Повія (сторінка 10)

— Здорові були, Мар’є! — привіталася Марина.— Я вас і не примічаю. Чого се ви аж на піч забралися? Ото сором — літом на печі!

— Така, бач, стала, що й літом мерзну,— зітхнувши, одказала Мар’я.

А Христя одно любується та дивується Мариною, аж панич з другої хати почув.

— Кого ви там вихваляєте так? — спитав він, просуваючи голову у двері.

Марина якраз стояла проти його, висока та брава, і прямо дивилася йому у вічі.

— Та й молодець же дівка! — похвалив панич.

— Собі такі удайтесь! — не то з жартом, не то образливо одказала Марина, не спускаючи очей з панича.

— Куди нам? з межисіткою та в пшеничний ряд! — жартує той.

— То-то й є! — одказала Марина і, глянувши на Христю, зареготалася.

Христя собі піддержала, і обидві, регочучись, мерщій заховалися за піч.

— Козир-дівка! — похвалила паничеві Мар’я.

— Чия вона?

— А вам нащо?

— Так, хотів знати.

— А кортить? Хай кортить, не скажу,— дратує та.

Панич підняв брови, здвигнув плечима і зачинився у своїй хаті. Марина і Христя, штовхаючи одна другу, виткнулися з-за печі.

— Пішов? — спитала Марина.

— Пішов! — одказала Мар’я.

— Шкода. Я хотіла ще з ним побалакати,— сміючись, каже Марина.

— А що, і у вас такий панич? — спитала єхидно Мар’я.

Марина крутнула головою.

— Потурай їм! Вони всі одним миром мазані,— образливо одказала Марина. Може б, від того і розмова перервалася, коли б Христя не пристала до Марини розказати що-небудь.

— Що я тобі розкажу? Я хоч і буду розказувати, то все про людей, тобі невідомих; а от ти розкажи що про село. Як там у вас? Що Горпина — здорова, не пішла заміж? А Ївга і досі побивається за Тимофієм?

Христя почала розказувати і про село, і про себе. Марина слухала, коли-не-коли випитуючи то про те, то про друге. Мар’я лежала на печі, мовчала.

— Що ж, тобі наравиться город? — спитала Марина, коли про село та про знайомих перебалакали.

— Сумно якось... людно дуже,— одказала, роздумуючи, Христя.

— А тобі, Марино? — обізвалась Мар’я.

— Мені? Коли б хто давав сотню рублів і сказав: кидай, Марино, город та йди знову у село — не пішла б! І не піду... Ніколи! ніколи! — граючи очима і усміхаючись рожевими устами, торохтіла Марина.

— Бач, а спершу й тобі було так, як Христі, сумно?

— Підождіть трохи — і Христя зживеться. Ось свято настане. Гуляння, катання... Вийдеш на вулицю — повно всюди, народ як плав пливе... та всі в дорогих празникових уборах... Очі розбігаються, дивлячись!

— Христя не любить городських уборів,— сказала Мар’я.

— Христя? — скрикнула Марина.— То вона тим, що ніколи не наряджалася.

— Чому не наряджалася? Наряджалася,— збрехала Христя.

— Коли? Ану нарядись, ми подивимося.

— Не хочу.

— Мар’є! Устаньте, та нарядимо її,— скрикнула, схопившись, Марина.

— Не хочу! не хочу! — замахала руками Христя.

— Та ні. Се казна-що! Ти не хочеш, то ми хочемо подивитися. Мар’є! уставайте-бо,— усміхаючись, каже Марина.

Радість Марини перейшла і на Мар’ю: запалі сумні очі почали тихо загорятися; бліде лице почервоніло, на устах заграла усмішка. Мар’я тихо підвелася і почала злазити з печі. Христя скочила з місця і мала утікати у горниці. Марина погналася за нею.

— Ні, не тікай, бо не втечеш! — придержуючи, каже Марина.

Христя противиться.

— Христе, голубко! Для мене! Ну ж, для мене зроби,— умовляє Марина.

— Та що ж я для тебе зроблю?

— Нарядися. Ми подивимося; ти сама побачиш, як гарно.

— А як пани на той час зійдуть!

— То що? прийдуть — подивляться! — каже Марина.

— Коли там вони прийдуть? Десять разів можна нарядиться й розрядитися,— увернула і Мар’я.

— Нуте, Мар’є, ми її спершу розчешемо,— турбує Марина.— Сідай! Сідай отут, на кінці полу; я розчешу тебе. Де гребінець?

Поки Мар’я шукала гребінця, Марина розпустила Христі косу. Густе волосся, як хвиля, падало аж додолу.

— Та й коса ж у тебе! От коса! — хвалила Марина, проводячи гребінцем вподовж волосся. Їй приходилося аж геть одступити від Христі, щоб розчесати краї,— таке воно було довге. Зрівнявши, Марина розділила його на дві половини, ще попочесала, а потім заплела в коси; товсті, як рука, спускалися вони по плечах до полу. Поки Марина плела та чесала, Мар’я стояла проти Христі й любувалася, як з сяк-так зачісаної голови вилилась тепер така хороша голівонька, що й очей не одірвеш від неї! Як же Марина обвела ще коси кругом голови, зв’язавши калачем на потилиці, то й не пізнати Христі! Невеличкі уха, до сього закриті густими пасмами, тепер одсторонились, немов усміхалися; поза ухами, на потилиці ні одної і малої волосини, щоб стирчала, одстовбурчилася — гладенько, рівненько, мов виточено. Так уже приложила рук своїх до того Марина. Лоб увесь вийшов з-під волосся, невисокий, зате широкий та білий; на ньому, мов дві п’явки, чорніли над очима дві брови. І лице наче подовшало чи внизу повужчало — зразу не запримітиш. Так перемінилася Христя.

— А гарно як! Господи, як гарно! — скрикнула, глянувши, Марина.— Дайте дзеркало; хай вона подивиться сама та скаже.

Мар’я кинулась у горниці за дзеркалом.

— Дивися! — сказала, підносячи. Марина присвітила. У Христі аж іскорки в очах замиготіли.

— Бач. Не я тобі казала? Бач! — торохтіла Марина.— А якби ще сюди за косу квіточку. Одну рожеву квіточку!

Мар’я здивувалася Марининій дотепності.

— Мистець ти, Марино! справжній мистець!

— Тепер скидай оце ганчір’я та надівай... Що в тебе є? — порядкує Марина.

— Спідниця, корсетка,— каже Христя.

— Якби до корсетки вишивана сорочка.

— У мене є; я зараз,— кинулася Мар’я і не забарилася принести з комори тонку вишивану сорочку.

