Повія (сторінка 3)

Христя і Федір зосталися удвох. Декілька часу йшли мовчки. Федір думав, що б його Христі сказати; Христя мовчки виступала і раз по раз струшувалась.

— Ти, Христе, замерзла? — надумався Федір.

— І сама не знаю, що це зо мною: наче трясця трясе.

— Коли хоч...— несміло почав Федір,— у мене кожух добрий і довгий.

— То що, скинеш? А сам у сорочці зостанешся?

— У мене свита... А хочеш — поли широкі — полою прикрию.

І в одну мить розстебнув кожух.

Христя усміхнулася. Федір побачив, як у Христі очі блиснули... Його серце тьохнуло... Не пригадає, як і коли Христя опинилася під його кожухом, коло його боку, йому гарно так і тепло, радісно. Простують обоє мовчки.

— Що, коли б се твій батько побачив, що ми так ідемо? — спитала Христя і зареготалася.

— Христе! — скрикнув Федір, придавивши її до боку.

— Ти ж не давися,— ласкаво обізвалась Христя.

Федір затремтів.

— Поки світу сонця,— почав він,— поки земля стоїть... поки сам пропаду — не забуду я сього, Христе.

Христя дзвінко зареготалася.

— Чого се так? — спитала.

У Федора дух сперло у грудях, огнем пекло коло серця.

— Ти смієшся, Христе... Тобі байдуже,— знову почав він,— а я? я... Батько мене лає: дурний — каже. Я сам чую, що одурів. А тобі байдуже, ти смієшся... Голубко моя! — тихо прошептав Федір і міцно притис Христю до свого серця.

Вона чула, як воно у його несамовито колотилося, як його гаряче зітхання гріло лице їй.

— Не пустуй, Федоре,— суворо сказала вона.

— Без тебе мені світ — не світ і люди — не люди! — крізь плач скрикнув він.— Я не знаю, чого ти моєму батькові нелюба... Та хто йому любий? Усі — то дурні, то вороги... І задасться таке! — жалівся Федір.

Христя важко зітхнула... «Цей Федір справді кохає її і щиро кохає. Гріх і те сказати, щоб він був і непутящий який. І з себе красивий і добрий»,— думалося їй. То була хвилина, коли і Христі серце обізвалося. Щирий і жалосливий голос Федорів уразив його. Мовчки вони пройшли ще чимало. Вона чула, як Федорова рука все важче та важче обвивалася коло її стану, давила її до його... Вона не противилася. Її плече черкалося з його плечем, її бік приходився коло його серця.

— Хоч би і вік отак, Христе,— шептав він.— Хоч би і вмерти отак.

Вони стали. Христя мовчала.

— Ось уже і двір твій! — журливо промовив Федір.— Господи, як швидко!

Вона зітхнула і одкинула полу. Федір побачив її лице, бліде, задумане.

— Спасибі тобі, Федоре,— тихо подякувала вона.— Прощай! — І напрямилася у хвіртку.

— Христе! — обізвався він.

Вона озирнулася. Федір кинувся.

— Хоч одно слово... Люба моя, мила моя!

Він обхопив її і хотів поцілувати. Христя мотнулася і в одну мить опинилася за хвірткою. Вона сама не знає, чого їй стало смішно-смішно... Роздався тихий регіт.

— Ти смієшся, Христе?.. Смієшся?..— питає, тремтячи увесь, Федір.

— Іди вже собі,— з-за хвіртки сказала Христя.

— господь з тобою! — промовив Федір і, наче п’яний, повернув назад майданом.

У Христі жаль так здавив серце, що аж сльози виступили на очах. Вона вже мала була гукнути на Федора, щоб вернувся, та не гукнула. Схилившись на ворота, вона дивилась, як нетвердою ступою потяг він від неї, криючись у сірих померках ночі. Його білий кожух то блисне, то зникне. Ось уже не стало й видно; чутно тільки, як ступні рипотять у тихому морозному повітрі. Далі і ступні затихли.

Христя ще постояла, озирнулась навкруги, глянула у небо на зорі... Тихо та ясно виграють вони. Христя важко і глибоко зітхнула і, похнюпившись, повернула до хати.

VI

Сумно минали празникові дні, важко тяглися довгі різдвяні ночі, приносячи і проносячи неодрадні думки. Однії тільки не проносили вони з задуреної Прісьчиної голови: наче цвяшок забилася вона у душу, загородилась у серце. Що, коли справді одберуть від неї її землю? Вона пригадати не зможе, що тоді буде з нею? На ту землю вся її надія, там — її добро, її життя; без землі — голодна смерть! А Грицько такий. Уже коли він намірився що зробити, то зробить. Карпо каже: не журіться — за нас мир. Та що той мир — сотня-друга бідноти? Що вони пороблять, коли багатирі затнуться? Не вступить громада за землю, багатирям що? Беріть, скажуть, землю, тільки не ждіть від нас ніякої помочі. Досі ми і тим, і другим громаді служили, а з сього часу — моя хата скраю, я нічого не знаю!.. Кожен будь сам собі. І піде між людьми розладдя, ворожнечі. Чи варт вона, безвісна Пріська з своєю безвісною нуждою, тії спірки? І громада скаже: що нам Пріська таке, у якій вона помочі стане, що ми розпинаємось за неї? Багато нас гибіє і так... Господи! як же без землі бути? Добре тим панам: у їх її не орано, не міряно, а в нас той невеличкий шматочок, а скільки-то очей заздриться на його? Скільки рук тягнеться за нею? Кожному хочеться схопити, бо в землі — хліборобська сила!

[А в панів земля. І чому господь бог так не дав, як у панів,— друге діло. Пани тільки знають панувати. Вони самі коло землі не ходять, її не роблять, другі за них топчуться коло неї. Чого ж воно так у світі? Нащо господь бог так дав, що кому землі і не треба — в нього землі несходимо, а в кого її жменя, на ту жменю сотня ротів роззявилася. Чи не зробити б цареві чи кому там такого: одібрати землю від того, хто коло неї сам не ходить, та й роздати б тому, хто у їй риється,— скільки б нужди з світу зникло, скільки б сліз обсушилося, достатку та щастя прибуло.]

Кругом голова йшла у Пріськи від тих думок, і всі вони сходилися з однією: що буде, коли в неї землю одберуть? Не знаючи, як її розгадати, вона ремствувала на людей, ремствувала і на Карпа: навіщо він повідав їй раніше про те? Ще, може, і не одберуть, а одберуть — то хоч би зразу одібрали: зразу б вона дізналася, що у неї немає землі. Уже б тоді і пригадувала, що їй робити, як їй бути. А от тепер — тільки мука тяжка, несподіване почуття нового горя... Ну, вже й життя! Краще темна могила, ніж таке життя! — казала вона, дожидаючи зо дня на день сільського сходу, виглядаючи, чи не йде хто кликати її.

