Записник з моїми сумними курвами (сторінка 3)

Відтак закарбувалась вона у мене в пам’яті настільки чітко, що я міг робити з нею все, що хотів. Змінював їй колір очей відповідно до свого душевного стану: при пробуджені мали вони барву води, коли сміялася — колір цукрового сиропу, ставали вогняними, коли я їй перечив. Убирав її для віку і становища, які пасували до змін мого настрою: закохана послушниця в двадцять років, салонна курва в сорок, цариця Вавилону в сімдесят, преподобниця у сто. Ми співали любовні дуети Пуччині, болеро Аґустіна Дари, танго Карлоса Ґарделя і ще раз довели, що ті, хто не співають, навіть не можуть уявити собі, яке це щастя — спів. Тепер я знаю, що то не була галюцинація, а ще одне диво першого в моєму житті кохання у дев’яносто років.

Коли дім було доведено до ладу, я подзвонив Розі Кабаркас. «Боженьку мій,— вигукнула вона, почувши мій голос,— я думала, ти втопився!» Не розуміла, як я знову міг провести ніч з дівчиною, не торкнувшись її. «Вона може тобі не подобатися, маєш на це повне право, але принаймні поводься як дорослий». Я поривавсь пояснити, але вона без переходу змінила тему: «У кожному разі, я нагледіла тобі іншу — трохи старшу, гарну і також незайману. Батько хоче обміняти її на будинок, але можна поторгуватись». У мене похололо серце. «Ще чого бракувало,— запротестував я, наляканий,— хочу ту саму і, як завжди, без усяких зривів, скандалів, поганих спогадів». Довге мовчання на лінії й нарешті покірливий голос, який промовив ніби сам до себе: «Ну що ж, либонь це те, що лікарі називають старечим слабоумством».

Вирядивсь я туди о десятій — з таксистом, який славився надзвичайною чеснотою не задавати запитань. Із собою я віз переносний вентилятор, картину Орландо Рівери, любого Фіґуріти, молоток і цвяшок, аби її повісити. Дорогою зробив зупинку, аби купити зубні щітки, пасту, туалетне мило, квіткову воду, локричні льодяники. Хотів також привезти гарну вазу і букет жовтих троянд, аби відвернути наслання паперових квітів, але усюди вже було зачинено, тож я мусив поцупити з чийогось саду галузку щойно розпуклих астромелій.

Відтак за порадою господині я під’їхав задньою вулицею, зі сторони акведуку, аби ніхто не бачив, як я заходжу через садову хвіртку. Шофер мене застеріг: «Завважте, мудрецю, у цьому домі вбивають». Я відказав: «Якщо через любов, то най буде». У патіо стояла темінь, але вікна світилися життям і шість кімнат звучали різноголосою музикою. Моя — найгучніше, і я вирізнив теплий голос Педро Варгаса, американського тенора, який співав болеро Міґеля Матамороса. Я відчув, що зараз умру. Задихаючись, штовхнув двері і побачив Дельгадіну на ліжку такою, як у моїх спогадах: оголена, вона мирно спала на тому боці, де серце.

Перед тим як лягти, я розклав туалетне причандалля, іржавий вентилятор замінив на новий і повісив картину там, де вона могла її бачити з ліжка. Ліг поруч і ретельно обдивився її з голови до п’ят. Це була та сама дівчина, яка ходила по моєму домі: ті ж руки, що впізнавали мене в темряві на дотик, ті ж стопи для скрадливих кроків, які легко було сплутати з котячими, той самий запах поту, що й на моїх простирадлах, палець у наперстку. Неймовірно: коли я бачив і торкався її живої, з плоті і кості, вона здавалась мені менш реальною, ніж у моїх спогадах.

«На стіні навпроти висить картина,— мовив я їй.— Намалював її Фіґуріта, один чоловік, якого ми дуже любили, то був найкращий танцюрист борделів, який коли-небудь жив, і настільки добра душа, що було йому жаль навіть чорта. Він намалював її корабельним лаком на обгорілому полотні аероплана, який розбився в горах біля Санта-Марти, пензлями, які зробив сам із шерсті свого пса. Намальована жінка — викрадена ним з монастиря черниця, з якою він одружився. Я залишаю її тут, аби це було перше, що ти побачиш, як прокинешся».

Вона й не ворухнулася, коли я вимкнув світло о першій перед світом, і її подих був таким слабким, що я помацав її пульс, аби відчути, що вона жива. Кров у її венах циркулювала із плинністю пісні, яка розходилась до найпотаємніших глибин її тіла й, очищена коханням, верталася до серця.