— То оце сорочку скидати? — скрикнула Христя.— Не хочу!

— Надягай поверх! — гукнула Мар’я і, зібравши сорочку, перекинула через Христину голову. Довга сорочка, як той мішок, упала додолу; мережка лиштви лежала аж на землі. І Мар’я, і Марина зареготалися.

— Оце якби панич зайшов! — сказала Христя.

— Нужен він нам! Як нарядимося — хай тоді подивиться,— відказала Марина, підбираючи і ув’язуючи кругом стану сорочку.

— Надягай мерщій спідницю! — гнала знову Марина. Хапалися, мов не знать куди поспішали... Ось і спідниця обхопила круглий і низький стан, урізаючись у боки червоною крайкою.

— Тепер корсетку надягай,— держачи в руках корсетку, поспішала Марина. Наділа й корсетку.

— Держись рівної

Як кравець, міряючи плаття, общипує та обсмикує, так Марина смикала Христю. Ось уже все готово.

— Ану, дивись! — скрикнула Марина. Мар’я піднесла дзеркало.

— Підожди, ще не все! — І Марина мерщій скинула з себе дукачі, намисто і начепила Христі на шию.

— О, тепер такі — сказала, одійшовши геть. І лице, і очі у неї горіли, любуючись, як то гарно Христі у тому уборі.

Їй було справді гарно. Низенька, кругла, вона здавалася не польовою квіткою довгостеблою, от як Марина, а повною огородною маргариткою, що так щиро ходили коло неї невтомні дівочі руки, доглядали невсипущі очі, кожну бур’янину прополюючи, рано й вечір поливаючи. Чорнява голівонька з ясними очима, чорними бровами й рожевими устами, мов виточена, сиділа на високій шиї, унизаній намистом, дукачами; личко червоніло, усміхалося; очі грали; здоров’ям і радістю іскрило від їх. Білі вишиті рукава випадали з темної корсетки, мов пучок квіток, нав’язаний на руки; корсетка чорніла, а ситцева спідниця червоніла незчисленними квіточками, мов поляна серед лісу, густо укрита трав’янками.

— Бач! бач! бач! — кричала Марина, жартівливо б’ючи Христю по плечі.— А казала — погано. Якою треба ще краще? Зроду-віку в селі до ладу не нарядяться. Адже правда, Мар’є?

Мар’я стояла, дивилася — і очі її розбігалися.

— От бач! От що значить — до лиця,— вимовила вона, зітхнувши, мов що згадалося їй давнє-минувше, котре вже не вернеться знову.

— Глянь та подивись на себе! — муштрує Марина Христю. У Мар’ї очі заграли.

— Знаєш що, Христе? — почала вона тихо.— Піди оце до панича.

— Боже мене храни! Щоб вигнав?

— Ні, не вижене. Піди нарочито, чи пізнає,— каже й Марина.

— Знаєш, що зроби? — рає Мар’я.— Увійди та й кажи: просили барин і бариня, щоб пожалували до їх. Як спита, які, хіба, скажеш, не знаєте? Ті, до яких ваші пани поприходили.

— Піди, Христе! Піди, голубко! Піди, моя сестрице!  — пада коло неї Марина.

Христя рішилася. Ступила раз, удруге, повернулася і засміялась.

— Тільки не смійся!

Христя ще раз ступила, утерлася, оглянулася і, вхопившись за клямку, одчинила двері. Мар’я й Марина поступили за нею до одвірків.

— Здрастуйте! — привіталася Христя.

— Здорові,— одказав панич, одводячи очі від книжки. Він читав.

— Просили пан і пані, щоб пожалували до їх.

— Які пан і пані?

— О-о, хіба не знаєте? — щебече Христя, усміхаючись.

Марина зачмихала; Мар’я сунула їй кулака під бік і, одіпхнувши геть від дверей, вставила у їх голову.

— А почім же я знаю? — каже панич.

— Там і ваші пани...— наводила Христя.

— Пізно вже,— каже панич, дивлячись на невеличкі дзигарі.— Кланяйся і дякуй. Скажи — зібрався спати.

— О, Мар’є! О, лихо! О, не видержу! — затуляючи рукою рота, шепотіла Марина. Регіт її підкидав, давив, перевертав.

— То так і сказати? — пита Христя.

— Так і скажи.

— Прощавайте ж.

— Іди здорова.

Тільки що Христя повернулася йти, як Мар’я і Марина підняли нестямний регіт.

— Ха-ха-ха! Хо-хо-хо!.. О, лихо! О-о-о! — носилося по кухні, ламалося у двері до панича.

— Що там таке? — промовив він сам до себе і, мугикнувши, напрямився в кухню.

Марина і Мар’я аж на піл попадали від реготу; не видержала і Христя. Тепер тільки панич довідався, що його піддурили, і сам усміхнувся.

— Так оце той посланець! — сказав він, хитнувши головою на Христю.

Марина вибігла аж насеред кухні і, як божевільна, плескала у долошки, заливаючись реготом; Мар’я, припавши до полу, від нестямки тремтіла уся, хапаючись за живіт.

— Ану, йди сюди! Іди сюди, посланець з чужих країв! — жартував панич, простягаючи руку, щоб ухопити Христю.

Христя одскочила було геть, та її ззаду пхнула Марина, так що вона трохи не стукнулася з паничем. Панич ухопив її за руку, увів у свою хату і почав оглядати.

— Іч, гарна яка! Іч, яка хороша стала! — хвалив він, тріпаючи своєю невеличкою білою рукою по її повній щоці. Від того тріпання била кров у Христине лице, приливала у голову. Загорялися у серці разом якісь любі і важкі почуття,— так загоряється гніт, коли до його піднесеш палючий сірник. Рука паничева якось гріє, лоскоче; Христя червона, як маківка, схилила голову на один бік і придавила подборіддям його руку до своєї шиї. Вона почула, як її серце забилося, як дух у грудях затнувся, високо піднімаючи повне огню лоно.

— Славна! — мовив таким любим голосом панич, що Христя аж підвела голову.

«Чи він се сказав, чи ні?..» Очі їх стрілися. Крізь сині стекла очок виставились, мов чорні ягоди, його зрачки; якісь іскорки жевріли у їх; у Христі ж очі горіли-палали... Дух у грудях ще дужче сперло, кров ще більше вдарила в лице, аж в ухах шуміло. Христя, мов хто кольнув її, стрибнула назад і вибігла в кухню.

— Що він казав? Що казав? — зашепотіли разом Марина і Мар’я. Христя не змогла говорити... так її серце билося, стукотіло.

— Ні, з вами каші не звариш! — промовив голосно панич, закриваючи книжку.— Ідіть краще та пісні заспівайте. Хто вміє?

