Повія (сторінка 7)

Ще вертаючись у місто, Христя запам’ятала ту місцину під липою, звідки так усюди видно, щоб розказати про те хазяйці. А прийшла — що застала?..

Холодний страх пройняв її наскрізь, наче хто льоду приложив до серця. Їй пригадався її недавній прихід. Ось вона у двір ввіходе... Пусто; сінешні двері зачинені. Вона йде у кухню... Тихо, сумно; сірі померки окривають хату... Де ж люди? Пішла в світлицю — немає, далі — в кімнату... Там на ліжку щось чорніє... Христя підходе. То ж — хазяйка... Бліда та біла, мов з крейди вистругана; одні очі горять — тліють, мов роздута жарина... «Що це з вами? недужі?» Вона тільки хитає головою та щось шепче губами... Так шелестить суха трава восени... «Не було... не було... Ох, смерть моя!» — тільки Христя і розібрала з того шепоту. Потім вона підняла руки, темні, у смугах, і зразу опустила; повернулася, зітхнула — і закрила очі... Далі Христя нічого не пригадає... Чує гомін людський; баче базар; знову чує чиюсь лайку... Дячиха ходе; дячиха криє платком болящу... Земля під ногами у Христі захиталася-посунулась, наче попливла куди...

Блідий вранішній світ стояв уже над землею, коли Христя прокинулась-опам’яталась. Кругом нікого не видно, тільки сизий туман хитається у повітрі. Крізь його курище миготить іскорка світу: то жовта пляма від свічки гойдається по шибці. Христя зразу розібрала — що то за світ і звідки... Що ж їй тепер робити? Куди ткнутися? Де пересидіти сю лиху годину? Та й пересидівши — що далі? Іти у село до матері? А тута ж як кинуть? Загнибіда ж її і з-під землі видере!.. Їй тепер — як тому чоловікові, що в степу заблудився: і туди ткнися — пусто, і туди никни — голо: кричи, гукай — тільки твій голос розходиться по німій пустині!

Христя задумалась. Поза спиною у неї мороз ходе, голова горить-палає; в очі — наче хто піску понасипав. Вона підвелася устати, та зразу й сіла: ноги мов хто косою підкосив. Сумна, похнюпившись, сиділа вона і слухала, як у вухах гуло-дзвонило, як непокійно билося серце.

— А ти тут спала? — роздалось коло неї. То питався Загнибіда.

— Знаєш що? — почав він далі.— За те, що ти вірно служила, добре робила,— на тобі та йди собі з богом! — і ткнув їй у руки якусь бумажку.

Христя глянула на бумажку— сіра та нова, вона ще такої зроду не бачила; пом’яла в руках — лопоче... «Чи гроші це, чи так — шматок паперу?..» Довго вона дивилася на неї, довго перебирала руками. «Треба показати... розпитатись...» І вона сховала бумажку за пазуху. Глянула — біля неї ні духу... Вона сиділа і думала, мов чуманіла...

Сонце почало викочуватись з-за гори; перші іскорки його застрибали понад землею; туман рідшав, осідав на траву густою росою; з улиці доносився гомін та гук... То люди поспішали на базар.

«Справді: чого я тут сидітиму? — подумала Христя.— Розщот дано... піду в базар, може, кого з своїх селян побачу — упрошуся, щоб підвезли додому».

І, підвівшись, вона тихо вийшла з двору. На улиці чогось її страх напав. А що, як кинеться Загнибіда та верне її знову? Мерщій, мерщій утікай, Христе, додому!

І глухими улицями, обминаючи базар, вона подалась з міста.

VII

Уже цілий тиждень живе Христя в селі і ніяк не позбудеться свого неспокою. Смерть хазяйки марою стоїть перед її очима... Її жовте тіло з чорними синяками, її мучене лице з страшенно витріщеними очима повсякчас привиджується їй, коли вона одна зостанеться у хаті. Христя боялася сама зоставатись. Іде мати куди — і вона за нею, а настане вечір — вона і з матір’ю боїться. На улицю, до дівчат — і не кажи! Уже Горпина з подругами з усіх боків забігала — не йде. По селу пішла чутка, що воно щось та значить. До того Пріська якось раз понуждалася в грошах і попрохала Карпа розміняти їй ту бумажку, що принесла Христя.

— Та се аж півсотні рублів! — скрикнув Карпо.

— Півсотні? — здивувалася Пріська. Півсотні! Се — великі гроші. Де такі гроші Христі взяти? — І важкі думки обняли її серце.

— Де се ти взяла ці гроші? — прикро дивлячись на дочку, спитала вона Христі.

— Хазяїн дав.— І Христя розказала, як то було.

Пріська держала бумажку, пильно дивлячись на дочку, і не примічала, як та бумажка тріпалась у її руках.

— Ти — брешеш! — суворо гримнула вона і ще прикріше подивилася дочці у вічі, неначе хотіла продивитися їй у душу.

Христя змінилася у лиці. Що ж це — і мати не вірить?!

— Це знаєш скільки? — пита Пріська.

— А почім я знаю! — відказує неспокійно Христя.

— П’ятдесят рублів... Де ти взяла? — пристає мати.

Христя заплакала.

— Боже! І ви не вірите мені! — скрикнула вона.— Недаром ті гаспидські гроші наче огнем пекли мене, недаром я не хотіла їх брати... І сама не знаю, як вони опинилися в моїх руках...

— Та я... вірю... Я — вірю... тільки... дитино моя! — з плачем уже почала Пріська.— Такі гроші дурно не достаються... Уп’ять же — і смерть та... Не занапасти ти своєї і моєї голови! — заплакала мати.

Христя не знала, що казати матері, про що це вона натякає їй.

— Хай мене бог поб’є, коли я крала! — тільки й одказала Христя.

Прісьці жаль стало дочки: «Ні, вона не така»,— думалося їй... «І забреде таке в голову? Дитина ж, зовсім дитина,— дивлячись, як плакала Христя, жаліла Пріська.— Скоріше всього — хазяїн помилився. Хіба йому мало було клопоту біля помершої? Певно — помилився. Не буду я міняти сих грошей; заховаю. Може, він, як прийде до помки, кинеться, тоді віддам йому. Нащо нам такі гроші? Чоловік помилився, а ми затаїмо... господь з ним, з його грошима! І то гаразд, що Христю одпустив до строку».

І Пріська, хоч їй і нужда була в грошах, не пішла міняти їх, а заховала глибше в скрині.

Здається, кому б знати про ті гроші?

