Записник з моїми сумними курвами (сторінка 4)

Триста дівчат у білих блузках і з пісним виразом на лицях пришивали ґудзики в просторому ілюмінованому судні. Коли ми зайшли, вони підвелися, мов школярки, і позирали на нас краєм ока, поки керуючий оповідав про їхній внесок у старовинне мистецтво пришивання ґудзиків. Я вдивлявся в обличчя кожної, мертвіючи зі страху, що розпізнаю пробуджену і вбрану Дельгадіну. Однак упізнала мене одна з них із лячним поглядом нещадного захоплення:

— Скажіть, пане, ви не той, хто пише до газети любовні листи?

Ніколи не міг я помислити, що спляча дівчина може так зранити чоловіка. Я утік з фабрики не прощаючись, навіть не подумавши, що одна з отих цнотливиць із чистилища була врешті тією, яку я шукав. Коли я відтіля вибрався, єдиним почуттям, яке лишилося мені в житті, було бажання плакати.

Роза Кабаркас подзвонила, коли минув місяць, із неймовірним виправданням: мовляв, після убивства банкіра вона поїхала на заслужену відпустку до Картахени де Індіас. Я не повірив їй, певна річ, але поздоровив з такою удачею і дозволив їй виповісти свої небилиці до кінця, перед тим як поставити запитання, що клекотало у мене в серці:

— А вона?

Залягла довга мовчанка. «Вона тут,— мовила нарешті Роза Кабаркас, але голос її зробився ухильний.— Мусиш трохи зачекати». «Скільки?» «Не маю уявлення, я дам тобі знати». Відчуваючи, що вона вислизає, я сухо її урвав: «Зачекай, поясни мені хоч щось». «Нема що пояснювати»,— відказала вона. І додала: «Будь обережний, бо не оберешся клопоту, але в першу чергу стягнеш клопіт на її голову». Я не мав настрою маніжитись. Просив дати мені хоча б шанс наблизитися до правди. «Урешті-решт ми — співумисники»,— мовив я. Вона не поступилася. «Заспокойся,— сказала,— з дівчиною все гаразд, вона жде мого дзвінка, але зараз треба перечекати, і більше я тобі нічого не скажу. Бувай».

Я лишився зі слухавкою в руці, не відаючи, що мені чинити далі, бо знав її достатньо, аби розуміти, що домогтися від неї чогось можна лиш по-доброму. Після полудня я нишком прогулявся біля її дому й побачив, що він усе ще стоїть зачинений і з печатками санітарної служби. Я зрозумів, що Роза Кабаркас телефонувала не відціля, може, навіть з іншого міста, і одна лиш ця думка сповнила мене лихими передчуваннями. Проте о шостій вечора, коли я найменше цього сподівався, вона випалила по телефону мій власний пароль і відзив:

— Гаразд, сьогодні — так.

О десятій вечора, трепечучи і закусивши губи, щоб не плакати, прийшов я туди, навантажений бонбоньєрками зі швейцарським шоколадом, халвою і карамельками та кошиком пломенистих троянд, щоб осипати ними ложе. Двері були ледь прочинені, лампи засвічені, а з радіо упівголоса лилася соната Брамса для скрипки й фортепіано № 1. Дельгадіна в ліжку була настільки осяйною та іншою, що я насилу її впізнав.

Вона виросла, але проявлялося це не у зрості, а в розбуялій дозрілості, через яку вона виглядала на два-три роки старшою й оголенішою, ніж будь-коли. Високі вилиці, опалена вітрами розбурханого моря шкіра, тонкі вуста й коротке закучерявлене волосся накладали на її лице печать двостатевості Аполлона, яким його вирізьбив Пракситель[1]. Але будь-які сумніви були безпідставні — її перса розквітли так, що вже не вміщалися у мене в долонях, стегна цілком сформувалися, а кістки зробилися міцнішими та зграбнішими. Я був зачарований майстерністю природи, але приголомшила мене сухозлотиця: накладні вії, вкриті перламутровим лаком нігті на руках і ногах та пахілля за два шеляги, яке не мало нічого спільного з любов’ю. Однак до живих печінок дійняли мене коштовності, які вона мала на собі: золоті кульчики зі смарагдовими камінцями, намисто з натуральних перлів, золота бранзолетка, що виблискувала діамантами, й персні з самоцвітами на кожнім пальці. На кріслі лежала її вечірня сукня з блискітками й гаптуванням та атласні черевички. Якийсь дивний чад піднявся з дна моєї душі.