— Христя вміє! — гукнула Марина.

— Я не вмію,— похнюпившись, тихо одказала Христя.

— Та ну, годі! Де ж не вмієш? — уговорює Марина.— Уміє, уміє,— доводе паничеві.

— Христе! Чого ж ти? Бач, яка соромлива! Іди заспівай хоч одну; я послухаю. Я люблю прості пісні.

— Так я ж не вмію,— одмагалася Христя.

— Поведемо її! — скрикнула Марина і разом з Мар’єю ухопили Христю під руки і умчали в паничеву хату.

Панич ухопив стільця, приставив до свого і посадив Христю рядом з собою. Христя тільки сплеснула руками і зареготалася... Вона сидить рядом з паничем! де не так давно сиділа пані... Чудно, чудної Марина і Мар’я звісились на стілець до неї, поглядають то на панича, то на неї, ззираються самі з собою; і чує Христя, як вони очима сміються... Їй робиться і душно, і млосно; щось давить за горло, пориває за серце. Вона скочила, утекла б, та він придержує її за руку — не пускає. У тім місці, де обхопили його пальці руку,— кров б’ється, кидається жила.

— Якої умієш, Христе, розказуй або заспівай. Я запишу.— І, се кажучи, береться за папір і перо.

Настала мовчанка. Панич жде. Христя мовчить, пригадує: яку б його? Думки так заплуталися у її голові, пісні помішалися одна з другою, що вона не пригадає цілої ні одної. Ще хоч би не Мар’я та не Марина повисли над головою, а то вона чує на собі їх гаряче зітхання, їх нетерпляче ждання.

— Та я не вмію! — скрикнула Христя, червоніючи, аж сльози виступили на її очах.

— От, знову не вмію!.. Ну-бо, зділай милість,— просе панич.

— Та ну-бо, Христе! — штовхнула її Марина під бік.

— Ох! як мені душно! — зітхнула важко Христя.

Знову мовчання, знову ждання.

— А що, гарно? — скрикнула Христя і зареготалась. За нею Марина і Мар’я; панич нахмурився.

— То й не заспіває ніхто? — спитав він суворо.

— Нехай Марина попереду... мені душно,— одказала Христя.

— Я не вмію співати, я розкажу,— згодилася Марина.

Христя мерщій скочила з стула і вибігла в кухню. Марина сіла коло панича, схилилася на нього, руку занесла на його стілець, немов збиралася обняти.

— Якої ж вам? Гриця знаєте? — спитала.

— Ні, не знаю.

Марина почала розказувати Гриця. У хаті стало так тихо, хоч мак сій, тільки голос Марини роздавався, передаючи слова пісні, та перо, записуючи, бігало-скрипіло... Христя на пальчиках увійшла в хату і стала коло Мар’ї. «Отже розказує Марина,— думалося їй,— та так сміливо, так гарно, а вона — не може. Їй — соромно... Чого? Та й дурна ж я яка!..» І вона рішилася, як тільки Марина докаже свою, розказати про дівку і вдівця. Вона так любила ту пісню!

Марина скінчила.

— Пишіть другу! мерщій,— промовила вона.

— Сідай же! — каже Марина, схопившися з стільця.

— Ні, сиди, сиди. Я звідсіль.

І почала розказувати. Спершу тихо, трудно слова зривалися з її язика; вона червоніла, зостановлювалася, пригадувала... Далі та далі язик її розв’язувався, пам’ять яснішала, голос дужчав... Вона дивилася на писання: перо несамовито бігало, поспішаючи за її словами; стрічка за стрічкою мов випливали з-під пера, рівно слалися на папері...

Не йди, дівко, за удівця,—
Буде тобі лихо!

дзвенить на всю хату її молодий голос. Всі глибоко зітхнули при тих словах, немов сказали: правда, правда! Видно, і паничеві пісня полюбилася: очі його горять, по обличчю пробігають непримітні мишки.

— Уся! — скінчивши, скрикнула Христя.

— Ух, гарна яка! — сказав панич і положив перо.— Бач, а казала: не вмію,— укорив він Христю.

— Та вона як знає їх! — тримаючи його за плече, каже Марина,— то й щоту немає!

Панич скоса глянув на Марину; видно, йому не полюбилося її тримання. А Марині що до того? Вона не примічає його косого погляду. Його свіже личко, його голос тихий та любий так тягнуть до себе. Марина ще схилилася до його; її плече черкається з його плечем, її рука лежить на його спині. Виставивши голу шию і впиривши на його очі, вона так щебече... Їй хочеться так щебетати! Вона розказує, яких пісень співала Христя у селі і які то все гарні пісні!

— Ви тільки її заставте; вона все розкаже.

— Добре, добре,— хмурячись, одказує панич.— Нехай ще другим разом, тепер я втомився.

— Годі! ходімо,— каже Марина, направляючись іти.

— Постійте,— каже він і поліз до кишені. Витяг семигривеника, подає Христі.

— Навіщо? — пита та.

— На! — настоює він.

— Нащо? — аж скрикнула Христя.

— Та бери, дурна! То за пісню,— каже Мар’я.

— Не хочу! — засмутившись, відказала Христя і мерщій вибігла в кухню.

Панич здвигнув плечима, закопилив губу.

— Та й дурна ж яка! — зареготавшись, каже Марина.— Давайте мені, давайте, я візьму.

Панич нехотя подав. Мар’я, побачивши, що недавній лад якось порвався, поспішила собі за Христею; зосталася одна Марина.

— Спасибі вам! — щебече вона, вертячи семигривеника в руках.— Оцих грошей ні на що не потрачу... нізащо! Дам жидові, щоб приробив ушко — дукач буде. Гляну на дукач — і вас згадаю! — світячи очима, додає Марина.

— Добре, добре,— глухо одказує він.

— Чому ти, дурна, не брала? — доноситься з кухні голос Мар’ї.— Панич розсердився!..

— Хіба я наймалася розказувати? — скрикнула Христя, аж панич кинувся.

— Чого там вони? — обізвалася Марина і вибігла в кухню. Панич зачинив за нею двері і заходив по хаті.

Хороша Христина врода, молода краса забунтували його кров, збудили... Так би й обхопив її! Так би і впився у повну гарячу щоку, притис до свого лона!.. «Х-ху ти! Та й смаковита ж!» — махнувши рукою, мовив він. Очі в його горіли, зітхання виривалося з самого глибу — важке, гаряче... Він чимдуж заходив по хаті... Дика, як та коза дика!.. І грошей, дурна, не схотіла брати... А тут ся хльорка навернулася!.. От уже хльорка! І «дукач напам’ять»,— кривив він її в думці... Та вже ж! — промовив уголос і грузько опустився на стілець, кусаючи губи. Йому досадно було, досадно, що Христя не сама прийшла, а з тими... «Уже мені ті помічниці! — трохи не скрикнув він і схопився. — Христе! Дайте води!» — гукнув він крізь двері. «Хоч ще раз подивлюся на неї»,— думав він і як же то кисло скривився, як воду унесла не Христя, а Мар’я.

