Повія (сторінка 17)

— Учора я була, кажете, сумна, а сьогодні яка?

— Сьогодні? Сьогодні — як ота зоря рожева та як сонечко ясна.

— Ого, яка я,— пестливо одказала Христя.

— Така, моя галочко. Коли б ви знали, яка я рада, що це ви до нас приїхали. Така рада, така рада, мовби свою рідну дочку уздріла.

— А в вас, бабусю, була дочка?

— Була, панночко, була. Така вродлива, така тендітна... панського роду.

— Як панського роду? Де ж вона ділася?

— Панського, панського. Давно се було, ще я кріпачкою була... Пан узяв її до себе, та де дів, куди завіз — господь його знає. Казав — до школи здам. З того часу і не чула і не бачила її ніколи. Може, вмерла вже, а може, панує. Господи! Що б дала я, коли б побачити її хоч перед смертю. Одна ж, одна, як те зернятко, та й ту одірвали від матері.— Баба так скривилася, мов її хто обценьками здавив, і дві гірких сльозини покотилися по старому обличчю.— Отаке-то буває! — сказала вона, протираючи очі.— І от тепер, коли забачу кого, зараз і придивляюся, чи не моя, бува, кров, не моя утіха молодого віку? Учора, як ви сказали, що нема ні батька, ні неньки, так і подумала: се ж вона, моя сирітка.

— Ні, бабусю. Я знаю свого батька і свою неньку.

— Знаєте. Хто ж вони були?

Христя зам’ялася.

— Багато, бабусю, казати.

— А багато, то хай іншим разом — кращим часом. Ви ж до нас на все літечко прибули?

— На все, бабусю.

— Ну, то й слава богу. Вигулюйтеся в нас та викохуйтеся. Ви й так нівроку вам, а в нас поживете, зразу почуєте, як поздоровіли. В нас не то, що в городі — кушпіла тобі та смердота. В нас повітря чисте, на груди таке цілюще. Нащо я стара, поти в Мар’янівці жила,— село тут таке недалечко, щороку боліла, а тут стала, наче помолоділа: легко дишеться, веселіше на світ дивишся.

— Тут у вас справді так гарно.

— Тут? Та тут рай божий! Зимою, правда, коли віхола ударить, то сумно самій. А літечко настане — не знаєш, коли воно й перебіжить. Чуєте, яку пташня джеркотняву завела? Отак же тобі щодня. Співайте, співайте, пташечки! Веселіть мою паняночку, щоб вона було не засмуткувала тута! — гукнула баба, заглядаючи через вікно в садок.— Ось як трошки обігріє, туман підніметься вгору, підете у садочок, у ліс. Там-то самий рай і є! Та що ж се я розбазікалася? Базікай, базікай, дурна, а діло хай само робиться.

І Оришка кинулася до постелі. Дивно! Така стара та непоказна, а подушками, ще й не малими, мов тими куклами, грається. Підкида їх угору, перебиває на руках і, пухкі та м’які, бережно складає одна на одну. За хвилину, як ту квіточку, прибрала постілочку.

— Умитися дати? Зараз свіжої криничної води принесу! сказала Оришка і метнулася з хати.

«Невже ж то сон був? — думала Христя, згадуючи про вчорашнє.— Мабуть, що сон, бо мені увиджувалося — я стояла біля вікна, а прокинулася — лежу на постелі. А бабуся така увічлива, балакуча. Зараз її попитаю, як принесе воду».

Аж ось і та з водою тупає.

— Чи знаєте, бабусю, що ви мені всю ніч снилися. Та так кумедно — зроду-віку я такого сну не бачила,— стріла її Христя.

— Як же я вам, панночко, снилася?

— Кумедно, кажу, так. Я бачила, як ви, стоячи он на тому розі,— і вона вказала на палац,— балакали з місяцем, а далі ще й танцювати з ним пішли.

Баба потупила очі і струснула плечима.

— Сон... чого у тому сні не приверзеться? Видно, ви, моя рідная, не гаразд спали.

— Ні, спалося добре.

— То молода кров грала,— не слухаючи Христі, своє товче Оришка,— як лягали спати, то не так голову положили: або дуже високо, або низько. Ото кров і прилила, та й наверзлося такого.

— Може, й так. Тільки мені усю ніч страшно було.

— То що ви не звиклися...

— А й ви вже, сороки-білобоки, заскреготали? — донісся до їх з кімнати голос Колісників.

— А ви ще собі потягаєтесь? — весело запитала його Христя.

— Потягаємося, галочко, потягаємося. Бісова баба, видно, сон-трави помостила: як упав — наче вмер,— гука Колісник.

— На здоров’я, паноченьку. Сон — не поміха; хто спить — той не грішить! — обізвалася баба.

— І ти туди, стара карга! Нема того, щоб хазяїнові піддобритися. Може, він переспав дуже,— не ке послати яку молоденьку дівчину його розбудити.

— І нащо дівчину посилати? Такі тепер і дівчата настали? І збудити не зугарні. Нема й краще, як баба збуде — ні струсне, ні злякає.

— То це така, як ти?

— А хоч би й я? — усміхаючись, одказує Оришка.— Злякаю, може?

— Та тебе сам чорт злякається, не тільки чоловік. Я не знаю, як досі Кирило не забіг від тебе безвісти.

— А ви все однаковий. Яким були, таким і зосталися,— крутнувши носом, каже Оришка.— Все жарти та сміхи... о, бодай вас!

Може б, ще довго вони вели між собою жартівливу мову, коли б знадвору не донісся якийсь гомін та гук. Христя зиркнула у вікно — від палацу купкою прямували до хати щось за люди.

Тут були і старі діди, і молоді чоловіки, поживші вдови, і молодиці з малими дітьми у руках і на руках. Душ на двадцять набралося народу. Прийшовши до ганку, кружно обступили вони його, чоловіки поскидали шапки, жінки похилились, діти боязко поглядали по сторонах. Всі такі обідрані та обшматані, загорілі та закурені, мов плащуваті цигани. На обличчю у всіх смуток, на очах — нужда та скорбота.

Сонце так привітно світило та грало, пташки утішно щебетали, а вони, наче кам’яні, стояли, похилившись. Здавалося, повинну у великій провинності принесли вони з собою.

— Що це за люди, і чого вони понаходили сюди? — спиталася Христя.

— Це з слободи по ділу.

— По якому ділу?

Оришка, мов не чула, мерщій пішла з хати.

— А чого се ви прийшли? Що скажете? — почувся з ганку голос Колісників.

Він роздітий, у розхристаній сорочці, в одному спідньому біллі — як спав та встав, так і вийшов до їх.

Всі низько поклонилися. Нерозуміючим дітям матері руками нахиляли голови, нашіптуючи: кланяйся панові.

— Доброго здоров’я, пане. З приїздом! — почулися з-під похилених голів поодинокі голоси.

