Повія (сторінка 22)

А мороз дужчав та дужчав, добрався крізь дірки і лати до її тіла, ущипне то з того боку, то з другого, лихоманка її б’є, рук своїх вона вже не чує, а все йде, не зостановлюється... Ось уже й місто кінчається, широкий вигін перед нею. Миготить по йому сніг то там, то там, далекі краї криються у нічній темноті. Що там її дожидає: чи смерть нагла, чи Хата тепла? «Уже ж що 6 не було!» — рішуче сказала вона і пішла далі, одного тільки доглядаючи: коли б їй не збитися з шляху.

Аж ось щось заблищало в темноті: то блимне, то зникне. Чи не звір, бува, світить очима? «Хоч і звір, і йому з голоду не пропадати!» — і вона пішла прямо на його. Недалеко й пройшла... Затемніла хатка, заблищав огоньок крізь вікна. «Піду попрошуся. Невже і сюди не пустять?» Вона підійшла до вікна, прихилилася до намерзлої шибки — тільки світло грає у товстій льодині, а в хату нічого не видно. Одначе чутно гомін. Христя постукала.

— Хто там?

— Пустіть, ради самого бога, переночувати.

Буботіння і гомін чутно затихли. Жіночий голос чується і товстий чоловічий.

Аж ось засув стукнув, двері розчинилися, і на порозі появився москаль.

— А што тебе?

— Чи не можна у вас переночувати? — спитала Христя.

— Эй, Маринка, женщина просится переночевать!

— Хай іде далі. Нам і самим тісно! — одзивається з хати.

— Марино! Невже й ти мене випхнеш? — пізнавши по голосу Марину, замолила Христя.

— Хто там, що й мене знає? — здивувалась Марина.

— Се я — Христя.

— Христя? Чого ж се ти? куди се?

Христя увійшла в хату обмерзла, оклякла. Скинувши лишню одежу, вона мерщій побралася на піч, щоб хоч трохи нагрітись.

Марина сиділа коло невеличкої лампочки, щось корписала голкою, з другого боку москаль, перекидаючись жартівливою розмовою, смикав її за шитво. Марина сердилась, лаялась, підбирала шитво, а коли і те не помагало — кололась голкою.

— Маринко! Заколешь! Во черт! — гукав москаль, жахаючись.

А Марина носилася перед його зляканою пикою з голкою.

— Дивися! так і встромлю ув око! Так і винесу його на кінці голки!

— Не коли, не дуди! Не буду. Ну, говорят же тебе, не буду! Оставь! — умовляв москаль.

Марина знову приймалася за шитво. Москаль, як кіт на мишу, позираючи на неї своїми очима, непримітно підкрадався з-за лампи і смикнув за шитво... голка не видержала. Москаль покотився по полу з реготу, а Марина тільки плюнула йому услід.

Христя не дослухалася і не додивлялася до їх ігор-забавок: вона радніша більше всього на світі тому привітному теплу, котре обіймало її кругом серед гарячого череня. Вона чула, як воно непримітно уходило у неї, переливалося з боку на бік, переходило з однії часті тіла у другу. То рука нагрілась, ноги — як лід; се і ноги почали зігріватись; голова спершу боліла — і голова перестала; у душі тихая радість, на серці теплий спокій... Сон стиха крадеться, плутає думки, відбирає помку, сповиває спочинком тіло... Христя і незчулася, коли заснула.

Не швидко прокинулася. Тихо, світло жевріє. Серед полу коло його Марина зігнулася, корписає голкою, кругом нікого не видно.

— Ти й ще досі не лягала, Марино? — спитала подруги.

— Оце! А ти й не чула. Я вже давно удосвіта сиджу. Добре ж ти спиш.

— То так перемерзла, заснула. Так уже і світ видно.

— Швидко повинно б світати.

— Ох, ох! Збиратися ж,— спускаючись з печі, мовила Христя.

— Куди?

— Та вже ж не куди. У Мар’янівку.

— По такому холоду? Вибрала путь!

— А що ж ти будеш робити? жид вигнав... де я буду зиму зимувати?

— А в Мар’янівці де?

— А своя хата.

— Сподівайся! Досі і хата розвалилася.

— Та вже старої немає. Жид шинок на тому місці вибудував.

— Сподіваєшся, жид тебе до себе пусте?

— А не пусте — хай іде к лихій годині. Моє добро, батьківщина.

— Яка там у ката батьківщина? Ви ж панські. В наділ вам дано. Не стало вас — общество й передало ваш наділ другому.

— Ти шуткуєш, Марино? — виставляючи до неї своє зблідле лице з якоюсь пугвичкою замість носа, спитала Христя.

— Чого шуткую. Хіба ти не знаєш?

Христя замовкла, уставившись на світ здивованими очима. Світ той, здається, їй ніскільки не перечив дивитись, так вона у його уп’ялася, мов прикликала його у свідки, мов допитувалася, чи правду каже Марина, чи бреше.

— Чого так наставилася на світло? Не брешу, не бійся! — сказала Марина.

Христя зітхнула і одвернулася.

— Коли моє передали — Здір прийме.

— Нащо ти Здорові здалася? Посадить хіба та буде дивитися на тебе?