Пройшов тиждень. Настав новий рік. Що то їй новий рік принесе? Серце її непокійно билося. На третій день нового року зранку забігав Карпо сказати, що після водосвяття збірка. «Може, й про вас будуть балакати. Виходьте після обіду»,— додав.

«Чи йти, чи ні? — думала Пріська.— Піти, а коли не будуть за неї говорити,— чого, скажуть, прийшла? А не піти — рішать без неї. Коли б вона там була, все б яке слово за себе замовила».

Непокійна і аж зелена, швендяла Пріська по хаті і не знала, що їй робити. Вона пригадувала всі сни, які тільки снилися їй за той час, коли вона почула ту прокляту звістку,— чи на добро вона, чи на лихо?.. Та й сни були, як і життя,— страшні та неодрадні: все покійні снилися їй, нове лихо верзлося... Що вони віщують, що пророкують? Не розгадає вона своєю головою, не прогляне зомлілою душею, наболілим серцем.

Прийшов день збору. Христя раніше і обід зварила, щоб не барити матері. Вона, дивлячись на неї, і сама журилася і не знала, чим би їй розвеселити матір. Пріська не обідала. Де вже та страва ітиме на душу, коли, може, з завтрашнього дня нічого буде кусати? Укинула Пріська ложку каші у рот; не пожувавши, ковтнула та й удавилася. З тим устала і з-за столу.

Крик і ґвалт застала Пріська на майдані коло волості, де зібралась громада. Старшина, засідателі, писар, староста стояли на рундуці і мовчки позирали на море шапок, що колихалося по майдану. Люди сходилися у купи, гомоніли і знову розходились. Одні кричали: «Не хочемо такі чого така правда у світі?» Другі розмахували руками і голосно гукали: «Не буде по-вашому!» Кожен казав своє, і на майдані стояв такий гомін, що не розбереш, хто чого хоче, хто за кого говоре. Пріська, побачивши купку жінок, що стояли в стороні, повернула до їх. Тут були: Феська Лазорчишина, Килина Чопівна, Горпина Ткалева, Мар’я Бубирка — все то свої, знайомі.

— Здоровії — привіталася Пріська.

— Здорова. І ти, Прісько, прийшла подивитися? — спитала Мар’я Бубирка, огрядна, червонопика молодиця.

— Знайшла диво,— сказала Пріська.— Уже мені, старій, на диво дивитися, коли б не було свого діла?

— Що ж у тебе за діло таке?

Пріська розказала. Молодиці ззирнулись одна з другою.

— А от ми вийшли подивитися,— жартівливо почала Мар’я.— Ткалиха — як її чоловіка у старшину будуть вибирати; Феська — з жалобою на свого — хай посадять на тиждень у чорну, щоб знав, як їй боки трощити; Чопівна — жалітися на хлопців, що її п’ятилітньої дочки ніхто досі не сватає.

Жінки реготали з Мар’їних вигадок. Пріська тільки подумала: «Молоді, здорові, при достатках... Чому їм не реготати?» І, зітхнувши важко, геть одійшла від них.

Вона зобачила Здора, що, зібравши біля себе чималу купу людей, щось гаряче розказував і доводив, зобачила Супруненка, що, закинувши шапку аж на потилицю, ганяв по майдану від однії купи до другої; там стрівся з Перепелицею: «Гляди ж!» — гукав, потім — з Васютою. «А ви ж піддержте!», а далі — з Кібцем, там-— з Миленьком... Він літав, як муха, і кожному говорив яке-небудь коротеньке слово. Ті мовчки одмахувалися головами,— добре мов! — і або йшли далі, або стояли на місці.

«Це, видно, про мене трахтують, видно, про мою землю Грицько замишляє. Господи! та й недобрий же який цей Грицько. Що йому з моєї землі? У самого — людям ще віддає, ні — ще й на мою заздриться. І зародиться таке лихе, і завдасться таке люте!» — Пріська трохи не заплакала.

— Ну, що, набалакалися? — гукнув старшина з рундука.— Кажіть скоріше: ще багато зосталося діла кінчати, а вже нерано.

Ближчі до рундука ряди щось забелькотали; Пріська не вчула — що.

— Так як, за Омельком ставити? — спитався старшина.

— За Омельком! За Омельком!

— Хай тільки за те відро горілки поставе! — обізвалося декілька голосів.

— З якої речі? — гукнув Омелько Тхір, що держав станцію при волості.

— Як з якої речі? Хіба малі гроші колупаєш?

— А розгон малий? Це не то, що в Свинарській волості, куди становий хіба тричі на рік загляне; а в нас куди не їде — та все через Мар’янівку. От і готуй тройку коней. Торік пару загнали — от тобі і заробіток! — виправлявся Омелько.

Пріська тоді тільки розчовпала, що то балакали про станцію. Щоб було чутніше, вона трохи наблизилася до рундука.

— Так усі згодні? За Омельком? — гукає втретє старшина.

— Усі! усі... За ним!

— Ну, а тепер будемо балакати про наділи. Дехто з хазяїнів помер, другі — недоїмки по збору позаводили... Що його робить, як громада посуде?

— Та хто ж там? Про кого судити?

— А ось. Прочитайте, Денис Петрович,— повернувся старшина до писаря. Той почав, за ним старшина вигукував.

— Кобила Назар! Іван Швець! Данило Вернигора! Василь Воля! Пилип Притика...

Пріська вся затіпалася, почувши те слово. Холод її пройняв від голови аж до ніг, і вона сама не знає — кому і чого уклонилася. Народ, почувши вигуки старшини, почав підступати до рундука. Декілька чоловіків, товплячись, штовхнули Пріську.

— І чого ще тут ся баба устряла? — поспитався рудоусий молодий чоловік, поспішаючи за другим наперед.

Пріська одійшла геть і наставила вухо. Громада гомоніла, клекотіла, чулися жарти, регіт. «Куди вже його реготатися? — думала Пріська.— Чи хто гадає про те, що тут доля людська рішається? Ціле життя береться? Ні, мабуть. Не реготали б так, коли б гадали».

Далі чула Пріська викрики старшини, вигуки громади: «Одібрати!» — «Не треба! Дати йому рік одстрочки: не поправиться — тоді й одібрати». Або: «Діти у його малі, прийняти на громаду».

Аж ось старшина гукнув:

— Ну, а за Пилипа Притику?