Отже Карпо не витерпів і в шинку похвалився, які то добрі заробітки в городі. Люди зразу підхопили ту чутку — і полетіла вона стрілою від хати до хати, з одного краю села до другого.

— От і піди ти з Притиківною! За такий невеликий час та таку силу грошей принести! І то ж тільки одну бумажку показувала, а бог його знає — може, їх у неї з десять або й того більше! Дивно тільки, як вони легко добулися... Не було ні шеляга, а це зразу — така сила! Тут щось не так; тут щось та є,— гомоніли між собою люди.

— Що є? Я знаю, що є: украла або... там у городі на таких огрядних ласі,— казав Супруненко.

— Дивись, коли дядько Грицько не одгадав? — піддержували чоловіки.

— Це значить — на легкі хліба піти? — спитався один.

— Та воно щось підхоже,— додавали жінки,— бо недаром вона нігде не показується. Бігали дівчата закликати на вулицю — не йде. Смутна чогось, побивається усе за хазяйкою, що вмерла.

— Чи не помагала, лиш, і вмирати? — підструнчував Грицько, усміхаючись.

Кожна догадка Грицькова викликала нові суди та пересуди. По селу заходили страшні вісті. Одні казали, що Христя продала себе якомусь жидові; другі — що обікрала хазяїнів та втекла; треті — що злигалася з самим хазяїном і вкупі уколошкали хазяйку та поти що прийшла пересидіти додому, а там знову піде в город, та вже не служити, а господарювати на покійниці добрі... В чім була правда, а в чім брехня — ніхто нічого не знав... Чули, що є гроші, і добивалися, де б тим грошам узятись...

— Та воно не скриється! Воно колись виявиться! — гомоніли люди, цураючись Пріськи. Нащо Одарка — і та, попитавши у Пріськи, де Христя узяла гроші, і не добившись путнього відказу, почала сторонитись. А бог його знає! може, то й справді які лихі гроші — краще одсторонитись, ніж і собі у біду попасти.

До Пріськи й Христі не доходили всі ті поговори та пересуди селян. Христя тільки примічала, що дівчата її стороняться, не забігають ніколи, а стрінувши де — чи перекинуться словом, чи ні — та й навтьоки!.. А Пріська? Пріська звиклася завжди одна бути, їй і невдогадку нічого. Одно тільки чудно: чого се Одарка ніколи не зайде до неї в хату? То, бувало, або вона в Пріськи, або Пріська в Одарки; а то — сама не йде, а Прісьці набиватися ніяково.

Минув ще тиждень. Хтось був у городі і привіз новину: Загнибіду взяли в тюрму за те, що жінку задавив. Либонь, її одкопували і знайшли синяки по тілу.

Цю новину передала Одарка і Прісьці, побачивши якось раз з свого огороду.

— Чи чула таке? — спитала Пріська дочки, вернувшись у хату, і розказала, що повідала їй Одарка.

Христя зробилася як крейда... «Так, так; тож і плата була мені така велика за те, щоб мовчала»,— подумала Христя. Отже не похвалилася матері.

Сумні вони полягали спати. Христі не спалося; новина та не сходила з думки; сумні та нерадісні почування щипали за серце. А Пріська спала? Бог знає: темно — не видно; Пріська мовчала.

Серед тієї тиші незамутної роздався здалека глухий гомін, почувалося топцювання. Далі — ближче, чутніше... Ось уже в дворі собака загавкала; чутно гомін коло хати.

— Гей! спите? Одчиніть!

Христя почула Грицьків голос. Наче хто ножем ударив їй у серце.

— Хто там?

— Вставайте. Світіть світло та відчиняйте! — гука Грицько.

— Не пускайте, мамо! Не пускайте...— злякана замовила Христя.

— Хто там, питаю? — добивається Пріська.

— Ось відчини — побачиш.

— Не одчиню, поти не скажете хто,— каже Пріська.

— Аттваряй! а то хуже будет, если сами аттворим! — замовив до неї чийсь невідомий голос.

«Господи! Розбишаки це»,— подумала Пріська, вся тіпаючись.

— Та відчиняй,— обізвався Грицько.— Становий тута. Прийшли твою дочку привітати,— додав він.

У Пріськи й руки і ноги потерпли. На велику силу вона засвітила і ледве-ледве відсунула двері.

У хату увійшло аж п’ять чоловіка: становий, його писар, Грицько, Кирило і Панько — другий соцький.

— Где она? — спитався становий, повертаючись до Грицька.

— Ото, молода,— указав той на Христю.

— Ты Христина Притыкина? — питає.

Христя мовчить — ні жива ні мертва стоїть перед становим.

— Вона, вона,— одказує Грицько, граючи очима.

— Ты служила в городе?

— Служила, ваше благородіє,— вклоняючись у ноги, відказує за Христю Пріська.

— Не тебя спрашивают!

— Служила,— одказала й Христя.

— У кого?

— У кого ж я служила? У Загнибіди.

— Ты не видела или не рассказывал ли кто тебе, как его жена умерла?

— Я тут була..— почала несміло Христя.— Хазяйка пустила додому навідатись... Вертаюсь у неділю надвечір,— у хаті нікого не чутно. Я — в кімнату: аж там хазяйка лежить уже без речі.

— Что же она — больна была?

— Видно, больні, бо не балакали.

— Хм...— озирнувшись, чмихнув становий.

— Так она больна была, как ты уходила домой?

— Ні, здорові; а як вернулась, то застала хвору.

— Она тебе ничего не говорила?

— Нічого. Вони і говорити не могли.

— А денег тебе не давали никаких?

— Ні, не давали.

— А у тебя деньги есть?

— У матері...

Пріська полізла у скриню і, тіпаючись, вийняла бумажку, котру передала їй Христя, і подала становому.

— Так... так...— дивлячись на бумажку, сказав становий.— Где ты ее взяла?

— Хазяїн дали.

— О, да ты мастерица врать... А больше у тебя денег нет?

— Немає.

— Врешь, сволочь! — крикнув становий.

— Їй-богу, немає! — з плачем відказала Христя.

А Пріська, тремтячи вся, дивилася на дочку своїми гарячими, наче жар, очима...

— Дочко, дочко! Що се ти наробила? — скрикнула.— Признавайся ж, коли знаєш що.

Христя стояла, мов кам’яна.

— Чому ж ти не кажеш? Чого мовчиш?.. Боже наш, боже! — зломивши старі пальці, простогнала Пріська.

— Що ж мені казати, мамо? — заплакала Христя.

— Как что? Скажи, где деньги взяла,— переспросив становий.

— Хазяїн дав.

— За что он тебе дал их?

