Хіба ревуть воли, як ясла повні (сторінка 3)

Знову замовкли обоє. Він схилився біля неї трохи на лікоть та скоса поглядав на її личко, що від такої несподіваної тривоги зашарілось, здається — пашіло полум’ям. Вона підбирала квітки та зв’язувала у невеличкі пучечки одномасних кольорів. Навкруги тихо, гарно, зелено; тільки буйні жита стиха шурчали довгими колосками, мов розмовляли з собою; од квіток пахощі разом з повітрям втягались грудьми — і легко й мило було дихати...

— Се твоє поле? — трохи згодом, якось боязко, спитала вона Чіпки, не одриваючи очей од вінка.

— Моє.

— І хліб твій?

— Мій.

— І то, під гаєм, твоє?

— Моє.

— А я ту місцину найдужче люблю... Бач, які на ній гарні квітки ростуть.

Чіпка не потрапив, що їй одмовити,— та замість того уставивсь на неї очима. Розмова перервалася. Хвилина... дві... Чіпка не спускає з неї очей.

— Чого ти дивишся на мене? — обізвалася вона, скинувши на його погляд.— Дивись — яку моду вигадав... мов з’їсти хоче...

Чіпка не одриває очей. Так йому мило дивитися на неї!

— Не дивись! — скрикнула вона та й затулила йому очі своєю рукою.

Чіпка — сам не свій... так йому любо, що вона доторкнулася до його виду своєю біленькою, пухкенькою рукою... Здається, якби можна, так би й гамкнув за мизинчик-пальчик, що світився навпроти світа, як рожева квітка... Вона в одну мить прийняла руку. Він знову, осміхаючись, уп’яв свої очі.

— Не дивись! чуєш?.. а то повернуся! — Та взяла справді й повернулася до його спиною.

Чіпка, як мала дитина, переліз на другий бік,— та все-таки заглядає в вічі.

— А-а-а, осоружний... причепа! не дивись, кажу! не дивись! — Та давай його вінком по голові й по виду бити.

«Бий,— дума Чіпка,— бий дужче... бий хоч цілий вік так, тільки не прогонь від себе... Мені так любо та мило з тобою!»

Вона тріпала об його вінок, а він тільки осміхався... Вінок швидко розсипався; голівки од квіток поодлітали; бадилля вона кинула геть у траву і зацокотала:

— Бач, що ти наробив? Бач, що? Бач?!.— Та, згорнувши попід ліктями свої білі руки,— сама вже послала йому бісики очима...

Чіпка не видержав. Як кіт на мишу,— так він кинувся на неї; міцно-міцно здавив її цупкими руками, вліпивши в щоку такий поцілунок, що аж виляски роздалися, наче хто удрав долонею з усієї мочі.

— Пу-у-сти... п-у-у-ст-и-и! — закричала дівчина, пручаючись. Він її ще міцніше пригортав, поки вона, випручавши руку, не мазнула його по виду...

Тоді він випустив.

— Ну, та й удрала ж,— аж закрутило в носі! — каже він, скривившись.

— А чого ж ти лізеш, безстиднику? Рад, що саму дівчину застукав на полі, то вже й лізе!..— каже вона. А в самої очі — так і сміються, так і грають!

— Дурна ти... хіба що?

— Як що? Он, послинив... ве-е! — та й стала витирати рукавом щоку.

— Не одкусив же,— сміється, Чіпка.

— Ото б добре, якби одкусив... Тоді б я тобі й очі видрала.

— Якби подужала.

— Тоді б побачив...

Розмова знов унишкла. Вона кудись геть-геть дивилася, а він — на неї. Повінув вітрець; розірвав димчасту хмарку, що застувала сонце; воно з-під неї виплило у своїй пишній красі і обдало їх хвилями блискучого світу, наче гарячим золотим дощем осипало. Жита зашамотіли, піднімаючи догори свої похилені колоски.

Дівчина прямо глянула Чіпці у вічі; якраз стрілася з його очима та, спустивши вниз довгі й густі вії, запитала:

— Де ти був, що так довго тебе не видно було? чому ти сюди не приходив?

— Ніколи було,— не признається Чіпка, а сам собі подумав: — чому я її не зустрічав тут?

— Що ж ти робив? — вона йому.

— Коло хазяйства...

— А в тебе земля ще де є?

— Ні, нема.

— А хата є?

— Є.

— А батько та мати? брати та сестри?

— Одна мати.

— Де ж ти живеш?

— У Пісках. А ти де?

— Тобі навіщо?

— А ти ж мене питала...

— Нащо ж ти розказував?

— Скажи хоч: як тебе зовуть?

— Так, як хліб жують...

— Чия ти?

— Батькова та материна...

— Чудна ти!

Він приліг грудьми на землю, підпер своє лице обома руками під щоки та пильно-пильно задивився на неї.

— Чи ти справді налагодився мене з’їсти?.. Чого ти витріщив очі?

— Бо хороша дуже...

Вона осміхнулася, навела на його свої чорні очі — гладила ними, вабила...

— Іди вже собі додому... Чого ти прийшов?.. ковтнуть хоче! не дав вінка доплести...

— Нащо ж ти побила?

— Чого ж ти ліз, безстиднику? Геть собі!..— та як пихорне його руки своїми,— так Чіпка й клюнув носом у зелену траву. Вона зареготалася молодим та дзвінким сміхом, мов хто срібло розкотив по золотій тарілці.

Не вспів Чіпка підняти голову, коли чує, щось гукає: «Галю!.. Галю!.. Галю!..»

Дівчина кинулась, стрепенулася. Чіпка дивиться то на неї, то в той бік, звідкіля вчувся голос.

— Хто то? — питає він.

— Не знаю! — промовила вона. Та як сполохнута перепелка, разом зірвавшись з гніздечка, прожогом пурхає вгору,— так вона одскочила від його, і — тільки оком моргнути — майнула подовж жита.

Чіпка підвівся, встав, випрямився, не спускав її з очей... Вона, як вихор, мчалася густим житом — воно тільки розлягалося за нею, як розлягаються хвилі під натиском дужої руки, що керує човном. Далі та далі, пролинувши через квітучу луку, вона піднялась на гору, стала з очей зникати... Чіпка підтюпцем побіг собі в догоню за нею... Вона скрилася за горою. Він напружив ноги, наче доганяв злодія; мчався стрілою; миттю вискочив на гору, перевів дух, глянув на долину — і йому в вічі кинулось ось що. Коло хутора, гін, може, зо двоє від гребеня того самого згірка, на котрім стояв він, під двором стояла натоптувана жінка, наставивши руку над очима від сонця, та на всю околицю гукала Галю. Дівчина бігла прямо до жінки та ще здалека озивалася: «Чого ви? Я — ось! Ось-осьо — за-раз!.. зараз...» — Незабаром вона опинилася коло жінки, та разом обидві й пішли у двір.

— Ну, тепер же і я знаю, чия ти! — промовив голосно Чіпка і весело повернув назад.