— Курва! — крикнув я.

Бо лукавий прошепотів мені на вухо лиху гадку. І ось яку: в ніч злочину Розі Кабаркас, напевно, забракло й часу, і самовладання, аби попередити дівчину, і поліція знайшла її в кімнаті — саму, неповнолітню і без алібі. В таких-от ситуаціях Розі Кабаркас немає рівних: вона продала цноту дівчини котромусь із великих цабе в обмін на те, аби її відмазали від вбивства. Першим ділом, ясна річ, потрібно було зникнути, доки уляжеться скандал. Як чудесно! Медовий місяць на трьох: ті двоє в ліжку, а Роза Кабаркас на розкішній терасі — насолоджується своєю безкарністю. Сліпий від безрозсудного шаленства, я став трощити об стіну все, що було в кімнаті,— лампи, радіо, вентилятор, дзеркала, карафки, склянки. Робив це без поспіху, але й без пауз, із сильним гуркотом і методичним самозабуттям, яке й порятувало мені життя. При першому ж вибуху дівчина обернулася, але очей не розплющила, лишень скрутилась калачиком спиною до мене й так лежала, судомно здригаючись, доки буча стихла. Кури в патіо та опівнічні пси підсилили той рейвах. Не тямлячись від гніву, намірявсь я вкінці підпалити цей дім, аж тут з’явилася в дверях незворушна фігура Рози Кабаркас в нічній кошулі. Вона не вимовила й слова. Оцінила поглядом величину катастрофи, пересвідчилася, що дівчина лежить, скрутившись, наче равлик в мушлі, й прикривши голову руками,— нажахана, але неушкоджена.

— Святий Боже! — вигукнула Роза.— Та за таку любов я віддала би все на світі!

Зміряла мене з ніг до голови співчутливим поглядом і звеліла: «Ходімо». Я послідував за нею до її будинку, де вона налила мені склянку води, зробила знак сісти перед нею і викликала мене на сповідь. «Гаразд,— мовила,— а тепер поводь себе як дорослий і розкажи мені — що з тобою діється?»

Я оповів — спираючись на те, що вважав викритою правдою. Роза Кабаркас мовчки й без здивування вислухала мене, і вкінці лице її розпогодилось. «Як дивно,— мовила,— я завше говорила, що ревнощі знають щось більше, ніж правду». Й відтак повідала мені, нічого не ховаючи, що було насправді. Дійсно, сказала Роза, через замішання в ніч убивства вона забула про дівчину, яка спала в кімнаті. Разом з тим один з її клієнтів, адвокат убитого, підмастив усіх, кого міг, і забезпечив Розі Кабаркас відпочинок в Картахені де Індіас на час, поки вщухне скандал. «Повір,— сказала Роза,— що увесь цей час я ні на мить не випускала з мислі ні тебе, ні дівчину. Повернувшися позавчора, я першим ділом подзвонила тобі, але мені ніхто не відповів. Натомість дівчина прийшла відразу ж, але була в такому поганому стані, що я її скупала, вбрала і відправила в салон краси, аби її опорядили для тебе як королеву. Ти вже бачив, вона — сама довершеність». «Розкішне вбрання? Це сукні, які я випозичаю своїм найубогішим вихованкам, коли їм належить іти танцювати з клієнтами. Коштовності? Вони мої,— мовила Роза.— Досить лише торкнутися їх, аби зрозуміти, що діаманти скляні, а срібло-злото бляшане. Отож нема чого ґзитися. Краще йди розбуди її, перепросися і відразу ж займися нею. Ніхто так не заслуговує бути щасливими, як ви».

Я зробив нелюдське зусилля, аби повірити їй, але почування виявилось сильнішим, аніж розум. «Курви! — крикнув я, мордований сильним вогнем, що палив мене зсередини.— От хто ви є! Гівняні курви! Не хочу більше нічого знати ні про тебе, ні про жодну іншу шльондру, і найменше про неї». Від дверей я зробив їй знак, що прощаюсь назавжди. Роза Кабаркас не отягалась .

— Йди собі з Богом,— мовила з квасною міною і повернулася до свого реального життя.— Я в будь-якім разі пришлю тобі рахунок за погром, який ти учинив мені в кімнаті.