Христя трохи не заплакала: то було гірке натякання на її безносся.

— Що ж мені робити на світі? — безнадійно спитала вона.

— Що ж робити? Нічого вже не вдієш.

І Марина, і Христя — обидві задумалися... Перед Христею стояло безнадійне скитания — відплата за ті розкоші, які приходилося пережити, голод і холод далекого шляху, а бог знає — може, де і смерть нагла під тином... Марина бачила Христину долю і собі рідну, почувала, що і її життя напрямилося по тому слизькому шляху... Ще вона поки хоч на що-небудь здалася. А там?.. Обох зразу облягло несказанне зло. Зло на себе, що так спакощене молоде життя, зло на людей, що допомогли його спакостити.

— Так нічого, кажеш? — позеленівши, спитала Христя.

— Нічого... Отак, як бач!

І знову обидві задумалися... Сірий ранок пробивався крізь намерзлі шибки у хату, світло почало тускніти... Христя підвелася і почала одягатись. Марина сиділа, мов скам’яніла або у неї річ одняло.

Христя закуталася, перекинула через плече за спину свою в’язку.

— Прощай, Марино, спасибі, що перегріла.

— Прощай, Христе! Поклонися рідній стороні.

Привіталися, і Христя пішла. Марина не виходила проводити, не вставала. Вона наче приросла до місця, або хто її прибив. Уже зовсім розсвіло, світ білий носиться по хаті, а Марина сидить коло світла і не примічає, що воно вже не світить їй, а більше чадить. Чи не од того часу заболіла у Марини так дуже голова? Вона дмухнула на світло, погасила і побралася на піч спати, мов уночі не доспала.

А Христя пішла і пішла, не озираючись, не оглядаючись на те місто, що підняло було високо угору та разом спустило так низько, що їй уже нізащо не викарабкатись. Вона більше думала про Мар’янівку, коли і як вона дотьопається до неї і чи знайде хоч там захист. Перед нею степ і степ — скільки оком скинеш, покритий білим снігом, і тільки шлях перетинає його надвоє та де-не-де стрінеться висока бурта, полога долина або невеличкий прилісок, у котрому і гілля не знать — гайвороння. Недалеко від сіл стрівалися і люди: той іде з міста, той — до млина, а мине село — знову степ рівний та довгий, голий, як пустиня, по котрому один вітер безперестанно гуляє та часом чорний крук закряче на бурті і, піднявшись угору, полетить геть.

Вона йшла стовповим шляхом, щоб не заблудитися, та по йому і людей більше осіло,— дивись, то село стрінеться, то деревня, то хутори манячать. Коли вже невидержка, то зайти хоч є куди. А їй аби добитися до И, звідти вона уже знає тропу до Мар’янівки. Звідси довго, а там — рукою подати. І їй пригадалося, як вона уперше з Кирилом простувала у N, пригадалося, як той шубовснув у протічок, як лаявся, витрушувався. Їй аж смішно стало. Коли то було, а от мов воно учора діялось.

Кожний випадок нагадував їй то тим, то другим Мар’янівку. Коли упрохувалась вона до людей переночувати, їй і снилася Мар’янівка. Наче хто гвіздочки забив їй у голову її. І не диво: всі надії Христя тільки й покладала на неї. Усе чуже, нерідне, непоивітне, одна вона на всьому світі, одна і порада, і утіха. Коли судити, хай вона суде, карати — хай і карає. Там вона спокутує свої гріхи тяжкі, там вона зложе свої кістки грішні... Все брехня, одна вона — правда!

Христя якомога поспішала. Мерзла, голодувала, підбивалася... Там перегріється, там христа ради випросе попоїсти, там перепочине — і знову йде.

На п’ятий день добилася до N. Знайомі місця, улиці. котрі міряли її босі ноги, хати, де вона жила,— все-все нагадало їй давнє. Он Загнибідина хата — і досі пустує, валиться. Там вона уперше побачила людську неправду, уперше дозналася і горя, і напасті. Звідти почалося її лихо... А он і та хата, де Рубець жив. Яка була, така і досі є, як стояла, так і стоїть. І те вікно, у котре вона уперше побачила Проценка. Там, за тим вікном, була її перша радість і перша мука. Звідти вона зробила той перший ступінь на слизький шлях, котрий тепер веде її... куди і нащо? Вона зна, що в Мар’янівку, а нащо — ніхто не вгадає. Що судиться, те й буде!

На самому краю міста у кривобоку хатину вона упрохалася підночувати, щоб на завтра, чуть світ уставши, потягти на Мар’янівку. Їй уже почувся і гар диму її, убачалися криві улиці, знайомі люди. Чи живий там ще Супруненко, чи доїхала його ївга? А Федір, Горпина? Здори... до їх би поки що упрохатися, та запаніли вони. Не піду до їх. Де то тепер Кирило з Оришкою? Вона таки у його відьма, і люди кажуть, що вона така. Та чого люди? Хіба і мені не напророкувала Оришка сього лиха... Тоді ж, у Федора як були... Сміялись чогось. А вона: «Не смійся, не смійся, тебе лихо жде». Як ув око вліпила! З того часу все пішло — як з гори посунулося...

