Повія (сторінка 18)

— А що ж се Федора досі немає? — спитала баба, усаджуючись біля Христі, котра чукикала на колінах Петруся.

— Не знаю. Він повинен би і прийти зараз. Чи не завернув, бува, до батька.

— А що, і досі не помоглося?

— Дуріє, як і дурів... І сів, і пав у тії чорної маримонди.

— Ти ж казала йому?

— Що ж я йому буду казати? Все рівно не послуха. ще скаже, чого не в своє діло мішаюся. Федір казав.

— Ну?

— Ну, і звісно що. «Ви,— каже,— все так; мене і трохи не поважаєте, не то що за батька не приймаєте, а все на мою худобу дивитесь. Якби чорт старий скоріше очі закрив та загарбати його худобу. Не буде,— каже,— сього, чужому віддам, та знатиму, що буде хоч душу поминати, а свої — хай як хотять».

— Отаке! А ти ж сказала б: ото ж унуки не чиї, а твого ж сина діти. На їх поглянь. Та й на сина подивитися: дуже він багато, носячи за попом кадильницю, заробить? Хоч би ж уже землю віддав, все рівно сам нікчемний біля неї ходити.

— Так! Землю він віддасть. А мені, каже, з чого жити?

— А грошей стара собака мало наховала? — скрикнула, визвірившись, Оришка.

— Були колись гроші,— спокійно одказала Горпина.

— Та що?

— Та в скриню до Ївги перейшли. Обійшла старого, отак кругом і обплутала. Сміється з його, з молодшими по шинках шляється, а він і не бачить. Я вже їй казала: ми ж колись дівували умісті. Ти б, кажу, Ївго, хоч бога побоялася над старим отак глузувати. А вона п’яненька була: «Уже,— каже,— до бога тепер лазити, як чорт не поміг». Який, питаю, чорт? «Не знаєш,— каже,— який? То попитай своєї дядини. Думаєш,— каже,— не знаю, яке ви зілля варили та чим старого накурювали. Помогло? Багато взяли з своїми чаклами? Не дуже я злякалася твоєї дядини, хоч вона і відьма. Я й сама навчу ще, як відьмити». Сказано, п’яна, то таке і верзе.

Баба, слухаючи те, аж позеленіла. Сидить за столом, ухопившись за лаву руками, та так важко дише, аж пищики в неї в грудях грають.

— Про кого се ви річ ведете? — спитався Кравченко, дослухаючись до розмови.

— Та...— махнула Горпина рукою.— Про свекра, чоловіче добрий, коли хоч знати. Замість того, щоб на старість гріхи одмолювати, він з молодицею зв’язався. Та хоч би путнє що, а то...

— А-а...— заакав Кравченко.— Я знав на своєму віку одного. Так от чудасія була. Йому двадцять літ, а він полюбив п’ятдесятилітню бабу. Та так полюбив, що хоч вішатись. Усі дивуються, здурів парубок та й годі. А він, не потураючи на те, одно вчащає до старої — і встав, і ліг там. Стало чутно, що будуть вінчаться. У неї, правда, своя хата, худоба і грошей, либонь, було до стобіса; а в його тільки й добра, що штани на очкурі, та й то драні. Люди кажуть: «Дурний, на худобу вдаряє. Чи варт те добро, щоб свій молодий вік запакувати?» Оже він не чує. Збираються до вінця. І день назначили. Тут би до церкви йти, а він назад. «Що я,— каже,— маю. Як був робітником, так і зостануся. Не хочу». Вона і сюди, і туди: «Я тобі,— каже,— все віддам».— «Давай зараз». Пішли до волості,— а він, значить, уже з писарем змовився,— зробили таку бумагу, що вона йому усе продає. Грошики, звісно, які були, так віддала. Тоді він знову. «Ти,— каже,— подумай, стара. Чи мені, молодому, під пару така баба? Краще будь мені за матір, я тебе до смерті догодую». Вона не хоче, бришкає. «Нічого не дам! — кричить.— Жалітися буду, в тюрму засаджу».— «Коли,— каже,— ще мене в тюрму саджати,— вон із моєї хати!» І вигнав, у чому була, при тому тільки й зосталася. Жалілася, так ще судді посміялися: «Так,— кажуть,— дурнів і треба вчить». Що ж, ви думали, з того парубка вийшло? Оженився, до своєї худоби та ще взяв за жінкою, зажив таким багатим, що ну! Шинок одкрив, постоялий двір завів. А баба десь під тином сконала... Так от молодець, так молодець!

— А воно ж хіба се й не гріх? — з жалем спиталася Горпина.

— Є, бач, молодице, приказка: гріха боятимешся — голий ходитимеш. Що гріх, що не гріх, про те бог знає. Та коли ще він там розсуде — дожидайся.

— А люди? — знову пита Горпина.

— Люди? Наплюй на їх! Люди звали і того парубка дурним, а потім — на улиці стрінуть — шапку скидають. От тобі й дурний!

Горпина тільки важко зітхнула. Зітхнула і Христя за нею. Баба сиділа похнюпившись, її тільки підборіддя тремтіло. У хаті стало тихо-тихо. Дітвора сиділа на полу і дивилася мовчки на проскуру, що лежала між ними. Петрик — і той покинув гратися, якось дивуючись, обводив усіх своїми чорними оченятами.

Якась тінь пробігла по вікну: тихий гомін почувся знадвору.

— О, і Федір ідеї— сказала Горпина, зиркнувши у вікно.— Та ще й не сам — з батьком.

І вона мерщій стрибнула у сіни — стрівати. Христю наче трясця обняла. Вона колись давно не могла бачити Грицька без того, щоб її не струснуло, тепер їй згадалося давнє.

— Сюди, тату, сюди... Тут поріг — глядіть не спіткніться,— чувся давно знайомий Федорів голос.

— Хе-е... старий став,— одказує йому другий,— і очі дивляться — та не бачать. Переведи, лиш, мене за руку.

На дверях показалася висока постать старого діда. Голова його біла, як молоко, борода рідка спадає на груди, сірі брови, як стріха, настовбурчилися над очима, а на обличчі — і трохи Грицько не перемінився, такий сухий, такий і суворий, ніс довгий з горбом, лице тільки з мурого стало біло-рожеве.

— Ну, здрастуйте у хаті. То тут у вас і гостей повно,— обізвався він, переступивши поріг.

— Здрастуйте. Се тітка приїхали з Кута,— докладала Горпина.

— Ну, а то? — тикнув пальцем Грицько на Кравченка.

— А то той чоловік, що тітку привіз.

— А то? — знову допитується Грицько.

— То панночка з бабою приїхали.

— Панночка? Так ви вже з панами зазналися? Через те, мабуть, і батька забули,— виговорював Грицько.— А то по полу що ворушиться?

— То діти. Гетьте, встаньте відтіля! — крикнула на їх Горпина,— може, дід схотять там присісти.

