Записник з моїми сумними курвами (сторінка 1)

— Тільки не робіть ніяких лихих витівок. І пальця в рот сплячій дівчині теж не стромляйте,— остерегла старого Егуці жінка в готельчику.
(Ясунарі Кавабата, «Сплячі красуні»[1])

1

Коли мені виповнювалось дев’яносто, я захотів подарувати собі ніч божевільного кохання з юною незайманкою. Згадав про Розу Кабаркас, господиню підпільного закладу, яка мала звичай сповіщати найкращих своїх клієнтів, коли у неї з’являлося щось свіженьке. Жодного разу не піддавсь я на цю чи якусь іншу з багатьох її непристойних спокус, та вона не вірила у чистоту моїх принципів. «Моральність — це також питання часу,— казала з єхидною посмішкою,— от побачиш». Вона була не набагато молодша за мене, і я не чув про неї купу літ, цілком можливо, що вона вже померла. Втім, при першому ж дзвінку я впізнав у телефоні її голос і без жодних вступних слів випалив:

— Сьогодні — так.

Вона зітхнула: «Ох ти, бідний мій мудрецю, щезаєш десь на двадцять років і повертаєшся лише для того, щоби просити про неможливе». Ремесло відразу ж взяло гору, і вона запропонувала мені на вибір з півдюжини чудесних варіантів, але так,— усі вони були вживані. Я напосівся, що ні, це має бути незаймана дівчина і цієї ж ночі. Вона стривожено запитала: «Що ти хочеш перевірити?» «Нічого,— відповів я, поцілений туди, де найбільше боліло,— я добре знаю, що можу, а що ні». «Мудреці,— сказала вона незворушно,— знають усе, але не зовсім: єдині Діви, які лишилися на світі, це ви, народжені у серпні. Чом ти не замовив це у мене загодя?» «Натхнення не попереджає наперед»,— відказав я. «То зачекай»,— мовила вона, завжди розпусніша за будь-кого з чоловіків, і попросила дати їй два дні на те, аби перетрусити увесь ринок. Я всерйоз заперечив, що в такому ділі, як оце, в моєму віці кожна година дорівнює рокові «Тоді нічого не вийде,— сказала вона безапеляційно,— але пусте, це навіть збуджує, чортяко. Я подзвоню тобі за годину».

Нема потреби цього говорити, бо по мені це видно за милю: я бридкий, сором’язливий і анахронічний. Але постійне небажання бути таким спонукало мене вдавати протилежне. Аж до сьогоднішнього дня, коли я з власної волі вирішив оповісти собі, яким я є насправді, бодай лише для того, аби заспокоїти свою совість. Розпочав я з дзвінка до Рози Кабаркас, бо тепер розумію, що то був початок нового життя в такому віці, коли більшість смертних уже мертві.

Я живу в будинку колоніального стилю на сонячній стороні парку Сан Ніколас, в якому провів увесь свій вік без жінки, без грошей, в якому жили і померли мої батьки і де мав намір безболісно померти я сам, якогось далекого дня, коли мені самому цього схочеться, у тому ж ліжкові, в якому народився. Мій батько купив цей дім на відкритому аукціоні наприкінці XIX століття, перший поверх віддав в оренду під розкішні крамниці консорціуму італійців, а другий лишив собі, аби жити там в мирі та злагоді з донькою одного з них, Флоріною де Діос Каргамантос, видатною виконавицею Моцарта, поліглоткою і прихильницею Ґарібальді, найвродливішою і найталановитішою жінкою, яка жила коли-небудь в нашому місті — моєю матір’ю.

Це просторий і світлий будинок, з потинькованими склепіннями і флорентійською мозаїчною підлогою, з чотирма скляними дверима, які виходять на відкриту галерею, де моя мати березневими вечорами сідала разом зі своїми італійськими кузинами співати любовні арії. Звідси відкривається панорама парку Сан Ніколяс з собором і пам’ятником Христофорові Колумбу, а ще далі — пакгаузи річкової пристані і безмежний обшир гирла ріки Магдалена завширшки двадцять миль. Єдиною невигодою будинку є те, що протягом дня сонце переходить від вікна до вікна, й тому треба заслоняти їх усі, якщо хочеш подрімати під час сієсти в гарячій сутіні. Коли у тридцять два роки я залишився один, то перебрався до кімнати, яка раніше була опочивальнею моїх батьків, пробив із неї вхід до бібліотеки і почав збувати з аукціону те, що вважав непотрібним для життя, і так зрештою спродав майже усе, за винятком книжок і механічної піаноли.

