Повія (сторінка 5)

Кругом знявся регіт.

— Уже Колісник пустився на вигадки! — сказав хтось.

— На які там вигадки? — правувався Колісник.— Тут голосу не одтягнеш, а вони — вигадки!.. Я кажу: поки батюшки, та се, та те, то воно б по одній слід пропустити. Пантикулярно, як кажуть пани.

— Слід, слід! — хтось одказав, спльовуючи.

— Та щось Петро Лукич не теє...— дивлячись на хазяїна, мовив Колісник.

Загнибіда мотнув головою.

— Там, у малій хатині,— тихо сказав він, указуючи на двері.

Колісник, крамар і ще дехто знялися й один за одним посунули в хатину.

— Батюшка йде! — хтось крикнув у світлиці.

— Батюшка! батюшка! — заходило по хатах.

— Постійте! Зараз батюшка буде,— гукнув Загнибіда, протовплюючись уперед стріти батюшку.

Колісник з серця махнув рукою і сплюнув.

— Утріться ж, Костянтин Петрович, щоб, бува, бородатий не примітив! — хтось сказав йому.

— Утріться! Чарка біля рота була — і тут одняли! — мовив він сердито.

— Та так тільки й довелось подивитись?

— Атож!

Дехто зареготався.

— Коло рота було, та в рот не попало.

— Та хоч не завдавай жалю,— прохав Колісник, чухаючи потилицю.

Регіт ще дужчий знявся.

— Тссс!..— загуло кругом.

Гучно і зично роздалося серед хати святе поспів’я. Славили воскресшого з гроба, славили його пречисту матір... Молодий, білолиций та чорноволосий батюшка з хрестом у руках виступив уперед, заводив голосним тенором. За ним диякон, товстий, огрядний, з рижою по пояс бородою, витріщивши булькаті очі, пер, наче з бочки, товстого баса. Стихарний дяк, у косі з сивого, аж жовтого, волосу, старий — аж труситься — деренчав, мов маленьке ягнятко; за ним високий таранкуватий паламар, насупившись, гув очеретяного баска... Хазяїн, хазяйка, звівши до образів очі, хрестилися; гості з усіх боків навколо обліпили причет; передні ще таки вимахували руками, зате задні так стовпились — пальця просунути нікуди.

Тільки що батюшка, проспівавши, підніс хазяїнам хреста цілувати, як у хату увійшли два панки. Один — середнього росту, натоптуваний, з круглим червоним лицем, так гладесенько виголеним, що воно у його аж вилискувалось, з невеличкими блискучими очицями, котрі, як мишенята, бігали в його то сюди, то туди. Другий — високий, сухий, з одстовбурченими бровами, похмурим поглядом, рудими баками, що, наче ковтуни, спускалися з його кістлявих щелепів.

Обидва на пальчиках покралися уперед, злегка тримаючи за плечі огрядних міщан, що стовпилися ззаду. Ті, озираючись і кланяючись, поступалися, давали дорогу. Пани попростували до столу.

— Хто се? — почулося у задніх рядах.

— Не знаєш хіба?

— Авжеж, не знаю.

— Ото сухий, високий — Рубець, секретар з думи; а то червонопикий — Книш, з поліції.

— Чи бач! Пішов наш Загнибіда вгору: з панами водиться!

— А-а! Антон Петрович! Федір Гаврилович! — скрикнув Загнибіда, запримітивши Рубця і Книша.— Христос воскрес!

Почали христосатись. Рубець, суворо похристосавшись з хазяїном, підійшов до батюшки, поцілував хреста і щось тихенько замовив. Батюшка заметушився, подав Рубцеві руку.

— Несказанно радий! несказанно! — глухо бубонів Рубець.— На місце отця Григорія? Царство небесне покійному! Приятелі з ним були.

Батюшка стояв і, не знаючи, що казати, тер руки. Рубець щось бубонів. Колісник підбіг до Рубця і, граючи очима, низенько уклонився. Рубець простяг йому два пальці. Колісник злегка потримав їх, поступився назад і наступив дияконові на ногу. Той з усього розгону загнав Колісникові кулака у бік. Колісник хитнувся, мов прострілений.

— На ногу! — гукнув йому диякон басом і, усміхаючись, подав руку. Колісник болісно усміхнувся і поступився назад.

Поки се робилося біля одного боку столу, на другому — Книш стояв перед хазяйкою і, граючи очима, мовив:

— Для першого знайомства позвольте похристосатись.

Олена Іванівна, завжди бліда, аж жовта, злегка покрилася краскою, коли почав Книш христосатись. Він своїм широким лицем вимахував то на той бік, то на другий, цілуючи смачно тонкі та зблідлі уста Олени Іванівни своїми товстими, м’ясистими.

— Федір Гаврилович! Легшенько з чужими жінками виціловуйтесь,— мовив до його Колісник ззаду.

— А-а!..— повернувся той.— Це ви, Костянтин Петрович? Це ж у рік раз. Христос воскрес! — і кинувся з Колісником христосатись.

— Отакого б нам секретаря! Ввічливий, обхідчистий! — мовив Колісник до міщан, одійшовши назад.— А то — гнида-гнидою, а, небійсь, добре знає хабис-гавезен!

Кругом його знявся регіт, і він мерщій удрав далі.

— Що він сказав?

— Кат його знає! по-жидівському, чи що; тобто, бач, про хабарі.

— От проява!

А проява так і носилася поміж людьми. Тепер він стояв коло батюшки і, потираючи руки, мовив;

— Та й заморили ви нас, отець Миколай.

— Як саме?

— Не повірите, у роті пересохло, аж торохтить горлянка, мов та гусяча, що баби на неї клубки мотають,— жартував він, весело граючи очима.

— Що ти тут точиш? — перебив його Загнибіда.— Чесний отче! Благословіть сей хліб-сіль.

Отець Миколай устав і почав благословляти.

— Починається... Чуєте! починається! — вискочивши в другу хату, гукнув Колісник.

— Що починається?

— Он,— указав він на світлицю.

Там біля столу христосалися чарками гості з хазяїном: батюшка, диякон, Рубець, Книш... Голосно дзинчали чарочки; ясно грали у людей очі... Туди кинувся й Колісник.

— Просимо, добрі люди, хліба-солі одвідати,— запрохував Загнибіда.— Спасибі вам, що не цураєтесь, не забуваєте.

— А ви таки наготували чимало! — мовив до нього батюшка.

