Повія (сторінка 16)

— Коли тобі не хочеться, то йди. А ми хоч раз на віку побачимо на панський бенкет.

— Побачите, поти очі заплюють.

— Та вже ж.

Декілька пішло, а на їх місце присунуло ще більше. Народ запрудив усю вулицю — проїхати з трудом можна.

— Розходьтеся! Розходьтеся! — десь не взялися поліцейські і почали розпихати людей.

— Чого розходьтеся? — деякі з пообідавших і хильнувших почали одмагаться.— Іди собі, коли тобі треба.

Поліцейські начали силувати — народ не слухавсь. Почалося змагання. Коли не де не взялася пожарна з того і з другого боку улиці і ну з двох труб кропити людей. Усі так і кинулись врозтіч. Через півгодини хоч би тобі жива людина показалася на вулиці. Ніхто тепер не заглядав у вікна, ніхто не перечив бенкетові ні лихим, ні добрим поглядом.

А бенкет розвернувся на всі боки. На здоровенних столах — напитків та наїдків. Перші стояли у затійливих пляшках, кухлях, графинах, і сонячне проміння переливалось різними цвітами у їх чистих трунках, другі на срібних тарілках; з-під скляних покришок так привітно усміхалися до кожного. Пани снували від одного столу до другого, цокались чарками, дзенькали тарілками, стукали ножами, виделками; настала ротам та зубам робота; хто аж давився та запихався пирогами, хто, мов на жорнах, молов на зубах смачні хрящі смаженої риби, там базікали, все вище та вище піднімаючи голос, там реготалися. Панства було повні хати; усі предводителі з Лошаковим в голові, всі члени земства, чимало губернських гласних і Рубець між ними. Пропенка Колісник, уздрівши, теж запросив, і Проценко прийшов. Бенкет вийшов на славу: земські стовпи зійшлися з дворянськими стовпами празникувати свято єднання, згоди. Про це в широких красномовних речах говорили то одні, то другі. Лошаков перший підняв чарку за земство, за земських робітників, предсідатель другою чаркою випив за здоров’я дорогих гостей дворян, найщиріших земських робітників. Колісник випив за згоду, за поєднання земства з дворянством. Його проста невеличка річ подобалася усім найбільше, всі закричали: «Ура-ура! за згоду, за згоду!» Пішли пожадання успіху тим і другим, цокання, цмокання, братання. Полилися трунки рікою.

То було перед обідом, за закускою. А що то було за обідом? Кругом довгого столу усілися усі, на почотному місці — Лошаков, по праву руч його усі предводителі, по ліву — земці. Колісник примостився якраз на кінці проти Лошакова. Як хазяїнові і порядникові, йому часом приходилося схоплюватися, вибігати, через це він і зайняв те місце. Лакеї у білих пооучниках цілою ордою розносили пахучу смачну страву. Перед кожним по дві пляшки старого дорогого вина, їжі — хоч розпережися, пий — скільки схочеш. Уже ж і пили усі, і їли! Гомін невгавав ні на хвилину, пожадання сипались снопами. Нащо Рубець несмілий, тихий, і той за обідом, цокнувшись з Колісником, випив за здоров’я земляка-упорядчика. Усі підхопили. Колісник, радий, почервонівши, мов несміла засватана дівка, цокався з кожним, дякував, низько кланяючись, та прохав його вибачити.

— Перше ж зроду довелося мені вітати таких дорогих гостей. Перше зроду,— і аж сльозу зронив від радості.

— По обіді на ура Колісника! — шепталися за столом, як він вибіг у другу хату за чимсь.

— Іде. Іде. На ура!

Ось він знову появився. За ним на страшенному срібному блюді несли, наче гору височенну, виробку з мороженого. Вилиті з паленого сахару два герби, дворянський і земський, красувалися зверху, сповиті докупи цілим оберемком квіток, у ногах тих гербів розкидані снопи жита, пшениці, горами лежать яблука, груші, цвіти польові, огородня і садова овощ. Під ними золотий напис: «Не зменшай, боже!» Угорі царський вінець блистить, як сонце, з-під його випливала стьожка з написом: «Боже, царя храни!» Зверху вінця сіяніє, на гострих шпилечках котрого золота наковка: «Земство — дворянству!» То було диво з чуд кухарського майстерства. Уся губернська земська управа видумувала його, яку б найкращу і найвиразнішу ознаку дати тому обідові. І рішили закінчити його тією горою з мороженого. Найкращий городський повар мусувався два дні, поти виліпив те диво. Та й учистив же на славу! Тепер на те диво усі аж витріщились, дивились. Коли поставили його на столі і піднесли шампанське, Лошаков перший устав і почав річ. Квітчастою мовою він від усього дворянства дякував земців за ту честь, якою вітали їх. «Дай, боже, щоб жадання з’єднати земство з дворянством на славу свого краю, на дивовижу руської землі не зосталося одним жаданням, а щоб воно справдилось в найскоріший час, повідало мирові мудрі діла мудрих мужей. Ура-а!»

— Урра-а-а-а! — загуло кругом, мов хто випалив з пушки.

Лошаков хлиснув з чарки і ждав, поти кругом утихне. Діждавшись, він знову почав.

— Ваше превосходительство! — гукнув з другого краю Колісник.— Хіба в нас шампанського не стане? Хіба ваша заздравиця не варт того, щоб її смачніш примочити? Великі слова — святі слова, а ви тільки хлиснули за їх. За такі речі по відрові, а не по чарці. Ура!

— Правда! правда! — загукали кругом.— Ура-а-а!

Чарки несамовито перекинулись у роти. Усі випили.

Випив і Лошаков. Піднесли другі чарки. На сей раз підвівся предсідатель управи і, дякуючи дорогих гостей, випив за здоров’я Лошакова. А там ще хтось піднявся. Знову випили. Ще і ще. Заграло шампанське у головах, як грало воно і в горлах. Полилися вітання одно перед другим. Спершу держалися черги, а далі і чергу погубили. В  однім кінці пили за одно, а в другім кричали пити за друге. Хтось чарку впустив і розбив, там тарілку звалили з столу, і вона з грюком полетіла додолу. Гомін, регіт стоїть у хаті, наче у жидівській школі.

— Вибачайте, панове! — гукнув Колісник, низько вклоняючись і даючи ознаку, що обід скінчився.— Може, що не так було, як слід. Може, кому не вгодив чим. Вибачте, спасибі вам!

Стульці загурчали. Всі піднялися і кинулися дякувати Колісника. Хто таки вимовляв виразно дяку, у других язик не повертався, і вони дякували поцілунками, треті тільки хиталися, тріпаючи за руку.

— Попрошу вас, панове, поти приберуть тут, у другу хату покурити.