— Устаньте, устаньте, діти, хай дід хоч на полу присяде, бо на покуті поважні гості розсілися,— бурчав Грицько, чвалаючи до полу.

Горпину наче хто кип’ятком обдав. Тільки що Грицько на поріг — уже і сварка, та ще при чужих людях, та ще й у їх город камінці кида... У неї аж сльози на очах виступили.

— Хіба ж я, тату, зневажаючи вас, таке сказала! — тільки і вимовила вона.

— Чого зневажаючи? Ні, почитаючи. Якби, бач, не почитала, то старого не посадила. А то я і сиджу, і діти біля мене. Другі діти і чужі, та, як прийдеш, і чолом старому чоловікові оддадуть, а твої діти почитають діда і геть ховаються від його, мов собаки від мух.

Горпина зовсім осіла. І як вона сього раніше не здумала? Стоїть, як тороплена, і від сорому не знає, що й казати, куди їй діватись. Та вже виручила Оришка.

— Чого се ти, старий, розбурчався? — спитала вона його.— Не на той бік устав, не на ту ногу ступив?

— Не на той. Правда твоя. Старому, бач, усе на заваді. Та ще як свої більше, ніж чужі, шпильки під нігті заганяють,— похнюпившись, додав він.

— Хто ж тобі їх заганя? — знову йому Оришка.— Так наслухається, що з сторони люди брешуть, та й зачина! Що, тебе син не почитає? Невістка не слуха? Коли ти сторонишся їх, то, звісно, не потрапиш, що тобі хочеться. Уп’ять же — і діти. Діти — як діти. Коли б ти до їх з ласкою, то й вони до тебе з тим. А як ти не вспів на поріг ступити — зараз бур та бур. Звісно, і діти полякаються.

— Толкуйся. Так, усе так. Я у всьому винен. Чого ж ви мене, винуватого, до себе прикликали? Судити? Судіть мене!

— От ти вп’ять, Грицьку, на сварку б’єш. Тобі як доброму кажуть, а ти — знову за своє. Нема того щоб сісти, як там кажуть, рядком та побалакати ладком.

— О, ти м’яко стелеш, та як буде спати! — буркнув Грицько.

— Ні, я тобі по правді кажу. Чого тут критися, чого його, як лисиця хвостом, вертіти? Ти сам подумай: старий ти став, немічний... за тобою треба дивитись, треба глядіти. А кому ж те ближче, як не своєму? Сказать би, у тебе немає близького нікого, а то ж у тебе син, невістка. Чого б я, як той бовкун, сидів там у своєму закапелкові? Чоловік не деревина, що положи його, то й буде лежати. Чоловікові часом треба і побалакати... Узяв би перейшов до сина, один син у тебе, і догляд би тобі такий як слід був, і погомоніти було б з ким.

— З того часу, як не стало старої, не стало й щастя! — глухо промовив Грицько.

— І то правда. Стара, царство небесне їй, була і хазяйка невсипуща, і жінка добра, і господиня розумна. Та що ж — умерла... То вже діло боже. Він один над нами знає, що робить, і нам не скаже. Умерла — й умерла. З могили її не вернеш. А тобі все-таки не слід своїх сторонитись-обходити.

— Та що ти все зарядила, обходиш та обходиш! — гукнув Грицько.— Хто їх обходить? Я їх, чи вони мене? От ти кажеш — син у мене, до його горнися. А ти знаєш мого сина? Він ще замолоду все мені навпаки йшов. Хотів я його одружити на Куцівні. Чим би була йому не жінка? І багата, і хорошого роду. Ніт же, підніс чорт Христю Притиківну. От цяця неписана! Чого мені стояло його збити? Може, коли, господь знає, і душею прийшлося покривити, і гріха на душу схопити, поки зломив. Що ж він? Почав дуріти. От, як є — дурник.

— Тату, то коли було,— понурившись, обізвався Федір, а Христя сиділа червона-червона та, не знаючи, що їй робити, горнула до себе маленького Петрика.

— Давно? — гукнув Грицько, підводячись, і, як верста, став серед хати.— Давно, кажеш? А після того? Ми ж насилу тебе з покійною одходили, насилу тебе на стежку навели. Оженився ти. Знайшлася така, що пішла за тебе. Стали ми жити укупі. То і ти, і невістка тільки й чутно, що славите нас між чужими людьми. Усе одно: «Якби таки батько одділив нас, дав землі, дав хату, ми тоді б знали, для кого робимо-трудимося». Бач, вони, у батька живучи, не собі дбали! Нехай і так. Побалакали ми з старою, чи одділити, то й одділити. Хто сей ґрунт купив? Хто хату вистроїв? Перевів їх — живіть собі; і поля дав. Що ж мені, дяка за те? Знову чую: «Одділить одділив, та чим наділив? Випхнув з двору та й усе». А побий же вас все зле та лихе! Чи я вам не батько? Чи я вам добра не жадаю? Де б біля того клаптя землі робити, що ‘ддав, він його у найми пустив. Самому, бач, не хочеться білих рук каляти. Сам почав до попів лизатись — у протопопи намірявся вилізти, та піймав у дзвонарі. Легкого хліба захотілося. Чи легкого, то й легкого. Значить, тобі не потрібна земля, подай її назад. Живи своїм розумом, як бог тобі дав. Чого б, бачця? Так де тобі! На батька і тучі, і грому! Батько і сякий, і такий. Побачив, що своїм розумом заробляємо шматок того насущного, так і землю назад одібрав. Усе собі та собі, а нам нічого... Хіба, ти думаєш, воно легко мені було те слухати, що чуже, нерідне прийде до тебе в хату та й хвалиться, що рідний син каже? А бодай уже таких синів ніколи не мати! Я ж мовчав, я ж слова на те ніякого не казав. Пройшов рік — вони до мене і в хату не напаювалися, не прийшли з празником поздоровити. Тут уп’ять стара занедужала, прийшли вони її провідати? Чужі люди неодхідно біля неї стояли, своїми руками перевертали немощну, а рідна невістка і не здумала. Як умерла, тоді тільки прийшли, наче чужосторонні які-небудь, геть одсторонь стояли. І нема того, щоб утішити батька у горі, нема того, щоб хоч чужим помогти при тому скрутові. Де ж, ми великий пан — кадильницю за попом треба нести, а ми — не робітниця, не наймичка, ми — важна птиця — паламарка! У-у! прокляті! прокляті! Нема на вас мого благословення! Чужим усе оддам, а вам дулю під ніс! — гукнув Грицько і, вхопивши шапку, мерщій напрямився у двері.

У хаті стало так тихо, мов нікого й живого не було. Оришка і Христя сиділи похнюпившись, Горпина, припавши до столу, струшувалась, мов у лихоманці, Федір блідий ходив та тер руки, один Василь Кравченко весело позирав з-за столу своїми сірими лукавими очима.

— Чудасія та й годі,— здвигуючи плечима, промовив він.— Нащо його благословення? Коли б добро своє віддав!