До самого білого ранку Христя не спала, перегадуючи всяку всячину за Мар’янівку, не минаючи і самого малого випадку. Любі їй спомини і разом гіркі, їй прийшла невесела думка: що тепер вона застане, що стріне її там?

По знайомому шляху пустилася Христя додому. Покрите хмарами сонце на сей день вибилося з неволі, червоно піднялося з-за гори і, блискуче та ясне, поплило по чистому небі. Світ його, падаючи на білий сніг, відбивався, двоївся, троївся, піднімався вгору, падав знову на землю. Його було такого багато, що аж дивитися боляче: золоті зайчики так і носилися в морозному повітрі. А й мороз прижарив — аж скалки скачуть, аж кипить! Він наче змагався з сонцем: де воно взялося непрошене-несподіване? Кликав на поміч свого непосидючого брата-вітра і лютує, що той десь забарився з своїми хмарами-запонами, покотив туманом землю, чіплявся інеєм по лісах, вигонив шишаки із стріх, малював усякі візерунки по шибках... Ще Христі не доводилося бути на такому морозі — крізь її лати він добрався до тіла, то там, то там гризучи та щипаючи, сплющував очі докупи льодяними сосульками, видавлював з очей сльози. Христя ні на хвилину не зостановлювалася, було так, що приходилося і танцювати по шляху, щоб хоч трохи нагріти задубілі ноги. Христя і танцювала, і пускалася сама з собою наввипередки, і, затомившись, ледве-ледве чапала. А все чапала далі та далі. Тиха надія під латками у серці підганяла її уперед, манила у Мар’янівку: тут і голод, і холод, і страждання далекого шляху, зате там на добрі та в теплі...

Була обідня пора. Йосипенкові хутори забовваніли здалі, обставлені кругом ожередами соломи. Чи то Мар’я дома живе, чи скитається по світу? Зайти перегрітись. Коли Мар’я дома, то їй радо стрінутися з давньою знайомою. Вона така була добра до неї і тепер, певно, перегріє і нагодує. А Христі вже хочеться їсти; не снідавши вона вийшла, та нічого було й снідати.

Христя приспічила чимдуж: і голод, і холод, і нетерплячка бачити Мар’ю підганяли її. Вона ближче до Мар’янівки, вона розкаже їй, що про неї чутно. Швидше, швидше! Он щось за огрядна молодиця, не дивлячись на холод, у легенькій юпчині тягне воду з колодязя... Скрипить ї гуде журавель, підіймаючи угору своє півколесо та чималу довбню під напором дебелої руки на ключину. Ось і піднявся угору і знову опускається униз. Швидше! Червоними, наче буряки, руками вже скидає молодиця дужку з тибля і не забариться сховатися в хату. А хто ж її від собак проведе?.. Тут собаки такі злі! Швидше, швидше!

Христя добігає до тину. Ось з-за перелазу блиснуло і лице молодиці, біле-біле, з чорними очима, бровами. Та се ж Мар’я! Сам господь її наносить на мене.

— Мар’є, здорова була! — крикнула Христя у той саме час, коли Мар’я, перегнувшись трохи набік, повернула з повним відром до хати.

— Мар’є! Не чуєш?! — гукнула удруге Христя.

Мар’я зостановилася, озирнулася назад.

— Підожди! Проведи від собаки!

Мар’я поставила відро на снігу і, наставивши руки над очима, дивуючись, дивилась на обірвану старчиху, що гукала її.

— Здорова, кажу, була. Не пізнаєш? — підходячи до Мар’ї, каже Христя.

Та придивилася, здвигнула плечима.

— Не пізнаю,— одказала.— Хто ж ви така будете?

— Не диво. Мене увесь світ не пізнає. Пусти, бога ради, перегрітись у хату та там і побачиш.

— Ідіть. Чого ж? Місце не засядете,— каже Мар’я, здіймаючи відро, мов іграшку.

Разом увійшли у сіни, у хату. Чисто всюди, прибрано — гарно очам дивитися, а теплинь у хаті — аж дзвонко!

— Здорова у хаті,— привіталася Христя.

— Здорові,— одказала Мар’я.

— Хто там такий? Свої чи чужі? — обізвався з печі чоловічий голос.

— Та бог його знає, Сидоре, чи свої, чи чужі. Якась жінка чи дівка мене пізнає, а я ніяк не пригадаю хто. Проситься перегрітися.

— Що ж, можна. У хаті тепло. На печі зовсім душно, хай йому всячина,— спускаючись з печі, каже Сидір.

— Було б довше лежати,— регочеться Мар’я.

— А чого ти. як тебе звати, стоїш у порога? — повернувся Сидір до Христі.— Роздягайся та, коли змерзла, лізь на піч.

Христя не знає, що їй робити. Чи скинути ряднину, якою зап’яла вона себе по самі очі, чи ні? Як його показати людям свій покалічений вид!

— Не пізнаєте, поки сама не признаюся,— несміло мовить Христя, скидаючи рядно.

— Ого! — скрикнув Сидір.— А ніс то одморозила, чи хто одкусив?

— Одморозила,— хрипко крізь сльози одказала Христя.

Сидір замовк, Мар’я уп’ялася очима — як не продивиться.