Друга хата, простора, як і столова, з м’якою мебеллю, привітно усміхнулася до гостей, коли туди розчинили двері. Туди перейшли усі і кинулись на папіроси, цигарки, що у штучних ящиках стояли на столі. Усі усілися і задиміли. Через хвилину від диму вікон не стало видно, серед тих хмар чувся прихильний гомін, регіт, а з столової доносилося гарчання столів, брязкіт посуди, що убирали лакеї.

— Може, хто пулечку зіб’є або на потуху стаканчик-другий пуншу вип’є? — спитався Колісник.

Багато зразу схопилося і закричали:

— У єралаш! преферанс! вінт! бакара! — Столи знову загули, і гості, розбившись на невеличкі купки, розсілися різатись у карти.

Лошаков зібрався додому.

— Ваше превосходительство! А може б, і ви у карточки? — спитав Колісник.

— Вы же знаєте, что я враг картам. Я чувствую усталость,— сказав Лошаков, прощаючись, і пішов.

Колісник потягся за ним, щось на ходу говорячи. У коридорі він зостановив Лошакова.

— Ваше превосходительство! — обізвав він знову його.— А може б, ви трохи спочили? Та тоді вже і вечорок з нами провели. Я вам хатку таку прибрав — і муха там не замутить спокою.

Лошаков постояв, подумав.

— Нет,— одказав він.

— Ну, хоч подивіться. Ваше превосходительство! На одну хвилину. Подивиться ж можна, у гріх не впадете. Тільки подивиться.

І трохи підпившого Лошакова він узяв під руку і повів коридором. Аж на самому кінці, геть у глухому кутку він ткнув ногою у двері й увів Лошакова у невеличку пишно нарядну хату. Вікна її виходили якраз у садок, і широколисті кленки та пишні липи заглядали трохи не в розчинені шибки. Тихий вітерок ходив по хаті, прохолода зеленою тінню окривала її. Невеличка хаточка розбита була надвоє зеленим пологом. Колісник підвів Лошакова і зразу одкрив полог. Звідти, неначе ласочка, випурхнула пишно розряджена Христя і мала була проскочити.

— Стой! — гукнув Лошаков, запопавши її у свої обійми.

Колісник закрив полог і на пальчиках вийшов з хати, зачинивши за собою двері.

Сонце було на взаході. Його ясні стяги, розіславшись по землі, обливали її рожевим сяйвом. У хаті не сиділося. Тягло у садок, на свіжу прохолоду. Колісникові гості все один по одному розходилися. Хто додому спочити, хто прогулятися. Зостався тільки Проценко та Рубець. З ними, як з давніми своїми знайомими, сидів Колісник і кружав. Проценко потягував старе смаковите винце, Рубець смакував крутий та солодкий чай, як звав Колісник пунш, а сам хазяїн тяг сірка за хвіст. Проценко бvв, як стіна, білий і божевільно розводив по боках очима. Він то починав звисока розмову, то, зразу рвучи її, переводив на жарти. Рубець увесь у плямах, червоних з білими, махав рукою та хитав головою. Колісник, червоний, як стиглий кавун або печений рак, знай, пришивав квітки то тому, то другому, перекидаючи чарку за чаркою. Він пив і за здоров’я гостей, і за здоров’я жінок їх і малої дітвори. Здається, не було кінця-краю тим здравицям, не було кінця-краю випиванню.

— Ох-хо-хо,— якось натрапивши хвилину, коли умовк Колісник, зітхнув Проценко.— Ось незабаром і собраніє.

— Начхати на його! — крикнув Колісник.— Хочете, я вам звірка покажу?

— Якого звірка?

— Самого як є заморського. Ходімо.

І він, забравши під руки Проценка і Рубця, потяг їх за собою.

Не сама ж я йду,
А ведуть мене...

Приспівуючи, ішов Колісник коридором. Ось він пхнув одні двері, котрі в грюком розчинилися до п’ятки, далі другі і одним махом упхнув Проценка і Рубця у невеличку хатину. Сонце, прокравшись крізь густу листву золотими віхтями, розстелилося на стінах, по долівці. Ясна довга стяга тріпалася над пом’ятою кроваттю, полог над котрою був відкинутий. Постіль зім’ята, а на постелі в одних сорочках лежали Лошаков і Христя. Він гостро дивився на незнайомих, а вона, пригорнувшись до Лошакова, лукаво зорила своїми ясними очима.

— Что вам? Чего вы? — гукнув Лошаков, дивлячись, що увійшовші, мов укопані, стояли у порога.

Від Лошакового крику вони були подалися назад до дверей. Двері зачинені і хтось їх придержував. Проценко постукав.

— А що, бачили? Відчиняти двері? — сказав Колісник. Очі його стрілися з гострим поглядом Лошакова.

— Ох, вибачте, ваше превосходительство! Це ми прийшли подивитися, чи вам добре спати. Це мої хороші знайомі, земляки, не бійтеся нічого,— додавав він, указуючи на Проценка і Рубця, котрі, мов зайці, метнулися чимдуж у розчинені двері.— Вибачте, бога ради! — уклонившись, сказав він, виходячи і зачиняючи за собою двері.

— А що, бачили звіра? — спитав Колісник.

— Ох! Костянтин Петрович, Костянтин Петрович! Гріха ти не боїшся,— казав, хитаючи головою, Рубець.

— Який там гріх, Антон Петрович. А ще і в вісімдесят...

— А то що за звірок з ясними очима? — перебив його Проценко.

— Не пізнали? Лисиця! настояща лисиця! Ось постійте, вирядить вона вовчика-братика, сама прийде сюда.

— А Лошаков сей бідовий! — одно дивується Рубець.— Який замолоду був і на старості літ не покаявся. Жінка... діти... От і хоти ти добра.

— А ти, земляче, не каркай, як та ворона. Наша хата скраю: чув — не чув, бачив — не бачив,— остерігав його Колісник.

— Та я не те. Я не того,— правувався Рубець.— А те, що тобі, Косте, не минути пекла: на все ти підоб’єш, до всього призведеш.

— Треба ж чимсь горлатому панові пельку заткнути.

— Ой, і голова ж твоя лиха! Не минути їй Сибіру.

— І там люди! — одказав Колісник і, махнувши рукою, додав:— Давай краще вип’ємо! Вип’ємо за здоров’я наших молодих! Ура! — і, випиваючи, він гуконув на всі хати.

— Та хто то така? — допитувався Проценко.

— Ат, нетерплячий! Підожди — сам побачиш. Своїми очима уздриш. О! Уже пан і поїхав! — скрикнув він, дивлячись у вікно, проз котре промчався на звощикові Лошаков.

— Ага, знає кішка, чиє сало з’їла. Удираєш? Не втечеш моїх рук! — посварився він йому услід кулаком. Потім повернувся, постояв, хитаючись, і гукнув на усі хати: «Доню-ю! донечко!»

