Записник з моїми сумними курвами (сторінка 2)

2

Пишу я ці нотатки серед залишків того, що було колись бібліотекою моїх батьків, й чиї полиці от-от обваляться через невтомний шашіль. У кінцевому рахунку для того, що я ще не зробив на цьому світі, мені б вистачило моїх різномаїтих словників, двох перших випусків «Національних епізодів» Беніто Переса Ґальдоса і «Чарівної гори», яка навчила мене розуміти норов моєї матері, знівечений сухотами.

На відміну від інших меблів, та й від мене самого, стіл, за яким я пишу, з плином часу стає на вигляд усе міцнішим, бо зроблений він з благородного дерева моїм дідом по батькові, який був корабельним теслею. Щоранку, навіть коли не маю писати, я опоряджаю його з надмірною скрупульозністю, через яку позбувся стількох пасій. Під рукою в мене мої спільники книжки: два томи «Першого ілюстрованого тлумачного словника» Королівської академії 1903 року випуску, «Скарбниця кастильської або іспанської мови» Себастіана де Коваррубіаса, граматика Андреса Бельйо на випадок появи якогось семантичного сумніву, як то буває через скрупульозність, новий «Ідеологічний словник» Хуліо Касареса — передовсім за його синоніми та антоніми, «Vocabolario della Lingua Italiana» Ніколя Зінґареллі — аби пособляти собі з мовою матері, якою володію з колиски, і словник латинської мови, яку — позаяк вона є породженицею попередніх двох — я вважаю своєю рідною.

Ліворуч на столі я завжди тримаю п’ять аркушів паперу в лінійку стандартного розміру для мого недільного допису і ріжок з порошком для посипання, бо волію його, а не новомодне прес-пап’є з промокальним папером. Праворуч лежать каламар і легенька ручка з бальзи із золотим пером, адже я досі рукопишу романтичним почерком, якого навчила мене Божественна Флоріна, аби я не звикся з офіційною каліграфією її чоловіка, який до самої смерті був міським нотарем і заприсяжним скарбником. У нас в газеті давно вийшло розпорядження друкувати на машинці для кращого розрахунку тексту на свинцеві рядки лінотипу, але у мене так і не виробилась ця погана звичка. Я продовжував писати від руки, а потім з превеликим трудом, дзьобаючи по одній букві, передруковував на машинці — завдяки печальному привілею найдавнішого працівника редакції. Сьогодні, вислужений, але не переможений, я насолоджуюсь священним правом писати вдома, з відімкнутим телефоном, аби мене ніхто не турбував, і без цензора, який заглядав би мені через плече, що я пишу.

Живу я без псів, без птахів, без прислуги, окрім вірної Даміани, яка не раз визволяла мене з найнеймовірнішої скрути і досі, хоча й стала слаба на очі і на голову, приходить раз на тиждень, аби попорати те, що треба. Моя мати на смертному ложі благала, аби оженився я молодий, на білій жінці і мали ми щонайменше трійко дітей, серед яких одну дівчинку назвали б її ім’ям, яке належало колись її матері та бабусі. Я готовий був уволити це благання, але мав напрочуд податливе уявлення про молодість, тож ніколи не видавалось мені надто пізно. Доки одного спекотного полудня я помилився дверима в домі Пальомаресів де Кастро в Прадомарі і застав голою Хімену Ортіс, їх молодшу доньку, яка спочивала у час сієсти в суміжній з моєю кімнаті. Вона лежала спиною до дверей і так прудко озирнулась на мене поверх плеча, що не лишила мені часу на втечу. «Ох, вибачте»,— видушив я з себе, похолонувши душею. Вона усміхнулася, з проворністю газелі повернулася до мене і явила мені себе на повен зріст. Увесь покій, відчувалося, був просякнутий її жіночим єством. Не була в чім породила її мати, бо мала за вухом отруйну жовтогарячу квітку, як Олімпія на полотні Мане, а ще були на ній золота бранзолетка на лівому зап’ястку та намисто з дрібних перлів. Ніколи не думав, що поки житиму, зможу побачити що-небудь більш вражаюче, і сьогодні можу запевнити, що таки мав рацію.

Я притьмом зачинив двері, засоромлений своєю незграбністю, з твердим наміром забути її. Але Хімена Ортіс мені в цьому перешкодила. Слала мені через спільних знайомих вітання, провокуючі цидулки, брутальні погрози, а містом тим часом ширився поголос про те, що ми по вуха закохані одне в одного, хоча не перемовилися й словом. Опиратись було несила. Вона мала очі дикої кішки, сласне — як в одязі, так і без нього — тіло і густу гриву розколошканого золота, чиї кучері змушували мене люто ридати в подушку. Я знав, що коханням це не стане ніколи, але та сатанинська поваба, якою вона принаджувала мене, була такою пекучою, шо я намагався знайти полегкість у кожній зеленоокій шльондрі, яку лише міг перестріти. Мені так і не вдалося погасити вогонь отого спогаду про неї на ліжку в Прадомарі, тому я зложив свою зброю — офіційно попросив її руки, обмінявся з нею каблучками і оголосив про бучне весілля ще перед Зеленими святами.