Після того — не пізнати Чіпки: з лиця спала давня туга, очима не виглядав смуток; став він веселіший, привітніший; іноді можна було й пісню почути від його... Щастя його манить до себе, пестить, голубить доброю надією; світ йому любо усміхається, хоч і бачить він у йому лиха багато, плачу, лементу... Він тепер дивиться на його не злим оком; прислухається чутким серцем; хочеться йому увесь мир обняти, втерти йому сльози, утихомирити горе...

Повернеться він до себе думкою, чує, як у голові борюкається острах з надією: то надія подужує острах, то острах — надію. Оже надія все-таки зверху! «А може... всього на світі буває! Часом убогий покохає багачку, а багачка убогого, та й поберуться...» А страх знову сполохне надію: «Може, москаль її панові судовому кохає... не попусти, боже! зав’яне, помарніє свіжий квіт її вроди під холодним, жовтим поглядом судовика... погаснуть ясні очі, поблекнуть рожеві уста... захляне душа... Не доведи, господи! не одна душа згине, а разом аж дві! А може...— проривається наверх-таки надія: — щастя, як трясця...» — І очі в його засяють радістю; серце затрепече в грудях вільніше...

З того часу — поле як причарувало його. Перебуде день, два,— та й іде... «Може, хоч здалека побачу, коли не доведеться побалакати...» Ходить по полю, з ниви на ниву, від шляху до гори, від гори до шляху; всюди никає, до всього додивляється. «Отут її вперше забачив... осьдечки вінок плела... ось та місцина, де сиділи... сюди тікала... а це, видно, недавно ходила, бо свіжий слід...» Дивись — не стямився й звідки — вихопилась та й почимчикувала житами — тільки одежа матнається. Чіпка помітив — берегтися стала.

— Ач, утекла!..— мовить він голосно.— Ген-ген уже... за горою... Ну, та й дівчина ж!!

І вертає він назад у Піски, радий та веселий, що хоч здалека побачив.

VII. Хазяїн

Ну, а Грицько що?

Грицько — непромах. Як тільки почув, що діда у двір беруть: «Е-е, коли так, мабуть, годі на баранах їздить, годі за вівцями ганяти,— бо невелика з них користь... Ось служив-служив, та тільки й того, що на мені... Час, мабуть, про хліб подумати». Подумав,— та тієї ж таки весни й покинув діда. Виходили на заробітки піщани,— потяг і Грицько з ними, скинувши через плече косу, а за спину — торбину з сухарями, лихеньку свитину та не кращі й чоботи.

Невідомі місця, котрі довелось Грицькові вперше переходити, люди, яких їм лучалося стрічати,— усе це мало незвичайний пошиб на парубка. На все те він дивувався, рота роззявивши.

«Ач, як люди живуть! Ач, як будови помурували!.. які двері, вікна повставляли... всього тебе, як у воді, видно! І що то воно коштує?.. Адже, якби узяв цеглину та пошпурив у шибку, мабуть би, й за рік не одслужив за неї!.. Таке багатство, такі розкоші!» — думав він, проходячи широку улицю величезних магазинів.

Улиця — справді на диво. По обидва боки сплошним муром витягайсь у струнку височенні палаци: і білі — як сніг, і зелені — як рута, і блакитні — як китайка. Пістрота кидалась в вічі. Парубок не знав, на чому зупиниться, на віщо подивуватись: чи блискучими проти сонця, як кришталь, дверима, над котрими висіла або стояла по боках здоровенна червона або блакитна дошка з золотою наковкою або з гарним малюнком усякої всячини — машинерії, окулярів, хліба, ковбас, свинячих окост; чи дзеркальними, у чоловічий зріст, вікнами, з котрих визирали на улицю до ладу розставлені різні золоті й срібні виробки, пістріли всякими кольорами ситці, шовкові саєти блищали, м’які оксамити сизіли, червоніли, ціле море роблених квіток, як живі, вабили носа понюхати... По улиці, з одного й з другого боку, снували лавами люди; по середині, битій каменем, гуркотали карети, коляси, фаетони, деренчали звожчицькі дрожки...

Заробітчани проходили мимо магазина з дитячими цяцьками.

— Дядьку Остапе! — обернувсь Грицько до одного з своїх: — Що то?

— Ляльки.

— Навіщо?

— Панам на гіграшки...

— А дивіться, що то за звір роззявив так страшенно рота, немов тебе з’їсти хоче? Гляньте — як в роті червоно!.. А зуби які?! От, якби такого випустити та піймав він кого на зуби!..

— Хіба, ти думаєш, він живий? То зроблено з чогось.

— Невже? Де ж таки?! Ви гляньте: он як у його очі блищать!

— То що, що блищать? І очі йому скляні повставляли...

— А чого ж він такий страшний? І навіщо робити таку страшну іграшку?! — допитувавсь Грицько, приглядаючись крізь скло на неї.

— Та хай йому цур! Ходімо... а то ще тут по гамалику заробимо.

Пішли. Одначе у Грицька з ума не сходила та страшна лялька. «І що воно за звіряка? — думав він.— Грива тобі — як у коня; а само — бог його знає, на віщо й схоже! А люте, мабуть?.. Лютіше вовка!.. Недаром так рота роззяпило, зуби вищирило... А чи воно то можна такого чоловікові зловити? Навряд чи зловиш! Воно, мабуть, дужче від найдужчого чоловіка... А чи я б то його подужав? Ні, мабуть... І Чіпка б, мабуть, не подужав... а вовка він раз сам на сам одігнав від овець... Цього навряд чи одженеш... І де воно заведеться таке!.. Господи ти мій милий...»

— Дядьку Остапе!

— Чого?

— Що воно таке за звіряка ото? — питає знову Грицько, як перейшли вони улицю з магазинами та йшли трохи глухішою.

— Та я й знав, як його звати, та забув!

— Кого там звати? — питає третій чоловік.

— Звіряку... Там ми бачили у вікні одного: грива біла, само руде, голе, рота роззявило, немов тебе проглинути збирається,— одмовляє Грицько.

— А хвіст довгий?.. на кінці з китицею?

— Еге-ге!

— То — лев.

— Лев?! — вимовив здивовижений Грицько.— Що ж то воно за лев?

— Звір такий... Цар над звірами...

— Цар?! Так ото той цар!! А нестеменний тобі цар! Уже, мабуть, що тільки він не скаже, то кожен послухає. Бо де його такого страховища не послухати?!

— А звісно. На те він і цар,— одмовля чоловік.

— Та, мабуть же, він і здоровий дуже, сильний?

— Авжеж сильний: сильніше від усякого звіра!

— Як же його ловлять такого? — пита Грицько.

— Як? Звісно — якось-то ловлять... прирозуміли якось, коли, кажеш, держать у хаті.

— Його, мабуть, один наш цар тільки й зможе піймати; а нашому братові — не сікайся! — каже Грицько.

— Так! цар тобі ловитиме! — увернув дядько Остап.— Пошле таких, як ти... от і лови!