— Оже ти мені по знаку,— замовила вона.— І голос знайомий, десь я чула і саму десь бачила, та не пізнаю.

— Рубця знаєте?

— Ну?

— Ми служили у його.

— Христя?! — скрикнула Мар’я.

Христя, мов винувата, похнюпилася.

— Боже ж мій! Де ж се ти була? Відкіля й куди простуєш?

Христя мовчала.

— Яка ж се Христя? — поспитався Сидір.

— Та ти не знаєш. З Мар’янівки. Давно се було, ще твоя мати жива була, вона йшла у город з Кирилом та заходила перегріватись.

— За царя Гороха, значить? — чухаючись, одказав Сидір.

— За царя Гороха. Іди, лишень, скотину напувать, бо час і обідати.

— Та се ж і збираюся,— тягнучи кожух з жердки, одказує Сидір.

Сидір не забарився вдягтися і вийшов. Мар’я і Христя зосталися самі. Христя присіла на полу коло печі, похнюпилася. Вона боялася підвести голову, показати Мар’ї своє обличчя. Колись воно яке було, а тепер?.. Мар’я собі вряди-годи скине на Христю здивований погляд та зразу і одвернеться: кругле Христине лице з діркою посеред носа і крайком невеличкої кульки на кінці так її непривітно вражає. Вона догадується, від чого то, та боїться поспитатися.

— Куди ж се тебе бог несе? — перемогла себе Мар’я.

— Додому.

— До якого дому? У Мар’янівку?

— Еге ж.

І знову помовкли.

— Хто ж там, рід який зостався? — не скоро знову пита Мар’я.

— Не знаю, чи рід є який. Хата батьківська зосталася.

Розмова знову затнулася.

— Де, значить, не була, де не ходила, а дома найкраще.

Христя мовчала.

— Так оце й я. Спасибі богові, що прибрав свекруху. Тепер у нас і мир, і лад. От уже третій год живемо — лайки не почуєш.

— Старе забулося? — тихо поспиталася Христя.

— Нехай йому! Не згадуй. Самій страшно, як здумаєш. Не до часу, Христе. От би і ти, додому ідеш. а. певне, за собою несеш багато споминок.

— Ох, багато! — зітхнула Христя.

— Не веселі, значить, що так важко зітхаєш?

Христя тільки махнула рукою. Тут увійшов Сидір і перевів розмову на інші речі, жалівся на холод, дивувався, як Христя ішла по такому морозу, турбував Мар’ю скоріше давати обідати, хоч живіт гарячою стравою попогріти.

Мар’я витягла борщ і, становлячи на стіл, присогласила Христю підкріпитись. Мовчки Христя присіла і, хоч їсти їй страшенно хотілося, не багато їла,— чогось їй смачна страва оцих добрих людей становилась руба у горлі, думка про своє калічество не виходила з голови, і вона боялася глянути на Сидора та Мар’ю.

Пообідавши і подякувавши, вона мерщій почала збиратися в дорогу.

— Куди ж се? — спитав Сидір.— По такому холоду?

— Тут недалеко, в Мар’янівку.

— Сподівайся, ночі захопиш у дорозі.

— Та вже ж хоч уночі.

— А де ж там ніч перебудеш? — умішалася Мар’я.

— Та вже ж десь перебуду.

І, подякувавши, пішла з хати. Мар’я проводила за двір і довго дивилась услід Христі, як та, накутавши на себе всякого дрантя, коливалася шляхом.

— Пішла? — спитав Сидір, як Мар’я вернулась у хату.

— Пішла.

— Добігалася, поки й носа збулася! — додав він, та Мар’я мовчала. Її чогось така завійна за серце вхопила!

Полегшало і Христі, як одійшла вона геть-геть від хуторів. Холодна й безлюдна польова пустиня їй здалася куди милішою і ріднішою від теплої хати, де недавно вона грілася. Привітлива розмова Мар’їна, ввічливі її заходеньки, жалісливі погляди, тепла хата — все-все здавалося Христі таким гірким та неодрадним. Нащо їй усе те, їй, одринутій людині? Щоб почувати, як своїм безносим обличчям мутить покій добрих людей, будить їх гидування? Бог з ними, з їх жалощами! Німа пустиня не погнітить душі, як хатня тіснота, не поспитає, як і де свого лиха добулася, куди з ним неслася, тікала?..

І Христя все йшла та йшла, не думаючи, що іде вона до тих же людей, не гадаючи, що вся Мар’янівка витріщиться на неї більше, ніж Мар’я витріщилася, ув один голос поспитає: чого до нас притьопалася?