Перед тим як піти на світанні, я перемалював на папір лінії її руки і, щоби пізнати її душу, дав почитати їх Діві Саібн. Й почув таке: це людина, яка говорить лише те, що думає. Здібна до рукоділля. Має контакт з кимось, хто вже помер, і сподівається від нього помочі, хоча помиляється — допомога, якої вона шукає, у неї під рукою. У парі ні з ким не була, але помре старшою і одруженою. Зараз у неї є смаглявий чоловік, якому не судилося стати головним у її житті. Може мати восьмеро дітей, але зважиться лише на трьох. У тридцять п’ять років, якщо вчинить за наказом серця, а не розуму, розпоряджатиметься великими грішми, а у сорок дістане спадок. Багато подорожуватиме. Має двоїсте життя і двоїстий талан і може впливати на свою долю. Їй подобається усе пробувати — з цікавості, але вона розкаюватиметься, якщо не послухає свого серця.

Мордований коханням, направив я шкоду, заподіяну бурею, та заразом полатав іще багато чого, що віддавна чекало свого часу через відсутність грошей чи забарність. Реорганізував бібліотеку — в порядку, в якому читав книжки. Й нарешті, продав з аукціону піанолу, цю історичну реліквію з її сотнею валків із класикою, та купив програвач — уживаний, але кращий, ніж мій — з високоякісними динаміками, які побільшували обшир дому. Я був на межі розорення, але мав гарне відшкодування — диво бути живим у моєму віці.

Дім підводився з попелу, і я ширяв у коханні до Дельгадіни з наснагою й блаженством, яких ніколи не відав у своєму пройдешньому житті. Завдяки їй я вперше подивився в лице своєму справжньому єству, коли мені минало дев’яносто літ. І виявив, що моя одержимість тим, аби кожна річ була на своєму місці, кожна справа — у свій час, а кожне слово в своєму стилі, не є заслугою організованого розуму, а навпаки — цілою системою удавання, яку я придумав, аби приховати безладність моєї натури. Я відкрив, що дисциплінованість не є моєю чеснотою, а немовби реакцією на мою несумлінність; що видаюсь я щедрим, аби приховати свою скнарість, прикидаюся розсудливим, бо є нерозважним; що згідливим я є, аби не піддаватися тамованим спалахам гніву, і пунктуальним — аби ніхто не знав, як мало мені важить чужий час. Урешті, я виявив, що кохання — це не стан душі, а знак зодіаку.

Я став іншим. Спробував перечитати класиків, які спрямовували мене в юності, але не подужав. Поринув у романтичну белетристику, якої цурався, коли мати твердою рукою хотіла мені її нав’язати, і з неї урозумів, що непереможною силою, яка обертає світом, є не щасливе кохання, а його супротилежність. Коли мої музичні смаки зазнали кризи, я відчув себе відсталим і старим й розкрив своє серце для випадкових насолод.

Запитую себе, як міг я піддатись оцьому постійному запамороченню, яке я сам викликував і якого боявся? Я витав серед мандрівних хмар і розмовляв сам із собою перед дзеркалом, марно сподіваючися з’ясувати, хто я. І була ця маячня такою, що під час одного студентського виступу зі жбурлянням каменів і пляшок я мусив з остатніх сил стримуватись, аби не стати попереду колони з плакатом, який би оглашав мою правду: «Я закоханий до нестями».

Заворожений щемливим спомином про сплячу Дельгадіну, без усякого злого умислу змінив я дух своїх недільних дописів. Про що б у них ішлось, я писав їх для неї, ними плакав й сміявся — для неї, і кожне моє слово сочилося життям. Замість того аби складати їх у формі узвичаєної хроніки, яку вони мали відвіку, я писав їх яко любовні листи, що їх усякий міг уважати за свої. Я подав у газеті думку, щоб текст не набирали на лінотипі, а публікували зі збереженням моєї флорентійської каліграфії. Головному редакторові, певна річ, це здалось іще одним нападом старечого марнославства, але генеральний директор переконав його фразою, яка досі гуляє редакцією: «Не обмиліться — тихі вар’яти випереджають майбуття».

Публіка відгукнулася негайно і захоплено — посипалися численні листи від закоханих читачів. Декотрі з них читали по радіо у випусках останніх новин, зроблені з них на мімеографі чи під копірку копії продавалися, немов контрабандні цигарки на перехрестях вулиці Сан Блас. Від самого початку було очевидним, що породжені вони моїм жаданням висловитись, але я взяв за звичку, пишучи, важити на них завше з погляду дев’яносторічного чоловіка, який не навчився мислити так, як належить старому. Інтелігентська спільнота, як звичайно, показала себе заляканою і роз’єднаною, навіть найменш сподівані графологи зчинили полеміку довкола сумбурного аналізу мого краснопису. Саме вони розділили настрої, підігріли дискусію й увели в моду ностальгію.

