Неймовірна та сумна історія про невинну Ерендіру і її бездушну бабуню (сторінка 3)

Ерендіра скрутилася калачиком, закрила обличчя руками і не плакала, а вся горіла від спекоти, сорому та люті, безсило кусала собачий ланцюг та проклинала свою нещасну долю. Отак і лежала гола якийсь час під пекучими променями сонця, поки хтось не зглянувся на неї і не прикрив сорочкою.

Тоді вперше я почув про них, а потім дізнався, що вони ще деякий час залишалися в цьому прикордонному місті, бо громадськість міста протегувала Ерендірі. Коли скрині бабки переповнилися, вони залишили пустелю й подалися до моря. Важко було уявити собі подібну розкіш поруч із злиднями, що панували в пустелі. Ціла валка возів, запряжених волами, були навантажені речами, подібними до тих, що загинули під час пожежі в старому будинку: погруддя імператорів, рідкісні годинники, піаніно, куплене випадково, навіть вітрола з меланхолійними платівками. Низка індіанців несла інший вантаж, а оркестр музикантів у містах та селах сповіщав про тріумфальне прибуття каравану.

Стара подорожувала у паланкіні, прикрашеному паперовими гірляндами, і жувала свою жуйку із зерна, яке витягала з кишені; над головою в неї височів церковний балдахін. Бабуня начебто погладшала, але то було за рахунок жилета, зробленого з парусини та напханого злитками золота подібно до того, як кулі напихаються в патронташ. Цей жилет вона вдягала під блузу. Ерендіра сиділа поруч із старою в гарній сукні, гарно зачесана, але все ще з собачим ланцюжком на щиколотці.

— Тобі нема на що скаржитись,— сказала стара, коли вони вийшли з прикордонного міста.— У тебе королівський одяг, розкішна постіль, власний оркестр і чотирнадцять прислужників-індіанців. Хіба це не чудово?

— Так, бабуню.

— Коли мене не стане,— вела своєї стара,— ти не залежатимеш від чоловіків, бо матимеш власний будинок у великому місті. Житимеш вільно і щасливо.

То був зовсім новий і несподіваний погляд у майбутнє. Бабуня більше не говорила про її борги, які тяжіли над нею з самого дитинства, обплутували павутинням та все збільшувались. Проте Ерендіра навіть не зітхнула і нічим не виказала своїх думок. Вона мовчки підкорялася тортурі свого ліжка у селищах, де видобували селітру, у заспаних містечках, побудованих на палях, у місячних кратерах копалень, а бабуня все наспівувала їй про майбутнє, яке бачила так ясно, наче ворожила на картах. Одного дня, виїжджаючи з гнітючої ущелини, вони відчули, що повітря пахне старовинним лавром, до них долинув характерний акцент мешканців Ямайки. Невиразне почуття знемоги й радощів охопило їх, і вони зрозуміли, що дісталися до моря.

— Ось воно,— сказала стара, насолоджуючись та вбираючи в себе прозоре світло Карибського моря, адже півжиття її пройшло в пустелі.

— Тобі подобається?

— Так, бабуню.

Вони поставили намет. Стара довго не спала та все говорила і говорила, іноді її ностальгія поєднувалась із мріями про майбутнє. Вона заснула пізніше, ніж звичайно, і прокинулась, розбуджена гомоном моря. Коли Ерендіра її мила, бабця знову говорила про майбутнє та так гарячково, що це скидалося на її нічні марення.

— Ти будеш господинею,— казала вона,— знатною дамою, тебе шануватимуть, і ти сама протегуватимеш іншим жінкам, що працюватимуть замість тебе. Тобі догоджатимуть найвищі власті, капітани пароплавів надсилатимуть тобі листівки з усіх портів світу.

Ерендіра не слухала її. Тепла напахчена вода наливалась у ванну через трубу, виведену зовні. Ерендіра, мовчазна, як завжди, підставляла чашку і поливала бабуню, а другою рукою намилювала її.

— Про твій будинок говоритимуть в усіх кінцях світу — від Антільських островів до кордонів Голландії,— не вгавала стара.— Твій будинок буде впливовішим, ніж президентський палац, адже тут дискутуватимуть про урядові справи та вирішуватимуть долю країни.

