Хіба ревуть воли, як ясла повні (сторінка 5)

XI. Махамед

Після смерті Мирона й Марини лиха доля, зачепивши крайком слізьми змоченого крила життя Іванове та Мотрине, майнула на інші хати з більшими недостачами, злиднями — на кріпацькі хати порізнених людей... Козачі кубла обгорнуло тихе хліборобське щастя. Настали роки кохання в полі та в худобі, складання всякого прибутку, тяжкої господарської праці дома й на полі,— та втіха дітками, кого благословив Господь...

Іван, ще дитиною напрямований по хліборобській дорозі, так її й держався. Орав поле, сіяв, косив, жав, молотив, складав зерно — те на посів, те на поживу, те на продаж, або в горлаті ями — на голодні годи. Мотря, жінка хорошого господарського роду, теж допомагала Іванові у його праці.

З весни Іван щодня у полі — то оре, то засіває яриною. Зранку поїде, пізно ввечері вертається. Так до самої паски. Одсвяткують Великдень — косовиця. Тут уже й Мотрі робота — громадіння. Далі настають жнива. Ціле літо, як муха в окропі, викрутяться обоє, рано встаючи, пізно лягаючи. Після жнив Іванові — возовиця; далі — оранка на Зимину; ще далі — сійба; а там уже в осінь — молотіння заробленого хліба. Мотрі на осінь ніби легшає трохи: хатня робота — спочивок, а надворі — прихватком, тіпає плоскінь або матірку; скрипить терлиця під повіткою... А там уже й зима — замети навертає... Приходить вона в село страшною хуртовиною, приводить за собою своїх діток — хизи й охизи та тріскучі морози... Люди аж перелякалися. Давай матки плести; ну запинати вікна й двері, щоб не перся мороз у хату... Одначе й зимою — не сидня, згорнувши руки. Жінкам — своє діло, чоловікам — теж своє. У хаті — Мотря обід або вечерю варить, дітей пантрує й годує; а ввечері, при каганці, пряде кужіль або що голкою шиє; надворі — ходить коло корови: напуває її ситним пійлом з висівками або м якиною, рано й вечір — доїть. Іван коло худоби порається: скотові й вівцям підкладає в ясла просяної або гречаної соломи, двічі на день до водопою гонить, сам вичищає двічі на тиждень загороду... Нема роботи біля товару — лаштує під повіткою що потрібніше до весняної справи. А ввечері плете рукавиці, бавиться з дітками — шуткує, вчить молитись, спати їх ложить або сам лежить на печі униз черевом — париться.

А в неділю або в свято Іван з Мотрею підуть до церкви; іноді, як не дуже холодно, позабирають і хлопців з собою. Прийшовши з церкви, обідають ласіше, ніж у будень; після обіду — ськає Мотря Іванові. Спочивши трохи, коли годинка, підуть вони куди-небудь до сусід у гостину або ж у себе гостей приймають. А ввечері — треба Іванові коло худібки поратись, треба її напувати, на ніч паші підкладати; Мотрі — вечерю варити, діток спати ложити...

Так і зима мине; на весну красне сонце заграє... І знову в поле та в поле... знову торішня робота... знову торішні клопоти... Та так не один, не два роки: так ціле життя, цілий вік... Робиш, щоб було що їсти; їси, щоб здужав робити. Отака-то весела хліборобська доля!

Оже, хто до неї призвичаївся, тому вона здається веселою й красною... Наші хутори, села, а часом і повітові городи, обложившись родючими полями та ланами, другої долі не знають... А проте — живуть цілі довгі-предовгі віки, копаються в ситній землі, мов поприростали до неї... Яка земля, такі й люди. Вона сита — й вони ситі; вона голодна — й вони роти пороззявляли... Селянин без поля — старець без рук і без ніг. Поле його годує, поле його втішає, на полі він виростає, на полі часом і вмирає... Поле — що воздух: нічим би дихати, якби зостався без його!

Важка хліборобська праця, а ще важче тому, хто її на селі не знає, або не вподобає. Тим-то до неї ще змалечку привчають селяни дітей, щоб вона здавалась ні нудною, ні тяжкою. Діти на селі — поміч. Аби зіп’ялось на ноги,— зараз у поле: хай змалку привикає до свого побиту!

У такому побуті бажали Іван з Мотрею своїх діток зростити-вигодувати. Піднялись трохи хлопці,— треба їх до діла призвичаїти. От і почалось завжденне, на перший раз для дітвори любе, призвичаювання. Перше-наперше — скотинку пасти, товару доглядати... Тут не треба ні сили, ні вмілості: дивись тільки за худобою, пильнуй свого легкого діла! Далі — поганяти... Гей та цоб, та цабе! — от і вся невеличка наука погонича...

Хлопці до всього того кидались з гарячим запалом, а найщиріше брався Максим. Він цілу ніч не буде спати, аби йому найраніш устати, братів побудити у поле. Зате ж йому найскоріше й надолужало. Двічі, тричі зробив що — уже йому й не хочеться, уже йому новинку подавай. Та ні заставити, ні застрахати! Таку невпокійну натуру викохав старий дід, на лихо Іванові, і загартував її своїми страшними переказами про невмируще завзяття та своїми сердитими закидами про те, як тепер на світі сталося... Січові оповістки про запорозьку вдачу, про запорозьку волю западали у гаряче серце онукове... Як у гніздечку, так у Максимовім сердечку виплодилась воля, про яку дід переказував; поривала хлопця до сваволі, до невпокою,— кидала од одного до другого, пекла ненавистю до всього, що гнітило або перечило, не давало робити, як нам хочеться, як нам здумається... Живі картини з позадавнього-давна виступали в хлоп’ячій голові: Максимові хотілось самому битись, рубатись, розгардіяшити... З ким же його?.. де його?! Пішла ходором думка за думкою...

Ось з-за села піднялася страшенна кушпела. Вихор підхопив її високо-високо і мчав прямо на село... Максим побачив — і згадав дідову оповістку про боїще з татарвою... То не кушпела кушпетить, то татарва мчиться на наших!.. Крик, зик, галас несеться разом з кушпелою... «Стійте, братця! — кричить отаман на наших.— Ви, середні, ні з місця, а ви, бокові,— у об’їзд на Сокільні Байраки!.. Заляжте там, мов неживі, анічичирк! — аж поки голосна гаківниця не промовить: пора!..» Хлопці помчались, тільки хвостами коні машуть... А крик та галас все ближча та ближча. Ось уже і татарський баша насамперед їде, з голою шаблею наближається... Наші схибнулись,— далі... татарюги навздогін. Крик, галас, шарпанина... Ось блиснула блискавиця, гуконула гаківниця,— полетів татарський баша з коня сторчака бритою макотирею... «Бийте!.. рубайте!..» — іде лемент з краю до краю. Аж ось і збоку курява, мов чорна хмара, піднялася: то наші з-під Байраків поспішають на виручку... Летять — аж земля стогне. У Максима аж дух захопило: заграла гаряча кров, розбуджена такими думками,— Максим помчався і собі за лавою славних лицарів... Аж кура встає шляхом, аж ідуть виляски од бою босих ніг по твердій землі... От і майдан. Максим, як кінь, басує: то, мов схарапудившись, убік шарахне; то, як молоде теля, піде скоком та вибриком.. Ляскає батогом, свистить, гукає... Молодий крик розлягається навкруги — і деренчить по вікнах генеральського будинку...