— Чого, папаша? — одгукнувся чийсь здалека тонкий жіночий голосок.

— Ходи до мене! Ходи, моя дитино! — знову гукнув на всю хату Колісник.

— Чого, папаша? — обізвалась на порозі у пишному народному уборі молода і хороша дівчина і, забачивши чужих, потупилась, почервоніла.

— Бачив, Антоне, Христю, що в тебе колись служила? Бачили її? — повернувшись до Проценка, спитав Колісник.

І той, і другий, вилупивши баньки, дивились на вродливу дівчину. А вона тільки кинула на їх лукавий палючий погляд, сплеснула у долошки, скрикнула: «О, моя матінко!» — і чимдуж вискочила з хати.

 

На третій день по городу ходила чутка про обід Лошакову. Перешіптувались люди, хто що їв, скільки хто випив. Кого з панів п’яного додому одвезли, хто сам рачки плазував, а, згадуючи про Лошакова, тільки похитували головами. Не бісовий Колісник — і такого пана осідлав! От ти й знай!

— Та то брехня! — не вірили другі.— Лошаков давно на його зуби гострить. Постойте! Одкриється собраніє, він його з кістками глитоне.

Одкрилося і собраніє, і недовірки своїми очима побачили, як Лошаков падав коло Колісника, руку йому подавав не згорда, як пан, а по-приятельській заговорював з ним, шуткував, хоч Колісник по-давньому був низькопоклонний і ввічливий.

Коли прийшлося судити про справу управи і коли другі почали були потріпувати потроху членів, Лошаков мовчав. Коли ж пристали до його, він нехотя якось одказав: «Ми хоч і не бачили досі ніякого великого діла від їх, оже не вірити своїм виборцям теж не варт». І цим словом закував усім роти.

— А що, покурили? — спитався над ухо Колісник Рубця, ударивши його по плечі.

Той, дивуючись, подивився на Колісника і, жахаючись, геть одсунувся, наче од сатани.

IV

Всього в семи верстах від Мар’янівки примостився Веселий Кут, невеличка слобода з великим панським двором на горі, низкою людських хаток, котрі, мов сторожі, оповили його з одного боку, заглядаючи в темні води чималого ставка. На другий бік з гори збігав густий садок і слався всюди по долині ген аж до буйного лісу. Столітні дуб’я, височенні осокори, широколисті кленки та темно-зелені пахучі липи, мов зачаровані лицарі, стояли в тім лісі, розпускаючи кругом себе широченне гілля, покрите густою непроглядною листвою. Поміж ними то там, то там тяглися з землі молоді парості, тонкі та гнучкі, чекаючи простору та сонячного світу, щоб і собі убратися у силу і буйнути навперейми з своїми дідами. По широких полянах кущі калини та орішнику порозпускали тонкі гілки аж додолу. Березка, хміль укривали їх своїми довгими батогами, прикро позираючи угору на столітніх лицарів і шукаючи поблизу гілки, щоб, стрибнувши, подратися по стовбуру ген-ген до тії кучерявої шапки, на котрій звели гніздо орли-клекоти.

Буйний та чудовний ліс! Кругом його і поверх його ходить-віється вітер поволі, сонце пригріває зверху, а всередині — завжди тихо, завжди тінь зелена та прохолода темна. Там, у гущавині молодого гілля, ціла орда усякої пташні завелася: чижі, кропив’янки розсипають своє цьомкання, горлиці туркочуть журливу пісню, лісові кішки перегукуються, зозуля кує літа, горобці несамовито жирують, а солов’ї розлягаються на увесь ліс заливним щебетанням. Здалека чується — клекоче орел, лопотить своїм носом бушель, сова стогне божевільним реготом, кряче ворон, а кібці, мов метелики, в’ються понад гіллям, випискуючи жалібно-голодну пісню... Ліс гомонить, мов живий, на тисячу ладів, на тисячу голосів.

Весела, чудова місцина! Кращої і прикладнішої назви, як Веселий Кут, не можна було пригадати їй. Колись княжеське гніздо, в котрому вигодувалось і вилетіло в світ чимало нових князів, з кріпацькою волею почало осуватися — пустіти. Старий Баратов, склепивши свої уста і очі, кинув його на утіху молодих синів, котрі і сіли і пали у столицях. Тихий простір і незамутна тиша, видно, не дуже-то тягли до себе молодих баратинят, і вони, поховавши батька, розлетілися швидко туди, звідки знову прилинули. Веселий Кут осиротів. Без догляду, без призору почав пустіти та осуватися. Колись биті каменем та устелені пісочком стежечки позаростали споришем; перед палацом, де штучними кружками розстилалися ще штучніші квітки, поріс бур’ян та чорнобиль, заглядаючи у дзеркалеві вікна палацу, з половини перебиті. Непогода, дощі та вітри буйні пошпучували самий палац; ознака давньої розкоші та кріпацького лиха, стояв він на горі та лякав дітей з слободи своїм страшенним видом. Уночі сови та сичі покрикували у йому на всю околицю, а люди казали — то куці, між ними заходили страшенні перекази про чортовину, відьом, вовкулаків та другу нечисть.

Не злякався всього того Колісник, купуючи Веселий Кут у Баратових. Правду кажучи, його вабив не розкішний палац, а столітні дуби в лісі, котрі він мав повернути на земську потребу і тим окупити ті п’ятсот десятин поля, котрі навкруги облягали дворище. «Маєток стоє тридцять тисяч,— думав він.— Земля там добра, родюча. Земля тепер в ціні — по п’ятдесят карбованців десятину не купиш, а коли й по п’ятдесят, то сама земля двадцять п’ять тисяч. На ліс та дворище п’ять тисяч зостається. З одного палацу, коли його розібрати, цегли тисяч на три дістанеш, а крім же його хата для управителя зовсім ще нова, кухні, конюшні, теплиці, комори, і все те камінне... Ліс іде за дурницю. А за його, коли тільки з розумом продавати, не двадцять вибереш. Дістається маєток в десять. Це по двадцять рублів десятина. Дій його честі!» — крикнув з радощів Колісник і не побоявся заплатити Баратову за Веселий Кут земські гроші. Він боявся тільки одного, щоб не обплутали, бува, вороги його на земському з’їзді. Поговір про ту куплю все ріс та ширився. Всі кричали: он як з земськими грошима шикують. Колісник не раз тяжко та важко задумувався. Тепер, коли з’їзд минув благополучно, коли, дякуючи обідові та Христі, Лошаков не замовив слова про ту куплю, Колісник знову ожив, наче на білий світ народився.

— Моя пташечко-канарочко,— лащився він до Христі.— Діждемо літа, я тебе у таку сторону завезу, у яку тобі і не снилося. Пригадай тільки: оце тобі гора, на горі у гущавині садка хата, по один бік під горою став, по другий — ліс. Ліс — як бір, просторий та буйний. У в одній льолі, а то і голісінька бігай по йому — ніхто тебе не побаче, хіба співучі пташки привітають тебе.

