Пригода в кукурудзі

Всеволод Нестайко
Оповідання

Художнику В. Євдокименку — учаснику цієї історії.

 

Ви, звичайно, знаєте, що є такий острів — Ява. В Індійському океані. Ото, що Ява, Суматра, Борнео, Целебес. Великі Зондські...

Ну, так Ява — це не острів.

Ява — це мій друг і напарник. Ява Рень.

Оно, чуєте, носом шморгає. Так, як він, ніхто в світі не шморгає носом.

Чого він Ява, питаєте?

Та то він себе сам так назвав, коли йому ще й року не було. Чи то воно, пискля мале, хотіло сказати «Я Ваня», а вийшло «Ява». Чи то «Іван» у нього так прозвучало (бо насправді його Іваном звать), але приклеїлось оте «Ява» до нього на все життя. Навіть міліціонер, що живе в нашому селі, так його називає.

У них взагалі вся сім’я інтересна.

Батько на скрипці грає. Корова — Контрибуція називається. А дід, старий Рень, мисливець завзятий, на полюванні, коли стріляє, ліве око онучою зав’язує. Бо у нього ліве око без правого не примружується. Як ліве примружить — праве саме заплющується. Але ж і б’є дід з тою онучою, ох же ж і б’є! Городські мисливці, що «Волгами» з Києва приїжджають, тільки ахають.

«Ви, дедушка, абсолютний чемпіон»,— кажуть.

На честь старого Реня навіть польове озеро, що біля нашого села, люди Реньовим назвали.

Мати ж Явина — депутат райради, ланкова кукурудзоводів.

Якось Ява з Яришкою, сестричкою своєю меншою, посварилися і він при всіх плескачів їй надавав. Так вона, замість того, щоб заплакати, раптом як закричить:

— Опозогив! — вона букву «р» не вимовляє.— Маму-депутата на все село опозогив! Загаза чогтова!

Такого шелесту наробила,— Ява не знав, куди очі ховать. Стояв, стояв, червоний мов рак, а тоді як дав дриза — тільки п’ятами залопотів.

Та то лише раз таке було.

Хороший хлопець Ява. Мій найкращий друг.

Видумляка — якого світ не бачив. Весь час різні штуки вигадує.

І підводного човна з дідової плоскодонки ми з ним майстрували. І «метро» під свинарником рили. І корову Контрибуцію для бою биків тренували (це після фільму про тореадорів). І чого тільки ми не робили. Всього не перелічити.

Але завжди вигадки Явині були романтичні і захоплюючі. А його ідеї запалювали і надихали. І як же я здивувався, коли раптом (це було ще весною) Ява запропонував:

— Давай, Павлушо, виведемо новий сорт кукурудзи.

Я вирячився на нього — чи, бува, не захворів.

А він...

— Кукурудза,— каже,— дуже важливий сільськогосподарський продукт, і виведення нових її сортів — справа великої державної ваги. І взагалі селекціонери-мічурінці дуже поважані люди — не менше космонавтів. Ондо моя мати, дивись, і депутат, і у Київ на наради їздить, і в президії завжди сидить.

Слухав я, слухав, а тоді не вдержався.

— Тю,— кажу,— на тебе! Таке говориш — як на зборах. Теж іще знайшов веселу справу — кукурудзу вирощувати. Нею й так геть усі займаються. І в газетах, і по радіо, і де хочеш...

Подивився він на мене, скривився презирливо.

— Ти,— каже,— Павлушо, довбняк. Ні чорта не понімаєш. Та ти знаєш, що б це для мене було, якби я винайшов новий сорт кукурудзи! Який би це вихід був! Е-ех! Ніяке письмо, ніякі штани не були б для мене страшні. Почала б мати мене за штани або письмо лаяти, а я їй тільки — раз! — новий сорт кукурудзи. Вона — ах! — і про все на світі забула. Кукурудза — це ж її життя. Врятувався б я від письма на віки вічні.