Наприкінці року я зговорився з Розою Кабаркас, що лишатиму в кімнаті електричний вентилятор, туалетні засоби і те, що приноситиму іще в майбутньому, аби зробити її придатною для життя. Приходив я о десятій, завжди з чимось новим для дівчини, або для втіхи нас обидвох, і кілька хвилин відводив на те, аби вийняти реквізит і обставити театр наших ночей. Перед тим як піти — ніколи не пізніше п’ятої — я знову замикав усе на ключ. Покій зоставався тоді таким убогим, яким і був на початках, для сумних амурів випадкових клієнтів. Одного ранку я почув, що Маркос Перес — голос, який найбільше було чутно по радіо від світанку,— вирішив прочитати мій недільний допис у своїй щопонеділковій програмі. Коли мені вдалося погамувати обридження, я мовив, ошелешений: «Тепер ти знаєш, Дельгадіно, що слава — то дуже велика пані, яка не спить з одним, але коли ми прокидаємось, вона завжди зорить на нас супроти ліжка».

Котроїсь днини залишивсь я снідати із Розою Кабаркас, яка починала здаватись мені не такою ветхою попри сувору жалобу і чорний капор, який вже насувався їй на очі. Її сніданки мали славу розкішних і такий заряд перцю, що я аж плакав. При першому ковтку живого вогню я сказав їй, умитий сльозами: «Цієї ночі не треба буде повного місяця, аби мене пекло у дулі». «Не бідкайся,— відказала Роза,— якщо у ній пече, то це тому, що ти усе ще її маєш, дякувати Богу».

Вона здивувалась, коли я спімнув ім’я Дельгадіни. «Її звуть не так,— мовила,— її ім’я...» «Не кажи,— перебив я її,— для мене вона Дельгадіна». Вона стенула плечима: «Добре, врешті-решт вона твоя, але мені це нагадує назву сечогінного засобу». Я оповів їй про той напис із тигром, що його дівчина вивела на дзеркалі. «То не могла бути вона,— сказала Роза,— вона не вміє ні читати, ні писати». «Тоді хто?» Роза стенула плечима: «Можливо, це від когось, хто помер у тій кімнаті».

Я користався тими сніданками, аби відвести з Розою душу, і просив її про дрібні послуги для доброго самопочуття і гарного вигляду Дельгадіни. Вона робила їх для мене, не задумуючись, із пустотливістю школярки. «Чи не сміхи,— мовила вона котрогось з тих днів,— я чуюсь так, гейби ти просив у мене її руки». «А до речі,— сяйнула їй раптом думка,— чого ти на ній не оженишся?» Я скам’янів. «Серйозно,— не відступалась вона,— так тобі вийде дешевше. Урешті-решт проблемою в твоєму віці є годен чи не годен, але ти мені казав, що у тебе вона вирішена». Я перепинив її: «Секс — це розрада, яку має людина, коли не відає любові».

Вона розсміялася: «Ох, мій мудрецю, я завжди знала, що ти справжній чоловік, завжди ним був, і мене тішить, що ти далі ним є, в той час як твої вороги складають зброю. Недурно про тебе стільки говорять. Ти чув Маркоса Переса?» «Його чують усі на світі»,— мовив я, щоби змінити тему. Але вона напосідала: «Професор Камачо-і-Кано в програмі «Потроху про все» учора також сказав, що світ уже не той, що був, бо залишилось небагато таких людей, як ти».

Наприкінці того тижня я виявив у Дельгадіни кашель та гарячку. Розбудив Розу Кабаркас, аби дала мені якогось домашнього ліку, і вона принесла до кімнати аптечку для першої допомоги. Два дні по тому Дельгадіна все ще була слабою і не могла вернутися до свого звиклого пришивання ґудзиків. Лікар прописав їй домашнє лікування проти звичайного грипу, який за тиждень мав минутися, але був стривожений загальним виснаженням її організму. Я перестав з нею бачитись, відчув, що мені її бракує, і скористався нагодою, аби в її відсутність опорядити кімнату.