Упродовж сорока років я роздував телеграми в «Діаріо де ля Пас», іншими словами, відтворював і викінчував місцевою прозою перехоплені нами у зоряному просторі світові новини, що передавались на коротких хвилях чи азбукою Морзе. Тепер на пенсію з тієї вимираючої професії я можу лише так-сяк прохарчуватися, ще менше дає на прожиток моя пенсія вчителя іспанської та латинської мов, майже нічого не дістаю я за недільний допис, який незмінно пишу ось уже понад півстоліття, і зовсім нічого — за музичну і театральну хроніку, яку публікують мені з ласки, коли приїздять відомі виконавці.

Ніколи чогось іншого, відмінного від писання я не робив, але не маю ні покликання, ні здібностей письменника, зовсім не обізнаний із законами драматичної композиції, і якщо вплутався у цю справу, то лише тому, що вірю у світло безлічі книжок, які перечитав за своє життя. Відверто кажучи, я є уламком роду без слави і заслуг, якому нічого було би передати у спадок тим, хто його переживе, якби не сталося те, про що я маю намір розповісти як можу у цих нотатках про моє велике кохання.

У той день, коли мені виповнювалось дев’яносто, я прочуняв, як завше, о п’ятій ранку. Єдине, що мав зробити, позаяк то була п’ятниця, це написати свій допис, який публікувався щонеділі в «Діаріо де ля Пас». Симптоми світання були ідеальними для того, аби не почуватися щасливим: у мене цілу ніч нили кості, пекло у дулі, а надворі після тримісячної посухи гриміла гроза. Поки я купався, наспіла кава, я випив одне горнятко, підсолодивши її натуральним медом, з’їв дві оладки з маніоку і вбрався у домашню полотняну робу.

Темою моєї замітки того дня — чом би й ні — були мої дев’яносто літ. Я ніколи не думав про вік як про течу з посудини, що вказує людині, скільки їй залишилося жити. Ще зовсім дитиною я почув, що коли хтось умирає, воші, які плодяться в чуприні, нажахано розбігаються подушками на сором родині умирущого. Це стало мені такою наукою, що, йдучи до школи, я дозволив обчикрижити себе «під нуль», та ще й досі ті кілька волосин, які у мене залишились, мию собачим милом. Це значить, кажу я собі тепер, що у мене відмалечку сильніше був розвинений страх соціального сорому, аніж смерті.

Уже кілька місяців я готувався до того, аби замітка на мої роковини не була звичайним плачем за прожитими літами, а зовсім навпаки — хвалою старості. Почав із того, що запитав себе: коли я усвідомив, що вже старий, і гадаю, що сталося це нещодавно. Коли мені було сорок два, я звернувся до лікаря з болем у попереку, що заважав мені дихати. Він не надав цьому жодного значення, сказав: «У вашому віці такий біль є природним».

— У такому разі,— сказав я,— чимось неприродним є мій вік.

Лікар співчутливо усміхнувся. «Бачу, ви філософ»,— мовив він. Тоді я вперше подумав про свій вік у термінах старості, але незабаром забув про це. Я звик прокидатися щодень з іншим болем, який змінював свій характер та місце в міру того, як минали роки. Іноді він був гострий, як пазурі смерті, а назавтра по ньому не лишалося й сліду. Десь на ту пору я почув, що першою прикметою старості є те, що чоловік починає подобати на свого батька. Мабуть, я приречений на вічну молодість, додумалось мені тоді, тому що мій конячий профіль ніколи не стане таким, як у суворого кариба, яким був мій батько, чи схожим на величний римський профіль моєї матері. Насправді початкові зміни такі повільні, що їх ледве зауважуєш, людина й далі бачить себе зсередини такою, якою вона була завжди, зате інші помічають їх іззовні.

На п’ятому десятку я почав уявляти собі, що таке старість, коли постеріг за собою перші провали в пам’яті. Я нишпорив по цілій хаті за окулярами, аж доки виявляв їх у себе на носі, ставав у них під душ чи вдягав шкельця для читання, не знявши ті, що призначалися для далечини. Одного дня я поснідав другий раз, бо забув про перший, і навчився відчувати стурбованість моїх друзів, коли вони не наважувалися довести до мого відома, що я розповідаю їм ту ж історію, яку вони чули від мене минулого тижня. На той час у мене в пам’яті був список знайомих облич і список імен кожного з них, але в момент вітання у мене не виходило узгодити обличчя й імена.

Мій сексуальний вік ніколи мене не турбував, бо мої спроможності завжди залежали не стільки від мене, скільки від жінок, а вони знають, коли захочуть, як і чому. Тепер мені смішно з восьмидесятирічних сисунців, які біжать до лікаря, налякані отими конфузами, не відаючи, що у дев’яносто літ вони бувають ще гірші, але вже не мають значення: це ризик, на який наражаєшся через те, що живий. Навпаки, тріумфом життя є те, що пам’ять старих губить усе, що є несуттєвим, але рідко підводить у тому, що нас і справді цікавить. Ціцерон роз’яснив це однією фразою: «Немає старця, який забув би, де заховав свій скарб».