— Нащо ти привів його сюди? — скрикнула нестямно Горпина, придавлюючи стіл головою, мов вона хотіла його продавити.— Ще нам мало прийшлося від його витерпіти?

І докорів і догани. Захотів ще, щоб прокляв він нас у нашій хаті!

— Хто ж знав! Хто ж знав? — глухо замовив Федір, тручи руки.— Я ж хотів як краще, а вийшло...

— Не буде між вами ладу. Не буде добра,— схопившися, мовила Оришка.— Прощайте! Поїдемо,— повернулася вона до Кравченка і не пішла — поплигала з хати.

— Поїдьмо, поїдьмо,— хапаючись за шапку, мовив Кравченко.— Бо час і обідати, аж кишки підвело.

Горпина тільки тоді догадалася, про що вона забула.

— Тіточко! тіточко! — заплакана кинулась вона надвір.— Постійте, підождіть, хоч пообідаєте з нами. За цим проклятим клопотом і розуму збудешся!

Федір і Христя зосталися одні в хаті. Поки Христя збиралася собі в дорогу, Федір одно, знай, ходив. Як же Христя, передавши Петруся дівчинці, напрямилася йти, Федір став напроти неї, прикро подивився своїми засмученими очима, скрикнув: «Отак у нас завжди! Господи! Господи!..» — і нестямно схопився за голову руками.

У Христі серце перевернулося, сльози затремтіли на очах. Перша думка, що вдарила її в голову, була: «Певно, Федір її признав, бо так прямо випалив перед нею своє признання...» І вона, похнюпившись і не сказавши йому ні слова, вийшла з хати.

На сінешньому порозі вона стріла Оришку, Кравченка і Горпину. Горпині таки довелося уговорити бабу зостатися пообідати.

— А ми вертаємося. Просить Горпина обідати,— сказала їй Оришка.

— Я вже не знаю, чи вгоджу чим панночці. Просила б провідати мужичої страви. Колись забився до нас слідователь. Такий гарний пан, дякував. Прохали б панночку. Чим багаті, тим і раді...— замовила Горпина перед нею, рвучи слова.

— Та панночка хоч посидять. Ми швидко се діло порішимо, бо кишки аж кавчать,— сказав, сміючись, Кравченко.

— Про мене не турбуйтеся. Я посиджу, підожду,— сказала Христя і собі вернулася за другими.

Горпина така рада, не здержалася і кинулася поцілувати Христю у руку. Христя помітила і підставила губи. Дві давні подруги поцілувалися. «Якби ти знала, кого цілуєш! — подумала Христя.— Чи цілувала б?»

Не менше зрадів і Федір, як вони вернулися. Засмучений та збитий з пантелику, він зразу ожив, заметушився, забігав.

— Просю вас, сідайте. Я на хвилину, я зараз,— і він кудись побіг з хати.

Поти Горпина розсадила гостей та вийняла пироги з печі, і Федір уже звернувся. З одної кишені він витяг пляшку горілки, а з другої — щось друге, червоне і поставив на столі.

— Ви не повірите, як мені оця спірка у печінках сидить. Та не проходить тижня без того, щоб отакого не скоїлося,— пожалівся він.— Тільки й забудешся, як добрий чоловік приб’ється до хати та розговорить. Спасибі вам, що вернулися. Ануте, лиш, вип’ємо по чарці. Се повинна бути добра горілка. Ач, жовта яка.

— Вистояла?! — граючи лукавими очима, сказав Кравченко.

— Жид казав, що давня. А бог його знає, яка вона.— І, наливши в чарку, він першу підніс бабі.

— У кого в руках, у того й в устах! — одказала та, одводячи чарку рукою.

— Жінко! Десь у нас і друга була чарупина. Ке, лиш, сюди та попотчуй панночку. То ж я для їх купив пляшку тернівки.

— Для мене? — червоніючи, спитала Христя.— Марно ви і втрачалися. Я не п’ю.

— Не можна, наша панночко. Хоч пригубте,— потчуючи, прохала Горпина.

— Ось я поцокаюся з панночкою. Будьмо здорові. Хай наші вороги вигибнуть,— і Федір, цокнувшись чаркою, зразу вихилив. Потім попотчував бабу і Кравченка.

Христя надпила трохи і поставила. Тернівка здалася їй такою смачною. Вона, здається, ще ніколи нічого смачнішого не пила.

— А справді добра,— сказала вона.

— То просимо вас викушати всю,— кланяється Горпина.— Та й пиріжечком заїсти. Пиріжки з свіжим сиром, і сметана свіжа.

— Хіба з вами,— сказала Христя, беручись за чарку.

— І я вип’ю,— і Горпина потяглася до горілки. Сама з півчарочки випила і других попотчувала.

— Хай нашим ворогам така шибениця! — скрикнула Христя, вихиливши чарку і вибризнувши остатню краплю поверх голови.

— О, наша панночко! наша голубочко! — скрикнула Горпина і, прихилившись до неї, цмокнула у плече.— Мов ви між нами родились, так знаєте наші звичаї та поговірки.

— За се не стид ще по чарці випити! — сказав Кравченко.

— Випити! Випити! — скрикнув Федір і почав знову потчувати.

Після третьої усі зразу загомоніли весело та гучно, так, мов бджоли в улику перед роєм. Недавньої сварки і признаку не було. Федір розказував усякі приповістки за дяків, за попа, Горпина утішалася перед Христею своїми дітьми, котрі на полу натоптувались пирогами. Кравченко розповідав про всякі плутні, хто кого обдурив, хто нажився, і завжди вихвалював мистецького плутягу. Одна Оришка з посоловілими очима, мов та сова, мовчки позирала на всіх. Христя після двох чарок тернівки розчервонілася — мов макова квітка виглядала з-за столу, а очі її так і плясали. Вона ще ніколи не почувала, щоб їй було так гарно, так любо. Все те давнє, що вона кинула у селі, тепер вернулося до неї і так встало, пестливо-правдиве і рідне, воно робило її на хвилинку щасливою. Оце б і їй так було. І вона утішалася б своїми дітьми, як утішається Горпина, і вона турбувалася б коло свого господарства, як і ся турбується. А тепер?..

— Доброго здоров’я всім! З неділенькою святою! — почувся від порога жіночий голос.

Зирк — чорна Ївга ускочила в хату. Не вспіли їй одказати на привіт, як вона, позирнувши по хаті, спитала:

— Що, старого у вас не було?

— Ні, був,— сказала Горпина.

— Та куди пішов?

— За тобою,— гукнула Оришка.

— Ох, мені лишенько! Ми, значить, розминулися! Побіжу ж за ним,— і, повернувшись, мерщій вискочила в сіни.

Неждане Ївжине навідування на який час перервало веселу бесіду.

— Чи бач, яка жалібниця знайшлася! — гарикнула баба і сплюнула.