— А та?

— Там з дівчиною зосталася.

Він припав гарячими устами до холодної води.

— Ну, та й розпалила ти панича,— хвалилася Мар’я, вийшовши в кухню,— так повен стакан одним духом вимчав!

Христя сиділа на лаві, мовчала; мовчала і Марина, сидячи на полу.

— Чого се ви так засмутилися? — спитала Мар’я, дивлячись на дівчат.

— Ох, пора вже мені додому! — скрикнула Марина і, схопившись, почала збиратись.

— І в нас панич є, не думай! — торохтіла вона, одягаючись, до Христі.— Та ще як ловко грає на скрипці! Ось приходь коли-небудь, я попрошу, він заграє нам.

— На ж намисто! — здіймаючи з шиї, подає Христя.

— Не треба. Як прийдеш — тоді віддаси. Чула ж: приходь. Прощавайте!

— Голінна до паничів, аж труситься! — промовила Мар’я, як Марина скрилася в сінях.

Христя, провівши Марину до воріт, вернулася сумна, насуплена. Вона лаяла сама себе за сьогоднішній вечір. І що б було сидіти в кухні, ні ж: понесла лиха година до панича! Чого! Щоб ткнув, як собаці, семигривеника! А та — навперейми... «давайте мені!» Так і лізе у вічі, так і сучеться!.. А вона, вона краща? Нарядилася й попленталася до його!.. З серцем скидала Христя недавно ще любу одежу, рвала, розплітаючи, косу... Їй на ранок не хотілося і кришки чого-небудь з сьогоднішнього зоставити, щоб воно не нагадувало про сей вечір.

Положившись спати, вона довго не спала, ворочалася з боку на бік; а в голову, дивись, то те, то друге й прилізе, нишпорить коло серця, з якого б його боку пристати, щоб ущипнути дужче, уколоти глибше!..

V

Григорій Петрович Проценко, бідного чиновника син, скінчивши школу, незабаром поступив на службу. Десятий рік тому пішов, як батько вирядив його з двору у город з письмом до знайомого товариша по службі та з невеличким збіжжячком, яке спроможилась надбати йому його старенька мати. Тоді саме хлопцеві пішов сімнадцятий рік. Не бажалося йому їхати в губернію на службу, а хотілося учитись, поступити в гімназію. Одного великого пана син був гімназистом, і ото, бувало, як літом зійдуться вони, то Гриць не надивиться на синій каптан з срібним позументом, на картуз з набитими літерами між білим віночком; а як почне паненя розказувати про гімназичні звичаї, як вони поміж себе поводяться, хвалиться про науку та цвенькати на чужесторонніх мовах,— Гриць тільки роззявить рота та дивується на вільне веселе життя товариства, на їхні забавки та всякі заміри; очі у його іскрять, і не змельне він нікуди ними — все дивиться на свого товариша, а на самому дні зрачків затлівається в нього і журба, і досада... Зітхне, бувало, глибоко та важко Гриць, коли перестане товариш щебетати, та ще просе що-небудь розказати. А як піде товариш, він забереться куди в глухий куток садка та сам про себе твердить ті слова, що наслухався за день. Велику жагу він мав до того вчення, та що вдієш? Він сам бачив, що з батьківськими достатками далеко не посунешся: окроме його, у батька ще три сини та дві дочки на шиї; треба всім порядок дати, усіх до розуму довести, треба було й йому, скінчивши школу, злазити з батьківської шиї — свого хліба шукати. Де ж той хліб для чиновного сина? Одна до нього дорога — служба. На службу ото і зібрався Гриць.

Поступив він у той саме час, коли таємні думки, вирощені на гірких болістях кращих людей прошлого царювання, ждали своєї черги, яким би то його побитом протиснутись у життя. То був час раннього ранку після хмурої ночі; час великих надій, великого ждання. Ніхто не знав, що ще буде, а кожному видко було, що так, як воно ведеться, негоже, треба щось інше заснувати, щось краще пригадати. Час чиновного царювання, хапанини та гніту минав, в народі все дужче та дужче почувалося нарікання на недоладне життя. Між кріпаками ходила таємна чутка про жадану волю. То не була ненароком пущена чутка, перехоплена лакеями від своїх панів і рознесена двірнею по селах,— то була явна оголоска на все царство, на увесь світ. Уже пани з’їздилися по губерніях клопотатися, коли і яку волю дати тому ледачому кріпацтву... То був, з одного боку, глухий плач, а з другого — задавлений спів; у тому великому плачу-співу заводили більше усього чиновні люди — царські слуги; від їх часом ішли радісні для кріпацтва початки. Кращі люди, що сторонилися досі чиновного стану, як якої огиди, почали потроху посуватись, протовплюватись у нього, щоб не випустити з рук діла, не віддати його у другі — нікчемні. Багато вони витерпіли за його за свого молодого віку, немало рубців пройшло по їх широкому й високому чолі від сумних думок. Вони були в загоні, опльовані усіма. Тепер на їх гукнули. Як його не обізватися? як його не одкликнутися, коли другі, підійшовши стороною, певно внівець обернуть їх надії, знехтують велике діло? Вони одгукнулися і... замінили свій хатній халат на службовий каптан. То, правда, були ще тільки стовпи, одинокі рядчики, що їх і по пальцях перелічиш. А проте старе чиновство заворушилося, загомоніло: «Як? нігде не служивши, нічого не звідавши, та зразу такі місця опанувати? Не ждати добра, не буде!» І почалася таємна робота таємних підходів та під’їздів... Рядчики не падали; гукнули гук до молодших. Одкрилися нові місця з великою платою, і на ті посади присилались то безбороді, то в моху учені хлопці, а який-небудь голений тридцятилітній служака обходився. З того часу закипіла жовч, почалося змагання. Старі кричали: блазнята! молоді обзивали старих хапунами, безтолоччю. Пішла ворожнеча між старим і новим. Та ворожнеча і те змагання одгукнулися не в одному тільки чиновному стані, обізвалися вони й у других постановах життя, одгукнулися й у сім’ї. Кріпак не гнув шиї перед паном, робітник — перед хазяїном, син часом не слухався батька: все, зачувши волю, піднялося на дибки і прокричало про своє право. То був час великого гуку, ще більшого змагання; страшенно напругувалися кожного сили, щоб узяти верх, одоліти. Молоді було одоліли, щоб... незабаром і собі постаріти... Життя мчалось, як вітер!