— Ну, добре, добре. А що ж далі? — призро приймаючи те вітання, пита Колісник.

Купка заколихалася, затупцювалася. Це зразу, мов її хто косою скосив, пала на коліна додолу.

— Паночку! Змилосердися! — в один голос простогнала купа.

— Ага! Це рибалки? — моргнув на їх Колісник.— Це ті, що самоправно рибу з ставка тягали, мов вона їх.

— Добродію! — обізвався старий дід з білою, як лунь, бородою, що стояв найближче до ганку.— Так здавна було. За князів ще було. Ніхто ніколи не боронив рибу ту ловити. Звісно, вода... набігла собі... ставок став... Риба завелася... Ніхто не заводив її — сама, а може, птиця занесла ікрою. Ми ж думали — на всякого долю господь плодить.

— О-о, ви думаєте!! Сірі вовчики, наділи овечу шкуру та такі тихі стали... А тоді, як казали вам не ловити риби, то ви якої співали?

— Паночку! — почувся жіночий голос.— Невже ж та риба стоїть того, що з нас присуджено?

— А котра то канарейка защебетала? — шукаючи очима винувату, пита Колісник.

— Се я, панотче, кажу,— сміло виступила вперед ще молода молодиця з невеличкою дівчинкою в руках.

— Се ти? О, яка ж ти молода та розумна! Ще тільки на ноги зіп’ялася, а вже й з дитиною носишся! Розумна! Чи не від москаля, бува, в придане добула? Та й розуму чи не від його позичила?

Молодиця почервоніла, наче буряк, гнівні іскорки заграли у запалих очах, та зразу і стухли.

— У мене чоловік є, пане,— здавлюючи образу, одказала молодиця.

— То се він тебе і наструнчив іти до мене з дитиною? О, розумний! А що б було, коли б я...— тут Колісник таке сказав, що аж діди витріщили баньки, та він, не потураючи на те, ще допитується: — Якої б заспівав тоді твій чоловік? Адже ж, мабуть, на місці приштрикнув мене вилами?

Молодиця, як огонь, загорілася. Образа всю кров погнала у її лице; зрачки наче іскрою зажевріли.

— Посоромтеся хоч старих людей, пане,— промовила та гнівно і відступилася назад.

— Ага, не злюбила правди? Заховалася. Правда у вічі заколола,— все гнівніше і гнівніше почав Колісник.— Біси вашому батькові! — уже далі прямо гукав він.— Ви всі такі. Усі однакові. На чуже як собаки ті ласі. А кинься я до вашого? Адже ж ти перша б мені очі видрала. Так би своїми паскудними руками і впилася!.. Тепер ви тихі, як піймалися мені до рук. Тепер ви от на колінках у мене лазите, а тоді?.. Вон з мого двору сякі-такі сини та дочки! — гукнув він, аж у хатах стіни задрижали.

Купа заколихалася. Діти з ляку залементували, за дітьми почулося хлипання жінок.

— Чого ж ви мовчите? Чому нічого не кажете, не просите... стоять навколішках, мов понімілі,— з болем та слізьми заговорили жінки до чоловіків.

— Паночку! Згляньтеся на нас, уже ж ми і так двісті рублів заплатили. Де ж нам ще три сотні узяти? — почав дід.

— Про те вам знати... Я вам спершу казав: хлопці, так не можна. Хочете у миру жити, от вам: городи, став... хоч топіться в йому, для мене все рівно. За се тільки окопайте мені ліс ровом. А ви мені на те що? Як тисячу даси, то й окопаємо. Чуєте? Тисячу рублів за те, що обнесете ліс сяким-таким ровом? Та за тисячу рублів вас усіх з вашими нащадками купити можна! До городів я прикидав ще сотню рублів — не брали? І не нужно! Подавай назад городи! Не смій у ставку ловити риби! Не хочете? І без вас знайдемо грабарів. На те і грошики, що злуплю з вас, знайдуться такі, що окопають. Не хочете? Ще не те буде. Не те! Води з ставка не дам! Копай собі колодязі — та й май свою воду. Ставок мій і вода моя!

— Та вона, пане, божа,— хтось вирвався.

— Божа? А ось побачите, чи божа, чи моя? Побачите, я покажу вам, чия вона!

— Та що ж, уже бачили,— зітхнувши, мовив дід, устаючи з колін.— Усе вже, що було, бачили... А що далі буде — то господь знає... Ходімо, хлопці! — і він повагом повернув від ганку.

За ним, похнюпившись, повалили другі. Важке та тяжке зітхання вихопилося з грудей чоловіків; жінки підхопили його, поливаючи здавленими слізьми, а дітвора дойняла заливним лементом. Тихо та смутно сунула громада з двору за старим дідом, що, звісивши голову, наче п’яний, ковиляв попереду. Так проводжають поважного покійника або рідні на смерть приговореного родича. Христя все стояла коло вікна і дивилася на громаду. Вона чула образу і гіркий посміх над молодою молодицею, вона бачила ще гіршу образу над цілою громадою. Її така важка туга пройняла, такий жаль увійшов у саме серце, якого вона досі ніколи не звідувала. Уже люди давно скрилися за горою, а їй здається, вони стоять перед її очима, стоять на колінках, плачуть, трусяться, моляться перед розхристаним та неприбраним Колісником. А він регоче з їх молитви, їх кревного прохання... З образою сказане слово будить його гнів, наливає очі крів’ю, і він, як звір лютий, гукає на увесь двір, от-от кинеться, от-от цілком проглине... І хто ж це? Колісник, що торгував колись м’ясом і гнувся і терся перед Рубцем, запрохуючи надбавити таксу... За що? за ту гнилу рибу, що, не маючи ніякого варунку, покористувався бідний чоловік піймати з його ставу?.. У очах у Христі потемніло, сонце скрилося за якоюсь хмарою невиданою, пташки перестали щебетати, щось неясно замість їх співу зашуміло у її ухах, і вона, перегнувшись через вікно, зронила дві гарячих сльозини на приспу.

— Бісове хамське кодлої — мовив Колісник, увіходячи у світлицю.— І не думав сердитись — ніт же розсердило. І принесла їх лиха година! І це все, видно, нагнав їх Кирило. Бісів п’янюга, учора ото, видно, ходив одпивати мирової та сьогодні і навернув у двір сії нечисті. Оришко! Бабо! — гукав він, швендяючи по світлиці.

Оришка приплигала до порога.

— Де твій дурень? — спитав і помовчав.— Не поймеш? Кирило, питаю, де?

— Товар, паночку, погнав напувати. Та онде й він,— указала Оришка в вікно, уздрівши Кирила, що гнав теляток та овечат від водопою.

Христя глянула на його — се ж мар’янівський Кирило. Се ж той, що вперше одвозив її у місто. Постарів тільки трохи, посивів, а на лиці мов і трохи не перемінився.