— А соловейки там є? — спиталася пестливо Христя.

— І соловейки, й зозулі, й чижі. Якої-то пташні немає?

Христя, як навісна, схопилася з місця і, плещучи в долошки, забігала по всіх хатах.

— Боже, боже! — гукала вона.— Приспи мене на всю осінь і зиму, щоб я і незчулася, коли весна настане. Щоб прокинулася я — а надворі весна. Або поверни осінь у весну. А то ще довго так дожидати. Господи, як довго. Підуть дощі осінні, розквасять усю землю. Туман оповиє увесь світ — дихати нічим. Сиди в хаті та скній. А там ще зима: сніг, морози. І знову сиди в хаті, не потикай носа надвір, бо відморозиш. І тоді тільки весна. О, господи, як довгої

— Дурочко моя! Більше ждали — менше зосталося.

— Де ж той рай? Як він зветься? — попитала, заспокоюючись, Христя.

— Веселий Кут зоветься.

— Веселий Кут? Веселий Кут. Це біля Мар’янівки?

— Він самий. Знаєш?

— Чула про його. Там палац є. У Мар’янівці такого страховища наговорили про той палац.

— Чого не набрешуть. Звісно, пустує дворище. Без призору валиться.

— Ти мене і в Мар’янівку повезеш?

— Повезу, доню.

— Я в церкву туди поїду. У церкві застану усіх своїх знайомих. Вони не пізнають мене. А я кожного пізнаю. Ото буде радість! А що, як твоя жінка та приїде туди і накриє мене з тобою? Чого ти, скаже, сяка-така? Та й остриже мою голову, оці кучері шовкові?

— І пригадуєш ти все таке нелюдське. Не приїде вона без мого дозволу. Не посміє. Заживемо ми з тобою там, як перші люди жили. Знаєш, як Адам з Євою? Голісінькі...— І в Колісника, як угіль, загорілися очі.

— О-о, старі, старі, з вас усе лихо встає! — лукаво посварилася Христя.

Колісник притис її до себе і своїми товстими губами смачно цмокнув в почервонілу щічку...

Настала осінь: дощі, тумани, калюка невилазна. Христя за всю осінь з хати не виходила: сиділа та від нудьги вишивала сорочки. Намережала та нацяцькувала і собі, і Колісникові. Та хоч би тобі прийшов хто, обізвався живим словом. Якось раз забіг Проценко до Колісника по ділу. Христя сховалася. Вони довго об чомусь балакали. Проценко навіть аж гарячився.

«Він, здається, ще більше покращав»,— думала Христя, дивлячись крізь двері у щілинку.

Увечері до чаю вийшла і Христя, сам Колісник покликав. Чай пили купно. За чаєм Проценко розбрехався — все такі смішні побрехеньки вигадував: Христя так реготалася, а Колісник тільки понуро поглядав на неї.

— Ти щось дуже сьогодні реготалася,— сказав він їй, коли пішов Проценко.

— А що?

— Нічого. Чи не захотілося старого замінити молодим? То гляди!

Христя нічого на те не одказала, тільки дала собі слово більше не виходити ніколи, коли Проценко буде. Так вона і робила.

Раз Колісник сам кликав, та вона не вийшла, сказала — недужа. Колісник радів. «Видно, молодчики далися узнаки»,— думав він.

Христя діждала неділі, убралася якнайкраще і пішла. Там на улицях люду-народу, як черва, та так і в’ється, так і снує.

Христя наділа чорну сукню, оторочену сивим смушком, сиву смушеву шапочку. Мороз зарум’янив і без того свіже її лице, видавив, наче маляр вивів, круглі викраски на пухких щоках. Така Христя хороша, пишна та свіжа, наче червона ягідка серед білого квіту. Хто не йде — задивиться на неї.

— А це хто така? Хто ця невідома? — щораз почувала вона, коли переходила повз купу людей.

— Та це ж содержанка Колісникова.

— Оце вона? О-вва-а! Та й важна, враг його матері!

Між чималою купою панянок та молоденьких панійок вона запримітила Проценка. «Ану, признає?» — подумала і напрямилася прямо на його. Проценко ішов посередині і щось щебетав, і регіт молодих панянок весело роздавався навкруги і підохочував його до нових переказів. Христя наближалася все ближче та ближче, уже скільки цікавих очей з-під чорних брів уставилися у неї. «Хто се?» — донеслося до неї таємне шептання. У ту хвилину Проценко глянув на неї. Здається, грім би так не злякав його бистрого погляду і не обірвав веселої розмови, як та несподівана стріча. Погляд його, як стріла, пробіг і зникнув.

— Ти змерзла? — обернувся він до білявої панійки, що йшла з ним під руку.

Пані та щось пропищала, вони розминулися. Христя пройшлася ген вподовж улиці і, повернувши на другу, поплила тихо додому. Надворі смеркалося, мороз дужчав, загорялися ясні зорі у темно-зеленому небі, світилися ліхтарні по улицях. Гомін потроху стихав, по улицях носилися швидкі скрики поспішаючих додому. Христя ішла тихо, повагом. Їй було досадно. Бач, дома готовий руки лизати, а на вулиці стріне — одвертається. Де ж пак: він з панянками гуляє, а я що?.. Содержанка Колісникова та й годі... Від туги у неї аж серце стиснуло. Похнюпивши голову, вона, наче що загубила, сумно плелася додому. Коли се:

— Здрастуйте! Гуляєте? — і перед нею, наче з-під землі, виріс Проценко. Вона мовчала.

— А Костянтин Петрович дома? — попитався знову Проценко.

Христя гнівно глянула на його.

— Чого ви лізете до мене на самоті? Чого вам від мене треба? — неласкаво обернулася вона до його.— Хіба вам мало було мого дівоцького віку?

— Ви сердитесь, що я не поздоровкався з вами на вулиці? Там жінка моя була. А з вами я стрівся так невзначай, що поки надумався поздоровкатись — ми вже розійшлися.

— Та я одного тільки хочу знати: навіщо я вам нужна?

Проценко щось замолов про давнє, таке хороше та так швидко минуле.

Христя рада була, що недалеко се було квартири. Вона мерщій скочила на рундук і з усієї сили дьорнула за дзвоник. Їй відчиняти вибіг сам Колісник.

— Костянтину Петровичу моє шанування! — любенько замовив Проценко.

— А, це ви?

— Проводив ось їх,— сказав Проценко, указуючи рукою на Христю, що не пішла, а побігла по східцях нагору.— А тепер іду додому. До зобачення.

— К бісу! — тихо прогув Колісник, замикаючи перед ним двері.