Новина ця гучніше прогриміла в Китайському кварталі, ніж у світських клубах. Спочатку були жарти, що переросли у певну протидію цих академічок, які дивилися на шлюб як на щось радше смішне, аніж священне. Моє женихання здійснювалося за всіма традиціями християнської моралі на уквітчаній тропічними орхідеями і виткою папороттю веранді дому моєї судженої. Я приходив о сьомій вечора, весь у білому, з презентом — коралями від народних майстрів чи швейцарським шоколадом, і до десятої ми вели півжартівливу-півсерйозну бесіду під наглядом тітки Археніди, яка в мент ока засинала, як усі дуеньї в тогочасних романах.

Що краще ми запізнавались, то все захланнішою робилася Хімена, звільняючись від корсетів і спідниць у міру того, як посилювалась червнева спека, й неважко було уявити, яку руйнівну силу вона могла мати в темряві. По двох місяцях женихання ми вже не мали про що говорити, і вона, не сказавши про це ні слова, порушила тему дітей — заходилася з необробленої вовни плести гачком черевички для новонароджених. Я, поштивий наречений, навчився плести разом з нею, і так ми перебули зайві години, які лишались до весілля: я вив’язував блакитні черевички для хлопчиків, вона — рожеві для дівчаток (побачимо, хто вгадає), поки їх не стало досить для доброї півсотні дітей. Перед тим, як мало вибити десяту, я сідав у запряжену кіньми бричку і їхав у Китайський квартал, аби по-божому прожити ніч.

Бурхливі кавалерські проводи, які влаштовували мені в Китайському кварталі, були цілком супротивними гнітючим вечіркам у Світському клубі. Контраст, який допоміг мені зрозуміти, котрий з цих двох світів направду мій, і я створив собі ілюзію, що обидва, але кожен у свій час, позаяк з будь-котрого з них бачив, як інший віддаляється з гіркими зітханнями, з якими розлучаються у відкритому морі два кораблі. Передвесільна забава у «Божій волі» скінчилася церемонією, до якої міг додуматися лише погрузлий у сластолюбстві галісійський ксьондз, який повбирав присутніх жінок у вельони з віночками, аби усі вони пошлюбились зі мною у загальному таїнстві. То була ніч великого блюзнірства, коли двадцять дві їх присягнули мені в любові та покорі, а я відповів їм клятвою вірності і опіки навіть на тамтому світі.

Заснути я не міг, прозираючи щось непоправне. Від світанку почав рахувати години, яку вибивав одну за другою годинник на соборі, доки не вдарили грізно сім ударів, з якими мені належало бути у церкві. Телефонні дзвінки почалися о восьмій; довгі, наполегливі, ґвалтовні, вони лунали більше години. Я не просто не відповідав — я не дихав. Перед десятою загрюкали у двері, спершу п’ястуками, а потім лементом знайомих і ненависних мені голосів. Я боявся, що їх вивалять чимось важким, але близько одинадцятої дім поринув у ту наїжачену тишу, яка наступає після великих катастроф. Тоді я оплакав її і себе та від усього серця помолився, аби ніколи більше у своєму житті не стрічатися з нею. Хтось зі святих дослухався до мене наполовину, бо тієї ж ночі Хімена Ортіс покинула країну й вернулася лише по двадцяти роках, щасливо одружена і з сімома дітьми, які могли бути моїми.

Коштувало мені труду зберегти своє місце і колонку в «Діаріо де ля Пас» — після отого публічного скандалу. Однак на одинадцяту сторінку мої замітки перемістили не через це, а через той сліпий напір, яким розпочалося XX століття. Прогрес перетворився на міську легенду. Усе змінилося; літали аероплани, якийсь підприємець викинув з «Юнкерса» мішок з листами і винайшов авіапошту.