— Се ти, п’янице, наслав мені сих дияволів у двір? — гукнув Колісник з вікна на Кирила.

Той скинув шапку і, кинувши товар, підійшов до вікна.

— Яких, пане, дияволів?

— Не знаєш яких? О, чортова ворона, а хитріший від чорта! — накинувся на його Колісник.— Цілу ніч, мабуть, учора пив могорича, а сьогодні чуть світ і з двору скрився.

— Та побий мене боже, коли я хоч краплю бачив! — виправлявся Кирило.— Вони вже з тиждень, як топцюються біля двору. Все питають, чи пана немає?

— А якої ж ти лихої години учора на слободі був?

— Та все ж, бачте, за ліс турбувався. «Коли б,— кажуть,— пан простив нам наші провини та вернув усе, як до спірки було, то ми б уже і ліс йому за сотню рублів окопали».— «А що,— кажу,— тепер уже й назад, коли побачили, що не теє... А я ж вам тоді казав. Пан у нас справедливий, пан добрий. Беріть, дурні, що дає, не входьте в спірку, а то лихо вам буде. Не послухалися мене, от тепер і платіться».— «Та то все,— одказують,— наші верховоди таке роблять: підбили ж, не слухайтеся, мов; обіпріться усією громадою. Громада, мов, великий чоловік. Ми, значить, і послухалися. А воно тепер і виходить, що наші совітчики в стороні, а ми отвічай. Їм, бач, цього і треба було, щоб нас з паном порізнити. Тепер вони, либонь, збираються і городи і ставок у пана заорендувати».

— Хто ж то такі верховоди? — спитав, одходячи, Колісник.

— Та вже ж не хто. Наші слобідські багатирі: шинкар Кравченко та тутешній крамар Вовк.

— Брешуть, паночку! — стрибнувши у світлицю, заторохтіла Оришка.— Не вірте сьому. І Кравченко і Вовк поважні люди, хазяїни, ніколи не стали б вони підбивати громаду на лихе проти вас. А що вони справді хочуть найняти у вас і огороди і ставок, то і мені хвалилися. Ми б, каже, добру плату дали панові.

Христя озирнулася — Оришка стояла перед Колісником, розмахувала руками, шамкотіла своїм беззубим ротом, зла та люта,— де й ділася недавня ще Оришка, тиха та ясна!

— Не знаю. Може, воно й брехня,— понуро одказав Кирило.— За що купив, за те й продаю, що чув — те й вам, добродію, кажу.

— Гаразд, гаразд,— махнув на його рукою Колісник і повернувся до Оришки.— А скільки б же Вовк та Кравченко дали за оренду?

— Не знаю, паночку, скільки. Та таким хазяїнам коли яким і рублем поступитися,— то не будете каятися: вони знають, коли і як чому ярміс дати. Не стануть чужого розоряти, як другі. Звісно, хазяїни.

— То скажи їм, хай прийдуть, коли мають охоту наймати,— повернувся він знову до Кирила.— Побалакаємо. А дурних учити треба! То їм оддавай городи, а то і городи що-небудь принесуть, і ліс буде окопаний.

— Що ж, пане, наймете людей? — пита покійно Кирило.

— Нащо наймати? Поки вони в мене в руках, то і самі окопають.

— Ні, пане, вони так не схотять.

— А не схотять — найму! — рішив Колісник.— За їх гроші і найму.

— За двісті трудно найняти.

— Яких двісті? Двісті получив, а ще триста.

— Тих, пане, навряд чи получите.

— Чому?

— Ні з чого брати.

— Знайдеться. Коли нагнуть, то знайдеться. Як опишуть хати та ґрунти, то заплатять.

— То тоді, пане, чи й ми тут усидимо.

— Чого усидимо?

— Так. Голому, кажуть, розбій не страшний. Запалять так колись, що не похопимся і з душею вирватися.

— Та ну, не лякай! На паліїв є тюрми, є Сибір, є й шибениці!

— Та й те, пане, що тоді від крадіжки не вбережешся. Все, що можна тільки буде украсти, украдуть.

— А очі нащо?

— Та очі є, та що ти поробиш з ними проти такої сили! Ти на двоє дивишся, а вони на двадцятеро.

— Не вірте, паночку! — знову, як потайна собака з-за причілка, кинулася, гаркнула Оришка.— Не буде нічого. Сміло наймайте Кравченкові та Вовкові. То поважні люди, хазяїни, а то — сміття. Розбишаки, шибеники!

— А он же, бач, твій чоловік не рає,— усміхнувшись, одказав Колісник.

— І він бреше, паночку, хоч він і мій чоловік! — не видержала Оришка.

— От і не дурна ж ти? — покійно обізвався Кирило з-за вікна.— Ще я тебе мало вчив, а ти й досі дурною зосталася. Де б за чоловіком руку тягти, а ти йому брехні завдаєш. А все через те, що дурна. Хоч і кажуть, що ти відьма, і бояться люди тебе, а я прямо скажу — дурна, дурна, як чіп, та й годі! Це бачите від чого, пане, вона узлилася на слобожан. Торік була засуха. Люди справді мають її за відьму, хоч вона така відьма, як я вовкулак. Ну, ото, як засуха була, то вони й толкуються: це, певно, відьма покрала росу з неба, давай її викупаємо. Спіймали її раз та й укинули у ставок. А вона ото узлилася та й метиться ото.

Колісник так і приснув.

— Так ти і в ставку жаб полохала?

— Брешеш, поганцю! Брешеш, вонючий, смердючий! І не кидали у ставок, а тільки водою облили та й годі. Далася б я їм, бісовим шибеникам, укинути себе? Я б їм очі видрала!

— Та хто тебе знає — чи кидали тебе, чи облили водою. Тільки вернулася ти додому, як хлюща, мокра.

Оришка аж посиніла з серця. Раз посиніє, вдруге позеленіє. Стоїть, труситься, очі палають, як углі. А Колісник аж за боки береться — регоче. Усміхнувся і Кирило за вікном. Оришка побачила, як кішка, стрибнула до вікна, плюнула прямо межи очі і мерщій вибігла з хати. Колісник упав і покотився по долівці... аж стогне, аж посинів, ніяк не вдержиться від реготу. «Хо-хо-хо, хо-хо-хо!» — глухо розкочується по хаті, а з-за вікна Кирило собі здержує регіт.