— За Пилипа? — спитало декілька голосів.

Пріська прикипіла на місці.

— Одібрати! — крикнув перший Грицько; за ним хтось другий... третій.

У Пріськи в очах потемніло.

— Підожди кричати — одібрати! — чує Пріська Карпів голос.— Це діло треба розсудити.

Далі скоївся ґвалт... Слів не чутно, чує тільки Пріська — хтось десь бубонить, хтось кричить: «А дочка? а сама?» І знову другий голос: «Брешеш! багатирі! звикли тільки себе глядіти, а другі нехай з голоду пухнуть, хай здихають!»

Ґвалт, гомін і крик такий знявся, якого ще і не чутно було. Громада знову розсипалась на скільки куп. Кожна купа гомоніла, одна дужче, друга тихше. Од купи до купи, знай, бігав Карпо і гукав:

— Піддержте, братця! Що се таке? За бісовими дуками швидко не можна буде бідному чоловікові і дихнути. Як се можна? Де се видано? Коли б ви бачили тільки її... та ось і вона! — І Карпо, ухопивши Пріську за рукав, потяг за собою до Грицька.

— Оце та гладка! Оце та здорова! — гукав Карпо Грицькові.— Дивись! Дивіться, добрі люди: ось вона! Оце та Пріська! Здужає вона сама що робити?

— У неї дочка гладка! — гукає у свою чергу Грицько.— Хай найме дочку. Чого ж другі наймаються, а їй не можна?

— У неї одна дочка. Як найняти її, то і в хаті нікому поратись І — кричить Карпо.

— Та цитьте! цитьте! Підняли таке — розібрати нічого не можна! — гукнув старшина.

Громада потроху почала стихати.

— Ну, то як земля: за вдовою зостається?

— За нею! за нею! — ревнула більша половина громади.

Грицько червоний, як рак, махнув рукою і геть одійшов. Це зразу — наче його опекло — знову посунувся вперед.

— Ну, добре. Земля, кажете, за нею зостається. А податки хто буде платити? хто викупне даватиме?

— Податки? Податки, звісно, на громаду, а викупне — на землю,— підказав Карпо.

— Бач, трясця його матері! — желіпнув Грицько.— І землю їй дай, ще й податки за неї плати.

— Не тряси, лишень, бо трясця не розбирає, на кого напастись. Часом як трусне тебе,— відказує Карпо.

— Так де ж се видано? Як се можна? І податки плати, і землю віддай.

— Правду Грицько каже,— обізвалося декілька голосів.— Коли землю бере — хай і податки плате.

— Люди добрі! — гукнув Карпо, наближаючись до громади.— Постійте! Підождіть!.. Як же се так? Притиці приходилось тільки за одну душу платити; він один у ревізії. Коли б у його син був — друге діло, а то він один. Тепер він умер,— хто, як не громада, за його повинна платити?

— Брешеш! Не вмер, а околів! — гукнув Грицько.

— Не вмер Данило, так болячка вдушила! — хтось сказав з громади.

Дехто зареготався. Грицько невгавав...

— Усе на громаду та на громаду. Що ж громада таке, як не ми? Кому приходиться тягтися, як не нам? — гукав він, маючи надію доїхати Пріську не одним, то другим.

Громада почала схилятися на руч Грицькову.

— Та постійте, підождіть! — гука знову Карпо.— Вона по закону податків не повинна платити. Де се видано, щоб удова давала податки за помершого чоловіка? З чого їх узяти?

— А земля? земля? — желіпає Грицько.

— Що ж земля? За землю викупне треба дати. Ну, викупне й буде давати, а податки з якої речі?

— Так! так! — ревнула громада.— Податки на громаду, а викупне — хто землею володіє.

— Писать? — пита старшина.

— Пишіть! — гука громада.

Грицько з серця плюнув, поскромадив потилицю і геть відійшов від громади. Лице його було червоне, люте; очі стратили свою гостру колючість і якось похмуро дивились, немов казали: ну, тепер все пропало! Він справді бурчав сам собі під ніс, що тепер все пропало, коли голодрабці почнуть верховодити громадою... Скривджений і побитий він вийшов з того змагання, яке сам завів. Ні одна його думка не справдилася, ні одна надія не звеселила... Похмурий пішов він додому.

Зате Карпо несказано зрадів. Бігав од купи до купи і радо гукав:

— А що, взяв? Вертів, вертів хвостом, бісів Супруненко, та й довертівся! Так вам і треба, гаспидські дуки! Спасибі вам, панове, що піддержали.

— Тепер твій, Карпе, могорич! — жартуючи, сказав йому високий усатий чоловік.

— Твій! твій! — гукнуло ще два-три голоси...

— На чорта й краще! Хто кислиці поїв, а кого оскома напала. Хто землею володітиме, а кому могорич ставити,— умішався Гудзенко, непитущий зроду.

— Чого? — гукнув Карпо.— За се і могоричу слід. Є семигривеник у кишені... ходімо, прогуляємо!

— От добрячий цей Карпо! Посліднім ділиться... Ходімо, ходімо,— відказав перший усач, видно, голінний до скляного бога.

Валка душ з п’ять відділилася від громади і напрямилася до шинку, що тута ж, тільки через майдан, стояв, червоніючи своїми вікнами.

Карпо, простуючи між народом, знову стрінув Пріську, що плуталася і не знала, куди і як їй вийти.

— Ви ще й досі тут тупцюєтесь? — обізвався він.— Ідіть додому. Ваше діло на лад пішло. Поздоров, боже, громади, земля зосталася за вами. Ідіть додому.

— Спасибі вам, добрі люди! — промовила тихо Пріська, низько уклонившись на всі боки громаді.— А тобі, Карпе, найбільше!

— Ні за що. Богу дякуйте. Ідіть додому та, якщо побачите Одарку, скажіть — хай не жде мене, може, я й забарюся.

Пріська, ще раз подякувавши, подибала вулицею.

Вечоріло. Сонце, цілий день закрите хмарами, надвечір вибилося з своєї неволі і, сідаючи за гору, обливало червоним світом усе село. Світ, падаючи на сніг, знімався високо вгору, красячи холодне зимнє повітря: здавалося, воно палало-гоготіло. По небу шматками розіслалися хмари темно-зелені, аж чорні, і додавали ще більшої краси прозорому повітрю. Мороз дужчав. З села доносилися одинокі викрики жінок, з майдану чувся неугавний клекіт чоловіків. Якось чудно було, якось сумно, як тільки буває зимнього вечора. Пріська дибала та дибала, поспішаючи додому. Вона не примічала тії краси світової; її похилу голову клопотали свої думки. Вони не були гіркі; коли б Пріська не забула радіти, вони б були, може, і радісні; а тепер вони — тільки тихо-сумні, як і її зомліла душа. Вона думала про землю, за котру стільки боліла серцем, котру намірялися лихі люди одняти... І от та земля — знову її. Поздоров, боже, Карпа, він одтягав її. «Світ, видно, не без добрих людей... не без добрих людей»,— шептала вона. Серце частіше стукало, очі наливались слізьми.