— Я й сама не знаю. Усунули мені в руку та й годі.

Грицько зареготався.

— Малі гроші, бач, усунув! — сказав, сміючись.

— Теперь уже поздно,— ходячи по хаті, мовив становий.— Взять маладую у волость, а возле старой поставить соцких... І боже храни кого пускать!.. Слышь? — повернувся до Грицька.

— Слишу, ваше високоблагородіє.

Становий з писарем вийшли з хати.

— Ти тут, Кирило, будь,— почав порядкувати Грицько,— а ми з Паньком одведемо городську красавицю, де давно їй слід бути... Тільки — чув? — нікого не пускать мені... Я знаю, що ви були з покійним теє... Гляди! Пустиш кого — замість їх сядеш... Засунеш за нами двері... та й не спать мені... Другого на підмогу пришлю з волості.

— Розбираємо,— понуро одказав Кирило.

— Чого ж ти стоїш? чому не збираєшся? — повернувся Грицько до Христі, що — як з крейди вистругана — стояла і нікого, здається, не бачила, нічого не чула.

— Чуєш? Кому кажу! — гукнув удруге Грицько.— Бач, яка несміла, а людей давити знаєш?!

Пріська, що досі стояла коло печі, наче громом прибита, при тім слові Грицьковім уся затіпалася.

— Брешеш! — стрибнувши до Супруненка, не своїм голосом крикнула вона. Лице її було бліде, руки й ноги трусились, очі як вугілля тліли.

— Хе-е! Ще й брехню завдає! — сказав Грицько, хитнувши головою.— От тобі й знай! Та пожди, не забивай баки. Ми все розкопаємо, усе розвідаємо... Як і людей ви з ума зводите, і на той світ споряджаєте... Все рознюхаємо!

— Брешшеш! — засичала Пріська, знову сунувшись до Грицька. Лице її посиніло; очі витріщились — горять-палають... Страшна Пріська, наче звір дикий.

— Ну-ну!.. Завтра побачимо. Завтра все розкаже й покаже,— відступаючи від Пріськи, виправлявсь Грицько.— Бери, лиш, Паньку, оту баришню та ходімо.

Панько, високий білявий чоловік, стиха підійшов до Христі і, торкнувши за плече, мовив:

— Ходімо, дівко.

— Та ти її зв’яжи, а то тепер ніч, ще втече куди,— приказав Грицько.

Панько зняв з себе пояс і повагом почав скручувати Христі назад руки.

У хаті, наче в домовині, стихло... Хвилина, друга... Це зразу — щось посунулось, гепнуло... Озирнувся Кирило — серед хати, наче вальок глини, лежала Пріська... Очі її закрились, лице помертвіло, чорне...

— Ххее! — ударив він руками об поли.— Отаке!

— Не видержала? Дай води їй. Сприсни водою,— озирнувшись, каже Панько, затягаючи узол. Кирило кинувся у сіни.

— Не здохне! Оживе... Жінка — що кішка: убий її та перекинь на другий бік — і встане! — утішає Грицько, виходячи з хати.

— А що ж ви стали? Веди її! — гукнув через хвилину знадвору Грицько.

— Ходімо помалу,— сказав Панько, сіпнувши за пояс.

Христя, наче п’яна, захиталась; ступнула раз, удруге і — зникла в темних сінях. А за нею й Панько, в одній руці держачи пояс, а другою поспішаючи покрити голову шапкою.

Хата спустіла. Каганець, стоячи на столі, блищить, кидає жовті плями на долівку. Одна з плям освічує страшну Прісьчину голову. У розчинені двері, з сіней, з печі, з кутків уривається темнота, неначе хоче погасити і без того неясне світло. У сінях чутно шелест: то в темноті Кирило шукає водянки. А знадвору доносяться заводи собачі... Страшно, страшно! У Кирила аж волосся подралося вгору. Отже він все-таки знайшов водянку, набрав повен кухоль води і, увійшовши в хату, линув прямо на Пріську... Та — хоч би ворухнулась!.. Тільки світ з каганця заграв у невеличких водяних бризках, що задержались на виду у Пріськи. Сказать би: наче хто огненними іскрами обсипав її помертвіле обличчя.

— Отаке наше життя! — мовив сам до себе Кирило, похнюпившись над Пріською.

Пройшла хвилина, друга... Прісьчине обличчя ворухнулося; із зціплених уст вирвалось глухе зітхання. Кирило, як опечений, кинувся знову в сіни, знову набрав повен кухоль води і линув на Пріську. Та розкрила очі.

— Матусю! матусю! — припадаючи до неї, мовив Кирило. У його карих добрих очах світився жаль; у ласкавому голосі почувалися жалощі.

— Матусю! — окликнув він удруге, торкнувши злегка за руку.

— О-ох! — простогнала Пріська. По її мертвому виду пробігла ураза життя; у її померклих очах засвітилася іскорка горя.

— Нема її?...— глухо спитала Пріська, підводячись.— Де ж смерть моя? Де вона ходить? — скрикнула стара, обхопивши голову руками,— і заголосила...

Кирило почав утішати:

— Та не плачте, матусю, не вбивайтеся. То лихі люди набрехали!.. Чого не виплетуть злі язики?

Пріська не слухала — голосила. Її страшний уразливий лемент гірким плачем розливався по хаті, важкою тугою бився об стіни...

— Ну, що ти їй скажеш? Чим утішиш? — підводячись, промовив Кирило і, махнувши рукою, опустився на лаву.

Пріська тужила. Собака, підійшовши під вікно, почала підвивати. Страшні собачі заводи зливалися з охриплим лементом матері. У Кирила серце розривалося.

— О-о, служба гаспидська! — скрикнув він і, як несамовитий, вибіг з хати.

— Вон! вон! — гукнув він на собаку знадвору.— Хоч би тобі, проклятій, заціпило! — Щось важке гепнулось в темноті... То Кирило пошпурив на собаку грудку. Собака, кинувшись од вікна, почала гавкати.

— Краще гавкай, ніж виєш, проклята! — облаяв її Кирило і знову вернувся у хату. Пріська, припавши головою до долівки, одно — голосила.

Кирилові сумно, аж страшно... То він засуне двері, ляже на лаві, закриє голову свиткою, щоб не чуть було того уразливого плачу; то з нестямки скоче, вибіжить надвір, побіжить аж до воріт довідатися — чи не йде хто, і, не діждавшися, знову вертає у хату.

Аж ось, одного разу вискочивши, він зобачив, що в темній темноті чиясь постать маячить, простуючи у двір.

— Хто то? — обізвавсь Кирило.

— Я.