Приніс іще малюнок пером Сесилії Поррас до збірки оповідань Альваро Сепеди «Усі ми вижидали». І шість томів «Жана-Крістофа» Ромена Роллана — аби забавляти свої нічниці. Отож коли Дельгадіна змогла вернутися в кімнату, та виявилась гідною бути осідком щастя: очищене пахучим інсектицидом повітря, рожевого кольору стіни, абажури на лампах, свіжі квіти у вазах, мої улюблені книжки, добрі картини моєї матері, розвішані в інший спосіб відповідно до нинішніх смаків. Я замінив старе радіо на короткохвильовий приймач, який тримав настроєним на програму класичної музики, аби Дельгадіна привчалася спати під квартети Моцарта, але якоїсь ночі він виявився налаштованим на радіостанцію, яка передавала модні болеро. То був, без сумніву, її смак, і я безболісно прийняв його, бо також плекав їх у своєму серці в мої найкращі дні. Наступного дня, перед тим як піти додому, я вивів на дзеркалі губною помадою: «Дівчинко моя, ми одинокі в світі».

На той час у мене з’явилось дивне відчуття, що вона передчасно стає дорослою. Я поділився ним із Розою Кабаркас, та їй це здалося природним. «П’ятого грудня їй виповнюється п’ятнадцять,— сказала.— Вона — типовий Стрілець». Мене стривожило, що дівчина є реальною настільки, щоб набувати віку. «Що я міг би їй подарувати?» «Велосипед,— відказала Роза Кабаркас.— їй двічі на день доводиться переїжджати всеньке місто, щоби дістатися на роботу». Вона показала мені у закамарку велосипед, на якому та їздила, і він направду видався мені порохном, не гідним жінки, яку так люблять. Утім, він мене зворушив — як матеріальний доказ того, що Дельгадіна існує в реальному житті.

Коли я пішов купувати для неї найліпшого велосипеда, то не зміг втриматися від спокуси випробувати його і зробив кілька кругів по пандусу в крамниці. Продавцю, який поцікавився моїм віком, я відповів, кокетуючи старістю: «Мені пішов дев’яносто перший рік». І почув від нього саме те, що й хотів: «Вам даси на двадцять менше». Я сам не розумів, як мені вдалося зберегти той шкільний навик, мене переповнювала промениста радість. І я заспівав. Спершу тихенько, собі під ніс, а потім на повний голос з апломбом великого Карузо — поміж розцяцькованих рундуків і божевільної метушні ринку. Люди, дивлячись на мене, сміялися, щось гукали, намовляли взяти участь в турне довкола Колумбії в інвалідному візку. Я, не уриваючи пісні, вітав їх помахом руки щасливого мореплавця. Того тижня на вшанування грудня я написав іще один сміливий допис: «Як насолоджуватися їздою на велосипеді у дев’яносто років».

У ніч уродин заспівав я Дельгадіні усю пісню і обцілував її скрізь, доки мені не перехопило подих: кожну кісточку хребта — від шиї аж до змарнілих сідничок, підбіччя з родимкою, де билося її невтомне серце. У міру того як я її цілував, тіло її пашіло усе дужче і видавало простацьке пахілля. Вона відповіла мені свіжим трепетом кожного цаля своєї шкіри, у кожному знайшов я інший жар, власний смак, нове зітхання, і вся вона озвалась зсередини переливчастим акордом, і її пиптики розцвіли неторкані. Я починав впадати в сон перед світанням, коли зачув немовби гомін юрби в морі і паніку дерев, які пройняли мене до самого серця. Отож я пішов до ванної кімнати і вивів на дзеркалі: «Дельгадіно мого життя, повіяли різдвяні бризи».

Одним з найщасливіших моїх спогадів є згадка про сум’яття, яке охопило мене оттакого ж ранку при виході зі школи. «Що зі мною?» «Ох, дитино,— озвалась здивовано вчителька,— хіба не бачиш, що то бризи?». Вісімдесят літ по тому я знову пережив його, коли прокинувся у ліжку Дельгадіни; це був такий самий грудень, що пунктуально повертався зі своїми прозорими небесами, піщаними бурями, вуличними крутнями, які зривали дахи з хатів і задирали спіднички школяркам. Місто в той час набувало фантастичного резонансу. Ночами лемент ринку можна було почути навіть у найвищих кварталах, наче він долинав із-за рогу. Відтак не було дивиною, що грудневі шквали дозволяли нам знаходити розкиданих по найвіддаленіших борделях друзів за їхніми голосами.

