Повія (сторінка 8)

А то хто по шляху в село трохи не підтюпцем біжить-поспішає і прямісінько чеше на купку людей, що стовпилися біля труни? Личко молоде, дівоче, залите слізьми, прибите пилом, зажурене-засмучене!.. Ось-ось уже недалечко від купки — біжить, прожогом кидається між людей... Ось уже й біля труни... Глянула...

— О, моя матінко! Моя голубонько! — роздався уразливий викрик тонкого плакучого голосу над людськими головами.

— Та це Христя?.. Вона! — разом скрикнуло кілька чоловіків, і всі витріщились.

Христя припала до труни і страшенно залементувала, її гіркий плач покривав гучний гук дзвонів. Аж ось вони й зовсім затихли; а в повітрі осталося різуче Христине голосіння...

— Годі! годі!.. Одведіть її від труни. Візьміть за руки та одведіть! — гукають чоловіки на бабів, наміряючись знову труну підняти.

Довго силкувались, поки Христю одірвали від труни,— так вона вчепилась за неї! Одарка з бабусею узяли її під руки і тихо вели за труною. Христя, здається, нічого того не примічала і, йдучи, одно голосила, викрикуючи жалібні слова, приливаючи їх ще жалібнішими сльозами. Страшно й тяжко було слухати той нестямний крик гіркого плачу. Одарка собі плакала. Бабусі зітхали. Чоловіки, неначе їх хто підганяв, зразу приспішили: декотрі втирали зайвою рукою необачну сльозу, що туманила очі...

Повернули в улицю. Якраз треба було іти повз Грицькову хату. Донесли до його дворища.

— Стій! — роздалось спереду. Христя вирвалася з Одарчиних рук і знову припала до труни. Непевний лемент її знову заходив-забунтувався...

Народ з дворів вибігав довідатись — кого несуть; подивитися — кого ховають. Вибігла Хівря, стала коло воріт і перехрестилася; вибіг Федір, та, глянувши, подрав мерщій кудись огородом; виплив і Грицько.

— Де вона в гаспида взялася? — перше було його слово, забачивши Христю. Потім він підійшов до труни, узяв Христю за плече рукою і спитався:

— А ти відкіля се причимчикувала?

Христя — одно тужила, одно голосила.

— Де взялася, питаю! — грізно гукнув Грицько, рванувши Христю за плече. Рука його сприснула, і він поточився.

— Та не займай її хоч тута! — обізвалася Одарка, забачивши, що Грицько наміряється знову Христю за плече піймати.— Господи! Оце невидане... Уже б же не прийшла, коли б не пустили.

— Та дай їй хоч матір провести,— умішалося кілька чоловіків.— Уже ж коли втекла, не де дінеться — тут буде.

Грицько оханувся і мовчки одійшов від труни. Чоловіки одвели Христю, вхопили нари і знову помчали, Христя знову затужила. Охриплий її голос то гув, неначе перервана струна, то тонко-тонко, як вилясок, піднімався вгору...

 

Грицько не заспокоївся. Він все-таки думав, що Христя втекла — аж поки не прийшла у волость бумага, що її зовсім пущено...

— Таки викрутилась! — мовив він, чухаючи себе поза вухом...

— Як же ти, Христе, думаєш? — питалася Одарка на другий день після похорон.— У своїй хаті житимеш, чи, може б, у нас оселилася? Разом би робили і годувалися.

— Спасибі вам, Одарко. Не зостануся я нізащо тута. Далося мені се село узнаки,— провались воно крізь сиру землю, окроме божого дому та людей добрих! Піду шукати десь кращого місця...

— Хоч кращого, а хоч гіршого, аби — іншого!..— не то сама собі, не то Христі одказала глухо Одарка.

Христя похнюпилася і, важко зітхнувши, заплакала.

Частина третя. Сторч головою

І

Сіло сонце. Легенька тінь ночі упала на землю. Заблищали зорі в чистому небі, показався і місяць з-за гори — повний, червоний, неначе в бані паривсь. Сумно позирнув він крізь пил та куряву на людську біганину, на чудний гук міста. Не спить воно, та ще й не збирається спати. По кам’яних вулицях торохтять вощики, попід заборами снують люди, у кожній хаті горить світло; а великі будинки неначе в огні палають: з їх розчинених вікон ллються де співи, де бренькіт... Почалося окреме городське життя — життя ночі... Село не знає його, бо не знає і тії страшенної задухи, що здіймається удень з кам’яних улиць, з напечених сонцем стін, з тісних смердючих дворів і що не дає дихати, не дає жити. Про те не знає село. Примостившись на просторій просторості, серед широкого поля, укрите густими садками, оторочене кругом левадами, з річкою на краю, а іноді й посередині,— воно дише і вдень прохолодою. А вночі?.. Хоч би ставало тії короткої літньої ночі на відпочинок після денної праці, бо не вспіє заблимати світ над землею, як уже й продираються хазяйські очі, уже здіймаються натомлені руки на працю.

Не те у місті: там немає ні просторих левад, ні густих садків; там шматок місця потрібен під будівлю, котра б приносила більш користі, грошей, і там оселились люди не польової праці — гречкосії та хлібороби, а городської — ремісники, купці, крамарі, пани — воєнні й невоєнні, служащі й не служащі, жиди — в ярмулках і без ярмулок, в дорогих саєтах, і в драних балахонах... Все те живе тільки на гроші, все те купує, що потрібно для життя, а не своїми руками добуває. Там життя ніколи невгаває: одно спить до півдня, друге — з півдня. А ніччю, як окриється пекуче сонце, спаде денна задуха,— тільки й дихнеш свіжою прохолодою, тільки й посидиш з добрим чоловіком, перекинешся з ним живим словом, а часом і погуляєш досхочу.

Он і в Антона Петровича Рубця зібралась невеличка купка. Прийшов член земської управи, капітан Селезньов, височенного росту, з страшенно довгими рудими вусами, такий голінний до карт, що йому й їсти не треба, аби було «зелене поле»; Федір Гаврилович Книш — йому підручний. Вони застали тут Колісника, котрий прийшов до хазяїна побалакати за дуже низькі ціни на м’ясо. Колісник добре знає, що посуху якось і балакати не приходиться і, йдучи, захопив пляшку доброго рому. Перед вечором гарненько усілись вони на ганку, що виходив в невеличкий садок, і смоктали ромок з солодким чаєм.