Оцими та низкою інших міркувань завершив я першу чернетку свого допису, коли серпневе сонце спалахнуло серед мигдальних дерев у парку і поштове річкове судно, яке через посуху запізнилося на тиждень, сигналячи, увійшло в канал порту. «От і наближаються мої дев’яносто років». Я ніколи не знатиму, та й не хочу знати чому, але саме тоді під магічною дією отої убивчої згадки я надумався подзвонити до Рози Кабаркас, аби вона помогла ушанувати мій ювілей содомською ніччю. Уже багато років я жив у святій злагоді із власним тілом, віддаючись безсистемному перечитуванню класиків і своїм домашнім концертам класичної музики, але бажання у той день було таким нагальним, що видалось мені Божим посланням. Після дзвінка я більше не міг писати. Підвісивши гамак у тому кутку бібліотеки, куди зранку не сягало сонце, я звалився в нього — груди мені стискало у тривожному чеканні.

Я був мазунчиком всебічно обдарованої матері, яку у п’ятдесят років звели в могилу сухоти, і формаліста батька, який ніколи не визнав за собою жодної помилки і вмер у своєму вдовому ліжку на світанні того дня, коли було підписано Нідерландську угоду[2], яка поклала край Тисячоденній війні і багатьом іншим громадянським війнам минулого століття. Мир змінив місто так, як це не передбачалося і не бажалось. Юрба жінок вільної поведінки заповнила ущерть старі корчми на вулиці Широкій, яка пізніше стала проспектом Абельйо, а тепер зветься пасео Колумб, у місті моєї душі, цінованому своїми і чужими за добру вдачу його мешканців й прозорість світла.

Я жодного разу не злягався з жінкою, не заплативши їй, а тих небагатьох, для кого це не було ремеслом, змусив аргументами чи силою узяти гроші, навіть якщо потім їх могли викинути на смітник. У двадцять літ я почав вести реєстр, куди заносив ім’я, вік, місце і нотував обставини та стиль. До п’ятдесяти років назбиралося п’ятсот чотирнадцять жінок, з якими я перебув хоч би раз. Перервав я список, коли моє тіло вже не надавалося для стількох і я міг продовжувати вести лік без паперу. У мене була власна етика. Я ніколи не брав участі у групових оргіях, не чинив відкрито перелюбу, не ділився секретами, не оповідав пригоди тіла і душі, позаяк замолоду втямив, що усе це не минає безкарно.

Лише зв’язок з вірною Даміаною, який я підтримував довгі літа, був особливим. Це була зовсім юна дужа селючка з індіанськими рисами, яка говорила коротко й рішуче і ходила босоніж, аби не тривожити мене під час писання. Пригадую, я саме читав «Портрет андалузки»[3], лежачи у гамаку в коридорі, коли ненароком побачив її схиленою над пральною дошкою у коротенькій спідничині, що лишала неприкритими її лакомі підкоління. Охоплений нестримною гарячкою, я задер їй спідницю ззаду, спустив до колін штани і буцнув її з тилу. «Ох, пане»,— замогильно простогнала вона, але зробила це не тоді, коли я увійшов, а коли вийшов. Сильний дрож струсив її тіло, проте трималася вона твердо. Принижений тим, що принизив її, я хотів заплатити їй удвічі більше, аніж коштували тоді найдорожчі, але вона не взяла й гроша, і я змушений був підвищити їй платню із врахуванням того, що покривав її раз на місяць, завади тоді, коли вона прала білизну і завади з протилежного боку.

Одного разу мені додумалось, що той постільний облік міг би стати доброю підживкою для розповіді про злигодні мого загубленого життя, і заголовок немов упав мені з неба — «Записник з моїми сумними курвами». Натомість моє публічне життя було малоцікаве: сирота по матері й батькові, старий парубок без прийдешнього, посередній журналіст, чотириразовий фіналіст «Квіткових ігор»[4] у Картахені де Індіас і улюбленець карикатуристів з огляду на мою взірцеву потворність. Тобто життя змарноване, яке звернуло на погану стежку того пообіддя, коли у дев’ятнадцять років мати, взявши за руку, відвела мене в «Діаріо де ля Пас», аби подивитись, чи візьмуть там публікувати написану мною на уроці іспанської мови та риторики «Хроніку шкільного життя». Її надрукували в недільному номері з обнадійливою передмовою головного редактора. Коли через багато років я дізнався, що мати заплатила за цю і наступні сім публікацій, соромитись мені було пізно, бо моя щотижнева колонка вже летіла на власних крилах, окрім того я був роздувачем телеграм і музичним критиком.