Одна Христя понуро дивилася на все те. У самому глибі її жалісливого серця гострим ножем поверталася пекуча туга. Перед очима у неї одно стояли слобожани, обірвані, нечисті, невмиті. На колінах гнулися вони перед багатим Колісником, котрий кепкував з їх, а накінці ще і вигнав з двору. Спершу їй тільки шкода їх було, своїм жіночим серцем вона жаліла провинників. Тепер, після Кирилових переказів та Оришчиного гарчання, вона побачила, що вони і не винуваті... Їй тільки приманячилося її давнє, уздрівся Грицько Супруненко, що за малим і великим в’яз до її матері... І ці Кравченко та Вовк такі ж, як і Супруненко, собаки. «Багатирі, хазяїни»,— каже Оришка. Та на чуже заздрі; їм замуляли ті городи, котрими селяни володіли, котрими який-небудь бідолашний годував сім’ю свою. Нащо йому? Він не розживеться з їх, а Кравченко та Вовк розживуться... Важкі та тяжкі думки окривали її голову, тоді коли Колісник качався по хаті з реготу. Яким він здався їй гидким, цей запанілий різник, кепкуючий з людського горя... а вона ж повинна його обнімати та пригортати... якою злою та уїдливою ця стара відьма Оришка, плюючи в очі своєму чоловікові за те, що той розкрив правду... Господи! і це люди! Собаки так гризуться за недогризену кістку. Христя переживала за ту хвилину більш, ніж за увесь свій вік молодий. Не краскою сорому, а бліднотою немочі та страждання покрилося її молоде свіже лице, ясні очі мерхли під натовпом важких думок, а в серці гірка та неодрадна туга заводила свою пісню... Невеличка зморшка скочила на її лобі та там і закаменіла.

Не швидко Колісник одійшов від свого реготу, не скоро одігнав Кирила від вікна, наказуючи йому переказати Кравченкові та Вовкові, щоб безпремінно прийшли і як можна скоріше, бо він швидко повинен виїхати по службі, а Христя одно сиділа, понурившись.

— Чого се наша доня засумувала так? — стаючи проти неї і весело заглядаючи у вічі, спитав Колісник.

Христя глянула на його своїми понурими очима і, опустивши, важко зітхнула.

— По кім се так важко зітхаєш? Чи не за губернією засумувала? Бач, як надула свої губи? намурмосилася? Пішла б краще в садок, подивилася по видноті на се місце, де ціле літо прийдеться літувати, ніж отут тумою туманієш.

Христя зірвалась було йти.

— Іди, іди. І я не забарюся вийти,— сказав Колісник.

Христя зупинилася.

— Я ще не вмивалась,— згадала вона і, не дивлячись на Колісника, підійшла до стула, на котрому стояла миска з водою, начала умиватися.

— І не нарядилася? — зло зиркнувши на неї, спитав Колісник.

— І не нарядилася,— з неменшим злом одказала Христя.

Колісник зразу почервонів.

— Чи ви сьогодні не зговорилися, бува, мене сердити? То кому-кому скрутиться, а куцому змелеться,— сваркою додав він і, сопучи, пішов з світлиці у кімнату.

Христя умилася і, не розчісуючись, накинула платок на голову і мерщій вискочила з хати.

Сонце і геть-то піднялося; туман розходився по лісу, осідав на траву золотою росою. Повітря прозоріло, поміж золотим морем сонячного світу темними плямами лежали тіні по землі; роса на тих місцях, наче срібло, біліла. Ставок унизу, мов скло, блищав, і димарі на слободі закурилися. Сизий димок вистилав горою. Доносився глухий людський гомін... десь скотина ревнула, порося кувікнуло, кури кудачили, півні голосили. «Слобода загомоніла»,— подумала Христя і напрямилася в садок.

У чистому ранковому повітрі тонув він; зверху лилася на його золота сонячна хвиля, знизу знімалася сиза тінь. Там, між гущавиною молодого гілля, у зеленій листві, навперейми одна другій щебетали пташки. Скільки їх і які вони? Цьомкання, тиркання, лящання мчалося хвиля за хвилею. Горлиці в кущах жалібно туркотали; зозулі, перелітаючи з деревини на деревину, мов найнялися кувати; іволги завели таку белькотняву, наче лаялися, і з серця не поспішали слів вимовити; одні бджоли сумно гули, перескакуючи з квіточки на квітку. Краса садова, наче чаром, облила, обхопила Христю. Уражене серце потиху переставало боліти, засмучена душа почула — щось легке і тепле в неї переливалося... Важкі думки в голові угасли.

«Світе мій, квіте мій, який ти красний! Ще б ти красніший був, коли б тебе лихі люди не мутили!» — подумала вона і посунула у саму тінь молодих кущів.

Уже сонце високо підплило, бралося до раннього обіду, як з хати вийшов Колісник, радий та веселий, і напрямився в садок.

— Христе! доню! — гукав він, і його голос гучно розкотився по садкові.

Він стояв, дожидаючи одгуку. Ніхто ніде не обзивався. Він знову гукнув ще дужче.

— Та я тут. Чого так гукати? — з близьких кущів обізвалася Христя.

— Чи ти знаєш, за скільки я найняв ставок та городи? — І, не дожидаючи питання, одказав: — За сімдесят п’ять рублів у рік. Це тобі, дурочко, буде на примхи. Чуєш? На твої примхи! Тільки...— і він злегка посварився пальцем.— Ось і гроші дали попереду. На!

Христя сумно-сумно зиркнула на його. Вона почула, мов хто підійшов до неї, щоб задавити — з усієї сили ухопило за горло... Дух захопило у грудях, темні кружала заходили перед очима... Почалося змагання життя з смертю... Життя одоліло... Наче іскра мигнула в глибокій безодні, заграли зрачки її темних очей, груди дихнули глибоко і вільно, весела усмішка освітила рум’яне личко... Христя, підвівшись, почепилася руками на товстій Колісниковій шиї. Він її пригорнув до себе і, як дитину, помчав у більшу гущавину саду... Тоді саме Оришка вискочила з кухні і, як кішка, покралася тихо поза кущами...

VI

Через тиждень Колісник поїхав по службі, наказуючи Оришці глядіти панночки.

— Чи мені їх не доглядіти, коли кругом ні одної живої душі? — одказала та.

— То-то ж, гляди!

I, кликнувши ще у кімнату, він довгенько шептався з нею на самоті. Оришка вийшла від його, покручуючи головою та сама собі під ніс усміхаючись.

— Що то він казав вам, бабусю? — спитала Христя, коли Колісник скрився за горою.

— Ат... не знаєте пана! Все жартують: «Ти б,— кажуть,— знайшла нашій панночці яку-небудь іншу утіху».— «Яку,— питаю,— іншу?» — «Так молоденького панича або що»,— і Оришка преєхидно хихикнула.

У Христі аж у душі похолонуло від того реготу. Вона зразу догадалася, що Оришка тільки замина правду. Згадуючи, як учора звечора Колісник наказував їй берегти себе, не виходити далеко у ліс, зовсім не ходити на слободу, бо там небезпечно... щось белькнув про парубків... і зам’яв мерщій обіцянкою привезти доброго гостинця, коли його доня буде розумно вести себе,— вона догадалася, який був Оришці наказ від Колісника. Їй гірко так стало на душі, важко на серці. Їй не вірять, не вірять на слово. Над нею дозор наставляють.