Бачить Максим — у воротях заманячила страшенна постать заводського бугая. Немов яке страховище, з зложеною у зморшки шиєю, уставленою в землю головою з рогами, з налитими кров’ю очима, висунуло воно з генеральського двору і пішло повагом, хижо ревучи та завиваючи. Під ногами страховища двигтіла земля, дикі заводи реву розглягались по околиці... Максимів голос здавався цвіріньканням горобчика проти страшого бугаєвого реву... Оже Максим не злякався. Забув і про боїще з татарвою, кинувся на незбиту дорогу, набрав груддя повну пазуху — і помчався насупроти бугая, ревучи і передражнюючи страшну звірину... Бугай став, підвів голову, ніби думав розглядіти, що воно, та знову круто повернув шию і нагнув голову до самої землі,— хотів копирснути рогом, щоб страху завдати,— та від жиру не нагнувся. Тільки зозла гребонув страшенно ногою — і геть далеко відкинув землю від себе. Максим пошпурив грудку. Метка рука якраз піймала серед крутого лоба; грудка розбилась — і пил засипав бугаєві очі. Знічев’я страховище жахнулося... Залупало червоними очима... підвело голову, глянуло на свого ворога — та аж потемніло... Круто схиливши униз голову, воно пішло насупроти Максима. Максим не злякався і тут: груддя залітало, як ті кулі — одно поперед другим... Воно несло бугаєві гостинці то в лоб, то в ніс, то в боки... Страховище нічого того не чуло: воно навіть не чуло землі під собою. Завиваючи, воно йшло прямо на Максима — дедалі скоріше та скоріше...

— Ей, ей! — желіпнуло щось з генеральського двору: — тікай, хлопче, біда буде!

Як опечений, крутнувся Максим — і вітром помчався вподовж майдану. Бугай — за ним. Страшно було дивитися, як таке страховище, наставивши роги, неслося з усього свого страшного прожогу за невеличким хлопчиком, що, як горошинка, котився поперед його... От-от бугай настигне; от-от простромить рогом наскрізь Максимову спину... Аж ось і тин від генеральського двору... нікуди бігти... пропав Максим!.. Ні, не пропав! Він, як собака, плигнув на тин, а з тину — в бур’яни... Скочив і бугай на тин,— та на кілку й застряв. Линула кров з пробитого боку... Страховище заколихалось, ревнуло не своїм голосом, рвонулось з усієї мочі... Тин упав,— упав разом з тином і бугай додолу — і так болізно заревів, що аж слухати страшно... Кілок пройшов подовж усього живота, вимотавши геть кишки зсередини... Піднявся крик людський, збіглася двірня... Шатанина-мотанина!

— Що ж оце ти наробив?! — питає Максима один з двораків, показуючи на бугая, що ледве-ледве дихав — сап...

Максим сміявся.

— Чого ти, с[учий] с[ину], зуби скалиш?.. Ходім, я тебе до панії поведу.

Як з цепу зірвався Максим — так помчався додому.

Досталося б Іванові од генеральші за того бугая, якби були кріпаки не покрили Максима. А то сказали, що бугай погнався за собакою та й пробивсь. Правда, не погладили за те по голівці скотинщика, а вліпили, скільки здужали,— та Іван напоїв його за те добре. Так і продав бугай. Тільки всього — Максима вибив батько. Та що та бійка? Переплакав Максим — та й знову за своє...

Душа його прохала волі; молоді сили — простору. Сумно було Максимові серед широкого, пустого степу, серед поораної ріллі; тісно у тихій батьківській хаті; тяжко між мовчазною скотиною, котру йому, як старшому, першому довелось пасти... І хлопець видумував шкодливі ігри: то на баранах їздив, то телят лякав, то прив’язував їм до хвоста дрючки й заливався заливним реготом, як телята дрочилися. Часто й густо батько його маніжив за це; оже нічим не зміг переломити шкодливого, веселого норову Максимового. Оце, було, виб’є його батько, а через годину уже Максим на улиці з хлопцями навкулачки б’ється або братів за чуби таскає, або запряже їх у ґринджолята, як зимою, сяде сам за пана й батогом поганяє... поки не вшкварне так, що реви на усю улицю...

Палкий, як порох, сміливий, як голодний вовк,— він усіх побивав, над усім верховодив... А насміятися над ким, украсти, одняти що — йому дай! Генеральша ніколи не їла овощей з свого молодого садка: він усе пообносить, усе викраде, не дивлячись ні на собак, ні на сторожів. Раз його застукали на яблуні. Що ж — він злякався? Сторожі до його, а він як почав на них шпурляти яблуками,— так ті назад... Тоді він скочив на землю; як вітер, помчався садком; як собака, перескакував через тини — і скрився у чисте поле...

Як же дійшов до літ та убрався у силу,— біда з ним та й годі! Високого зросту, станкий, бравий, широкоплечий, як з заліза збитий, а до того ще меткий, як заєць, співун-реготун... Хороший з лиця — повновидий, рум’янець на всю щоку, з чорними, веселими очима, з чорним лискучим усом,— він був перший красень на селі... Вся молодіж любила Максима за його вдачу, за веселий, безбоязний норов,— усі йому корилися... Хто напереді ставник несе, як ідуть весною святити парубоцьку криницю? Максим несе. Хто на Гудзевій улиці отаманує, улицю водить? Не кому, як не Максимові... Кому насміятись над ким? У Максима язик, як гостра бритва... Хто заніс Луценкові ворота й почепив на самім версі столітнього дуба? Хто у Тхорихи-вдови вимазав дьогтем ворота? Не хто, як не Максим... Чиїх рук не втекла Хоменкова дочка Хвеська?.. Не втекла Максимових рук! Хто пустив погану славу на багатирку Шрамченкову дочку? У кого ж язик довший, як не в Максима! Сам устряне, зведе дівчину,— сам потім перший і насміхається... Не одна їх і не дві наробило стида-сорому батькові й матері; не одну матір, не одного батька на донинім весіллі у хомутах через село водили... Не одна й не дві матірки плакало на Махамеда, як його прозвали старі баби. Не один парубок або й чоловік, покуштувавши на кулачках Махамедового «безміна», похиріє-похиріє та через півроку і на той світ переступить... А горілку пити, гуляти — Махамед усім п’янюгам привід дає! Позаливають очі та шкоду, капості людям роблять...

Стали люди жалітися батькові, що Махамед синів їх розпоює, стали радити, щоб здержував сина. Та що батько вдіє з таким велетнем? Ні батькова грізьба, ні материна умова — нічого не подіють з таким гульвісою, шибеником...