Єдине, що лишалося незмінним, були мої газетні замітки. Нові покоління нападались на них, мов на забальзамований труп минувшини, який слід було знищити, однак я не поступався і всупереч свіжим віянням витримував їх все в тому ж дусі. Я був глухий до всього. Мені минуло сорок, проте молоді редактори називали мої дописи колонкою бастарда Мударри[1]. Тогочасний головний редактор викликав мене до себе в кабінет і попросив, аби я пристосувався до нових тенденцій. Урочисто, ніби сам це щойно придумав, прорік: «Світ іде вперед». «Так, іде,— мовив я,— але обертаючись довкола сонця». Він зберіг мою недільну замітку, бо не знайшов іншого роздувана телеграм. Нині я знаю, що мав рацію, і знаю чому. Юнаки мого покоління у життєвій гонитві забули цілком і повністю свої фантазії про прийдешність, поки дійсність не показала їм, що майбутнє зовсім не таке, як вони мріяли, і їх охопила ностальгія. Отут і були мої недільні дописи, мов археологічні реліквії серед руйновищ минулого, і стало ясно, що вони не лише для старих, але й для молодих, які не бояться зістарітись. Замітка вернулася тоді на редакційну сторінку і при особливих оказіях — на першу шпальту.

Тим, хто мене про це питає, я завжди відповідаю правду: не жонатий я, бо курви не лишили мені на це часу. Втім мушу визнати, що для мене це не було поясненням аж до дня мого дев’яносторіччя, коли я вийшов з дому Рози Кабаркас, поклавши більше ніколи не кидати виклик долі. Я чув себе іншим. Настрій мені зіпсувався, коли я побачив військових, розставлених вздовж залізної решітки, яка оточувала парк. У вітальні я застав Даміану, яка рачки мила підлоги, і молодість її стегон збудила в мені трепет оної епохи. Вона, мабуть, відчула це, бо прикрилася спідницею. Я не зміг втриматися від спокуси, щоб не спитати її: «Даміано, скажи мені одну річ. Що тобі згадалось?» «Нічого я не згадувала, але ваше питання мені то нагадало». У грудях мені стислося. «Я ніколи не був закоханий»,— мовив я їй. Вона зараз же відказала: «Я була». І продовжила, не перериваючи своєї роботи: «Я проплакала за вами двадцять два роки». Серце мені підскочило. Шукаючи якогось гідного виходу, я сказав: «З нас була би добра запряжка». «Зле ви робите, що говорите мені це зараз,— мовила вона,— бо то вже не служить мені навіть розрадою». І, виходячи з дому, повідала мені цілком щиросердно: «Ви не повірите, але я досі незаймана, дякувати Богу».

За якусь хвильку я виявив, що по цілій хаті у вазах стоять червоні троянди, а на подушці вона лишила картку: «Бажаю Вам дожити до ста». Із тим недобрим присмаком сів я докінчувати замітку, яку кинув недописаною попереднього дня. Скінчив я її на одному подиху менш ніж за дві години, і довелось мені скрутити шию лебедю, аби добути її зі свого нутра так, щоб не помітно було мого плачу. В пориві запізнілого натхнення я вирішив завершити її звідомленням про те, що нею я радісно кладу край тривалому й достойному життю без неприємного усвідомлення того, що мене чекає смерть.

Я мав намір залишити допис у приймальні газети і вернутися додому. Проте не зміг. Персонал у повному складі чекав мене, аби відсвяткувати мої уродини. У будинку робився ремонт: риштовання, будівельне сміття на кожнім кроці, але заради святкування його перервали. На теслярському столі стояли трунки для заздоровниць і лежали загорнуті у розцяцькований папір дарунки. Осліплений спалахами фотокамер я сфотографувався з усіма напам’ять.

Утішно було мені побачити там журналістів з радіо та інших міських газет — ранкової консервативної «Ля Пренса», ранкової ліберальної «Ель Еральдо» і вечірньої сенсаційної «Ель Насіональ», яка палкими фейлетонами намагалась послабити напруженість в суспільстві. У тому, що вони разом, не було нічого дивного, позаяк у нашому місті завжди віталося збереження неторканою дружби поміж рядовими, в той час коли маршали оголошували газетну війну.

Також був присутній в позаурочний час офіційний цензор, дон Херонімо Ортега, якого ми прозивали Проява дев’ятої години, через те що він пунктуально приходив щовечора о цій порі зі своїм кривавим олівцем деспота-іспанця. І зоставався доти, доки пересвідчувався, що в ранковому випуску не лишилось жодної безкарної літери. До мене у нього була осібна антипатія: через мій апломб граматиста і через те, що я вживав італійські слова без лапок і курсиву, коли находив їх виразнішими, аніж іспанські,— як то би й мусило бути узвичаєно поміж мовами-близнятами. Перетерпівши його чотири роки, ми врешті-решт змирилися з ним як з власним нечистим сумлінням.