Уже коло двору вона стала перевести дух і озирнулася назад. Сонце якраз проти неї сідало; червоне, огнисте його коло так і іскрило світом. «І воно радіє доброму ділу»,— подумалося їй.

— Ох, нехай йому! як я уморилася,— вимовила Пріська, увійшовши у хату і опускаючись на лаву. Вона вся трусилася, важко дихала.

Христя прикро подивилася на матір; по обличчю пізнавала, чи добру звістку мати принесла за ту землю, чи лиху. І її серце було непокійне; дивлячись на матір — і воно в неї боліло.

— Нуте, я вам поможу хоч кожушину скинути,— сказала Христя, запримітивши намір матері роздягтись.

— Поможи, дочко... Скинь, дочко... Ох! як я наморилася,— кволилася Пріська.— Сказано, нема сили, не стало здоров’я... Хто ж то коло тії землі буде ходити, як і влітку так буде?

— А земля хіба за нами зосталася? — боязко спитала Христя.

— О-ох! Поздоров, боже, добрих людей. За нами, дочко,— казала Пріська, спинаючись на піч.

Христя перехрестилася. «Слава богу! Слава богу!» — шептала вона.

— Як не кричав Грицько, як не гукав, як не підструнчував громаду, а по його не сталося... Спасибі Карпові... Бач, я й забула. Побіжи, дочко, до Одарки, скажи: Карпо переказував, щоб не ждали його, бо, може, він і забариться. Дурна голова, поки дійшла і забула! Гаразд, хоч тепер згадала... Ох, що то за добрий чоловік, спасибі йому! — гомоніла Пріська, не примічаючи, що Христя вже дременула з хати. Христя не забарилася вернутись.

— Питалася Одарка: де ж Карпо зостався? Кажу — не знаю,— докладала Христя матері.

— На радощах зайшли у шинок. Спасибі їм! — одно дякувала мати.

— Та ще питалася: чи землю за матір’ю зоставили? За матір’ю, — кажу. А вона так зраділа, аж підскочила.

— Господи! і за що ці люди мене так люблять? — здивувалася Пріська.— Учися у них, дочко... вони краще рідних, прихильніше самих близьких. Пошли їм, Господи, всього, чого вони тільки бажають! І не доведи, боже, коли б усі були такі, як отой Грицько: поїли б, здається, одно одного. І завдасться ж таке зле та немилосердне! Хоч би сказав — у самого мало, у самого нужда та недостача: а то добра того — на десятьох би стало! Ніт же, йому ще трохи, сухий шматок чужого хліба йому вадить!.. Зате ж і провчили його... Він — слово, а Карпо йому — десятеро... Та таки не його послухала громада, а Карпа... Червоний та хмурий пішов він із збірки,— переказувала Пріська дочці свою радість, гріючи на печі посинілі руки.

Христя слухала матір, а сама думала: от і піймайся такому в невістки,— усі з тебе кишки вимотає... буде гризти, поти загризе. Нехай йому з його багатирством! Чого ж той Федір лабузниться? Чого йому треба? господь з ним! Він і добрий парубок, та що зможе з отаким батьком?

Ще й не додумала Христя своїх думок, як почула, що в сінях щось зашамотіло. Вона кинулася позирнути, хто там, і на порозі стрілася... з Федором.

— Здорові були! — привітався він, уступивши в хату.

— Хто там? — додивляючись з печі, спитала Пріська.— Засвіти, Христе,— нічого не видно.

— Та се я... Федір,— одказав той, тручись коло порога.

«Федір! Чого се?» — подумала Пріська.

— Засвіти, Христе! — удруге сказала вона.

— Та я свічу.

Незабаром невеличкий каганчик освітив сумну хату; жовтогарячий світ розлився серед вечірнього мороку і обдав Федора, що тупцювався коло порога.

— Чого ж ти стоїш, Федоре? — спитала Пріська.— Сідай! Що скажеш доброго?

Федір, зиркнувши по хаті, похнюпився.

— Та я се до вас...— рвучи слова, несміло почав він. Голос його бринів, як перервана струна: йому, видно, важко було говорити.

«Чи не сватати, бува?» — подумала Христя і глянула на Федора. Той, блідий, стояв край порога і, мнучи шапку в руках, тремтів. Те запримітила і Пріська... Настало важке мовчання, ще важче ждання.

— Батько прислали,— знову промовив Федір, і знову його голос обірвався.— Батько сердиті прийшли додому. Напали на мене... Хотіли бити... а далі: «Піди,— кажуть,— до... скажи: я їй цього не забуду!..» — ледве-ледве вимовив Федір, і сльози закапали з його очей.

Дочка і мати ззирнулися... Пройшла хвилина мовчання, наче сон найшов на всіх... Нестямний стук далі їх розбудив. Коли вони прийшли в себе — Федора вже не було.

Чи сон то справді, чи бувальщина? Дочка і мати ззиралися, дивуючись, здіймали плечима і знову ззиралися, і знову здіймали плечима, поки Христя не розреготалася... Вона сама не знає, чого їй стало так смішно... Дзвінкий її регіт розкочувався по всій хаті.

— Чого ти? — сердито спитала мати.

— Чи не дурний він! Чи не божевільний! — скрикнула Христя і знову залилася...

То був непевний сміх, нестямний регіт: так сміється само лихо або почуття його. Морозом обдав той сміх Пріську, а вона, дивлячись тривожними очима на дочку, тремтіла. Їй так зразу гірко стало, так важко, лихо знову так надавило на її душу — мов недавньої радості і не було. «Я їй цього не забуду!» — учувалося тихе Федорове шептання... «Сина прислав сказати,— думалося їй,— щоб не забули... Боже! що за причепа Грицько той, що за лихий чоловік!»