— Тільки й нашого, отець Миколай! Тільки й нашого... Що нам зосталося з старою? Дітками господь не благословив... Отак добрі люди зійдуться, погомонять... Тільки й нашого... Хоч воно тепер усе утридорога стало. Та подумаєш: нащо нам те багатство? для кого його збирати? Помремо — не заберемо з собою... Просимо ж покорно.. Отець Миколай! Антон Петрович! Федір Гаврилович! Хто ж після першої закушує?.. А ви чого стоїте? — гукає Загнибіда на дяка.— Гай-гай!

Знову усі заколесили біля столу; поміж другими й старий дяк тіпає головою.

— А ти гляди мені й сьогодні не налижись, як учора! — гарикнула до нього висока суха баба з білими, наче олив’яними, очима, сіпнувши так за рукав, що той аж поточився.

— Єфросинія Андріївна! Єфросинія Андріївна! — мовив дяк тихо. Он — чужі... он — люди...

— А вчора бачив людей? А молодиць, небійсь, бачив!

— Так його, так! — умішався Колісник у змагання дяка з дячихою.— Одзоліть його, Єфросинія Андріївна! Хай не буде такий голінний до вашого брата. А то — апостола у церкві читає, а набік молодицям «шерденько» шепче.

— І ви на мене! — мовив дяк, вихиливши чарку горілки.— У мене он зубів у роті немає!..— І він показав йому свої почорнілі ясна.

— А нащо тут зуби? Щоб поцілувати та ще й укусити! — жартував Колісник.

Люди аж розляглися кругом, а стара дячиха на лиці мінилася та очима, як відьма, водила. Дяк мерщій подрався поміж людьми у кухню.

— Ви таки його стережіть, Єфросинія Андріївна,— цькував Колісник.— Ви не вдаряйте на те, що зубів у його немає. Він і без зубів нікому не дає спуску. А що, коли б йому зуби!

— Хіба я не знаю? — гримнула дячиха.— Знаю! Прожила сорок літ з ним — знаю! Сказано: як жеребець той!

Крик реготу знявся кругом неї і розкотився по всіх хатах. Люди — лоском лягають, аж за животи беруться; а Колісник — хоч би тобі моргнув — тільки очима грає.

— Правду, святу правду мовите, Єфросинія Андріївна,— кліпає він,— нестеменний жеребець! От і тепер: чоловік у кухню тікає? Знаємо ми... Старий, а хитрий... Там у Петра Лукича нова наймичка та ще, не взяв її ворог, крижаста така... Он куди його тягне! Он куди він стриже!

Дячиха аж запінилася і, розпихаючи людей, помчалася у кухню. Люди реготали; декому заманулося піти подивитись, що буде з дяком.

— Ходімо! — кликали Колісника.

— Хай їм! — одказав той.— Почудачили — ходімо зап’ємо.

Хто потяг у кухню, хто пішов за Колісником до столу, де поважно розсілися батюшка, диякон, Рубець, Книш.

— Що тепер наша служба? якії нашії доходи? — мовив батюшка до Рубця.— Як у панів хрестяни були — ото так! Тоді — доходи! Бог дав свято... Зараз і везуть тобі з економій: той — того, той — другого... цілими хурами... А тепер що? З отих шагів потягнеш? Та ще й то як почнуть ділити!

— господь не оскудіває в своїй милості! — підводячись, гарикнув диякон і потягся до чарки.

Молодий батюшка тільки головою скрутнув.

— Любимець протопопів, так йому нічого,— мовив тихо, зітхнувши.

— А вже в нас протопоп! — додав Рубець.

— Христос воскрес! — наче з великого дзвона вдарив диякон.

— Воістину! — одказав Колісник, підходячи до його.

— От! — зрадів диякон.— Оце так! А то бідкається!.. Доходів немає; молодій попаді шиньйонів справляти ні з чого,— бубонів він до Колісника буцім тихо, а так, що усі чули.— Хай менше попадю пускає з паничами виходжувати, то й доходи будуть,— додав і побрався геть.

За столом почали судити протопопа. Загнибіда казав, що не любий він усім парафіянам, з живого й вмирущого дере: женитися хто хоче — як не двадцять п’ять рублів, то й не повінчає, умирає хто — ложи десять рублів, а хрестити — готуй три карбованці. Рубець вичитував його провини перед покійним отцем Григорієм: він його до того довів! він його у могилу вложив! Книш чудував усіх тими бумагами, які лучалося йому стрівати в поліції... Отець Миколай тільки глибоко зітхав.

А в кухні тим часом стояв несамовитий регіт. Реготали з паламаря. Рябий та негамузний, він коли скинув чарку-другу, зараз до кого-небудь і залицяється. Чи буде то стара баба, чи заміжня молодиця,— в одну шкуру — виходь та й виходь за нього заміж! У його — і хата своя, і скриня є; у скрині сувоїв з десять полотна. І землі йому з руги перепадає десятин до п’яти; з кружки доводиться рублів п’ятдесят: та ще не без того, що й за подзвін хто перекине. Він один знає, по кому і як дзвонити. Хто скільки дасть — так і дзвониш! Даєш ти гривню — на гривню задзвоню, сороківку — на сороківку, а за карбованця — так одклепаю, що аж плач розбиратиме! Кажуть: легко дзвонити — потяг за хвіст та й усе! Та ні: і до дзвона з невмитою пикою не йди!

Усі знали, що він жонатий; один він не признавав, бо такий п’яний вінчався, що й світу не бачив. До того і жінка не жила з ним, а хилялася по шинках, волочилася з москалями. Тверезий — він був тихший води, нижчий трави; зате, як скинув чарку-другу — де те і завзяття візьметься: бадьориться, хвастається, словами, як горохом, сипле.

От і тепер. Чи давно він сидів у кухні на лаві самотою, звісивши на груди свою понуру голову? Його ніхто не прохав випити-закусити, він нікому нічого не казав. Христя, стоячи коло печі і позираючи на його, думала: чого сей чоловік сидить сам собі, не їсть, не п’є і ніхто його не припрохує?

Так було, поти у кухню не навернувся товстий крамар.

— Тимофію! А ти чого сидиш тут, понурився, не п’єш, не їси? — і, недовго думавши, ухопив його за руку й потяг до столу.

Недовго вони там пробули, та назад вернувся Тимофій уже другим чоловіком: вирівнявся-випрямився, очі грають, брови так і ходять, ще й своїми тоненькими вусами моргає. Христя ніяк не здержалася, щоб не засміятися.

— Ти чого регочеш? Ти хто така? — присікався він до Христі, моргаючи так чудно бровами, що та аж натужується, щоб не сміятися, та ніяк не здержиться.

— Та се...— почав товстий крамар, ледве язика у роті повертаючи,— дівчина!

— А коли дівчина, то чому заміж не йдеш? — питає Тимофій.