Секретарки внесли до зали пиріг із дев’яностома запаленими свічками, і я вперше віч-на-віч спіткався з числом своїх років. Коли заспівали «Многая літа», довелось мені ковтати сльози і, не знати чого, згадалась дівчина. То не був спалах злості, лиш запізніле почуття жалощів до істоти, яку я не сподівався знову колись споминути. Коли запала тиша, хтось вклав мені до рук ножа, щоб я розрізав пиріг. Побоюючись глузувань, ніхто не ризикнув зімпровізувати якусь орацію. Я волів би вмерти, аніж відповідати на неї. Щоб завершити святкування, головний редактор, до якого я ніколи не відчував особливої симпатії, повернув нас у сувору дійсність. «А тепер, високославний дев’яносторічний старче,— звернувся він до мене,— де ваша замітка?»

Мовлячи правду, ціле пообіддя пекла вона мене в кишені, мов жарина, та я був так глибоко зворушений, що не стало мені духу зіпсувати свято своєю відставкою. І я сказав: «На цей раз її немає». Головного редактора мій прогріх, немислимий ще від минулого століття, взлостив. «Та зрозумійте ж,— мовив я йому,— я мав настільки важку ніч, що пробудився зовсім отупілий». «То й треба було це написати,— кисло пожартував він.— Читачам цікаво буде довідатися з перших рук, яким то є життя у дев’яносто років». Тут втрутилась одна із секретарок. «А може, це якась солодка таємниця,— сказала вона, лукаво на мене глянувши,— еге ж?» Гаряча хвиля обпекла мені лице. Прокляття, подумав я, яким зрадливим є рум’янець. Інша, сяючи з утіхи, вказала на мене пальцем: «Яке диво! Він досі зберіг здатність червоніти!» Через оту її безцеремонність я знову зарум’янився поверх рум’янцю. «Була то, мабуть, буйна ніч,— проказала перша секретарка.— Я просто вмираю від заздрощів!» І цмокнула мене, лишивши на щоці відбиток поцілунку. Фотографи оскаженіли. Збентежений, віддав я головному ту замітку, сказавши, що усе мовлене раніше було жартом, ось вона, й оглушений останнім вибухом овацій втік, аби не бути присутнім в той момент, коли буде виявлено, що то мій рапорт про відставку після піввікової каторги.

Я все ще був збентежений, коли розгортав того вечора у себе вдома подарунки. Лінотипісти дали маху з електричною кавоваркою, ідентичною до тих трьох, які я мав від попередніх уродин. Друкарі обдарували дозволом узяти з муніципального розплідника ангорського кота. Адміністрація нагородила символічною премією. Від секретарок дістав я троє шовкових підштаників з вибитими на них слідами поцілунків і листівку, в якій вони пропонували свої послуги для того, щоб стягнути їх з мене. Мені спало на думку, що однією з приваб старості є оці підражнювання, які дозволяють собі знайомі молоді жінки, гадаючи, що ми вже вибули з ладу.

Я так і не довідався, хто прислав мені платівку із двадцятьма чотирма прелюдіями Шопена у виконанні Стефана Ашкеназі[2]. Редактори у своїй більшості подарували мені модні книжки. Я ще не скінчив був розгортати подарунки, коли задзвонив телефон, то була Роза Кабаркас з питанням, яке я не хотів чути: «Що трапилося в тебе з дівчиною?» «Нічого»,— відказав я не думаючи. «Тобі здається, це нічого, що ти її навіть не розбудив? Жінка ніколи не дозволить, аби чоловік знехтував її дебютом»,— сказала Роза. Я послався на те, що дівчина не могла бути настільки виснаженою лише від пришивання ґудзиків й, либонь, удавала з себе сплячу, боячись тяжкої випроби. «Одне паскудно,— мовила Роза,— вона направду вірить, що ти вже не годен, і я б не хотіла, аби про це рознеслося по всіх усюдах».

Я не дав їй утіхи захопити мене зненацька. «А хоч би і було так,— сказав,— в такому жалюгідному стані, в якому вона є, розраховувати на неї не можна ні сплячу, ні пробуджену: то є шпитальне м’ясо». Роза Кабаркас збавила тон: «Це через гарячку, в якій усе робилося, але на то є рада, от побачиш». І пообіцяла, що викличе дівчину на сповідь і, якщо причина в ній, змусить віддати гроші. «Що ти на це скажеш?» «Лиши все, як є,— відказав я,— нічого ж не сталося, навпаки, я дістав підтвердження, що ці тарапати вже не для мене. У цьому сенсі дівчина має рацію — я вже не годен». Я повісив слухавку, переповнений почуттям досі не знаного в своєму житті визволення, нарешті вирятуваний з неволі, в якій перебував від тринадцяти літ.

О сьомій вечора я був присутній як почесний гість у залі філармонії на концерті Жака Тібо[3] і Альфреда Корто, які блискуче виконали сонату для скрипки й фортепіано Сезара Франка, і в антракті вислухав неймовірні дифірамби. Диригент Педро Біава, великий наш маестро, майже силоміць затягнув мене до артистичної убиральні, аби представити виконавцям. Я до того збентежився, що повітав їх із сонатою Шумана, якої вони не грали, і хтось мене привселюдно негречно виправив. Враження, що я переплутав ці дві сонати з причини простого невігластва, заронилося в місцеву опінію і підсилилося через переполохане пояснення, яким я спробував його загладити наступної неділі у своїй рецензії на той концерт.