Григорій Петрович ще захопив старих порядків на службі: старший був у них великий хапун, а ще більший ненависник волі. Він любив, щоб усі перед ним тіпалисямліли, падали ниць, хилилися. Часто його голос, як грім, розкочувався по великих палатах, щоб тільки меншим нагнати страху. «Де страх — там і бог!» — завжди казав він. На старшого дивилися підстарші; кожен від себе меншого держав осторонь. З малими ж робили, що хотіли: скидали чоботи за провинність, заставляли діжурити по тижнях, записували, хто скільки разів виходив. Гриць разом боявся того і ненавидів. Проходячи улицею, він бачив цілу юрбу молодих хлопців-гімназистів, що, кружаючи біля учителя, весело щебетали, допитуючись у його то того, то другого. Той одповідував не як начальник, а як старший і знаючий товариш одповідує молодшим. Всі слухали радісно, реготалися, жартували. Грицеві завидно було дивитися на той гурт... Там життя, під синім каптаном тільки і б’ється як слід серце; а тут? Серце його зав’ядало, як він обертався лицем до свого стану; піднімалася ненависть, нападала скорбота; молода кров гаряче била і приливала в голову. Молодіж завжди кохає волю, уводе в життя інші думки, пестить інші надії — свою весну справляє... Для того, щоб обтесати себе, як пораяли товариші-гімназисти,— читав книжки. Говорили ті книжки про право кожного й про волю те право добувати; судили про звіра і чоловіка; про світ і його закони довічні. Гриць не читав, а жер ті книжки; хапав на лету все, що розносилося широкою течією друкованого слова, набирався розуму. Життя його роздвоїлося, розкололося надвоє: з одного боку — нелюба служба, що годувала його хлібом, гасила дух; з другого — книжки, розумова розмова з молодим товариством піднімала його угору. Та натура його не була міцна, завзята; він був не з тих, що, раз забивши що в голову, довіку тому слугують, готові стати проти всього світу за те, що вони думають, у що вони вірять; то люди зброї, то — отамання завзяття! Він не той був. Його натура була слаба, миряча: він хотів, як кажуть, щоб упасти і не забитися; щоб і кози були ситі, і сіно ціле. Йому хотілося, щоб і на службі були такі порядки і таке товаришування, як між гімназистами. А як сього немає — що ти зробиш? Не лізти ж одному проти всіх?! Він мирився з своєю долею; одним він піддакував, від других відмовчувався; між молодими він сміявся з старих, між старими мовчав. Все то було йому на користь: молоді лічили його у своїм стані, старі не чіпали його, тихого та мирячого. У двох ворогуючих станах такі люди завжди бувають; вони слугують тому й другому і разом обдурюють обох. Хай ті надіються, а другі не мають за ворога — їм від того і добре, і тепло: ловися, рибка, мала й велика!

Гриць, одначе, і на се був незугарний. Чи то йому доля не слугувала, чи то його ще час не настав? Він не ганявся за наживою. Йому любі були співи, танці, ігри молодого віку; а коли молодість того часу тим негувала, як чимсь недоладним, то він, прогулявши цілу ніч між старшими, протанцювавши та прореготавши з панянками, на другий день перед молодими насміхався над тими співами, над тими танцями. Він був балакучий і любив пореготатися. Отаке життя на дві половини, таке слугування тому й другому робили його скритним, нібито єхидним. Чим він винуватий? Жити всякому хочеться; а він що таке, щоб йому не хотілось жити? Малий чоловік, роздавити його — як раз плюнути... батько-матка бідні... Як хоч, а річку, кажуть, перескоч... Прийшлося гнутися, прийшлося плавати ужакою. І то раз лихо висіло на волосині над його головою.

Молоді того часу уперше вийшли на ту довгу ниву, що зоветься життям, тільки дужі силою свого х о ч у та запалом молодого завзяття. Не було у них учителів, що напрямляли б, як іти і куди іти, не було перед собою стежки, ніхто ще її ні разу не прокладав. Треба було самим проробити, щоб іти вперед. Їм хотілося зайняти не одну яку постать, а разом усе поле; на одному боці треба йти до бою, на другому — силу вистачати... Народилося зразу не один, ані два, а десять напрямків. З народною волею народилася і любов до меншого брата, народилося народолюбство. Народолюбство закликало у свій стан багато всякого люду. Щоб добре зробити, треба спершу народ знати, чого він хоче, чого йому треба. Досі його бачили тільки в дворі — з одного боку, а треба його бачити всюди: серед села, серед поля, у його праці тяжкій, забавках веселих, у його стосунках між собою, в його сім’ї, у його радощах-горі... Пісня, казка, приказка, мов ті муровані склепи-схованки, багато ховали у собі його сліз, його таємних надій, думок. Добре б було ті пісні, казки та приказки позбирати, позаписувати — то б була книжка великого життя, великого горя... Гриць, зачувши про се, зараз записав чотири пісні від слуги своєї хазяйки і припоручив збірниковому товариству. Йому дякували, прохали ще збирати, раяли все записувати. То було з одного боку, а з другого — всі бачили рядом з волею страшенну народну темноту. Треба було її хоч трохи освітити, розбити, розвіяти той густий морок, що покривав не тільки села, а часом і хати заможних городян... Народилися недільні школи. Підбивали й Грицька в одну учительствувати. Грицько вертівся: й ніколи, й чи дотепний. Він побачив, що то вже справжнє діло, по якому пізнають, куди кого хилить. Соромно було одступитися і страшно поступитися. Він згодився тільки на вечірні збори. Увечері він вільний, та ввечері ніхто не бачитиме, де він буває і що поробляє. Недовго ті школи побули, не знать було, чи й діло яке зробили, а старі вже ославили їх, як заговорщицькі збори, де проповідувалося, що бога немає і старшини не треба. Не досягло й до року, як школи закрили; декого з учителів позабирали, позасилали. Гриць ні живий ні мертвий сидів і ждав, що ось прийдуть і до його і тоді... прощай все навіки! До його справді прийшли і, знайшовши ті чотири пісні, що він записав від слуги, взяли їх з собою... Попомлів же він тоді за них душею, попоболів серцем... А господь його знає: може, ті пісні на їх очі гірше всього, може, за них і місця не буде на світі... «Старі дізнаються, якого він поля ягода,— з служби виженуть, у Сибір завдадуть»,— думав він і трохи не повісився... Начальство накинулося на нього — звір звіром. Він плакався, каявся, що його підбили. Начальство, не даючи виду, що прощає, геть стороною робило своє, одстоювало його, прохало, у кого слід. Прийшлося йому прожити тиждень гірше, ніж у пропасниці, у тому безмірному страху, що нема йому кінця-краю, що здіймається з усіх боків, обгортає з усіх сторін, давить за душу, ссе за серце, холодить кров у жилах!.. Він трохи не занедужав. Йому тільки тоді одлягло, як вернули його пісні. З якою він ненавистю дивився на них! З якою радістю палив, перегортаючи папір так, щоб і шматочка не зісталося; а спаливши, ще й попіл закопав в огороді, щоб вітер, не розвіявши, як-небудь не видав його вдруге! Буря пройшла, вирвала кілька дубів з корінням, поламала силу молодого гілля і — скрилася. Настала така сумна нудота — ні слова путнього, ні пісні веселої — мов поніміли всі, мов поховали кого великого й славного і справляли похорони. На кладовищі ще так буває восени, коли лист з дерева опаде і почорніють високі могили.