— Дай одружу! — дума Іван і радиться з Мотрею. Знайшли й молоду; умовили якось Максима, пішов з старостами. Так що ж? На заручинах Максим так нализався, що трохи-трохи не побив свого нареченого тестя.

— Господь з вами, з вашим молодим таким! — каже тоді батько старостам.— Хоч би мені прийшлося голодною смертю помирати та сказано: як віддаси Мелашку за Максима, то живий будеш,— то й тоді б не згодився!

Вернулися люди з гарбузом; розказали батькові-матері.

— Побила мене лиха година та нещаслива з такою дитиною! — кричить батько.

— Ти нас, сину, на старість у славу ввів... нашого недовгого віку не жалуєш,— плаче мати.

А Максим — як ногу вломив: з хати та на улицю, а там — у шинок до жида. Так розледачів, розібрався, розпився, що сказано: ні до чого! Знай у шинку кисне... Аж запух, як той бугай, щодня очі заливаючи... Зовсім пустився берега: що дома не зарве,— зараз у шинок! П’є, гуляє, з жида насміхається, з кріпаками панібратається, жалкими докорами їх коле, що роблять на панів, навчає не слухатись їх приказів — мандрувати. На капості чоловік здався та й годі!

Сама генеральша знала Махамеда. І так його зненавиділа, що як приходилось проїздити або проходити повз його, то вона завжди одверталася й спльовувала. Як же почула, що він кріпаків бунтує, то жалілася комісарові. Коли б був Максим на той час не постерігся — не змандрував кудись з Пісок, щось на тиждень чи й більше — то, мабуть би, не минути йому й тюрми, а може й самої Сибірі. Та що йому Сибір? Нічого!

Мучився отак з ним батько, мучився, та, заплакавши, й каже Мотрі: «Ні, вже нічого з харцизою не вдію! Ні тихе слово, ні просьба, ні лайка,— ніщо не помагає... Немає сили мені з ним битись... Хай же йде у москалі! Нехай його у службі попомуштрують,— може, витруть ту юшку, що набрався дома!.. Хай його другі вчать: я з ним нічого не враю!..»

Мотря у сльози. Жалко матері своєї дитини. Уже який там він не лихий, який не недобрий, а все ж таки своя кров... Мотря плакала гіркими, а прохати Івана не посміла: вона догадалася, що то останнє слово батькового горя. Тут уже ніяке прохання не поможе!

А Максим як почув, то ні скривився, ні поморщився. Так-таки зразу згодився та й пішов до прийому, виспівуючи та вигукуючи.

Тоді саме у столиці велике діло скоїлось. Старий цар умер, а зосталося два брати. Старшому ж не можна чомусь було царством правити,— осівся на предківськім столі менший. Оже це не обійшлося мирно. Тоді саме царська гвардія з масонами забунтувала... Багато тоді лягло правих і винуватих, поки той бунт замирили... Як затихло, то новий цар, розпудивши стару гвардію, звелів нову набирати. Та щоб був один у один: високий, станкий, показний... Максим якраз підійшов під міру. Як випускали його з прийому, то не кричали й «лоб!» А якийсь усатий офіцер закричав: «У гвардію його! у гвардію!» Максим, як почув, аж засміявся... та прожогом у двері. Тут він трохи не вдарився лобом об якогось бідолашного некрутика. Недовго думавши, він його стусонув коліном під бік, закричав: «Сторонись, крупа! Гвардієнець йдьоть!..» Той поточився, трохи не впав...

Не вспів Максим одягтись, як його погнало три якихсь москалі у некрутську схованку й заперли на замок. Хатка невеличка, вікна з залізними штабами, як у тюрмі, а людей — повно. Той сидить — плаче; той хоч не плаче — журиться; там купка регочеться з якоїсь вигадки...

— Прийміть, братця, й мене! — каже Максим до тих, що регочуть.

— Іди... додаси й свого слова.

— За що це нас, братця, позапирали у цю тісну хурдигу? — питає Максим, оглядаючи чорні, як сажа, стіни некрутської.

— А щоб не втік! — одказав хтось.

— Та кий його біс думав тікати... І довго вони так держатимуть?

— Та хто його зна... Кажуть би то, що три дні...

— Погано! хоч би сюди горілки, то воно б якось веселіше.

— А сирівцю з дохлими пацюками не хоч?

— Пий сам, коли подобається!

Далі Максим уже орудував бесідою: точив баляси та баляндраси; розказував про свої сільські походи; смішив усіх і реготався сам... Товариський чоловік — нічого казати! Уночі тільки сумно чогось йому зробилося, як став викрикувати часовий: «Слушай!»

Через три дні їх справді випущено і дозволено піти попрощатись з родиною, що поназ’їжджалась до прийому, як на ярмарок... Плач, голосіння — мов мертвих виряджають до гробу. Там стара мати заливається гіркими сльозами, обнімаючи бриту голову синову; тут молода молодиця з дитинкою на руках голосить на весь майдан, однією рукою схопивши за шию молодого чоловіка; а ось сестра з братом розмовляє, сльозами доливаючи горе... От і старі діди посхиляли голови; от брати розмовляють, понурившись. А там знову батьки, матері... Між ними й Мотря, як з хреста знята, а коло неї сини — Василь та Онисько... Ходять вони утрьох од воза до воза, розпитують некрут, чи не бачили де Максима? Ні, не бачили... Вийшли з некрутської разом, а де він дівся, ніхто не знає... А Максим, як тільки випустили з некрутської, зараз потяг з москалями до шинку... Другі прощалися з родом, а він водить за собою юрбу москалів — і побратався вже! та здоровкається з скляним богом... Так Мотря й поїхала з синами, не бачившись з Максимом...

Незабаром некрут погнали кудись далеко-далеко. Люди знову поназ’їздились прощатися, може, вже востаннє з своїми бідолашними синами, чоловіками, братами. То не глибока річка клекоче, прорвавши греблю,— то гудуть селяни, прощаючись з некрутами... То не ховають мертвих, то люди тужать за живими родичами... І Мотря між ними... Згорбилась, скривилась, заплакана, стоїть вона, опустивши на груди голову, а коло неї Василь з Ониськом — і Максим... Видно, материн жаль уразив і його безжурне серце: стоїть він біля матері, похнюпившись... Аж ось затуркотів барабан; москалі скомандували у лаву строїтись. Піднялась шатанина... Скрізь затужили, заголосили... Стали прощатися. Максим підступив до матері...

— Прощайте, мамо!.. не згадуйте лихом...

— Прощай, сину!.. прощай, моя дитино!.. Ша... шануй... себе...

Мотря обхопила його шию обома руками та так і повисла, за сльозами світа не бачачи...

— Та годі вам, мамо!.. Не журіться: я не пропаду! — він висвободився з закляклих рук старої матері,— давай прощатись з братами.

От уже построїли некрут у лави: один за одним, один за одним. Знову затуркотав барабан; старші скомандували...

— Прощавайте!..

— Оставайтесь здорові!..

— Хай вам бог помагає!..

— Щасливо!..