Уперше в моєму довгому житті я відчув себе здатним когось убити. Вернувся додому, мордований чортиком, який нашіптує розгромні відповіді, які ми не даємо вчасно, і ні читання, ні музика не могли погамувати мою ярість. На щастя, Роза Кабаркас витягла мене з цієї маячні своїм вигуком по телефону: «Як я втішилася, коли прочитала газету, бо думала, що тобі не дев’яносто стукнуло, а всі сто». У відповідь я аж запінився: «По-твоєму, я виглядаю на такого старого пердуна?» «Навпаки,— сказала вона,— я здивувалася, коли побачила, як добре ти виглядаєш. Добре, що ти не з тих перестаркуватих бахурів, які набавляють собі роки, аби всі думали, що вони гарно збереглися». І без переходу заговорила про інше. «У мене є для тебе подарунок». Мене це насправді заскочило. «І що саме?» «Дівчина»,— мовила вона.

Я не роздумував ані хвильки. «Дякую,— сказав,— але що було, те минуло». Вона й бровою не повела: «Я пришлю її до тебе додому загорнуту в китайський папір і випарену на водяній бані з сандаловим пруттям, усе задурно». Я не піддавався, а вона все билася, даючи пояснення, яке, схоже, було правдивим. Мовляв, дівчина була в такому поганому стані тієї п’ятниці через те, що при допомозі голки й наперстка пришила двісті ґудзиків. Що вона й справді боялася зійти кров’ю, але була вже згідна на жертву. Що в ту ніч зі мною вона таки вставала, щоб сходити до туалета, але я спав настільки міцно, що їй стало жаль мене будити, а коли знову прокинулася вранці, то мене вже не було. Я обурився на таку нікчемну брехню. «Гаразд,— продовжила Роза Кабаркас,— хоч би як там було, дівчина розкаюється. Бідолашка, вона тут біля мене. Хочеш із нею поговорити?» «О господи, ні»,— відказав я.

Я взявся до писання, коли подзвонила секретарка з газети. Повідомила, що завтра об одинадцятій ранку мене хоче бачити директор. Прийшов я пунктуально. Рейвах від реставрації будинку видався мені нестерпним, стояв гуркіт молотків, цементна курява і випари смоли, утім, редакція навчилась мислити в рутині хаосу. Натомість директорський офіс, холодний і німотний, перебував у якійсь ідеальній країні, яка не була нашою.

Марк Тулій Третій, схожий на підлітка, підвівся, уздрівшимене на порозі, не перериваючи розмови по телефону, потис мені поверх стола руку і жестом запросив мене сісти. Навернулось мені на думку, що на іншому кінці дроту нікого немає і увесь цей фарс для того, аби мене вразити, але за якусь хвильку я збагнув, що говорить він з губернатором і що то є направду тяжкий діалог двох щирих ворогів. Опріч того, він, гадаю, пнувся виглядати переді мною завзятим опонентом, але водночас лишився стояти, розмовляючи з владою.

У ньому відчувався надмірний потяг до охайності. Йому доперва сповнилося двадцять дев’ять, він знав чотири мови і мав три міжнародні дипломи — на відміну від першого довічного президента, його діда з боку батька, який став битим журналістом, заробивши цілий капітал на торгівлі жінками. Він мав гарні манери, здавався привабливим та стриманим, і єдине, що ставило під сумнів його рафінованість, це якась фальшива нотка в голосі. Вбраний він був у спортивний жакет з живою орхідеєю в петлиці, і кожна річ на ньому сиділа мов улита, але ніщо в нім не було припасоване до надвірного клімату, а тільки для весни в його офісі. Я, що стратив на убирання мало не дві години, засоромився своєї бідності, і мене це ще більше дістало.

Прецінь смертельна трутизна містилася у панорамному фото усього персоналу, зробленому у двадцять п’яті роковини заснування газети, на якому хрестиками позначалися голови тих, хто вмер. Я був третій праворуч, у канотьє, краватці з великим вузлом і перлиною в шпильці, з неперевершеними вусами цивільного полковника, які я носив до сорока років, і в металевих окулярах далекозорого семінариста, які через півстоліття стали мені непотрібні. Я бачив це фото впродовж років на стінах різних кабінетів, проте лише цього разу був уражений тим, що воно сповіщало: із сорока восьми первобутніх працівників живими були тільки четверо і наймолодший з нас відбував двадцятирічне ув’язнення за серійне вбивство.