— Та вона б, може, і теє... та, бач, не трапляється жениха.

— Ху! — хукнув Тимофій.— Якого тобі жениха треба?

— Сватай, Тимофію,— хтось сказав з купи, що почала збиратися кругом їх.

— А що? Хіба не підеш? Ти не дивись, що забродивсь, аби халяв не покаляв! — скрикнув він, тупнувши ногою, як півень, і моргнув усом так, що усі аж за животи вхопилися.

Як грім, гуркотів регіт по хаті, та Тимофій на те не вдаряв. Він близенько підійшов до Христі, почав любенько заглядати їй у вічі. Христі спершу було смішно, а як насунули люди дивитися, то їй і соромно стало, і страшно... Опустивши у землю очі, вона геть подалася до кочерг. Тимофій за нею.

— Серденько! — скрикнув він тонко та голосно і аж підскочив.

— Чого ви пристали до мене? Гетьте! — образливо одказала Христя.

— Панікадило душі моєї! — гукнув він удруге, ударивши сам себе кулаком у груди.

Люди так і покотилися зо сміху, а Тимофій стоїть перед Христею, б’є себе в груди та вичитує.

— Се та, кого жаждала душа моя! Прийди ж, ближняя моя, добрая моя, голубице моя! Прийди в мої об’ятія! — І, розставивши руки, уже намірявся був обхопити Христю.

— Тимофію! Що се ти! — роздався ззаду його голос.

Тимофій озирнувся — і руки опустив: перед ним стояв батюшка.

— Зовсім засоромив дівчину,— сказав отець Миколай, зирнувши на Христю, що, як та маківка, аж горіла у порога.

Тимофій на п’ятах поступився назад, даючи батюшці дорогу, котрий поривався виходити, прощався з хазяїнами, гістьми.

— Отець Миколай! А на колісниці хіба не треба? — мовив Загнибіда, приязно заглядаючи в очі.

Отець Миколай зареготався.

— На колісниці? А щоб вас! Давайте вже!

— Я вам наливочки,— турбувався Загнибіда.— Такої наливочки — губоньки злипаються! Олена Іванівна! наливочки сюди! позаторішньої! — гукав він на жінку.

Олена Іванівна принесла пляшку.

— Сама ж попотчуй. Од тебе смачніша! — сказав Загнибіда.

Олена Іванівна налила.

— Добра, добра! — прихвалював отець Миколай, смакуючи потроху з чарки.

— А вам, отець диякон? Наливочки! — припрохує Загнибіда.

— Ет! свинячого пійла! — гукнув той.— Сірка! мені — сірка!

— А може, ромку на потуху? У мене добрий ромок — у німця брав.

— Не терплю я отих загранишних пундиків. Від їх тільки в животі булькотить та голова болить. Нема кращого зілля, як наш рідний сірко! Чим більше його п’єш, тим смачніше здається! Так? — скрикнув він, ударивши Колісника по плечі.

— Правда ваша. Ромок до чаю — дивна штука.

— Ото-то-то! А так, наголо — сірка! Смикнув за хвіст — та й все! Дерзай, чадо! — гукнув він, перекидаючи чарку в рот, і мерщій напрямився за батюшкою, котрий уже стояв на рундуці, дожидався.

— О, бодай вам щастя служило! — реготався Колісник.

За дияконом услід вийшли хазяїн, хазяйка, посунув і дехто з гостей.

— Пропустіть! пропустіть! — шамотів беззубим ротом дяк, протискуючись поміж народом.

— Ти ж чув, що я тобі наказувала, старий чорте! — гукнула дячиха, смикнувши його ззаду за косу.

— Чув, чув! — вириваючись, мовив дяк і скрився в сінях.

— Ох ти, моя неписана! — скрикнув Тимофій, ущипнувши на виході Христю за руку.

Та не видержала і зо всього маху всадила кулака в Тимофієву спину, аж по хатах загуло.

— Ото посватала! Молодець! — хтось промовив.

— Хто кого? — спитався Колісник.

— Он та дівка Тимофія.

Колісник скинув на Христю очі. Червона і гнівна стояла вона у порога коло печі.

— Де ти, серденько, була? — спитався він, підступаючи до неї.— Я ж з тобою й не христосався! Христос воскрес!

Поки Христя зібралася, що їй одказати, як Колісник уже й обняв її.

— Не дуже, Костю, не дуже! Щоб, бува, губ не попік! — гукав ззаду його товстий крамар.

— І я не христосався! — десь вирискався гнилозубий миршавий чоловічок і — цмок Христю в щоку.

Товстий крамар і собі приложив жирнючі та слиняві губи. Христя поверталася то сюди, то туди, соромилася, мліла. Вона не знала — чи їй плювати в очі сій п’яній зграї, чи лаятися, чи плакати.

— Стій! — гукнув Загнибіда, вертаючись у хату й побачивши, як Христя побивається у міцних Колісникових обіймах.

— Костянтине! Що се ти? Підожди ж, я жінці похвалюся,— повернувся він до Колісника.

— Нема, братику, дома,— одказав той, випускаючи Христю. Та прожогом кинулася з хати і трохи в сінях не збила з ніг хазяйки.

— Куди се, як божевільна, несешся? — спитала Олена Іванівна.

— Та он... вони... Хай їм! — з плачем жалілася Христя.— Коли так, то я й кину.

— Що там таке? — спиталася Олена Іванівна.

— Цссс!..— заходило в кухні.

— Не руш хазяйського добра! — вийшовши серед хати, гукав Загнибіда.— Не руш.

— Чого ти желіпаєш? — сказала вона чоловікові.— Он — люди, он — благородні! — І гнівна пройшла у світлицю.

— Отак, як бач! Хто кислички поїв, а кого оскома напала,— сказав Загнибіда, чухаючи потилицю.

— Отак і в мене,— хитаючи головою, одказав Колісник.

— Лихо, брат,— не жінки сі! — мовив Загнибіда.

— Лихо,— підказує Колісник.

— А коли лихо, то його й залити,— умішався товстий крамар.

— А справді! — додав Колісник.

— Ходімо,— сказав Загнибіда.

— Підожди. Оті пани нам! І нащо ти їх напросив до себе? — каже крамар.

— Хіба я їх просив? Самі набилися. Не плювати ж мені їм у вічі!

Тільки що проказав се Загнибіда, як з світлиці виходять Рубець і Книш.

— Попили, поїли у вас, Петро Лукич,— сказав Рубець.— Пора й додому.

— Куди? Так рано? Та я не бачив, чи ви що й вживали.

— Вживали, вживали і геть-то! — простягаючи руку, мовив Книш.

— Боже ж мій! Та, може б, ще трошки посиділи?