Короткий зимній день минав. Ясне сонце ховалося за гору, обдаючи червоним заревом чисте небо, по котрому тільки де-не-де снували легенькі хмари; від того зарева по білій землі розстилався жовтогарячий світ. Було сумно, і тихо, мороз дужчав. Христі тоді тільки ударила в голову думка, що вона іде ще на більшу людську дивовижу, на безперестанне допитування: відкіля, чого? У неї на душі похолонуло, на серці повернулося так, мов хто гострий ніж, угородивши у його, повернув. Вона стала, безнадійно дивлячись уперед, де безкрає поле сходилось з безкраїм небом, де чорніла якась попружка, може, і сама Мар’янівка. «Ну, чого я туди піду? чого?» — допитувалася вона сама себе і повернулася назад. Іти?.. Ні. Вона й так не мало увійшла. Той один перехід від губернії по холоду і по голоду чогось та стоє. А й там що їй було? Жид вигнав, насміявся; не набреди на Маринину хату — певне, прийшлося б десь під тином або серед поля ночувати... Христя повернулася і знову пішла шляхом на Мар’янівку все тихше та тихше, мов її що зупиняло або хто придержував, не пускав. А тим часом сонце зовсім скрилося, зоря почала жовтіти, погасати, над землею розстилалася ніч, окриваючи темнотою дальні поляни, на небі схоплювалися зорі; блискучі і ясні, вони так і вистилали все небо, мов хто висипав їх з коша.

Христя додала ходи. Тепер ніч, ніхто її не побаче, не зупинить, не почне розпитувати. Незабаром усі обляжуть, бо завтра свято — неділя, ніхто нічого звечора не робить. От хіба тільки молодеча збереться у досвітчаної матері погуляти. Христя згадала вечорниці своєї молодої пори, згадала подруг-дівчат, згадала хлопців, хто за ким припадавпобивався... Все те перед нею, мов живе, встало тут перед очима, так і майорить, вона чує знайомі голоси, жарти, регіт... Вона не примічала того, куди і як вона іде, їй здається, що вона на досвітки біжить. І вона все скоріше та скоріше ступає... рипотять її ступні по мерзлому шляху, кров приливає до серця, розходиться по всьому тілу, гріє... думки здіймаються в голові, все то веселі та безжурні, легкі та одрадні. А ніч спускається на землю все більше та більше, мороком кругом окриває білі поля, темнота застилає дальні краї. Білий шлях лежить, мов льодина, синіє, а кругом по полю блищать, наче квіточки усякі, іскорки: і жовті, і сині, і зелені. То зорі виграють своїм світом по снігу — Христя не йде, а біжить. Рип за рипом рип, рип і рип!.. І зливається той рип ув один неугавний гомін, мов хто скаржиться або бубонить безперестанну лайку. А кругом тихо, мов у вусі, хіба коли-не-коли, мов з рушниці випале, трісне земля від морозу і роздається той гук у холодному повітрі. Христя кинеться і знову йде.

Довго їй прийшлося іти, поки зачула вона дальні заводи собак. О, слава богу, коли не Мар’янівка, то людське житво. Упрошуся хоч переночувати. Вона чула, що ноги її немилосердно нили, а за пальці кусався мороз. Заводи собачі все ближче та ближче. Ось і хату видно. Темно усюди, нігде не світнеться, а заводи чуються далі. Певно, це хтось виселивсь на край і Христя минула хату. Ось щось зачорніло перед нею, високо здіймаючись угору. Що воно? Христя придивилася. Та се ж церква. Мар’янівська церква! Слава богу! Сюди через майдан по ліву руч і їх хата стояла, тепер шинок жидів. Христя перехрестилася і пішла.

Видно, було вже пізно, бо нігде по хатах не світилося. Христю біля огородів, де вона проходила, тільки стрівали і проводили одні собаки. Як усе перемінилося. Колись це голий був майдан, а от тепер застроїлося, улиці стали. Чи пізна, лиш, вона своє місце? «Та се ж і воно!» — скрикнула, зостановившись перед довгою-довгою хатою по один бік з людським житвом, по другий — з крамницею. «Бач, бісів жид, чого тут не набудував на чужому добрі!» — думала вона, радіючи і сподіваючись, що це все незабаром її буде.

Вона підійшла під вікно і постукала. Брязкіт намерзлої шибки гулко роздався в морозному повітрі, собаки, зачувши, завалували.

— Хто там? — донісся з хати голос.

— Пустіть.

— Кого пусти? Чого? — чується жидівський голос.

Аж ось щось десь рипнуло, щось загарчало. Двері на улицю розчинилися, і в їх чорну проріху просунулася жидівська борода.

— Пустіть переночувати,— проситься Христя.

— Яке тут ночувати? Це не постоялий. Іди собі далі! — скрикнув жид і засунув перед нею двері.

Христя зосталася надворі. «Куди ж далі? — думалося їй.— Куди далі, коли се моя хата, моє добро? Чого я до чужого піду?»

І вона знову постукала у вікно. Тихо — не чутно нікого. Переждавши, знову стука.

— Та пустіть, а то околію! — гукає.

— Іди, іди, поки не дали втришия! — одгукує з хати.