Директор закінчив телефонну розмову, побачив, що я споглядаю фото, і посміхнувся. «Хрестики поставив не я,— мовив.— Мені вони видаються дуже поганим смаком». Він сів за стіл і змінив тон: «Ви, з дозволу сказати, є найбільш непередбачуваною людиною з усіх, кого я знаю». І через моє здивування поквапився пояснити: «Я маю на увазі вашу заяву про відставку». Я ледве здобувся на слово: «То — ціла біографія». «Саме тому ,— парирував він,— це не було належним рішенням». Замітка, на його думку, була чудовою, нічого кращого, ніж те, що мовилося в ній про старість, він ніколи не читав, і було нерозумно завершити її ухвалою, що радше була схожа на вирок про громадянську смерть. «На щастя,— сказав директор,— Проява дев’ятої години прочитав її, коли вона вже була набрана на редакторській сторінці, й визнав її неприпустимою. Ні з ким не консультуючись, він перекреслив її згори донизу своїм олівцем Торквемади[4]. Коли я дізнався про це сьогодні вранці, то наказав послати губернаторові ноту протесту. Це був мій обов’язок, але, між нами кажучи, а дуже вдячний цензорові за його свавілля. Таким чином я не був схильний дозволити йому зняти замітку з друку». «Благаю вас від усієї душі,— мовив він.— Не кидайте корабель у відкритому морі». І додав високомовно: «Ми ще далеко не все розповіли про музику».

Побачивши таку його рішучість, я не осмілився посилити наші розходження якимсь відволікаючим вивертом. Насправді проблемою також було те, що я тоді не знаходив пристойного мотиву, аби покинути це чортове колесо, а ідея ще раз сказати «так», аби лиш виграти час, мене жахала. Мусив я стриматись, аби не було по мені помітно неподобного розчулення, яке зворушувало мене до сліз. І знову, як завжди, зостались ми на тім, на чім стояли усякчас уже стільки літ.

Наступного тижня у стані скоріше замішання, аніж радості, навідався я до розплідника, щоби забрати подарованого мені друкарями кота. У мене вкрай погане взаєморозуміння з тваринами, з тієї ж причини, що й з дітьми, які ще не почали говорити. Мені здається, що в душі вони німі. Я не відчуваю до них ненависті, але терпіти їх не можу, бо не навчився з ними ладнати. Мені вбачається протиприродним те, що у чоловіка встановлюється кращий контакт з його псом, аніж із дружиною, що він учить його їсти та випорожнятися у певні години, відповідати на запитання, поділяти його жалі. Але не забрати кота друкарів було би зневагою. До того ж це був чудовий екземпляр ангорської породи — з рожевим та блискучим хутром і променистими очима, чий нявкіт, здавалося, от-от стане словами. Мені його вручили в плетеному з лози кошику разом із посвідкою про родовід та інструкцією з користування, як до збірного велосипеда.

Військовий патруль, перед тим як дозволити пройти через парк Сан Ніколяс, перевіряв у перехожих документи. Ніколи нічого подібного я не бачив і не міг уявити собі якусь разючішу признаку моєї старості. То був патруль із чотирьох, під орудою молоденького офіцера, майже підлітка. Рядовики були хлопаки з глушини, суворі й мовчазні, із запахом стійла. Офіцер назирав за усіма з обпаленими лицями горян на березі моря. Перевіривши моє посвідчення особи і прес-картку, він запитав, що я несу в кошику. «Кота»,— відказав я. Він захотів його побачити. Я дуже обережно відкрив кошик, остерігаючись, що той втече, але одному з рядовиків захотілось пересвідчитись, чи нема чогось іще на дні, і кіт його дряпнув. Тут утрутився офіцер. «Це не кіт, а просто диво»,— сказав він. Погладив кота, щось мурмочучи, і той на нього не напався, але й уваги не удостоїв. «Скільки йому років?» — поцікавився офіцер. «Не знаю,— відказав я,— мені його тількино подарували». «Я запитую, бо видно, що він дуже старий, йому, либонь, років десять». Я хотів запитати, відкіля він це знає і ще багато чого, але попри його гарні манери і кучеряву мову балачка з ним вивертала мені душу. «Схоже, це покинутий кіт, який багато що пережив,— повідав офіцер.— Стежте за ним, не пристосовуйте його до себе, а навпаки — себе до нього і дайте йому спокій, доки завоюєте його довіру». Він опустив накривку кошика і запитав мене: «Ким ви працюєте?» «Журналістом». «Відколи?» «Та вже цілу вічність»,— відказав я. «Не сумніваюсь»,— мовив він. Потис мені руку і попрощався словом, яке однаково могло бути як гарним напуттям, так і погрозою:

— Бережіться.