— Отак, тільки кого чужого забачить, зараз і біжить дознатися, що робили,— жалілася Горпина.

— Вона нас, спасибі їй, не забуває,— сміється Федір.

— Погань,— гарикнула баба.

— Та хай. Не руште. Краще вип’ємо,— беручись за пляшку, каже Федір.— А ти, Горпино, давай нам борщу, каші... Всього давай, що напорала.

До борщу ще по одній випили і знову розвеселилися. Гомін та регіт не стихає ні на хвилину. Оришка, вихиливши пів третьої, зовсім знемогла, очі їй сплющуються, голова так і хитається з боку на бік, бере ложку і держалном у борщ умочає. Всі регочуться, і Оришка сама з себе сміється.

— Випила... випила,— нетвердо вимовляє.— А все своїм ворогам не піддамся, не піддамся... Ось тут вони у мене сидять,— показує стулену руку.— Я не Горпина, що всім мовчить. І не Федір, що їх оббігає. Я знаю їх і думку.

— Які ж у вас вороги, бабусю? — питає Горпина.

— До чорта у мене ворогів. Усі в мене вороги. І чоловік — ворог. Хіба я за його залюбки йшла? Хай умиється. Не таким стидким моє личко цілувати...— і стара усіма своїми зморшками усміхнулася.

Усі засміялися, а Кравченко найдужче усіх.

— А ти в мене не регочи,— повернулася до його баба.— Ти у мене в жмені. Як жабу ту розчавучу. І ти не регочи, Федоре, я знаю, що ти крізь сльози регочеш. І ти, Горпино... А ти,— повернулася вона до Христі,— твоє ще тільки заснувалося. Ти смійся, смійся... А я все знаю.—

І стара, переставши усміхатися, підвелася і почала пророкувати: — Тебе горе жде. Тяжке горе тебе жде. Я знаю, я все знаю.

— Що ж ви знаєте? — дивлячись зляканими очима на страшну бабу, спитала Христя.

— Те знаю,— почала Оришка знову пророче,— що спати хочу,— і, усміхнувшись, посунулася з-за столу. Не дякуючи, не помолившись, вона додибала до полу і уклалася аж поза дітьми спати.

— Знемогла старенька. Випила лишню,— зітхнувши, сказала Горпина і кинулась тітці помостити.

Обід скінчився. Кравченко і Федір пішли надвір походити, сучка посмоктати, а Горпина і Христя зосталися у хаті. Поти Горпина посуду мила, Христя думала над сьогоднішнім бабиним пророкуванням. Її вид страшний, її голос гучний — все це не мало уразило Христю. До того і саме пророкування: «Твоє ще тільки заснувалося...» Що воно значить? Та вп’ять: «Тебе горе жде, тяжке тебе горе жде». Почім вона знає, що мене жде? А каже — мов певно знає... і Христя почала перебирати своє життя. Що воно? Ціла черідка утрат та горя, ціла вервечка випадків, котрі піднімали її угору на те, щоб опустити сторч головою. І тепер хіба не те саме? І тепер вона не холодна і не голодна, і сита, і вкрита. А що буде завтра? Треба Колісникові тільки слово сказати — і вона опиниться на улиці. Спершу, не зучена до розкоші, вона знову стала б до діла, помаленьку і то б хліб їла. А тепер? Вся сила її в красі. Не будь уроди — і зразу вона ніщо. Доки ж їй так скитатися, доки сидіти сьогодні вище свого пір’я, а завтра летіти на саме дно глибокого яру, де тільки грязюка та смердота? Їй так хотілося покою та рівного життя, хоч такого от, як Горпина живе. Бувають і в неї гіркі часи, тяжкі хвилини — от і сьогодні. Прийшов свекор, збив бучу, уколов не раз її так боляче. А проте — її ніхто не лишить того, що вона має. Вона знає сім’ю свою, свого Федора, і люди знають, що вона Федорова жінка. А я? Сьогодні панянка, а завтра... може б, ніхто не став і балакати з нею, якби дознався, хто вона.

Сум та туга дужче і дужче давили її серце. Їй хотілося перед ким-небудь висповідатись, вимовити своє лихо.

— Горпино! — почала вона сумно.

— А що скажете? Може, і ви спочили б? — спитала учасливо Горпина.

— Ні. Я тобі, Горпино, хочу щось сказати. Таке сказати, таке... Може, ти, як почуєш, то мене і з хати виженеш.

— Оце, як ви страшно почали,— сказала Горпина.— За віщо б я вас з хати виганяла?

— А може, й буде за що. Ти не знаєш. Я тільки одного у тебе попрошу. Не скажеш ти нікому того, що я тобі скажу?

— Кому б же я сказала?

— Як кому? Може, у тебе хто з жінок подруга є? Чоловікові...

— Нема в мене нікого ближчого, як ото діти,— указала Горпина на дітвору, дивлячись якось чудно на понуру Христю.

— А побожишся, що не скажеш?

— Та що се ви? господь з вами! Хіба чию душу загубили, так я й сама не повірю.

— Не чию-небудь, Горпино, а свою загубила. Ти знала коли-небудь Христю Притиківну?

— Аякже. Ми ж з нею дівували, товаришували.

— Де ж вона тепер, не знаєш?

— А ви хіба її знали? — спитала Горпина.

— Знала. І мені хотілося б знати, де вона тепер.

— Де? господь її знає, була колись дівка гарна і з себе красива, та, видно, лихо з’їло її, що не вертається. Батько її змерз, мати умерла. Там щось і мій свекор не без гріха. Давня то річ — забулося. Знаю тільки, що Федір, мій чоловік, замолоду кохав її. А батькові не хотілося. От він і почав гнати на їх. Поти гнав, поти гнав, поти з села вижив. Перейшла Христя у місто служити... Потім чутка ходила, що Христя задавила хазяйку. Волочили її... І знов вона була у селі, ховала матір, а потім як пішла, то вже її ніхто ніколи і не бачив. Федір раз був у місті та, вернувшись, розказував, що буцім вона з паничем зналася. А пані помітила та й вигнала з двору.

— А худоби ніякої після батька-матері їй і не зосталося?

— Худоба... Яка ж худоба? Знаю, що був город і наділ був. Видно, Христя припоручила все те Здорові, там коло їх Здір жив. Здір і володів ними. Люди кажуть, що буцім він з того і розжився. Тепер багатир став. Коли їхали тією стороною, то бачили його будинок, дранню критий, забором обнесений. Пан паном... Він у нас у церкві титарем. Своє старе дворище продав, на нове перейшов, а от уже не знаю, Притичине чи продав, чи так попустив. Тепер там жид шинкує.

Христя слухала, нахилившись.

— Отак,— сказала вона,— у Христиній хаті жид шинкує, а в душі — християни.

— Як саме? А ви ж коли і де знали Христю? — спитала Горпина.