Раптом вода закінчилася. Ерендіра вийшла з намета, щоб довідатись, у чому справа, і побачила, що індіанець, якому доручено наливати воду, рубає на кухні дрова.

— Вода закінчилася,— сказав він,— залишився самий окріп, треба остудити його.

Ерендіра підійшла до печі, на якій у великій каструлі кипіла вода з ароматичним листям. Вона обгорнула руки ганчіркою і пересвідчилася в тому, що сама, без допомоги індіанця може підняти каструлю.

— Іди,— сказала вона,— я сама наллю воду.

Вона почекала, поки індіанин вийде з кухні, потім зняла з вогню каструлю з окропом, підняла її до рівня трубки і вже збиралась налити у ванну смертоносну воду, коли стара крикнула зсередини намета:

— Ерендіро!

Здавалось, вона її бачила. Перелякана онука не наважилась довести свій намір до кінця.

— Іду, бабуню,— сказала вона,— я охолоджую воду.

Тієї ночі вона довго розмірковувала, поки стара, вдягнена у золотий жилет, марила уві сні. Ерендіра дивилась на неї зі свого ліжка, і її очі світились у темряві, немов очі кішки. Потім вона вмостилася зручніше, схрестила руки на грудях, мов покійник, і з розплющеними очима, вклавши в це слово всю силу та надію, мовила про себе:

— Улісс.

Улісс раптом прокинувся у помаранчевому будинку. Він так ясно почув голос Ерендіри, що почав шукати її в темряві. Подумавши трохи, він згорнув свою одежу і взуття і вийшов із спальні. Перетинаючи терасу, почув голос батька:

— Ти куди?

І побачив батька, синього в світлі місяця.

— У світ,— відповів він.

— Цього разу я не буду затримувати тебе,— сказав голландець,— але попереджаю; де б ти не був, за тобою невідступно піде батьківське прокляття.

— Хай буде так,— сказав Улісс.

Здивований і навіть трохи гордий рішенням сина, голландець дивився, як той проходить через помаранчеву плантацію, освітлену місяцем. Потроху погляд його пом’якшав і в ньому навіть з’явилась посмішка. Гарна дружина-індіанка стояла за його спиною. Коли Улісс зник, голландець заговорив:

— Коли життя побавиться ним досхочу, він повернеться швидше, ніж ти гадаєш.

— Який ти дурний,— зітхнула вона,— він ніколи не повернеться.

Цього разу Улісс ні в кого не питав адреси Ерендіри. Він перетнув пустелю на попутних машинах, спав де запопало, крав їжу, а іноді крав просто так, для власного задоволення, доки побачив намет у невеликому приморському містечку, біля якого височіли скляні будинки ілюмінованого міста і де чулися прощальні нічні гудки пароплавів, що вирушали до острова Аруба. Ерендіра спала, прикута до ліжка, у тій самій позі небіжчика, яку прибрала перед тим, як покликати його. Улісс довго дивився на неї, не наважуючись розбудити, але від його погляду Ерендіра сама прокинулась. Вони поцілувалися і довго та ніжно милували одне одного, насолоджуючись цим прихованим щастям, яке здавалося їм справжнім коханням.

На протилежному кінці намета бабуся уві сні перевернулася на другий бік і почала марити.

— Це сталося тоді, коли приплив грецький пароплав,— проказувала вона,— на ньому приїхала божевільна команда, яка дуже подобалася жінкам, але платили вони не грошима, а живими губками, які шастали по будинках, стогнучи, наче хворі в лікарнях, і змушували плакати дітей, щоб пити їхні сльози.

Вона підвелася і сіла на ліжку.

— Тоді і прийшов він, Господи Боже мій, сильний, високий, кращий навіть, ніж Амадіс.

Улісс, який досі не звертав уваги на марення, вирішив сховатися, коли побачив, що стара сіла в ліжку. Ерендіра його заспокоїла.

— Не хвилюйся,— сказала вона,— завжди, коли починається це оповідання, вона сідає в ліжку, але не прокидається.

Улісс приліг на її плече.

— Я співала тієї ночі з моряками і відчула щось на зразок землетрусу,— провадила стара.— Мабуть, усі це відчули, бо почали тікати, галасуючи та сміючись, і залишився тільки він під навісом із квітів. Пам’ятаю, наче це було вчора, що я співала пісеньку, яку всі співали в той час, навіть папуги у дворі наспівували її.