— Зовсім обидно, Антон Петровичі Їй-богу, зовсім обидно,— бідкався Колісник.— Ви тільки подумайте: віл стоїть шістдесят карбованців, а м’ясо по вісім копійок фунт. Скільки його з вола потягнеш? Одрубай голову, одрубай ноги — добре-добре, як пудів на п’ятнадцять, а більше усього тринадцять набереться. От ви і лічіть: по три карбованці з семигривеником пуд,— п’ятнадцять пудів — сорок вісім карбованців, недістає дванадцять. З чого його брати? Шкура — сім-вісім, хай десять карбованців; а два карбованці на голову та ноги?.. От ви дивіться... Собі на убиток!

— А бач, торгуєте? — одказав хазяїн, глитнувши чималий ковток чаю, від котрого його бліде обличчя ще більше збліділо і тільки сірі очі заграли невеличкими іскорками та рижі баки захиталися.

— Торгуємо як, бодай уже так не торгувати! Торгуємо, бо як устрянеш в одно, то... як там кажуть: привикне собака за возом...

— Невже по шістдесят рублів скот купували? — спитався знову хазяїн.

— Та добре, якщо по шістдесят, і отож тільки й бариша. А як тепер прийдеться купувати?.. Хе! Пропали ми, зовсім з головами пропали! — бідкався Колісник.

— А там, може, і таксу прибавлять.

— А поти прибавлять, то ми без сорочки зостанемося. Ні вже, Антон Петрович, ви наш заступник, ви наш і благодітель: похлопочіть уже за нас.

— Хіба воно від мене? Сам голова назнана ціну... А я? Мені що? Моє діло таке: кажуть робить — і роби.

— Та голова — головою, а ви там усьому голова! Їйбогу, правду кажу, Антон Петрович! Їй-богу, не брешу!.. Уважте... згляньтесь... А ми вам — якого хочте м’яса беріть, дурно беріть... скільки хочте!..

— Бач, куди вони забралися — на прохолоду! — скрикнув Книш, виходячи до їх на рундук.— А ми з капітаном по всіх хатах шукаємо; та вже Пистина Іванівна вказала.

Антон Петрович подав Книшеві руку, поздоровкався і посунувся геть, даючи гостеві біля себе місце... Колісник собі підвівся.

— Сідайте. Де ж капітан? — пита хазяїн.

— Він там,— мотнувши на хати головою, сказав Книш.— А ви все чайок попиваєте?

— Та так, прохолоджуємося. Парить, так парить! Ми от з ним і вийшли на свіже повітря.

— А тут у вас гарно: садочок, квітки коло крильця. Се вже, видно, Пистина Іванівна кохається? — пита Книш.

— Усі разом, і вона трохи. А що ж се там капітан робить? Капітан! Капітан! — гукнув хазяїн.

— Іду! — роздався товстий охриплий голос, і на дверях показався Селезньов; чорний, височенного росту, він, як індик, виступав і трохи не вдарився головою об одвірок та похопився прихилитися.

— Как? — крикнув він, подаючи хазяїну руку.— Еще и не готово?

— Чого не готово? — спитався хазяїн.

— Как чего? Зеленого поля нет! — І Селезньов махнув так рукою, що аж досяг Колісникової голови. Той усміхнувся своїм широким червоним обличчям і посунувся геть.

— Извините,— прогув Селезньов, поклонившись боком Колісникові.

— А чаю, Костянтин Петрович? Чаю! — роздався ззаду його жіночий співучий голос, і незабаром показалася на крильці панійка; помірного росту, білява, з блакитними очима, прямим тоненьким носом, на лиці свіжа, рум’яна.

— Можно. Можно и чаю. Только какой такой порядок, Пистина Ивановна? — лебезив перед нею, увиваючись, капітан.— Уж не знаю, когда и карты держал в руках. Пойду, думаю, к нему; а вот и у него ничего нету.

— Буде, все буде,— утішала його Пистина Іванівна.— Тільки попереду чаю напийтесь. Я ось зараз...— І з цим словом вона скрилася у хату.

Селезньов сів коло Книша, сопучи. Колісник стояв аж коло східців, витирав своє широке лице червоним платком, м’явся, не знав, що йому робити.

— А ви чого стоїте? — повернувся до нього Антон Петрович.— Сідайте, сідайте, чай будемо пити.

Колісник примостився на самому крайку лави. Селезньов спідлоба дивився на нього, міряв з ніг до голови очима.

— Партнер? — випалив далі, наче з рушниці, дивлячись на Колісника.

— Що зволите питати? — спитався його той, як жар займаючись.

— Ні-ні, не грає,— одказав хазяїн.

— Черт с ним! — прогув басюкою Селезньов.

— А-а... в карти? — догадався Колісник.— Не вмію і в руках держати. Се не наша забавка, господь з нею!

Тут саме дівчина принесла на підносі два стакани чаю і подала їх Книшеві і Селезньову. Невисокого росту, кругловида, чорнява, одіта по-городянському: у темній корсетці з червоною облямівкою, у рясній спідниці, з білим, як сніг, попередником; невеличкі помірні черевички на ногах з зеленими застібочками. Все те нове, блискуче, як блискучі чорні її очі, як і довга коса, вичесана та заплетена рожевими кісниками... Все то на їй так привітно виглядає, все бере на себе очі.

— Это откуда у тебя такая взялася? — спитав Селезньов хазяїна, коли дівчина, віддавши чай, скрилася у хату.

— А що? запала в око? — зареготався Рубець.

— Ну что — запала! Девка, как есть девка — настоящая! Не наших городских шлюх,— бубонів Селезньов.

— Та вона чогось мені по знаку; я її десь бачив,— казав Книш.

— Бачили? Ні, такої ви зроду не бачили! — реготався Рубець.

— Да ну, не дури! Говори, где взял? — напира Селезньов.

— Найняв. Недавно найняв,— повідав хазяїн.— Виходжу раз на базар — стоїть дівчина-селянка. «Ти чого,— питаю,— стоїш тут? Винесла що продавати?» — «Ні,— каже,— найматись...» — «На ловця,— думаю,— і звір біжить». Я саме свою комнатну розщитав... Ледащо великої руки було!.. Я до неї: розпитую, чи служила до сього. «Служила»,— каже. «У кого?» У кого б ви думали? — спитався хазяїн, помовчавши.

Всі тільки дивились на нього і ждали одказу.

— У Загнибіди! — випалив Рубець.

— Та-та-та...— затарабанив Колісник.— Знаю, знаю; бачив, бачив... Христею зоветься?

— Христею,— одказав хазяїн.— Як сказала вона мені — у Загнибіди, то я й задумався,— почав він далі.