З письмом у Яви була трагедія. Не давалося Яві те письмо, або як його ще наша вчителька називає — чистописання. Коли вже говорити про Явине письмо, то, чесно кажучи, то було бруднописання. І в стінгазеті його за це протягували, і зошити його на спеціальній дошці вивішували — нічого не допомагало. Не міг він бути акуратним.

Крім письма, було у Яви ще одне слабке місце — штани. Штани на Яві горіли. Будь-які нові штани з будь-якого найцупкішого матеріалу за півмісяця перетворювалися на саме гноття. Бо такий уже був у Яви характер. Ява не ходив, не бігав, а літав. Якщо порівняти його характер з авіацією (я льотчиком мрію стати!), то характер у Яви був реактивний. Перш за все не витримували таких швидкостей і перевантажень холоші. Вони обтріпувалися внизу. Ява скрушно зітхав й підстригав їх ножицями. До цієї перукарської справи йому доводилось вдаватися частіше й частіше, штани дедалі коротшали, до того ж Ява весь час їх розпанахував, лишаючи на парканах цілі шматки, і незабаром від штанів лишалася одна тільки назва, яка ледь-ледь держалася на шлейці.

Так, виведення нового сорту кукурудзи було б для Яви дуже корисним.

— Ти розумієш,— переконував він мене,— це ж інтересно. Може, ми справжніми мічурінцями станем. Хіба погано? Нас уся республіка знатиме.

— Не,— кажу,— не хочу. Я хочу льотчиком. А льотчиків-мічурінців не буває... Хай уже щось інше. Та я й не вірю, щоб ми щось вивели. Це ж кебету треба мать і знати до біса! Нє!

— Ну й маруда ж ти, Павлушо.

— А ти тріпло!

— А ти сонна муха.

— А ти... тьху на тебе!

— І на тебе тьху!

Крепко ми тоді посварилися. Правда, через два дні й помирилися, але про кукурудзу більше не згадували. Зразу ж після екзаменів я поїхав у гості до дядька в інше село, а коли приїхав, Яви не застав — він у піонертабір до моря подався. Так ми з ним ціле літо майже не бачились. І зустрілись тільки, як почались заняття в школі. Я, звичайно, геть зовсім забув про ту розмову, що була у нас навесні. І раптом він каже:

— Знаєш, Павлушо, а я ж новий сорт кукурудзи таки посадив.

Я аж рота роззявив.

— Бре,— кажу.— Де? Як?

— На материній ділянці. Ото як ти поїхав, весь час муляла мене думка про кукурудзу. Поліз я раз на горище, шукав коліщатко те, що ти мені подарував. А в нас, ти ж знаєш, на горищі завжди валяється кукурудзяних качанів до біса. Шукав я, шукав коліщатко і раптом натрапив на качан. Аж підскочив. Такий, я тобі скажу, качанище — ну як порося. Зроду такого не бачив. І стрельнуло мені — йой, та це ж, мабуть, новий сорт кукурудзи сам вивівся випадково, і ніхто про це не знає. Певно, мати його серед інших качанів не помітила, не звернула уваги. Оце діло! Саме щастя в руки лізе. Вилущив я з того качана насіння. Ох і насіння! Якби я тобі однією насіниною по лобі вцілив — отакенну гулю б набив... Пішов я крадькома на материну ділянку,— саме підходяще місце, бо ж і добрива там, і земля будь здоров,— повиколупував те, що було посаджено, і цілий рядок своїм сортом засадив. Ще й кілочки повтикав — для пам’яті, щоб не сплутати.

— Ну й що? — нетерпляче питаю.— Виріс твій сорт?

— Та мабуть. Я не знаю. Я ж у табір поїхав. Давай удвох підем сьогодні подивимся. Давай?