Ополудні я відключив телефон, аби укритися в музиці. Програма була дуже вишукана: рапсодія для кларнета з оркестром Вагнера, рапсодія для саксофона Дебюссі та струнний квінтет Брукнера, який є райською заводдю у катаклізмі його творчості. Нараз мене оповила сутемрява студії. Я відчув, як під столом шмигнуло щось, що видалось мені не чимось живим, а присутністю потойбічного, яке ледь торкнулося моїх ніг, і я з криком підскочив. То був кіт з його гарним розпушеним хвостом, загадковою повільністю і міфічним родоводом, і мені аж мороз пішов поза шкірою через перебування в домі сам на сам з живою істотою, яка не є людиною.

Коли на соборі вибило сьому і в рожевому небі була одним-одна кришталева зоря, якийсь корабель проквилив невтішне прощання і я відчув у горлі гордіїв вузол усіх кохань, які могли відбутись і не відбулися. Більше не міг терпіти. Зняв слухавку, із похололою душею поволі, щоби не помилитись, набрав чотири цифри і після третього гудка упізнав голос. «Гаразд, жінко,— сказав я їй, полегшено зітхнувши.— Пробач мені за той ранковий вибух злості». Вона спокійно озвалась: «Не хвилюйся, я чекала твого дзвінка». «Я хочу,— застеріг я її,— щоб дівчина чекала мене такою, якою випустив її у цей світ Господь Бог, і без жодного мальовидла на обличчі». Вона гортанно засміялась. «Як скажеш,— мовила,— але ти позбавляєш себе втіхи потроху, одежина за одежиною, роздягати її, як то страшенно подобається старим, навіть не знаю чому». «А я знаю,— відказав я.— Тому що вони стають щораз старші». Вона сприйняла це як факт.

— Гаразд,— сказала,— отже нині рівно о десятій вечора, ще до того, як прохолоне рибна юшка.

3

Як же могла вона зватись? Господиня мені не сказала. Коли говорила про неї, казала просто «дівчина». І це стало для мене її хресним ім’ям — як серденько чи голубонька. Окрім того, Роза Кабаркас для кожного клієнта давала своїм вихованкам інше наймення. Я розважався тим, що вгадував їх по лицях, і від початку був упевнений, що у дівчини якесь довге ім’я — Філомена, Сатурніна чи Ніколяса. Тут дівчина перекинулась у ліжкові набік, повернувшись до мене спиною, і, як мені здалося, зоставила по собі величезну калюжу крові, що мала обриси її тіла. Це був миттєвий переляк, поки я не упевнився, що то промокло від її поту простирало.

Роза Кабаркас порадила мені поводитися з дівчиною обережно, позаяк вона усе ще страхалася «першого разу». Більше того: гадаю, сама урочистість ритуалу посилювала її переляк і через це їй змушені були збільшити дозу валер’янки, бо спала вона так супокійно, що жаль було її будити без воркування. Отож я почав обтирати її рушником, воднораз пошепки наспівуючи їй пісню про Дельгадіну, наймолодшу доньку короля, любові від якої домагався рідний батько. У міру того як я її витирав, вона являла мені свої спітнілі боки у такт мого співу: «Дельгадіно, Дельгадіно, ти мені за любку стань». То була безмежна насолода, бо вона знову пітніла з одного боку, щойно я витирав її з іншого — аби ця пісня не скінчалася ніколи. «Підведися Дельгадіно, шовкову спідницю вбери»,— приспівував я їй на вухо. Урешті, коли слуги короля знайшли її на ліжку умерлою від спраги, здалось мені, що дівчина от-от пробудиться, зачувши ім’я. Значить, це була вона, Дельгадіна.

Я вернувся у ліжко в своїх підштаниках з вибитими поцілунками і вклався побіля неї. Спав я до п’ятої, заколисаний її тихим диханням. Не вмиваючись, квапливо убрався, і лиш тоді побачив на дзеркалі над рукомийником написану губною помадою фразу: «Тигр не їсть удалечині». Знаю, що минулої ночі її не було і зайти до кімнати ніхто не міг, отож я сприйняв її яко дарунок від чорта. У дверях мене приголомшив страхітливий удар грому, і кімната сповнилася пророчим запахом намоклої землі. Втекти неушкодженим я не встиг. Заки знайшов таксі, ушкварила сильна злива — із тих, які зазвичай спричиняють розрух у місті поміж травнем і жовтнем, бо вулиці розпеченого піску, що спускаються до річки, перетворюються тоді на річища для потоків, що несуть за собою все, що перестрівають на своєму шляху. Дощі отого незвичайного вересня, після трьох місяців посухи, могли бути як рятівними, так і спустошливими.