5

Читаючи «Березневі іди»[2], натрапив я на роковану фразу, яку автор приписує Юлієві Цезарю: «Неможливо зрештою не стати тим, за кого мають тебе інші». Я не зумів вивірити її справжнє походження ані в творах самого Юлія Цезаря, ані в працях його біографів — від Светонія й до Каркопіно[3], але ознайомитися з нею було варто. Саме її фаталізм, накладений на плин мого життя в подальші місяці, додав тієї рішучості, якої мені бракувало, не тільки для того, аби написати ці спогади, але й для того, щоб не соромлячись розпочати їх з любові до Дельгадіни.

Я не відав ні хвильки спокою, шматок не ліз мені в горло і я так схуд, що штани на мені вже не тримались. У мене постійно ломило кості, безпричинно змінювався настрій, усі ночі я проводив у стані якогось запаморочення, через яке не міг ні читати, ні слухати музику, натомість удень клював носом у млявій дрімоті, яку назвати сном було годі.

Полегкість впала мені просто з неба. У битком набитому автобусі моя сусідка по сидінню (я й не помітив, коли вона з’явилась) прошепотіла мені на вухо: «Ти ще перчиш?» Це була Касільда Армента, моя давня любов за п’ятак, яка терпіла мене в якості постійного клієнта ще відтоді, як була гонористим дівчиськом. Відставлена від ремесла, напівхвора і без гроша за душею, вона вийшла заміж за городника китайця, який дав їй своє ім’я, підтримку й, мабуть, дрібку любові. У сімдесят три роки вона важила стільки ж, як завше, усе ще була гарна та крута на вдачу і зберегла неторканою професійну невимушеність.

Касільда відвела мене до себе, в китайську господу на узгір’ї обіч дороги, яка веде до моря. Ми посідали у шезлонги на тінистій терасі — помежи папороті й зелення астромелій і звисаючих з піддашшя кліток з птахами. Біля підніжжя пагорбу виднілися китайці в конічних капелюхах, які садили овочі під палючим сонцем, і простягалася сіра широчінь Попелястого гирла з двома камінними водорізами, які спрямовують течію річки у море на кілька ліг. Розмовляючи, ми побачили, як в устя увійшов білий океанський лайнер, і стежили за ним примовклі, доки почули його тужливе ревіння бугая в річковому порту. Касільда зітхнула: «Ти постеріг? Це вперше за більш ніж півстоліття я приймаю тебе не в ліжку». «Ми вже інші»,— відказав я. Вона, не слухаючи мене, повела далі: «Кожного разу, коли про тебе говорять по радіо, коли вихваляють за любов, якої ти сподобився від людей, і називають тебе маестро кохання, я думаю про те, що ніхто не пізнав твоїх достоїнств і дивацтв краще, ніж я. Серйозно, хто б іще зміг тебе витримати?»

Я більше не стримувався. Вона це відчула, побачила мої очі, зволожені слізьми, й, мабуть, тільки тоді відкрила для себе, що я вже не той, що був. Її погляд я витримав з мужністю, на яку ніколи не відчував себе здатним: «Річ у тім, що я роблюся старий». «Ми вже старі,— зітхнула вона.— Просто людина не відчуває цього зсередини, але іззовні це бачать усі».

Неможливо було не розкрити перед нею душу, отож я виповів їй усю історію, яка пекла мене зсередини — від першого дзвінка до Рози Кабаркас у переддень моїх дев’яностих уродин аж до тієї трагічної ночі, коли я учинив у кімнаті розгром і більше не вернувся. Вона вислухала мій крик душі, неквапно його обміркувала і врешті усміхнулася.

— Роби що хочеш, але ту крихітку не втрачай. Нема нічого гіршого, аніж умирати самотою.

В мініатюрному поїзді, що тягся поволеньки, наче коник, ми поїхали в порт Колумбія. Обідали .навпроти потлілої дерев’яної пристані, через яку до країни колись заходив увесь світ, поки не розчистили дно Попелястого гирла. Ми сіли під пальмовим накриттям, де величні чорні матрони подавали смаженого морського ляща, рис з кокосом і скибки зелених бананів. Опісля подрімали в густому напівсні, а далі знову балакали, доки величезне розжарене сонце не втопилося в морі. Дійсність видавалась мені фантастичною. «Дивися, куди нас заніс наш медовий місяць»,— пожартувала Касільда. Але далі перейшла на серйозний тон: «Нині дивлюся назад, бачу валку з тисяч чоловіків, які перейшли через мою постіль, і віддала би душу, аби лишитися бодай з найгіршим з них. Дякувати Богу, я вчасно зустріла свого китайця. Це однаково, що бути одруженою з хлопчиком-мізинчиком, зате він тільки мій».