Вона безгучно, як тільки можна співати уві сні, проказала такі рядки:

Боже, Боже, поверни мені мою колишню невинність, щоб утішатися його коханням знову, як колись.

Почувши такі слова, Улісс зацікавився маренням старої.

— Він стояв,— говорила бабуся,— з папугою на плечі і з гвинтівкою, з якої вбивав канібалів, і я відчула його смертоносне дихання, коли він став переді мною і сказав: «Я тисячі разів об’їхав навколо землі і бачив жінок усіх націй, отож, маю право сказати тобі, що ти найпрекрасніша й найчарівніша жінка».

Стара знову лягла і заридала в подушку. Улісс і Ерендіра довго мовчали, чулося тільки хрипле дихання старої. Раптом Ерендіра запитала твердим голосом:

— Ти б насмілився вбити її?

Здивований Улісс не знав, що відповісти.

— Хто зна,— сказав він.— А ти 6 насмілилась?

— Мені не можна,— мовила Ерендіра,— вона моя бабуся.

Тоді Улісс знову подивився на величезне тіло сплячої, наче вимірював, скільки в ньому життя, і вирішив:

— Заради тебе я згодний на все.

Улісс купив фунт отрути для пацюків, змішав її з вершками й малиновим мармеладом і вилив цей смертельний крем у пиріг, із якого витяг начинку. Потім зверху прикрив густим кремом, так що не лишилося ніяких слідів його зловмисних намірів, і прикрасив пиріг сімдесятьма свічечками.

Коли стара побачила, що він зайшов до намета зі святковим пирогом, вона підвелася зі свого трону, загрозливо помахуючи палицею.

— Безсовісний,— закричала вона,— як ти смієш переступати цей поріг!

Улісс сховався за своїм ангельським обличчям.

— Я прийшов вибачитись,— сказав він,— а сьогодні ж день вашого народження.

Обеззброєна такою явною неправдою, стара наказала приготувати стіл, як до святкової вечері. Вона посадовила Улісса праворуч, Ерендіра прислужувала їм, потім стара одним подихом загасила свічки й почала різати пиріг на однакові частини. Пригостила Улісса.

— Чоловік, який уміє вибачатись, заслуговує на подяку. Пропоную тобі перший кусень, це завжди обіцяє щастя.

— Мені не смакує солодке,— сказав Улісс,— їжте самі на здоров’я.

Стара запропонувала пиріг Ерендірі. Дівчина віднесла його на кухню й викинула у відро для сміття. Решту стара з’їла сама. Вона ковтала великі шматки, не жуючи, і стогнала від насолоди, поглядаючи на Улісса. Коли на її тарілці не лишилося вже нічого, вона доїла порцію Улісса, а поки доїдала останній шматок, позбирала із скатертини всі кришки. Стара з’їла стільки миш’яку, що ним можна було отруїти ціле покоління пацюків, але вона грала на піаніно, співала до півночі і спокійно заснула. Тільки дихання її набуло іншого тону.

Ерендіра та Улісс спостерігали за нею з іншого ліжка, чекаючи на передсмертне хрипіння, та коли стара почала марити, голос її був нормальний.

— Він звів мене з розуму, Господи, я замикала двері на два засуви, щоб він не зайшов, підпирала двері столом та туалетним столиком, ще й зверху ставила стільці, але досить йому було злегка постукати у двері, як ця барикада руйнувалася, стільці самі зіскакували зі стола, стіл та туалетний столик самі відсторонювались, а засуви самі відсувалися.

Ерендіра та Улісс з дедалі більшим подивом слухали стару, а її марення ставало чимдалі драматичнішим, а голос інтимнішим.

— Я почувала, що вмираю, я вся пойнялася потом та страхом, благаючи, щоб двері відчинилися і не відчинялися, щоб він зайшов і не заходив, щоб ніколи не йшов звідси, але щоб і не повертався більше, бо інакше я його вб’ю.

Бабця розповідала свою драму кілька годин до найменших подробиць, наче все це знову переживала уві сні. Перед світанком вона перевернулася на другий бік, і в голосі її забриніли сльози.

— Я попереджала його, а він сміявся,— кричала вона,— я знову попереджала, а він знову сміявся, а потім відкрив сповнені жаху очі, повторюючи: «Королево, королево моя»,— але голос виходив уже не через рот, а через ножову рану у горлі.