— То-то я й дививсь, що знайоме обличчя,— перебив його Книш.— Десь я її бачив. А я ж її у поліції бачив, її пригоняли на слідствіє.

— Отож і мені страшно стало,— хвалиться Рубець.— Чутка ходила, що дівчина задавила Загнибідиху. А гляну на неї — щось не віриться, щоб така давила. «Ти,— питаю,— коли служила?» Думаю: «Може, давно коли, може, се не та».— «Оце,— каже,— після смерті хазяйки одійшла».— «Так ти та сама, що, казали, задавила хазяйку?» — питаю її. А вона у сльози, як заридає! «Чого ж ти плачеш?» — «Та як же,— каже,— через ту брехню немає мені просвітку. Ось другий день стою; спитає хто: де була? одкажу,— зараз і назад». Подумав я: «Коли б вона справді була винна...»

— Та то її вплутав Загнибіда, щоб затягти діло. Потім сам в усьому признався,— перебив Книш.

— Та постійте ж бо,— одказав хазяїн.— Подумав ото: «Коли б була винувата — не пустили б її»; та й кажу їй: «Пожалуй, я тебе найму, тільки попереду справлюся де слід».— «То найміть, зробіть милость»,— просить сама. Привів я її додому, а сам — до слідователя. І от, як ви кажете, що то її Загнибіда вплутав, так і слідователь каже... Так я її учора й договорив.

— А дорого? — спитався Книш.

— Десять рублів, на моїй одежі.

— Талан! — скрикнув Колісник.

— Питаю її: що за рік? А вона: «Що хочете, тільки на вашій одежі». Кажу — десять буде? «Буде»,— одказує. На тому і порішили.

— Дурна селянка! — сміється Колісник.

— Та якщо така вона й далі буде,— повідав Рубець,— то я їй і двадцять дам. господь з нею! Адже куховарці плачу три карбованці на місяць, а що з неї? Тільки й того, що обід зваре; а як оддала обід, то зразу й поминай як звали! А ся, може, хоч хати не покине.

— То ще — поки не роззнайомилась. А от, підождіть, москаля наживе — почне, як і всі, бігати,— увернув Книш.

— Правда ваша, правда,— каже Колісник.— У мене з села була. З півроку просто люба-мила, хоч у вухо бгай, а познайомилась з москалями — зараз і пішла у хльондри. Що ті москалі лиха з слугою роблять!

— Що москалі — то москалі,— умішався Рубець,— а то ще й такі, як у мене куховарка. Зараз і почне нашіптувати та наставляти: і того не роби, і то не твоє діло; і води не носи, і грядок не поли. Думаю розщитати прокляту! За одно й держу: ніхто кращого борщу не зварить, як вона: їм — не об’їмся! Зате ж і зло неабияке: коло печі не стій, нічого не кажи, ні в віщо не мішайся,— так зразу і присне, так і палахне вгору!

— Городська, городська,— мовив Колісник.— Се вже коли городським миром помажеться — пиши пропало!

Тут саме увійшла Христя за порожніми стаканами — і розмова стихла.

— Ну, а за що ж то Загнибіда загубив свою жінку? — спитався Колісник, коли Христя вийшла.

— За що? Хто ж його знає, за що,— повідав Книш.— Усяко кажуть: одні його винуватять, другі її. Вона, кажуть, ревнива дуже була... Він їздив кудись та забарився на один день; вона й напалася... Ну, він і попом’яв...

— Добре попом’яв, що й на той світ одправив. Ні, він таки лихий був, а вона дуже добра. Я знаю її, вона кума моя; і його знаю — завзятий! — толкувався Колісник.

— Да о чем мы толкуем? — гукнув Селезньов.— Играть-то будем или нет? — випалив він, визвірившись на хазяїна.

— Зараз! зараз! — замовив той.— Христе! як би столик сюди принести!.. Чи, може, у бесідку підемо? Тихо тепер, засвітимо свічку і — катай-валяй!

— Да мне все равно. Кого ж четвертым?

— Хто четвертим? — пита хазяїн.— Нема четвертого.

— А ваш квартирант? — спитав Книш.

Рубець тільки махнув рукою.

— Не гра?

— Другим бог і квартиранта пошле такого як слід,— одказав Рубець.— А в мене нелюдим якийсь: все сидить у своїй хаті.

— Що ж він робе? — спитав Книш.

— Пише щось, читає...

— Дурак, видно! — рішив Селезньов.

Колісник зареготався, а за ним і Книш.

— Само собою — дурак! — доводе Селезньов.— Молодому человеку погулять-поиграть, а он сиднем сидит в комнате. Молодому человеку все нужно знать, все видеть — да!.. За барышнями ухаживает?

— І не дума,— одказав Рубець.— Кажу ж: сидить собі в хаті. Ото тільки й виходу у його, що служба.

— Ну, дурак и есть!

— А наші людці хвалять: немає, кажуть, там чоловіка за його вдатнішого,— каже Колісник.

— Та він-то не дурний. Начитаний — по-книжному так і гвоздить! — правує Рубець.

— Из новых, значит! Уж эти мне новые! Ничего никогда не видел, никакого дела не работал, а критиковать — давай! Слышали: корреспондент проявился... Описал всю нашу управу.

— Ну? — гукнули разом Рубець і Книш.

— Да-а. Там такого наплел — страсть! За всех, за всех накатал... Я-то ничего; я старый капитан, обстрелянный; меня этим не проймешь; а вот другие — возмущаются. Председатель говорит: непременно нужно в редакцию писать — кто такой; да в суд жаловаться. На свежую воду вывесть!

— Може, й наш. А що ви думаете! Може, й наш,— одгадував Антон Петрович.

— Нет,— заспокоїв Селезньов.— Учителишка есть такой. Новый учителишка прибыл; низенький, черненький, плюгавенький. Вот на него говорят. По крайней мере, почтмейстер говорил, что он какую-то рукопись отсылал в редакцию. Да черт с ним совсем! Когда же в карты? — гукнув Селезньов.

— Зараз, зараз! Пистина Іванівна! Христе! А що ж столик?

Христя винесла столик, за нею вийшла і Пистина Іванівна.

— Столик у садок, у бесідку,— порядкував Антон Петрович.— Та розпорядись, Писточко, свічок туди; воно б годилося на другий столик — водочку, закусочку.

— Прощавайте ж, Антон Петрович,— уставши, прощався Колісник.

— Прощайте.

— То як ви скажете: надіятись нам?

Антон Петрович скривився.

— Не знаю. Кажу ж — як голова,— одказав, угинаючись.

— Ні, вже згляньтесь! — прохав Колісник і нагнувсь над ухо.