Глянула мені у вічі, зважила мою реакцію на щойно нею сказане і промовила: «Отож прямо зараз йди шукай ту бідну крихітку, навіть якщо ревнощі говорять тобі правду. Будь-що-будь, але нехай твоє у тебе не відбере ніхто. І без жодного дідівського романтизму. Розбуди її, встроми по далі нікуди того прутня, мов у жеребця, яким нагородив тебе дідько за твою легкодухість та скнарість». «Серйозно,— докінчила вона щиро,— не вмирай, не скуштувавши насолоди перчити когось з любов’ю».

Серце у мене тіпалось, коли назавтра набирав я номер телефону. Скільки через напругу нової зустрічі з Дельгадіною, стільки ж через непевність, як мені відповість Роза Кабаркас. Ми мали серйозну суперечку через свавілля, з яким вона оцінила розруху, вчинену мною в кімнаті. Мені довелося продати одну з найулюбленіших картин моєї матері, вартість якої обчислювалась цілим статком, але в потрібний момент я не виручив навіть десятої частини того, на що сподівався. Я доповнив суму решткою моїх заощаджень і відніс її Розі Кабаркас з категоричною заявою: «Або береш, або ні». То був учинок самогубця, бо, продавши хоча б один з моїх секретів, вона могла занапастити моє добре ім’я. Проте Роза не кородилась, тільки залишила собі картини, які взяла в заставу в ніч колотнечі. За один хід я програв абсолютно все: лишився без Дельгадіни, без Рози Кабаркас і без останніх заощаджень. Однак я почув один гудок, другий, третій і нарешті вона: «Слухаю?» Я не спромігся на слово. Повісив слухавку. Витягся у гамаку, намагаючись заспокоїти себе аскетичною лірикою Саті[4], і спітнів так, що полотнище промокло наскрізь. Лише наступного дня зібравсь я з духом, аби подзвонити.

— Гаразд, жінко,— сказав я твердим голосом.— Сьогодні — так.

Для Рози Кабаркас, певна річ, усе вже було в минулому. «Ох ти, мій бідний мудрецю,— зітхнула вона в своєму звиклому тоні.— Щезаєш десь на два місяці, а потім вертаєшся лише для того, аби просити про марево». Вона розповіла мені, що не бачила Дельгадіни от уже більше місяця, що та цілком оговталась від переляку після мого бешкету і навіть не згадувала ні про нього, ні про мене, що дівчина виглядала дуже задоволеною зі своєї нової роботи — зручнішої та краще оплачуваної, аніж пришивання ґудзиків. Хвиля пекучого вогню опалила моє нутро. «Це може бути тільки панель»,— мовив я. Роза парирувала не змигнувши оком: «Не будь йолопом, якби це було так, вона перебувала б тут. Де ж іще їй було би ліпше?» Стрімкість її логіки тільки поглибила мій сумнів. «А звідки мені знати, що вона не в тебе?» «В такому разі,— відказала Роза,— тобі й справді краще про це не знати. Хіба ж ні?» Я вкотре її зненавидів. Випробовуючи мене на міцність, вона пообіцяла розшукати дівчину. «Але особливих надій не плекай, бо телефон сусідки, куди я їй дзвонила, відрізаний, а де вона живе, я не маю ні найменшого уявлення. Але це не смертельно, холера, я подзвоню тобі за годину».