«Чого доброго!» — подумала Христя і напрямилася улицею далі. Собаки з сусідніх дворів кинулися до воріт. Христя повернула назад. «Ще собаки розірвуть. Краще отам, під крамницею, сяду — все ж затишок. До світу перебуду, а там ми і на жида знайдемо управу. Ти, бісова невіро, не пустив переночувати, я ж тебе серед зими випру з своєї хати!» — гострила вона зуби, умощуючись на лавочці у закапелку, де здалося їй затишніше. А в закапелку справді добре, широка і довга лавка вподовж стіни — утомившись, і прилягти можна. І Христя, присунувшись до стіни, сіла. От тільки холодно, немилосердно холодно та спати хочеться, аж хилить. Христя, підобгавши під себе ноги, прищулилася до стіни. Спершу її зло брало на жида, що не пустив ночувати. Розкоренилося гаспидське насіння не тільки по городах — і в села налізло та й дуре нашого брата... Трохи згодом зло почало улягатись. Думки перейшли на іншї речі, стали спокійніші, рівніші. Вона піде завтра у волость — хай вертають їй її добро. Що ж вона буде робити? Що? Пустить кого у сусіди, крамницю найме. Аби зиму перебути, а святе літечко їй не завгорить. По теплу та по добру вона роздивиться, як і що повернути... Вона загадалася про те, забуваючи про все на світі. Сон колише її, наганяє ще більше забуття. Це зразу наче що по зашийку її тріснуло, аж кинулася вона, посипали іскри з очей — і... диво... перед нею літо. Гаряче іскристе сонце котиться по високому небу, золотом горять зелені поля під тим сонячним світом, пташки співають, летючі метелики в’ються перед очима, у повітрі пахощі. Вона ходить по полю, по котрому поросло буйне жито, пшениця. Лани без міри, без краю, вітер гойда молодий та довгий колос, хвилею мчиться від лану до лану. «Чиє се поле?» — пита вона прохожого шляхом чоловіка. «Христине поле»,— каже той, скидаючи перед нею шапку. «Якої Христі?» — «А от, коли знаєте, з Мар’янівки. Бідного батька і матері була дочка і хороша з себе, та пішла у найми, не звісно де швендяла по світу, а вернулася у село калікою. Та вже, видно, за муки тяжкі бог їй талан послав — розбагатіла. Оце скільки оком не скинеш — все поле її. Там і ліс столітній, а в Мар’янівці — дом панський. На всю Мар’янівку дом! І в йому повно дівчат та покриток. Оце яка прошпетиться — вона зараз до себе й переманює. Грамоти вчить, майстерству научає. Школу таку відкрила. І дивно: зовсім непутяще що запопаде, а дивись, год-другий побула — такою невсипущою хазяйкою робиться: і усе знає, і все вміє. Звідти, коли схоче, і заміж виходе, а не схоче — довіку там живе. Спершу люди сторонилися її, а як розчовпали, то і хазяїни своїх дочок почали їй у науку давати. Добра душа, багато добра робить! Не то що другі: як розбагатіло — забуло і бога, і людей. А Христя ні — все для людей. За їх, каже, лихо я їм добром оддячу!» — закінчив чоловік і не знать де скрився. «Де наша мати? Де наша мати?» — доносився до неї стоголосий клекіт. І от з усіх сторін, з усіх країв, з-за густої пшениці і високого жита почали витикатися дівочі і жіночі голови, гладенько причесані, гарно заквітчані. Личка у їх рум’яні, очі ясні та тихі... І всі кинулися до неї. «Ось наша мати! Ось наша мати! Підтомилася, бідна. Візьмемо її та донесемо до хати». І, піднявши на руки, молоді та дужі, понесли її полем. Широким шатром розстилається над нею небо синє, по йому ні плямочки, ні хмарочки, хіба де чорною точкою тремтить жайворонок, сиплючи свою пісню на землю. Під нею — буйна рослина чіпляється своїм колосом об неї, стиха лоскоче, а кругом — неугавний клекіт молодих та дзвінких голосів... Любо Христі так і легко — сон колише, очі стуляються, тихе забуття в’ється над нею. Все дужче та дужче, так, наче вона застигає, замирає...

На другий день чуть зорюшка — жид, озираючи своє добро, наткнувся під крамницею на щось темне.

— Хто там? — скрикнув жид, підходячи.

Крізь сірий світ зимнього ранку виднілася темна купа. Жид протяг руку і, як опечений, кинувсь. Тепла рука його черкнулася холодного, як лід, обличчя.

— Гивалт! Гивалт! — загукав він, кинувшись у хату.

Незабаром він знову вийшов, за ним висунулась жидівка. Жид щось кричав їй, тикаючи рукою на крамницю. Заспане невмите лице жидівки напрямило туди свої чорні очі.

— А що там тобі, Лейбо, бог дав? — гукнув до жида з сусіднього двору чоловік.

— Сцо дав? — Напасть дав! Якась зла лицина під лавкою змерзла

— Що ж воно? Чоловік, жінка?

— А цорт його батька зна, сцо воно. Не знайшло другого місця, забралося під лавку!

Чоловік, кинувши серед двору оберемок соломи, котрий ніс скотові, почвалав до крамниці. За ним і жид і жидівка.

— А ніхто до тебе на ніч не просився? — спитав чоловік.

— Ні, не просився,— одказав жид, дивлячись на жидівку.

— А я чув серед ночі — собаки валували і хтось десь у вікно стукав.

— Не знаю, мозе, і стукало. Я спало. Ти не цула, Хаю? — повернувся жид до жидівки.

— Ні, не цула,— одказала та.

Чоловік підійшов до купи ганчір’я і полапав за голову.

— Чоловік, так і є,— сказав він.

— Що ж тепер, Лейбо, будеш робити? — спитався трохи згодом.