Поти Христя роздумувала усе це, Оришка вела далі розмову.

— А я й одказую: «Чого мені, старій, їм шукати. Панночка самі собі знайдуть. Та тут,— кажу,— і в околиці паничів не чутно. І зламаного ніде немає, покуритися нічим». А вони як зарегочуться: «Хіба,— кажуть,— паничами покурюються?..» Такі кумедні, щасти їм, боже!

— Ага,— одказала, принуждаючи сама себе усміхнутися, Христя.— Я ще ось що хотіла вас попитати, бабусю.

— Що. панночко? Слухаю, рідная.

— Церква від вас далеко?

— Церква? У Мар’янівці найближче.

— Хотілося б мені піти у неділю до церкви.

— Як, пішки?

— А що ж?

— Потомите свої ніжки тендітні. Сім верстов — не близький світ.

— А на слободі не можна підводи найняти?

— Чому не можна? — скрикнула Оришка.— І наймати не треба. Кравченко і так відвезе. Він давно на мене нападався: «Повезу я вас, тітко, до церкви». А мені то ніколи, то маєтку так кинути не можна. Тепера ж от і добре. Неділі діждемо та й поїдемо. І я поїду з вами, бо коли у церкві була — і не пригадаю. Та там у мене і родичі є — з родичами побачуся.

— От і гаразд,— одказує Христя.— І я побачу, як на селах люди живуть.

— Погано, панночко, живуть. Все то мужики, по-мужичому і поводяться.

Ще в суботу Оришка нагадала панночці, що завтра раненько під’їде Кравченко везти їх у Мар’янівку. Христя ще звечора витягла новий одяг: червону шовкову спідницю, тонку штучно вишиту сорочку, оксамитову корсетку. Вона бажала показатися перед мар’янівцями у їх рідній одежі. Той убор так їй личив, та щоб і селяни знали, які бувають пишні їх убори. До того, її мов магнітом тягло побачити рідне село: може, як-небудь вона стріне своїх подруг, знайомих. Пізнають вони її? Ні, не пізнають, а вона їх пізнає. Буде розпитуватися за давнє, нагадувати за те, з чим вони крилися колись. Ото буде чудасія І Що за проява така? Панночка, а все знає, що колись між ними водилося!.. Христя несказанно раділа і до півночі все качалася з боку на бік, пригадуючи, як би своїх дівочих подруг дужче здивувати.

Чуть світ вона встала і начала наряджатися. Поти приїхав Кравченко, вона була зовсім готова. Та що за пишна та розкішна її одежа, що за радісне та свіже біле личенько. А головонька? Як те яблучко, кругла, гладенько розчесана; а коса чорна, товста та довга, мов рука позаду неї гойдається; червона, як огонь, стьожка уплетена в неї, трохи не до ніг доходить.

Кравченко, ще молодий чоловік, як забачив її, то і очі витріщив. А вони ж у його сірі, невеличкі, здається, ніколи не мали покою: як живе срібло, бігали то сюди, то туди, а то їх мов хто гвіздочками прибив на одному місці. І не змельне нікуди, тільки коли-не-коли віями лупне, мов згоне ненароком набіжалу сльозину, котра боронить ясно дивитись на таку красу дивовижну. А Христя собі дивиться на його та всміхається. Личенько свіже та біле, устоньки, мов корали, червоні, брівоньки чорні, аж полискуються, а очі так і грають своєю темною безоднею. Нічого не видно в тій глибині, на дні тільки мов дві іскорки миготять та світяться.

— Сідайте, панночко, сідайте,— каже Оришка, виходячи надвір розряджена теж по-празниковому. На її сивій голові, наче коробка, чорна хустка майталається, а синій китайовий халат з плеч аж до землі спадає. Мов хто засушену жабу загорнув у синю китайку, прикривши голову здоровенною кучмою,— такою Оришка здавалась у своєму празниковому одягу.

— А ти, Василю, і не вимостив там, де сидіти? — зиркнувши на віз, де сяк-так накидано було гнилої соломи та трухи, сказала Оришка.

— Я зараз, зараз,— заметушився Кравченко і, кинувши віжки, почав вимощати.— Бабусю! У вас немає залишнього ряденця? — спитав він, накидаючи солому на одну купу.— Вимощу — первий сорт. Царівні не в стид тут сидіти! — хвалився він, вибиваючи та вимощуючи, щоб не було ні згористо, ні з ямами.

Вимостивши, він стрибнув з воза і почав вистилати рядном, що винесла Оришка. Туди пхне, там підіткне... Сам любується своєю роботою.

— Готово! — сказав він, ударивши посередині долонею, щоб осіла.— Сідайте!

Тільки що Христя намірилася стрибнути, а Кравченко ззаду так її і підхопив під руки, так і зніс на повозку, аж Христя усміхнулася.

— О, та ви ж і митець свого діла! — сказала вона.

— Не первина! — одказав Кравченко.— Скільки я оцим самим конем перевозив народу — і не перелічиш!.. Ану, бабусю, мерщій задирайте ноги! — лукаво усміхаючись, повернувся до Оришки, що, ухопившися за полудрабки руками, стояла біля воза.

— Задирай, лиш, ти, сину. А я, стара, хоч би помаленьку зідралась.

— Ну, то я поможу. Р-а-аз! — гукнув він, ухопивши стару на одну руку, і підняв вище своєї голови.

— Та й важка ж ви — нехай вам! Панночка куди легше буде! — сміється Кравченко, садовлячи Оришку біля Христі.

— Старе завжди важче молодого,— одказала та, гніздячись.

— Та добре, добре. Нігде не замуле. Знаю, як і кому вимощати. Жидові, небійсь, як вимощу — чортового батька всидить. Ну, вже усілися? Рушай, Васька! — гукнув він на коня, що стояв біля ганку, схиливши голову, і щось губами потрушував. Певно, лаяв хазяїна, що набирав такого народу на віз.— Ану, заснув? Н-н-оо!!

Кінь махнув хвостом і зразу, мов опечений, кинувсь. Кравченко, держачись за віжки, біг збоку і напрямляв Ваську на шлях.

— Ти, Василю, не дуже пускай з гори,— сказала Оришка,— щоб, бува, не перекинув.

— Ет, толкуйтеся,— стрибаючи на віз, одказав Кравченко.— Та се в мене як кінь, то по всьому світу другого не зіськати. З гори спуска — як на подушці зносе.

І справді, ще тільки доїжджали до гори, як кінь почав ходи вкорочати. Прийшлося з гори — і він, вип’явши спину угору, мов вона в його була горбом, пішов потиху та помалу. Хоч би струснув, хоч би раз як оступився — а гора ж крута-крута! Як на руках зніс, так перейшов гору Васька і вже на низу розправив ноги.