VII

Грицько прибіг додому голодний і лютий. Та земля Притичина не одну вже ніч не давала йому спати, болячкою на серці сиділа, спичкою ув оці стриміла. «Хай вона не достанеться мені, а другому... тільки аби одібрати! Чого їй тоді жити у селі? З чого вона проживе? Опухне з голоду... Іди, голубочко, в найми... в найми іди на старість літ... і дочку свою, пишну панночку, веди за собою, хай, лишень, коло чужої роботи помаже-покаляє свої білі рученьки, а то вибілилися... Тільки хлопців і глядить, тільки їх і знає з ума зводити... Зійдеш сама скоріше!.. Аби вас випхнути з села, а то ви мені і за вухом не свербите. А випхнути треба, бо зовсім пропаде Федір. Думав, як полаю— оханеться... Кий біс! Як дурень той ходе. Цілу ніч [з] колядками, кажуть, водився... Коли б не дурень, наводив би їй такого, щоб мати знала, як пускати дочку на всю ніч... Так дурень же, дурень! Нічого не поробиш... випхнути треба... і випхну! Уже хоч по сю, а випхну!» — думав трохи не всю ту ніч перед збором Грицько. Пригадував, кого він прохав, кого б ще треба попрохати, що казати перед громадою, які доводц давати? Він і не гадав, щоб громада не згодилася. Чи статечне таке діло, щоб громада сама на себе і податки взяла, і землю віддала? Цього ніколи не буде, цього не може бути.

І от тепер... на тобі, та цить! Він винуватив усіх багатирів, що за його як слід не стояли, і громаду, що з глузду зсунулася та таке викинула. А гірше всього Пріська ся... ненависна Пріська з своєю дочкою зостається у селі!... І от тепер почнуть вони як у дзвони дзвонити: а що, здобувся? а що, взяв? покурив?..

— Їсти! — гукнув він, не скидаючи шапки і водячи грізно очима по хаті.

Він шукав за що-небудь причепитися, вилаятись, зірвати на кому-небудь своє накипіле зло. У хаті не знайшлося нічого такого, щоб не по його стояло або лежало. З серця він скинув шапку, швиргонув на піл, а сам посунувся за стіл. Хівря, запримітивши, що Грицько палений, мерщій висунула борщ з печі і постановила коло його. Він зопалу сьорбнув і — опікся.

— Вогню підставила! — крикнув він, кинувши ложку.

— А що б було, коли б холодного піднесла? — тихо огризнулася Хівря.

— І без того мене печуть усі... а тут ще і ти з своїм борщем!

— Дивись — я винна! — усміхнувшись, сказала Хівря.

Грицько мовчав, сопів та ждав, поки хоч трохи борщ прохолоне.

— У нас десь горілка була? — нешвидко спитався він.

Хівря знайшла пляшку і постановила перед ним.

Грицько випив чарку і знов прийнявсь до борщу. Хівря дивилася, як він глитав ложку за ложкою.

— Та що там тебе так розсердило? — поспитала вона, дивлячись, що Грицько і трохи не одходив. То, бувало, і сердитий прийде: тільки поїв — уже й пом’якшав, а тепер — і трохи ні.

— Ще є що їсти? — понуро спитався він.

Хівря поставила печене порося. Грицько прийнявся за порося мовчки, сопучи. Хівря більше не допитувалася; Грицько мовчав. Поївши, він устав з-за столу, перехрестився і ліг на полу, одвернувшись лицем до стіни. Хівря мила миски, і тільки їх глухий бренькіт порушав німу мовчазність у хаті.

З Грицькової голови ніяк не виходила сьогоднішня рада, його зневага громадою. Йому було важко, серце билося все дужче та дужче, наче гадина крутилася коло його, не давала покою. Своїх намірів він не сповіряв дома нікому; він мав надію, скінчивши діло, гірко посміятися... а от тепер... з його насміялися! Коли він мучиться — Пріська, певно, радіє... А ще як дома дознаються, Федір почує... Він, його син... його кров... Буде радіти разом з Пріською?.. Ні, постій!

Він схопився і окинув бистрим поглядом усю хату.

— Де Федір? — спитався він.

— Не знаю. Ми довго дожидали тебе обідати, та, не дождавшись, пообідали самі. Федір зараз пішов після обіду.

— Чи не до своєї бісової тещі! — скрикнув Грицько.— Ніколи його дома немає. Так і шляється, бісова заволока!

— Так він недавно й пішов,— одказала Хівря.

— Недавно... А чого швендяти? Куди шлятися? Вечір надворі. Певне, скотина не напована.

— То, може, він і погнав її напувати.

Грицько знову ліг; Хівря вийшла з хати і швидко вернулася.

— Федір скотину напував. Зараз увійде,— сказала вона.

Пройшло небагато часу, і Федір уступив в хату.

— Ви мене кликали, тату?

Грицько устав і аж на лиці зблід.

— Піди мені зараз...— тремтячи, почав він.— Піди до своєї тещі... знаєш? Скажи від мене... скажи: «Я їй цього не забуду!» Хай вона це запише собі на лобі!.. Чув?

Федір, женучи худобу од водопою, чув від хлопців, як його батька громада зневажила, зоставивши землю за Пріською.

— Це нащот землі? — тихо спитався він.

Грицька наче що ушпигнуло: в тихому питанні сина він почув і докір собі, і гіркий регіт. Він увесь затіпався.

— А твоє яке діло? — гукнув він, аж Хівря затремтіла.— Твоє яке діло, питаю? Тобі сказано іди — іди і скажи... Став ще допитуватись! Тобі радісна, сучий сину, батькова невдача? Радісна, га?

Федір переступав з ноги на ногу.

— Накладаєте удвох з своєю любезною на батькову голову?..— і знову почав Грицько гукати на всю хату, перетираючи та переминаючи на зубах не тільки Пріську з Христею, а й увесь рід їх, усіх заступників. Він лаявся, хвалився, що всіх їх знищить, всім їм оддячить.

— Роздратували мене — хай же знають, який Грицько сердитий! А ти йди до неї і скажи: «Я їй цього не забуду!» Тільки й скажи... І зараз додому вертайся. Чув?

Грицько одвернувся і знову ліг.

Федір стояв, похнюпившись, у порога, м’яв шапку в руках. Його серце розривалося, його сльози давили. Як йому йти, як його сказати? Ще хоч би там Христі не було. А то... чи давно вони удвох під його кожухом простували? Христя тоді, правда, образила його... тепер подума, що він їй віддячує. Він? Христі!..— У Федора ув очах помутилося, зітхання у грудях сперло.

— Чув? — гукнув, озирнувшись, Грицько.— Кому я кажу?

Федір затрусився від того гуку і, наче п’яний, пішов з хати.

Він вийшов на вулицю й став... «Чи йти, чи ні?» — подумав. Його серце молотком стукало в груди, голова наче у вогні горіла, і вечірній мороз не прохолоджав її, тільки дужче спиралося зітхання у грудях.