— Ні-ні! Жінки дома ждуть. Ми, знаєте, перельотні птиці.

— Скажи, хай не задержує,— мовив тихо товстий крамар Колісникові на вухо.

— Та хоч на дорогу! — побивається Загнибіда.— Антон Петрович! Федір Гаврилович! По одній, наливочки. Жінко, голубко моя! Дорогим гостям на дорогу наливочки.

— Од тебе не одчепишся! — сказав Рубець.

— Звиніть. Вибачте, бога ради! Може, що й не так. У мене, знаєте, все по-простому. Пнись — не пнись, а до панів далеко. Звиніть.

— Дай, боже, і нам те мати, що у вас! — утішав Книш, беручи чарку наливки.

— Бувайте ж здорові! — привітався Рубець. Випив, оддав чарку і, подавши на прощання одному Загнибіді руку, мерщій подався у сіни. Книш, прощаючись зауряд із знайомими й незнайомими, собі похилив за ним. Загнибіда пішов проводжати.

— І слава богу! — легко зітхнув товстий крамар.

— Та цей Книш ще нічого: обхідчастий чоловік,— сказав Колісник,— а що наш секретар — о-о! то цяця!

— Обидва одним миром мазані! Обидва на руку охулки не кладуть! Той тільки бере та кланяється, а наш бере та ще й батька дере!

— Випровадив, слава тобі боже! — сказав Загнибіда, вертаючись.— Ну, тепер ходімо до столу. Тепер наша черга. А вже мені сі пани! — І всі разом повалили у світлицю. Там за столом сиділа вся жіноча кумпанія.

— Ідіть, лишень, до нас,— мовила огрядна молодиця, гнилозубого чоловіка жінка, червона, як та наливка, що держала в руках.— Годі вам усе з панами та з панами. Чи, бач, як панами пропахалися! — додала вона, стрільнувши на Колісника своїми масляними очима.

— З вами, кумо, випити? От добра кума! — мовив Колісник, підходячи до молодиці, і опустився коло неї на лаві.

— Та воно-то кума — кума, а христосатися з кумою й нема! — укорила висока довгобраза крамариха, товстого крамаря жінка.

— Чого нема? І тепер ще можна! — мовив Колісник.

— Огледілись, як наїлись! — одказала, запишавшись, кума.

— От і опізнились! Саме тепер в смак! — виправляється жартами Колісник.

— Не в вашу дяку! — укоряє крамариха.

— З наймичками йдіть спершу христосатись! — уколола дячиха, сверкнувши злими очима.

— З наймичками буває часом краще, ніж з ким другим,— додав гнилозубий чоловік.

— Ще й ти туди! Ще й ти! Не гніви вже хоч бога! — призро одказала його жінка.

Гнилозубий чоловік зморщився, скривився й ще миршавіший здався, ніж був до сього.

— Що ж я? Я нічого. Не личком же, бач, шитий! — виправлявся він.

— Коли не ликом, то валом! — скрикнула, заливаючись реготом, крамариха. Другі жінки теж зареготалися.

— Коли ж так,— мовив Загнибіда,— коли вони нас не приймають,— не хочемо ж і ми бути з ними! Хай вони собі осібно, а ми — осібно. Ходімо.— І, взявши за поперек гнилозубого чоловіка, Загнибіда напрямився в кухню.

— Куди ж ви? — непокійно на них зирнувши, спитала Загнибідиха.

— На просторе... Хай вам! — мовив Загнибіда.

Олена Іванівна, мов ужалена, опустилася, лице їй поблідло, очі похмурилися.

— Куме! куме! — крикнула навздогінці крамариха і завела:

Ой, куме, куме,
Добра горілка.

— Випиймо, куме, для понеділка,— товсто одказав Загнибіда, вертаючись назад до куми, котра уже й місце для його одібрала. Загнибіда сів.

— Отак буде краще! Посідаймо рядком та побалакаймо ладком; посідаймо близенько та вип’ємо по чарочці повненько! — сказала гнилозубого чоловіка жінка, Колісникова кума.

— Сам бог глаголе вашими устами! — скрикнув Колісник, опускаючись коло неї. Товстий крамар і гнилозубий чоловік собі примостилися до гурту.

— Жінко-голубко! — мовив Загнибіда.— Ти ж у мене перша, ти ж у мене й остання! Попотчуй добрих людей. Страх мій, люблю посидіти з добрими людьми, погомоніти, поспівати.

— Уже ж коли співати, то божественної,— сказала дячиха.

— Божественної! Божественної! — загукали кругом.

Крамариха завела «Христос воскресе!»; другі підхопили. Жіночі голоси тонко-тонко виводили; чоловічі, мов жуки, гули; один Колісник гукав товстого баса, аж вікна бряжчали, за що його кума раз по раз садила кулаком у спину. Колісник мов і не чув тих духопеликів — співав; зате на кінці так придавив, що кума не здержалася і з усього маху стусонула Колісника межи плечі; той векнув. Усі зареготалися, а Колісник, повернувши назад себе руку, ущипнув куму. Та скрикнула, поточилася на стіл... Пляшки й чарки захиталися, попадали... Почувся брязкіт битого скла.

— Стійте! стійте! не бийте! — хтось скрикнув.

— Нічого, нічого. Де п’ють, там і б’ють! — одказав Загнибіда.— Жінко! попотчуй ще.

Після сієї уже не примічали, як слід співати, якої держатись. Дячиха завела «Удівоньки»; крамариха — «Куми»; червонопика Колісникова кума — «Не чіпайте мене, хлопці,— по телята я йду»... Товстий крамар, схилившись на плече до дячихи, плакав; Загнибіда, слухаючи крамариху, совав ногами то сюди, то туди; гнилозубий чоловік, приткнувшись до стіни головою, хропів на всю хату; Колісник підгукував Загнибідиній кумі. Одна Загнибідиха, біла-біла, як крейда, позирала на всіх палкими очима та болісно усміхалася...

Христя, почувши нестямний галас, підійшла до дверей подивитися. Вона зроду-віку не бачила нічого такого! «Це подуріли люди, показилися! Один на одного лізе, один другого не бачить. І це багатирі, дуки гуляють-бенкетують! 3 жиру не знають, що робити, та казяться»,— подумала Христя й мерщій проскочила повз двері до столу, що хто не примітив; узяла шматочок паски й почала жувати. Вона ще сьогодні не їла; у роті засхло; зачерствіла паска становилася руба. Під гам, гомін і чужі співи їй сумно-сумно стало. Сонце одходило до спокою, червоним світом обдаючи землю. Обпершись на стіл і позираючи в вікно, вона задивилася на те криваве полум’я та й задумалася...