— Ти, Паньку?

— Я. Оце йду до тебе. Що тут — спокійно?

— Спокійно — і в хаті не всидиш.

— Так, брате, й там. Думав — здурію. Оце мов і затихне на хвилину, та знову як почне — аж у зуби заходить!

— Там хоч, кажеш, затихає; а тут безперестанку, як: у-у-у! та й у-у!.. Ось послухай.

До їх уха донеслося глухе охрипле лементування.

— От тобі й усюночна! — прислухавшись, мовив Панько.

— І піп такої не вміє... Та що це тебе прислано, хіба не було кого другого?

— Казали другому, та я перебив. Думаю — хоч проходжу ся.

— А я думав: другого, свіжішого, пришлють. Хай би він посидів в хаті, а я хоч би під ворітьми прикорхнув трохи.

— Ні, цур йому — спати. Удвох все-таки охвітніше.

— Так спати ж — аж гілля гне! — і Кирило на весь рот позіхнув.

— В солому! — гукнув Панько.

— Е-е... добро оце в соломі!

— А воно вже з півночі є? — спитався, помовчавши, Панько.

— Та, мабуть. Віз був серед неба, а тепер — он як низько опустився,— зирнувши на небо, одказав Кирило.

Замовкли. Чулося тільки тяжке Прісьчине лементування.

— Чого ж ми тут стоїмо? Ходімо до хати, бо щоб чого там не трапилося,— мовив Панько, пориваючись іти.

— Ходімо. Послухаєш ще й ти! — нехотя одказав Кирило.

— Добривечір вам! — привітався Панько, переступаючи поріг.

Пріська, почувши чужий голос, замовкла.

— Здорова, тітко! А чого се ти валяєшся на долівці? Хіба на полу немає місця?

— О-ох! нема...— зітхнула Пріська і заплакала.

— Отак! Так ти се і плачеш? А дочка тобі кланяється. «Перекажіть,— каже,— матері: хай не журиться, не побивається. То все,— каже,— наговори людські!»

— Хіба ти бачив її? — підвівшись, спитала Пріська.

— Тільки що з волості.

— Де ж вона, моя дитина?

— Там — у волості.

— Не плаче, не вбивається?.. О-ох! — і незнарошне стара схлипнула.— Господи! хоч би мені ще хоч раз побачити її, спитати — за що се напасть на нас така?

— За що напасть? Хіба вона розбирає? Напасть не по дереву ходе, а по людях,— утіша Панько.

— О-ох, правда твоя, чоловіче. Сам бог милосердний наніс, видно, тебе... Я вже думала — і не почую за неї нічого...

— Кланяється, кланяється... Казала, щоб не вбивалися...

— Що ж се воно таке? Чи не чув ти хоч стороною, чоловіче добрий, за що се нас господь карає?

— Стороною?.. Різно кажуть. Чого люди не набрешуть!

— Ох, брешуть, мій голубе, брешуть!.. Та хіба від того нам легше?

— Я, бач, чув,— почав Панько,— станового писар розказував нашому-таки чоловікові, що Загнибіду хтось бачив, як він жінку давив. Його, либонь, і в тюрму вже засаджено. Так він,— звісно, така вже каверза,— недаром писарем був: почав ото крутити. «Я,— каже,— не давив, а може, хто другий. Може, наймичка, бо тих грошей, що я дав їй за день перед смертю до схову, не стало». Ну, звісно, кинулись грошей шукати...

— Христя ж божилася, що він сам дав їй ті гроші,— перебила Пріська.

— Може, й сам; а тепер он, бач, куди верне!

— Боже, боже! — хитаючись, почала Пріська.— Ти ж усе бачиш, усе знаєш... Чому ж ти не обізвешся, не оглянешся на нас, нещасних? — і Пріська знову заголосила.

— Ось перестань, тітко, та послухай, що я тобі скажу. Годі тобі плакати та побиватися,— нічого слізьми не запоможеш! Ти вставай з долівки, лізь на піч, лягай та краще засни. Може, бог тобі у сні пошле розум, що зробити, як повернути.

І — диво! Пріська подумала-подумала, утерла сльози, підвелася і подибала до полу.

— Отак буде краще! — мовив Кирило не то до Пріськи, не то сам до себе, умощуючись собі на лаві.

— А мені ж де? Хіба до порога головою... А що ти думаєш? Саме буде добре! — каже Панько, простягаючись посеред хати.

Усі троє полягали і помовкли, мовби поснули. Важке тільки Прісьчине зітхання з години на годину давало ознаку, що вона ще не спала. Оже й воно затихло: коли-неколи почується та й стихне, поки й зовсім не затихло.

— Заснула? — спитався Кирило, підвівши голову.

— Мабуть... бо щось не чутно.

— Ти таки утішив.

— Та пошептав, бач...

— А справді: ти не чув, що це воно за оказія? Невже це за смерть Загнибідихи? Я не вірю, щоб Христя на таке пустилася.

— Та воно, бач, і я не вірю. Тільки... де тим гемонським грошам узятись?! Немало, бач, — п’ятдесят рублів! — одказав Панько.

— Так він же, либонь, дав. Сам дав...

— Та хто його знає? Ми ж там не були? Може, й сам дав... Тільки за віщо його таку силу давати?

Кирило мав був щось одказати, та несамовитий крик гіркого плачу зупинив його... Дивуючись, зирнув він на Панька. Панько собі глянув на його і поскромадив потилицю. А Пріська як почала — та вже до самого світу...

VIII

«Де смерть моя ходе? де вона поділася?» — одно голосила Пріська, молячи у бога довічного одпочинку. Їй уже тепер усе зневірилося, спротивилося. Одна була надія, одна утіха, що держала її на світі, красила злиденне життя,— тепер і та надія її одурила, наробила такого клопоту, такої слави... Її кров, рідна кров, на таке пустилася... чужу душу загубила!.. Так кажуть люди; того допитувався у неї й становий, перекидаючи та перериваючи усе у хаті, щоб знайти яку-небудь ознаку. Хоч у неї більше нічого не знайшли, окрім тих проклятих грошей... Та де тим і грошам узятись? Певно, воно щось тут є... Христя каже: хазяїн дав. Коли б же не заборонили їй з нею бачитись, вона б допиталася, що воно за гроші, де взялися? Вона б крізь очі у саму душу продивилася дочці, у саме серце... А то?..

Христю на другий день погнали в місто, а з неї тільки дозор зняли, бо не знайшли нічого такого, що б і її до того діла в’язало, хоч Грицько і гукав:

— Та й стара не без гріха! Певно, сама і підсунула дочці такого зілля, та мовчить, запекла!