Одержавши диплом бакалавра з відзнакою, я став викладати іспанську мову і латину у трьох середніх школах нараз. Я був поганим вчителем, не мав ані вишколу, ані покликання чи хоч краплі жалю до тих нещасних дітей, які ходили до школи, бо так було найлегше втекти від тиранії батьків. Єдине, що я спромігся для них зробити, це змусив боятись моєї дерев’яної лінійки, аби вони принаймні перейняли від мене улюбленого мого вірша: «О горе, Фабіо, де зараз бачиш ти самотності поля й зів’ялі пагорки, була колись Італіка славетна»[5]. І тільки коли постарів, я випадково довідався про негарне назвисько, яким учні прозивали мене за спиною,— Зів’ялий Пагорок.

Ото було й усе, що вділило мені життя, і я не зробив нічого, аби взяти від нього більше. Обідав я в перерві між уроками і о шостій вечора приходив до редакції газети ловити сигнали зоряного простору. Об одинадцятій вечора, коли випуск був готовий, починалося моє справжнє життя. Двічі або й тричі на тиждень я ночував у Китайському кварталі і в такому строкатому товаристві, що два рази був проголошений «клієнтом року». Після вечері у поблизькому кафе «Рома» я вибирав навмання перший-ліпший бордель і крадькома заходив через задні двері. Робив це задля власної утіхи, але закінчилося тим, що це стало частиною мого ремесла — завдяки легковажності язиків великих цабе в політиці, які звітували державні секрети своїм коханкам на одну ніч, і гадки не маючи, що через картонні перетинки їх чує громадська думка. Таким же робом довідавсь я і про те, що мою безутішну безшлюбність приписують педерастії, яку я вдовольняю ночами з хлопцями-сиротами на вулиці Злочинів. Мені пощастило про це забути, не в останню чергу тому, що дізнався я також і те добре, що говорилося про мене, і оцінив його по достоїнству.

Я не мав ніколи щирих друзів, а ті кілька, з ким я зблизився, уже в Нью-Йорку. Тобто померли, бо саме туди, гадаю, прямують стражденні душі, аби не перетравлювати правду про своє минуле життя. Після виходу на пенсію, я мало що маю до роботи, хіба от віднести у п’ятницю пообіді до газети свій рукопис чи якісь інші досить важливі повинності — концерти у філармонії, художні виставки у Мистецькому центрі, співзасновником якого я є, та чи інша конференція з цивільного права у Товаристві суспільного поступу або якась значуща подія, як от сезон Фабреґас[6] у театрі «Аполлон». Замолоду я ходив на кіносеанси під відкритим небом, де нас однаково могли вразити як місячне затемнення, так і двостороння пневмонія через заблудлу зливу. Проте більше, ніж фільми, мене цікавили нічні пташки, що злягалися за ціну вхідного квитка чи давали задарма або на виплат. Бо кіно — то не мій жанр. Непристойне поклоніння Шерлі Темпл[7] стало останньою краплею, яка переповнила чашу.

Єдиними моїми мандрівками були чотири поїздки у Картахену де Індіас на «Квіткові ігри» ще до того, як мені сповнилося тридцять, і жахлива ніч на моторному човні, коли Сакраменто Монтьєль запросив мене на відкриття свого борделю в Санта Марті. Що стосується мого побуту, то їм я мало і смаки маю прості. Коли Даміана зістарілась, то вдома більше не варилося і єдиною моєю регулярною їжею відтоді став омлет з картоплею в кафе «Рома» після закриття газети.

Так що напередодні свого дев’яносторіччя я залишився без обіду і не міг зосередитися на читанні, дожидаючи новин від Рози Кабаркас. Знавісніло, сюркотіли цикади в задусі другої години дня, і сонце, переходячи від одного відчиненого вікна до іншого, тричі примушувало мене перечепити гамак. Мені завжди здавалося, що у дні моїх уродин стоїть найбільша за увесь рік спека, і я навчився її терпіти, але у той день не мав на це гумору. О четвертій я спробував заспокоїти себе шістьма сольними сюїтами для віолончелі Йоганна-Себастіана Баха у виконанні Пабло Касальса[8]. Я вважаю їх наймудрішим, що існує в музиці, але замість того аби, як звикло, умиротворити мене, вони залишили по собі стан ще більшої пригніченості. На другій, яка видається мені дещо млявою, я задрімав, і уві сні квиління віолончелі обернулося сумним ячанням корабля, що відпливає. Майже у ту ж мить мене розбудив телефон, й заіржавілий голос Рози Кабаркас повернув до життя. «Тобі щастить, як дурневі,— мовила вона.— Я знайшла одну горличку, навіть кращу, ніж ти хотів, але є одна перечіпка — їй усього-на-всього чотирнадцять». «Я не проти міняти пелюшки»,— пожартував я, не розуміючи її мотивів. «Річ не в тобі,— сказала Роза,— а хто замість мене буде розплачуватися трьома роками тюрми?»