— Сцо ж робити? візьму одкину посеред сляху!

— Ні, так не можна, щоб не було напасті. Треба у волость дати звістку.

Жид, щось заджерготавши до жидівки, кинувся у вулицю. Жидівка пішла у хату. Чоловік, постоявши, і собі пішов до своєї.

— Остапе! — гукнув він через тин до другого сусіди.— Чи чув, під Лейбовою лавкою щось замерзло?

— Ну?

— Он лежить! — ткнув чоловік рукою.

Остап підтюпцем побіг до лавки.

— А що там? — чується здаля третій голос.

— Та хтось коло жида змерз!

І третій показавсь чоловік. За ним незабаром жінка, далі друга, третя. Зібралася купка людей, почувся гомін, Хто такий? Відкіля? Чого у село забрело?

Світ більшав, купка все ширилась. Народ, почувши про мертвого, біг із дальніх кутків, бозна з яких улиць. Зібрався коло шинку трохи не ярмарок, усім таке чудо, така дивовижа!

Аж ось показався і жид, ведучи за собою двох чоловіків. Один старенький, згорблений, ледве поспішав за молодшим. Жид щось казав, розмахуючи руками.

— Ось з волості йдуть! Підождімо, що воно таке? — гомоніли у купі, переходячи з місця на місце.

— Пропустіть, пропустіть! — гукає жид, розпихаючи народ.

Підійшли. Тільки що підняли платок, як ударили у церкві в дзвона. Зично роздався в морозному повітрі гудючий поклик. Старий, що підіймав платок, кинувсь, народ захрестився, дехто зареготавсь.

— Злякавсь, дядьку! — гукнув хтось.

— Чого злякавсь! Не первина! — одказав той і скинув платок геть з голови. На світ показалося широке жіноче лице, побілене на щоках морозом, з діркою замість носа.

Народ затовпився, одно на другого лізе — подивитись.

— Отака ловись! Що то, ніс одмерз?

— Одмерз! Його і зовсім не було.

— Як без носа?

— Атож.

— Хто ж воно: чоловік, жінка?

— Впадає бути жінці.

Волосні стояли і понуро дивилися на мерзлу. Найпильніше старичок — він наче бачив де таке обличчя і тепер пізнавав.

Аж ось приїхав і старшина з писарем. Народ розступився, скидаючи шапки. Старшина пішов прямо до крамниці.

— А що, Кириле, задивився так? Пізнаєш?

— Пізнаю. Либонь, що знайоме, та не вгадаю,— одказав той, одступаючи назад.

— А ось ми довідаємося, що воно. Треба обіськати, може, при їй гроші є, бомага яка. Та й огида ж яка! — сказав він, глянувши, і плюнув.

— Беріть, лиш, на сани та одвезіть у волость,— додав далі.

— Ні, так не приходиться,— повернувсь писар.— А може, вона не змерзла. Може... Треба станового дожидати.

— А справді, мабуть, так.

— Так, так,— загукав жид.— А хто мені заплате за те, сцо я не буду торгувати?

— Чому не будеш? Хіба вона тобі ход зайняла?

— Ну, то сцо сцо не ход? А хто піде у лавку? Ну? — гукав жид.

— А чого ж ти вистроїв такий затишок. Думала, бач, ніч у йому пересидіти, та не видержала! — хтось жартував до жида.

Жид, плюючись, побіг у хату. Народ гомонів, вештався, одні одходили, другі надходили, переходили з місця на місце, товпились, дивувались, хто воно, відкіля.

— Та вже ж у гріх не впадемо, коли обшукаємо! — сказав старшина і послав руку під ганчір’я. Він довгенько рився і витяг з-за пазухи якусь невеличку в’язанку. Розгорнув — шматок паперу. Писар так і вп’явся очима. «Крестьянка с. Марьяновки Христина Пилиповна Притикина».

— Христя! — скрикнув Кирило.— Вона, вона! За батьком пішла. І батько змерз, і її не минула та ж доля.

— Христя? Це та, що в Колісника була?.. На хуторі проживала? — заголосили люди.

— Вона ж.

— Та ж була з носом, а ця без носа.

— Мало чого що без носа. Зате, бач, у городі весело жила,— підхопили на зубок жінки.

— Довіялася!

— Отак усім тим повіям буде!

І жінки почали розходитись. За ними чоловіки. Людей порідшало, хто пішов до церкви, хто додому. Старшина з писарем поїхали в волость, наказавши Кирилові сторожити. Той сів по другий бік лавки і сумно дивився на Христине безносе лице. Дехто з людей підходив, питався у його, хто такий, і, почувши, мерщій ішов далі.

Аж ось здалі почулося: «Цоб! цоб! цоб!» — доносився скрип, гомін. Незабаром з улиці виткнулась одна паровиця волів, далі друга, третя, четверта. Сани широкі, повно навантажені лантухами.

— Здоров, Кириле! — обізвався перший чоловік, зостановивши волів.

— Здоров.

— А що се тут сидиш?

— Сторожу он мерзлу...

— Кого?

— Христю знав?

— Яку?

— А що в Колісника жила.

— Аякже! — скрикнув чоловік.— Добра душа була.