Пріська мовчала, словом не обізвалася. Що їй казати? Вона зневірилася тим словом; і вони, як і люди, тільки одного лиха їй наносили, а утіхи ніякої. Єдина у неї тепер утіха — домовина, єдине бажання — скорішої смерті...

— Боже! Де смерть моя ходе? Пошли її скоріше! — здіймаючи руки до бога, одно голосила вона і не переставала.

Минуло три дні. Три дні сліз та лементу; три дні неутішного горя й плакучої скорботи... Пріська не пила, не їла, за ті три дні і світу білого не бачила. Що було учора — те й сьогодні, те і на завтра; ні сну, ні відпочинку — одні гіркі сльози... Устане ясне сонце, і зайде, і знову устане; а Прісьці і не в примітку. Як злізла на піл, послухавши Панька, як скорчилася після його розмови — та ні злазила, ні розправлялася!.. Від сліз світ ув очах померк, від лементу голос спав і уха заложило... Вона не баче нічого, не чує; не чує навіть свого охриплого нелюдського плачу. Зовсім у домовині, глухій тісній ямі... От тільки — ще серце б’ється та думка, що жива вона, ще гвіздком стирчить у голові... І нащо? Коли б могла, вона б те серце своїми руками задавила, щоб воно навіки затихло... А думку? думку?.. Немає волі над нею!.. Хоч би ніж такий гострий, щоб тільки — чирк! — та й капут відразу... або диму, чаду страшного, щоб та думка сама в диму задавилась... Ніт же!.. Скрипить дуплиняста деревина від вітру! зовсім, здається, зогнила: середина витрухла, випала, а не пада — скрипить. Так Пріська скрипіла. За ті три дні її і не пізнати: запали очі, набрякли-розчервонілись; запалі щоки — ще дужче позападали; обличчя почорніло; губи порепалися; нечесане волосся у клоччя збилось і аж пожовкло, як гич у пшенички; зігнута постать — удвоє перегнулась-скарлючилась... То не людина лежала на голому полу, то сама смерть лякала людей своєю страшною машкарою!

«Господи! що сталося з нею?» — подумала Одарка, прийшовши через три дні провідати Пріську. Вона б, може, і не прийшла, та бачила, що у Пріськи кругом хати за ті три дні ніхто ні заманячив, ні пройшов; а сіни, як були першого дня одчинені, так і стояли... «Може, вмерла Пріська?» — подумала Одарка і, тремтячи від страху, пішла довідатися.

— Тіточко! Чи ще ви живі тута? — стиха спитала Одарка, підійшовши до Пріськи.

Чи від того, що Пріська уже три дні, як не чула людської мови, чи в Одарчиному голосі чулося щось рідне, привітне,— тільки Пріська струснулась, наче зраділа, і розкрила запухлі очі. Вона поривалася щось говорити; шептала губами і, не скінчивши, безнадійно махнула рукою.

— А я оце насилу до вас зібралася. Так заніколилося, так заніколилося! Карпо у полі, поти упораєшся в господі, а тут пора і обід йому нести...— виправлялася Одарка перед Пріською.

Пріська мовчала.

— Як же вас тут бог милує? — знову почала Одарка.— Що це на вас за напасть така?

— Напасть? — прогула глухо Пріська.— Що це ти за слово таке сказала? Яка напасть? — і Пріська божевільно водила по хаті очима.

В Одарки мороз пішов поза спиною від того голосу і від того погляду... Вона переждала трохи, поки Пріська заспокоїлася, потім спитала:

— Тітко! чи ви пізнаєте мене?

— Тебе? Як тебе не пізнати! — з страшною усмішкою одказала Пріська.

— Хто ж я така?

Пріська знову сама собі усміхнулася...

— Хто ти така? — тихо спиталася.— Людина! — придавила Пріська на сьому слові.

Одарка перехрестилася і, зітхнувши, мовила:

— Уже й не пізнає...

— А ти чого прийшла? — нешвидко спиталася Пріська.

— Як чого? Одвідати вас: як живете? Може б, їсти вам зварити?

— Їсти?.. Живемо? То-то й лихо, що живемо,— сказала, і лице її скривилося-затремтіло. Почувся якийсь писк, щось за глухий задавлений хрип — і сльози залили очі.

Одарці наче хто у жмені здавив серце, так воно заболіло-занило, побачивши Прісьчину муку.

— Тіточко! Я ж сусіда ваша... Одарка,— не знаючи, що їй казати, признавалася Одарка, припадаючи до старої. Та знову затихла і знову глянула на неї заплаканими очима. Тепер вони у неї наче кров’ю налиті, а на зрачки полуда насунула і закрила їх страшний палючий огонь.

— Я знаю, що ти Одарка,— заспокоївшись, почала стара.— Пізнаю тебе по голосу... Спасибі, що не забула.

— Може, вам чого треба, тіточко? — спитала рада Одарка.

— Що ж мені тепер треба? Смерті треба, так ти ж її не принесла і не принесеш.

— Бог з вами, тіточко! Що це ви одно зарядили: смерті та смерті...

— Ну, а чого ж мені треба? Скажи — чого?

— Чого? Ви їли що-небудь?

— Їла?.. Авжеж їла, бо, бач, живу... От тільки у мене щось у горлі пересохло, смага губи попалила...

— Що ж вам — води подати?

— Подай, коли твоя ласка.

Одарка кинулась до водянки, а з неї уже затхлим несе. Хутко вона вилила воду з кухля і ще хутче кинулась до себе у двір. Не забарилася швидка Одарка принести ціле відро холодної води, тільки що з колодязя, і піднесла повен кухоль старій. Пріська, хитаючись, підвелася, та як припала до кухля — неначе її уста до його прикипіли, та поти всього не випила — не пустилася.

— Ох! оце ти мене неначе на світ народила! — простогнавши, мовила вона й почала знову умощатися-лягати.

— Підождіть, я вам постелю,— похопилася Одарка і хутко помостила подушку до стіни, а піл заслала рядниною. Стара не перелізла — перекотилася на те лігво.

— Спасибі тобі, Одарко,— подякувала, умощуючись, Пріська.— Ти мене тією водою так і оживила... То в мене усе боліло, а то зразу захололо-заніміло... Отут тільки,— і вона вказала на серце,— не перестає.

— Може б, ви, справді, чого поїли? Скажіть,— я зварю або від себе принесу. Може б, борщу і каші?..

— Ні, не хочу...— і стара задумалася, заплющила очі.