Страшенний грюк злякав її. Вона кинулась до світлиці. Там серед хати копицею лежав крамар. Він поривався було устати, та не здержався — поточився і — як два зняло! — розпластався серед хати. Загнибідиха скрикнула.

— Не лякайтеся, Олено Іванівно; не візьме його лиха година! — сказав Колісник і, ухопивши крамаря за ногу, поволік його в кімнату.

— А цей чого тут куняє? — забачивши гнилозубого чоловіка, каже Колісник і, взявши на оберемок, поніс до крамаря.

— Очищайте, очищайте місце! — гукає йому услід гнилозубого жінка і, коли той вернувся, наділяє його поцілунком.

— Отакого б мені чоловіка! А не гнилозубого та сопливого! — цілуючи, шепче вона, так що всі чують.

— О, матері його дуля! Вони цілуються, а мені й не можна! — скрикнула крамариха й кинулася до Колісника з другого боку.

Обаранили Колісника; одна в одну щоку цілує, друга — в другу. Колісник гукнув, ухопив обох на оберемок і поніс по світлиці. Жінки, як гадюки, вилися кругом його, пхаючись та не даючи одна одній Колісника цілувати.

Загнибіда сидів і похмуро дивився на Колісника: досада щипала його за серце.

— Костянтине! — гукнув він, засовавшись на місці.— Покинь!

Колісник підняв жінок аж під стелю, звів докупи і зразу опустив на землю. Воно б, може, тим і скінчилося, коли б Колісникова кума незнарошне не збила з Загнибідиної куми очіпка.

— За що ти, сучко, збила з мене очіпок? — скрикнула та, упинаючись у патли гнилозубого жінці. Другий очіпок полетів додолу. Колісникова кума, не довго думавши, мазнула крамариху з усього маху по щоці рукою, аж виляски пішли!

— Так ти ще й битись! — скрикнула крамариха, кидаючись на недавню свою товаришку.

— Що це ви! господь з вами! — сказав Колісник, становлячись між ними.

— Матері твоїй трясця! Як сама розтрибуха, то, думаєш, і всі такі! — кричала одна.

— Ти сама розтрибуха! Ти! Тьфу на тебе! — одказала друга, плюючи на свою супротивницю.

— Бач! Це ти, Костянтине, наробив! — скрикнув Загнибіда, ударивши кулаком по столу, аж пляшки забряжчали. Колісника не так той гук, як стук уразив.

— А по какой-такой причині я? — беручись у боки, спитався Колісник.

— Ти!.. ти!.. Ти всьому виною! — гукав Загнибіда, мотаючи п’яною головою.

— Та годі вам... Петре! — мовила жалібно Загнибідиха.

— Він! — гукнув знову Загнибіда.— Він всьому виною! Куди він не встряне — добра немає!

— Що ж я, по-твоєму: чортяка, виродок який? Га?

— Виродок! Виродок! — ледве повертаючи язик у роті, мовив Загнибіда.

— Трясця тобі в пуп! — гукнув, червоніючи, як буряк, Колісник.

Загнибіда, похитуючись, підвівся. Очі в нього, як гострі ножі, блищали.

— Так це ти до мене прийшов бучу збивати?.. Вон з моєї хати, щоб і твій дух поганий не воняв! — крикнув несамовито Загнибіда.

Колісник прикро подивився йому у вічі.

— І-і, хазяїн паршивий! — призро мовив і, сплюнувши, почав шукати шапки.

— Брешеш! — скрикнув Загнибіда.— У мене чесні люди бувають, благородні; один ти з усіх єхида вирискався.

— Який же я єхида? Ану, скажи...— підступаючи, допитувався Колісник.

— Який? Ось який. Ти пам’ятаєш наш уговір за рибу перед Різдвом?

— Ну, пам’ятаю... То що?

— Що ж ти — узяв її у мене? Узяв?.. О-о-о, єхидо! Аби підвести чоловіка, аби шкоди другому наробити!.. Та ще й смієшся...

— То ти он про що?! Та й дурний же ти, а ще писарем був. Це, брат, комерція зоветься, щоб ти знав: не ти накриєш — тебе підведуть.

— В усьому ти такий! — гука Загнибіда.

— А ти кращий.

— Що ж я?

— Що? А розписки які там писали? Га?

— Які розписки?

— Не знаєм? Забув? А хазяїном зовешся. Крамарюєш на тисячі, а на п’ять рублів бідної дівчини полестився!

— Що це ти патякаєш?

— Що? Он кого спитай, що. Он! — указуючи на Христю, мовив Колісник.— Вас за се у тюрму посадити слід. Півроку служби чужої закортіло? Знаємо ми, нащо ся служба, догадуємося... У-у, хазяїн! Нога моя не буде після сього у твоїй хаті! — скрикнув Колісник, сплюнувши, і побіг із хати.

— Постій... постій! — мовив Загнибіда, поточуючись, і опустився на лаву. Голова його не держалася на в’язах, як він не мотав нею, як не силкувався вдержати. Аж ось він підвів-таки її, позирнув по хаті... Кругом — ні духу: гості, почувши змагання і думаючи, що до бійки дійде, усі повтікали... Загнибіду досада їла.

— Жінко! — скрикнув він.

Бліде лице з блакитними очима визирнуло з кімнати.

— Чого тобі?

— Ти чула?

— Що чула? Попились — полаялись; завтра зійдетесь — помиритесь.

— Хто? Я? Я? З ним? Скоріше вода з огнем побратається, ніж я з ним помирюся! Мене прилюдно отак шпетувати? Прилюдно?!

Загнибіда схилився і довго сидів похнюпившись. Що його схилило? Хміль, образа чи, може, прокинулась совість?.. Довго він сидів так сумний-похилий. Це знову підвів голову і хижо провів очима по хаті.

— Лягай краще спати,— мовила до його Олена Іванівна.

— Хто? Я?.. Усі лягайте, усі спіть. Один я не буду... Після сього та мені спати? — Він затрусив головою.

— Яке його діло, хто як наймичок наймає? — помовчавши, замовив він знову.— Яке його діло? Я не йду до його справлятись, чи він за гроші найма, чи без грошей? Може, я і без грошей найняв, та візьму й заплачу зразу... Христе! — гукнув він на всі хати.

Христя була в кухні, як змагалися Колісник з Загнибідою. Спершу вона не розібрала, про кого та річ ведеться; тепер їй, як удень, стало видно. То її з матір’ю оплутали, он як обійшли ці дуки-багатирі!.. Серце її наче хто у жмені давив,— так воно заболіло... Проснулася туга, устала ненависть... Коли її кликнув Загнибіда, вона назнарошне не пішла, не окликнулась.