— А що? Не я казав? — повернувся Кравченко.— Бачили, як спускає? Нехай Вовк своїм вороним так з’їде. Та й з такої гори кістки б розтрусив, коли зовсім голови не звернув би. Та й по рівному проти сього не вистоє. Він спершу і забасує — куди який страшний! А пробіг версту-другу — уже і одставати начав. Дивися, мій Васька вже й випередив. Хіба не билися ми з ним на заклади! Билися! Карбованця виграв. Хоч він у його цілу сотню заплачений, а мій тільки півсотні. Та хоч і півсотні, та з толком. Що з того, що кінь у тебе як піч гладкий, та не везе? Такому коню уся ціна — копійка. А ось кінь! так кінь! Гей, ти, невіро! — гукнув він на коня і потяг за віжки. Кінь зразу додав ходи. Мов і не швидко ступає, а повозка, аж колеса торохтять, котить.

— А що, чули? У його розуму більше, ніж у всіх слобожан разом,— жартує Кравченко.

— Чого ви його звете невірою? — поспиталася Христя.

— Невірою? Того, що татарської породи. Невіра, значить, і є. Но!.. село недалеко! — повернувся до коня.

Проїхали ще трохи — показалися садки, левади, що завжди облягають кожне село. За ним — царина, майдан, а далі — хати з хатами поскуплювалися, городи з городами поспліталися, пішли криві улиці, поперерізувані невеличкими уличками. Христя не знає, куди свої очі напрямити, на чому їх зостановити. Чи давно вона з села — а тепер його і не пізнати. За сім-вісім років все так перемінилося. «Тут, на сій стороні, була хата Вовчихи, де ми, дівчата, збиралися на досвітки. Де тепер вона?! І признаків немає. Вона стояла на розпутті — тепер все те позастроювалося, позагороджувалося. А то чия оселя покрита дранню? Це вже новина. Цього ніколи при мені не було. Видно, щось багате оселилося — двір обнесений забором. А то, здається, домівка Супруненка?.. Вона... вона... похилилася, покривилася, у землю влізла. Колись що то за страховище було, той Супруненко. А тепер? Може, вже й на світі немає?..»

Переїхали улиці, виткнулись на майдан. Ось і церква заблищала перед ними. Яка ся церква здавалася колись великою та показною, а тепер наче осіла — зовсім і не видно її з-за лип, що кругом так буйно розрослися. А цвинтар, як і давно, укритий густо зеленою травою, вузенька стежка, як і колись, кругом церкви біліє, мов хто прослав сувой білого полотна. І люди снують... он дівчата у холодочку розсілися, он парубки на їх з-за дерева позирають, коло самої церкви дітки граються на травиці. Христю так і потягло туди. Як тільки невіра зостановився біля брами, Христя, як пташка, стрибнула з воза і, як метелик, полинула через браму.

— Дивись, що воно? — почула вона іззаду і спереду себе, і сотні цікавих очей уставилися на неї.

Христя, не примічаючи нічого, пройшла прямо у церкву. Густа купка людей, що заступили вход, перед нею розступилася; червона спідниця і оксамитна корсетка потонули у морі білих свиток та синіх халатів бабів та молодиць.

— Що воно таке? Де вона взялася? — заходило глухе шептання по церкві. Всі дивилися і дивувалися, не знаючи, де така мальована пташка взялася.

А Христя пішла і пішла, все вперед та вперед. Темна сутанина церкви, морок закапелків напрамляли її туди, до притворів, де перед старим поблідлим обличчям ікон цілими снопами горіли жовті шагові свічечки. Вона стала вже тоді, коли далі не можна було іти. Перед нею чималий ставник палав огнем; за ставником висіла ікона божої матері. Жовте лице її здавалося від світу свічок ще жовтіше, от так, як у мерлої людини. Одні чорні очі пестливо дивилися на свого невеличкого сина, що сидить у неї на руці, приткнувшись кучерявою голівонькою до лона. І в його жовте личенько, устоньки тільки червоніють та оченята так задумано дивляться на людей. Христю обняв якийсь потайний острах від того задуманого погляду, і вона, перехрестившись, опустилася на коліна.

Вона недовго молилася. Той самий дяк, що ще малою його чула, завів своїм охриплим голосом боже поспів’я, і їй закортіло його побачити. Ударивши скільки поклонів, вона підвелася і пішла до титаря, де продаються свічі. Дорогою побачила і дяка: такий же низенький, сухий, і в одну косу волосся заплетене, тільки тепер та коса стала у його коротша і тонша. Підійшовши до титаря, вона стала збоку, бо біля його багато народу натовпилося.

— Ну, чого ви згуртилися, мов вівці! Гетьте! Проходьте! Може, кому кращому від вас нужніше!..— гукав титар на людей, розпихаючи їх, без сорому казка, руками.

— Пожалуйте... Вам скільки і яких? — любенько замовив титар до Христі.

Христя глянула — та се ж Карпо Здір, їх сусід. Він, він, і голос його, і обличчя — тільки товсте та біле воно у його стало, і сам Карпо потовстів і підріс наче. У синьому сукняному каптані, розчесаний не по-селянському, а у проділ, він визира таким поважним-заможним.

Христя узяла у його аж п’ять білих свічечок, заплатила сороковку і мерщій пішла собі, щоб, бува, Карпо не признав її. Се її так здивувало, що вона, і до ставника пробираючись і свічі становлячи, все наче перед своїми очима уздрівала Карпа. Яка ж то тепер стала Одарка? Бажала б вона бачити її. Бажала б і розпитатися, з чого і від чого вони так розбагатіли, тільки коли б так, щоб її не пізнали. Думаючи про се, вона незчулася, як поліпила до одного ставника трохи не всі свічечки, одна одним тільки і зосталася у її руках. Христю наче варом обдало, як зобачила вона ту свічку, і хоч тут стояли ближче ставники, вона минула їх, а понесла туди, де перше стояла, постановить перед божою матір’ю.

— Хто се така пишна? Не знаєте, моя матінко? — почула вона ззаду себе жіночий голос.

— Не знаю,— одказав другий.

— А одежа яка пишна. Воно щось не спроста.

— Бог його знає, що воно. Не вгляділа, де і взялося. Та убор сей як їй личить.

— Се ви про ту? — почувся третій голос.

— Еге ж.

— Бабу Оришку знаєте? Відьму... З нею, кажуть, приїхала.

— То се, може, дочка її?

— Яка там у гаспида дочка?

— А та сама, про котру завжди плеще. Пан якийсь там її узяв, чи що.

— А що ви думаете? Може, й вона. Щось не видно Горпини — вона бабі якоюсь родичкою доводиться.

— Племінниця рідна. Стара з матір’ю Горпини — рідні.

