вона все бачить уві сні.

— Коли вона побачить, що ти пішла, ми вже будемо по той бік кордону. Підемо разом з контрабандистами,— сказав Улісс.

Щоб підбадьорити Ерендіру та показати, який він хоробрий, Улісс почав вимахувати пістолетом із спритністю ковбоя з кінобойовика та імітувати звуки пострілів.

Дівчина не сказала «так», але не сказала й «ні», тільки очі в неї засмутилися, і на прощання вона поцілувала Улісса. Зворушений, він промурмотів:

— Завтра вже побачимо пароплави.

Того вечора десь після сьомої Ерендіра причісувала бабуню, коли знову повіяв вітер її нещастя. Біля намета індіани-вантажники та директор оркестру чекали на заробітну платню. Стара рахувала гроші, що лежали в маленькій скриньці, потім звірилася з зошитом і віддала гроші старшому з індіанців.

— Тримай,— сказала вона,— двадцять песо за тиждень, мінус вісім за харчі, три за воду, п’ятдесят сентаво за чисті сорочки, отже, вісім п’ятдесят. Порахуй.

Старший індіанець порахував гроші, і, вклонившись, вони пішли.

— Вельми дякуємо.

За ним був директор оркестру. Стара подивилась у зошит і попрямувала до фотографа, який намагався заклеїти гутаперчевим пластирем міхи фотоапарата.

— Ну то як,— сказала вона,— ти будеш платити четверту частину за музику?

Фотограф навіть не підвів голови.

— На фотографіях не видно музики.

— Але музика викликає бажання сфотографуватися,— зауважила стара.

— Навпаки,— відповів фотограф,— вона нагадує про небіжчиків, а потім на фотографіях люди виходять із заплющеними очима.

Втрутився директор оркестру.

— Не музика змушує їх заплющувати очі, а спалах, за допомогою якого ви фотографуєте ввечері.

— Ні, музика,— наполягав фотограф.

Стара вирішила покласти край суперечці.

— Не будь скнарою,— сказала вона,— подивись, як добре все виходить у сенатора Онесіо Санчеса, а це ж завдяки музиці. Потім твердо закінчила: — Отож, плати четверту частину або забирайся звідси. Несправедливо, щоб бідна дівчина несла на собі увесь тягар витрат.

— Я піду звідси,— сказав фотограф.— Кінець кінцем я вільна людина.

Стара знизала плечима і взялася за директора оркестру. Вона вручила йому гроші відповідно до цифри, записаної в зошиті.

— Двісті п’ятдесят чотири п’єси,— сказала вона,— по п’ятдесят сентаво кожна, ще тридцять дві в неділю та в святкові дні по шістдесят сентаво кожна, це сто п’ятдесят шість та ще двадцять.

Музикант не взяв грошей.

— Це сто вісімдесят два та ще сорок,— сказав він,— вальси дорожчі.

— Це чому?

— Вони сумніші,— відповів музикант.

Стара змусила його взяти гроші.

— Наступного тижня заграєш дві веселі п’єси за кожний вальс, що я тобі винна, і так розрахуємось.

Музикант не зрозумів логіки старої, але гроші взяв, щось підраховуючи. В цю мить страшний порив вітру мало не зірвав намет, потім у тиші, яка запала невдовзі, почувся чистий тужливий спів сови.

Ерендіра не знала, що робити, щоб приховати хвилювання. Вона зачинила скриньку з грошима і сховала її під ліжко, але бабуня відчула її страх, коли дівчина віддала їй ключі. «Не бійся,—сказала вона,— сови завжди співають, коли дме вітер». В цей час вона побачила фотографа, який ішов, несучи фотоапарат на плечі.

— Якщо хочеш, залишайся до завтра,— сказала стара,— в такі ночі по пустелі вештається смерть.

Фотограф теж почув спів сови, але, здається, то не справило на нього ніякого враження.

— Залишайся, сину,— наполягала стара,— адже я маю добрі почуття до тебе.

— Але за музику платити не буду,— відрубав фотограф.

— Тоді ні,— сказала стара,— так не можна.

— От бачите,— зауважив фотограф,— ви нікого не любите.

Від гніву стара зблідла.

— Забирайся звідси, негіднику! — крикнула.

Вона почувалася такою ображеною, що лаялася, поки Ерендіра допомагала їй лягати. «Сучий син,— бурчала вона.— Що цей байстрюк знає про чуже серце». Ерендіра не звертала на слова бабці уваги, бо сова настійливо кликала її в перервах між шаленими поривами вітру, і серце дівчини заходилося від вагань. Бабка нарешті лягла, ритуал лягання тепер набув майже такої пишності, як у колишньому будинку, і поки онука обмахувала її віялом, стара потроху заспокоїлась і почала свої напучення;

— Тобі треба рано встати, щоб приготувати мені ванну з настоїв до того, як прийдуть люди.