— А як покуса? як з’їсть?!

— То що, що з’їсть?

— А як я не хочу?

— То голову зітнуть...

— Та як же його таке піймати, коли на його й глянути страшно? Вовк який,— та й того боїмося... а то ж таки таке страховище, господи!

— Цареві до того діла немає. Сказано: лови! то й лови...

— А що ж у нас нігде такого не чутно, щоб ловилося?

— Та воно у нас не водиться.

— А де ж воно водиться?

— Десь за морем.

— А хіба й за морем є земля?

— Бог його знає. Видно — є, коли цей звір з-за моря...

— А чого ж старі люди кажуть, що за морем уже землі немає, а тільки три коти... на них і земля держиться...

— То, може, воно там, між тими котами, й водиться! — одказав третій чоловік. Розмова на цім обірвалася.

Ішли уже заробітчани мовчки, нога за ногою, кожен сам — з своєю думкою.

Вийшли з міста у поле на битий шлях. Тут уже інші речі клопочуть Грицькову голову; інші думки захоплюють його серце.

Серед широкого й просторого степу, рівного, як долоня, над котрим носився тільки буйний вітер та чорний ворон коли-не-коли скрикував над головою, прорізуючи дзвінко обвітря своїм дужим крилом, або степова чайка кигикала, з купини на купину злітаючи, мов за дітками плакала мати,— тут йому думка розмальовувала картину за картиною... То перед його очима виводила обстави городського життя, бучного, шумливого, клопітливого. Усе те ревло та клекотіло, як вода в прірві, й лякало його своїми розкошами, біганиною, вигуками та викриками. Заквилила чайка — і разом перенесла його думку на село, в тиху сільську хатину, нагадала про жінку, про діток... Жіночка така маленька, чепурненька, швиденька — усе в неї до ладу якось, не тільки в хаті, а й у роботі: швидко вона повертається, діло горить у неї в руках,— чисто, гладко... Дивиться він на її роботу, а самого жаль бере, що вона так працює. Він аж розривається, щоб найбільше зачепити, найважче самому зробити, а жінці щоб менше зосталося, щоб вона не натрудила своїх білих ручок. Хай коли й робить, то так, ненароком, мов для іграшки, а не від нужди. А прийде свято, неділя, підуть вони у парі до церкви; з церкви — обідати; після обіда — полягають одпочити... А тут — дивись: Івась або Василько прилізе, стає дибки коло матері, спинається їй на руку, не дає задрімати.

— Піди, Івасю, піди гратися,— каже мати,— поки тато задрімає...

— Ді-ма-ю... ма...— лепече дитина.

А тато чує це, дивиться на дитину крізь вії й серцем радіє...

Син одступив од матері; дибає малими ногами до його. Він умисне повернув набік голову — скоса поглядає на дитину.

— Бач, бачі збудив батька,— каже мати,— не дав спочити...

— Бу-див... ци-ти...— одно лепече дитина.

— А батько візьме прута та — аж-аж-аж-а!

Дитина стоїть, пильно дивиться то на батька, то на матір.

— Жа-жа!.. жа-жаї — промовило й собі за матір’ю, замахуючи малою ручкою коло батькового виду.

— Ой, ти, сучий сину! за що ти б’єш батька? Ось постій: я тебе закину,— обізвався він; підвівся, бере на руки дитину — гойдає. Дитина лежить-усміхається. Жінка любо-приязно поглядає то на дитину, то на чоловіка...

— Нічого б я у світі не хотів,— шептав він серед таких думок,— тільки б хату теплу, жінку-любку та малу дитинку! А то б — усе мав... Хліба б ми заробили за літо та й зажили б цілу зиму!

Голублячи таку думку у серці, непримітно переходив він безкраї степи без утоми, безводні довгі шляхи без пекучої згаги; тільки й бажав, щоб швидше стати на місце, заробити грошей, вернутися у село, купити дворище, оженитися та й зажити тихим сільським громадянином.

— У місті дуже багато крику та галасу, а в селі найкраще — і тихо й вільно...

Прийшли вони на місце. Грицько не кидався своїх. Цілою громадою стали вони на косовицю сіна, а потім і хліба.

Легка тому робота й сама найважча, сама найзабарніша, хто її робить по своїй волі, залюбки, хто пестить у серці надію, що немарно вона піде, що через ту роботу він засягне свого щастя, котре ще й не видне, ще не чутно його й шелесту, котре десь далеко-далеко, ген за скількома роками праці, нужди, всякого горя, малює його думка рожевими квітками надії... Легко тому за всячину братись,— робить він, як віл, без утоми; працює, як хазяїн, завжди веселий, покійний.

Так робив Грицько весну й літо. За цілий день випускав косу з рук тільки тоді, коли треба було попоїсти та виспатись. І спав він ту коротеньку літню нічку мертвим сном, яким тільки спить чоловік, виморений важкою роботою. А тільки що світова зоря займалася, починав жевріти схід сонця,— знову у Грицькових руках звивалась коса, як та гадюка, по рівному степу. Хазяїн зглянувся на його щиру працю, похвалив його і набавив трохи плату.

— Либонь ти, Грицьку, маєш думку городи та села закупити, що так налягаєш на роботу! — казали йому земляки-селяни.

— А що? — усміхаючись, питав Грицько.— Чого тут дивиться? Узяв косу — чеши!

— Гляди лиш, щоб очкур не урвався,— хто-небудь щипне.

— Не бійсь: не твоєї натури! — одкаже Грицько та й знову за косу.

Одначе, як не щиро налягав Грицько, як з мочі не рвався, а прийшлося під осінь лічити заробітки,— тільки сотню й налічив!

«Воно й добре,— дума сам собі,— оже все-таки трохи. Що ти з сотнею вдієш? Поганенький ґрунт можна купити,— так же до ґрунту ще багато треба. Де ти, об віщо руки зачепиш?.. Хіба на зиму зостатись?»

І справді Грицько зостався. Селяни пішли назад додому, а він потяг далі — до Ростова. На дорозі зустрів він таких, як і самі

— А куди? — завжди питали його подорожні.

— До Ростову.

— Не ходи до Ростову, ходім до Херсону! — раяв йому один з них.

— Чому?

— Там малий заробіток, а в Херсоні на кораблях дуже добрий.

— Зате ж далі.

— На півтижня... То що? Ходім!

— Та чи ходімо, то й ходімо,— подумавши одказав Грицько та й пішов з людьми.

Прийшли вони у Херсон ще зарані; обійшли город; роздивилися; пішли на пристань.

Лиман перед їх очима — скільки засягнути — лелів; по йому, мов великі палаци, ходили судна, берлини, баркаси, плоти, а між ними й пароходи снували. Люди на пристані, як черва, ворушилися, бігали, усяку всячину виносили, кричали, ґвалтували.

— По полтинику од сотні дощок! — кричав хазяїн з плоту. Народ біг туди.

— По три семигривеники! — кричав з другого — і народ, як хвиля, кидав цей плот, перебігав до другого.