— Давай,— кажу,— раз таке діло, треба йти. Тим більше, через тиждень-півтора кукурудзу збиратимуть. Збере комбайн твій сорт — дідька лисого ти його тоді знайдеш.

Розмова ця відбулася на великій перерві. А коли скінчилися уроки, Ява сказав:

— Пішли.

— То, може,— кажу,— спершу пообідаєм, а тоді.

— Та чого там обідать, не вмреш. Ми швидко. Подивимося тільки й назад. І будеш собі хоч до вечора обідать.

Я бачу, що його така нетерплячка взяла,— погодився. Може, справді хлопець новий сорт одкрив!

Пішли ми.

Вийшли за село, на польову дорогу.

На небі — ні хмаринки. Сонце світить, нежарке лагідне вересневе сонце.

Обабіч шляху суцільною стіною, наче ліс, стоїть кукурудза, височенна, метрів зо три, а то й більше. Добре в цьому році вродила.

Йдемо ми та й йдемо. Вже й села не видно.

— Довго ще? — питаю.

— Та нє. Ще трохи та й уже.

Після цього ми ще добрих кілометрів два тьопали. Нарешті Ява каже:

— Отут. Бачиш, табличка.

Дійсно, край шляху стирчить на кілку табличка, а на табличці кривулястими літерами написано:

«Кукурудза.
Сорт Буковинський № 1
ланка
Надії Рень,
Площа 8,5 га».

— Вірно,— кажу,— це воно.

— Пішли,— каже Ява,— тепер углиб треба.

Звернули ми з шляху і — в кукурудзу. Ява попереду, я — за ним.

І одразу — наче в джунглі потрапили. Ох і густа кукурудза. Руками весь час доводилося листя розсувать, щоб по пиці не вдарило. А тут ще й портфель заважає — чіпляється. Яву я одразу з очей згубив. Тільки по шурхоту чую, куди йти.

Через деякий час питаю:

— Ну як? Скоро вже твій сорт?

— Скоро, скоро,— досить-таки далеченько чую бадьорий Явин голос. От реактивщик — бач, уже де.

— Стривай, не спіши так,— гукаю,— а то я не бачу, куди йти.

У мене вже двічі портфель з рук випадав, і щоку я подряпав об шорстке, наче з бляхи, кукурудзяне листя.

Нарешті, знову питаю:

— Ну як? Знайшов?

— Ні ще. Густо дуже,— і в голосі, чую, вже нема тої бадьорості.

— Слухай, — кажу, — ти ставай навкарачки і повзи. Бо так ніколи тих кілочків не побачиш.

Сказав — і собі став на чотири, портфель у зуби, щоб не заважав, і порачкував, наче собака в цирку.

Повзу і мовчу — з портфелем у зубах багато не наговориш. На всі боки роздивляюсь — кілочків шукаю. З розгону прямо носом у Явині штани ткнувся. Дивлюсь, він теж з портфелем у зубах. Сіли ми, портфелі з рота повипускали — відсапуємось.

— Ну що? — питаю.

— Та, знаєш,— каже розгублено,— дуже важко у цій гущині шукати. Десь отут повинно буть, а не можу знайти.

— Знаєш, — кажу, — давай планомірно. Прочешемо цей шмат по всіх правилах. Ти в один бік повзи, а я в другий, а потім зійдемось. Кукурудза ж квадратно-гніздовим посаджена, по квадратах і будемо прочісувати. Це дуже просто.

Ява зразу повеселішав:

— Правильно. Я давно казав, що ти геній, Павлушо. Тільки давай портфелі тут залишимо, а то важко їх у зубах тягати.

Поклали ми портфелі і розповзлися — яв один бік, Ява в другий.

Повзу й дивлюсь. Та хоч і казав я, що це дуже просто — по квадратах, але, виявляється, не дуже просто. Як голову біля самої землі тримати — то ще видно трохи оті квадрати-рядки, а як піднімеш голову — ніяких тобі квадратів, саме листя. Не будеш же весь час щокою по землі тертись.