— От би і послати до баби розпитатися, що воно.

Дяк охриплим голосом завів херувимську — всі чимдуж замолилися; замолились і жінки, що стояли позаду Христі, і розмова стихла.

Після херувимської народ сунув до притвору підставити голову під перенос.

— Он-он і Горпина пішла,— знову почулося ззаду Христі.

— Вона, вона. Постійте, я піду попитаюся,— і повз Христю щось на пальчиках покралося. Христя глянула — чорна, висока і товста молодиця у синьому халаті і в жовтогарячому платку пройшла повз неї... «Та се ж чорна Ївга! Це та Тимофієва... Товста та пиката яка стала. Що, коли б вона дозналася, що се я. То чорна, а то з заздрості, мабуть, ще б дужче почорніла»,— подумала Христя.

Ївга приткнула свою здоровенну голову між двох жінок. Одна з їх була невеличка, кругловида, друга — суха, висока, довгобраза. Видно, Ївга щось шепнула їм на ушко; довгобраза, зразу закашлявшись, ще дужче нахилилась, і Христя запримітила, як її очі стрільнули у ту сторону, де стояла вона. Невже то Горпина? Стара та жовта, очі позападали, ніс довгий та тонкий витягся, щоки усередину усмокталися.

Перенос скінчився. Піп з чашею пішов ув олтар, за ним із здоровенною свічкою, тільки на другі двері, пройшов паламар. Христі лице його здалося таким знайомим... Вона десь бачила його, та не пригадає де. Дяк немочним голосом «царя» піднімав, і народ, хрестячись, подався назад.

— Казала, розпитає баби та й скаже,— почувся знову ззаду Христі голос Ївги.

— То-то ж, не пропусти як-небудь її.

— Ні, я вийду з церкви. Там на дверях сторожитиму.

— А цікава ся Ївга, і — цікава! — почулося через скільки часу.

— Та й язичок! Недаром, кажуть, чоловік у москалі пішов.

— А їй і горенька мало. Вона старого Супруна загнуздала та й їздить верхи по йому. Покійної Хіврі все добро перейшло до неї. Мені дивно, що дурна Горпина мовчить. Я б їй серед села потовкла оту чорну мармузу.

— Дума, може, коли буде їй годити, то після смерті старого і їй що-небудь перепаде.

— Хай дожидає. Не так вона прибрала його в руки. Та й не така вона, щоб випустити.

Розмова стихла. З олтаря доносився голос попів, з криласа глухі заводи дякові. У церкві робилося душніше і душніше. Дим від ладану хмарами носився понад головами, синів у потемнілій оселі, з закапелків доносився кашель. Ударили на достойно. Народ, прослухавши вірую, потроху виходив з церкви на прохолоду. Як почалося святе святих, коло Христі зовсім стало пусто. Титар ходив коло ставників і тушив недогарки. У церкві потемніло. Здавалася вона якимсь склепом або домовиною — образи так сумно і суворо визирали з іконостасу. Декілька жінок з малими дітьми ставали кружка коло церковних врат; діти плакали, матері їх гойдали, шикали. Христі ставало не по собі, і вона намірилася було вийти. Повернеться — аж у стороні стоять дві жінки, і до їх брава, мов москаль, чеше Ївга. Христя зосталася.

— Ну, що? — почулося.

— Панночка якась. З Колісником, що купив Кут, з губернії приїхала,— шептала Ївга.— Пішов Колісник угору; з панами водиться, сам паном став. А що колись був? Там одна дівка, що служила у місті, розказувала: різник та й годі. Жінка його і досі живе у місті. З собою він її не бере. Де ж, вона зовсім проста, а він, бач, пан,— казала друга.

— Як мужиком був та жінка служила, то тоді її і треба було, а як запанував, то й жінки не треба,— увернула третя.

— Нащо йому жінка? Там, у губернії багато є таких. Либонь, кажуть, він і має... Може, й се така,— догадувалася Ївга.

— О-о! Невже? Старий він.

— Старий! Баба розказує, що тільки у нього і розмови, що про дівчат. З старих цих все лихо встає!

З гуком і брязком завіса на церковних вратах відкинулася в сторону, люди замолилися, розмова стихла. Злякані діти завели репет на всю церкву. Піп з чашею показався з олтаря, суворо на їх позираючи. «Со страхом божим»,— почулося. І жіночки, нахиливши голови, підійшли до попа. Почалося причастя.

Христя одійшла до дверей. Духота і крик дитячий її геть-то діймали. А там, коло дверей, так хороше: вітерок легенький провіває, у двері видно — зеленіє цвинтар; сонечко крізь густу листву лип пробивається і опадає золотими плямами на траву — здається, мов хто розіслав зелений килим з жовтогарячими квітками. А на йому, як черви, народу: бігає дітвора, у холодочку дівчата розсілися, посилаючи бісики очима на прохожих парубків, поважно проходять жінки, чоловіки. Іде між ними тихий гомін; горобці на липах завели, мов жиди, свою джеркотняву і не дають слухати, про що гомонять люди. Вони так кричать несамовито, що ледве чутно у церкві голос попів. Чудно Христі: там, надворі, життя, справжнє життя, аж б’є, аж ріже у вічі, а тут обік з ним тиха сутанина... темний закапелочок, куди сховалася жива душа, щоб висповідатися перед богом. Вона замислилася, рівняючи одну до другої ці дві постанови людського побиту. Туди, до світу, тягли її молоді літа; там дитячі забави, людський гомін, все те, чим краситься і з чого складається життя, тут німота темної могили, глухі вичити попові, тремтячий голос дяків, дим і морок,— холодом обдавали душу, ніяк не припадали до її серця... І чого воно так: до того тебе тягне, а од сього — і святощі, та одбиває... Видно, трудне те спасіння.

— Батюшка поздоровляють вас з неділею і веліли піднести сю проскуру,— почула Христя коло себе.

Зирк — перед нею стоїть паламар і де рже в руках олив’яну тарілочку з високою подзьобаною проскурою. Та се ж Федір Супруненко! Христя позирнула по церкві — увесь народ витріщився на неї. У неї в очах потемніло, ноги струснулися; не обіпрись вона об одвірки, певно, довелося б упасти — так те все несподівано випало. Червона, як сап’янець, краска облила її свіже лице. Вона стояла і не знала, що їй робити. Тоді тільки, коли вдруге переказав Федір наказ батюшчин, Христя узяла проскуру з тарілки. Федір пішов, і їй полегшало. «За кого вони приймають мене?» — думала вона, похнюпившись, щоб не дивитись ні на кого. Ті недовгі хвилини, які зосталися до кінця служби, здавалися їй за вік. Вона ні об чім уже більше не думала, аби скоріше скінчилася служба і щоб їй хоч надвір вийти прохолодитися, бо та прохолода, що йшла в двері, зовсім її не прохолоджала, а ця проскура наче прикувала її на одному місці.