— По карбованцю день! — кричали з судна.

— По карбованцю з четвертаком!.. По півтора!

Усяк викрикував свою ціну, усяк бігав, як несамовитий, од одного судна до другого, де більше давали; од плоту до плоту... Сторгувавшись в ціні, робітники злазили на плот або на берлину, виймали звідти усячину і нерідко, по пояс у воді, виносили на головах дошки, бочонки, качали на вірьовках сорокові бочки.

Став і Грицько до одного плоту. За день — мало не три карбованці заробив.

«Еге! — подумав він,— та це місяць отакої роботи, то й багатирем станеш!»

Оже — ба! Раз — така робота не щодня й трапляється, а вдруге — з кожним днем міняється й плата за роботу: то більшає, як багато товару присуне, то меншає, коли дві чи три берлини... Одначе плата за день ніколи не падала від карбованця; зате більшала іноді й до п’яти. Все-таки далеко корисніше косовиці!

Грицько радів, дякував у душі порадників. А робив — як той віл, цілий день; спав на голій землі або на колоддях; уставав тільки що на світ благословилося та знову за роботу брався; навіть мало що й їв, та й то все на ходу: пильнував, надолужав, як би більше заробити!

Пізньої осені, як уже плоти перестали пригонити, а барки та судна коли-не-коли приходили, роботи треба було дожидати днями, а не часами, Грицько полічив свої бариші: дві сотні з лишкою лежали у його в кишені...

Грицько радів, як мала дитина. Тепер його надія, що, як виходив на заробітки, ще тільки мрілася, стала виразніше виступати перед очима: й огород з садком, і нова тепла хата мов уже лежали у його в кишені...

«Воно б таке, що й додому час»,— подумав Грицько, та зима застукала.

— Які тут у вас заробітки зимою? — питав він знайомих херсонців.

— Очерети косити,— раяли ті.

Пішов Грицько очерети косити.

— Все ж таки хоч на ті гроші проживу та одягнуся, а весна настане — зараз і потягну у Піски!

Минула зима; наступила весна. Знову закипіла робота то на пристані, то в полі.

Залишив Грицько думку вернутись повесні додому: одіклав на осінь. «А може, тим часом хто надійде з своїх, то тоді уже разом!»

Грицько не помилився: прийшли весною піщани; розпитують — як, що, до чого; розказують за Піски — хто оженився, хто заміж пішов, хто умер; розказують, як трохи кріпакам позначилося неволі, які податки...

— А Чіпка як зажив, коли б ти знав, Грицьку! — хваляться йому.

— А ще не одружився?

— Ще. Та дурний буде, як не ожениться... Мати щодня гризе голову; так усе одкладає та й одкладає; немає, каже, по мені пари!

Грицько й тому радий.

— Ми з ним пасли вівці. Він парень добрий, та тільки чудний собі. А тепер, кажете, зажив? От і добре!

Витрудив Грицько руки ту весну і те літо; а восени — вернувся з своїми у Піски.

Як тільки прийшов, зараз кинувся вишукувати ґрунту. Тоді їх не труднація була купити: козаки, почувши за кубанські пустоші, що казна оддавала виселенцям, шарахнули на Кубань. Грицько швидко купив величезний огород з новою хатою, з повітками, погребом, колодязем. За все те щось півтори сотні, чи що.

Купивши ґрунт, почув себе Грицько зараз іншим, немов на аршин виріс, на корх потовщав. І люди заговорили у селі: «От парубок! от хазяїн!» Батьки та матері гострили на його зуби, як на корисного жениха, особливо убогші. Та Грицько тепер зовсім іншими очима дивився на людей: до багачів горнувся, а на голоту дивився згорда.

Між парубками він поводивсь звисока. Як же лучалося йому вийти на улицю або піти куди на вечорниці, він зараз пускав їм ману у вічі. Де, мов, ви бували? що видали? Що ви знаєте?.. Ось як я був... отам і там!.. Та іноді почне верзти таке, як той москаль, що вернувся в рідне село по білету. Хлопці слухають, уха розвішавши, роти пороззявлявши. А він — таке плете, що й на голову не налізе! Правда, дівчата, постерігши відразу такі баляси, по своїй жартівливій натурі часом і геть-то сміялися з його, пришивали квітки йому прилюдно; а проте на самоті кожна думала: «От би за Грицьком бути! Хата є, огород є, та й грошенята, мабуть, водяться... не треба б на перший раз дуже й працювати... От би добре!»

Оже Грицько, хвастаючи своєю бувалістю, пишаючись своїми достатками, сам тепер думав не про убожество. Йому бажалося до свого добра приточити ще й жінчине, щоб вийшло одно, та велике! Отак поміркувавши сам з собою, засилає він старостів до найбагатшого козака Лози, котрий щороку посилає в дорогу паровиць по десять за сіллю та за рибою. Так же й Лоза Грицькової натури. Він думав мати зятем не простого козака, не такого, що колись у драних штаненятах за вівцями бігав.

— Ще моя дочка небагато хліба переїла, сидячи дома,— одказав Лоза старостам.

Це трохи збило пиху Грицькові, осадило його наниз. Він притих, присмирів, навіть зайшов якось раз до Чіпки, котрим почав був гордувати, та не застав дома.

Оселився Грицько на зиму у чужій сім’ї, у котрої купив город з уговором, що вони житимуть до весни у проданій хаті. Пристав у сусіди, хоч і в своїй хаті, та й почав роздумувати: яку собі жінку брати. Хочеться й багачки; хочеться, щоб була й уродлива... Довго він міркував собі, перебирав у думці всіх дівчат на селі,— та сам незчувся: як і коли закохався у сусідчину наймичку — веселу, моторну й робочу дівчину, хоч і невелику красулю.

Христя — так її звали — зосталася малою після батька-матері. Родичі, що можна було, рознесли; осталося тільки днів на п’ять поля, та й тим орудував дядько, у котрого спершу вона й жила. Як піднялась на ноги, бачить: скільки не роби на дядька, нічого собі не придбаєш. Так вона кинула дядька, а сама пішла у найми. Перепелиха, заможна козачка-удова, що жила недалечко од Грицькової хати, найняла Христю. Зажила вона у Перепелихи, як у себе дома. Перепелиха була вже стара людина, добра, жалісна. Вона жила великою сім’єю — з дочками, сиротами-онуками, за котрими треба було приглянути, нагодувати, напоїти. Христя — молода, весела, щебетуха, працьовита дівчина — дядина ще змалку не давала ногам та рукам її одпочивку, призвичаїла до роботи. Хазяйка уподобала наймичку, наймичка — хазяйку. Збоку дивлячись — Христя не наймичка, а дочка рідна.

Так оця-то Христя, низенька, чорнявенька, не дуже хорошої вроди дівчина, якось ненароком запала Грицькові в серце. Забув Грицько про великий посаг, який думав затягти за жінкою; годі думати про якусь незвичайну красу,— давай лицятися та женихатися з Христею... Недовго й тяглися їх любощі: після Водохрестя заслав Грицько старостів до Христі, а через тиждень наші молоді й побралися.