Година розтяглася на три дні, але Роза знайшла дівчину здоровою та вільною. Я, присоромлений, вернувся і від дванадцятої ночі аж до третіх півнів обціловував її з голови до п’ят — ніби покутував. То було довге вибачення, яке я сам собі пообіцяв повторювати увесь час, ми наче знову починали все спочатку. Кімната була занедбана, бездоглядніть довела до ручки все, що я колись приніс. Роза так усе й залишила і сказала, що будь-яке поліпшення я мушу зробити сам, в рахунок того, що їй заборгував. Однак моє фінансове становище було катастрофічним. Пенсійних грошей вистачало на щораз менше. Ті кілька годящих для продажу речей, які ще лишилися в домі (за винятком священних коштовностей моєї матері), не мали комерційної вартості і ніщо не було достатньо старим, аби називатись антикваріатом. Колись у кращі часи губернатор зробив мені спокусливу пропозицію — огулом купити у мене книжки грецьких, латинських та іспанських класиків для муніципальної бібліотеки, але мені не стало духу їх продати. Пізніше, через політичні зміни та всесвітній декаданс, ніхто в уряді вже не думав ні про мистецтво, ні про письменство. Стомившись шукати якийсь пристойний вихід, я запхав до кишені коштовності, які повернула мені Дельгадіна, і подався віддавати їх в заставу в один з тих значних провулків, які ведуть до центрального базару. Із виглядом мудреця-роззяви пройшовся кілька разів по тих нетрищах, переповнених убогими корчмами, букіністичними крамницями і ломбардами, але гідність Божественної Флоріни переступила мені шлях — я не посмів. Тоді вирішив гонорово продати їх у найдавнішій та найсоліднішій ювелірній крамниці.

Ювелір, вивчаючи дорогоцінності у свій монокль, поставив мені кілька запитань. Він мав поводження й манери лікаря і наганяв на мене такий самий страх. Я пояснив, що це коштовності, успадковані мною від матері. Кожне моє роз’яснення він потверджував мугиканням і врешті зняв монокля.

— Перепрошую,— мовив,— але то є пляшкове скло.

Побачивши моє здивування, він розтлумачив з легким співчуттям: «Добре хоч те, що золото є золотом, а платина платиною». Я мацнув кишеню, аби пересвідчитися, що маю з собою квитанції про купівлю, і сказав, не дратуючись:

— Але ж вони були придбані у цьому поважному закладі понад сто років тому.

Його це не збентежило. «Інколи буває,— мовив він,— що з фамільних коштовностей з плином часу зникають найдорожчі самоцвіти; їх підміняють родинні неслухи або ж нечисті на руку ювеліри, й лишень тоді, коли їх хочуть продати, виявляється підробка. Але одну секундочку, коли ваша ласка»,— додав він і зник разом з коштовностями за дверима в глибині крамниці. За якусь хвильку повернувся і, нічого не пояснюючи, зробив мені знак сідати, а сам знову взявся до своєї роботи.

Я роззирнувся по крамниці. Кілька разів я приходив сюди разом з матір’ю, і в моїй пам’яті спливла фраза, яку вона раз у раз повторювала: Тільки не кажи татові. Зненацька до голови мені впала думка, від якої мене аж підкинуло: а що, коли це Роза Кабаркас і Дельгадіна, змовившись, продали справжні самоцвіти, а мені повернули коштовності з фальшивими каменями?

Я терзався у сумнівах, коли секретарка попросила мене йти за нею і через ті ж двері в глибині крамниці відпровадила до маленького кабінету, де всю стіну займав стелаж з товстезними гросбухами. З-за столу підвівся велетенський гевал і потис мені руку, тикаючи з захватом давнього друга. «Ми разом училися у школі»,— мовив він замість привітання. Мені не склало труду його впізнати — це був найкращий у школі футболіст і чемпіон наших перших борделів. У якийсь момент я згубив його з поля зору; либонь, я видався йому таким ветхим, що він переплутав мене з кимось зі своїх друзів дитинства.

У нього на столі лежала розкрита пухла тека з архіву із записами про коштовності моєї матері. Точний звіт з датами і подробицями про те, як вона особисто підмінила самоцвіти, що належали двом поколінням прекрасних і шляхетних Каргамантос, і продала їх у цій же крамниці. Це трапилось тоді, коли батько нинішнього власника стояв за прилавком цієї крамиці, а ми з ним ходили до школи. Проте сам він поквапився мене заспокоїти: такі маневри були звиклою річчю по межи шляхетних родин в лиху годину — аби задовольнити доконечну потребу в грошах, не жертвуючи при цьому гідністю. Попри сувору дійсність я волів їх зберегти — як згадку про іншу Флоріну де Діос, якої я ніколи не знав.