— Добре, добре! Приходьте завтра в думу,— швидко одказав він.

Колісник уклонився усім і, грузько ступаючи, пішов через хати.

— От і принесе його! Мужик-мужиком, а сиди з ним, балакай,— жалівся Антон Петрович.

— А в шею! — гукнув Селезньов.

— За таксу, видно? — угадував Книш.

— Та всього потроху,— заминав Рубець.

— Ну, идем, йдем,— сказав Селезньов, спускаючись з рундука у садок.

За ним повагом пішов Книш, за Книшем — хазяїн. Усі не забарилися скритися в темній гущавині молодого садка. Там серед його, у невеличкій бесідці, на розчиненому столі, горіло уже дві свічки, освічуючи чорні закапелки бесідки, стіл, на котрому лежало дві колоди карт. Селезньов перший ускочив туди, вхопив карти у руки, почав їх шпарко тасувати.

— Живей! Живей! — гукав він на Книша та Рубця, що повагом ішли собі, гомонячи про садок.

Книш дивувався, що так рясно овощ уродила, коли всі скаржились на недорід. Рубець звертав те скарження на людську ненажерливість; розказував, коли якого дичка посадив, яку щепу щепив, яку колірував.

— Готово! — скрикнув Селезньов, як вони наближались до бесідки.

— Уже сей і капітан завзятий! Не дасть і погомоніти,— увіходячи, обізвався Рубець.

— О чем там еще калякать, когда дело ожидает? Прошу карты брать, чья сдача?

— Та дайте ж хоч усістися. Уже й гарячка з вас! Чи то й на війні так напирали? — спитав Книш.

— А-а, пардону уже просите? Пардону, а? Ну, бог с вами! Вот моя дама,— перекидаючи карту, мовив Селезньов.

Книш і Рубець собі взяли по карті. Випало здавати Книшеві. Він узяв одну колоду, перетасував, зняв, піддивився під карту і зразу одсунув. Потім узявся за другу колоду, знову потасував і знову зняв.

— Вот уже и пойдет, ворожея! — сердився Селезньов.— Все черная, да и баста! Я вас всех сегодня попарю. Ух, знатно попарю! Снимите, что ли?

— Та знімайте вже,— підсуваючи до нього колоду, сказав Книш і почав здавати.

У бесідці стало тихо. Чутно тільки, як карти слались, падаючи на стіл, та шуршали на зеленому сукнові.

— Раз! — мовив Книш, роздивляючись свою карту.

— Два,— тихо обізвався Рубець.

— Три! — випалив Селезньов.

— Бог з вами! Беріть, беріть! — загомоніли Книш і Рубець.

І знову стало тихо.

— Семь черва! — гукнув Селезньов.

— Віст! — сказав Книш.

— Пас! — обізвався Рубець.

— Одкривайте!

Рубець розгорнув на столі карти.

— Без одной! — скрикнув Селезньов, розгортаючи і свої.

Книш почервонів і зозла кинув колоду, а Селезньов, здаючи, усміхався.

Тим часом у хатах засвітилось. Веселенько заблищали огоньки у розчинених вікнах, забігали по стінах тіні, заметушились по хатах люди.

— Мар’є! ти вже сьогодні, пожалуста, не заходь нікуди,— мовила Пистина Іванівна, стоячи на кухонних дверях, до білолицої молодиці з чорними очима, що стояла перед умазаним у стіну дзеркальцем і вив’язувала голову шовковим платком.— Бо, бач, понаходили... Треба хоч жареного їм поставити.

Мар’я затихла, слухаючи. Се зразу — рвонула платок з голови і швиргонула його на лаву. Чорне блискуче волосся як хміль розкотилося по її плечах, по виду. Пистина Іванівна мерщій сховалася в кімнату.

— Се чорти його батька зна! — гукнула Мар’я, прибираючи волосся з-перед очей.— Се каторжна робота! І відпочинку тобі ніколи немає. І до обіду роби, і після обіду роби ще й на всю ніч становися коло печі. Хай його поб’є лиха година! Хіба я наймалася на таку роботу? Вони гуляють, бенкетують, а ти роби! Не буде сього: не хочу!

Смутна та сердита опустилася Мар’я на лаву. Розпатлану й засмучену застала її Христя.

— Чому се ви, тітко, не збираєтесь? — не знаючи нічого, пита у Мар’ї.

— Збирайся!.. Хіба за тими чортами зберешся куди-небудь? — гукнула Мар’я, і її очі аж свірконули з-під чорного волосся.— Коли б дні були удвоє більші, ніж є, то й то б їм мало. І вночі не спи, і то — роби!.. Се — мученька тяжка! се — каторга гірка! І піднесло мене, дурну, сюди служити! І пораяли лихі люди, щоб їм добра не було! — сюди найнятись! І послухала я їх, необачна голова!

Христя тільки витріщилася на Мар’ю. Чи давно вона була в кухні,— Мар’я любісінька-мілісінька була, збиралася кудись іти, вимивалася в милі, розчісувала свої кучеряві коси і пов’язувала голову,— як от уже простоволоса й сердита сидить тепер.

— Що ж там таке? — тихо спиталася вона в Мар’ї.

— Що таке? — гукнула Мар’я.— Ота біла киця — прийшла та ще й просе своїм кошачим голосом... О, лукава змія!

— То коли вам так треба — хіба я не справлюся за вас? — мовила боязко Христя.

Мар’я зразу затихла. «А справді,— думалося їй.— Христя однак нічого не робить. Хіба вона не справиться за мене біля печі?» Щось тепле і одрадне її серце залоскотало, по блідому личку, у чорних очах заграла-забігала тихая радість.

— Христе, голубко! — замовила вона ласкаво.— То ти справді переміни мене сьогодні. Так нужно, так нужно! А барині скажеш, що ти за мене усе поробиш.— Вставши, вона знову взялася за платок.

— То я, коли хочте, зараз піду і скажу,— питається Христя.

— Як хоч,— одказала Мар’я.

«А що, як розприндиться наша киця?» — зразу ударило її в голову. Вона мала зупинити Христю, та та уже скрилася в кімнатах... Знову досада ущипнула її за серце. «То б вона пішла, а там як хотять: хай собі правляться, а то ще вискочить та бучу зіб’є... Уже ж що буде — те й буде, а вона піде!»

На дверях знову появилася Пистина Іванівна.

— То йди собі, Мар’є, коли хоч; Христя обіщає за тебе бути,— сказала і зачинила за собою двері.