— Чи йти? — уже вголос промовив він і, махнувши рукою, почвалав вподовж вулиці... Пройшов одну вулицю, повертає у другу. Он і церква чорніє... Підійшовши до цвинтаря, він знову став... Краще повіситись йому на дзвіниці, ніж іти туди! Хіба вернутися?.. «Господи! прийми мене, чим отаку муку терпіти, отаку наругу приймати!» — сказав і, вхопившись за лице руками, притулився до баркану... Сльози бігли на руки, пробігали крізь пальці, хололи-замерзали. Він не чув: нові розтоплювали замерзлі і — лились-лились... Здавалося, їм кінця не буде!

— Хто там? — обізвав його сторож, ударивши в брязкало.

Федір, наче злодій, кинувся, одбіг від цвинтаря і, сам не знаючи куди, почимчикував майданом.

Він спинився, побачивши перед собою Притичину хату. Не світилося. Йому полегшало. «Може, немає дома»,— подумав він і мерщій ускочив у двір... Він не пам’ятав, що там казав, не пам’ятав, як знову опинився серед улиці. Знову його церква зостановила; знову він коло неї прочумався. Почав пригадувати, де був, що робив? Він ще пам’ятає, як доходив до хати, як увійшов... пам’ятає світло... лице Прісьчине виставилось з-за печі — страшне, змучене... Лице Христі світило, наче зорями, очима... далі... земля під ним наче посунулася, світ заходив ходором... він щось казав... що він казав?.. Огонь палив йому голову, серце наче ціпом молотило... Він чув чийсь регіт... І от тепер він баче церкву знову... Чи не снилося йому те все? Чи він справді був у Притики, бачив Пріську, бачив Христю, казав, що йому батько наказував?.. Так, так... він чує, що казав. Він чув свій голос: «Я їй сього не забуду!»

Наче ножем хто шпигонув зразу у серце Федора, коли він пригадав те.

— Що я наробив, каторжний? Що я надіяв, осоружний? — скрикнув він, ухопившись за голову руками. Сльози знову потекли з його очей; знову він, прихилившись до баркану, почав гірко і кревно ридати. Тепер усе пропало, все! Тепер йому — краще в ополонку, ніж показатися на очі Христі... Чи не дурний він? Ну, постояв би де годину-другу, вернувся і сказав батькові: ходив, немає нікого дома. Так ніт же!.. «Пішов... понесла мене лиха година, попхала якась нечиста сила!.. І тепер все, що було мені найдорожче, сам своїми руками задавив... О, проклятий я, проклятий!» Він давив себе за голову і плакав-плакав.

Коли Федір під церквою мучився, Грицько, лежачи на полу, думав: «Гаразд, що я таке пригадав. Це одучить бісового дурня бігати за тією хльоркою: коли піде вдруге — самі проженуть. Гаразд-гаразд... спасибі мені!» І Грицько таємно усміхався.

Федір пізно вернувся додому, розкуйданий, без шапки.

— Був? — спитав його батько.

Федір поніс таке, що Хівря, прослухавши, аж перехрестилася. Грицько скочив на ноги і грізно зирнув на сина.

— Був, питаю? — гукнув він.

Федір стояв проти його й цокотів зубами.

— Ти збожеволів? — спитався батько.

— Та не руш його! — обізвалася Хівря.— Хіба не бач, він не схожий на себе.

Грицько прикро подивився... Блідий, з мутними очима, стояв проти його Федір і трусився.

— А шапка твоя де?

— Там... там...— махнувши рукою, глухо промовив Федір і мерщій побрався до печі. Хівря кинулась до його.

— Федоре, сину! Що з тобою? Оханися!

— Він п’яний! — угадував, лютуючи, батько.

— Геть, не руш його! — сказав він Хіврі.— Іди сюди! Дхни на мене.

— Та не в’язни! Чого ти пристав до його? Дивись — хлопець не при собі, а він таки своєї! — гримнула вже на Грицька Хівря.

— Чого ж він не при собі? Хіба обкурили або обпоїли чим вражі дочки? — не то понуро, не то боязко сказав Грицько. Він сів і дивився, як Хівря помагала синові роздягатися, як, пославши на печі, попровадила його туди спати. Федір, уклавшись, стогнав, перекидався, часом говорив щось, заводив якусь пісню, від котрої мороз ходив поза спиною у самого Грицька. Хівря жахалася, хрестилась.

— Що це з ним поробилося, господи? — таємно допитувалась вона, коли він затихав.

— Що? Кров, видно, напала. Треба завтра щепія покликати, хай кине кров... Хму... Де ж він шапку дів? — турбувався Грицько. — А шапка ще нова: тільки друга зима іде, як справив.

Цілу ніч не давав Федір покою своїми вигуками, викриками, жаханням. Грицько, спершу думаючи, що син прикидається, нарешті, дойняв віри... «Що ж се з ним і від чого? — думав Грицько.— Не звісно, чи ходив він до Пріськи. Коли ходив — то, може, справді напоїли чим бісові відьми; коли ні — то, певно, кров. Парубок здоровенький, згарячу смикнув де холодної води — ну, і прохолодився, кров напала. Треба до щепія».

Удосвіта він зразу й зібрався. Прийшов щепій, облапав, обдивився.

— Кров, кров,— сказав. Кинув кров, узяв за те сороківку грошей, випив з чвертку горілки й пішов додому.

Федір на який час затих, а з півдня знову почав таке вигукувати, що й на голову не злізе. Грицько задумався: чи кров лиш се справді? Чи не одурив, бува, його щепій, узявши дурно гроші?

Хівря напирала, що з очей, і послала за знахуркою. Прийшла і знахурка.

— Або ж з ляку, або з пристріту, або ж давано йому чого,— сказала вона і почала готуватися виливати переполох.

Лили з воску. Довго знахурка вишіптувала і над Федором, і над воском, і над водою. Розтопили віск, линули. По тому коржі, що плавав поверх води у мисці, угадувала знахурка, від чого те лихо приключилося.

— Оце ж дивіться, моя матінко! Оце церква виходе... а це чоловік з дрючиною, то дівчина якась... а це ж — собака. Ні, вовк: бачите, які ушка гостренькі. Так, так... перелякався вовка,— рішила знахурка.

І Хівря повірила. Повірила ще тим, що другого дня церковний сторож доставив у волость чиюсь шапку, котра лежала коло брами. Шапка була Федорова.

— Так, так... Де ж уночі розносила його лиха година? Послав серед ночі хлопця. Пішов — і стрівся з вовком,— плакалась Хівря.

Грицько мовчав, ходив, як ніч, смутний, як скеля, німий. Йому хотілось дознатися, чи ходив Федір до Пріськи, що казав і як його приймали там?