— Де се ти підхопила сього жевжика? — суворо поспитався він у Христі, увійшовши в хату.

— А я знаю, чого він ув’яз? — не менше гнівно одказала та.

Колісник, стиснувши брови, подивився у вид їй і прогув:

— Гляди лиш! не дуже з жевжиками водися, бо як раз та два — загурчиш з хати!

Увесь вечір Колісник був такий неласкавий та неговіркий. Христя теж мовчала. Чорна кішка пробігла поміж ними і сполохнула той лад, який досі був до її, той щасний покій, якого вже давно не мала Христя. А їй найбільше усього бажалося і ладу, і покою в житті. Коли вона здумала про своє прошле, що ганяло її по всьому світі, як той одірваний листок од гілки, у неї на серці похолонуло від тії сварки Колісникової.

— Татусю! Ти сердишся на мене? Який ти сердитий! — пестливо заговорила вона до його, коли потушили світло.

І вона розказала йому все, що їй случилося того дня. Як стрілася з Проценком, як той не поклонився їй і як знову стрів її біля квартири.

— Гляди, не бреши! — ласкаво одказав Колісник, горнучи її до свого товстого тіла.

Після того Христя дала собі зарік більше не йти на гулянки. Вона сиділа у хаті і дожидала весни, коли земля уквітчається квітом, а дерева — листом.

Того року весна, як на те, забарилася. Уже й паска не за горами, а сніг і не позначається, і дні такі ясні та сонячні, а морози беруть своє. Аж після паски пішли дощі та настало тепло. Неначе помелом, за три дні змело сніг, з землі показалася перша зелень — проліски, фіалочки. Ті перші квіти ранньої весни так радують серце, наче п’яним трунком сповнюють душу. Перевиті журбою думки облягають голову, заносять кудись далеко, у ті радісні світа, у ті жадані сторони, які малює тільки одна думка і яких чоловікові довіку не доведеться бачити.

Задумувалася і Христя про свою поїздку в Веселий Кут. Хата їй здавалась такою тісною та душною, город — курним та непривітним. Їй хотілося на простір, на безкрає поле, над яким тільки вітер грає та сонце пересипа золотим промінням, на широкі луки, що вкрила трава їх, наче шовковим килимом, у темні кучеряві гаї, у непрохідні ще темніші ліси, що здалека здаються такими синіми. Там на тім просторі, серед польового чистого повітря, вона погуляла б, як пташка вільна, під привітною тінню зеленого гаю спочила, набираючи сил на нову гулянку. А Мар’янівка? Рідна хатина, де вона виростала... що з нею сталося? А подруги, з якими вона ділила і радість і горе, де ділися?.. У Христі дух захоплювало у грудях, коли вона про те згадувала... «Все. боже, перенесу, перетерплю, тільки перенеси мене у той рай щонайскоріше!» — молилася Христя і встаючи і лягаючи.

Дні минали за днями, спершу теплі та привітні, а далі жаркі та душні.

— Татусю! та коли ж ми поїдемо?

— Скоро, скоро,— казав той. З весною V його почалася біганина по службі, коли не в канцелярії сидить, то по повітах ганяє. Було так, що Христя сама, як навісна, по тижню просиджувала у хаті.

Прийшлося виїхати аж у маї. Колісникові треба було їхати у N повіт містки лагодити та греблі гатити. Стояла дощова година.

— Хочеш, поїдемо?

— Хочу, хочу! — кричала рада Христя. І на другий день ранком вони зібралися. Яка була щаслива Христя. уздрівши після скількох літ безкраї поля, переписані і вподовж, і вшир довгими ланами, невеличкі кучеряві гаї, села, все одинакові села, такі схожі з її Мар’янівкою, що вона за кожним разом все допитувалася: чи се не вона?

— Ще довго до неї! Надолуже трястися, поки доберемося,— одказував Колісник.

Тільки другого дня під вечір добралися вони до Мар’янівки, та й то Христі не довелося її побачити. Поки проїжджали село, Христя, знемігши, спала. Ген уже недалеко від Кута вона прокинулась.

— Ось тобі і Кут зараз,— сказав Колісник, указуючи на ряд хаток, що, наче поясом, оповив круту гору.

— А Мар’янівка?

— Чого ж ти спала? Проспала, галочко.

— І не збудить мене? Господи! — з жалем вимовила Христя.

— Побачиш ще. Не за горами. Краще полюбуйся Кутом.— І він вказав рукою на гору.

Сонце сідало і з-за гори червоним світом обливало колись панське дворище. Червонів посеред гори палац, палаючи рожевим огнем, біліли хатки унизу під горою, купою огнища відбивав ставок нижче їх. Від палацу по другий бік гори хвостом униз збігав садок, за садком по долині послався темний, аж чорний ліс ген далеко-далеко, що й оком не скинеш, тільки його столітнє дерево обпирається у край темно-синього неба. Шлях, наче гадюка, повився на гору. Потомлені коні і без того не бігли, а на гору ледве тягли віз помалу. І чим вище вони піднімалися, тим все краща та краща картина вистилалася перед Христиними очима. Сонце, наче діжа, котилося аж по землі, розстилаючи навкруги пучки щирозлотого проміння, здавалося — земля горіла і ясні язики ті! пожежі віялися понад нею, сягаючи аж до неба. Яри та долини чорними купинами островів здіймалися серед того огнистого озера, ставок, наче дзеркало, відбивав у своїх тихих водах усю гору з слободою, а на праву руч темний ліс, мов велетень, мостився спочивати. З слободи доносився крик людський, заводи скотини, а в лісі, аж розлягалися, щебетали солов’ї. Христя не одривала очей від тієї чудовної краси. Тй здавалося, вона тихо піднімається у якесь зачароване царство.

— А гарно тут як! — скрикнула вона, сплеснувши в долошки.— Стійте, стійте! Я піду пішки, я пташкою полину на ту гору.

І, вискочивши з воза, вона чимдуж подрала не шляхом, а напрямець. Гора така крута, так і сунуться ноги. Христя хапається за торішній бур’ян руками, карабкається, мов по драбині. З-під ніг з грюком сунуться чималі шматки глини... а вона одно чеше, одно чеше, тільки її червона сукня майорить у вечірньому посутенілому повітрі.

— От дивись, здуріла зовсім з радощів! — сказав Колісник, не спускаючи очей з Христі.

Поти він з’їхав на гору, Христя уже стояла там на самому краї зеленого моріжка і обдивлялася околицю.

Сонце зовсім сіло. Над тим місцем, де воно спустилося, стояв тільки рожевий стовп світу — так буває, коли занесеш світло за стіну: огню зовсім не видно, тільки сяйво від його ясним хвостом віється над тим місцем. Увесь захід, мов сором’язлива дівчина, загорівся рожевою краскою. Над землею лягла легенька тінь вечора. Потемнів і ставок, посутеніла слобода, виблискуючи білими хатками, здавалося — все те тихо тонуло у якомусь рідкому тумані, з другого боку тільки садок з лісом чорнів, здаючись безоднім темним яром. Поза спиною у Христі пробіг легенький мороз.