Улісс, наляканий жахливими видіннями старої, схопив Ерендіру за руку.

— Стара вбивця! — вигукнув він.

Ерендіра не звернула на нього уваги, бо в цей час почало розвиднятися. Годинник вибив п’ять.

— Час іти,— сказала Ерендіра.— Вона зараз прокинеться.

— Вона здоровіша за слона,— вигукнув Улісс.— Але цього ж не може бути!

Ерендіра майже спопелила його поглядом.

— Ти ні на що не здатний, навіть на те, щоб убити.

Улісса так вразив цей суворий докір, що він утік із намета. Ерендіра все дивилася й дивилася на сплячу бабку із таємною ненавистю, з люттю через те, що її план не здійснився, а тим часом надворі розвиднялося, і вже почали співати пташки. Тоді стара відкрила очі і подивилась на онуку, безтурботно всміхаючись.

— Хай Бог тобі помагає, дитино.

Єдине, що змінилося сьогодні, це розпорядок дня. Була середа, але стара захотіла вдягти недільне вбрання, потім вирішила, що Ерендіра почне приймати клієнтів не раніше одинадцятої, попросила, щоб онука пофарбувала їй нігті в гранатовий колір і зробила пишну зачіску.

— Ніколи в мене не було такого бажання сфотографуватися, як тепер,— сказала вона.

Ерендіра почала зачісувати її, та коли провела гребінцем по волоссю, на зубцях залишився цілий жмут. Дівчина перелякано показала гребінець бабуні. Стара подивилася і потягла пальцями пасмо волосся, яке залишилося в її руці. Вона кинула його долу і потягла знову, ще більше пасмо волосся вирвалося з голови. Тоді стара почала виривати волосся обома руками, сміючись та розкидаючи його навкруги з незрозумілою радістю, доки голова її зробилася голою, мов кокосовий горіх.

Тільки через два тижні Ерендіра одержала звістку від Улісса, коли знову почула спів сови. Баба грала на піаніно і так занурилась у свої спогади, що нічого не бачила і не чула. На голові в неї була яскрава перука.

Ерендіра вийшла і тільки тоді помітила запальний шнур, який виходив із піаніно, тягнувся по траві й губився десь у темряві. Вона побігла туди, де стояв Улісс, і сховалася разом з ним у чагарнику. Обидва побачили із завмиранням серця синій вогник, що побіг по шнуру, перетнув темний простір і проникнув у намет.

— Заткни вуха,— сказав Улісс.

Обидва позатикали вуха, але даремно, бо вибуху не сталося. Намет освітився спалахом, завалував дим, запахло порохом. Коли Ерендіра насмілилася зайти, сподіваючись, що бабуся загинула, вона побачила, як стара в обпаленій перуці та подертому вбранні намагається ковдрою загасити вогонь.

Почувши вигуки індіанців, які метушилися, збиті з пантелику суперечливими наказами старої, Улісс утік. Коли нарешті полум’я загасили і дим розвіявся, намет мав вигляд судна, що потерпіло корабельну аварію.

— Це хтось підстроїв,— сказала стара,— піаніно самі по собі не вибухають.

Вона губилася в здогадах, намагаючись з’ясувати причини нової катастрофи. У поведінці онуки бабка не помітила ніяких ознак змовництва або страху чи вагань, а про існування Улісса вона забула. Стара не спала до світанку, розмірковуючи й підраховуючи збитки, і заснула вже вдосвіта, та спала погано. Наступного дня, коли Ерендіра зняла з бабуні жилет із золотими зливками, вона побачила опіки на плечах і на грудях. «Недарма я весь час перекидалася з одного боку на другий: — сказала стара, поки Ерендіра замазувала опіки яєчним білком.— Крім того, мені приснився дивний сон». Вона напружила пам’ять і побачила сон так ясно, наче його було намальовано.

— Це був павич у білому гамаку,— сказала бабка.

Ерендіра здивувалася, але зразу ж обличчя її набуло звичайного повсякденного виразу.

— Це добра ознака,— збрехала вона,— павичі уві сні віщують довге життя.

— Хай Бог тебе почує,— сказала стара,— бо ми знову як тоді, після пожежі, все доведеться починати спочатку.