«Ні, не треба! — рішив Загнибіда.— П’ять рублів — гроші! Та ще й до строку далеко. Я їй і тоді віддам... Віддам та ще й одішлю до його, щоб показала тому іродові. Ось, мов, як чесні хазяїни роблять!» — І Загнибіда сам собі усміхнувся.

Сонце сіло; насунула темна тінь ночі; в хаті ще більше потемніло: стіни — мурі, у кутках — як сажа чорна, тільки крізь шибки уриваються жовтуваті померки.

— О-ох! хоч випити,— почувся голос Загнибіди; далі — мацання руки по столу, брязкіт битого скла.

— Чорт би вашого батька взяв! — крикнув Загнибіда.— Світла дати! Чому світла й досі немає?

Загнибідиха, вискочивши з кімнати, кинулася світити. Поти знайшла сірники, поти засвітила, Загнибіда сидів і лаявся. Як засвітила — то аж скрикнула: нова скатертина трохи не вся залита наливкою, розбите скло валялося по столу.

— Господи! Чи не можна б спершу засвітити, та тоді випити, коли так заманулося,— сказала вона.

— Мовчи! — гукнув Загнибіда, хижо сверкнувши очима.— Ще мені не залили за шкуру сала? Ще й ти туди?

Загнибідиха глянула докірливо на нього, повела плечима і вийшла в кухню.

— Христе-голубко! Дивися, пожалуста, за ним, щоб він, бува, хати не спалив, а я піду та трохи спочину, бо це вже жди всюночної... Ох, побила мене лиха та нещасна година! — зітхнувши важко, тихо сказала вона і пішла в кімнату.

Гіркі думки знялися в Христиній голові... «Обійшли-окрутили, як самі знали, та ще й голубкою величають... Ой, добрі та любі!» — думалося їй, а в серці почувався якийсь жаль до Загнибідихи. Якась таємна думка, що ця жінка ні в чому не винувата, що вона сама немалу випила на своєму віку та ще й випиває, ворушилася у її душі. Глибоко та важко зітхнувши, вона сіла на лаві так, щоб видко було, що Загнибіда буде робити. Загнибіда сидів за столом проти неї і, уп’явши очі у кінець гнота, божевільно дивився на світло. Нешвидко перевів він їх на розлиту по столу наливку, підняв руку, умочив пальці й почав мастити голову... Христя тихо зареготалась — такі смішні їй здалися ті витребеньки п’яного хазяїна... Палкий погляд Загнибіди, досягаючи до неї аж у кухню, перервав її регіт. Вона затихла; Загнибіда, наставляючи ухо, слухав... Стало тихо-тихо; Христя чула, як у неї серце кидалося... Це Загнибіда устав, налив чарку, випив і на пальчиках покрався у кухню. Христя закам’яніла на місці. Вона навіть не пригадає, як Загнибіда опинився біля неї, пригорнув до себе і тихо поцілував у щоку... Огонь — не огонь опік її; якась огненна течія розлилася по її тілу.

— Христе-голубко! — шепнув він, пригортаючись до неї.

Вона тріпнулася, мов уражена.

— Чого ви лізете? Гетьте! — скрикнула вона на всю хату, одпихаючи його від себе.

— Цссс!..— засичав Загнибіда і знову почав дослухатись. Кругом, як у вусі, тихо, тільки з кімнати доноситься сап важкий.

— Знаєш що, Христе? — почав він.— Я тобі заплачу ті гроші, що батько зазичив у мене.

— Чула я, як він зазичив. Спасибі вам з Супруном! — відказала Христя.

— Шо ти чула! То — брехня! Їй-богу, брехня... А от що я тобі скажу... Хочеш бути багачкою, ходити у шовках, у золоті?

Христя мовчала.

— Що твоя душа забажає — все тобі буде! Чи їсти тобі, пити... Ти бачила оту здохляку? — ткнувши пальцем на кімнату, спитався Загнибіда.— їй день віку, та й того я ще укоротити маю... Стидка-бридка!.. А ти мені якраз під норов підійшла...

Христя мовчала, тільки її серце непокійно билося.

— Христе! — благим голосом прогув Загнибіда й кинувся до неї. Очі його світилися, як у кота, руки тремтіли; він увесь трусився, мов у лихоманці: як ужака той, холодний і слизький, він обвивався кругом Христиного стану і п’яними устами цілував її лице, очі, шию... Христя мовчки пручалася, доки її було сили змагатись; коли ж вибилась з мочі, а Загнибіда наліг на неї, вона скрикнула на всю хату... Не встиг він одхопитись, як на порозі показалася Загнибідиха, бліда, розпатлана.

— Вон, вонюча! — скрикнув Загнибіда і знову кинувсь до Христі.

— Тікай, Христе! — гукнула Загнибідиха.

Христя, як стріла, кинулася надвір. Загнибіда — за нею; та спіткнувся на порозі, упав... Христя з нестямки добігла аж до комори. Незабаром донісся до неї нестямний крик Загнибіди: «Так тікай, вонюча? Тікай, паскуднюча?..» Гуп важких кулаків, гук, зітхання і плач Загнибідихи.

— Ох, уб’є ж він її, уб’є! — гомоніла сама до себе Христя, ламаючи руки. Їй хотілося кинутися оборонити нещасну хазяйку і страшно було Загнибіди; страшно того непевного крику господині: «Тікай, Христе!..» Вона з ляку, не знаючи що робити, забилася аж під комору. Вогка земля, холодне повітря — ніщо її не охолоджало; тіло її все вогнем горіло, хоч її наче лихоманка трусила; то палив її нестямний плач Загнибідихи, трусив непевний страх, що буде з нею...

Аж ось і плач, і гук затихли. Здалека почувалося важке немочне зітхання. Далі — щось рипнуло дверима, щось, спотикаючись, вилізло надвір... Роздався гук і посвист... Так божевільний гукає і свище, коли нападе його сказ. Христя припала лицем до землі, затуляючи вуха руками, щоб хоч не так доходив до неї той різучий посвист.

— Христе! — почувся охриплий голос Загнибіди.— Де ти? Озовися! Усе віддам тобі... Що є в мене — все твоє... У шовки наряджу, сріблом обкую, золотом обсиплю! Чула? Озовися-бо... Бо найду — гірше буде! — сварився він.

— Петре! Побійся бога,— ледве-ледве доходив немочний голос Загнибідихи.

— Ти знову устала? — скрикнув Загнибіда.— І не доб’єш прокляту! Лиха година тебе не візьме від мене! Вонюча, паскуднюча, стидка-бридка!