Рачкував я, рачкував і прямо, і зигзагами, коліна вже всі пообдирав, а кілочків нема.

— Яво-о! — кричу.

— Агов,— здалеку обзивається.

— Давай,— кричу,— назад!

— Давай!

Порачкував я назад. Здалося мені, що назад повз я значно довше, ніж вперед. Уже давно повинен був би я зустрітися з Явою, а його все не видно. І не чуть.

— Яво! — гукаю нарешті.

— Агов! — чується десь далеко праворуч.

— Яво! — роздратовано кричу я.— Куди ти поповз, хай тобі! Не туди ти повзеш.

— Це ти,— кричить він,— це ти не туди повзеш. Я повзу правильно.

— Та ну тебе! Повзи сюди!

— Це ти сюди повзи!

Отак перегукуючись, ми почали підповзати один до одного. Довго підповзали. Нарешті підповзли. Злі обидва, як чорти.

— Ну,— питаю,— знайшов?

—- Знайшов? Знайшов? — перекривляє він. — Якби знайшов, я б ото до тебе повз хіба? Я б тебе гукав?

— Слухай,— кажу я, — може, ти не кукурудзу, може, ти ґудзика посадив, щоб штани виросли, брехуняко цибатий.

— Носа твого я посадив.

— Ну,— кажу,— досить. Мені твоє мічурінство в печінках сидить. Я пішов додому. Я їсти хочу. Де мій портфель?

— Там, де ти його поклав.

Ліг я на землю, почав роздивлятися. Пороху наковтався, а портфеля не бачу.

— Це ти,— кажу,— ти винен. Поповз кудись. Через тебе ми портфелі загубили. Попробуй їх тепер знайти у такій гущині.

— Це не я, це ти, як оте цуценя сліпе, поповз по-дурному і все заплутав.

— Ну, гаразд, — кажу, — сваритися потім будем, давай портфелі спершу знайдемо.

— Гаразд,— каже,— давай, коли ти такий слабак.

І поповзли ми шукати портфелі.

Тепер ми не розповзалися, а трималися купи. Через півгодини ми зрозуміли, що знайти портфелі у цих кукурудзяних джунглях не легше, ніж оті кілочки. Коліна пекло вогнем. І коли ми нарешті підвелися, то мало не попадали — ноги заклякли і підгиналися, не хотіли держати.

— Яво,— сказав я,— давай плюнем на портфелі і підем додому. Пообідаєм, а тоді прийдем за портфелями. А то я так їсти хочу, що аж у голові паморочиться.

— Знаєш, давай,— зразу погодився Ява,— а то в мене теж живіт до хребта прилип. А по обіді й портфелі знайдем, і кілочки, я думаю, теж. Пішли.

І Ява бадьоро рвонув уперед. Я — за ним. Незважаючи на біль у ногах, ми йшли дуже швидко, майже бігли. Кукурудзяне листя хльоскало нас по щоках, лізло в очі, дряпало руки. Та ми не звертали уваги. Ми хотіли їсти.

Йти ставало дедалі важче.

— Яво,— сказав я, хекаючи,— щось ми дуже довго йдемо.

Ява мовчав.

— Яво,— сказав я, хекаючи ще дужче,— де шлях?

Ява мовчав.

— Яво! — крикнув я, майже задихаючись,— ми не туди йдемо.

Ява зупинився:

— А куди? Ти знаєш куди?

— Нє,— кажу я, ледве тримаючись на ногах,— це ти мене сюди завів. Ти й виводь.

Ява безсило опустився на землю.

— Я б вивів,— сказав він, відсапуючись, і ліг горілиць.— Я б вивів, якби ти не почав повзати хтозна-куди і не заплутав мене. А тепер я не знаю.

— Що ти не знаєш? Що ти не знаєш, диверсанте!