Сон її розбирав чи неміч очі закривала?.. Одарка, побачивши, що стара дедалі почала забуватися, попрощалася й пішла.

«Хай засне трохи, спочине; може, і подужчає... Слаба, слаба стала! Недовго вже, видно, їй тут плутатись»,— думала вона, вертаючись додому.

— А що? Що застала? — спитав її Карпо.

— Що?.. Багато, як ще хоч три дні протягне.

— Отаке! та нікому й попа покликати...

І обоє замовкли.

— Напилася води,— нешвидко повідала знову Одарка,— перекинулась на другий бік... Я їй послала... та й почала забуватись... Хай трохи спочине, а надвечір піду довідаюсь.

Сонце заходило; в повітрі стояло його червоне зарево. Воно не вдаряло у Прісьчину хату, бо хата стояла вікнами на схід сонця. Одарка застала там якусь темну тінь, непривітні померки; у вікна тільки жовтим кольором одбивало, неначе підсліпий чоловік блимав своїми мутними очима. Пріська лежала на полу вся жовта, неначе воском полита, і тиха-тиха, здається, і не дихала. Одарка боязко підійшла до неї і нагнулася послухати — чи жива ще вона. Чи то такі очі у Одарки, чи чорна тінь, що упала від неї на Пріську, розбудила її?.. Пріська ворухнулася, розкрила очі.

— Спали?..— спитала Одарка.— А я йду та й боюся, щоб не розбудити.

Пріська глянула на неї.

— Ти, Одарко?.. Сядь...— стиха проказала, ткнувши пальцем біля себе.

Одарка сіла.

— О-ох! — простогнавши, ще тихше почала Пріська.— Оце я лежала, закривши очі... І так мені любо, так тихо... супокійно... Усередині, чую, неначе що холоне — мерзне... а любо... Не повіриш, Одарко, як мені обридло жити!.. Буде вже, всьому край є!.. Я скоро умру. Може б, досі і вмерла, та тебе дожидала... Ти ще одна до мене прихильна зосталася... Ти такої мені цілющої води сьогодні дала, що в мене від неї усе зразу затихло... Спасибі тобі... О-ох! Всі проти мене, всі... тільки ти одна... господь віддячить тобі.

Одарка похопилася щось казати.

— Постій...— перебила її Пріська.— Я хочу тобі усе сказати... усе... Бо вдруге, може, й не доведеться... Слухай... Я швидко умру... Коли... коли побачиш дочку... Христю... скажи їй... Скажи: я прощаю їй... Я не вірю... щоб вона таке зробила... Благо... А то що виглядає з-за тебе? — наче злякана, аж скрикнула Пріська і вся струснулася... По виду пробігли уразливі смуги, рот скривився, очі розкрилися...

Одарка бачила, як у їх послідня іскорка життя згасала... Вона кинулась була до старої, та так на одному місці й закам’яніла!.. Жовтий світ урвався в хату, освітив на хвилину почорніле лице старої з холодними померклими очима і згас... Темна невидюча тінь усе зразу покрила... Чи то, може, потемніло в очах у Одарки?..

Коли вона прийшла до пам’яті, бездиханна Пріська лежала перед нею, витріщивши свої мутні холодні очі.

Одарка мерщій скинула платок з плечей і закрила ним лице старої.

— А що? — знову спитався Карпо, як вона вернулась додому.

— Умерла...— понуро одказала Одарка.

Карпо витріщився.

— Що ти кажеш? — гукнув він, думаючи — чи то вчулось так йому, чи справді Одарка те сказала.

— Умерла, кажу.

Карпо похнюпився, розвів руки.

— Умерла...— шептав він.— От тобі й знай! Умерла... Таки діждалась свого... Так ти кажеш — умерла?.. Хм... Що ж тепер робити?

— Що робити? За людьми іти та ховать... Оте й робити!

— За людьми? Хм... Хто ж піде?

— Та вже ж хто послуха, той і піде, а не піде...— почала Одарка та й не скінчила.

— Ну, а як не піде, то що тоді? — спитався Карпо.

— Як що? Не лежати ж їй, поки й зотліє!

— Я знаю, що не лежати, та хто буде ховати? на які достатки?

Одарка мовчала, мовчав і Карпо.

— Треба б спершу у волость заявити,— нешвидко почав він знову.— Хай там, як знають... Так... Піти до волості, піти... Треба піти,— розмовляв Карпо сам з собою, тупцюючи по хаті.

— То йди скоріше, бо смеркає,— журливо одказала Одарка, сідаючи на полу й підпираючи рукою щоку.

Карпо пішов. Одарка сиділа смутна-невесела, дивилася буцім собі під ноги, а справді — нікуди не дивилася: уп’яла очі в одну точечку та й не зворухне ними, мов скаменіла... Дітвора, зачувши розмову матері з батьком, затихла, боязко поглядаючи на матір.

— Умерля,— тихо-тихо прошептала Оленка, повертаючись до брата.— Хто умерля?

— Цить... Бач, матуся журяться,— одказав той сестрі, і знову обоє помовкли.

Дедалі все більше смеркалося. Тиха тінь темної ночі піднімала своє чорне крило і розпросторювала усюди темноту. Надворі ще носилося жовте зарево згаслого сонця, а в хаті було зовсім темно. Одарка сиділа в тій темноті; важкі думки морочили їй голову... «Отаке скойся! І поховати нікому, і поховати ні на що... Хоч би переказати Христі... Куди ж перекажеш? Де вона тепер? Може, вже за такими запорами, що і чутка не дійде до неї. Господи! От смерть,— не дай її нікому такої! Краще під ножем розбишаки спустити душу... Найдуть люди, найдуться жалісливці — і поховають як слід... А тут? Усі, наче від напасті, одсторонились. А чим вона винна? Дочка винна, а мати — карайся... Ще хоч би достатки які-небудь, а то ж — злидні злиднями!.. Люди не схочуть ями копати, піп не схоче даром ховати... хоч не похована тлій!..» І Одарка здригнула.

— Отак же! — увіходячи в хату, сказав Карпо.— 3 волості зараз наряд буде. Не можна й ховати...

— Чому? — дивуючись, спитала Одарка.

— Та бач же — все те гаспидське діло... Старшина каже: може, вона сама на себе руки наложила. Треба писати становому. Поти становий не скаже, ніякого ладу не буде.

— Близький світ — до станового! Тридцять верстов — немала путь! Днів три пройде, поти до його та від його.

— Хоч би й тиждень — все їдно!

Одарка тільки здвигнула плечима, устала і почала світити світло.