— Легше, легше! — донеслося з улиці.

— Ось не займай лиш, хай йому! — казав другий голос.

— Чому? — допитувався перший.

— То Загнибіда бенкетує. Причепиться — не од в’яжешся!

Загнибіда мов не чув тії розмови прохожих, стояв серед двору та, знай, костить жінку на чім світ стоїть; а та, обливаючись слізьми, прохала його іти спати.

Далеко-далеко за північ, видно, вже притомившись лаятись, він пішов до рундука і сів на крильці. Коли бліда зоря зайнялася над сонною землею і Христя вилізла з-під комори, щоб піти у хату нагрітися, то перше усього кинувся у вічі їй Загнибіда. Сидячи на рундуці і схилившись до стовпа головою, він спав. Христя і сонного його злякалася. Щоб, бува, як не збудити, вона на пальчиках покралася за хвіртку і стояла за ворітьми, чуманіючи, поти не почула гомону у дворі. То гомоніли товстий крамар та гнилозубий чоловік, тягнучи Загнибіду в хату. Їм не під силу було утягти його п’яне тіло — і хазяйка кликнула її допомогти.

IV

— Ти не потурай, Христе, на те... Що п’яному не забреде у голову? П’яний не поставить свічки, а звалить,— уговорювала Загнибідиха Христю, як крамар і гнилозубий чоловік пішли з двору.

Христя мовчала, хоч її і зло брало за вчорашнє: вона за цілий день тільки невеличкий шматочок хліба з’їла; цілу ніч просиділа під коморою, перемліла та перемерзла — та що їй було казати? І кому казати? Їй, хазяйці, його жінці? Хіба вона сама не бачила, сама не чула? Хіба їй самій не досталося?

— От тільки чого буду тебе прохати,— помовчавши трохи, знову почала Загнибідиха.— Що він тобі буде казати — не втаюй від мене...— І Загнибідиха заплакала.

Христі стало жалко хазяйки. Вона б рада її й утішити, та чим же ти утішиш?

Переплакавши, Загнибідиха знову начала гірко-журливо:

— Ну й життя! Ворогові своєму не бажала б такого! Хоч би діти були... Зреклася б тебе, допеклого, осоружного! Пий, гуляй, розпутничай — мало б мені було нужди... Ніт же! господь і тим не благословив... Чи я вже удалася така нещасна, чи согрішила перед богом, що на мені все лихо окошилося!.. Нас троє було. Старша сестра умерла дівкою, брат — оженившись, а я зосталася... Навіщо?.. Он учора, як сова та, як сич, цілу ніч простогнала та проголосила; а бог знає, що ще сьогодні буде... Отаке моє щастя, Христе! Заклинаю тебе усім святим на світі: будеш іти заміж — не йди за крамаря, не йди за городянина,— і в того, і в другого ні жалю, ні совісті! Іди ти краще за хлібороба... Як згадаю, як жилося в селі у батька, що б тепер дала, коли б воно вернулося?.. По весні або влітку устанеш рано, підеш на поле — просторо тобі та любо. Сонечко стиха гріє, вітерок легенький дише, польові пахощі: чебрець, жовтоцвіт; жайворонок над головою в’ється, щебече; а перед тобою довгі-довгі нив’я — так і хвилюють, так і колосяться... От тільки хіба в жнива сонце надолужає; та коли жнеш високе колосисте жито або яру пшеницю, та в гурті, та з піснями, то й те байдуже. Незчуєшся, як той день довгий мине, як уже час і додому йти. А там знову — скоки та співи, співи та скоки, до самого дому... Або зимою: збереться нас п’ять-шість дівчат, та все щирі подруги, вірні товаришки... За співами та за жартами й робота непримітна... Довіку б я бажала такого життя, Христе! І піднесла ж лиха година цього Загнибіду!.. Бог його знає, чого воно світ так міниться. Здається, він тоді зовсім не такий був. Як заручився він, то товаришки, бувало, завидують мені: «Щаслива ти, Олено,— жених у тебе красивий, та ще й письменний!» Я й сама тоді думала, що щаслива. А вийшло... Кожна з моїх товаришок за посліднім харпаком щасливіша від мене! У них, може, і достатку бракує, та в їх — мир, у їх лад; а в мене і багато лишнього, та нащо воно, коли твоя душа не на місці, коли дивитися на нього не хочеться, не радує воно очей моїх, серця зав’ялого?!

Загнибідиха замовкла. Сівши коло столу й підперши голову рукою, вона задивилася у вікно, надвір. День був ясний, сонце тільки що підбилося; променясті паси косо перерізують усю хату, осідаючи аж біля порога золотим піском; а там, за вікном, надворі, світу-світу — аж дивитися боляче. А Загнибідиха ж то й не змельне нікуди; як уп’яла свої блакитні очі в ясне сонячне світло, та там вони й потонули... Що вона бачила там, що видивлялася? Своє молоде життя, свою дівоцьку долю?.. Христя дивиться на неї, на її бліде засмучене лице, на її блакитні задумані очі. Сонце прямо пада на неї, обдає й обсипає своїм іскристим світом; і здається Христі — то сама господиня так світить, сама горить тим ясним самоцвітом...

— Гей! — доноситься охриплий з перепою голос з кімнати.

Загнибідиха струснулась, скочила й побігла. Христі здалося, наче чорна хмара зразу насунула: і сонце світе — та не так, як хвилину назад тому світило; і хата мов не та, тиха та спокійна,— а вчорашня хата, де бенкет, розвернувшись, гукає п’яним гуком, де її мордовано... У Христі серце забилося важко та трудно. Знічев’я вона кинулася до печі: то одтуле заслінку, подивиться в чорні челюсті, то знову затуле... Це — ухопила віник і почала вимітати піч.

Загнибіда увійшов у кухню, поточуючись. Одутлуватий, закустраний, він став серед хати, понуро оглядаючи кругом себе. Загнибідиха стала коло печі, заслоняючи від його Христю.

— А та де? — зично спитався Загнибіда.

— Послала на базар за бубликами,— торкаючи рукою Христю, одказала Загнибідиха. Христя коло печі присіла.

— Нащо? — гарикнув Загнибіда, гостро глянувши на жінку і, похитуючись, повернув у світлицю.

У Христі аж дух сперло в грудях, поки Загнибіда допитувався; як же він пішов, а за ним і Олена Іванівна, вона мерщій тихенько покралася у сіни, дослухаючись, що буде далі... «Коли знову здійметься буча по-вчорашньому — кину, утечу додому!» — рішила вона.

Скільки хвилин пройшло незамутної тиші. Це зразу наче у дзвони вдарено.

— Жінко! — гукнув Загнибіда.