— Прощайте, мамо!..— казав Максим, проходячи повз матір.

— Постой, сину!..

Мотря підскочила, сунула Максимові в руку грошей...

— Спасибі, мамо!..— сказав Максим і гроші на ходу заховав у кишеню.— Прощайте... подякуйте батькові, що в москалі віддав!..

— Ша.. .нуй...ся... про...щай... си...

Мотря не договорила. Та й Максим не чув: він був уже далеко...

Вернулися селяни додому. Вернулася й Мотря з синами — заплакана, убита горем... Іван ходив по хаті хмурий, як осіння темна ніч. Він ні на одного сина не глянув, не обізвався. А як вони пішли з хати, тоді до Мотрі:

— Ну що... пішов?

— Провела...— каже Мотря, заливаючись сльозами.

— Що ж він?

— Нічого...

— А оддала?..

— Оддала...

— Що ж?

— Казав: подякуйте батькові, що в Москалі оддав!..

— Нехай він дякує своєму дурному розумові,— сказав Іван та й замовк...

Не стало Максима — затихла буча та лайка у Івановій хаті, не чуть ніякої й шкоди у Пісках. Не стало ватажка — товариство немов розкотилось по світу. Хоч воно тут же таки й було, тільки пішло іншим шляхом, зажило другим життям. Одні повмирали; другі поженились, хазяїнами стали, дітей годують...

Іван востаннє згадував Максима в той день, як Мотря з проводів вернулася. З того часу сам ніколи й не згадає і сердиться, було, як хто другий нагадує.

 — У мене немає третього сина — і не було ніколи! — казав він. Та вже після того за цілий день або вечір ні до кого й словом не обзивався. Думки, видно, не одженеш від себе!

Одна Мотря щонеділі, щосвята ходила до церкви та подавала як не шага, то копійку на часточку за здоров’я Максима. Оддавши свою вбогу лепту, падала Мотря перед пречистою на коліна і молила її тихим-гарячим словом, щоб вона берегла її дитину од лихої години, щоб направила його на добрий розум.

Брати трохи посумували за Максимом, а далі й забули.

Життя пішло собі тихою ходою, приносячи то одраду, то тугу, та все стираючи спомин про Максима.

А він — хоч би обізвався коли, хоч би звістку прислав... Де він? як він? Ніхто нічого не знав, не чув...

А тут пішли у Івановій хаті клопоти за клопотами. Там Василя одружили й одрізнили; тут Мотря переставилась... Іван, побачивши, що й йому, мабуть, незабаром за Мотрею, одружив Ониська; поділив синів, зоставивши свою хату та дві десятини поля — москалеві, коли одкликнеться... Швидко після того Іван і сам поліг. Онисько оселився у батьківській хаті — доглядати москалевої худоби.

І стала та худоба кісткою у горлі як в одного брата, так і в другого. Піднялася з-за неї спірка та ворожнеча між братами. Менший правив худобою, як хазяїн, забирав усю користь собі; а старший, думаючи, що москаля уже на світі немає, загризався з братом.

 — Хіба він мені брат? — каже було Василь.— Який він брат мені?! Захопив у свої лабети усе добро та й брат! Москаля вже й кісточки досі немає... Чому ж він не поділяє добра?.. Ти мені десятину поля дай та півхати... Або — мені твоєї хати не треба: у мене своя хата є... Оддай мені землю, хай тобі хата... Або сплати мою половину... А то все сам... Собака він, а не брат!

Онисько собі не дякує Василеві. Не раз і за чуби бралися. Якби люди не розлили, то, може б, обидва без голови осталися на батьківськім добрі. Стали вони тяжкими ворогами. Кожен кожному робив перешкоди, кожен кожного судив між людьми. А люди позвикали вже до такої братньої ворожнечі, хіба вже дуже зчепляться, тоді тільки розводили.

Ворогували отак дома, ворогували, та хтось пораяв судитися. Поїхав Василь до секретаря Чижика, повіз три мішки пшениці й десять рублів грошей. Завів тяганину. Поїхав і Онисько до Чижика — повіз і собі три мішки борошна та й грошей не менше... Давай судитися. Тягались вони, тягались, вимотували з їх грошенята, вимотували. Дійшло до того, що як Василь збіднів, так і Онисько знищів, а тільки й того, що дізналися: Максим живий і вже старшим якимсь над москалями. Тоді брати перестали ворогувати, помирилися. Василь заспокоївся своєю худобою, а Онисько жив безпечно у москалевій хаті і володів його землею.

XII. У москалях

Погнали некрут з рідного краю аж у Московщину. Гнали їх цілою юрбою. І який же невеселий здався їм той довгий перегін! Щоб хоч трохи скоротати час, вони то казки казали, то різні пригоди з життя пригадували, то про давні бої переказували, сподіваючись незабаром собі стрітись у чистому полі з ворожою силою... Максимові спали на думку дідові приповісті; він поділявся ними з товариством, а в самого аж душа закипала...

«Ой, та й знатимуть же мене вражі вороги!» — думав він сам собі, качаючись уночі на долівці коло своїх товаришів, котрі, виморившись, мертвим сном спали. І виплітали його думки у темній темряві страшну картину січі... Гук, крик, бій; дим застилає все поле, аж очі ріже; огонь, як з пекла, то з того, то з другого боку; бряжчать шаблі; гуркають гармати; палять гаківниці; брязкають списи; тупотять коні... Татарва мчиться, як скажена... «Ага? вражі татарюги!» — кричить він услід їм і пускається навздогін своїм баским бистроногим вороньком... Шабля заблищала — голова татарська покотилася; кінь настоптав копитом — голова луснула, як стиглий кавун... У Максима аж дух у грудях сперло... «Господи! коли б швидше!..»

На ранок уставши, знову їх гнали. І знову вони йшли, то пісень співаючи, то задивляючись на несвідомі міста, котрі приходилось переходити. Багато вони тих міст уже поминули, а ще більше, кажуть, напереді зосталося!

Довго вони йшли усе своїм краєм, між своїм людом, уже їм аж обридло.

— Чи далеко ще та Московщина? — питали вони один одного...

— Та ще підтопчеш ноги,— одказували другі, догадуючись: не близько, мов!

Поминувши свої степи з невеличкими хуторами, що, як квітнички, весело кидались в вічі, свої великі села, з кривими улицями, з білими хаточками, з вишневими садочками, свої городи, схожі на села, увійшли вони у лісний край. Перед ними й за ними стояли страшні бори сосни, ялини та осичини. Ішли вони день, ішли другий... ліс та й ліс!

— Оце й Московщина починається,— сказав хтось.

— Оце?!.. Та й невесела ж яка вона!.. Все ліси та бори, куди оком не скинь... тільки небо крізь верховину мріє...

Сумно стало Максимові серед лісу; жаль йому стало своїх степів безкраїх, свого неба високого: тут за лісом було тісно, душно, а небо здавалося низьким, похмурим. І справді воно було низьке й похмуре: йшлося вже до осені,— темні хмари, аж чорнуваті, снували по небу; перепадали часті дощі.