— Де? — сказала та і підвела свою голову.— Хіба ти мене, Горпино, не пізнаєш? Хіба я так перемінилася? Я ж і є Христя. Та сама Христя, що колись жила між вами. Бач, тепер яка я стала.

— Ти... ви... Христя,— забелькотала Горпина, дивлячись на Христю. Мертвого виходця з того світу, здається, не так злякалася б Горпина, як тепер злякалася Христі.

У ту саму мить проснулася Оришка.

— А що, вже пізно? Не пора б їхати? — спитала.

— Пора, пора,— заговорила перша Христя.

А тут Кравченко і Федір на двері.

— Василю! Пора їхати! — повернулася до його Христя.

— Я сам за тим ішов. Їхати, то й їхати. Зараз коня прилаштую.

І він пішов з хати. Через півгодини вони поїхали. Намучилася Христя ті півгодини. Вона все сиділа в хаті і стерегла, щоб часом Горпина не завела з бабою річ за неї. Горпина собі як у воду опущена... Коли вже сіла на віз і виїхала з двору, Христя вільніше здихнула.

VIII

— Тепер я вас іншим шляхом провезу, щоб ви бачили всю Мар’янівку, щоб ви знали, яка вона є! — сказав Кравченко, як вони усілися, і повернув свого невіру до церкви.

Вони проїхали тим шляхом, що вів з міста через Мар’янівку. Знайомий той шлях Христі, добре знайомий! По йому бігали її малі ноги, вона і переміряла його ще дівкою, швендяючи з села у місто, з міста додому. По сьому шляху її Кирило у найми одводив, по йому напасть котилася слідом за нею. Отут вона з селом колись прощалася, а там материну домовину стріла. Доїхали-таки її добрі люди, добило те лихо, якого вона сама не сподівалась, понесло у рідне гніздо. Все то нерадісні споминки, невеселі думки!

За майданом повинна бути і її хата. Де вона? Тепер тут ціла улиця, а колись вона кінчала село. Ото Карпів двір. Карпа Здора... Він, він. Біля його і їх хата. Невже та довга будівля, над котрою висить на хмизині пляшка, її колись оселя? Місце те, та хата незнайома: доступ до неї не через хвіртку, а прямо з улиці; там, де колись у неї був квітник, рожа високо піднімалася угору, барвінок слався по землі, тепер голе бите місце, і замість вікон — двері у хату. Рудий жид стоїть на порозі і прикро позирає на їх невіру, що так прудко котить шляхом. Що то він зориться на коня-скакуна — чи дивується, чому сі прочани не звертають до його шинку?

Христю ще більша туга пройняла, коли вона уздріла своє дворище. Їй пригадалася недавня розмова з Горпиною. У її хаті — жид шинкар, а в душі — християни... Хіба не правда? Свята правда! Он куди воно ішлося, он до чого привела її сліпа доля. І це після того, що вона перетерпіла, що їй прийшлося пережити! Он для чого її родили, годували, кохали!

Життя стало перед нею своїм гострим ребром. По йому високі гори та глибокі яри. Тільки що збереться вона на самий шпиль, як уже знову летить сторч головою. Де ж їй пристановище? Де той спочинок, під котрий склоне вона свою задурену голову? Там, у землі, де батько-мати, де всі уже не одну сотню літ лежать та тліють? І для сього жити, для сього мучитись, терпіти?! «Ох, життя, життя!» — зітхнувши, прошептала вона і склонила свою молоду голову на високе лоно. Так клониться розцвівша квітка додолу, так гнеться її тонке стебло.

Всю дорогу Христя була смутна та невесела, наче у воду опущена, нікому слова не проронила, ні до кого не обізвалася. Як склонила голову, коли виїхали з Мар’янівки, та й до самого Куту не розгиналася. Ні широке поле, прикрите промінням западаючого сонця, ні дрімучий ліс коло Куту, ні самий Кут хороший, як картина, не підвели її голови важкої, не зняли на себе її похмурого погляду. Коли на серці лежить важкий камінь, коли в душі темнота і тільки одні думки, як сичі, заводять свої страшні заводи, то і краса світова не збуде веселої споминки, не звеселить затуманених очей.

їй ще тяжче стало дома, ще безодрадніше, коли вона глянула на свою клітку, у яку заперли її, обкувавши золотом, нарядивши в дорогі убори. А тут ще і Оришка підогріває: то забіжить з одного боку, прикро погляне, то з другого — допитується, чи сподобалося у Мар’янівці.

— Аякже. Сподобалося, сподобалося! — одказувала Христя, щоб хоч чим-небудь одмогтися від Оришки.

Та така й та, щоб від неї одмогтися.

— Що тепер у ній гарного? Побачили б ви її літ тридцять назад, коли ще панщина була, пан сам жив на селі. Що за весело було у панському дворі — хліб свій, горілка своя, музика своя... Їж, пий, хоч розпережися, а гуляй — скільки твоєї мочі! І людей тоді менше було, і люди кращі. Усе вкупочці, одно одного держалися. А пішло що накриво, коли хто почне одлучатися — пан зараз на сторожі. І вже винувате не просися і не молися.

І Оришка весело повідала Христі, кого і коли на стайні били, кого у дибки садили, кого у москалі завдали. Як одній жінці за крадіжку молока присудили цілий вік носити на шиї невеличкий глечичок, який нарошне заказали гончареві зробити. Як матір чорної Ївги, коли дізналися, що вона непутня виходила заміж,— сам пан і дізнавався,— присудили обстригти, обмазати дьогтем і обтикати пір’ям і так водити голу по селу. Люди казали, від того у неї така чорна і дочка уродилася.

То були страшні споминки, гіркі перекази. Христя аж жахалася від їх, а Оришка — байдуже... Її очі горіли, старе лице займалося радістю. Їй, видно, весело було згадати свої молоді літа, ті давні випадки, від котрих Христина кров холола в жилах.

— Отак-то колись було! і добре було. Старший між людьми був, котрий здержував їх. А тепер — усе те розлізлося, все розпливлося, як стара одежина. Той туди, та туди, не знайдеш, де рукав був, де поли, де спина. Все пішло врозтіч. Все стало одно проти другого, як ворог кревний... Кожний так і стереже другого, як би насісти, обаранити, одняти. Не розберешся у такій сутанині, хто свій, хто чужий. Всі чужі, кожен сам собі!

Так повідала Оришка своїм глухим голосом, сидячи з Христею у світлиці перед самоваром і потягаючи солодкий чай. Христя сиділа, зігнувшись над своїм стаканом, слухала ті сумні приповістки, і перед її очима розстилалося ще непривітніше, ще гірше життя. З давнього-давну і до сього часу воно розверталося перед нею своєю страшною стороною горя та утрат тисячів, сотнів тисяч тих, кого сліпа доля обдарила своїм щастям. Яка ж вона? Колись-то були одні пани, а тепер... тепер багачі, дуки, що нагарбали грошей всякими правдами і неправдами з того ж таки безталанного люду, який робив колись на пана.