Наче сонце засвітило і вигріло: так стало ясно та любо у Мар’ї на серці й на душі!.. «Ся Христя добра людина,— думала вона,— товаришка... Як усе наладила любо та мило, без гуку того, без крику».

— Я вже тебе, Христе, колись десять раз переміню,— обіцяє Мар’я, коли Христя вернулася в кухню.

— Та що ж тут таке? А коли вам треба йти... Коли вас там хто жде? — каже Христя.

— Ох, жде! — зітхнула Мар’я.— Чи так-то мене жде, як я, дурна, мучуся? — і, усміхнувшись своїми чорними очима, попрощалася й пішла.

Христя зосталася сама. «Чудна ся Мар’я! — думалося їй.— Куди се вона?.. Кинула чоловіка, кинула господарство, щоб у наймах вік свій скалатати! Чудна... От уже справжня городянка... Ще як уперше я її стріла у Йосипенків, вона казала, що городянкою була, городянкою і пропаде... Отак і скалатає свій вік молодий... Ну, а потім? Як старість та неміч візьмуть своє? Коли робити нездужатиме, що тоді?.. Знову до чоловіка вертаться?.. А як чоловік не прийме?.. До жида у найми — воду носити, жидівські смітники ворушити?..» Христі не раз доводилося бачити жидівських наймичок — обідраних, обірваних, безносих, кривоногих... Страшно глянути на їх! А вони — неначе їм і горя ніякого немає — гугнявим охриплим голосом перегукуються, жартують, усміхаються... «Невже і Мар’я дійде до того?..» Христя аж струснулася... «Не доведи господи!» Вона сама не знає, чого ся Мар’я так їй полюбилася. Щось рідне, щось добре вона почуває у їй. З першої стрічі вона зразу прикувала Христю до себе. Ідучи найматись, Христя страх як бажала стрінути де-небудь Мар’ю. А отже й випало: не тільки стріла, а вмісті прийшлося й служити. Як Христя зраділа, коли перш всього у чужому дворі стріла Мар’ю. Так би й кинулась їй на шию, коли б Мар’я зразу була признала її. А то Христя здоровкається, а Мар’я, мов чужа, дивиться на неї. Коли, розговорившись, Христя сказала, що знає її, бачила там-то, Мар’я тоді тільки згадала...

— І вам не шкода було кидати свого добра? — спитала Христя.

— Ані капельки,— одказала Мар’я спокійно.— Хіба воно моє? — додала ще спокійніше.

 «Чудна твоя, господи, воля!» — подумала Христя і прийнялася в печі розтоплювати.

Недовго Христі прийшлося простояти коло печі, не довго правитись. Сама скора, та й дрова — не солома,— хвилинкою страва поспіла. І подавати 6, так з саду одно доноситься: раз, два, три! — ознака, що ще не переграли у карти.

— Накривай на стіл, Христе, бо вже швидко скінчать,— сказала їй Пистина Іванівна.

Христя накрила і чимало ще дожидала у кухні, що ось гукнуть — неси! Немає, не чутно. Пані пішла в садок та там і сіла.

Христя потушила світло і вийшла на сінешній рундук. Місяць геть високо піднявся вгору, білим світом вистилав землю. Тихо ходив його срібний світ, мішаючись з легкою тінню попід хатами та заборами. Небо й повітря миготіло срібло-сизим полум’ям; невеличкі зірочки ледве-ледве лупали у тому блакитному мороці. Повітря стоїть — ані дихне, не ворухнеться, мліє у своєму тихому спокої, місто німіє, гасить світло і покривається сном.

Христя сіла на порозі, приклонилась головою до одвірка. Тихий спокій ночі колише її, присипляє думки в голові, жалощі і радощі в серці... От би коли лягти отам під коморою, на свіжому повітрі — і заснулося б!.. І Христя солодко позіхає. Сон хиляє її, а з саду доноситься регіт, чутно крики... Ні, не спи, Христе, дожидай, поки кликнуть тебе!

Від нудьги Христя почала сюди-туди водити очима... Вікно з причілку було відчинене, у йому світилося. То вікно з паничевої хати. «Чого ж у його так тихо, чи не заснув, бува?» — подумала Христя і, піднявшись, побралася до вікна.

Коло столу над білим папером зігнувся він: пише щось. Рука несамовито бігає, виводячи стрічку за стрічкою; молоде лице його, оторочене русявим пухом, то хмуриться, то прояснюється; чорні бровенята то сходяться, то розходяться; на високому білому чолі у ясних карих очах бродить глибока думка. Він на хвилину зостановився, чогось тихо пошептався сам з собою і, вхопивши перо, знову почав писати: тільки гострі кінці його по білому паперу заскрипіли...

Христя помилувалася його молодим личком, таким задуманим і таким ясним, білими тендітними руками, карими очицями, чорними бровенятами і, помилувавшись, подумала: «От і неволить свої молоді літа над такою роботою!»

— Христе! Христе! — донеслося до неї з кухні.

Вона, як опарена, скочила — побігла.

— Виймай жарке та давай. Вони і до світу не скінчать. Хай стоїть перед ними, і холодне поїдять, як захотять,— гнівно сказала Пистина Іванівна.— Бо я спати хочу,— додала.

Христя забрала страву і однесла все у садок.

— Эй ты, красавица! — гукнув на неї Селезньов.— Принеси-ка сюда воды.

Христя принесла воду і, становлячи, почула, що щось трімнуло її за стан. Озирнулась — то Селезньов посилав до неї свою довгу руку.

Христя зашарілася і в одну мить зникла з-перед їх.

— Эх, скорая! черт возьми! — сказав Селезньов.

— А ви, капітан, по заповіді поступаєте: хай права не знає, що робить ліва,— зареготався Книш.

— Да просто хотелось ущипнуть...

— Не розвращайте моїх слуг,— мовив понуро Антон Петрович.

— Нет, нет... бог с ней!.. Я вист, а вы что? — повертається до Книша.

— Та й я повістую,— одказав Книш.

— Без двох,— каже Антон Петрович, розкриваючи свої карти.

— Ви, капітан! — гукнув Книш.

— А черт тебя дери с твоей девкой! — скрикнув капітан... І з гущавини роздався нестямний регіт.

Христя, стоячи за бесідкою, нічого не розібрала, об чім вони розмовляли, і тільки ображено прошептала:

— Чортова верства! і сорому йому немає!

— Зачиняй вікна та лягай спати! — сказала їй Пистина Іванівна, коли вона вернулася до хати.

Христя побігла... Кругом хати почувся стук, грюк, гарчання прогоничів.