Ніхто не буде, а вона то вже менше, ніж будь-хто. Роза збирала свій урожай серед недоліток, які купували в її крамниці провізію, прилучала їх до ремесла і вичавлювала до решти, поки вони не переходили на гірші хліби дипломованих курв у бордель Чорної Евфемії, який уже став історією. Вона жодного разу не заплатила штрафу, бо її господа була аркадією для місцевих можновладців, від губернатора і до останнього трутня муніципалітету, і було немислимим, щоби її господині забракло повноважень порушити закон так, як їй цього захочеться. Отож ці її муки сумління в останню мить призначались лише для того, аби дістати зі своїх милостей більший зиск — чим суворіше за них можуть покарати, тим вони дорожчі. Конфлікт сторін було залагоджено підняттям ціни за послуги на два песо, і ми домовилися, що о десятій я буду у неї з готовими п’ятьма песо, які заплачу наперед. І ні хвилиною раніше, бо дівчина мала нагодувати і приспати своїх молодших братів-сестер та вкласти до ліжка матір, скручену ревматизмом.

Залишалось чотири години. Поки вони спливали, душа моя наповнювалася гіркою піною, що не давала мені дихати. Я зробив марне зусилля збавити час процедурою одягання. У цьому, звісно, не було нічого нового, бо навіть Даміана каже, що убираюсь я з церемоніалом архієпископа. Я поголився голярською бритвою, зачекав, доки нагріта сонцем у трубах вода у душі стане прохолоднішою, і через просте намагання витертися рушником знову спітнів. Убрався так, як випадало того вечора: білий лляний костюм, сорочка в голубу смужку зі стоячим комірцем, краватка китайського шовку, обновлені цинковим білилом черевики і годинник із чистого золота з учепленим за петлю у вилозі ланцюжком. Насамкінець підігнув досередини закоти холош, аби не було помітно, що я став дрібку нижчий.

Я маю славу скнари, бо ніхто не може помислити собі, що я є такий убогий, якщо живу там, де живу, а насправді така-от ніч мені зовсім не по кишені. Зі скриньки з моїми заощадженнями, засунутої під ліжко, я витяг два песо, щоб заплатити за кімнату, чотири песо для господині, три для дівчини і п’ять песо про запас — на вечерю та інші дрібні витрати. Тобто чотирнадцять песо, те, що я дістаю за місяць в газеті за свої недільні дописи. Я сховав їх у потайній кишені на поясі і обприскався парфумами «Lanman & Kemp-Barclay». Тоді відчув сильний напад паніки і, коли почало вибивати восьму, навпомацки спустився сходами у темряві та, обливаючись від страху потом, вийшов у осяйну ніч свого присмерку.

Посвіжіло. Групи самотніх чоловіків галасливо сперечалися про футбол на пасео Колумб серед припаркованих в ряд таксі посередині бруківки. На алеї під квітучими кущами звеселяючих ягід мідні музики грали кволий вальс. Одна з тих горопашних курвочок, які полюють на вулиці Нотаріусів за бідними, мов церковні миші, клієнтами, звично попросила у мене цигарку, і я так само звично відповів: «Я кинув курити тридцять три роки два місяці і сімнадцять днів тому». Минаючи фасад «Ель Алямбре дель Оро», я глянув на себе в освітлених вітринах і побачив не таким, яким відчував, а старшим і гірше вбраним.

Незадовго перед десятою я сів у таксі і попросив шофера відвезти мене на міський цвинтар, аби він не здогадався, куди я прямую насправді. Таксист весело подивився на мене у дзеркало і сказав: «Не лякайте мене, пане мудрецю, дай Боже, аби я був так жив-здоров, як ви». Ми висіли разом перед кладовищем, бо він не мав дрібняків, і нам довелося розміняти гроші в «Могилі», убогій корчмі, де оплакують своїх небіжчиків опівнічні пияки. Коли ми порахувалися, таксист сказав мені серйозно: «Вважайте, пане, дім Рози Кабаркас вже зовсім не той, що був». Мені лишалося тільки подякувати йому, бо, як усі на світі, я упевнився, що для таксиситів з пасео Колумб немає таємниць під сонцем.

Я зайшов углиб убогого кварталу, який не мав нічого спільного із тим, який я знав свого часу. Це були ті ж широкі вулиці з гарячим піском під ногами, хати з відчиненими дверима, стіни з негембльованої дошки, покрівлі з пальмового листя, висипані щебенем патіо. Але тутешній люд згубив свій супокій.