Пройшли вони верстов з п’ятдесят чи з шістдесят лісом — ні хатинки, ні людинки!..

— Де ж тут хутори, села, городи? Хіба тут і людей немає?..— толкуються самі між собою.

— Та тут, либонь, один тільки город Москва й є, та й той аж на самому краї Московщини,— одказав хтось.

Усі похмуріли, зажурилися: ішли мовчки, повісивши голови.

Пройшли ще верстов з десять або й більше; вийшли на узлісся... З-під тесової стріхи якоїсь чорної будівлі показався димок... Очі напрямились на його.

— Що то? кузні? — пита Максим.

— Село,— одказав йому старший москаль, що вів їх.

— То це кузні у царині?

— Не, то — избы.

— Що то за ізби?

— Хаты по-твоему, хахол!

Максим зареготався.

— Побий вас лиха година, бісові люди, з вашими хатами! — каже він, регочучись, до своїх.— У нас кузні чистіші, ніж у них хати. А ще вихваляються своєю стороною?! Ну, вже сторона!.. Не приводь, господи, бачити ніколи такої другої!

Увійшли в село, або краще — в одну довжелезну вулицю, котра й була ціле село. Аж дивно! Одним одна вулиця, парканами одгороджена з одного й з другого боку; а на улицю виглядали без вікон хати — чорні, як комори, закурені димом. Де-де забовваніли й люди — у личаках, у довгополих балахонах, з бородами.

— То це кацапи! — скрикнув Максим, почувши їх мову.

— Та кацапи ж... Оце й є тобі справжня кацапщина! — одказували другі, собі дивуючись на її прохвалену красу.

От розвели їх по кватирях. Максим аж спльовував... Таркани, прусаки, стоноги снували скрізь по стінах, та було їх і в страві, і в квасі. У хаті — не виметено, смітник по коліна, несло од його чимсь смердючим; під сволоком лави, де на його стороні зайві горшки ховають, тут були замість ліжка... Світили в хаті не смальцем або олією, а якимись тонкими лучинами... Дим з печі валив прямо на хату,— бо хата без димаря,— давив у горлі, різав очі... Максим не поліз на «палаті»; страшно йому було прилягти і в тій багнюці, що на долівці. Він за цілу ніч не прилягав; з хати ходив надвір, знадвору — в хату; смоктав люльку (бо хазяїн прохав, щоб не курив у хаті) та лаяв кацапів і кацапщину... Тут він уперше побачив, який кацап у себе дома. «Через те вони, бісові ведмеді, і йдуть до нас хліба заробляти, що їм тут немедяно серед оцих борів та пущ соснових!» — думав він.

Ранком знову погнали їх далі.

Чим далі йшли, тим не краще, а гірше. Поминали вони ще таких же сіл, може, з десяток; минули й город один... Церков біліло аж шість, чи сім, а то все чорніло сіро-чорним цвітом... За городом тільки якась фабрика муріла, бо до цегли не так дим приставав, а може, була ще недавно вимурована... Засумували наші некрутики! А до того, ще попідбивалися так, що молили бога, коли б уже швидше доставитись на місце,— хай воно удесятеро буде гірше того, що бачили, аби спочити. Ішли уже два тижні й два дні....

Аж ось, пройшовши ще днів з п’ять, сказано їм, що вже недалеко те місце, куди їх гнали. Ліси щодалі все рідшали та рідшали; почалося нив’я — не нив’я, а так поле з пеньками (видно, не дуже давно і там ліс був); а здалека заманячило їм щось високе — то там, то там... Підійшли ближче — побачили верховини церков — і з золотими банями, і з блакитними, а найчастіше — по зеленому полю золоті зірочки... Ще трохи — вітер доносив до них заводи дзвонів, ґвалт, крик... Серце в кожного радісно забилося. Ось-ось таки спочинуть!

Велике місто з своїми церквами високими, з своїми палацами довгими та широкими, з кам’яними крамницями розкинулось на невеличкім згірку. Унизу, посеред города, текла річка — широка й глибока; багато по ній снувало барок, плотів, пароходів; коло річки й на улицях — гармидер, крик, тіснота, як на ярмарку...

Багатство міське некрутів здивувало. Там — ціла вулиця кам’яних крамниць, де видимо-невидимо понапихано всякого краму. У крамницях за прилавками сиділи бородаті кацапи-купці і закликали прохожих, разом викрикуючи, які у них товари. От — базари з усякими наїдками, напитками. «От би це у Піски перенести!» — не втерпів Максим... А це — величезні хороми з такими вікнами, що всього тебе з ніг до голови видно, як у дзеркалі... Улиці широкі, рівні, каменем убиті.

«Бач, бісові кацапи! — подумав Максим: — які у себе городи позаводили, а села більше на загороди схожі, ніж на людське житво!? Усе, що було на селах найкращого, мабуть, постягали сюди...»

Привели їх до кам’яниці довгої-довгої, облупаної, чорної. Построїли у лаву перед кам’яницею. А з неї повиходило панства-панства — і в палєтах, і без палєтів... Ходило те панство поміж їх рядами, обдивлялося...

— Ай да маладец какой! — промовив один до Максима.

— Собі такий удайся! — одрубав Максим.

Усі зареготалися. Панок грізно глянув на Максима — і пішов далі.

— В казармы! — хтось гукнув спереду.

Повели їх у казарми.

Хати були великі, просторі, тільки темні та чорні; по стінах цвіла пліснявка; патьоки збігали додолу. Посеред хат стояли довгі столи у три ряди: то нари для спання. На долівці — сміття по боки. У хаті стояв мов чад; смерділо, як з помийниці.

— Тут, видно, чорти жили, а не люди! — промовив Максим, увійшовши.

Усі сумували, журилися; повкладавшись спати на довгих столах. Од натоми ні рук, ні ніг не чули, а спати довго не спали... Усе їм здавалося, що це вони у тюрмі, у неволі... Що, якби побачили родичі, де вони кочують? Мабуть би, одцуралися навіки... Були такі, що плакали, згадавши про домівку... Нелегко було й Максимові; оже він не плакав, а насміхався над усім... і над кацапами, і над своїми, і над собою. Є такі люди, що найважчу тугу виливають сміхами, жартами. Про них завжди кажуть, що вони ніколи горя не знають; зовуть їх за те щасливими. Отаким щасливим і Максим удався.

Ранком вивели їх з казарми на двір; розставили лавами: вищий з вищим, нижчий з нижчим. Знову їх обдивлялися, розставляли, переставляли, як було треба, наказуючи, щоб не забували, хто біля кого стоїть. Попорядкувавши, одпустили їх передихнути, бо завтра вже на учення.

Замість передишки, некрути одпрохалися у старших москалів город подивитися. Ті одпустили. Проблукали наші новобранці цілісінький день по городу, набродилися й надивилися до утоми, так, що, вернувшись, зараз же полягали спати та й поснули, як побиті. Нові дива, котрі вони бачили в городі, прогнали вчорашню думку про домівку.