— Так, бабуню.

— А ще випери брудну одежу індіанців, так ми зможемо вирахувати з них наступного тижня ще кілька песо.

— Так, бабуню.

— Спи повільно, щоб не стомитися, бо завтра четвер, найдовший день тижня.

— Так, бабуню.

— Нагодуй страуса.

— Так, бабуню.

Ерендіра поклала віяло біля узголів’я ліжка і запалила дві свічки на вівтарі навпроти погребальної скрині. Спляча бабка віддала запізнілий наказ:

— Не забудь запалити свічки біля Амадісів.

— Так, бабуню.

Коли стара почала марити, Ерендіра зрозуміла, що вона вже не прокинеться. Дівчина почула гуркіт вітру навколо намета, але так і не впізнала вітер свого нещастя. Вона визирнула з намета, сова знову заспівала, і нарешті непереможне бажання свободи перемогло чари бабусі.

Не пройшла вона і п’яти кроків, як зустріла фотографа, який прив’язував апарат до багажника велосипеда. Його змовницька посмішка заспокоїла її.

— Я нічого не знаю,— сказав фотограф,— нічого не бачив і не буду платити за музику.

Він розпрощався з нею, а Ерендіра побігла в пустелю, вирішивши втекти назавжди, і загубилася в сутінках вітру, який підспівував сові.

Цього разу стара відразу звернулася до цивільних властей. Начальник місцевої поліції вихопився з гамака о шостій годині ранку, коли вона почала тикати йому межи очі лист сенатора. Батько Улісса чекав біля дверей.

— Якого дідька ви мені це тичете,— загорлав поліцейський,— я все одно не вмію читати.

— Це рекомендаційний лист сенатора Онесіо Санчеса,— сказала стара.

Не питаючи більше нічого, начальник поліції зняв гвинтівку, що висіла біля гамака, і почав гучно віддавати накази підлеглим. Через п’ять хвилин усі сиділи в машині, яка швидко вирушила в напрямку кордону, їдучи проти вітру, що замітав сліди втікачів. На передньому сидінні поруч з водієм сидів начальник. Позаду вмостилися голландець із старою, а на кожній підніжці стояв озброєний поліцейський.

Біля селища вони зупинили караван вантажівок, накритих брезентом. Декілька чоловіків, що ховалися в кузові, підняли брезент і націлили у машину кулемети та гвинтівки. Начальник поліції запитав у водія першої машини, на якій відстані вони зустріли вантажівочку з птахами. Водій подивився на нього з неприхованим презирством.

— Ми не донощики,— сказав він обурено,— ми контрабандисти.

Побачивши зовсім близько біля себе задимлені стволи кулеметів, поліцейський підняв руки і посміхнувся.

— Майте совість,— крикнув він їм,— не з’являйтесь принаймні хоч удень.

На останній машині можна було прочитати напис: «Думаю про тебе, Ерендіро».

В міру того, як вони рухалися на північ, вітер ставав дедалі сухішим, а сонце пряжило дужче й дужче, всередині закритої машини від спеки важко було дихати.

Стара перша побачила фотографа, він їхав у тому самому напрямку, що й вони, пов’язавши від спеки голову носовичком.

— Ось він,— вказала стара,— змовник. Негідник.

Начальник наказав одному з поліцейських зайнятися фотографом.

— Затримай його тут і почекай нас,— сказав він,— ми скоро повернемось.

Поліцейський плигнув з підніжки і наказав фотографу спинитись. Через сильний вітер фотограф не почув його. Коли машина випередила велосипед, стара зробила йому таємний знак, але він сприйняв це як вітання, усміхнувся і зробив їй прощальний жест рукою. Він не почув і пострілу, перекинувся в повітрі і впав мертвий на велосипед із простреленою головою.

Близько дванадцятої години вони побачили пір’я, яке ніс вітер; голландець зразу впізнав пір’я своїх птахів. Водій трохи змінив напрямок, натиснув на педаль до кінця, і менш ніж за півгодини вони побачили на обрії вантажівочку.

Коли Улісс у лобовому склі угледів їхню машину, він зробив зусилля, щоб збільшити відстань між ними, але двигун на більше був нездатний. Вони їхали довго і були змучені втомою та спрагою. Ерендіра дрімала на плечі Улісса і раптом прокинулась, налякана. Коли вона побачила машину, що наздоганяла їх, рішуче вихопила пістолет із кобури.