На весну одібрав Грицько у дядька Христину землю, купив парку биків та корівчину за останні гроші, які заробив, плоти розбираючи, очерети б’ючи, та й став тую землю орати, спрягшись з таким же, як і він, небагатим козаком — сусідом. Зажив Грицько тихим пахарським життям — хоч не таким, яке йому за парубоцтва думка висновувала, а все-таки гаразд — так, як і люди.

З жінкою Грицько жив мирно, люб’язно: ні лайки, ні сварки не чула їх простора, весела хата. В будні — обоє вони працювали; у свято — ходили вкупі до церкви; по обіді — спочивали або куди в гостину ходили, або в себе гостей приймали... І стали вони між людьми поважними хазяїнами, чесними, робочими людьми, добрими сусідами, навдивовижу парою...

— От з кого беріть, дітки, примір, як у миру жити! — не одна, не дві матірки радили своїм дочкам з зятями або синам з невістками: — з Грицька та Христі... Він зостався сиротою й вона сиротою. А що з них вийшло? Чесною працею он скільки надбали! Чесно вони й поживуть його... у миру та в ладу, як брат з сестрою... ніхто з них і не замутить... Одна в них думка, одна рада... Отак, дітки, треба на світі жити!

Частина друга

VIII. Січовик

Велике село Піски. Розкинулось, розляглося і вздовж, і вшир, і впоперек на рівній низині, в балці, а перед самим селом мов хто борошна насипав — білого піску серед чорної землі. Так, наче хто білий килимок прослав, щоб витирати ноги, вступаючи в село. Посеред села стоїть невеличка старенька церковця, трохи перехилилася на один бік і вросла в землю. Не тільки покрівля, де-где й ребра поросли зеленим мохом. Проти церкви, на невисокім згірку, величезний палац світить дверима-вікнами... І палац оже, видно, давній, та ще й запущений. Стіни пооблупувані — де-где вивалюється цегла; покрівля поржавіла; у вікнах шибок не долічишся. Мабуть, ніхто не живе в тому палаці, бо й двір нерозчищений — заріс густою муравою. Тільки дві протоптані узенькі стежечки тягнуться через увесь двір до двох невеличких будинків по один і по другий бік палацу. Все те осунулось, опустилося... Так виглядали Піски перед волею.

А літ за півтори сотні не тільки цього палацу, а й самих Пісок і сліду не було. Там стояло невеличке сільце, або краще — невеличкі хутірці розсипались по балці, як стоги сіна зимою по степу. Мазанок було всього, може, хат з п’ять, а то все — землянки при самій землі, як могилки, повіддималися. Тільки один димар нагадував, що то не берлога звіряча, а людська оселя, що берегла людей од звіра і од лихої години. Землянка була з присінок, схожих на рів, та хати — льоху. У хаті була піч, де можна зварити їсти та погрітися; одним одно віконечко — мале, як оддушина у бджоляниках, виглядало збоку на шлях. Недалеко від землянки стояли кружком верби, мов зачаровані дівчата, а посередині — чорніла яма, обставлена очеретом. То — копанка для води. Огорожі — ніякої. То тепер тільки стали городи обгороджувати, а тоді — ніхто цього і в думці не мав. Зайвої землі лежало неозорно перед тобою й за тобою... Приходь, заори, скільки хоч — ніхто тобі й слова не скаже. Хіба тільки сусідній пан полковник або сотник подумає: «Ловись, мов, рибко, мала й велика!» Поки там пан налагодиться сплести невода, рибка собі в затишку плодиться, прибуває, виростає... Серед пустих степів красуються, як квітники, веселі хутори, присілки, села; де-где вже, посеред села, й церква біліє,— ще здалека горить хрест на сонці...

Так уродилося багато сіл і хуторів кругом Гетьманського. Де був колись бір — стало велике село Бірки; серед ярів та байраків, мов з землі виросли, Байраки — малі й великі; там, де колись на лощині вовки вили та лисиці нори рили,— красується село Вовча Долина. Тоді заснувалися й Піски.

Оже, як не давно Піски настали, що вже почала вивітрюватись і людська пам’ять про їх настання, та людська пам’ять не сховала того: коли і як оселився у них захожий січовик Мирін Гудзь. Заховала тільки людська спомка, що цей Мирін був уже немолодий чоловік, коренастий, з довгими усами, з закрученим за ухо оселедцем та що він ще довго після тога, як оселився, не кидав свого запорозького звичаю — воювання. «Воював,— казав він,— з ляшнею, воював з башею, воював з татарвою, а тепер воюватиму — з звіром!» І дивись: скинув рушницю на плече та й потяг подовж поля — скільки оком зглянеш... Немає день, немає два, іноді й на третій не видно. А там — глянь! і несе шкур п’ять або шість вовчих.

Отак Мирін доки воював, доки бився, рубався, поки й сам не набіг на свого звіра, що й його звоював. І ніхто другий звір той, як Марина Зайцівна — з піщанських-таки хуторів козача дочка.

Ішов якось раз Мирін з полювання додому. Сонце стояло на вечірньому прузі, а ще як огнем пекло. Вітер подихав гарячий-гарячий... «Доходжу я,— каже Мирін,— до Зайцевого хутора — виморений, змочений потом. Пити — аж душа горить. Коли — зирк! — вискочила ласочка з земляної нори з відерцем у руках та скік у кружало верб, до копанки! Як забачив я відро, то у мене аж закипіло всередині... Піду, думаю, нап’юся води холодної... Іду. А дівчина нахилилась над копанкою, бере воду та стиха співає... Та таким же то любим голосом, таким важним співом — аж за серце хапа... Підходжу я... «Дівчино! — кажу,— дай лиш води напитися!» — Вона глянула на мене — любесенько так... та й співати годі... А мені вже тоді й пити перехотілося... В її чорних, блискучих очах втопилася моя згага! Подає вона мені відро; нахилився я... «А бодай тебе,— кажу,— з такою водою... яка мутна та нечиста!» Та вже хотів був напитися... Вона — хвіть відро... Води — як не було,— тільки калюжка на землі стала. «Стривайте, стривайте,— зацокотала дівчина,— я друге витягну!» — Та за відро, та до копанки... Прихилилась, витягла. Та вже ж і вода! холодна та чиста, як сльоза... Напився я,— трохи чи не цілісіньке відро видув; подякував та й пішов... Приходжу додому. Що за знак?.. з ума не сходить моя дівчина:* так перед очима й вертиться... «Що за нечиста мати? — думаю.— От тобі й напився води!..» Переходить день,— все одно, що вчора. Минає другий,— не забувається... Піду на полювання,— вона мені, наче мара, з-за бур’янів привиджується!! Раз на вовка хука дав; удруге схибив; за третім разом заряд у пеньок всадив... Овва! зовсім здурів...