— Я тут,— почувся її тихий, болісний голос.

— А-а... ти тут... А я думав, пішла куди. Може, кого кращого знайшла?.. Га?.. Кращого?.. Сідай отут проти мене, дивись мені у вічі... Тільки й добра у тебе, що очі... а то все — кат знає що!.. Дивись на мене! — вередував Загнибіда.

— Та я ж дивлюся.

— Дивишся?.. Дивись, поти я не засну... Коли ти вірна жінка, богом дана, ну, і дивись, і доглядай свого чоловіка!.. Ти бачиш — я п’яний... Ну, і доглядай мене. І засну — доглядай... І за сон не ручайсь... Бо я й сонний устану і піду до других.

— Що ж мені казати? Твоя воля, твоя й сила! Уже ж я тебе не вдержу.

— Не вдержиш? А держиш... О-о, ви гарні! Всі ви гарні та тихі... А сто чортів по сто гнізд звили у вашій проклятій утробі!.. Ні самі не живете, ні другим не даєте жити... Мало вас бито, мало вас вчено... он то що!..

Далі його голос обірвався — затих. Христя довго дослухалася, та вже більше нічого не вчула; коли-не-коли тільки доносилося до неї важке зітхання та плач... Христя на пальчиках покралася з сіней у кухню, з кухні — до світлиці. Двері з кімнати були трохи одхилені, і Христя зазирнула в щілину. Загнибіда лежав на ліжку, закривши очі й розкривши рота; його високі груди важко піднімались та опускались... Загнибідиха сиділа проти його. На її зблідлому лиці ще видні були сліди сліз; почервонілими очима дивилася вона на його; туга, скорбота та несамовита мука світилися ними...

Несподівано вдарено в церковного дзвона. Зично і голосно розкотився його товстий гук... Христя кинулась; кинулась і Загнибідиха; Загнибіда тільки розкрив очі, бликнув на жінку — і одвернувся до стіни. Христя мерщій покралася назад у кухню.

Важкі думки обняли її голову, тяжка туга сповила серце. Учорашнє ще стояло перед нею; гірке та образливе, воно ще не пройшло, не утихло; а тут і сьогоднішнє підновило... Бодай ми не родились на світ, коли над нами отак знущатися!.. Он, вивернувся, як кабан, вередує... А ти сиди над ним, дивися на його задуту пику, слухай його варнякання і, проклинаючи, жди, поки засне він. Коли б не гріх, приспав би тебе — довіку не підвівся!..

Все зле і гидке, що затаюється у чоловічій душі на самому дні, спливло наверх, знялося: і гидливість, і ненависть, і ще щось, чого Христя через хвилину сама злякалася. Вона забачила здоровенний кухняний ніж на столі... «Отим би тебе приспати!» — ударило їй у голову... Прийшовши до пам’ятку, вона перехрестилася. «І збреде ж таке на думку, тьфу!» — сплюнула вона і повернула гадки на щоденні клопоти. «Що ж це воно буде? Хіба сьогодні ні топитимемо, ні варитимемо?» Якось озирнулася — перед нею стояла хазяйка. Її червоні очі ще не просохли від сліз, бліде лице було аж жовто-зелене, сказать би — вона днів з п’ять ні на волосину не спала або недугувала з місяць.

— Чи будемо сьогодні варити? — питає Христя. А Загнибідиха божевільно подивилася на неї та як припаде до столу, як заридає!.. Наче ножем пройняла Христю наскрізь.

— Та годі, хоч не плачте! — крізь сльози вимовила Христя.

— І чому я не пропала малою! — скрикнула Загиибідиха і вся затіпалася...

З того часу між Загнибідихою і Христею настав лад; сказать би, товариство, коли б Христя була рівна; а то Христя завжди держала себе геть одсторонь — і як чужа, і як молодша, і як наймичка. Зате Загнибідиха ходила за Христею, як за своєю меншою сестрою. Коли Христя забуде що зробити — Загнибідиха сама зробе, а не нагадає. Після свят вона не тільки ублагала чоловіка набрати наймичці на одежу, а сама пішла й набрала разом на дві: буденну і празникову. Прийшлося шити,— у Христі хоч рука трохи й піджила, та палець болів,— Загнибідиха сама шила, а Христі наробила масті і клала до пальця, щоб скоріше підживало. Як настали буденні дні, то Загнибіда хіба обідати та на ніч наверне додому, а то все на базарі, у крамниці. Загнибідиха і Христя самі дома. Упоравшись коло печі, посідають рядком, роблять що, ведуть по душі розмову. Загнибідиха розказує про своє життя, Христя — про своє.

— Невже ти ніколи не співала? — спитала її раз Загнибідиха.— От уже скільки у нас, а я й досі твого голосу не чула.

— Чому не співала? Співала. Тільки тут якось не вільно співати.

— Чому не вільно? Заспівай, нагадай мені моє дівування.

Христя заспівала — і Загнибідиха своїм слабим розбитим голосом підтягувала.

Другого разу Загнибідиха попродала Христю розказати про свій рід. Христя розказала і про батька, і про матір, і про напасті Супрунові. Вона нічого не втаїла від хазяйки. Та слухала та тільки глибоко зітхала.

— Знаєш що,— сказала вона, коли Христя замовчала.— Ти б пішла в село, матір провідала.

— Коли ж мені піти? — питає Христя.

— Коли? Ось у середу його винесе; аж до понеділка не буде. От і вибери день — і піди.

— А ви ж самі як зостанетесь?

— Про мене — байдуже! Не первина мені самій зоставатись. От якби ти пішла, та ще й матір свою привела сюди. Тепер годинка і тепло,— хоч би я на неї подивилася.

— Та мати такі, що самі не дійдуть сюди.

Загнибідиха зітхнула.

— Ну, вже хоч провідаєш.

Христя задумалася. «Коли його піти? коли зібратися? У середу — хазяїн виїде; у четвер — поприбирати треба дещо; хіба от у п’ятницю... Раненько вийду — на обід наспіну; там суботу перебуду, а в неділю рано й назад»,— розполагає сама собі Христя і рада-рада, коли хазяйка згодилася... Вона матір побаче, з подругами наговориться, візьме з собою й нову одежу. Як нарядиться, як покажеться у селі, то-то всіх здивує! А Супрун як побаче — ото його завійна ухопе! Вона ж назнарошне аж повз вікна його пройде, а як Федора побаче — наперекір почне з ним загравати.

— Ти ж, Христе, раніше порайся та раніше й лягай спати, щоб виспатись на завтра, бо не близький світ тобі йти,— рає їй хазяйка в четвер після обіду.

← Назад | На початок | Вперед →