Утім, разом із бризами надійшла мені погана вістка про те, що Дельгадіна не зможе провести Різдво зі мною, а лише із своєю родиною. Коли я щось і проклинаю в цьому світі, то це обов’язкові свята, коли люди плачуть від радості, із феєрверками, дурнуватими колядками, гірляндами з кольорового паперу, які не мають нічого спільного із немовлям, яке народилося дві з половиною тисячі літ тому в убогій стайні. Проте із настанням ночі я не зміг побороти ностальгію і пішов до кімнати без Дельгадіни. Спав я міцно і прокинувся побіля плюшевого ведмежатка, яке стояло на двох лапах, наче білий ведмідь, і мало при собі картку: «Для бридкого татка». Роза Кабаркас вже казала мені, що Дельгадіна вчиться читати по тих сентенціях, які я пишу на дзеркалі, і її почерк видався мені прегарним. Але та ж Роза розчарувала мене звісткою, що ведмежатко — то її дарунок, через те у новорічну ніч я залишився вдома, о восьмій вклався до свого ліжка і заснув солодким сном. Я був щасливий, бо коли пробило північ, серед несамовитого калатання дзвонів, фабричних та пожежних сирен, корабельних гудків кораблів, рушничних салютів та вибухів петард я почув, як Дельгадіна зайшла навшпиньках, лягла обіч мене і поцілувала. Той поцілунок був настільки справжнім, що лишив мені на губах запах локриці.

4

На початку нового року почали ми роззнайомлюватися, начебто живемо разом й обуджені зі сну, я ж бо підшукав обережний тон голосу, який вона чула, не прокидаючись, і відповідала мені природною мовою свого тіла. Про її душевний стан можна будо судити з того, як вона спить. Попервах була виснажена й дика, та помалу її єство сповнювалося спокоєм, від чого її обличчя гарнішало, а сон ставав солодшим. Я оповідав їй своє життя, читав на вухо чернетки моїх недільних дописів, в яких присутня була вона, хоча й не названа, і тільки вона.

Якось тоді ж я залишив їй на подушці смарагдові кульчики, що належали колись моїй матері. Вона убралася в них на наступне побачення, але вони їй не личили. Потому я приніс іще одні, які більше підходили до кольору її шкіри. І пояснив їй: «Тамті, що я приніс спочатку, не пасують ні до твоєї постави, ані до зачіски. В оцих тобі буде ліпше». Наступні два побачення вона не почепила жодних, але на третє убралася в ті, які я їй порадив. Так я почав розуміти, що вона не скоряється моїм наказам, проте дожидає нагоди зробити мені приємність. У ті дні я відчув себе настільки призвичаєним до такого домашнього трибу життя, що більше не лягав до ліжка нагий, а приніс дві піжами з китайського шовку, які перестав уживати через те, що не мав для кого скидати їх із себе.

Я узявся читати їй «Маленького принца» Сент-Екзюпері, французького письменника, яким увесь світ захоплюється більше, аніж самі французи. Він був перший, хто розважав її, не будячи,— настільки, що мені довелось приходити два дні поспіль, аби дочитати їй його до кінця. Далі пішли «Казки» Шарля Перро, «Священна історія», «Тисяча й одна ніч» у стилізованому варіанті для дітей, і через відмінності між ними я зрозумів, що її сон має різні ступені глибини залежно від її зацікавлення читаним. Коли я відчував, що він сягнув дна, то вимикав світло і спав, обійнявши її, до третіх півнів.

Я почувався настільки щасливим, що цілував її в повіки, вельми ніжно, і однієї ночі наче світло блиснуло в небі: вона вперше всміхнулась. Потім без будь-якої причини перекинулась на інший бік, повернувшись до мене спиною, і проказала невдоволено: «Це Ізабель довела до сліз равликів». У захваті від ілюзії діалогу я спитав їй у тон: «А чиї вони були?» Вона не відповіла. Її голос мав плебейську познаку, немовби належав не їй, а комусь сторонньому всередині неї. Усяка тінь сумніву щезла тоді з моєї душі: я волів її сплячу.

Єдиною моєю проблемою був кіт. Він нічого не їв, усього цурався, два дні просидів у своєму куті, не підводячи голови, і накинувся на мене з лазурями, мов поранений звір, коли я схотів посадити його у плетений кошик, аби Даміана віднесла його до ветеринара. Їй насилу вдалося його приборкати і запхати в мішок, де він несамовито борсався. За якийсь час вона подзвонила мені з розплідника і сказала, що іншої ради, аніж умертвити кота, немає і потрібне моє розпорядження. «Чому?» «Бо він уже дуже старий»,— мовила Даміана. Я розлючено подумав, що мене також можуть засмажити живцем у печі для котів. Відчував себе беззахисним між двох вогнів: полюбити кота я не зумів, але й звеліти, аби його вбили лишень через те, що він старий, мені не ставало духу. Де про це говорилося в інструкції?

Цей інцидент настільки потряс мене, що я написав для неділі допис під запозиченим у Неруди заголовком «Чи є кіт крихітним салонним тигром?» Ця замітка поклала початок новій кампанії, яка знову розділила читачів,— на прихильників та противників котів. Через п’ять днів переважила теза, що умертвіння кота може бути дозволене з міркувань санітарії, але не тому, що він старий.