— Так воно ж, бачу, тільки на Січі добре козакувати, а на займанщині — хліб робити! — сказав сам собі та, діждавши неділі, і пішов до Зайця на хутір. Розказую йому свою пригоду та разом, ніби шуткуючи, й дочку сватаю. Гомонимо собі удвох... Кликнув Заєць Марину,— старої не було, за рік перед тим умерла... «Отак і так,— каже дочці: — сватає тебе Мирін. Чи підеш?» А вона — звісно, молода, сором’язна: «Не знаю»,— одказує... «А хто ж зна?» — питає батько.— Мовчить вона. Так ми удвох з Зайцем випили добре та й справу зробили. Узяв він та й поблагословив нас. А через тиждень, у неділю, пішли ми до попа на Побиванку та й повінчалися...»

З того часу заржавіла січова рушниця, злігся порох, розгубилося креміння. Став Мирін Гудзь поле орати та хліб пахати, а Марина — сина Івана колихати...

Серед широких та розлогих степів, на вільнім просторі, вирощував Івась свою молоду силу. Кров батьківська, січова, ще змалку обізвалася у жилах малої дитини. Найлюбішою забавкою було йому будувати та розоряти землянки, вали, окопи, шанці... Чуючи од батька страшні приповісті про війни та походи на Туреччину, на татарву, на панів-ляхів,— Івась перекладав усе те у дитячі іграшки. Оце зробить окіп та й давай його розвертати — буцім з бою бере... Батько дивиться, сміється. Любо старому рубаці згадати на своїй дитині свої молоді літа! Він, було, Івася й підохочує: «Ану-ну, синку! учися змалу: на старість — як нахідка буде!»

Зате мати не дуже втішалася тими страшними іграшками. Івась у неї був одним один. Їй тяжко й страшно було подумати, що, як виросте її одинчик, а тут — не дай господи! схопиться яка завірюха з башею або з татарвою та замче її ясного сокола бозна за який край світа,— вона його, може, більше й не побачить... Там десь, в чужій стороні, серед кривавої січі, зложе він свою русяву голівоньку, а вона, мати, не закриє очей своїй рідній дитині: їх хижі орли з граками повикльовують, голодні вовки-сіроманці порозносять жовті кості... Хіба тільки зозулька, неутішна віщуня, принесе вісточку, що її син бідолашний поліг серед чистого поля!.. Важко матері, таке згадуючи: гірко та сумно на душі, боляче в серці — так, наче хто шматочок одриває од його... І Марина падала навколюшки, молила матір божу, щоб велика заступниця наслала мир на її рідну сторону і захистила від напасті! Жахаючись тії страшної хуртовини, яка тоді часто й густо підіймалася, материне серце боялося, щоб Івась у іграшках, бува, не привчився до неї. І, коли батько ті іграшки підхвалював, Марина гримала на батька й на сина, що збив таку кептюгу коло землянки.

А ввечері, як не спиться Івасеві, візьме мати його русяву голівоньку у свої руки, цілує, милує і стиха, любим голосом, малює йому картину іншого життя... життя тихого пахарського побиту: літньої праці на своїй добрій ниві; зимньої лежні у теплій хаті, що як повна чаша; серед малих діток, що одно говоре, друге белькоче, а третє у колисці мугиче; серед добрих сусід, що — не дай, боже, хвороби — і одвідають, і провідають... не то, що січове товариство, котре всюди несе смерть за собою!

Івась після того хилився на материну руч. На другий день уже він не рив ровів, не копав шанців, не висипав окопів, не брав їх з бою, а ходив собі по городу або по полю та весело виспівував.

Такі речі разом вривалися у Івасеву голову. Дитина сама не знала: що робити, кого слухати. Оце батько розкаже про наїзди на Туреччину. На другий день Івась і воює з нею. А тут мати, увечері, своїм пестливим голосом нашепче дитині про любов до всього живого: Івась кидає свої боїща та руйнування, любується красою світовою, квітучими рослинами, живлом усяким — пестить козачків, сонечко, коників, слухає дзвінку жайворонкову пісню... Гляне батько на дитину: той Івась, та не той! — не висипає окопів, не риє шанців, не бере їх боєм...

— А що ж ти, Йване, не береш свого Берестечка? — питає батько.

— Не хочу!

— Чому?

— Мати не велять...

— Чому?

— Кажуть: грішка змалечку привчатись, як з людьми битись... Треба з ними у миру жити!

— Бреше мати! То з добрими, то й у миру; а з лихими — коли їх не вкладеш, то вони тебе уложать...

Оже важчим здається Івасеві тихе, люб’язне материне слово, ніж суворе та грубе батькове. Так що, як повернуло Івасеві на шістнадцятий рік, то він зовсім покинув іграшки у бої та став ходити біля волів, додивлятися до плуга, до борони. Спершу й це все було хлопцеві за іграшку, а далі — увійшло у його щоденні клопоти, близько припало до серця. Став він уже більше нудьгувати тоді, коли підласий або сірий віл захворіє, ніж од приповістки батькової за татарський набіг...

Мати раділа. Та й батько — не то, щоб легко було його січовому серцю дивитись, як замирала в синові лицарська вдача, а все ж і батько не дуже горював від того... Кругом уже старе лицарство розтавало. Не стало рівності — не стало братства. Козацька старшина, що колись, вибираючи, на її голови груддям кидали, щоб не зазнавалася,— позадирала тепер голови вгору, а прості козачі до самої землі понагинала... Дряпіжники, сутяжники, всякі військові товариші розкинули свої тенета — і, як зайців, ловили в них просту темноту... Не стало уже й гетьмана. Та й навіщо він тоді, кому він тоді здався?! Кругом Україну облягло панство, позалазило в саме серце — і, як те гайвороння, шматувало її полумертвий труп... Зажурились наші левенці — та вже було пізно!.. Та сама земля, котру вони довгими списами скородили, своїми кістками засівали, обороняючись од лютих ворогів, стала для них ворогом, од котрого приходилось тікати... Піднявся струс, біганина... 3 одного місця переходили люди на друге, шукаючи волі, бажаючи панів здихатись — не чужих, а своїх уже кревних панів! Од панів тікали у козаки, давали військовим дряпіжкам басаринки, щоб записали у «компут козачий»; а козаки не вряди-годи шукали ласки у панів — бігали од козацької старшини, просилися «під протекцію»... А пан і старшина — як брати рідні! Ворон ворону ока не виклює. А часто — сам пан, сам і старшина... Хто сам собі ворог?

Правда, піщани ще були вільні. Та що з того, коли приходилось дожидати, що от-от і їх залигають... А кругом неволя, кругом сум людський — нікому порадоньки дати. Піднялись були за Дніпром гайдамаки, та й ті повернулись у розбишаки, а не справжніх лицарів. А тут уже чутка: Текеля на Січі попорався!! Розтеклося товариство — хто куди... Одні — в землю; другі — до турка; а треті — на Вкраїну, до плуга. Придибало їх щось два чи три й у Піски — та незабаром і померли. Тільки й пам’ятки, що церков почали будувати...