— А се нащо? — донісся до неї з хати голос квартирантів, коли вона намірилась вікно зачинити, і його біле обличчя показалось у вікні.

— Не треба хіба? — спиталася вона.

— Не треба,— одказав він тихо і скрився.

— Пора вже спати! — не знаючи, як і навіщо, гукнула Христя.

Обличчя його знову показалося у вікні, освічене тихою усмішкою. Христя мерщій одскочила й побігла у сіни.

Коли вона лягла, то перед її очима у темній темноті засунених сіней все стояло його біле обличчя і стиха усміхалося до неї... Вона нешвидко заснула, кидаючись кожен раз, як до неї доносилися викрики товстого капітанового голосу.

II

Уже сонце геть піднялося угору, як Христя встала. Мар’я ще не верталася, пани спали. Всюди було тихо, ані шерхне ніде. З улиці доносився гомін, біганина; то саме люди пустилися на базар. Христя згадала, що води обмаль, ухопила відра й побігла до сусіднього колодязя по воду. І води принесла, і самовара постановила, а ще ніхто не вставав. «Видно, учора до світу досиділи за картами, що й пан заспав»,— подумала вона, стоячи серед кухні й роздивляючись, за віщо б їй ще прийнятися.

— Христе! — почувся голос панів з кімнати.— Пора вікна відчиняти! — І він голосно позіхнув.

Христя побігла. Вертаючись, вона стріла Мар’ю. Обличчя в неї біле, як крейда, очі червоні, одежа пом’ята, коси вибилися з-під платка, та й платок сам поліз набік,— або ж вона цілу ніч не спала, або ж, на хвилину задрімнувши, кинулася і зараз побігла додому.

— Здорові, тітко! — веселенько привіталася Христя.

— Здорова,— під ніс охриплим голосом мовила Мар’я.

— А чобіт і досі не почистила? — гукнув пан з кімнати.

— Дурна голова! — мовила Христя й побігла за чобітьми.

Поти вона чистила чоботи, Мар’я мовчки прибиралася, підбирала свою розкуйдану косу, підсмикала пом’яту спідницю. Гляне Христя — німа, мовчазна Мар’я, аж сердита, і знову прийметься за чоботи. Ось вони в неї і заблищали, мов лаком покриті. Хутко помчала їх Христя в горниці.

— Чи Мар’я дома? — донісся голос панів.

— Дома,— одказала Христя.

— Скажи, щоб збиралася на базар.

На Мар’ю наче хто кинув гарячого приску!

— Біси його батькові! — гукнула вона, тільки що Христя показалася на порозі.— У нас ніколи так, як у людей: підуть на базар, наберуть днів на два, на три, та й готово. А в нас щодня тьопайся. За шага тії цибулі купити — йди!.. І сьогодні йди, і завтра бреди... У других — коли куховарка, то вона сама і на базар, і все; а в нас — слідком, як дурочка, тьопайся, та носи, що їм завгодно купити... Бісові злидні! Бояться, щоб не вкрала, бач! — торохтіла Мар’я, пов’язуючи голову старим платком.

Пан швидко вийшов одітий і, не кажучи ні слова, пішов з хати. Мар’я, вхопивши корзину, повіялася за ним.

«Чого се Мар’я така сердита? Що з нею?» — думала Христя, зоставшись одна серед мертвої тиші. Самовар награвав сумну-журливу пісню і болісно одкликався у Христиному серці.

Нешвидко пані встала, а за нею й дітвора. Треба давати усім умитися, дітей повдягати, кроваті поперестилати, у хатах поприбирати. Христя крутилась, як муха в окропі.

— Подавай самовар, бо з базару пан швидко прийде,— приказала Пистина Іванівна.

Христя кинулася у кухню, аж і Мар’я прийшла. Бліда і полита потом, вона принесла у корзині і м’ясо, і курей, і всяку овощ — повну корзину; принесла та так і кинула додолу!

— Руки пообриваєш, носячи! Нема того, щоб хурку найняти; як на того коня валять — носи! Аж руки потерпли! — скрикнула вона і почала розмахувати руками.

Христя мерщій ухопила самовар і понесла у горниці.

— Вимий стакани,— порядкує пані.

Поти Христя правилася біля чайної посуди, прийшов і пан, почав розказувати про базар, хвалився, що купив, почому.

— Ти дивись сьогодні за Мар’єю, бо вона десь була. Ходе по базару та на людей слоняється,— додав. Пані тільки зітхнула.

Христя вийшла у кухню. Мар’я сиділа коло столу, спиною до горниці, і, уставившись очима у вікно, нехотя жувала скоринку хліба. Видно було, що вона об чомусь думала, про щось журилася... Христя боялася зачепити її розмовою. Було тихо і сумно, хоч сонце так весело освічувало кухню: його золоті стяги вигравали на шибках високих вікон, його ясні кружала крутилися по долівці. Коли се...

— Чого се Мар’я Іванівна так зажурилася? — роздалося тихе питання ззаду Христі, аж вона злякалася. Зирк! — на кухонних дверях стоїть панич. Його голова й борода закустрані, його очі заспані, біла вишивана сорочка розхристана і з-під неї виглядає тендітніша від рожевого лепесточка груднина.

— Нічого й журитись, коли рук не чуєш! — суворо відказала Мар’я.

— Чого ж се?

— Он яку хуру теребила на собі! — вказала Мар’я на корзину.

— Бідна головко! Та ніхто й не поміг? І не знайшлося нікого такого? — пита, граючи очима, панич.

Мар’я скоса глянула на нього і скрутнула головою.

— Ну, вже й ви! — одказала вона, зітхнувши.— Без того, щоб не пришити квітки, не можна.

— О, ви вже й сердитесь, Мар’я Іванівно. А я хотів прохати, щоб дали мені умитися.

— Он кого просіть! — кивнула вона головою на Христю.

— А се що за вечірня пташка? — пита він, уставивши очі на Христю. Христю неначе хто жаром обдав... «Се він плеще про вечірню через те, що я учора з ним заговорила»,— подумала Христя і ще дужче почервоніла.

— Дівчина! Не бачили? — одказала Мар’я.

— Уперше зроду... Звідкіля така горличка полохлива?

Христя чує, що в неї не тільки лице — голова горить-палає.

— А гарна? — пита Мар’я, усміхаючись та піддаючи ще більшого жару.

Панич узявся у боки і очима так і вп’явся у Христю.

— Оце вже й закохались? — сміється Мар’я.

— То вже і закохався. Що ти думаєш?

Христя така рада, що її кликнули в горниці: як стріла та полетіла!.. Убігла у горницю, слухає наказу панії, а чує — його мову, дивиться у землю — баче його ясні очі.