Вираз обличчя Ерендіри не змінився. Вона вийшла з намета, несучи таз з компресами. Стара сиділа всередині, обмазана білком, шар гірчиці накривав її голу голову. Ерендіра вилила ще кілька білків у таз і раптом під пальмовим наметом, який правив за кухню, побачила біля грубки очі Улісса, які вперше з’явилися перед нею поза її постіллю. Вона не здивувалася, а тільки стомлено сказала:

— Єдине, чого ти спромігся, це збільшити мій борг.

Очі Улісса затьмарилися болісним подивом. Він стояв нерухомо і мовчки дивився на Ерендіру, яка розбивала яйця, не звертаючи на нього ніякої уваги, майже не дивлячись у його бік. Потім почав роздивлятися навкруги, побачив каструлі, що висіли на кухні, в’язки часнику, тарілки, різак. Улісс мовчки просунувся уперед і взяв ніж.

Ерендіра не дивилася на нього, але в той момент, коли Улісс виходив із намета, мовила дуже тихо:

— Не бійся, вона вже одержала звістку про смерть, бо бачила уві сні павича в білому гамаку.

Коли стара побачила Улісса з ножем, вона з величезним зусиллям підвелася без допомоги палиці і підняла руки.

— Хлопче! Ти збожеволів,— крикнула.

Улісс плигнув уперед і ударив її ножем у груди. Стара застогнала, кинулася на нього і почала душити своїми міцними, ведмежими руками.

— Сучий сину,— прохрипіла вона.— Занадто пізно я зрозуміла, що в тебе обличчя ангела-зрадника.

Більше вона нічого не спромоглася сказати, бо Уліссові вдалося вивільнити руку з ножем, і він удруге вдарив її у бік. Стара знову застогнала і ще міцніше здавила його. Улісс безжалісно завдав третього удару — і струмінь зеленої, пахучої, мов м’ята, крові вихопився, наче під великим тиском, і забризкав його обличчя. Ерендіра з’явилася на порозі з тазом у руці і з безстрашністю злочинця спостерігала за боротьбою.

Велика, мов моноліт, стара вчепилася в Улісса, скрегочучи від болю та люті зубами, її руки, ноги, навіть голий череп — усе заплямилося зеленим кольором. Вона ледве дихала, і передсмертне хрипіння заповнювало повітря всередині намета. Уліссу знову вдалося вивільнити руку, і він ударив її в живіт, з якого хлюпнула кров і облила його з ніг до голови. Стара намагалася ковтнути повітря, якого їй не вистачало, і впала долілиць. Улісс вирвався з безсилих рук і завдав останнього удару.

Ерендіра поставила таз на стіл, нахилилася над старою і, коли пересвідчилася в тому, що вона мертва, обличчя її в одну мить набуло вигляду дорослої, зрілої людини, якій раніше не можна було дати її нещасних двадцяти років. Швидкими точними рухами вона схопила золотий жилет і вийшла з намета.

Улісс залишився сидіти поруч з тілом, виснажений боротьбою, і чим більше намагався витерти обличчя, тим більше забруднював його зеленою рідиною, яка, здавалося, витікала з-під його пальців. Тільки коли він побачив, що Ерендіра виходить із намета з золотим жилетом, він зрозумів своє становище і почав кричати і кликати її, але не одержав ніякої відповіді. Улісс доплентався до виходу і побачив, як Ерендіра побігла по берега моря у напрямку, протилежному місту. Тоді він зробив останнє зусилля, щоб наздогнати її, кричав жалісним голосом, що скидався уже не на голос коханця, а на голос сина, але страшне знесилля та усвідомлення того, що він убив жінку, звалили хлопця. Індіанці старої знайшли його на березі, він лежав долілиць і плакав від самотності та страху.

Ерендіра не чула його. Вона бігла назустріч вітру із швидкістю оленя, і ніщо в світі не могло зупинити її. Не оглядаючись, вона пробігла крізь гарячі випаровування селітрових покладів, через кратери копалень, повз сонні селища, збудовані на палях, доки не закінчилася пустеля, але й тоді вона бігла, тримаючи золотий жилет, усе далі й далі від сухих вітрів та нескінченних вечорів, і ніхто ніколи більше не чув про неї, і ніде не можна було знайти жодних слідів її нещастя.

 

Кінець.

← Назад | На початок
Рейтинг: 0.0 з 5 (0 голос.)
Оцінити:   
up