Все це переживав старий Мирін, за плугом ходячи; все це переболіло його гаряче серце, коло хазяйства нудячись... Зостався Мирін сам собі, як палець. Як дуб серед осичок в лісі, так він серед піщанської громади. Один одинцем! І син, його кревная дитина, цурався батьківського духу!! Сумне й недоладне прийшлося січовикові волочити життя на старість... І скрізь вороги — і ворогів немає, бо люди пониділи: ніхто не хоче прямо мірятись силою! Всюди тихо, хоч умирай... А ще козача вдача гучно одкликалася у старому серці; рука шукала потягатись з ворогом... Так же й ворога, окрім свого хатнього, немає... Сумно й глухо!

— Пустіє, глухне наш край! Незабаром й запліснявіє серед такої каламуті! — казав іноді Мирін, згадуючи давнє.

— І порядки які тепер настали!? Що воно за порядки?.. Свій свого у неволю правторить... Старшина козацтво унівець повернула... Усі землі посіла... Недаром у пісні співають: «Ой, дуки ви, дуки, позабирали ви наші степи й луки!..» А тепер на них чужими руками роботизну справляють... Ой, не так колись було у нас на Січі — у нашому козацькому краї! Усі рівні, усі вільні... Сьогодні ти отаман, а завтра — яі А землі — скільки хоч... Ори, сій, жни, де любішу місцину вибереш... Сказано: воля... А тепер?.. тепер що?.. Скажіть мені: до чого це йдеться?! Ні! немає добра... немає — та вже, мабуть, його ніколи й не буде! — додасть, як гвіздком приб’є, та й замовкне.

Люди слухають, похнюпившись. Інші — потилицю скребуть...

Трохи згодом, оддихавши, Мирін знову розчинає:

— З ляхами-панами ми билися, рубалися, вставали, як один чоловік... Навіщо? На те хіба, щоб нас нашою ж старшиною побито, у неволю повернено?! Це на те й вийшло: нашим салом та по нашій шкурі! Ну, й носіть її, здорові, поки ще ціла... поки не здеруть... А через віщо все? Усе через те, що кожне само про себе дбає... Братове лихо — чуже лихо! Немає єдності — чорт має й волі! А якби гуртом забрали коси та шарконули всю кропиву... От би — так! Чого дивитесь? Косіть, кажу! Косіть, а то гірше буде!..

Отак не раз і не два вигукує, було, розпалившись, п’яненький Мирін своїм сусідам, як посходяться де на гулянку, під неділю або під свято.

Піщани слухають, міркують... Дехто з давніших хліборобів і заспорить з Мироном: як і в старину добра та ладу не було, а були тільки бучі, колотнеча та сваволя.

Що ми тоді од ляшні та од татарви наруги прийняли! Що ми терпіли від турка та від москаля!.. Та часом і свій брат запорожець, як, було, убереться у хату, то й ладаном не викуриш... Розор був!

— А тепер? а тепер?? — кричить Мирін.

— А тепер — що? Тепер, спасибі богові, хоч тихо... У нас і хліб є, й скотинка прибуває, і захист безпечний... Живемо, як і люди!

— Живете? — кричить Мирін.— Нидієте, а не живете! цвітете... Та постойте, постойте трохи. Буде й вам те, що ведмедівцям! Попомнуть і вам боки, як подільцям!.. Тоді знатимете: чи живете, чи ні! Побачите... Видно вже — відкіль вітер віє...

— Поки хвалько нахвалиться — будько набудеться!

— Бевзні! нікчемники!.. пеньки головаті!! — закричить наостанку Мирін та й затихне...

Ті, що недавно виселились звідкіль-небудь до вільних Пісок, потягнуть руку за Мироном. Почнуть на всі боки кастити теперішні порядки, а найбільше — панів. Стануть розказувати, як у Гетьманському не тільки пан полковник над людьми знущався, а як пані полковниця черевиками зуби й очі вибивала, як по цілому тижню у колодках морила сердешних дівчат, як їм коси різала, голову дьогтем мазала і пір’ям натикала, як ніхто ні женився, ні заміж не йшов, не заплативши куниці...

— Та воно й правду каже дядько Мирін,— процідить хто-небудь крізь зуби.— Воно б то й викосити... та нікому!

Мирін сидить, насупивши брови, червоний, як жар,— мовчить. Видно тільки, як у його груди то підіймаються, то опускаються та як іноді з-під густих брів блискає блискавка...

Отак поспорять, покричать; одні поблагословлять, другі прокленуть тодішні порядки та й розійдуться. А на завтра — і ті, й другі знову за щоденну хліборобську працю.

— Хто таки нас займе?.. Вже коли за гетьманів не зайняли, то тепер — байдуже!

І порплиться кожен собі в господі, як курка на гнізді. Вимощує, підмощує, смиче, обсмикує, курчат висиджує... Ростуть Піски — і багатіють... Не вряди-годи — дивись: ні відсіль, ні відтіль, та й вирветься який захожий: або з нової Січі, з-під турка (бо там віра турецька, земля бусурманська!), або з-за Дніпра, від ляхів — та все на вільні степи, все на вільні степи... Зопне курінь, викопає землянку, візьме жінку та й заживе тихим хліборобом. Глянь: землянка по землянці, мазанка по мазанці — з невеличких хутірців набралося хаток на ціле село, з улицями, з городами, з садками, з левадами! Спасибі запорожцям, і церков своя. Не треба вже до чужого попа йти ні дитини хрестити, ні шлюб брати.

Уже Івасеві за двадцять років минуло. Парубок літній — час би вже й про жінку подумати. Так же батько — не хоче про невістку й слухати. «Молодий ще!» — було каже. У сина вже уси позакручувались, а Мирін, аби згадали про невістку, каже: «Ще молоко не обсохло коло губів!» Усе ще, мов, чогось дожидав старий: не раяв синові женитись. Тільки тоді вже, як почув Мирін, що зруйнували Очаків, кликнув Марину (синові старий січовик соромився про це нагадувати) та й каже:

— Нічого вже тепер дожидати... Годі! Не так уже поцвіло все — хліборобським ледарством припало... Не козакувати вже ні нам, ні дітям нашим... Не треба нас!! Минулося козаче царство, настало хліборобське господарство... Пора й синові хазяїном стати... Час йому пошукати дружини — своє кубло звисти!

А мати — давно вже й дівчину нагляділа. У заможного козака Кабанця була одним одна дочка Мотря. Уродлива, моторна дівчина; працьовита і невсипуща хазяйка. Мати синові: так і так — оте й те казав батько. У Івася аж усміх пробіг по лицю. Рає мати синові Мотрю. А в сина давно вже серце он як тіпається, як де зустрінеться з Мотрею.

Порадились отак; поблагословив батько з матір’ю святим хлібом Івана; важко здихнув старий; мати заплакала — і вирядили старостів до Кабанця.