На початку липня відчув я справжнє наближення смерті. Серце моє збилося з ритму, повсюди зачав я бачити і відчувати непомильні передвістя кінця. Найвиразніше явилося мені на одному з концертів у філармонії. Кондиціонер був зламаний, й вершки та цвіт творчої інтелігенції упрівали в заповненій ущерть залі, але чари музики творили небесну атмосферу. Вкінці, коли звучало Allegretto росо mosso, мене потрясло приголомшливе одкровення, що я слухаю останній концерт, яким одарувала мене доля перед смертю. Я не відчув ні болю, ні страху, тільки спустошення від того, що мені таки вдалося його пережити.

Коли, обливаючися потом, я зрештою зумів протовпитися через юрбу, що обіймалася та фотографувалася, то неждано-негадано наштовхнувся на Хімену Ортіс, що поважно сиділа, мов столітня богиня, в інвалідному візку. Одна її присутність була для мене гейби покарою за смертний гріх. Вона мала на собі шовкову туніку барви слонової кістки, таку ж гладеньку і лискучу, як її шкіра, разок натуральних перлів, що тричі обвинув її шию, із перламутрового волосся, підстриженого по моді двадцятих років, на щоку опускалось перо з чаїного крила, а величезні бурштинові очі були відтінені темними кругами попід ними. Усе в ній перечило пересудам, що вона геть чисто рішилася глузду через безнадійну втрату пам’яті. Я безпорадно закам’янів перед нею й, погамувавши гарячу хвилю, яка шугнула мені в лице, мовчки привітався легким версальським уклоном. Вона усміхнулась, мов цариця, і схопила мене за руку. Оттоді я усвідомив, що це також спонука долі, аби витягти скалку, що мучила мене віддавна, і я його не проґавив. «Багато літ я мріяв про цю мить»,— мовив я до неї. «Таке скажеш! — озвалась вона.— А хто ти такий?» Я так ніколи й не довідавсь, чи вона справді все забула, чи то була її кінцева помста.

Утім, певність, що я смертний, вразила мене при схожій оказії незадовго перед тим, як мені виповнилось п’ятдесят. Це сталось однієї ночі під час карнавалу, коли я танцював аргентинське танго з якоюсь фантастичною жінкою, чийого лиця я так і не побачив; вона була огрядніша за мене кілограмів на двадцять і вища на півголови, однак кружляла в моїх обіймах, мов пір’їнка. Ми танцювали, так щільно притулившись одне до одного, що я відчував, як циркулює в її венах кров, й був наче заколисаний її важким диханням, аміачним запахом поту й величезними грудьми, коли мене вперше потрясло і мало не звалило з ніг ревище смерті. Я мовби почув нещадне пророцтво: «Роби що хочеш, але цього року чи через сотню літ ти вмреш назавжди». Жінка злякано відсторонилася: «Що з вами?» «Нічого»,— відказав я, намагаючись укоськати серце.

— Це я тремчу через вас.

Відтоді почав я міряти життя не роками, а десятиліттями. Шостий десяток був переламний, оскільки до мене прийшло усвідомлення, що всі на світі молодші, ніж я. Сьомий виявився найдраматичніший — через підозру, що часу на помилки у мене вже не лишилось. Восьмий був найстрашніший, бо існувала ймовірність, що він останній. Проте, коли на ранок, скінчивши свій дев’ятий десяток, я прокинувся живий у благословенному ліжку Дельгадіни, у мене промайнула догідлива думка, що життя — це не те, що тече, мов збурена ріка Геракліта, а унікальна нагода перекинутись на пательні і продовжити смажитись з іншого боку іще дев’яносто літ.

Я зробився тонкий на сльози. Від будь-якого почуття, яке мало хоча б щось спільне із ніжністю, до горла мені підступав клубок, з яким я не завжди міг упоратися, тож я надумав зректися самотньої втіхи пантрувати сон Дельгадіни — не стільки через побоювання власної смерті, скільки через муки уявляти, як вона житиме без мене решту свого життя. Одного з тих непевних днів через неуважливість забрів я на великопанську вулицю Нотарів і здивувався, уздрівши тільки румовище на місці старого пошарпаного готелю, в якому мене ґвалтом було посвячено у таїну кохання, коли я не мав ще й дванадцяти літ. Колись то був палац давніх судновласників, один із найрозкішніших у місті — з обличкованими алебастром колонами, фризами з сусального золота та патіо під скляним семиколірним шатром, крізь яке освітлювався зимовий сад. На першому поверсі, прикрашеному готичним порталом, понад століття містилися нотаріальні контори, в яких усе своє життя, сповнившися фантастичних мрій, працював, процвітав й убожів мій батько. Історичні родини потроху залишали горішні поверхи, які зрештою були окуповані легіоном безталанних дів ночі, які до білого світу піднімалися та спускалися з клієнтами, підчепленими за півтора песо у корчмах поблизького річкового порту.