Старі подоліли і святкували своє свято. Якої слави і яких наговорів не понесли вони на голови своїх ворогів? Ті мовчали, не одкликалися: страшно було одкликатися... Самотою стояла їх будівля, збудована їх руками, і, здається, ждала тільки часу, коли її почнуть руйнувати: з усіх боків, з усіх сторін облягли її ненависники з сокирами, з лопатами, заступами. Вони тільки ждали наказу; одно слово і — з непокритих стін знявся б тільки порох угору, замість підвалин — одні глибокі ями зачорніли. Та назад тільки раки лазять. П’ять-шість років будування не пропали даром; вони казали, що стара хата стала і тісна, і нікчемна; треба нової — і широкої, і яснішої. Закопані на неї підвалини глибоко у землю, виведені стіни високо угору,— треба їх кінчати, треба докупи зводити. Полізли в нову будівлю й сліпі, й криві, й безногі; полізли й почали клопотатися. Позабивали декілька вікон, велику світлицю перебили перегородками, наробили окремих захистів легеньких та: «На наш вік стане»,— втішали себе — та не втішилися.

Через півроку після тої бурі полупилася бумага: старого старшого, де служив Гриць, одставляють, замість нього назначено з столиці... Хто він? Що воно? Молодий? Старий?.. Всі зразу наче до землі приросли; нешвидко загомоніли: чи такий, чи не такий, а без перемін не обійдеться; чи старий, чи молодий, а переміни будуть. До старого тільки зручніше приспособитись: аби був слухняний та покірливий — та й живи, як у бога за дверима. Інший раз і полає дурно — змовчи: все гаразд буде. А молодий — навпаки: і не кричить, і не лає: все тихо та мирно, а дивись — уже й викинув на вулицю. Старі зітхали про себе, сходилися, шушукали, шкодували за старим старшим і, охаючи, дожидали, кого бог пошле. Зате Гриць підняв голову угору: він стороною чув, що старший назначається з молодих, і зажидав його, як бога.

Аж ось і старший появився. Молодий, тихий та обхідчастий; з кожним так любенько розмовляє, тихенько випитує і все, як отче-наш, знає... Старі зажурилися, та й було чого: незабаром їх почали половинити. Кого з столиці викликали, кого з тутешніх розшукали, і все то молоді, без заслуг. Пішли другі службові порядки, інше життя заснувалося.

Проценко дихнув всею своєю слабою грудниною. Йому легко й служиться, й живеться: є в кого не тільки про службу спитати, є з ким і об сторонньому побалакати. До того і старший не держав себе геть одсторонь, як старий: часто він присоглашав менших до себе погуторити. Зійдуться, погомонять,— дивись — або що на кон поставлять на користь бідоти, або музичний вечір утнуть на жіночу освіту... Пішло життя коромислом. Гриць шкодував, що занехаяв охоту на скрипці грати, а на кону стати боявся, та не мав і талану до того. Він напустив на себе сум; дивлячись на нього, подумаєш: гірке йому і те ваше святкування. Начальство раз довідалося: чого він сумує. Другі за нього повідали, що він мученик. Він, як справжній мученик, мовчав, не хотів ділитися ні з ким своїм лихом. То він мученик? — спитало начальство так, буцім сказало: то навіщо його й держати? Усі думали: кінець Проценкові! Він сам млів душею більше, ніж під ту лиху завірюху, що зачепила й його. Прокльони на необачних уже складалися на його устах, як тут його кликнуло начальство. Ні живий ні мертвий пішов він до нього,

— Вы хотите ехать на уезд?

Гриць одказав не словами, а зблідлим обличчям та стухлими очима, що — коли воля його превосходительства.

— Хорошо,— коротко і суворо одказало начальство.— В NN открывается место. Поезжайте!

На радощах облітав Гриць увесь город, усіх своїх знайомих. Одним він хвалився, як його прийняло начальство, яке місце давало, як він одказувався, а воно прохало; другим шептав на вухо: се за наші біди, за наші лиха великі. Недаром ми підставляли шиї під сокири. Не вмре наша мати, не пропала даремно праця.

На третій день Проценко виїхав з губернії з думкою ніколи не вертатися в се прокляте місто, що так йому далося взнаки, що опорочило його добре ймення, що замірялося на його життя молоде. Веселий він їхав на нове місце та балакучий. З возницями цілу дорогу невгавав, в и к а в і чимало дивував їх тим виканням. Вони не знали, що про нього думати. «Се не наше щось, з далекого, видно, краю». І мали думку прокотити заїжджого барина на славу та староста охолоджував: не дуже, лиш, гнатимеш коней: невелика цяця їде — знаємо ми сих безштаньків!