— Чи Григорій Петрович устав? — пита пані.

— Я не знаю... Там панич якийсь у кухні,— одказала Христя, догадуючись, що то за квартиранта річ.

— То ж і є він. Клич же його чаю пити.

Христя знову ввійшла у кухню, а він стоїть, веде жартівливу розмову з Мар’єю, і Мар’я весела: сміється, щебече.

— Пани просять чаю пити,— сказала, засоромившись, Христя.

— Добре, горличко, добре. Дай же мені умитися, Мар’є!

— З якої речі? — гукнула Мар’я.— Коли вона вам подобалася, то хай і дає.

— Тю-тю! Ти ж моя стара слуга.

— Мало чого, що стара? Старі тепер забуваються, а на молоденьких задивляються!

Панич похитав головою.

— Ну, що з тебе, старе луб’я? Дівчино! — гукнув він.— Як твоє святе ймення?

Мар’я зареготалася, а Христя мовчала.

— Як тебе зовуть? — знову допитується він.

— Не кажи-и! — скрикнула Мар’я, коли Христя уже сказала.

— Христина,— провів він.— А батька?

Христя мовчала.

— Батька, питаю?

Христя усміхнулася й одказала: батько.

— Христина батьківна? Га?

Ще дужче Мар’я зареготалася, а за нею і Христя.

— То отже слухай, Христино батьківно,— жартує панич.— Будь однині моєю слугою і дай мені, будь ласка, умитися... Шабаш тепер, Маріє Іванівно! Пасіть задні.

— Не дуже, не дуже! — мотнувши головою, одказала та.— Щоб не прийшлося знову до старих вертатися.

— Ні, сього не буде.

— Не буде приблуди, а добре буде,— затарабанила Мар’я.

— Як, як? Що ти сказала?

— Те, що ви чули...

Поки вони змагались, Христя принесла воду.

— Неси сюди, Христино,— махнувши на Мар’ю рукою, мовив панич, указуючи на свою хату.— Сюди, сюди!.. Ти ще не була у моїх покоях?

Христя увійшла за ним. Велика хата, аж у четверо вікон; по ліву руч, під глухою стіною, стояла неприбрана кровать, виплутана неначе сітка, з тонкого заліза; за нею проти вікна — стіл; на столі усяких виробок з дерева, глини, каменю. Тут були голі, обнявшись руками, люди, вискаливші зуби собаки, світячі очима коти; по обох боках столу на круглих підставах стояли дві темні чоловічі постаті: одна — в шапці і кожусі — справжній мужик, друга — без шапки, носата, великі пацьорки спускалися на вуха кучерями. По стінах — картин-картин, аж очі розбігаються! Між двома вікнами чорна блискуча шафа, на їй — головатий чоловік обперся на шаблю, з-за котрого драв шию крилатий орел... Христі уперше зроду доводилось бачити таке диво.

— Отой стільчик візьми, Христино,— порядкує панич,— та постав серед хати; а там під кроваттю таз; постав його на стільчик та й лий на руки.

Христя почала зливати холодну воду в його жмені, котрі аж просвічувались при сонячному світі. «І що там мити?» — подумала Христя, дивлячись, як і без того тендітні та білі руки натирав панич пахучим милом. Мар’я, одхиливши двері, собі висадила до них голову.

— Бач — зачинилися... Глядіть, щоб гріха якого не трапилося,— каже Мар’я, усміхаючись.

— А ти підглядаєш за нами, стара карго?.. Не такі ми люди з Христиною. Адже правда? — І приязно заглядає їй у вічі своїми карими, блискучими.

— Які ж то ви? — допитується Мар’я.

— Ми — праведні. Правда, Христе?

— Та вмивайтеся, а то покину,— сором’язливо одказала Христя.

— О, бач!..— сказав панич і підставив руки.

— Та то ще не обійшлося: занову ситце на кілочку! А обійдеться...— регоче Мар’я.

Христя то почервоніє, то побіліє, аж сльози їй на очі виступають. «І яка ся безсоромна Мар’я: плеще таке, що й на голову не злізе!» — думається їй.

— Не мути дівчини, не мути! — відказав панич, кінчаючи вмивання.

Христя мерщій ухопила таз з водою і вибігла у кухню. Мар’я поступилася до панича у хату. І чує Христя, як не дуже давно сумна і сердита Мар’я щебече та регоче.

— О-о! там є...— каже вона, сміючись.

— Надбали батько з матір’ю,— додав панич.

Мар’я так і залилася реготом... Христя не розбере, об чім вони розмовляють, вона тільки догадується, що про неї та річ. Її ущипнула досада... «Раденька, що дурненька!» — думала вона.

Христя давно вже витерла таз, та не хотіла нести туди, де стоїть він, де регоче Мар’я. Коли він, одівшись, пішов у горниці чаю пити, тоді тільки вона однесла його.

— От панич! От добра людина! Тільки й побалакаєш, коли він дома,— зітхнувши, мовила Мар’я. Христя тільки скрутнула головою, не знаючи вже, що й думать про Мар’ю. Вона мерщій пішла прибрати паничеву хату.

Коли пішли з дому пан і панич, почалося щоденне порання. На Мар’ю знову насіло. Сумна, сердита, вона по десять раз приймалася за одно діло і, не доробивши, кидала його. Їй усе здавалося не так, все було на заваді!

— Чи довго будеш пінити отой борщ? — скрикнула Пистина Іванівна і прийнялася сама кришити зілля, різати м’ясо.

Мар’я ходила, як сова, насуплена, мовчазна, торохтіла кочергами, мисками, горшками. Пані собі сердилась, і Христя не знала, на яку їй ступити, щоб часом не повернути того гніву на себе. Який учорашній день був для неї тихий та радісний, такий сьогодні бучливий та непривітний. Як на те, ще й діти, не помирившись іграшками, підняли крик-ревище.

— Маринко! Чого ти плачеш? — гукала з кухні пані.— Піди їх забав чим-небудь,— додала Христі.

Невеличку дівчинку Маринку, що желіпала на всі хати, Христя узяла на руки, носила, шикала, дзенькала у вікно,— ніщо не помагало. Маринка пручалася, дряпалася, рвалася до матері у кухню.

— Не пускай її сюди! — крикнула пані.

Насилу Христя забавила Маринку, посадивши на килимі гратись цяцьками, а тут Івась розходився — веди його купатись.

— Не можна. Мама не велять,— умовляє Христя.

— Купатись! — одно репетує Івась, поки не вскочила червона, як огонь, Пистина Іванівна і не надавала ляпасів. Івась підняв ревище.