Майже у кожнім домі гриміла гульня, віддаючи луною аж в утробі. За п’ятдесят сентаво усякий міг зайти на вподобану ним забаву, але так само міг лишитися танцювати задурно на тротуарі. Я ступав, бажаючи провалитися під землю у своєму дженджуристому вбранні, але ніхто не звернув на мене уваги, окрім якогось сухореброго мулата, що дрімав навсидячки у брамі багатоквартирного дому.

— Моє шанування, пане вчителю,— заволав він від усієї душі,— файного вам грання!

Що я міг зробити, окрім як подякувати йому? Тричі я мусив спинятися, аби перевести дух, доки вибрався узвозом догори. Звідтіль я побачив велетенський мідний місяць, що підіймався над горизонтом, і через несподівану потребу живота злякався, чи дійду я, куди наладився, але вона скоро минулася. В кінці вулиці, де околиця переходила у ліс фруктових дерев, я зайшов до крамниці Рози Кабаркас.

Вона була вже не та, що колись. Найобачливіша і через те найзнаменитіша бордельна мадам. Здоровецька тітка, яку ми хотіли проголосити сержантом пожежної команди — як через її огрядність, так і через проворність у гасінні свічок у парафіяльній церкві. Але самотність висушила її тіло, поморщила шкіру і так вправно потоншила голос, що вона скидалася на стару дівчинку. Такими ж, як раніше, лишилися тільки чудові зуби, один з яких був позолочений з причини кокетства. Роза додержувала суворої жалоби за померлим на п’ятдесятому році спільного життя чоловіком, до якої додалось щось на подобу чорного капору після смерті єдиного сина, який їй помагав у її неправедних ділах. Живими лишалися тільки прозорі й безжальні очі, і по них я збагнув, що норов її не змінився.

Лампа в крамниці давала скупе світло, шафи на товар були майже порожні і навіть не слугували ширмою для голосного бізнесу, про який увесь світ знав, але ніхто не визнавав. Роза Кабаркас якраз випроводжала клієнта, коли я увійшов навшпиньках. Не знаю, чи справді мене не впізнала, чи удала це задля пристойності. Я сів на лавку, дожидаючи, поки вона звільниться, і спробував відтворити в пам’яті, якою вона була колись. Не раз і не два, коли ми обидвоє були ще можні, вона також позбавляла мене страхів. Гадаю, Роза прочитала мої думки, бо обернулася і так мене обзирнула, аж я збентежився. «Роки минули тебе стороною»,— зітхнула сумно. Я схотів їй полестити: «Тебе вони змінили тільки на краще». «Серйозно,— сказала вона,— навіть злегка оживили твою фізію дохлого коня». «Мабуть, це тому, що я змінив ясла»,— підкусив я її. Вона пожвавішала: «Наскільки я пам’ятаю, ти мав такий, як лом у каторжника. Як він поводиться?» Я вивернувся: «Єдиною різницею, відколи ми не бачились, є те, що часами мене пече в дулі». Вона відразу поставила діагноз: «Бо їй бракує ужитку». «Вона у мене тільки для того, для чого сотворив її Господь»,— відказав я, але мене й справді пекло вже віддавна, і завжди при повному місяці. Роза покопирсалася у своїй кравецькій скриньці і відкупорила слоїчок з якоюсь зеленою маззю, що пахнула бальзамом з арніки. «Скажеш дівчині, щоб помастила тобі пальчиком отак»,— із безсоромною красномовністю повела вказівним пальцем. Я відповів, що дякувати Богу годен іще дати собі раду і без хлопського шмаровила. Вона глузливо осміхнулась: «Ах, зжальтесь наді мною, пане вчителю». І перейшла до діла.

Дівчина вже від десятої в кімнаті, сказала. Вона гарна, чиста і добре вихована, але до смерті перелякана, бо одна її подруга, що втекла була з докером з Гайри, по двох годинах стекла кров’ю. «Ну що ж,— визнала Роза,— ясно, чому хлопаки з Гайри славні тим, що під ними й мулиці співають». І вернулася до суті справи: «Бідолашка, до всього того вона ще мусить працювати цілий день на фабриці, пришивати ґудзики». Мені це видалось не такою вже й тяжкою роботою. «Так думають чоловіки,— мовила Роза,— але це гірше, ніж лупати камінь». А ще вона зізналася, що напоїла дівчину бромом і валер’янкою і зараз та спить. Мене взяв страх, що оці жалощі — то ще один маневр для того, аби заправити вищу ціну, але ні, сказала Роза, слово її золоте. І правила тверді: за кожну річ платиться окремо, живими грошима і наперед. Отак-от.