— Господи! Який хороший світ, який красний! — зітхнувши, мовила вона і пішла до воріт настрічу Колісникові.

— Заморилася, дурочко? — спитався той, висовуючись з халабуди.

— Ні, не заморилася,— весело щебетала та.— Від чого? Серце тільки дуже б’ється.

— То-то: не вмер Данило — болячка вдавила,— зареготався Колісник.

— Здорові, панотче! — роздалося коло їх, і Христя, озирнувшись, побачила коло себе низеньку при землі бабусю.

— Здорова, Оришко. Чи це ти ще?

— Та ще, слава богу, паночку. Все вас ждемо. Наказували з міста — будете учора. Цілий день ждали, а вас немає. Думка, може, роздумали уже й не приїдете.

— А я от узяв та й приїхав. Та ще й не сам. Он подивися, яку кралю до тебе на поправку привіз.

— А це ж хто такий? — спитала бабуся, підступаючи до Христі і заглядаючи прямо їй у вічі.

— Яка хороша паняночка,— мовила, усміхаючись.— Позвольте мені вашу рученьку поцілувати.— І не вспіла Христя похопитися, як Оришка своїми жорсткими устами торкнулася її пухкої руки. Христя так і зайнялася уся вогнем від того поцілунку. Їй стало так соромно, так соромно!

— А Кирило де? — спитався Колісник.

— Кирило, паноченьку? Ждав-ждав цілий день вас, а се під вечір пішов чогось на слободу.

— Чого ж ти нас держиш надворі? Веди вже в хату. Показуй, які горниці наготовила ти сій панянці.

— Тьфу! дурна я. Розбазікалася тут з вами і забула, що на те хата є,— промовила бабуся, повернулася і, як підстрелена утка, коливаючись з сторони на сторону, посунула уперед.

— Для паняночки я таку горничку прибрала, що за чудо: уранці сонечко прийде — поздоровкається, а ввечері, одходячи до спокою, попрощається. Горничка як гніздечко: і тиха, і спокійна, і весела. З вікон усе навкруги видно, мов на долоні. Ось побачите, моя паняночко! — повернулася до неї і шурхнула в темну темноту сіней.

Коли засвітили світло, Христя глянула на Оришку: низенька та мала на зріст, лице неначе вив’ялене та висушене, рот увалився, підборіддя угору задралося, ніс униз похнюпився; одні очі жевріли спідлоба в глибоких ямах, мов хто туди по жарині укинув. Не будь тих очей, такою страшною Оришка виглядала, мов засушена жаба, скорючивши свої ніжки. Одні очі весело грали і приязно освічували некрасиве обличчя.

Задивилася Христя на Оришку, та не менше і Оришка задивилася на Христю.

— От і хороша ж ти, моя панночко.— зашамкала вона беззубим ротом.— личко твоє — як яблучко наливчате, очі — як зірочки у небі, брівоньки над очима, мов веселки над землею нависли. Щасливі твої батько та мати, породивши на світ таку красуню.

— Нема в мене, бабусю, ні батька, ні матері,— не знаючи, що їй казати, промовила Христя.

— Немає? То ти сирітка, моя рідная? Ох! гірка сирітська доля! Та хране тебе, видно, господь,— торохтіла стара і, підскочивши, ткнула носом у Христину руку.

— Не цілуйте моїх рук, бабусю,— попрохала Христя, струснувшись, мов у лихоманці.

— Не любиш? Не буду. Де вже? Стара, незугарна і поцілувати. Молодчика б сюди молодого...— і стара якось чудно запитала. Підборіддя її захиталося, ніс піднявся. Христя побачила тонкі, мов засохлі, губи і чорну прогалину беззубого рота. Боже! зроду-віку вона нічого страшнішого не бачила. Відьма! — ударило їй у голову, і, тремтячи, вона геть поступилася. А Оришка одно стоїть, утопивши у неї гострі очі, не стуляючи рота... регоче то вона? чи проглинути її наміряється? Це зразу, перевівши погляд на товстого та заплившого потом Колісника, що тута стояв і, як кіт на мишу, собі дивився на Христю, стара почала швидко-швидко:

Страх мені не хочеться
З старим дідом морочиться...
Якби таки молодий, молодий,
То по хаті б поводив, поводив.

Наче хмара насунула на ясне обличчя Колісникове: брови стиснулися, а очі, як шила, угородилися в непоказне обличчя старої.

— Слухай, стара. Коли з розуму вижила, то держи і язик за зубами,— суворо почав він.

— Немає їх у мене, паноченьку,— весело замовила Оришка,— ще тридцятого року повипадали. А коли я що лишнє сказала — вибачте. Стара — дурна.

— То-то ж. Сама добре знаєш, то й не базікай. А краще нам самовар постав.

— Добре, паноченьку. Це не велике діло. Зараз поставлю. Вибачте мене.— І з поклоном, мов та жаба, поплигала з хати.

— Ти не слухай дурної баби, що вона знічев’я плеще,— повернувся до Христі Колісник.— Стара відьма, видно, за зводні зубів позбулася, а все зводня не злазе з язика.

— Та нехай їй всячина. Вона така страшна, що я її аж боюся.

— Боятися її нічого. Та й слухати не треба. Люди кажуть, що вона відьма, а по-моєму — з ума вижила та й годі...

— Вона одна на все дворище?

— Ні, з чоловіком.

— Та з жінок — одна?

— Одна.

— Я з нею однією не буду. Їй-богу — я її боюся.

— Боятимешся — візьмеш з слободи дівчину,— сказав Колісник, позіхаючи.— Оже мені щось спати хочеться,— додав, ще раз зіхнувши.

— 3 дороги. Перебився. Мене всю мов хто хитає.

— Коли б самовар давала мерщій — та й спати. Завтра вже повидному обдивимося. Прости, господи, і помилуй! — утретє зітхнувши і хрестячи рота, сказав Колісник.

Самовар не забарився поспіти, не забарилася Христя і чаю заварить. Колісник після чаю мерщій пішов у кімнату спати, Христя зосталася у світлиці сама. Вона начала обдивлятися своє гніздо.

Світлиця — висока простора хата, рівно вибілена; шестеро вікон, по двоє у кожній стіні, видно, гаразд освічували її удень. Тепер вони всі повідчинені, і вечірня прохолода з темнотою ночі уривалася в хату, не зовсім ясно освічену лойовою свічкою. У передньому кутку божниця, коло неї стіл, всюди під стінами плетені стульці. За грубою, що виходе з кімнати в світлицю, під глухою стіною, стоїть ліжко з пухкими перинами, з білими подушками. Від столу, де Христя сиділа, воно тільки-тільки манячило з-за груби. «А справді, гарна хата, весела»,— подумала вона і кинула погляд на двері, що вели з сіней у світлицю. Вони були розчинені, чорна прогалина їх, як сажа, чорніла. При нагорілій свічці Христі здалося, наче в тій темній сутанині щось ворушиться сіре.