— Що ти тут мелеш своїм дурним язиком? — обізвався Кирило, увіходячи до їх у хату.

— А твоє яке діло? Сам дурний, то й усіх робиш дурними,— гарикнула на нього Оришка.

— Де ж пак, розпащекувалася, що за панства краще було. Слухав я, слухав з кухні та й обридло мені слухати. Піду, думаю, хоч спиню трохи.

— Звісно, за панства було краще! Звісно, за його було! Ти жив собі десь за двором, блукав там по полях, що ти бачив? А пожив би ти в дворі, побачив, що там було. Де тепер є так, як тоді було?

— Що, тепер водять з глечиками жінок по селу за те, що, може, яка для своєї дитини узяла кухлятко молока? — спитався спокійно Кирило.

Оришка так і приснула.

— Так і слід було! Не крадь чужого. Тепер не водять, зате ж і крадіжка всьогосвітня. Хто тепер не краде? І мала дитина й та норовить стибрити, що легко лежить.

— А вимазують вашого брата дьогтем, як чорної Ївги матір мазали? — усміхнувся Кирило.

— Зате ж і повій тих наплодилося! — гарикнула знову Оришка.

Христю наче що ножем ударило в саме серце, вона аж кинулася. Повій, повій — аж свистіла їй у вуха та назва. Це і вона повія. Так, так... повія. Віється по світу без притулку, пристановища, від одного до другого.

— А тоді їх хіба мало було? — питає покійно Кирило.

— Тоді хіба так було? Не вспіє на ноги піднестись, материне молоко коло губів не обсохне, а вона вже з москалями водиться.

— Тепер хоч сама водиться, а тоді на вервечці водили.

— Водили, та не було того, що тепер,— під тином здихають, по жидах, мов червиві собаки, шляються.

— Та ти краще скажи — то ваша така пелька прожорлива, утроба навісна. Здержки на вас нема, он щоі Тоді вас силою водили та й привчили бігати так, що тепер ви і самі, як піняві, мчитесь, та тоді хоч плакали, а тепер регочетесь.

— Брешеш, стидкий! брешеш, бридкий! вонючий! смердючий! тьфу! тьфу! Путтям слова сказати не вміє! — стрибнувши, скрикнула Оришка і кинулася з хати.— Хоч би панночки пострамився! — на ходу додала і скрилася в темноті сіней.

— От тобі й на! — розвів руками Кирило.— Вибачте мене, панночко. Сама на таке навела та ще і мене страмить. Отак, як бачите! Дурна, зовсім дурна баба! Їй одній, може, й добре було за панства, так вона дума, і всім так. Тепер, правда, трудно, дуже трудно жити, так те ж хоч знаєш, що ніхто не стоїть за твоєю душею, ніхто тебе ні арапійом не вчисте, ні на стайню не поведе. Бува, правда, і голодно, і холодно, зате вільно. Вільно тобі як хоч жити: боїшся бога — по правді живи, а не боїшся — ну, тоді як знаєш.

— А хіба баба Оришка неправду сказала, що тоді ви знали одного пана і його береглися, а тепер кожного стережись,— обізвалася Христя.

— Та, бачите, і тут є трохи не так. Боялися пана, правда, боялися, та й свого-таки брата стереглись, щоб не підкусив, бува, перед паном. І тепер стережись. Тоді тільки шкури стерегли, а тепер — кишені. Он у чім усе діло.

Знову перед Христею одкрився інший світ, інший погляд на життя, не такий гіркий та непривітний, який лила баба Оришка. Досі їй нічого такого і в голову ніколи не западало. Тепер вона почувала, як з хвилинами старішала на цілі десятки літ. Їй стало якось ясніше на душі, веселіше на серці, вона наче росла, піднімалася, виростала цілою головою вище всього миру і озирала людей з своєї високості.

— Може, й ви, Кирило, вип’єте стакан чаю? — ласкаво запитала вона його, бажаючи побалакати з таким утішним чоловіком. Їй пригадався той час, коли її Кирило одводив у місто на службу. Як він і тоді її утішав і яким він добрим здався.

— Коли ваша ласка, панночко, то можна стаканчик випити,— одказав Кирило.

— Сідайте ж. Я зараз.

І Христя метко налила Кирилові чаю і посунула до його.

— Сердита моя стара, палка, як порох! — почав Кирило.— А все скажу, що дурна. Якби вона звідала те, що мені приходилося звідати, може б, і порозумнішала, а то — баба та й годі. Примірно, каже, тепер гірше стало, чим колись давно було. Ну, гірше, то й гірше. Та хоч сама ж ти не роби людям гіркого. Ніт же, по її гірко, а вона ще й сама гірчить.

— Як сама? Кому ж вона яке лихо заподіяла? — здивувалася Христя.

— Хіба мало було! Та от і ви бачили недавнечко. Підбила ж пана ставок та городи Вовкові та Кравченкові віддати. Звісно, воно на перший погляд і добре — то землею дурно володіли, а то оренди сімдесят п’ять рублів дає. Тільки, по-моєму, воно не по-божому... ні, не по-божому. Панові воно нічого не стоїть, а слобожанам то потрібна річ. Дуже потрібна річ, хоч семидесяти п’яти рублів і не стоє.

— А чого ж ті сімдесят п’ять рублів дали? — спитала Христя.

— Щоб ті кровопії не дали! Вони знають, де раки зимують: не на молоці, то на сироватці своє здобудуть! Тм треба громаду скрутити. От що їм треба. Без сього вони б не скрутили, бо в людей і водопій свій, і город є. А тепер скрутять. Та вже такі як піймають у лапки, то хоч би з душею пустили. Шкода людей! Не по-божому. Ні, не по-божому! — замовив Кирило, припадаючи до чаю.

— Та я ще й другого боюся,— передихнувши, почав знову Кирило.

— Чого? — спитала Христя.

— Коли чоловікові нічого теряти, то він на все рішиться.

— На що ж? На що? — запитала швидко Христя.

— На все.

— Як, і зарізати можуть?

— Та як різати, то то, певно, і самому треба виставити. А от темної ночі півня пустити, то інша річ.

— Як то півня? — не догадалася Христя.

— Так. Позвозять, примірно, хліб у тік. Тільки що збираються молотити, а тут не знать звідки огонь узявся — і все дощенту згоріло.

— Так вони підпалять? — злякавшись, скрикнула Христя.

— Я не кажу, що певне се вони зроблять, тільки у других буває. Коли з ними не по-божому, то й вони не по-людському! — додав він, допиваючи чай.— Спасибі вам,— подякував Кирило, підводячись.

— А може, ще стаканчик? — попитала Христя.

— Ні, дякую. Пора спати, бо завтра рано вставати. На добраніч вам! — уклонившись, сказав Кирило і пішов з хати.