Пріська на другий день раненько пішла похвалитися Карпові своєю пригодою.

— Ув’язався Грицько до мене та й ув’язався...— жалілася вона.— Учора сина прислав нагадувати, щоб я не забувала... І що я йому зробила таке? Чим перед ним переступила? Я ж не його землю одтягала, за свою клопоталася.

— Знаєте, що я вам пораю? — каже Карпо.— Плюньте ви на його похвалки і на все... Вам громада одсудила — громада і знає про те. А він чим вам страшний? Що має очі ненажерливі? Наплюйте на його та й годі!

І Карпо розпустив по селу чутку, як Грицько мав був налякати Пріську. Та чутка дійшла й до Грицька.

— Так, так!.. Вони піддали! Вони! — гукав Грицько.— Хай же тільки помре син або станеться що йому, я їх на суд покличу, у тюрму запру, на Сибір зашлю! Я їм покажу, як заманювати чужих хлопців та обпоювати їх зіллям. Відьми!

Люди, не розбираючи нічого, підхопили ту чутку і виплели, що буцім Пріська напоїла Федора кошачим мозком. Дехто і бачив, як вона кота патрошила удвох з дочкою. Пішла чутка-поговірка по всьому селу. Усі винуватять Пріську: то вона метиться на Федорові за дочку. Христя дуже голінна до хлопців, начепилася на Федора. Молодий парень не витерпів... і от тепер за те, що Федір одкидається, Пріська і метиться...

Один Карпо заступається за неї.

— На суд його, багатиря, брехуна! — рає Карпо.— Що він славить вас на все село? На суд його тягніть!

Пріська послухалася і пішла жалітися на Грицька. Хоч на суді і виявилося, що Грицько плів ті нісенітниці, тільки Грицька не обвинуватили. Чутка ходила, що він вечеряв з суддями у шинку.

— Ну, що тобі сталося від того, що, може, і сказав усерцях яке слово чоловік? — питався суддя.

— Усерцях чого не скаже! — піддакував другий.

— А слава? — доводила Пріська.

— І не про тебе, бабко, говорять. І про нас плещуть. Поговорять та й перестануть.

Так Пріська і вернулася ні з чим. А Грицько гукав по селу:

— А що, взяла? взяла? А що? Ще й судитися зо мною? Погань!

Люди не чули того, що було на суді. Вони знали одно — чим суд кінчився, і по тому судили. «Уже б сиділа та мовчала, коли винувата,— казали їх гострі язики,— а то ще і на суд! Дрюкована стала: хто там що не скаже — зараз на суд!»

Пріська плакала, Грицько сміявся. Тільки то був сміх чоловіка злого, ображеного. Сміючись, у його серце кипіло, що Пріська позивала його. Як вона сміла позивати?.. Він тільки тим і жив, що шукав випадку, як би Прісьці віддячити, як би запопасти її так, щоб вона вже не вирвалась з його лапок.

Час ішов. Пріська жила собі на другому краї села і не відала, що Грицько заміряв, що пригадував. Людський поговір потроху стихав: видно, і людям набридло одно про одно щодня товкти. Тим часом Федір видужував: у його була пропасниця.

Минули м’ясниці і масляна, настав піст. На середохресній у місті ярмарок. Селяни знову, як той плав, кинулись туди. Поїхав і Грицько; так, без діла поїхав, а пробув довше всіх. Він вернувся у вівторок на похвальній — радий, веселий такий. Коли зостався він на самоті з Хіврею, то витяг з гамана якийсь папірець і, показуючи, радо промовив: «Оце їх доїде! оце! Зайняли мене, хай же знають!»

Хівря допитувалася, що то, та Грицько тільки махнув рукою і мерщій побрався до волості.

VIII

Починалася весна; хоч ще звечора й держало заморозками, а проте вдень так світило, так гріло ясне сонечко! Бігучі річечки спускалися з гір, рили талий сніг, розтоплювали; у полі могилки показалися; жайворонки зранку щебетали; дівчата вечорами збиралися весну закликати... Раділи люди. Уже вони турбувалися об тім, коли орати, коли засівати; пригодовували скотинку на важку польову роботу, обдивлялися снасті у возів, у плугів, що несправне — справляли. Пріська журилася, чим його свою землю засівати і як його засівати. Вона складала всі свої надії на Карпа. Карпо згодився: «Не журіться, усе гаразд буде!» Та Пріська, видно, вже звиклася з журбою: більше журиться, чим радіє. До того і сни їй щоночі сняться, все страшні такі сни. Найбільше вона пам’ятає один.

То було якраз проти похвали. До похвали вона завжди говіє. Висповідавшись, прийшла вона з церкви і, щоб не грішити, лягла мерщій спати. Їй довго не спалося; думки ворочали з боку на бік, а геть далі їй так їсти захотілося. Вона аж здивувалася... Ніколи сього зроду не було, а се — як на гріх! Вона геть гнала від себе ту лукаву думку і незчулася, коли заснула.

І сниться їй: кудись вона іде, якоюсь зеленою та глибокою долиною; і по сей бік гора, і по той бік — друга. Гори покриті темним лісом, а долина — як рута зелена. Сонце світе, золотить і гори, і ліси, і долину. Там, на праву руч, на горі, на самому шпилечку, стоїть, як лялечка, біла церковця й неначе хитається, сяючи золотим хрестом і банями. «Що це за місце? Чи не Київ, бува?» — думається їй. І от вона простує до церкви. Висока гора, і схід на неї крутий, змією кругом шпиля так і обвився. Та невже ж вона не збереться? Підійде трохи, спочине та й знову підійде. Тільки що піднялася височенько, бачить — між деревом щось за звір лежить і прикро-прикро дивиться на неї... Очі його, як жар, горять, а сам страшний та лютий. Вона так і прикипіла до місця, а звір — ані змельне... «Господи! — думає Пріська.— Де ж мені дітися? Куди сховатися?» Тільки що вона хотіла ступити, а звір так і кинувся на неї... «Се ж вовк!» — наче блискавка, мелькнула думка в її голові, і разом з думкою її кольнуло і в серце, і в голову, і у ноги... Вона жахнулася-кинулась.

Тіло її тремтіло, а серце так билося, коли вона прийшла до пам’яті. Господи! Що се за сон? Що він віщує? Вона знала, що коли собака сниться — то напасть. А вовк же то? То вже, видно, горе, велике горе.

Вона похвалилася Христі й Одарці.

— То вам од усяких клопотів та й сни такі сняться,— заспокоювала Одарка.

Та Пріська не заспокоїлась. Той сон так і стоїть перед нею як живий: вона його ніяк не забуде...