В дванадцять років, усе ще в коротких штанцях та черевиках учня початкової школи, я не зміг опертися спокусі ознайомитися з горішніми поверхами, покіль мій батько дискутував на одному зі своїх нескінченних засідань, і побачив там небесне видиво. Жінки, які до світання продавали запівдарма свої тіла, від одинадцятої ранку — коли спека ставала нестерпною,— були вже на ногах і займались хатніми справами, розгулюючи по цілім домі наголяса й оповідаючи на повен голос свої нічні пригоди. Я з переляку остовпів. Єдине, що прийшло мені до голови, це втікати туди, відкіля я прийшов, коли одна з цих соромітниць, із пишними тілесами, що пахтіли дешевим милом, обхопила мене ззаду за поперек, так що я не міг її бачити, і, піднявши в повітря, віднесла в свою картонну опочивальню у супроводі лементу та оплесків тих голісіньких пожилиць. Швиргнула горілиць на велетенське ліжко, вправним рухом здерла з мене штани і осідлала згори, але крижаний жах, що пронизав моє тіло, завадив мені прийняти її, як належить чоловікові. Тієї ночі я довго крутився без сну в своєму ліжкові вдома, шокований отим наскоком, і за якусь годину прокинувся, згораючи від жадання знову її побачити. Наступного ранку, заки нічні пташки ще спали, я піднявся, тремтячи, до неї в кімнату і розбудив її голосними риданнями, шаленіючи від любові, яка тривала, поки її не розвіяли безжальні вітри повсякденності. Звали її Касторіна, й була вона правителькою цього дому.

Кімнати в готелі здавалися за одне песо для любощів на скору руку, проте жменька утаємничених знала, що за ту ж плату їх можна зняти на всі двадцять чотири години. Опріч того, Касторіна ввела мене у свій лайдацький світ, де бідних клієнтів запрошували на розкішні сніданки, давали їм в користування мило, запомагали їм при зубному болю і в екстрених випадках офірували безкоштовний сеанс любові.

Проте на глибокому схилку моїх літ ніхто вже не пам’ятав умерлу хтозна-коли незабутню Касторіну з піратською пов’язкою на оці, втраченому під час однієї галабурди в корчмі, яка піднялася з убогих закапелків річкової набережної до священного трону бордельної мадам. Її останній любас, блаженний негр із Камагвею, якого звали Хонас Варнак, був першокласним трубачем у гавані, доки втратив свою довершену усмішку у залізничній катастрофі.

Вернувшись з тієї гіркої прогульки, відчув я поколювання в серці, яке три дні безуспішно намагався пом’якшити розмаїтими домашніми відварами. Лікар, до якого я притьмом звернувся, паросток славного роду, був онуком того, хто оглядав мене у мої сорок два, і я перелякався, що це той самий, позаяк виглядав він таким постарілим, як його дідусь у сімдесят — через передчасну лисину, сильні окуляри проти короткозорості та безутішну журу. Він ретельно оглянув мене всього із зосередженістю ювеліра. Послухав мені спину та груди, зміряв артеріальний тиск, перевірив колінний рефлекс, очне дно і колір нижньої повіки. В перервах, заки я міняв позицію на оглядовому столі, він ставив мені запитання, настільки нечіткі та бистрі, що я заледве встигав добирати відповіді. Через годину він глянув на мене з радісним усміхом: «Ну, що ж, гадаю, допомогти я вам нічим не можу». «Що ви хочете сказати?» «Що ви в чудовому стані як на ваш вік». «Цікаво,— мовив я,— те саме говорив мені ваш дідусь, коли мені було сорок два, час ніби й не минає». «Завше знайдеться той, хто вам це скаже,— мовив він,— бо ви завжди матимете певний вік». Провокуючи його на страшний вердикт, я сказав: «Кінечною є лише смерть». «Так,— озвався він,— але в такому доброму стані, як ваш, діждатися її нелегко. Я направду шкодую, що не зміг вас потішити».