У городі NN появився Проценко зовсім іншим чоловіком. Веселий та говіркий, він сміло заводив розмову з кожним стрічним і поперічним, насміхувався над повітовим байдикуванням, над порядками городського життя, над громадянським безладдям. Він, здається, все знав, все пережив, передумав і став вище від того, що бачив, не гнушаючись, правда, і не гордуючи ним. Чи стрівався він з простим чоловіком на вулиці — замовляв до його його мовою, в и к а в, йшов рядом, не боячись огудки; чи з своїм братом службовим,— дивився тільки на те, чи то молодий хлопець ще, чи поживший батько,— заводив сміло підхожу річ: молодому розповідав брехеньки, точив ляси, старого — привертав до себе розсудливою мовою про життя і, мов ненавмисно, ввертав у розмову чужестороннє слівце, щоб того здивувати. І він, справді, дивував усіх. «От смілий, от талановитий»,— думали молоді паничі і завжди з великою охотою заводили з ним розмову. «Голова,— протягом хвалили старі батьки,— послухай його — не наслухаєшся. І все то не по верхах скаче, а розумним словом глибоко гвоздить. Далеко такий піде — не здоженеш, не випередиш». Поміж панянками не було нікого за його. Хороше обличчя, люб’язна розмова, перевита жартами, хист до танців — все се було за нього, все слугувало йому на користь. Правда, перед ними він тільки раз появився у своїй бойовій зброї, і кожна подумала: «Се той, що його жадала душа моя». Потім він звернув набік; не личить стояти прямо: сонце ніколи не спада на землю, а скільки до нього моляться людей на світі!.. Він не то, щоб їх обминав, а поміж ними напускав на себе сум, скаржився на нудне життя, гостро розбирав їх ігри та забавки, насміхався над їх замірами. Його боялися й жаліли; боялися його гострої мови, жаліли красної вроди, що так рано довідалася якогось лиха. Хто заклопотав його молоду голову? Хто уразив його гаряче серце?.. Нема кінця-краю таємним догадкам і ще таємнішим надіям! Кожній думалося: а що, як то я? І кожна навперейми перед подругою наряджалася якнайкраще, виступала якнайлегше; ведучи з ним розмову, замирала якнайдужче; а були й такі, що й бісики перед дзеркалом учились пускати... Та не туди стріляли його очі, не туди оберталось серце: не на непочатий моріжок польових квіток, а на підпушену грядочку огородних лілій. Молоді панійки розважали його сум — велику тугу, від їх погляду загорялися його похмурі очі, тіпалося і билося гаряче серце.

Як тільки приїхав він, то зразу оселився у Рубця. Антон Петрович радніший мати свого брата на квартирі: разом вони на службу йдуть, трохи не разом і з служби вертаються; хата зайва є — чому ж його не пустити доброго чоловіка, коли він дає ще до того й добрі гроші. Пистина Іванівна ще більше радніша була такому квартирантові. Антон Петрович і старий, і підтоптуваний, і все клопочеться, коли не по господарству, то про карти; а Григорій Петрович і чорнобривий на лихо удався, і веселий, балакучий; про що з ним не заведи розмову — так легко, так любо з ним говорити. І обхідчастий та принадливий: не пройшло й трьох днів, а мов він у них зріс і викохався; і слуги до його зразу привикли; і Івась, синок, так полюбив. Не раз Пистина Іванівна, дивлячись на нього, як він загравав з Івасем після обіду, глибоко зітхала. Вона гадала в той час про свої молоді літа, коли вона була ще баришнею, ждала своєї черги... «І от же не підвернувся тоді такий! А тепер — он яке опудало лежить і сопе! — думала вона, дивлячись на чоловіка, що спочивав після обіду.— Он який крикун вистрибує! — переводила очі на сина, та чує — й під серцем щось ворушиться.— Уже ж що там не буде, а кумом він буде!» — рішила вона.

Через півроку родилася Маринка. Як очуняла Пистина Іванівна, почалися клопоти про хрестини: коли, як, що й до чого?

— За кумом нічого бігати, коли кум у хаті,— жартівливо промовила Пистина Іванівна, указуючи на Григорія Петровича.

— Од хрестин гріх одказуватися,— одмовив той.

Кумою Антон Петрович давно вже намітив товсту купчиху, що так любила чайку попити, добре попоїсти, уволю поспати; незгірше вона любила і на зубок стороннього узяти; звісно, як у гостях та поміж своєю компанією — не сидіти ж зціпивши зуби!

— А хрестити візьмемо молодого попа,— знову рає Пистина Іванівна чоловікові.— Все ж перепаде що-небудь молодому, бо, кажуть, він так бідує. Та разом і матушку проси: побачимо, що воно за губернська цяця.

Хрестини, іменини, похорони ніколи не справляються без бенкету: зійдуться чужі люди, треба діло зробити, треба й побенкетувати. Колись ті бенкети цілими тижнями тяглися, широко та бучно справлялися; а тепер більше між прихильними знайомими.

На сей раз Антон Петрович запросив близьких собі: Книша з жінкою — високою та сухою, як тараня, молодицею; секретаря з суду — лисенького та низенького старичка з його бочкою, як шуткуючи звав він свою жінку — огрядну та товсту панію, велику товаришку головихи; прохав він і голову, й Селезньова, та голову якесь діло задержало, а Селезньов поїхав на села містки оглядати.

У призначену неділю звечора зібралися запрошені гості, посідали, ведуть звичайну розмову — хто що чув, хто що бачив; ждуть батюшки. Аж ось і він, та ще й не сам — з матушкою.

— І чого? — спитала секретариха з поліції, хитнувши головою.

— Скажіть же,— додала секретариха з суду.

— І їй сюди треба! Ішла б у машкарад скраю водити! — увернула головиха. Вона вже дещо чула про молоду попадю, що та виробляє.

Попадя увійшла в гостинну наряджена та надушена. Її гарне шовкове плаття злегка шамотіло по долівці, цвітний пояс, наче райдуга, перевив тонкий та стрункий стан. Її біла, наче виточена, шия ще здавалася білішою від чорної шовкової матерії, що так гладенько облягала її круглі плечі і високе лоно; золотий хрестик на золотому ретяжці блищав на шиї, як зоря; невеличкі сережки грали дорогими камінцями; на рожевих пальчиках і синіли, і червоніли перстеньки; личко молоде, рожеве; волос чорний, у кучерях; голубі оченята з-під чорних брів, наче квітки ті, горять-усміхаються.

— Нарядилась, а їсти, кажуть, нічого,— припавши до Рубчихи, промовила секретариха з суду.

— Підіть же! — одказала та.

Головиха тільки сплюнула і припала до блюдечка з чаєм.

Попадя, уступивши в гостинну, привітно поклонилася усім. Пистина Іванівна напрямилася стріти не знану ще гостю. Почалося знайомлення. Попадя, як ясочка, бігала від одного до другого, хапалася за руки, міцно здавлюючи їх, трусила; з жінками цілувалася. Личко її горіло, очі грали. Вона така рада новим знайомим. Так давно ждала сього часу. І защебетала, мов пташка ранком. Балакаючи з хазяйкою, увертала слово й до гостей; чула, що говорили чоловіки в другій хаті, і з ними вона перегукувалася своїм дзвінким голосом. Бажаючи побачити нарождену, кинулася в дитячу, обцілувала червоне личко Маринки, витерла губи білим пахучим платочком і метеликом ускочила знову у гостинну.

— А хто ж кумом? — спитала.

Пистина Іванівна підвела кума, познайомила.

— Я десь вас бачила,— сказала вона, стрільнувши на нього очима.