Після материної смерти страх, що хтось мене торкнеться, поки я спатиму, рішав мене сну. Однієї ночі я почув небіжчицю, але її голос повернув мені спокій: «Figlio mio poveretto»[1]. Я знову спізнав таке якось удосвіта в кімнаті Дельгадіни і радісно зірвався, бо подумав, що вона мене торкнулась. Але ні, то була Роза Кабаркас. «Вберися і ходи зі мною,— мовила вона з темряви,— у мене серйозна проблема».

Так воно й було, навіть серйозніша, ніж я міг помислити. Одного з солідних клієнтів закладу закололи кинджалом у першій кімнаті павільйону. Вбивця втік. Величезний труп, голий, але узутий в черевики, лежав блідий, як варена курка, на просякнутій кров’ю постелі. Я відразу його упізнав: то був Х.М.Б., поважний банкір, відомий своєю імпозантністю, привабністю та елегантністю, а понад усе — своїм незаплямованим родинним вогнищем. На шиї в нього були два фіолетові синці у формі губ, а в череві вирва, яка не переставала кривавити. Він був ще теплий. Більше, ніж рани, мене вразило те, що він мав презерватив і, схоже, не ужитий на змиршавілім від смерті пенісі.

Роза Кабаркас не знала, з ким він приходив, бо в нього також був привілей заходити через хвіртку в саду. Не виключалася підозра, що парувався він з якимсь чоловіком. Єдине, що господиня хотіла від мене, аби я допоміг їй одягнути труп. При тім була настільки безпечна, що мене розтривожила думка, чи не є смерть для неї чимось буденним. «Нема нічого важчого, аніж удягати мертвяка»,— проказав я. «Я наробилась цього удосталь,— озвалась вона.— Це легко, коли мені його хтось тримає». Я зауважив: «Ти уявляєш собі, хто прийме на віру поштриканий ножем труп в неушкодженому костюмі англійського джентльмена?»

Я тремтів за Дельгадіну. «Найкраще буде, коли її виведеш ти»,— сказала мені Роза Кабаркас. «Спочатку мертвяк»,— мовив я, ковтаючи холодну слину. Вона це помітила і не змогла приховати зневаги. «Ти весь дрижиш!» «За неї,— відказав я, хоча була то правда лиш наполовину.— Попередь її, нехай іде геть, поки ще ніхто не прийшов». «Гаразд,— мовила вона,— хоча тобі як журналістові нічого не буде». «Тобі також,— сказав я не без жовчі.— Ти єдиний ліберал, що урядує в нашій управі».

Місто, яке було предметом заздрощів за його мирну натуру і природжену безпечність, щороку переживало, коли відбувалося скандальне і жаске вбивство. Оте забиття не було таким. Офіційне повідомлення — під витіюватими заголовками і скупе в деталях — вістило, що на молодого банкіра з незрозумілих мотивів напали на прадомарському шосе і завдали йому смертельних ножових поранень. Ворогів у нього не було. Урядовий бюлетень як на ймовірних убивць указував на біженців із внутрішніх районів країни, які спричинили хвилю кримінальної злочинності, не властивої духу місцевої громади. У перші години було затримано понад п’ятдесят осіб.

Зворохоблений, звернувсь я до редактора кримінальної хроніки, типового репортера двадцятих років із зеленим целулоїдним дашком над очима і нарукавниках, який хизувався тим, що випереджав події. Однак йому були відомі лише незв’язані уривки злочину, і я доповнив їх, скільки дозволяла мені розсудливість. Отак у чотири руки написали ми на п’яти чвертках паперу повідомлення на вісім колонок для першої шпальти, приписавши його відвічному привиду цілком достовірних джерел. Але Проява дев’ятої години, себто цензор, твердою рукою накинув офіційну версію, що то був напад розбійників із битого шляху. Із чистим сумлінням супив я досадливо брови під час цього найцинічнішого і найвелелюднішого похорону століття.

Того ж вечора, вернувшись додому, подзвонив я до Рози Кабаркас, аби з’ясувати, що сталося з Дельгадіною, але її телефон чотири дні не відповідав. На п’ятий, зціпивши зуби, я подався до її дому. Двері були опечатані, але не поліцією, а санітарною службою. Ніхто з сусідів нічого не повідав. Не маючи від Дельгадіни ні слуху, ні вістки, я вдарився, висолопивши язика, в запеклий й подекуди безглуздий пошук. Цілими днями споглядав за молодими велосипедистками із лавок у курному парку, де дітваки, бавлячись, залазили на облуплений пам’ятник Сімонові Болівару. Вони проносились мимо, тиснучи на педалі, немов олениці — вродливі, досяжні, готові бути зловлені у грі в піжмурки. Утративши всяку надію, я прихистивсь у марноті мелодії болеро. Неначе пив затруєне зілля: у кожному слові була вона. Для писання я завше потребував тиші, бо мій розум більше зважав на музику, аніж на письмо. На цей раз було навпаки: я міг писати лише в затінку болеро. Мелодія заполонила усе моє буття. Дописи, які я написав у ті два тижні, були закодованими взірцями любовних листів. Головний редактор, роздратований лавиною відповідей, попросив мене приглушити любов, поки ми міркували, як розрадити стількох закоханих читачів.