Були великодушні віншування, але в ніч на 29 серпня, піднімаючись залізними кроками по сходах свойого дому, я відчув несвітську ваготу століття, яке байдужно мене дожидало. Відтак знову спостеріг у моєму ліжку, яке до самої смерті було її одром, Божественну Флоріну, мою матір, яка мене поблагословила — так само як тоді, коли я бачив її востаннє, за дві години до її кончини. Зворохоблений потрясінням, сприйняв я це яко передвістя кінця і подзвонив до Рози Кабаркас, аби привела мені мою дівчинку тієї ж ночі, провидячи, що моє мріяння до останку пережити свій дев’яностий рік може не справдитися. О восьмій я знову подзвонив їй, і вона ще раз відповіла, що це неможливо. «Це має бути можливо, за будь-яку ціну!» — заволав я, нажаханий. Вона, навіть не прощаючись, повісила слухавку, але за п’ятнадцять хвилин передзвонила.

— Гаразд, приходь.

Дібравсь я туди о десятій двадцять і вручив Розі Кабаркас останні в моєму житті листи, які містили розпорядження щодо Дельгадіни після мого жаского кінця. Роза подумала, що я взяв близько до серця того зарізаного, і глузливо мовила: «Вважай, якщо ти зібрався вмирати, то хай це буде не тут». «Скажеш, що мене переїхав потяг із порту Колумбія, оте нещасне порохно, нездатне нікого забити»,— відрік я.

Готовий тієї ночі до всього, я положився горілиць, чекаючи останнього болю у першу мить мого дев’яносто першого року. Почув далекий передзвін, відчув дівочі пахощі Дельгадіни, яка спала на боці, розслухав якийсь далекий лемент, чиєсь ридання, можливо, вмерлого у цій кімнаті сто літ тому. Відтак, затамувавши подих, вимкнув світло, переплів її пальці зі своїми, аби триматися за її руку, і полічив усі дванадцять із дванадцяти ударів моєю дюжиною прикінцевих сліз. Доки заспівали півні, й нараз ударили величальні дзвони й вибухи петард, то святкувалося, що я, живий і здоровий, пережив свій дев’яностий рік.

Свої перші слова я мовив до Рози Кабаркас: «Я купую в тебе дім, увесь, з крамницею і садом». Вона відказала: «Давай укладемо угоду двох старих, скріплену нотарем: той, хто житиме довше, лишається з майном іншого». «Ні, бо коли я умру, все має дістатися їй». «Нічого,— мовила Роза,— я візьму дівчину під свою опіку, а потім лишу їй усе — й твоє, й моє. Більше на цім світі у мене нікого немає. А наразі відремонтуємо твою кімнату, оновимо ванну, поставимо кондиціонер, повернемо твої книжки та музику».

— Гадаєш, вона згодиться?

— Ох, ти мій бідний мудрецю, добре, коли старий не робиться ще й дурний,— сказала Роза, конаючи зі сміху.— Ця бідна крихітка вклепалася у тебе аж по вуха.

Я вийшов на осяйну вулицю і вперше розгледів самого себе на далекому овиді мого першого століття. Мій дім, безгомінний та прибраний о шостій з чвертю ранку, зачинав упоюватися барвами веселої ранкової зорі. На кухні на весь голос співала Даміана, воскреслий кіт окрутив хвостом мої коліна і тюпав за мною аж до письмового столу. Я опоряджав свої пожовклі папери, чорнильницю та гусяче перо, коли сонце спалахнуло серед мигдалевих дерев у парку і поштове річкове судно, яке через посуху запізнилося на тиждень, з гудінням увійшло в канал порту. Нарешті то було справжнє життя, і серце моє билося спокійно, мені судилося померти від щасливого кохання у радісній агонії котрогось дня опісля моїх сотих роковин.

Травень 2004

[1] Пракситель — грецький скульптор з Афін, IV ст. до н.е., творив переважно мармурові статуї юних богів зі стрункими тілами, дужих та гнучких.

[2] «Березневі іди» — історичний роман американського письменника Т. Вайдлера (1897–1975).

[3] Светоній (75–160) — римський історик, автор антології «Життя дванадцяти цезарів»;

Жером Каркопіно (1881–1970) — французький історик, один з найвидатніших історіографів античності.

[4] Ерік Саті (1866–1925) — французький композитор та письменник, засновник так званої Арійської школи, яка об’єднувала визначних паризьких композиторів, художників та поетів.

← Назад | На початок
Рейтинг: 0.0 з 5 (0 голос.)
Оцінити:   
up