Аж ось заметушились люди, заколихалися і повалили з церкви. Христя мерщій вискочила у бокові двері і пішла до брами, почуваючи, що стоока купа людей більше нікуди і не дивилася, як на неї. Господи! як би вона бажала у ту мить хоч провалитися крізь землю або покритися чорною хмарою, щоб тільки одвернуть від себе людські очі.

— А я вас давно вже жду,— стріла її коло брами баба Оришка.— Дивилася у церкві — не видно, та стала на сьому місці — уже ж, думаю, коли виходитиме, то не пущу.

— Ходімо, бабусю, он наша повозка,— каже Христя, поспішаючи, бо люди знову зступилися біля брами і витріщилися на неї.

— Та постійте, панночко. Я щось маю вам сказати,— зостановила її Оришка.

Христя стала, уставивши очі в Оришку.

— Тут у мене є родичка. Прохала до себе з церкви. Ми, було, вас піджидали, а потім вона побігла уперед приготовитися. Може, ваша ласка — зайдете до неї в хату. Вона рада буде, і ви побачите, як на селі люди живуть.

— Добре, добре. Ходімо ж скоріше,— одно приспічує Христя і пішла вперед. За нею Оришка — ковиль, ковиль! і трохи не впала, сама наступивши на полу свого халата.

— Оці ще мені балахони! Бодай їх! — ремствувала Оришка, доходячи до повозки, де Христя уже сиділа.

Поки ж ще Оришка злізла та вмостилася, Христя аж совалася, дожидаючи. Ось і Оришка сіла. Поїхали... Слава богу! Христя, мов з тюрми вирвалася, аж легше зітхнула.

VII

— Стій, Василю, стій! — гукнула Оришка, коли вони пробігали улицею.

— А що там, розгубилися? — спитав Кравченко, зупиняючи коня.

— Ні. Приверни, лиш, он до тії хати. Бачиш, молодиця на воротях стоїть. То моя племінниця. Заїдемо. Певно, ти нічого не їв, то й підкусиш там. І панночка, спасибі їм, обіцяли зайти.

Христя глянула— на воротях стояла Горпина. «Еге,— подумала вона.— Так се он куди мене баба завезла. Певно, знає, бісова відьма, хто я, та тільки вдає так...» І Христя прикро подивилася на Оришку.

Кравченко начав привертати до двору.

— У двір, у двір заїздіть,— розчиняючи ворота, каже Горпина.— Спасибі вам, бабусю, ви і панночку завезли. А я думала, панночка горді, не схотять зайти у просту хату.

— Та як се у нас панночка, то дай їй, господи, усього доброго. З того часу, як вони приїхали до нас, то в мене і світ ув очах піднявся,— одказує Оришка, злізаючи з воза.

Не вспіла Христя собі стрибнути, як Горпина підбігла до неї і цмокнула у руку. Христя, як огонь, запалала.

— Здрастуйте... не цілуйте... нащо ви цілуєте? — сором’язливо одказала вона, ховаючи назад руки.

— Просимо ж у хату. Там за вами, бабусю, Пріся скучає. Той раз як були, поманили її бубличками, а тепер вона все допитується: «Коли та й коли, мамо, бабуся ще приїдуть?»

— Отак же! А в мене на сей раз і гостинця ніякого немає,— одказує Оришка, переступаючи поріг.

Уступили у хату. Низенька вона, невеличка, зате рівно помазана, гладенько вибілена, челюсті у печі і вікна обведені кругом жовтою глиною; стіл у кутку біля божниці покритий білою скатертиною, лави кругом хати вистругані, вишарувані, наче з воску, жовтіють; долівка пісочком присипана. Видно, щиро хазяйські руки ходили коло сього невеличкого гнізда.

— Бабуся! Бабуся приїхали! — радо скрикнула дівчинка літ семи, підбігаючи до баби і даючи їй чолом. За нею п’ятилітній хлопчик качаном прикотився, а далі з полу зсунувся і, перевалюючись з боку на бік, як утка, копотів другий, менший, гукаючи нетвердим язиком: «Ба! ма!», і всі опали бабу. У хаті піднявся гармидер. Дітвора одно поперед другого поспішало перед бабою то сим, то тим похвалитися, а пискун, дивлячись на сестру та брата, ухопився, як реп’ях, за бабин халат, виставив своє свіже личко та, знай, погукує: «Ба! ма!»

— Діточки ж мої! Голуб’ятка! Не сподівалася ж я до вас завітати сьогодні, то й гостинця не принесла.

— Ось нате вам гостинця! — сказала Христя, подаючи проскуру. Дітвора, дивлячись на незнайому панну, насторочилась якось.

— Чому ж ви не берете? — спитала мати.— Бач, панночка якого гостинця привезлаї Беріть та дякуйте панночці.

Дівчинка перша несміло підійшла до Христі і поцілувала у руку, за нею хлопчик, а найменший так і кинувся, так і вхопився за червону спідницю, піднявши угору одну ніжку, наміряючись, видно, далі подратись.

Христя ухопила його під руки і підняла вище своєї голови. Хлопчик засміявся, виставивши рядки своїх білих зубенят. Очиці його грали, свіже личенько, як ягідка, червоніло. Христя, замилувавшись, почала його гойдати, то підніме високо угору, то спускає трохи не додолу. Хлопчик регоче, аж ніженятами сова — таке йому любе те гойдання.

— А що, Петрику, а що! — утішно дивлячись на його, каже Горпина.— Ще тебе ніхто так не гойдав, як панночка гойдає. Бач, як літа. Як пташка та. Ку-ку-ку! ку-ку-ку! — з-за спини Христі тішиться мати. А Христя аж сама розчервонілася та, знай, гойдає.

— Буде, панночко, буде. А то він вас заморе. Нівроку йому, важкий-таки. Та як візьмеш на руки та поподержиш, то й рук не чуєш, а то ж проти себе такого попідкидати.

Христя пустила. Хлопчик, постоявши трохи, знову кинувся до Христі.

— Петрусю! ажа-жа! — посварилася пальцем мати.— Тобі тільки дай привід, то й не одчепишся. Годі! Пусти панночку. Просю вас за стіл посідати. Петрусю! Кому кажу, пусти! — крикнула Горпина на хлопця, що, вчепившись за спідницю руками, дивився чорними оченятами то на матір, то на Христю.

— Ми ось разом підемо,— сказала Христя, узявши його на руки, і посунулася за стіл.

— У-у, страмовище, отакий бецман на руках гніздиться! — сказала з серцем Горпина.

— Доброго здоров’я! — привітався Кравченко, увіходячи у хату. Горпина і його попросила сідати.

← Назад | На початок | Вперед →
Рейтинг: 0.0 з 5 (0 голос.)
Оцінити:   
up