Кабанець добре знав старого Мирона, знав Марину і рід Маринин. Все люди чесні, роботящі, не волоцюги, не п’яниці. Чого ще?

— Як знаєш, дочко! — каже Мотрі.

А Мотря стоїть коло печі та в запічку колупає... Почервоніла, розгорілася — ще краща стала, ніж була.

— Як мати скажуть...— одмовляє батькові.

— А що, стара? — Кабанець своїй жінці: — Кажи ще ти!

— Та що ж мені казати? Марина жінка добра... Мирін трошки крутенький... Та хіба їй з Мироном жити?.. А Іван парубок — хоч куди!

— Ну, то й будьмо сватами! — одказав Кабанець старостам.

Пов’язали молодим руки, поблагословили їх святим хлібом з сіллю. Вернувся Іван з великою радістю: принесли старости обмінений хліб в батькову хату.

Через два тижні повінчали молодих.

Зажив Іван Гудзь з своєю молодою дружиною тихо та мирно, люб’язно — спокійним хліборобським життям. Землю паше, добро складає. Мотря порядкує з свекрухою в хаті. Живуть — як мед п’ють... А тут уже й дітки пустилися. Породила Мотря за три роки трьох синів, як соколів. Є бабі на старість утіха й забавка! А хлоп’ята справді вдалися — нівроку: один Максим, другий Василь, а третій Онисько — здорові, червонощокі, повні! Раділо серце батькове та материне, на їх дивлячись; раділа й стара Марина, гойдаючи онуків... Один тільки Мирін на все чогось понуро дивився... Одначе й він частенько садовив на коліна до себе Максима — і, поки дитина забавлялася його здоровенними сивими усами, він йому розказував грізні приповісті про давні чвари...

Од тих переказів січова кров голосно загомоніла у серці малого онука. Максим полюбив діда більше батька, матері; прийшлись йому до вподоби його розкази страшні, а іноді й смішні; полюбились йому дідові вичити — розумні, правдиві, добрі... Уподобав і дід свого цікавого й моторного онука. На крайнім порозі життя оддав старий своє, літами та негодами побите, серце малій дитині! Старість побраталась з молодістю,— молодість прилипла до старості. Жили одним життям; тішились однією втіхою; сумували одним сумом... Старий січовик натхнув свою душу в молодесеньку душу онука!

IX. Піски в неволі

Та недовго прийшлося Миронові втішатись своїм малим онуком; недовго й онукові — дослухатись до дідових переказів. Життя круто повернуло своїм важким колесом — та й закрутило Піски... в неволю!

Їхала недоля до ляхів у гості, та завернула в Піски. Пронеслася, як грім грянув, чутка: піщан оддали генералові! Під той саме час ляхи закуйовдились. Затіпалось розшматоване тіло Речі Посполитої, як тіпається індик після того, як голова одрубана. Як не рвався, як не кидався гарячий Костюшко, щоб розбудити чоловічу душу в панському тілі,— нічого не вдіяв... Він прокляв тоді вельможне шляхетство, що довело отчину до смерті, наткнувся з горя на свою смерть, швиргонув геть від себе, як більше не потрібну, гостру шаблю — і закричав не своїм голосом: «Капут Польщі!..» Одгукнувся той крик далеко-далеко — аж у самих Пісках... Досталися Піски панові Польському...

Що ж то за пан? Хто він? де він узявся?..

Кажуть би то, що то був небагатий шляхтич — з тієї «голопузої шляхти», котра у Польщі, за панування магнатів, кишіла по їх дворах, пила їх меди, вина, оковиту, їла хліб, надбаний «хлопством», танцювала під панську музику, вибирала вельможного магната — свого патрона — в уряд, у сеймові посли, їздила з ним по сеймиках та сеймах, кричала, коли хотів її владика: згода! а підчас готова була за свого хлібодара витягати з піхов гострі шаблі — і розливати братерську кров... Гультяї, свавольники, дармоїди, вони іноді зраджували пана, перебігали до другого, котрий більше викочував їм п’яного трунку, котрий розкидав їм зароблені хлопськими руками гроші... Магнат лютився, розсупонював свою калитку, кидав п’яній зграї золоті червінці, переманював ними щирих прислужників від третього магната, заводився з тим, що переманив його, бажав помститися... і знову розливалася, шуміла річка братньої крові... Та так не раз, не два — таке життя тяглося цілі довгі віки шляхетського панування, аж поки Польща впала, розшатана руками свого безпутного вельможного шляхетства... Магнатам же — байдуже!.. У них було землі неміряно: були хутори, села, навіть цілі городи — не десятки, а сотні сел по нашій розкішній Україні, скрізь — скільки оком зглянь — од Сяну аж до Дніпра широкого; у тих хуторах, селах та городах жило десятки, сотні тисяч люду, з здоровими до праці руками, котрі, наче сам бог, розгнівавшись, присудив трудити на одного вельможного дармоїда... Магнатам було — байдуже! Зате урвалася нитка «голопузим»... То було у пана в дворі — і ситий він, і п’яний; а тепер — не треба вже панові конниці, пікінерів, жовнірства: він тепер розкошує у Парижі, в Римі, в Бадені... Що ж було робити тим голодним ротам, котрі призвичаєні до гулянок, до сваволі, а не до праці?.. Чим його й де його годуватися, обуватися?.. «Голопузі» сипнули по всіх усюдах... Поробились окономами, управителями, посесорами невеличких маєтків, а деякі побрались на службу до сильного — колись ворога, а тепер владики — москаля! Подрибзав піхтурою і пан Польський з бистрої Стирі аж до самої холодної Неви... Заліз у якийсь полк, терся по передніх вельмож, поки таки дотерся до генерала... і до Пісок!

Не вспіли піщани одуматись, як приїздить сам вельможний у Піски,— та ще й не сам, а з якимсь жидком — обтіпаним, обсмиканим, у довгополому, зайолзаному балахоні, у ярмулці на голові, у патинках на ногах... Хто зроду не бачив жида, не знав, на кого більше дивитися: чи на генерала, чи на його жида, що ходив за ним слідом — мов пришитий до генеральських хвостиків...

Генерал прочумав піщан перший.

— Тепер уже ви не козаки,— сказав він, зібравши громаду.— Годі вам гайдамацтво плодити! Тепер ви мої... За мої щирі послуги сама цариця пожаловала мені Піски...

— Як це? що це? з якої це речі?? — загула громада, як гуде море перед бурею.

Мирін одрізнився од громадян. Виступив з лави, підійшов до генерала.

— То це,— каже,— так?! Це вже й до нас руки простягаєте?.. Уже й на вільні степи пора?.. Помагайбі!.. А хіба там забули, який уговор мали? га?.. забули??.

Генерал трохи подався назад, пильно дивився на Мирона; з-за генеральської спини виглядала перелякана жидівська пика з пейсами... Люди поторопіли... Тихо... ніхто ні пари з уст... Генерал чув, як тіпалось серце в Мирона...

← Назад | На початок | Вперед →