Христя зосталася сама у хаті. Сама біля самовару, над стаканом чаю, котрий недопитий і холодний стояв коло неї. Нащо його допивати, коли ні з ким допити? Одинока, з своїми самотніми думками, вона сиділа за столом. Від нагорілої свічки здіймався неясний світ, з дверей і розчинених вікон розливався морок по хаті, ходив легенький вітерок і хитав той світ і ту темноту, а разом Христині думки... А вони, наче голуби, розсипалися по сірій сутанині кутків і звідти світили то темними очима пригаданих людей, то обзивались до неї своїми глухими голосами.

Ще ніколи Христі так не було, як сьогодні. Випадки цілого дня і перекази вечора становили її в такі постанови, в яких вона досі ніколи не була або ніколи не звідувала. Життя, справжнє життя заглядало їй у вічі своїм суворим поглядом, будило такі думки, котрі ніколи не западали в її голову, здіймали такі питання, котрі вона досі ніколи не чула. Одинока, на всім світі одинока, тепер повинна розібратися серед своїх важких думок, повинна рішити, що вона серед сього бурливого моря, куди їй напрямити свій легкий човен по кипучих хвилях життя? Важкі то питання! І з могучим розумом людям часом не під силу, а то їй, безталанній, наодині! Недаром сунуться її безсилі руки з столу на коліна, клониться і пада важка голова на високі груди, бліда неміч укриває рожеве личко, закриваються ясні очі. А думки підхопили на свої легкі крила і мчать, мчать ген у різні сторони; то ткнуть її у пройшлу бувальщину, освічуючи іншим світом,— то вона була гірка та непривітна, а тепер здається ще непривітнішою, бо винуватить сама себе Христя у таких випадках, в яких вона не почувала себе винуватою... То зостановиться на теперішньому часі — і здається він їй такий обридлий та безодрадний. То знову понесеться у будучину шукать місця для себе. Почувалося — нема їй місця такого, немає кутка нагрітого! Повія... Повія... як вітер віється по полю, як птиця носиться по вітру, так вона по білому світу. Розумний чоловік Кирило, та не дурна і баба Оришка. Одним словом, наче тим ножем, очертила вона її безталанне пробування на сьому світі. Кирило каже, вона дурна. Ох, не дурна вона, а страшна. І говоре якось страшно, наче у душу залазе, і слова каже троючі, до самого живця тими словами проймає. «Відьма вона, відьма... через те і пророкує»,— рішає Христя і сама струшується. Голова її клониться все нижче, сама вона згинається все дужче, наче хоче удвоє перегнутися, у клубочок скотитись, щоб не дивиться на хату, бо там у глухих кутках засіли її живі думки, манять її глянути на себе, кривляться і кепкують із неї.

Свічка зовсім нагоріла: довгий гніт, наче палець, виглядає з синьої горошини світу і туманить і без того сумні померки хати. Це зразу щось тріснуло, світонуло. Христя кинулась, підвела голову. Криваве зарево пожежі здіймалося з-за гори, з слободи і осіяло усю хату. Христя від нестямку кинулась до вікна. Серед чорної темноти наче що роздимало страшенними міхами горно, палала хата унизу, над самим ставом. По його сонній хвилі одбивалися, бігали огненні струмочки, з боків жовтіли своїми оселями хати... Щось десь залопотіло, неначе побігло... собака страшенно завиває, ревнула скотина із жаху. Ось і нестямний гук людського лементу роздався над сонною слободою і завихорився разом з цілим оберемком огненних язиків та іскор, що шугонули у темне небо з горілої хати. Ось знявся чорний дим, заклуботав серед ясного багаття, по обік першого піднявся другий огонь, наче з пекла дихнуло довгим огненним язиком, лизнув темну околицю неба... То вже щось друге зайнялося — не видко, повітка чи хата, тільки щось друге. «О, людочки, рятуйте!» — почулося Христі, і в першу мить вона мала була кинутись в вікно на поміч, та, спохопившись, повернулася у двері... На бігу вона зачепила стул ногою; дубовий і важкий, він, наче зважніло, грюкнувся додолу. Страшний стук пройшов по всьому домі. Христя нестямно скрикнула і впала. Розхристана, розкуйдана, без очіпка, Оришка перша ускочила в хату до неї. Наче кішка, вона стрибнула через поріг і замерла від нестямку, повернувши своє хиже лице до вікна. Страшна вона: в неї скандзюбилися ноги, очі вивело з лоба, і в її темних зрачках, мов на ножі, виблискувало червоне зарево пожежі. Христі здалося, що настав страшний суд і сам луципір виліз з пекла і став коло неї... Вона, припавши ниць до долівки, сама не пам’ятала, як страшно на увесь дім лементувала.

— Що там таке? — почувся неспокійний голос Кирила, і він убіг у хату.

— Ті-і... лишечко! — тільки і вимовив він і зараз кинувся до Христі.— Панночко, панночко! Оханіться! господь з вами! То на слободі горить, від нас далеко. Не бійтеся.

Людськеє тихеє слово, слово утіхи, покоєм війнуло на неї. «Це ще не страшний суд, коли такий ласкавий голос роздається біля неї»,— подумала вона і, хоч не вставала з долу, оже затихла.

— Устаньте! господь з вами! Нуте, я вас підведу! — сказав Кирило, беручи її під руки.

За поміччю його Христя устала. Він мерщій постановив стула, і вона, як вальок глини, повалилася на його.

Вона сиділа якраз лицем до пожежі. Поперед неї у страшній нестямі закостеніла Оришка, ззаду, держачись за стула, стояв Кирило. Він стеріг її, щоб вона знову не впала.

А пожежа все розгорялась та розгорялась. По сторонах тих двох високих куп огнів здіймалися нижчі, зливалися і страшенно іскрили. Та тепер уже не так було страшно. Чутно, що прокинулись люди, з безнадійним криком і лементом чулися голоси помочі і рятунку. «Води! Води! Мерщій води! Де відра? Давай сюди відра! Лий! Ламай тини! Налягай! Налягай!..» І тріск, і ляск, шкварчання води — все те злилося докупи.

— А як по моїм примітам, то се Кравченко горить,— сказав з-за спини у Христі Кирило.

Оришка, неначе хижа птиця, повернулася до його і зразу кинулася з хати.

— Ку-у-ди? — гукнув Кирило, ухопивши ззаду за сорочку.— Ні з місця!

Оришка, застогнавши, ухопилась за лице руками.

— Ох, він... він... Запалили... запалили...— зашипіла вона своїм глухим голосом.

— Хто запалив? Кравченка запалено? — боязко спитала Христя.

— Та не слухайте дурної... Ще хто його знає, від чого то пожежа, а вона вже плеще «запалили»,— сказав Кирило.

— Запалили, запалили! — невгаває Оришка, бігаючи від нестяму по хаті.— Далебі запалили! Не я буду, коли не запалили! Де тому огню узяться? Юдами запалено!

— Та перестань, чортова сорока! — скрикнув Кирило на неї.— Мов той дурень товче воду — одно своє: «Запалили! запалили!»