Минув тиждень. Була вербна неділя. День обіця бути погожий: на небі ні хмарочки, ні плямочки — чисте, глибоке, широке. Сонце так сяє і гріє, у повітрі тепло. Калюжки, що звечора позамерзали, одтали, тихо вода дзюрчить поміж талим снігом.

— Ну, вже ж, мамо, сьогодні зарані упораюся, зарані пообідаємо, та піду хоч раз погуляю. Я ще сії весни і не гуляла,— каже зранку Христя.

Пріська не перечила: хай піде, хай погуляє! Тільки що з церкви вийшли, зразу вони і сіли обідати. Ще і обіду не дообідали, як чує Пріська — щось шамотить у сінях.

— Кого ж то бог несе? — спитала вона, кладучи ложку.

У хату уступив соцький Карпенко. Привітався, з неділею поздоровив.

— Спасибі,— одказує Пріська, а в самої серце так і затіпалося. «Чого се?.. Видно, щось таке...»

— А що скажете? — допитується.

— До вас. За вами,— одказує Карпенко.

— Чого се?

— Не знаю. Старшина звелів: «Піди,— каже,— скажи, щоб прийшла у волость».

— Що ж там у волості вашій?

— Суд якийсь. Не знаю. Бачте, воно як не до мене, то й не дослухаєшся.

Чудно Прісьці і страшно. Вона нікого не позивала, і на неї, здається, нікому пеняти, а в суд кажуть. Хіба Грицько що підстроїв?

І не дообідала — пішла. Їй так важко, так гірко. Серце так непокійно б’ється... Наче на муку або за лихом яким іде вона — так важко іти. Та хоч би знала чого; а то темно, як уночі. А серце так і токоче... чує, чує лихо...

Насилу додибала.

Волость уся в зборі: старшина, писар, староста, судді, соцькі.

— Привів,— довів Карпенко старшині.

— Де вона?

Пріська виступила вперед.

— Ось на тебе жаліється Загнибіда,— каже старшина.

— Який Загнибіда?

— Не знаєш? Що у нас колись писарем був. Він тепер у городі живе.

— Пам’ятаю.

— Пам’ятаєш? Так от він і жаліється, що ти досі йому своєї дочки не доставила.

— Якої дочки? З якої речі? — гнівно відказала Пріська.

— Ти ж найняла її, чи що.

— Коли? Та я його літ десять, як і в вічі бачила.

— Не так трохи,— умішався писар.

— Та я допевне не знаю. Що він там пише — прочитайте,— сказав старшина.

Писар почав читати. Складно, по-писарській була написана бумага, що Загнибіда ще об Миколі договорився з Пилипом Притикою найняти у його, Притики, дочку Христю за десять рублів у рік на його, Загнибіди, одежі; що Притика, вельми нуждаючись у грошах, узяв у нього п’ять рублів за півроку вперед, видавши розписку не як за найми, а як за позику, що, довідавшись об Притичиній смерті, він, Загнибіда, просе тепер волость заставити Притиківну Христю або гроші за півроку одслужити, або ж віддати сім рублів, бо від часу позики пройшло уже більше трьох місяців і він, Загнибіда, яко крамовий чоловік, позбувся росту не менше як на два карбованці.

Пріська слухала і нічого не розібрала. У її голові, наче гвіздки, стирчать слова: «Загнибіда... п’ять рублів... Пилип... дочка...»

У в очах у неї жовто, аж темно, світ витушкою йде кругом неї.

— Розібрала? — спитався старшина.

Пріська уставилася очима у його.

— Розібрала? — допитується старшина.— Тобі не казав чоловік?

— Який? — наче вітер прошумів поміж сохлою травою, поспитала Пріська.

— Твій! — гукнув старшина.

— Коли?

— Тьху! — розсердився старшина.— Коли?! Ти здуріла, чи що? Коли приходив додому!

Пріська не видержала: сльози градом полилися з її очей, і з гірким криком плачу вирвались у неї слова:

— Я його не бачила... Як пішов... поїхав... туди... у те трикляте місто... Там і смерть його спостигла... Я нічого не знаю.

Судді похнюпились. Плач гіркий Прісьчин пройняв їх жалем. Старшина замовк, соцькі наче померли. У волості стало тихо-сумно. Один лемент Прісьчин роздавався серед неї.

— Що ж його робити? — нахилившись до писаря і до суддів, попитав старшина. Ті мовчали.

— У тебе є, бабко, гроші? — обізвавсь, підвівши голову, один суддя.

— Гроші? Де в мене ті гроші! — і Пріська ще дужче заридала.

— Коли є гроші, то краще їх віддати Загнибіді. Уже ж треба вернути,— розписку приставив.

— У мене ні шеляга...— плаче Пріська.

— То хай дочка одслуже.

— У мене одна вона... Я стара, немощна. Хто мені помагати буде?

Знову німа німота обняла хату. Коли б Пріська мовчала, а то вона й не перестає — лементує.

— Ти не плач,— почав старшина.— Ти розбери, як сама краще знаєш. Може, у кого позичиш грошей та віддаси. Треба ж їх віддати!..

Пріська плакала.

— Ну, рішай,— сказав суддя,— віддаси гроші, чи дочка відслуже?

— У мене немає грошей... У мене одна дочка...— одно товче Пріська.

— Та то в неї тільки повадка така — сльозами доймати,— обізвавсь ззаду неї чийсь грубий голос.

Пріська озирнулася — то говорив Грицько... Очі в його грали, лице радістю пашіло.

— Не зігнеться й віддати! — казав далі Грицько.— У неї хата своя, наділ за нею зостався... Чого ж їй? І дочка в неї кобила; і сама — то тільки збіднилася.

З гірким докором глянула Пріська на Грицька. Не тільки слова — сльози в неї заніміли відразу. Очі блищать, а сама бліда, труситься... Так звір тремтить, застуканий в тісному кутку.

— Ти хіба знаєш її? — спитався суддя.

— Ще б не знав! У мене в сусідах жила. І чоловіка її знаю... Так, ледачий... п’янчужка був,— весело мовив Грицько.

— Грицьку! Бога побійся... Він уже на тому світі, а тобі ще треба збиратися туди колись...— рвучи слова, промовила Пріська.

— І дочку знаю,— не слухаючи, мовив далі Грицько.— Здорова дівка. Таким би тільки робити та служити, а вона дурно у матері хліб переводе.

— Трясця тобі! — не видержала Пріська і гукнула на всю хату.

— Бабко, бабко, тут не можна лаятись! — сказав старшина.

← Назад | На початок | Вперед →