Я подався слідом за нею через патіо, зворушений бабкуватістю її шкіри і тим, як вона дибає опухлими ногами в панчохах з простої бавовни. Місяць уповні зближався до центру неба, і світ, здавалося, потопав у зелених водах. Поблизу крамниці було накриття з пальмового гілля для бенкетів владоможців з численними шкіряними ослонами і гамаками, учепленими до опори. На задньому дворі, де починався ліс фруктових дерев, стояли в ряд шість хатин з нешпарованого саману із сіткою від мошкари на вікнах. В єдиній, що була зайнятою, ледь світилося, і по радіо Чорна Тоня співала пісню про нещасну любов. Роза Кабаркас перевела віддих: «Болеро — то саме життя». Я був згоден, але донині не насмілювався це написати. Вона штовхнула двері, вступила на хвильку і знову вийшла. «Усе ще спить,— проказала.— Ти добре зробив би, якби дав їй відпочити, скільки проситиме її тіло, твоя ніч довша, ніж її». Я стуманів: «А мені що, по-твоєму, робити?» «Здогадаєшся сам,— сказала вона з якоюсь недоречною лагідністю,— на те ти і мудрець». Розвернулася і залишила мене сам на сам із переляком.

Відступати не було як. Із завмерлим серцем увійшов я до кімнати і побачив дівчину, що спала на величезному чужому ложі нага й беззахисна, як породила її мати. Вона лежала на боці, обличчям до дверей, освітлена яскравим світлом горішньої лампи, яке не пропускало жодної деталі. Я присів на край ліжка, заворожено вбираючи її всіма органами чуття. Вона була смаглява й тепла. Її омили і причепурили так, що навіть пушок, який пробивався на її передку, не лишився недоглянутим. Волосся завили кучерями, нігті на руках і ногах були вкриті прозорим лаком, але шкіра кольору меляси виглядала шорсткою і занедбаною. Новонароджені груденята усе ще скидалися на хлопчачі, але їх, здавалося, підганяла якась таємна енергія, готова ось-ось вибухнути. Найгарнішими у неї були великі стопи для скрадливої ходи з довгими і чуттєвими, як у декого на руках, пальцями. Незважаючи на вентилятор, тіло її зросили фосфоруючі краплини поту — жарінь робилася все нестерпнішою, чим глибшою ставала ніч. Неможливо було уявити, яким є її грубо наквацяне обличчя через товсту кірку рисової пудри з двома латками рум’ян на щоках, накладні вії, немов закаляні сажею брови та повіки й потовщені кавовою помадою уста. Але ні шмаття, ні білила не могли замаскувати її натуру: задертий догори ніс, зрослі брови, випнуті губи. «Молодий бичок для кориди»,— подумав я.

Об одинадцятій я приступив до своїх щоденних процедур у ванній, де на стільці була складена її убога одежина з претензією на вишуканість: сукня з тонкої вибійки у метелики, жовті панталончики з мадаполаму і мотузяні сандалії. Поверх одежі лежали копійчаний браслет і філігранної роботи ланцюжок з образком Божої Матері. На поличці над умивальником — торбинка, у ній губна помада, пуздерко рум’ян, ключ, кілька мідяків. Усе таке дешеве та ветхе, що я й уявити не міг когось настільки бідного, як вона.

Я роздягнувся і як міг акуратно розвісив на вішаку свої речі, щоби не попсувати шовкової сорочки і не помнути костюма. Подзюрив в унітаз навсидячки, аби не забризкати обідок, як навчила мене Флоріна де Діос, усе ще незагайним і безперервним — відкинемо зайву скромність — струменем, мов у дикого жеребця. Перед тим як вийти, заглянув на себе у люстро над рукомийником. Коняка, що глянув на мене з тамтого боку, був не мертвий, тільки понурий, мав папське підгорля, припухлі повіки і облізлу гриву, яка була колись буйним чубом.

— Холера,— промовив я до нього,— що ж я можу вдіяти, коли тобі не любий?

Намагаючись не розбудити дівчини, я голий сів на постіль з уже призвичаєними до облуд червоного світильника очима і ретельно обдивився її з голови до п’ят. Ковзнув пучкою вказівного пальця вздовж її спітнілої потилиці, й уся вона стрепенулася всередині, мов струна арфи, із мурмотінням повернулася до мене і оповила пеленою свого кислого подиху. Великим і вказівним пальцями я затис їй носа, та вона випручалася, відсунула голову і обернулася до мене спиною, так і не прокинувшись. През якусь несподівану спокусу мені схотілося коліном розсунути їй ноги. При перших двох спробах я відчув опір її напружених стегон. Заспівав їй на вухо: «Ліжко Дельгадіни обступили янголи»[9]. Вона ледь розпружилася. У мене по жилах розлився гарячий потік, і мій неквапливий вислужений звір пробудився зі свого довгого сну.