— А стидно такому великому та так кричати,— умовляла його Христя.— Он бачте, як Маринка гарно грається. От цяця баришня!

— Ця-ця...— одказала Маринка, граючи очима і, вхопивши на оберемок завбільшки з себе куклу, почала її колихати.

Івась червоний, як кішка, скочив до Маринки на килим і за одним махом порозкидав кукли геть по долівці. Маринка знову залементувала, а Івась, одійшовши до столу, почав гикати.

— Чи ви довго мені будете кричати? — гукнула пані, виглянувши з кухні.

— Он та... лається,— одказав Івась і вказав на Христю.

Христя завмерла на місці: що, як пані справді повірять? Та й недобра ж яка дитина!

Насилу Христя утішила Івася, насилу звела його з Маринкою і трохи спочила, коли вони загралися. Потім, як у печі витопили,— треба на стіл накривати. Прийшов пан і панич — обід подавай, за столом служи: те прийми, те подай, те перемий, перетри.

Після обіду нагодовані діти замовкли, пан ліг спати; панич пішов у свою хату — зачинився. Прийшлось спершу перемити посуду, та тоді і собі за обід сісти.

За обідом Мар’я розговорилася. Розмова вертілася біля панича і хто він такий, і де служе, і який ввічливий, доступний, балакучий.

— Коли б трошки повніший, що б то за красивий був! — вихваляла Мар’я.— Трохи лиш чи наша пані у нього не теє... Бо як зайде за нього розмова — не нахвалиться кумом. Він хрестив Маринку... А що панянки у городі — то кожна сьогодні б пішла, аби сватав. Так ба! Ні на кого не хоче проміняти попаді. Піп у церкві вечерню служе, а він з матушкою чаї розпиває. Пройдисвіт! А все добрий чоловік,— додала Мар’я й позіхнула.

— Спати хочеться? — питає Христя.

— Аж гілля гне! Подумай: ані на волосинку не заснула. Оце зразу піду в комору та й закочу; а ти, будь ласка, попорайся за мене.

Упоравшись, Христя повела дітей у садок. Пані собі вийшла з роботою на рундук і, мугикаючи під ніс, щось плела. Швидко-шпарко перебирали її тендітні пальчики якісь прутки, з-під котрих випливала дірчава стежечка, далі — кружало, далі знову стежечка. Христя здивувалася... Вона бачила, як плетуть жидівки панчохи, тільки се не те, се — щось інше, друге.

— Що то ви, бариня, робите? — несміло спитала вона й почервоніла.

Пані, глянувши на неї, зареготалася, дзвінко, гулко так залилася... Тіло її тремтіло, личко зарум’янилося, два ряди білих зубів заблищали, а очі так і грали, так і горіли... «Та й хороша ж яка пані, як регочеться!» — подумала Христя.

— В’яжу,— одказала Пистина Іванівна.— Не бачила ніколи, що так витріщилася? Дивись.

Христя збігла до неї аж на рундук, а пані почала показувати, як в’язати.

У Христі аж в очах миготіло, голова кругом ходила, дивлячись, як швидко пані мідяним прутиком хапала нитку, в’язала петелечку, в ту петелечку знову втягала нитку і — не знать як — уже робилося дві петелечки. Христя аж зітхнула.

— Не поймеш?

— Ні.

— Хай колись навчишся.

День крався до вечора. Сонце повернуло геть з полудня і страшенно пекло; повітря, аж жовте, пашіло, мов з печі. У садку, в прохолоді — і то було душно-млосно. Дітвора вередувала, не гралася.

— Веди їх у хату,— сказала Пистина Іванівна.

— Там же пан сплять,— увернула Христя.

— Доки йому рутити? Ще мало спав? Однаково виспиться — та й піде на всю ніч,— зморщивши свої біляві брови, мовила пані.

Христя стріла на дверях пана — заспаного, облитого потом.

— Оце гаразд, що ти йдеш. Давай мерщій вмиватися,— сказав він, виходячи на рундук до жінки.

— У-у, заснулося! — позіхнув він.

— Гаразд. Вирутиш день, а на всю ніч з дому.

— Та треба піти; не можна — обіщав. Та сьогодні не засиджуся — к півночі буду дома.

— Гляди. Я буду дожидати,— сказала пані.

Сонце сідало, як пан вимитий, прибраний, посунув повагом з двору. Пані на крильці примостилася чаю пити. Вийшов і панич. Він узяв на руки свою хрещеницю Маринку і, забавляючи, почав поїти чаєм.

— От вона тільки у вас і чаю нап’ється. Любить вас! — каже пані.— Маринко! ти любиш хрещеного папу?

— Лу-бу...— дебело вимовила Маринка і всіх розсмішила. Панич її за се пригорнув, поцілував; а вона з радощів почала кострубачити його голову, бороду, плескати рученятами по запалих щоках.

— Ти ж моя хрещениця! Ти ж моя хорошая! — примовляв він, гойдаючи її. Маринка реготалася; пані, весело граючи очима, дивилася то на панича, то на дочку — любувалася.

Смеркалося, коли вони скінчили чай. Дітвора зразу захотіла спати. Христя пороздягала, положила. Коли вона вийшла у кухню, Мар’я вже стояла вибілена, наряджена.

— Оце ще сьогодні піду,— сказала вона до Христі.— Може, вже і востаннє! — глибоко зітхнувши, додала і пішла з хати.

Христя зосталася знову сама. Дітвора спала; панич пішов у свою хату, зачинився; пані сиділа у своїй... Тихо-тихо, як у вусі. Сон почав колихати її.

— Чого ти, Христе, сидиш? — сказала, визирнувши в кухню, пані.— Лягай спати; я сама одсуну панові.

Христя подумала, де б його лягти: чи в сінях, чи тут, на полу у кухні; і рішила — краще на полу. Може, що трапиться пані спитати — от вона зразу і є.

Потушила Христя світло, лягла. Густий морок темної ночі обняв її зразу. Христя заплющила очі... Дивно їй: то сон аж хилив, а то зразу не знать де і дівся. Зароїлися думки в голові... Вона розкрила очі. Вікна манячили у густій темноті, а в їх, неначе іскорки, виблискували зорі знадвору... А то що за смужечка світу трепече, ворушиться на долівці?.. Христя повернула голову до паничевої хати. Двері були не зовсім причинені і крізь невеличку щілочку пробивався світ... «І він не спить,— подумала вона.— Що ж то він робить?» — І тихо покралася до щілини.

← Назад | На початок | Вперед →