Щойно відчинив я двері будинку, як мене спіткало фізичне відчуття того, що я не один. Устиг мигцем побачити кота, що скочив з канапи і шмигнув на балкон. В його мисці залишились недоїдки харчу, якого я йому не давав. Смородом застояної котячої сечі та ще теплих какульок було затруєне все. Я заходився його вивчати, як вивчав колись латину. В інструкції говорилося, що коти ховають свій послід, запорпуючи його в землю, і що в будинках без патіо, як оцей, робитимуть це у вазонах чи будь-якому іншому сховку. Тому доцільно вже з першого дня приготувати для них ящик з піском, аби скерувати їхню звичку, що я і зробив. Також мовилося, що перше, що вони роблять у новій домівці, це мітять свою територію, скрізь цюняючи, і це міг бути саме той випадок, але в інструкції не говорилося, як цьому зарадити. Я слідкував за його маневрами, щоб наламатись до його оригінальних звичок, але не знайшов ні його потаємних криївок, ні леговищ, ані причин мінливого настрою. Я хотів привчити його їсти у певні години, користуватись ящиком з піском на терасі, не вилазити до мене на ліжко, коли я сплю, не обнюхувати їжу на столі, але мені несила було пояснити йому, що це по праву його дім, а не щось на кшталт воєнного трофею. Тому я махнув на нього рукою.

Надвечір пережив я зливу з ураганними вітрами, які заледве не повалили дім. Мені боліла голова, палила гарячка, раз за разом я чхав, але був одержимий енергією та рішучістю, яких ніколи не відчував у жодному віці і з нікотрої причини. Я розставив по підлозі банячки, щоби збирати воду з проточин, і постеріг, що від минулої зими з’явилися ще декілька нових. Теча з найбільшої промивини почала затоплювати бібліотеку з правого боку. Я похопився рятувати грецьких і латинських авторів, що мешкали в тім керунку, але, забравши книжки, виявив струмінь, що бив фонтаном з пробоїни у вмурованій в стіну рурі. Наскільки зміг, заткнув її шматами, аби вигадати час для порятунку книжок. У парку все наростав хляскіт дощу і завивання вітру. Зненацька фантастична блискавка і одночасний з нею удар грому сповнили повітря сильним запахом сірки, вітер розчахнув скляні балконні двері і шторм, зламавши защіпки, вдерся до хати. Утім, не минуло й десяти хвилин, як одним махом розпогодилося. Сліпуче сонце висушило захаращені нанесеним з моря сміттям вулиці, і знову стало спекотно.

Коли злива минулася, мене і далі не полишало відчуття, що в домі я не один. Пояснення для цього у мене лиш одне: як забуваються реальні події, так само інші, яких ніколи не було, можуть жити в спогадах, наче колись мали місце. Бо коли я вертався подумки до того надзвичайного трафунку з грозою, то бачив себе вдома не одного, а завжди в товаристві Дельгадіни. Уночі я відчув її так близько, що уловив шемріт її дихання в спальні, пульсування її ланіти у мене на подушці. Доперва так я зрозумів, як нам вдалося стільки зробити за такий короткий час. (???) Я згадував, як стояв на підніжку в бібліотеці, а вона — пробуджена, в своїй суконочці у квіти — приймала від мене книжки і складала їх у безпечному місці. Бачив, як вона бігає туди-сюди по хаті, змагаючись із бурею, змокла на хлющ, по кісточки у воді. Пам’ятав, як наступного дня вона зготувала снідання, якого ніколи не було, і накрила на стіл, заки я витирав підлоги і наводив лад у кораблетрощі дому. Нігди не забув я її понурого погляду, коли ми снідали: «Чом ти спізнав мене такий старий?» Я відповів їй правду: «Літа людини — не ті, які вона має, а ті, які відчуває».

[1] Бастард Мударра — герой іспанського національного епосу та однойменної історичної драми Лопе де Веґи, позашлюбний син дона Гонсало де Лара і мавританської чаклунки, який помстився за підступне вбивство своїх сімох єдинокровних братів, інфантів де Лара, «син матері шляхетнішої, аніж батько».

[2] Стефан Ашкеназі (1896–1985) — бельгійсько-польський піаніст, народився у Львові. Видатний інтерпретатор Шопена, Моцарта і Гайдна.

[3] Жак Тібо (1880–1953) — французький скрипаль, блискучий віртуоз, найвизначніший представник французької скрипкової школи. Виступав також в дуеті з піаністом А. Корто.

[4] Томас де Торквемада (1420–1498) — головний інквізитор Кастилії та Арагону, жорстокий переслідувач усякого релігійного та політичного інакодумства, творець тодішньої репресивної машини — іспанської інквізиції.

← Назад | На початок | Вперед →
Рейтинг: 0.0 з 5 (0 голос.)
Оцінити:   
up