Тільки що стало на світ благословитися, затуркотів барабан. Піднялась шатанина. Кожен схоплювався з постелі, нашвидку умивався, натягав одежину й виходив на широке дворище, зараз же за казармою. На «плацу» розставили їх невеличкими купками, приставили до кожної по старшому та й давай учити: як ходити, стояти, як руки держати, коли і що казати. Неслухняних били, а все-таки вчили: учили, щоб бити, били, щоб учити... Так день у день, день у день... «І нащо це воно? кому вона здалася оця муштра?.. для чого?..» — думали вони, вертаючись з учення. Здавалось воно їм гірше каторжної роботи.

Оже Максимові було все це за іграшку. Скоро він вивчився добре «носки» витягувати, марширувати, стрибати, по-московській викрикувати... Так, мов старий москаль! Старі москалі дивувалися його дотепності та вихвалювали перед молодшими — неуками.

Трохи згодом нап’яли на його мундир, муницію — ранець, каску, притупею,— дали шинелю й ружжину. Як убрався Максим — москаль москалем. Рідна б мати не пізнала! Меткий, поворотний — на всі боки москаль!

Вранці-рано піде на учення; промуштрують їх — геть уже сонечко підоб’ється. Ведуть снідати каші з салом, а того сала — і духу нема. Перепочинуть трохи — знову на збір: обідати. Пообідають. Сонце вже повернуло з полудня. Барабан туркоче — знову на учення. Муштруються уже аж до пізнього вечора...

Минають місяці, рік... Одно та й одно!

«А бий тебе сила божа! — думає Максим.— Хоч би уже повели куди-інде... або ворог де вирискався!.. А то — муштра та й муштра! Та хоч би різна, а то: яка сьогодні, така й завтра, й позавтрому... Витягай ногу, кричи: «раз!.. два!..» Скидай ружжо на плече; скидай з плеча; приціляйся разів сто на день... а хоч би тобі раз сказали вистрелити!.. Я думав: що в тих москалях? аж воно одна тобі муштра... на ученні й на смотру, й на параді під церквою... Уже так затвердив, як свої п’ять пальців... Ні, муштруйся! Доведеться од нудьги пропасти...»

От і давай Максим свою нудьгу розгонити: став горілку, як воду, дудлити... Москалі підхвалювали його за те, що «чисто» п’є; іноді й у шинок водили, бо в самого Максима не було й шеляга за душею... Ті гроші, що мати передала, давно пропив.

Раз побився Максим на взаклад, що вип’є кварту і не буде п’яний. Заклад на п’ять карбованців. Товариші розняли руки. Дали кварту горілки. Максим як приложив до губів — тільки на три ковтки й стало. І хоч би скривився, поморщився! Тільки мов очі заблищали та повеселішав трохи. Супротивник вийняв п’ять карбованців — дає йому.

— На біса мені гроші? — крикнув Максим.— Катай, братця, на всі!..

Пропили ті п’ять карбованців, попилися п’яні, як земля — насилу рачки до казарми поприлазили. А тут, як на те, була уночі перевірка. Недолічилися щось п’яти чи що. Виходять ранком на двір — аж вони рачкують по дворищу. Забрали їх, позапирали в темну. Сумують вони.

— Не сумуйте, братця! — утішає Максим.— Сім бід один одвіт! Я вас визволю.

— Як же ти нас визволиш?

— А так: кажіть, що я напоїв.

— Ну, то що?

— Ну, то й нічого. Там уже моє діло...

Коли це — кличуть їх до ротного. Ротний так і накинувся на них звіром. Стоять москалі та одно твердять: «винуваті!», «винуваті!»

А Максим стояв-стояв, слухав-слухав та й виступив уперед. Його ротний уподобав за його моторність.

— Я,— каже він,— усьому виною, ваше б-родіє! Я їх напоїв. От уже скільки тут, а не зібрався подякувати їм за науку. А це — вибрав нічку та й то негаразд. Бийте мене, ваше б-родіє, скільки хочете: я всьому виною... Не наказуйте тільки моїх товаришів, учителів!

Це ротному сподобалось. Пом’якшав зразу; ще пополаяв, побатькував трохи та й прогнав: «Не сметь мне другой раз... засеку!»

Вийшли од ротного, сміються, дякують Максимові, що, коли б не він, дуже б солоно прийшлося...

Після того Максим став душею москалів. Моторний, сміливий, він скрізь давав усьому привід; оступався за товаришів, коли ті де на гулянках заводили спірку; говіркий, він завжди вибріхувався перед начальством, як де попадалось товариство... Бувши на всьому казенному, не маючи великої недостачі в одежі; він не жалував нічого свого. Лучалося що-небудь роздобути — все те йшло на гурт, на товариські пропої...

Товариші душі в йому не чули. Коли лучалося йому яке лихо, вони завжди гуртом його виручали. Чи одбіжить, бува, люльку у спірці, а грошей на нову катма,— вони складалися по шагу там чи по копійці — і купували; чи порвалося що з одежі, при бійці, до останку,— вони йому вислужену й залежану у якого бережливого брали й давали... Повага й шаноба Максимові!

Привик Максим до такого життя. «Ні,— думав він,— Московщина далеко краща, ніж рідна сторона! Що там? степ та й степ, плуги та борони, та вітер по степу; а люди — кожен сам собі... А тут — чого душа забажала — усе є; а товариші — брати рідні: за ними, як у бога за дверима — і поможуть, і виручать... з ними краще, ніж з батьком та матір’ю!»

Максим, як там кажуть, і горенько покотив! Одно тільки його мучило, одно здавалося гірше печеної редьки, становилося руба у горлі. Це — життя у казармі вонючій та вонюча їжа. Хліб той- — чорніший землі, з остюками, та ще до того, як згадає Максим, глядя на його, що він у шаплику ногами мішаний, то аж занудить... Капуста — до носа не приводь; каша — з рота верне.

— За все, за все у вас добре,— хвалиться раз Максим кацапам-товаришам,— одно скверно: їсти нічого!

— Підожди! — одказують,— діждемо неділі — будемо прохатись на прокормлєніє. Коли б тільки нам хвідхвебеля задобрити, а то б усе було гаразд!

— Куди на прокормлєніє? — пита Максим.

— Да по миру прайтись. Авось отыщется добрый челаек... даст свои заплаты солдатские дыры заплатати!

Максимові стало ніяково. Одначе він на те нічого не одказав.

Діждали неділі. Тільки що почало на світ благословитися,— прибігають товариші.

— Брат! а, брат! — будять.

— Ну?

— Вставай, пайдём к ротному.

— Чого?

— Как чаво? разве забыл?

Максим устав. За ним прокинулись деякі другі; почалась товариством розмова.

— Ну, что фельдфебель? — пита один.

— Сабака!

— Как?

— Да так... двадцать пять садрал! Зверь, брат, настоящий зверь! Говорит: кали дадите, братцы, четвертную, скажу ротному; а не дадите,— не смей и рта разинуть!..

— Старава, брат, варабья на мякине не изловишь! Он, братцы, знает досканальна всю ефту механику — виясняв один з нар, посмоктуючи люльку й спльовуючи на стелю.