Як часом чуже лихо не тяжко одкликається на душі, та свої клопоти ближче. Заклопоталася й Одарка, засвітивши світло... Ніч надворі: діти куняють, а вона ще й вечері не варила. Хутко метнулася Одарка сюди-туди і за топливом, і за борошном.

— Пождіть трохи, діточки, я зараз галушечок зварю,— кидається до сонних дітей.

— Мамо! — обізвалась Оленка, дивлячись, що за клопотом матірне лице трохи прояснилося.

— А що, дочко?

— Ти казаля: умерля... Хто умерля?

— А ти не знаєш хто? Бабуся вмерла.

— Ба-бу-у-у-ся,— здивувався Миколка.

— То оце й не буде бабусі... Бабусю в яму — бух! — каже Оленка, показуючи кулачям, як будуть бухати бабусю у яму.

— Бух! — одказала, гірко усміхнувшись, Одарка.— Довго ще, поки буде «бух»,— додала, замішуючи галушки в макітрі.

— Бухкай же скоріше вечерю,— сказав Карпо,— а я піду довідаюсь, що там робиться,— і напрямився з хати.

Одарка тільки тоді згадала, що вона без платка.

— Карпе! чув? — гукнула вона з сіней на двір.

— Агов? — обізвався той.

— Не забудь узяти там платка.

— Якого?

— Мого. Треба ж було чимсь закрити очі.

— Добре,— сказав Карпо.

Одарка вернулася до роботи. Дітвора сиділа в кутку на полу і дивилася, як мати крутилася. Їй справді було скрутно. Вогка кістриця більше лущала, ніж горіла, і, щоб піддержувати вогонь, Одарка раз по раз бігала до печі підкидати сухої соломи. Оце спалахне віхоть — ясний світ пробіжить по хаті, заграє на чорних шибках вікон, освіте затурбовану голову Одарки, одкине від неї довгу-предовгу тінь на стіну, ходе-бігає та тінь, поки Одарка утирає галушки; а згорить солома, згасне світло — і тінь Одарчина кудись зникне, і сама вона покриється темнотою... Одарка знову біжить до печі, підкидає новий верчик... Знову світ осіяє, знову Одарка поспіша до макортета; знову постать її колишеться, і чорна тінь бігає по стіні.

— Дивись, дивись... Он мамина рука... Он — голова... ніс,— каже Миколка до Оленки, указуючи пальцем на стіну.

Та глянула — і обоє зареготалися: такою їм здалася чудною біганина тії тіні по хаті. Одарка рада, що хоч тим дітвора забавилася; одно знає — поспішає з вечерею...

Аж ось і вечеря поспіла. І давати б — Карпа немає. Що там його додержує?

— Посидьте, діточки, трохи... Я зараз батька покличу,— сказала вона, юркнувши з хати.

У Притичиній хаті ледве тліє невеличкий каганець на комині, кидаючи з-під стелі жовтуватий світ. Угорі ще сяк-так освічує він сумну оселю, а з долівки встає чорний морок і піднімається вгору. Прісьчин труп, прикритий Одарчиним чорним платком, неначе купа зотлілої соломи, чорніється на полу. Коли-не-коли упаде на його бліда смужечка світу, пробіжить по верху, мов ворухне платком, і — злякана — стрибає угору... На лаві під стіною сидять Панько, Кирило, Карпо — німі-мовчазні, немов до стіни прибиті.

— А що тут у вас — благополушно? — уступаючи в хату в шапці і з люлькою в зубах, питається Грицько.

— Що ж би тут?.. Он мертва лежить,— одказав Панько, ткнувши пальцем на піл.

Грицько, пускаючи з рота дим, повернувся, глянув.

— Ось Карпо прийшов за платком,— почувся голос Кирилів.— Жінка його старій очі закрила, так він хоче тепер узяти... Чи оддать?

— А хто бачив, як вона очі закривала?

— Ми не бачили... Він каже.

— Не можна. Поки становий не приїде — не можна,— одказує Грицько.

— Свого та й не можна? — спитався Карпо.

— Свого? — буркнув Грицько, сплюнувши.— А почім ми знаємо, що воно твоє? — повернувся до Карпа.— Може, хто й задавив стару та прикрив зверху платком...

У Карпа мороз поза спиною пішов від тих слів... «Оце так! Оце ще з-за платка напасть буде!» — гамселило, наче молотком, у його голову... «Адже ж за гроші напалися?..» Нерадісні почування проймали Карпа наскрізь.

— Карпе! Карпе! — донеслося до його.

Зирк — Одарка на порозі.

— Іди додому вечеряти.

Карпо кинувся.

— Та он... не можна, кажуть, платка брати,— несміло повідав він жінці.

— Чому не можна? То ж мій платок! — дивується Одарка.

— А так — не можна та й годі! — суворо одказав Грицько.— Ми знаємо, що він твій? — спитав він, пустивши на хату цілий клубок диму.

— Та я знаю, що мій. Бо ним я старій очі закривала.

— А хіба ми були при тому? бачили? — допитується Грицько.

— Чому ж ви не були? Де вас носило? — закипаючи, каже Одарка.— Ви, бач, напасть навести на чоловіка, скоротити йому віку — митці, а очей закрити вмирущому — вам важко!

— Та ти не бришкай так! — визвірився Грицько.— Що ти тут таке?

— А ти що?.. Он вмируща лежить,— тикає рукою Одарка,— душа її по хаті носиться, а ти став над нею кадити люлькою!.. Звичайний, нічого сказати,— одрізала Одарка.

Грицько стояв, витріщивши баньки, і не знав, що йому на те одказати.

— Ходім, Карпе. Хай платок тут зостається. Може, піде туди, куди й два карбованці старої пішли! — додала Одарка, виходячи з хати.

Карпо поплівся за нею. Панько й Кирило, похнюпившись, сиділи на лаві. Один Грицько стояв серед хати, неначе скаменілий.

— Отаке! — нешвидко промовив, приходячи до помки.— І біси його батькові! Голе, як бубон, а гостре — як бритва! Ви ж глядіть мені, щоб, бува, умерла та не втекла куди,— додав, повертаючись до Панька та Кирила, і пішов з хати.

— Нічого, одрізала! — сказав Панько.

— Та так йому й треба! Розібрався — так розібрався! Ще це староста занедужав, довелося за старосту бути,— так куди! — без дрюка і не підступай. Бач, як панує: гляди мені та гляди!.. Сам погляди! — каже Кирило.

А що Одарка каже?