— Хто то? — скрикнула вона і схопилася.

— Се я, панночко! — обізвалася Оришка уже біля неї. — Злякалися? — усміхаючись своєю чорною прогалиною замість рота, попитала вона, заглядаючи Христі у самі очі.

— Се ви, бабусю. А я думала — чужий хто,— одходячи з жаху, одказала Христя.

— Се я, я. Не лякайтеся. За самоваром прийшла. Може, там і мені чайку зосталося? Люблю я чайок,— торохтіла вона, зазираючи більше носом, ніж очима, у розчинений чайник.

— Є, є там чай. Беріть, бабусю, та й пийте. Оце вам і сахар.

Стара ухопила однією рукою самовар і, поставивши його під плече, другою потяглася за сахаром. Христі здалося — то не рука людська, то жаб’яча лапа, така чорна та в зморшках, а пазурі, наче в кота, гострі. Загарбавши своїми кігтями чимало грудок, вона зникла у темноті сіней. Не вспіла Христя перевести духа, як Оришка знову біля неї, бере чайник, стакани.

— Може, вам переслати постельку? — питає, усміхаючись.

— Спасибі, бабусю. Не треба. Я вже сама.

Оришка повернулася йти.

— І нічого не треба?

— Нічого, бабусю. Ідіть спать, і я зараз ляжу.

— Гаразд. Тільки ось що. Нащо ви мене бабусею зорете? Яка я вам бабуся? Пупа я вам не різала. Що стара я здаюся, то ви, лишень, гляньте,— і, се кажучи, вона провела своєю чорною рукою по виду. Христю наче хто у груди пхнув, по голові вдарив, світ перед очима потемнів, і тільки одна іскорка десь далеко-далеко жевріла. У тому мороці, їй здається, стоїть біля неї невеличка дівчинка, личенько як кулачок, а очі як зірочки, і так вона сміється до неї ними приятно. Христя скрикнула, і знову замість дівчини стояла перед нею та ж сама баба Оришка, похитуючись з реготу.

— А що, бачила, яка я баба? Не зовіть же мене бабусею, зовіть мене Ориною, як покійник пан звав.

Христя незчулася, коли вона і з хати вийшла, так перелякалася. «О, господи! Вона справжня відьма»,— промовила, приходячи в себе. І мерщій кинулася, позачиняла й позащіпала вікна, зачинила двері з сіней. Мала була й закрутити, та не знайшла ломаки. Непокійна, з похолоділою душею, вона хутко розділася, вихопила коц з-під подушок, дмухнула на світло і мерщій стрибнула на ліжко, покрившись коцем з головою.

Тихо, темно... І під землею темніше не буде. А Христя ще дужче заривається у подушки, ще більше загортається коцом. Не дивлячись на літню теплоту, її мов лихорадка б’є, змерзла вона, тремтить уся. Перед очима жовте кружляє колісце, ясні іскорки скачуть. Вона дужче жмурить очі, а іскри, мов хто роздимає горно, так і літають на всі боки... Морозом сипнуло з-за спини, у душі, мов у льоху, похолонуло. Чується голос Оришки: «А що, будеш звати мене бабою? Яка я баба?..» Увиджується невеличка дівчинка... Христя умира з ляку і, сама не примічаючи коли і як, розкрилася.

У хаті, мов кішка, бігала по стіні ясна пляма. От хоче добратися до долівки і стрибне на стула, потремтить, потруситься на йому та й знову побереться назад. «Що воно? де воно взялося? Невже то місяць зійшов? Так, так. То він, то його іграшки-забави. Іч, хитрий, з-за стіни хотів мене злякати. Постій же, я встану, доберуся до вікна».

І їй здається, що вона вже біля вікна стоїть... Унизу по долині чорніє ліс, з-за гори хмарою суне сірий туман і стелеться поміж деревом, мов дим той, обгорта він кожну деревину. Куріє земля, а місяць, виставивши половину свого кола, регоче. «Ну, ну,— каже він,— стелися і вкривайся. Настав твій час покою. Дай і мені позирнути. От і мене ждуть не діждуться».— «Хто там жде тебе, переполовиненого?» — чується голос унизу. «Он глянь на палац. Та й спи собі, не ворушися»,— одказує місяць і зразу на піваршина стрибнув угору. Вся долина укрилася, наче рядном, густим туманом. Туман досягав аж до вікна. Зате поверх його так стало ясно та видно. Христя зиркнула на палац. Там на самому ріжку оселі, на страшенній висоті, стояло щось біле, і тягнулося руками до місяця. Христя придивилася: се ж баба Оришка. Вона, вона. Ув одній сорочці, розпатлана.

— Ну, лишень, скоріше іди. Чого сьогодні так барився? — питає Оришка.

— Та лиха їх година знає,— каже місяць, стрибнувши цілі піваршина вгору.— Як начали тертись та м’ятись, поти випустили. І знають, що нічка мала, треба колись-то оббігати усю землю, ніт же, завели бенкет. Сидять, п’ють та гуляють.

— Хто ж там такий?

Місяць якісь такі сказав чудні назви, що Христя аж здивувалася. Вона зроду таких не чула, то й виговорити їх чоловікові — скоріше язика зломиш, чим виговориш.

— О-о, то звісний гуляка! — одказала баба на місяцеві доводи.— А і в нас новина.

— Приїхав-таки.

— А ти почім знаєш?

— Хіба не видно сліду? Я тільки виткнувся, то зараз забачив колії, а в дворі коло хати сіна натрушено, коні нагноїли.

— Приїхав то приїхав. Та вгадай з ким?

— З жінкою, — одказав місяць.

— Якби з жінкою, то б і не диво. А то таку панянку десь підхопив, що не йому, старому б, залицятися.

— Молоду, гожу? — скрикнув місяць.

— Саме в соку.

— І дій його честі! Хоч би собі хоч одним оком скинути! — скрикнув місяць і. наче дзиґа, на одному місці разів зо сто покрутився. У Христі аж у віччю замиготіло.

— Ну-ну! Я тобі дам! — посварилася на його своїм скрюченим пальцем баба.— Ви всі, бачу, шибеники однакові. Сьогодні, дивлячись на неї, проспівала на догад буряків, щоб дали капусти, пісеньку, що не такому б старому горнутися до такої кралі. Так де тобі? Так розприндився, що ну. Злякалася я його! Хіба він не знає, що тільки примчу жінку, то не буде місця не тільки кралі, а й йому.