— Да ведь пайми ты, Митрич: так ведь безбожно драть! Это ведь с сваво брата, а не с чужова!

— Поди... Станет он разбирать: где свой, где чужой... Ему — дай!

— Ну, и не зверь ли?.. Зверь и есть.

Отак розмовляли москалі, поки Максим умився, убрався. Пішли вони втрьох до фельдфебеля. Той зараз же повів їх до ротного.

— Ну, што, Федосеич? — пита ротний.— Все благополучно?

— Всё, ваше б-родие. Только адно худо...

— Што?

— Ребятам, ваше б-родие, худо...

— Чем?

— Есть нечево, ваше б-родие. Просятся на прокормление.

— Куда?.. зачем? — скрикнув ротний.— Я им дам прокормление!

— Есть нечево, ваше б-родие,— одно йому фельдфебель.— Гаварят: памрём с голоду...

— Што ты врешь, старый хрен?.. Как есть нечево?.. Верно, уж успел содрать?..

— Никак нет-с, ваше б-родие! Гаварят: четвертая часть за позволение!

Ротний замовк; крутнув уса.

— Кто идет? — спитав, помовчавши трохи.

— Да вот: Иванов, Евпраксеев, да хахол Максим.— Поди сюда, ребята! — гукнув він крізь двері у сіни.

Реб’ята увійшли в хату, стали, витяглися у струночку — як верстви на шляху. Ротний зараз до Максима (любив-таки «хохлика»):

— Што, брат Максим,— худа жить?

— Худо, ваше благородіє; їсти нічого!..

— На прокормление хотите?

— Точно так, ваше б-родие,— забелькотали усі в один голос.

— Разве пазволить, Федосеич?..— питає ротний, скоса поглядаючи на фельдфебеля.— Позволить легко... Ну, а как пападётесь?

— Никак нет, ваше б-родие,— знову забелькотали разом москалі...

Ротний подумав ще.

— Ну, позволяю... Только смотрите: попадётесь — засеку! Слышь!..

— Слушаем, ваше б-родие!

— Ну, с богом, братцы... марш!

— Благодарим покорно, ваше б-родие! — викрикнули москалі на прощання і вийшли за двері.

Скоро уся рота заворушилася. Оступили кругом заробітчан; розпитують, куди ті йдуть; одні раять — в одно місце, другі — у друге. Гудуть, мов бджоли в улику... А заробітчани раді такі! Думка: хоч тиждень усмак поживляться: попоїдять м’яса, а не гнилу капусту та хліб з остюками; побудуть на волі, а не в казармі вонючій.

— Не худо бы, братцы,— каже хтось,— пойти по купцам с образками!

— А што?.. Право, братцы, не худо! — промовили заробітчани.

Побалакали отак, порадились, зібрались — пішли. Надвечір з півсотні рублів несуть! Рота радіє, юртується... Присудили зараз віддати двадцять п’ять Федосєїчу, а останні ‘ддали до схову старому унтерові.

Швидко заробітчани знов пішли, а рота, сподіваючись на добру поживу, загуляла. У кого зосталася яка копійка про чорний день,— той і ту витрушував. Зложились гуртом; купили горілки; набражились, як квачі; співають, лаються, згадують тогорічні пригоди, свої заробітки, утрати... Горілка порозв’язувала язики. Той журиться уголос за своїми: як там жінка, діти? Той розказує про зрадливу дівчину — як він їй пацьорки обірвав; той хвалиться коханням своєї... Кожен — своїм!

Сонце вже спускалося, як вийшли заробітчани з города у чисте поле. Пройшли верстов з п’ять... Перед ними сосновий бір стояв, як чорна стіна; за ними місто ґвалтувало,— невгавучий крик та гомін доносився до них... Заробітчани все йшли та йшли... Уже й захід сонця став жовтіти та блідніти: ніч насовувала на землю; ясні зорі виблискували в темному небі; мороз дужчав; дорога рипіла Під ступнями... Заробітчани йшли мовчки. Не доходячи до лісу, почули вони жалібний скрип полозків об мерзлу дорогу, важку ступню кінську і цмокання людського голосу; незабаром показалися й сани, повно навантажені. Зверху сидів здоровенний чоловік, у бороді, зодягнений по-купецькому.

— Стой! — крикнув один з москалів — Іванов, перебігши шлях, і вхопив коня за удила. Кінь став.

У Максима мороз побіг поза спиною... «Що ж це воно буде?» — думав він та й одійшов убік подивитися. Другий москаль, Євпраксєєв, підступив до купця.

— Здорово, купец! А что, брат, за тавар везёшь?

— А ты — што? Что ты, что я тебе стану ответ давать? Поди прочь..— та й устає з саней.

— Глаза имеешь,— сам видишь! — одказав Євпраксєєв.

— Да вижу, что салдат... Но чево тебе нужна?

— А вот чево, купец: вот ты тавар везёшь; а у тебя ево и без ефтаво многа...

— Ну-у?..

— Да ты лошадь понукай, а не меня!.. Так вот видишь ли: у тебя товару многа, а у салдата — ничего... у салдата — сам знаешь — и душа казённая... Пожертвуй, что твоя милость, на салдатское житьё-бытьё!

— А ты аткелева — такой?

— Да уж откелева — не тебе знать... Мы просим... Дашь — за твоё здоровье выпьет брат-салдат; а не дашь — не надо — проваливай!

— Проваливай? Ишь ты какой вострый! А ты бы так и сказал... а то, вишь, лошадь астанавливает, словно вор какой...

— Да ведь тебя, барада, не астанави,— обізвався з-перед коня Іванов,— ты нашево брата и слушать не станешь, вот что!

— Дашь? — спрашиваю,— приставав Євпраксєєв.

— Во-на! — одмовив купець, показуючи кулака.

— Ну, бог с табой! Пусти ево, брат,— промовив до Іванова Євпраксєєв.

Той пустив коня. Підійшов до них і Максим та разом і потягли лісом. Купець пильно дивився услід їм і щось думав. А це як скрикне:

— Э-эй, ты? слышь?.. как тебя?..

— А што? — питає Євпраксєєв, повернувшись до купця.

— Возвратись!

— Да чаво? поезжай себе!

— Возвратись, гаварю!

Москалі гуртом вернулися.

— Вот вам, братцы, красненькая... вспомяните раба божия Парамонта,— промовив купець, подаючи до рук десятирубльову бумажку.

— Спасибо, купец. Не забудем. Парамонта, говоришь?

— Парамонта, братцы! Парамонта!

— Ну, прощай. Счастливого пути!

— Пращайте, братцы. А далече идёте?

— Да на сёла.

— На побывку?

— На побывку.

— Помоги вам бог!

— Спасибо. Прощай, батюшка!

Розійшлися. Купець поїхав в город; москалі пішли далі шляхом. Максим дивувався. «Узяв би ти у нашій стороні! — думав він.— Мабуть би, чорта спік...»