— На улиці, може,— відказав він, вклоняючись.

— Ні. Ви не з губернії?

— Доводилося й там бути.

— То-то.— І вона заторохтіла про губернію.— Там-то хороше, там-то весело! Садки, клуби, маскаради.

Григорій Петрович зрадів новій знайомій. З одного города — у них зразу знайшлося що пригадати, про що поговорити. Весела і тепла розмова зачалася між ними.

— Хльорка! — тихо промовила Книшева жінка.

— Та ще й губернська,— додала секретариха з суду.

Головиха зачмихала і вилила з блюдечка чай на себе.

— Плаття! плаття! — загукала секретариха з суду і кинулася за ганчіркою.

— Нічого,— заспокоювала головиха, струшуючи з свого дорогого шовкового плаття краплі чаю, а в душі лаяла і попадю, і секретариху.

— Бачите, що тут за люди — якась звірота,— прошептала, повертаючися до Григорія Петровича, попадя і, зітхнувши тихо, додала:— А ти живи між ними та ще й вибери подругу собі.

— То ви не подругу вибирайте, а друга,— одказав він їй.

— Друга? — скрикнула вона, і блакитні очі її аж посиніли.— О-о, я знаю вас, мужчин. Ви всі єхидні такі, коварні... У-у-у!..

І вона так утішно засовалася, посварилася рукою, так чарівниче заграла очима, що якби не було нікого, Григорій Петрович так би й припав до її ручки.

— Всі? Невже всі? Мало ж ви знаєте нас, коли так,— одказав він, буцім покійно.

Попадя глянула йому у вічі, пильно глянула... Ще хвилину — і він, певно, не видержав би її палючого погляду; та вона одскочила від нього, підійшла до Пистини Іванівни й заторохтіла про щось із нею... Його серце зразу так нестямно забилося.

«Ану, потягаємося, чия-то візьме»,— подумав він, скребучи бороду.

Тут почалися хрестини. Усі осталися в гостинній, тільки хазяйка з попадею вийшли в дитячу.

— Не по кумі куму вибрали,— промовила вона, зазираючи у вічі Пистині Іванівні.

— То, бачте, головиха. Обійти якось було ніяково. Знаєте наші звичаї,— виправлялася Пистина Іванівна.— А кум — наш квартирант.

Попадя мала щось сказати, та тільки очима заграла.

— Ваше ймення? — червоніючи, спитала Пистина Іванівна.

— Наталя Миколаївна,— одмовила попадя.— Тільки ви мене так не зовіть, зовіть прямо Наташа.— І вона кинулась обнімати та цілувати Пистину Іванівну.

«Дівчинка!.. Їй би ще тільки гуляти та в кукли грати, а не попадювати»,— подумала Пистина Іванівна.

Після хрестин чоловіки одрізнилися у другу хату, засіли за карти. Жінки зосталися з одним кумом у гостинній. Пистина Іванівна часто вибігала то по хазяйству, то до дитини. Секретариха з головихою більше мовчали, слухали, як торохтіла попадя з Григорієм Петровичем; а вона ні на хвилину невгавала: то гудила порядки тутешні, то згадувала губернію і зітхала. Григорій Петрович ішов їй навпаки — дратував, перечив; а вона, коли не мала що одказати, то сварилася на нього своїм кулачком. Яка вона хороша була в тому гніву! Припухлі устоньки, мов рожева квітонька, розкриваються, блищать білі та рівні зубенята, щоки криються краскою, а очі горять-палають.

— Циндря то вона циндря, а дивіться, яка вродлива дуже,— промовила головиха на ухо секретарші з суду.

— Що та врода? — одкопиливши губу, одказала та.— Хіба на те, щоб другим на шию вішатися? Чи бачите, як заграє!

— І сраму їй немає,— увернула Книшева жінка.— Рада, що до панича допалася: торохтить, як та порожня бочка. А до нас, небійсь, то й заціпило їй.

Тут саме Пистина Іванівна кликнула нащось Григорія Петровича. Попадя, зоставшися сама, повернулася до жінок.

— Ви не скучаєте? Ми тільки з Григорієм Петровичем і говоримо.

Головиха ззирнулася з своїми товаришками.

— Та тільки ж вас і чутно,— прошептала Книшева жінка.

— Ми на вас, серденько, дивлячися, радіємо,— уїдливо промовила секретариха з суду.

— Давайте у хванта грати,— крутнулася попадя.

— Ні за що нам хвататися,— з усмішкою одказала головиха, а її товаришки зареготали.

— Не хочете? — спитала попадя.

— Не хванталися ми змалку, а на старість пізно учитися,— знову промовила головиха.

Попадя закопилила губу і, пройшовшися по гостинній, повернула в хату, де чоловіки у карти грали.

— Бачили, як носом закрутила,— штовхнула секретариха головиху.

— З’їла облизня! — промовила Книшева жінка.

— Мені у хванта грати...— обізвалася головиха і, схилившись набік до секретарихи, закихкала; та, дивлячись на головиху, собі зареготалася. Товсті та круглі, вони, наче кавуни ті, хиталися то на той, то на другий бік, одна одну штовхаючи: широкі їх обличчя від реготу ще більше ширшали, займалися краскою, поливалися слізьми; збоку суха й довгобраза Книшиха, наче довгоноса ворона, дивилася на них і собі якось кисло усміхалася.

Тим часом попадя підійшла до чоловіка.

— Що, везе тобі? — спитала вона, припавши на його плече.

— Ве-е-зе-е! — розтяг той.— Он шлема з’їв.— І зареготався.

— Біда з батюшкою,— обізвався секретар суду,— усіх обіграє.

— Присядьте, лишень, до мене, чи не принесете щастя,— защебетав Книш, пориваючись подати їй стула.

Попадя, подякувавши, сіла.

— Свате, свате,— посварився на Книша секретар з суду,— он сваха дивиться.

— Завидно стало? — одказав Книш, здаючи карти і схиляючись до попаді.

— Жінко! Се ти проти мене? — увернув і піп.

— Я всім щастя принесу, усім,— усміхаючись, торохтіла попадя.

Поки карти здавали, пройшло кілька хвилин мовчання. З гостинної тільки доносилося глухе кахикання.

— Бач, наші собі там не дрімають,— обізвався секретар з суду.

Попадя повернулась подивитися, хто регоче. В гостинній хихикання стихло, а на порозі вона вздріла Григорія Петровича.

— Будемо й ми в карти грати,— защебетала до нього.

— Хто ж буде?

— Ви, я.

← Назад | На початок | Вперед →
Рейтинг: 0.0 з 5 (0 голос.)
Оцінити:   
up