— Він не заряджений,— сказав Улісс і викинув пістолет за вікно. Військова машина випередила вантажівочку, навантажену птахами, чиє пір’я розвіялося вітром, стала посеред шляху і закрила проїзд.

* * *

Я побачив їх у той час, коли слава про них гриміла, хоч подробиці їхнього життя стали відомі мені багато років потому, коли Рафаель Ескалона склав пісню, в якій ішлося про страшну розв’язку цієї драматичної історії, яку, подумав я, добре було б розповісти. В той час я роз’їжджав по провінції Ріочача, продаючи енциклопедії та книги з медицини. Альваро Сепеда Самудіо, який теж подорожував у цих краях, продаючи автомати з холодним пивом, возив мене у своїй машині по селах пустелі, і ми з ним стільки розмовляли, не пам’ятаю вже про що, і стільки випили пива, що якось наче й непомітно перетнули всю пустелю і доїхали до кордону. Там стояв намет мандрівного кохання, на якому висіли плакати: «Ерендіра найкраща», «Повертайтесь сюди, Ерендіра на Вас чекає», «Нема життя без Ерендіри». Нескінченна звивиста стрічка з чоловіків різних рас та соціального стану, що скидалася на змію, чиї шийні хребці складалися з людей, дрімала, чекаючи своєї черги у дворах та на площах, на різнобарвних і галасливих базарах та ринках, випліскувалася на вулиці гомінливого заїжджого міста. Кожна вулиця цього міста мала дім розпусти, кожний будинок — винний погріб, кожні двері — притулок для втікачів. Невиразні мелодії численних оркестрів та вигуки торгівців зливалися в один-єдиний гамір, що, здавалося, завис у розпеченому повітрі.

У цій юрбі чужоземців та гульвіс такий собі Блакаман виліз на стіл і просив дати йому отруйну гадюку, щоб випробувати на собі протиотруту власного винаходу. Була тут і жінка, перетворена на павука через те, що не слухалася батьків, до неї можна було навіть доторкнутися, заплативши п’ятдесят копійок, і пересвідчитися, що це не обман; вона навіть відповідала на запитання й розповідала, як це з нею сталося. Був тут і посланець вічного життя, який провіщав неминучий прихід страшного зоряного кажана, чиє вогняне сіркове дихання порушить порядок у природі і змусить сплисти на поверхню всі морські чудовиська.

Єдиним спокійним місцем, куди ледве долинав гомін галасливого міста, лишалися квартали домів розпусти. Жінки, які посходилися сюди з усіх кінців світу, позіхали з нудьги, тинялися спустілими танцювальними салонами. Вони справляли с’єсту[1] сидячи, і ніхто їх не будив, не пропонував свого кохання, і їм тільки й залишалося чекати на зоряного кажана під вентиляторами з лопатями, що крутилися у чистому небі. Раптом одна з жінок підвелася і пішла в галерею, засаджену братками, яка виходила на вулицю. По вулиці рухалася черга претендентів Ерендіри.

— Гей,— гукнула їм жінка.— А що вона має такого, чого не маємо ми?

— Лист сенатора,— вигукнув хтось.

Зойки та регіт привернули увагу інших жінок, і вони теж вийшли на галерею.

— Вже багато днів ця черга не зменшується,— сказала одна з них,— і кожний платить п’ятдесят песо.

Та, що вийшла першою, вирішила:

— Піду-но я подивлюсь, що то за диво таке.

— Я також,— сказала інша,— принаймні це краще, ніж сидіти тут.

По дорозі до них приєдналося ще кілька жінок, і коли вони наблизилися до намета Ерендіри, то була вже галаслива юрба. Вони увійшли без дозволу, налякали й закидали подушками чоловіка, який не виправдав іще грошей, витрачених біля входу, підняли ліжко Ерендіри й винесли його на вулицю.

— Це свавілля! — волала стара.— Бандитки! Розбійниці! — Потім, звернувшись до черги, кричала далі: — А ви? Де ваша совість, ви баби, а не чоловіки, як ви дозволяєте знущатися з бідної, беззахисної дівчини! Сучі діти!

Вона кричала, скільки вистачало голосу, била палицею всіх, хто стояв поруч, але глузування, галас та образи юрби заглушили її крик.

Ерендіра не могла уникнути розправи, бо відтоді, як вона спробувала втекти, бабуня прикувала її собачим ланцюгом до ліжка. Побачивши це, жінки пожаліли її і не завдали ніякої шкоди, але пронесли по найголовніших вулицях, мов алегоричне уособлення прикутої грішниці, що розкаялася, і нарешті поставили ліжко в центрі головної площі міста.

[1] С’єста — післяобідній відпочинок.

← Назад | На початок | Вперед →