— Ото ж вона!

Чоловік підійшов подивитись. За ним і другі погоничі. Вийшов і жид, певно, того, чи не візьмуть проїжджі півкварти. Почався гомін, споминки. Згадали Колісника, згадали й Христю.

— Лихий він був, та вона здержувала,— казав Кирило.

— Уже який він не лихий був, а все кращий, ніж тепер настало,— хвалився один з погоничів. І почав розказувати, як Лошаков, купивши землю, здав її у оренду Кравченкові. А се — пропасть не чоловікі І під землею знає, що робиться. Чи давно погорів, а от як розжився, тисячами ворочає. Оце його пшеницю веземо у город.

— У город! — глухо забубонів Кирило.— Все у город, все у город! Ту ненажерливу прірву нічим не загатиш: скільки не давай, усе мало, все переведе. Оце, бач, що зробив город,— указав він на Христю,— що за дівка була — і здорова, і красива. А запопала у город — висмоктав все з неї, що можна було висмоктати, та й викинув каліку у село змерзати!

— Сцо ти, Кирило, плетеш дурне? — умішався жид.— А що б воно було, якби городу не було? Де б ви дівали свій хліб? На те і село, щоб хліб робити, а город буде купувати. У селі робота, а в городі — комерція.

— Ох, чую я,— зітхнувши, мовив Кирило,— незабаром твоя комерція цілком нас проглине з душами!

Погоничі, слухаючи ту розмову, задумалися... Перед ними стояла гірка селянська доля... б’єшся-б’єшся, а городська комерція все переведе!

— Ну, чого, дядьки, задумалися? Час уже погрітися, а то ще померзнете. Нуте, лиш, усиплю півкварти. За провоз пшениці, певно, добрі гроші забрали.

Дядьки понуро подивилися на жида, зітхнули і пішли до своїх саней. Вони везли пшеницю у город не за. гроші, а за одробіток. Кравченко здавав їм землю по десять рублів за десятину і по тижню роботи.

 

Тільки через тиждень Христю поховали. Поки виїхав становий, поки слідствіє зробив, днів п’ять увійшло. А там знову затяглися... Як і де ховати? Становий сказав — похристиянській, та батюшка не рішився без бумаги. Поки бумага прийшла — і тиждень минув. Поховали її по-християнській у самому глухому кутку кладовища, біля рову, від дороги. Об тім уже більш усього Федір старався. Він правив за батюшку і бігав по селу збирати на похорони. Хто що дасть — хто лиху сорочечку, юпчину, хто коряк якого хліба. Карпо Здір розщедрився і, перехрестившись, аж два карбованці викинув. Люди казали, що не зігнувся б Карпо і десять викинути,— він з Притичиного добра розжився. На ті зібрані гроші Федір і хрест поставив, і по весні вишню посадив. Чорна Ївга, гуляючи по шинках, сміялася, що Федір, знать, не забув першого кохання. Горпина лаялась.

— Чудна ти! Се ж не для себе, се для душі, християнської душі,— умовляв він жінку.

— Дурний, лапсай ти! Правду казав покійний батько, що вона тебе кошачим мозком напоїла. І напоїла!

Федір мовчки робив своє. Він після Грицькової смерті наслідував його добро і зовсім би заможним зробився, коли б пильнував одного. А то на всі сторони кидається, то шевцем би він зробився, то столяром би став. Накупе струменту, поб’ється тиждень-другий та й кине. Одного тільки — церкви не кидавсь та паламарства. Ще до того з Христиною смертю став мов щиріший.

 

Ну, а другі? Другі? Тимофія на війні застрелили. У Кирила Оришка умерла. Щось цілий тиждень умирала. Люди казали, то через те, що відьма. Кирило сам знову зробився десятником при волості. Хоч з його і десятник такий був, та общество уважало його літа. Довбня умер у госпіталі, Марина і досі живе у тій хатині, у якій її застала Христя, та віється з москалями. Лошакова назначили у Польщу губернатором. Він узяв Проценка з собою за правителя, а Книша — за поліцмейстера. І такі з їх вийшли вірні та щирі слуги, що Лошаков незабаром нагородив обох здоровенними польськими маєтками. Рубець і досі членствує у земстві. Земство само перечистили. Тепер у йому більше пана, ніж сірої свити. Про те було мар’янівській голоті байдуже, вона на одне скаржилася: землі обмаль, і лізла більше в город у найми, а як про земство, бува, зайде річ, то в неї один одказ: «Що то земство? Одна тільки дрячка!» Не тії, правда, співали мар’янівські дуки, от як Карпо Здір. Він був гласний і готовився у члени, задля чого привчався трохи не з місяць у сина підписувати прізвище. І вивчивсяі Як тут на тобі та цить І Лошаковська рада подоспіла. У гласні то він піймав, та в члени не вискочив. Вибрали замість його Кравченка. Так той подякував за шану. Хай пани заправляють в управі. Наше діло — комерція. І свою комерцію він так повів, що, кажуть, либонь, поїхав до Лошакова купувати Веселого Куту.

 

Кінець

 

 

← Назад | На початок
Рейтинг: 0.0 з 5 (0 голос.)
Оцінити:   
up