Сум’яття зруйнувало строгий розпорядок моїх днів. Прокидавсь я о п’ятій, але лишався в сутемряві кімнати, уявляючи собі, як Дельгадіна в її ірреальному житті будить своїх братів-сестер, збирає їх до школи, дає їм сніданок, якщо він є, та іде на велосипеді через ціле місто відбувати своє покарання із пришивання ґудзиків. Я зачудовано питав себе: «Про що думає жінка, пришиваючи ґудзики? Чи думала вона про мене? Чи розшукувала Розу Кабаркас, аби стрітися зі мною?» Майже тиждень не скидав я із себе робу механіка ні вдень, ні вночі, не мився, не голився, не чистив зуби, тому що кохання занадто пізно навчило мене, що людина чепуриться, вбирається і парфумиться для когось, а я ніколи не мав для кого. Даміана подумала, що я занедужав, коли уздріла мене нагого в гамаку о десятій ранку. Я побачив її затуманеними від жаги очима і запросив повалятися разом голяка. Вона зневажливо мовила:

— Чи ви вже подумали, що робитимете, коли я згоджусь?

Отак я довідавсь, наскільки мене розбестило страждання. Я не впізнавав самого себе в моїх юнацьких муках. Більше не виходив з дому, аби не відлучатись від телефону. Писав, не відключаючи його, і при першому ж дзеленьканні хапав слухавку, гадаючи, що то може бути Роза Кабаркас. Раз у раз кидав те, що робив, аби подзвонити їй, і так цілими днями, доки не зрозумів, що то є бездушний апарат.

Повернувшись одного дощового пообіддя додому, я побачив на кам’яних сходах ґанку скрученого калачиком кота. Він був брудний, змордований і до жалю покірний. З інструкції я зрозумів, що він хворий, і став виконувати її приписи, аби його відживити. Зненацька, коли я подрімував під час сієсти, мене розбуркала думка, що кіт може привести мене туди, де живе Дельгадіна. Я відніс його у господарській сумці до крамниці Рози Кабаркас, яка й далі стояла опечатана і без ознак життя, але він з таким завзяттям вовтузився в сумці, що зумів вислизнути, перестрибнув загорожу саду і згубився між дерев. Я постукав у браму, і вояцький голос, не відчиняючи, гаркнув: «Стій, хто іде?» «Мирний чоловік,— відказав я загонисто.— Мені потрібна господиня». «Нема тут господині»,— сказав голос. «Принаймні відчиніть мені, аби я міг забрати кота». «Нема тут кота». Я запитав: «А ви хто?»

— Ніхто,— відрубав голос.

Я завжди вважав, що вислів «конати з любові» є нічим більшим як поетичною вільністю. Того вечора, знову повернувшися додому без неї і без кота, я допевнився, що не лише можна конати, а що я сам, старий і самотній, конаю з любові. Проте я осягнув також, що й протилежна істина є дійсною: насолоду від моїх душевних мук я не проміняв би ні на що у світі. Я витратив п’ятнадцять років, намагаючись перекласти «Пісні» Леопарді[2], і тільки у той вечір зрозумів їх до кінця: «О, горе мені! Якщо це любов, яка ж то пекельная мука».

Мій прихід в редакцію у робі та неголеним збудив певні сумніви щодо мого психічного стану. Реконструйована будівля — з індивідуальними скляними кабінками та зенітним освітленням — нагадувала пологовий будинок. Неприродна тиха й затишна атмосфера налаштовувала розмовляти пошепки і ходити навшпиньки. У вестибюлі, подібно до покійних віце-королів, висіли олійні портрети трьох довічних директорів та світлини уславлених гостей. У велетенській головній залі домінувало гігантське фото сьогочасної редакції, зняте удень мого дев’яносторіччя. Я не зміг втриматися, щоб мислено не порівняти його з іншим, на якому мені було тридцять років, і ще раз із жахом упевнився, що на фотографіях я постарів дужче та гірше, ніж у дійсності. Секретарка, яка поцілувала мене в день мого народження, спитала, чи я не занедужав. Я з радістю сказав їй правду, аби вона їй не повірила: «Так, занедужав на любов». «Шкода, що не до мене»,— мовила вона. Я відповів їй компліментом: «Не будьте такі певні».