Дельгадіно, серденько, благав я її спрагло. Дельгадіно. Вона тужливо застогнала, вивільнилася з моїх стегон, і, відвернувшись спиною, скрутилася, мов равлик у мушлі. Настоянка валеріани була, мабуть, такою ж дійовою для мене, як і для неї, бо нічого не сталося — ні з нею, ні з ким іншим. Утім, мені було однаково. Я запитав себе, пощо її будитиму, такий сумний і принижений, яким я себе відчував, і холодний, мов сом.

Виразно й невідворотно пробили опівнічні дзвони, і почався досвіток 29 серпня, дня святого мученика Івана Хрестителя. На вулиці хтось плакав ридма, та нікому не було до нього діла. Про всяк випадок я помолився за нього і за себе також, склавши подяку Господу за його благодіяння: «Хай не обманюється той, хто мислить, що тривати буде, коли йому закриють очі, щось іще». Дівчина зойкнула уві сні, і я помолився ще й за неї: «О ні, в ту мить щезає все»[10]. Тоді вимкнув радіо і світло, щоб заснути.

Прокинувся я на світанні й не міг згадати, де знаходжусь. Дівчина і далі спала спиною до мене у позі ембріона. Я мав якесь непевне відчуття, що чув, як вона потемки вставала, зливала воду в туалеті, але так само це могло мені наснитись. Було у тому для мене щось нове. Я ніколи не зважав на виверти спокусниць, своїх наречених на одну ніч я вибирав навмання, радше за ціною, аніж за їх чарами, і ми займалися любов’ю без любові, у більшості випадків напіводягнені і завжди в темряві, щоб уявляти себе кращими. Отої ночі мені відкрилась неймовірна насолода — споглядати тіло сплячої жінки, коли не підганяє бажання і не перешкоджає соромливість.

О п’ятій я встав, стривожений тим, що мій недільний допис мав лягти на редакційний стіл ще до полудня. Пунктуально випорожнився — місяць ще був уповні, тож пекло мене й далі — і, спустивши воду, відчув, як моя досада на минуле стікає в каналізаційну трубу. Коли свіжий і вбраний я вернувся до кімнати, дівчина спала горілиць поперек ліжка в примирюючому світанковому світлі, розкинувши навхрест руки, цілковита пані свойого дівоцтва. «Хай береже тебе Бог»,— сказав я їй. Усі, які лишилися у мене гроші, я запхав їй під подушку і поцілунком в чоло попрощався із нею навік. Дім, як усякий бордель на світанку, був чимось найближчим до раю. Я вийшов через задні двері, аби ні з ким не здибатись. Під палючим сонцем на вулиці я почав відчувати тягар своїх дев’яноста років і рахувати одну по одній хвилини ночей, які зосталися мені до смерті.

[1] Переклад з японської Мирона Федоришина.

[2] Нідерландська угода, підписана генералом Урібе Урібе 24 жовтня 1902 р. в садибі «Нідерланди» (звідки й походить її назва), поклала край громадянському конфлікту в Колумбії, який розпочався 17 серпня 1899 р. і носить назву Тисячоденна війна. (Тут і далі — примітки перекладача.)

[3] «Портрет андалузки» (1528 р.) — роман в діалогах, що належить перу іспанського прозаїка Франциско Делікадо, важливе свідчення традицій і звичаїв своєї епохи. Був заборонений за фривольність і наново відкритий у XIX ст. Ґійомом Аполлінером.

[4] «Квіткові ігри» («Jeux floraux») — поетичний конкурс, заснований в XV ст. в Тулузі поетесою Ізор Клеманс.

[5] Рядок з поеми «Ода руїнам Італіки» іспанського барокового поета Родріґо Каро (1573–1647).

[6] Елісенда Фабрегас (нар. у 1955 р.) — іспанська піаністка і композитор. Живе і працює у США.

[7] Шерлі Темпл (нар. у 1928 р.) — американська кінозірка, найзнаменитіша дитина-актриса, знімалась з трирічного віку; пік її популярності прийшовся на 1935—37 рр.

[8] Пабло Касальс (1876–1973) — знаменитий іспанський віолончеліст, диригент і композитор.

[9] Рядок із широко розповсюдженої в країнах Латинської Америки іспанської народної балади, в якій ідеться про кровозмісну любов короля до своєї наймолодшої доньки Дельгадіни.

[10] Рядки з поеми «Строфи на смерть батька» іспанського поета Хорхе Манріке (1440–1479).

← Назад | Вперед →
Рейтинг: 0.0 з 5 (0 голос.)
Оцінити:   
up