Нічого. Ще більше засмучена вернулася вона додому, дала вечеряти дітям, а сама й не приторкалася — слала постелі замість вечері. Карпо собі ліг, не вечерявши, і хоч тихо лежав, а й йому не спалося... «Що, як справді Грицько таку напасть зведе на них? Хіба йому що? Ні бога в животі, ні гріха — на душі, ні жалості в серці... Та ще як пригадає за землю»,— подумав Карпо.

— І треба тобі було тим платком очі прикривати? — сказав він, почувши важке Одарчине зітхання.

— А що?

— Та так... Пропаде ще платок...— звернувся Карпо, щоб не вражати Одарку нерадісною звісткою.

— Хай пропада. Я ось думаю, що коли вийде дозвіл ховати, то не кому прийдеться — як не нам... Скажемо Христі, коли вернеться, що користь з землі буде наша — от і все.

— Коли то ще буде! — сумно одказав Карпо і замовк.

На ранок обоє повставали, наче п’яні, і зразу розбіглися: Карпо пішов скоріше на поле, Одарка зосталася дома. В обід зійшлися, щоб мовчки поїсти страви, і знову розійшлися до вечора. За цілий день одно одному слова не сказало. Так минув і другий день, і третій, на четвертий рано прибігає Кирило.

— Прислано від станового — ховати,— привітавшись, сказав він.— Уже і дозор зняли.

— Хто ж буде ховати? — питає Одарка.— Чи не той, хто наряджав сторожу?

— Цебто Грицько? — здивувався Кирило.— Той заховає! — додав далі, скрутнувши головою.

— А що, зігнувся б? — пита Одарка.

— Та годі тобі! — перебив її Карпо, якось вільно зітхнувши.— Уже ж не кому приходиться, як не нам. Стара, царство їй небесне, була прихильна до нас... Гріх нам буде не знарядити її на той світ. Біжи, лиш, Одарко, по жінок, а я... От, може, Кирило та Панько дадуть підпомоги яму копати.

— А чому ж? Можна! — згоджується Кирило.

— От і добре. Уже пообідаємо разом,— додає Карпо.

Одарка зразу кинулась на село збирати жінок, бабів, а Карпо з Паньком — за заступи та на цвинтар. Кирило зостався у Карповому дворі труну з дощок збивати.

Як не клопоталися, як не билися, не кидалися сюди та туди Карпо з Одаркою, щоб скоріше порядок умирущій дати, та ніяк того діла в один день не скінчиш,— багато заходу. Стару обмили, нарядили і положили на столі. Одарка сама хрест виліпила з воску і свічку засвітила в головах... Тліє та свічечка, кидає жовтий світ на почорніле лице вмирущої... У хаті тихо, ніхто не читає над покійницею,— тільки старі бабусі кругом обступили стіл, і хіба яка закашляє або перехреститься, шепчучи тихо молитву, і тим зворухне незамутну німоту... А надворі — рай: сонце, наче панна у пишному одязі, розгулялося-розігралося; сонячні пароси так і носяться в прозорому повітрі, так і прищуть золотими стрілами; гнуться, ламаються, осідають іскорками на пишно убрану землю, на розкішно вкриті листвою садки... Пташки лящать, теркотять, співають; щебече соловейко і своїм голосом криє цьомкання кропив’янки; кує зозуля, а її перебиває криклива іволга; гуде сумно одуд, а горлиця ще жалібніше туркоче; цвірінькають джикуни-горобці, а до їх з високої високості, неначе срібний дзвінок, доноситься жайворонкова пісня... Рай — та й годі! Все живе, радіє... Шматочок того раю забігає й у Прісьчину хату: то сонце ускоче у вікно, забіга зайчиками по стінах, по долівці; то пташина пісня долетить у розчинені двері... Шкода, що ніхто того не бачить, ніхто того не чує! Сама господиня навіки заснула, а її товаришки — німують кругом неї...

Не додивлялись до світової краси Панько і Карпо, працюючи над глухою домовиною. Вони поспішали з роботою, та поспіли, коли вже почало сонце сідати. Разом з ними поспів і Кирило, одливши труну немов на заказ,— хоч і соснова, та вистругана гладко, вигинблювана по-столярській, вона здавалася неначе з жовтого каменю витесана або з воску вилита, так її щільно пригнав Кирило.

Увечері Карпо збігав до батюшки і за полтиника вимовив нари, хреста. А запечатати — батюшка обіцяв зайти на цвинтар, бо однак він живе недалечко від його.

На другий день збиралися ховати. Якнайраніше збирайсь, а все день загаяний, пропащий. Була саме субота. Карпо і Одарка порішили ховати впівдні: до того часу можна з варевом справитись. День, як і вчора, випав ясний-погожий; сонце — аж пече; пташки щебечуть. Після снідання почали збиратися люди. Чимала купка зібралась: шість чоловіка треба під труну, одного — з хрестом; п’ять-шість бабусь стареньких придибало провести покійницю, тихо сплакнути; десь два сліпці узялося з проводирем,— і проводирю знайшли роботу — нести коливо... Тихо-тихо потяглася процесія з Прісьчиного двору через майдан, повз церкву, на кладовище. Попереду хлопчик з коливом; за ним — Карпо з хрестом; за хрестом — нога в ногу шість чоловіка несуть нари з труною, закритою покрівлею до половини; у головах — Одарка сумна-невесела; за нею — купкою бабусі шкандибають; а на самому кінці два сліпці, забравшись за руки і піднявши голови вгору, бережно виступають, розмахуючи вперед себе довгими ціпками. Сонце стоїть над головою, сяє, грає на пожовклому обличчі помершої, стрибає по її закритих очах, неначе хоче розтулити, неначе каже: та розкрий їх, глянь — як усюди гарно, і тепло, і весело!.. Шкода праці! Труна тихо колишеться під рівною ходою шести чоловіка, а разом з труною і Прісьчин труп хитається, немов журиться, що прийшлося світ покидати...

— Стій! — хтось сказав з-під труни, коли наблизились до церкви.

Усі стали. Чоловіки спустили бережно нари з плечей на землю, щоб передихнути.

— Поти спочинемо, може б, хто хоч тричі ударив у дзвона,— сказав Кирило.

— Та хоч і я,— обізвався молодий чоловік з чорними вусами й кинувся до дзвіниці.

Гучно-зично загув великий дзвін з дзвіниці і розкотився в повітрі. За ним тихо зателенькали невеличкі дзвоники, немов маленькі діти заплакали за своїм старим батьком по помершій матері... Усім стало сумно-сумно; люди, зачувши дзвонів, захрестились-замолились...

← Назад | На початок | Вперед →
Рейтинг: 0.0 з 5 (0 голос.)
Оцінити:   
up