Редактор кримінальної хроніки вибіг зі своєї кабінки, горлаючи, що в міській анатомічці лежать трупи двох дівчат, особи яких не встановлено. Я перелякано спитав: «Якого віку?» «Молоді,— відповів він.— Це можуть бути біженки із внутрішніх районів країни, переслідувані аж сюди каламутниками режиму». Я з полегкістю зітхнув. «Лихо безмовно розповзається, неначе крапля крові»,— мовив. Редактор кримінальної хроніки вже здалеку гукнув:

— Не крові, маестро, а лайна.

Щось гірше лучилося мені кілька днів по тому, коли якась прудка дівчина з таким же кошиком, як той, в якому я приніс кота, пробігла, наче мороз по шкірі, перед книгарнею «Мундо». Я кинувся слідом, проштовхуючись крізь юрбу у гаморі полудня. Напрочуд вродлива, сягнистим кроком вона легко прокладала собі дорогу в людському тлумі, аж я заледве її настиг. Урешті обігнав і глянув їй у лице. Вона відтрутила мене рукою, не спиняючись і навіть не вибачившись. Не була тією, що я думав, але її погорда вразила мене так, наче була вона нею. Стало мені тоді ясно, що ані я не здатен упізнати Дельгадіну пробуджену та вбрану, ані вона не може знати, хто я, бо ж ніколи мене не бачила. У приступі шаленства впродовж трьох днів я виплів дванадцять пар голубих і рожевих черевичків для новонароджених, намагаючися витримати характер — не слухати, не співати і не згадувати пісень, які нагадували мені про неї.

Правду мовити, я не міг укоськати свою душу, і через оте моє безсилля перед коханням зачало приходити до мене усвідомлення старості. Ще драматичніший доказ цього дістав я тоді, коли рейсовий автобус в самісінькому центрі міста збив велосипедистку. Її щойно забрала швидка, і величина трагедії сприймалася через потрощений ущент велосипед у калюжі свіжої крові. Але потрясли мене не так обламки велосипеда, скільки його марка, модель і колір. Це не міг бути інший, ніж той, що його я сам подарував Дельгадіні.

Очевидці сходилися в тому, що збита велосипедистка була дуже молода, висока й худа і мала коротке кучеряве волосся. Ошелешений, я схопив перше, яке проїздило мимо, таксі і наказав відвезти мене до благодійного шпиталю — старезного будинку з вохристими стінами, що скидався на угрузлу в пісок в’язницю. Мені знадобилося півгодини на те, щоб переступити його поріг, а потім ще півгодини, аби залишити патіо, залите пахощами фруктових дерев, де якась скорботна жінка переступила мені дорогу, глянула у вічі й крикнула:

— Я та, яку ти не шукаєш.

Лишень тоді я згадав, що саме тут живуть на волі тихі пацієнти з міської божевільні. Мені довелося пред’явити дирекції посвідчення журналіста, аби санітар відпровадив мене у відділення невідкладної допомоги. В медичній картці я прочитав наступне: Росальба Ріос, шістнадцять років, без визначених занять; діагноз: струс мозку; прогноз на одужання: стриманий. Я запитав у завідувача відділення, чи можу я її побачити, сподіваючись в душі, що мені відмовлять, але мене з радістю провели в палату — може, я захочу написати про занедбаний стан лікарні.

Ми пройшли через залу, пересичену різким запахом карболки і переповнену хворими на ліжках. В її глибині, відгороджена від усіх, на металевих ношах лежала та, котру ми шукали. Голова її була замотана бинтами, обличчя опухле й синє — нічого не розбереш, але мені вистачило тільки побачити її стопи, аби зрозуміти, що то не вона. Доперва тоді зринуло в моїй голові запитання: «А що б я робив, якби то була вона?»

Усе ще оплутаний павутиною ночі, відваживсь я піти наступного дня на фабрику, де (як сказала одного разу Роза Кабаракас) працювала дівчина, і попросити її власника показати нам устаткування — буцім зразок для континентального проекту Об’єднаних Націй. Товстошкірий неговіркий ліванець одчинив нам двері свого королівства, засліплений можливістю стати прикладом для всього світу.

[1] Бідолашний мій сину (італ.).

[2] Джакомо Леопарді (1798–1837) — італійський поет; найвидатніший італійський лірик XIX ст.

← Назад | На початок | Вперед →
Рейтинг: 0.0 з 5 (0 голос.)
Оцінити:   
up