— А добрий, братця, купець,— обернувся він з словом до товаришів.

— Что, брат!.. Купец, брат,— свой челавек. Он сам знает нужду салдатскую,— всегда пасабит... Во — барин, брат! О, то вострый, шельма! У таво просьбой не возьмёшь: дух разве вишиби... ну, тогда так!

Отак, розмовляючи між собою, ішли заробітчани бором. Уже до півночі добиралося, як вони входили у село та прямо до шинку. Там ще світилося. Чутно було: п’яними голосами тоненько бородачі виводили «Лучинушку».

Заробітчани увійшли в шинок, поскидали з плечей клунки, посідали уряд на лаві.

— А дай-ка, хозяин, три касушки служиламу брату... Ево косточки разагреть,— промовив Іванов до шинкаря.

— А пошто я дам?

— Как пошто?

— А по то: деньги есть?

— На што те деньги? Разве ты с миру не надрал? Небось — никаво в кабаке не было!..

— Ну, дак што?.. были... спасиба, заходют добрые люди!

— А то: ани вот и внесли свою копеечку на солдатскую долю,— обізвався Євпраксєєв.

— Как бы не так? Держи карман!

— Да уж верна!

— Да, верна... Только вот теперь народ что-то забаловался: водки мало пьёт.

— Ну, не ври!

— Как же? Стану те врать...

— Ну-ну! давай... полна те!

— Да што ты?.. Давай деньги,— вот те и сказ! У меня, вишь, водка не своя — куплёная.

— А мне то что за дело, что куплёная?.. Ты с миру надерёшь... А солдату где взять? Ты знаешь: салдат — казенный челаек!..

— Филиппыч! а, Филиппыч! — кричить на шинкаря один з п’яних кацапів,— дай уж им... право-дело, дай! Люблю салдата... Салдат, брат, казённый челаек... Не ровен час, завтра все пайдем... Вон, сказывают, турка-шельма царя-батюшки не слушает... Дай!

— А ты, что-ли, мне заплатишь?

— Будет — заплачу... Дай!

— Как же? С тебя твоих не выдерешь, а ты еще и за других!..

— Да што ты, не веришь на слово доброму челаеку? барада ты казлиная! — крикнув Євпраксєєв — і сунувся до бороди.

— Да ты барады не трожь! — одказав, одпихаючи його руку, шинкар.— Сам бы насил, да, небось — сбрили...

— Стал бы я твоим казлиным атродьем свае благородное лицо марать?!

— Да ты-то што такое?

— Разве не видишь? мираед ты эдакой! Разве не видишь, кто я?

— Да видно, што салдат. Ну, а што?

— Как, ну?.. Ты знаешь, что такое салдат? Салдат за тебя, дурака, грудь сваю под неприятельские пули подставляет... кровь сваю проливает... Вот што — салдат!

Такі слова розжалобили усю п’яну беседу.

— Терёха? а, Терёха! А правду ведь салдат говорит... У-ух! какую правду... Салдат — это, брат,— беда! Салдат... это, брат, казённый челаек, слуга царский... Это не то, что мы с табой! Он, брат, сваю грудь под неприятельские пули подставляет, кровь за нас проливает!

Терьоха, як видно, лизнув уже й геть-то, бо посоловілими очима мутно тільки дивився на свого товариша, хитаючи з боку на бік головою, а слова не здужав вимовити.

Другі кацапи й собі підняли голос за москалів: давай шинкаря лаяти, ганьбувати; страхали, що більше в його ні чарки горілки не вип’ють. Шинкар стояв за стойкою, мов не до його річ,— тільки почервонів та знай оддимався та гладив рукою свою широку та густу бороду.

— Да што, братцы, на ево сматреть? — крикнув Євпраксєєв до п’яниць.— Тащи, кали так, целое ведро! — та й кинувся за перегородку до бочки.

— Толька тронь — убью! — заричав, зціпивши зуби, шинкар і вхопив здоровенний обрубок у руки, замахнувся... П’яниці підскочили, вихопили з рук обрубок.

— Дак ты ещо на жизнь маю посягаешь, барада ты казлиная?! — закричав Євпраксєєв, уплутавши п’ятірню у шинкареву бороду... Шинкар у крик.

— Вали, братцы, ево! вали! Вот я ему задам салдатских тесаков, чтобы он знал, мираед эдакой, как вас, братцы, абдирать да с салдатом абходиться! Вали!

Кацапи разом кинулись. Та й шинкар, видно, при силі був, бо тільки струхнувся,— гак усі й одскочили, як груші. Шинкар кинувся на москаля, збив з ніг і насів, як шуліка курча.

Жаль пройняв Максима, як він побачив, що свого б’ють. Одним замахом кулака повалив він шинкаря на землю, взявши між ноги його голову. Тим часом підскочив другий москаль — і давай почищати тесаком. Шинкар не кричав, не пручався, а тільки стогнав. Оддубасили добре, пустили. Шинкар плакав, лаявся...

— А что — теперь дашь по касушке? — питає знову москаль.

— Бери... пусть те удавит! — крізь сльози промовив шинкар і пішов собі у другу хату.

П’яниці сміялися. Москалі випили по косушці, заїли хлібом.

— Ну, теперь нам не время... Нада на работу паспешать... Пращайте, честная кампания! Пращай и ты, дядя!.. Не сердись да вперед умнее будь! — промовили москалі до шинкаря, поклонилися чесній компанії і вийшли з хати.

За ними деякі з п’яниць. Одного москалі завербували з собою — і потягли на ніч до його, розпитуючи: хто тут на селі багатир і як хто поводиться з людьми.

На ранок чутно: то того, то другого обікрадено. Шинкар, чухаючись, і свою пригоду розказував. Покликали старосту, кинулись за москалями... та їх уже й слід замело! На другому селі уже спродували те. що добули у цьому.

Прошвендяли заробітчани цілий тиждень. Вернулися у город, несучи з собою чималу силу грошей. Що слід, оддали ротному, а на останні загуляли.

Такі походи хоча спершу й будили якийсь сум і острах у душі Максимовій неправдою, крадіжкою, рабунком, а не чесним заробітком; оже при такому товаристві, при гульні та вихвалках одного перед другим своєю силою, своєю вдатністю — стирали ту чорну думку. Максим швидко забув про неї. Усе ж таки, для його непосидячої натури це була робота, з котрої одному виходила користь, другому — шкода... Не те, що нудна щоденна муштра, котра, як думав Максим, нікого ні знобить, ні гріє. І він цілком оддався тій роботі. Ні один случай не обходився без його. Тут він виказував свою силу і свій розум. Іноді й геть-то круто прийшлося, якби не він.

Зате його рівні любили, як товариша, котрий нікому не попустить свого брата в образу; старші любили, як добру дійну корову; а начальство любило, як на все здатного, моторного москаля, котрого не встид послати у ординарці і на смотру перед ще вищим начальством показати. Незабаром Максима зробили унтер-офіцером.

← Назад | На початок | Вперед →
Рейтинг: 0.0 з 5 (0 голос.)
Оцінити:   
up