— О-о, ти завзята! Я тебе знаю по зірниці. Перетяла ж мене надвоє.

— А що ж ти пак щоночі унадився? Вашого брата тільки не здержуй, то заведе таке, що й світу відцуратися треба.

— Що ж вони, умісті й спати полягали? — помовчавши, спитав місяць.

— Ні, нарізно. Він, бач, не видає. Сам ліг у кімнаті, а їй віддав світлицю.

— То, може, можна і зирнути на неї? — лукаво моргнувши одним оком, поспитав місяць.

— Зирни, про мене. Тільки цур, не лабузнитись, а то і ту половину пики стовчу, як цибулину у салатовці.

Місяць крутнувся на місці і стрибнув угору. Удруге, втретє... Зразу опинився у самому вікні. У світлиці стало видно, хоч голки збирай. Це чує Христя, тягнеться ясна стяга до її щоки. Гляне, погляне — то ж не стяга, то устоньки блідні з чорними вусами. Цмок!

— Бачив! бачив! — крикнув місяць, стрибнувши з вікна і стрілою помчався до баби.

— А не витерпів-таки! Хоч раз цмокнув,— загарчала та та цап його за роги! Стриб з оселі! — і пішла вистрибом поверх туману. Мов на ковзалці молода дівчина крутиться-ковзається, так баба-відьма, держачи за ріг місяця, пішла поверх туману. То як стріла промчиться вподовж, то піде навприсядки, то крутнеться, мов вихор, на одному місці, то пурне у сіру безодню, то знову вирне, зарегочеться і піде-піде... Волосся її все довшає, більшає, чорнішає... Лице червоніє, наливається кров’ю, сорочка рожевіє, само тіло почина світитися, мов папір крізь світло, очі, як іскорки, горять. Це зразу, пустивши місяця з рук, вся огнем запалала. Місяць, блідний-блідний, як куля, помчався через усе небо і став навпроти, міниться та труситься...

Христя скрикнула і прокинулась.

V

Сонце саме сходило. Рожева зоря зайнялася над землею, зверху її простяглася чорна хмара, і від того вона здавалася ще червоніша. Рожевий світ укривав усю світлицю, по сволоках стрибали невеличкі зайчики, по кутках, куди світ не заходив, трусилася темнота. У хаті було душно. «Сон се чи проява?» — подумала, потягаючись. Христя і, як ласочка, скочила з ліжка додолу і в одну мить опинилася біля вікна. Стукнула защіпка, і в розчинене вікно полилася на неї рання прохолода. Христя була розхристана і аж струснулася, як ранній вітерок, мов жартівливий хлопчик, покрався їй поза сорочкою. Край ясного сонця саме виткнувся з-за землі, і пучок золотого променя в одну мить опинився біля неї. Стрибнув на личко, цмокнув у жаркі устоньки і розсипався іскорками по її повному і, як сніг, білому лону. Христі почулося, мов її хто скропнув теплим дощиком, легенький лоскіт пробіг по всьому тілу. Христя глянула у вікно: густий туман сірими хмарами клуботався попід горою. Он його цілий оберемок одірвався і шугонув угору... крутнувся, похитався і довгою-довгою вервечкою розтягся в рожевому повітрі. Сонечко піднялося ще вище: заграла роса на траві по горі, загорілися верхів’я лісового дерева зеленим віттям. Обізвалися пташки: десь цьомкала кропив’янка, закувала віщуня-зозуля, в кущі біля самого вікна защебетав соловейко, а там, а там в тумані, мов скрипочка заграла, на різні лади та голоси заспівали сотні тисяч пташок. Все те з ранковою прохолодою мчалося прямо назустріч до Христі, вітало, пестило.

— О, боже, як же гарно тут! — уголос подумала Христя і скинула очі на палац. Вся сторона, що від сонця, горіла рожевим світом — здавалося, вона була викрашена такою краскою, зате задня туманіла в тіні. Поламлені карнизи, побиті вікна, пошпугована мазка, облуплені стовпи — все виглядало непривітним та страшним, мов то не житво було колись людське, а темні кам’яниці, в яких спокутували грішні душі. Тепер, кинуті, вони повернулися в запущені руїни. Лопухи та чорнобиль позарощували сліди до входів, по рундуках поросло моху, по вікнах дралася колюча березка і ще більше глушила глухі мовчазні мури. Христя мерщій одвернулася на другий бік.

Там у тумані крилася слобода. Над ставком носилися густі пари, мов хто підогрів знизу воду і вона несамовито парувала. Понад ставом білілися крізь туман хатки, ген угору від їх зеленіли городи. Соняшники високо попіднімали свої жовті голови, мов становилися навспинячки, щоб мерщій погрітися на сонці, котре дугою світу збігало через гору і осідало золотим піском аж ген за ставом на луках. Вони наче сміялися, обігріваючись після нічної прохолоди, куталися та вибілялися у світовій хвилі, міняючи свій колір з зеленого на жовтогарячий або на червоно-сизий. За луками, трохи нагору, картатими плахтами виставились лани, мов хто цвітні доріжки вислав по долині, рівні та довгі, вони не знать куди тяглися, зникаючи у сизому просторі безкрайої далекості. Христя так задивилася на те освічене сонцем поле, що забула про все на світі. Там так гарно та любо, хоч покотися. Он в стороні тільки щось миготить, а то під самим небом що чорніє? Мов легка хмарка колишеться над землею, поверх неї огнем горить щось ясне. Та то ж хрест на церкві. Так, так, а то село чорніє. Та се ж Мар’янівка! Вона. Ось звідки видно її рідну сторону.

— Моя матінко рідная! Я думала, ви спите, а ви вже устали! — почула Христя позаду себе голос.

Обертається — перед нею стоїть Оришка. Така ж низенька і засушена, як і вчора була. На обличчі тільки якось перемінилася. Правда, підборіддя її дуже виткнулося вперед і ніс насунувся на самі губи, тільки не така жовта, як учора була, і капельки не страшна, а більше ввічлива та привітна. Очі її такі веселі та добрі, мов вона ними принесла якусь хорошу звістку. Лоб високий з невеличкими зморшками, голова глухо пов’язана чорною хусткою, і тільки на висках крайки начосів біліють.

— Се ви, ба...— мала була казати Христя «бабо», та похопилася: — Орино?

— А ви таки не забули мого учорашнього наказу? — усміхаючись, питає Оришка.— Ох, паняночко! Зовіть мене хоч перебабою, уже мені не молодіти. Я учора жартувала, а ви думаєте справді? Вчора ви чи з дороги, чи, може, недужалося вам, такою виглядали сумною та невеселою. А я, знаючи сама добре, який той сум, мала була розговорити.

← Назад | На початок | Вперед →
Рейтинг: 0.0 з 5 (0 голос.)
Оцінити:   
up