Кирило такий, що побігти б і на слободу порятувати, так дворище ні на кого кинути. Дві одурілі від ляку баби були небезпечними сторожами, так що й коло їх, наче біля малих дітей, приходилося ходити, доглядати. Кирило то вговорював Христю, то гукав на Оришку, поки огонь, не зробивши свого, почав помалу стихати. Його несита жага та ненажерливість, ковтнувши своє, притомилися, довгі язики уже не здіймалися вгору, не лизали чорного неба, а купою багаття трусились на самій землі. Зате тепер гомін людський, їх крик і гук росли, ширились. Здається, вони зраділи, що здолали ненаситного звіра, і зразу всі загомоніли у сто язиків, загукали у сто ротів. То був неясний гомін і гук, але він давав ознаку, що вже минулася та лиха година, що його знімала, що настав інший час, час запомоги та клопоту про минуле.

— Утихло, слава богу! — зітхнувши, сказав Кирило і пішов з хати.

За ним слідом почовгали Христя і Оришка. Усі троє вони зійшли над гору і стали.

Унизу над ставом по землі купою золи і огню розкинулась чимала пожежа. Сині зайчики бігали по ній із краю в край, підскакуючи знічев’я угору. По ліву руч ставок миготів своїм чорним плесом, на його холодній та тихій хвилі, у його безодній прозорості, наче у дзеркалі, відбивався червоний огонь. Здавалося, горіло і зверху землі, і зісподу. Кругом ставка, по березі і геть поза пожежею, начіплялося люду-люду — баби, жінки, діти чорною стіною стояли і дивилися, як за поміччю чоловіків боролися дві страшні сили — огонь з водою. А поверх усього у темному мороці ночі під чорним небом віялось, жевріло зарево, досвічувало робітникам своїм червоним світом, даючи ознаку далеким людям про чиєсь тяжкеє нещастя.

Аж ген за північ, коли пожежа стихла і зарево згасло, змогла тільки трохи заспокоїтися Христя і лягла спати. Їй не спалося: пригадувались пророчі бабині слова до Кравченка ще в Мар’янівці: «Ти не регочи, бо ти в моїх руках...» І Кирилове слово справдилося: Кравченкове добро перше пішло догори куривом... Оришка каже: «Запалено». Хто ж запалив? Кому б більш запалити, як не своїм? То, певно, на йому мстилися за ставок та городи. За що ж на йому? Чим він винуватий? Хіба він ним володіє, розпоряджається? Чи це предосторога тим, хто володіє? Страшна предосторога! А яка ж буде кара? І крізь сонне забуття Христина думка забігла вперед, малює картину другої пожежі, пожежі панського дворища... Христя прокидається і, перехрестившись, знову лягає. Сон колише її, а перед очима — огонь... Палає палац від гори і до низу, куріє садок, укритий жовтим димом, репетує Кирило, просячи запомоги, а внизу люди гомонять, чується їх регіт великий. То вони регочуть з чужого нещастя! Знову прокинулась Христя.

Блідий світ носився над сонною землею. Край синього неба зашарівся, як сором’язлива дівчина від вільного парубочого слова, і пташача пісня глухо бубонить у шибки зачинених вікон, доноситься до неї тихим та утішним щебетанням. Тихую радість почула Христя у своєму серці. Як ясна іскорка серед темноти, зажевріла вона на самому дні її заляканої душі, забиваючи гіркі споминки про вчорашнє. Христя мерщій скочила з ліжка і стрибнула до вікна, щоб дихнути пахучим ранковим повітрям. То була даремна надія! Не свіже повітря її привітало, а з гар’ю та чадом. Вчорашнє страшидло встало перед нею уразююче та люте. Жовтий дим, змішаний з раннім туманом, будив гірку споминку. Разом стихла та тихая радість, що зачиналася в серці, сумні думки обізвалися замість неї, і з ними прокинулась жіноча цікавість. «Тепер, коли видно, я хочу подивитися, що там було»,— сказала вона сама собі і напрямилася в кухню, бо звідти доносився до неї гомін.

Кирило й Оришка вже встали. Оришка вешталась по кухні, Кирило стояв в кутку перед образами і вголос молився. То його глухе буботіння доходило до Христі в світлицю.

Христя, щоб не перебити часом Кирилові молитви, поткнувшись на поріг, повернула знову в світлицю, не сказавши нікому ні слова.

— О, і ви, панночко, встали,— обізвалася, наганяючи її, Оришка.— Рано, рано. Пізно лягли, рано встали. Вам чого треба?

— Та я хотіла умитися, бабусю.

— Умитися? Можна. Чому не умитися? — і Оришка заметушилась коло мисок та кухлів.

— Чого ж се ви так рано знялися сьогодні? — спитала Оришка, даючи вмиватися.— Тепер тільки б спати та спати. Надворі такий сморід від учорашньої пожежі, що гуляти годі.

— Я хочу піти подивитися на те нещастя,— зітхнувши, сказала Христя.

— Подивитися? Гаразд. І я піду. Може, чим заспокоїмо Кравченка. У бідного все погоріло, і кінь, кажуть, згорів. Той кінь, що ми їздили у Мар’янівку. Невіра. Добрий кінь і біжить добре, та й згорів. Усе, все погоріло, насилу самі вихопились з душами,— торохтіла Оришка.

Не забарилася Христя умитись, вдягтися, і ще сонце тільки-тільки що послало назустріч сонній землі дві-три променястії стяги, як вона з Оришкою, спустившись з гори, повертали дорогою на слободу. Тільки що вони обігнули гору, як перед ними блиснула темная хвиля мутного ставка, а коло неї здоровенними купами чорніла вчорашня пожежа. Декілька чоловіків снувало по їй і коло неї, одні розривали чорную золу, під котрою ще жеврів огонь, другі носили з ставка воду і заливали. Всі були чорні, у сажі. Христя й Оришка з ляком в душі наближалися до самого місця. Не на радість вони йшли, не радісна картина розверталася перед їх очима. Чимале дворище, ще вчора застроєне, по-господарській впорядковане, тепер, все покрите попелом, курілось.

Замість хати на кучугурі золи та угілля чорною марою стояло печище, де були повітки, комори — все те чорне, купа на купі, груда на груді; посеред двору, неначе головешка, лежало обгоріле туловище якоїсь скотини. Обсмалене, без ніг, здіймалося воно копицею угору своїм одутлим животом з порепаною шкурою.

— Що то? — спитала Христя у ближнього чоловіка.

— То корова згоріла. Добра була корова, не проста, німецька. Молока з відро давала. І що то за молоко. Добра короваї — зітхнувши, додав він і, забачивши, що з-під однії купи вихопивсь огонь, мерщій помчався з відром до його.

— Та так нічого й не вихопили? — знову спитала Христя другого чоловіка.

← Назад | На початок | Вперед →
Рейтинг: 0.0 з 5 (0 голос.)
Оцінити:   
up