— Не знаю, куди йти. От що. Ти ж знаєш, які ці кукурудзяні масиви, на скільки вони кілометрів тягнуться. Як не туди піти, можна два дні йти і не вийдеш. Зовсім заблудитися можна.

— Що?! Що ти мелеш? Кукурудза — не ліс, в кукурудзі не можна заблудитися. Вставай і виводь мене зараз же. Я їсти хочу. Чуєш?

— То виходь сам, раз не можна заблудитися.

— Що — сам? Що — сам? Це ж твоя мати кукурудзовод. А моя мати доярка. З корівника я тебе, заплющивши очі,виведу.

— Чого скиглиш? Дай відпочити трохи. Рознюнився. А ще льотчиком хочеш бути! Який ти в біса льотчик!.. Слинько ти! Потеруха ти гречана... Знав би твій тезко космонавт Попович, що в нього такий земляк... Е! Тільки ім’я хороше паскудиш. Одійди, бо вдарю!

Мабуть, ми б таки побилися, якби не така втома і не така ситуація.

Зітхнувши, я ліг поряд з Явою.

І раптом у мене виникла ідея.

— Яво,— кажу,— а що, як вилізти і подивитися, куди йти.

— Що це тобі — дерево? Це ж кукурудза. Злак. Не чув я, щоб люди на злаки лазили.

— Ну то що,— кажу.— Бач, яке товсте! Як бамбук! Може, вдержить.

— Ну, то лізь.

— Ні, ти лізь. Ти легший — в тебе штани коротші і ґудзиків менше. А я підсаджу.

Ява спершу не хотів. Мабуть, прикро йому було, що це не він придумав. Він звик, що всі ідеї йому належать. Потім махнув рукою:

— Ну, давай спробуєм.

Ми вибрали найвищу і найтовщу кукурудзину, я притулився до неї спиною, сплів пальці рук, щоб вдержати Яву, коли він на них ногою стане, і сказав:

— Ти більше на мене спирайся, а за кукурудзяну тільки держись.

— Добре, добре,— сказав Ява і, крекчучи, почав дряпатись на мене. От уже коліном на плече став, вперся руками об голову... Ой! — черевиком за ніс зачепив. Але я поки що мовчу, терплю... Черевик вдавлюється мені в плече, підбором ключицю мені проламує. Я починаю хитатися, коліна тремтять, підгинаються, підгинаються...

— Яво,— кричу,— швидше дивись, я падаю.

І... щось затріщало, зашуміло, завищало — наче бомба в кукурудзу гепнула.

Я лежу, вгрузнувши носом у землю. В роті — пісок, у вухах — пісок, очі запорошені.

Одпирхуюсь, одпльовуюсь, протираю очі і гукаю:

— Яво, де ти? Ти живий?

— Жи... апчхи!., вий,— і з купи потрощеного кукурудзиння висовується Явина голова.

— Ну що,— питаю,— бачив?

— Дулю,— каже,— я бачив. Саме волоття перед носом.

Ява зітхнув.

Я подивився в небо.

«Чудасія,— подумав я,— космонавти літають у безмежному небі, серед зірок, за сотні кілометрів від землі і — нічого. А ми в кукурудзі заблудилися. Кіно!»

— Яво! — підхопився я.— Це дурниця якась. Цього не може буть, тому що це неможливо. Ще ніхто в світі не заблуджувався у кукурудзі. Ми просто пішли не в той бік. Я добре пам’ятаю, що, коли ми йшли, сонце було в спину. Пішли назад.

Спершу Ява недовірливо поглядав на мене. Але я говорив, мабуть, так переконливо, що він підвівся.

— Хтозна, може, й правда. Пішли.

І ми поплентались назад.

Ох, як важко було йти! Леле, як було важко йти! Ми не відчували під собою ніг. Ми просто механічно переставляли їх, як ходулі. І нащо ми ото повзали на колінах!

В очах мигтіло і зеленіло.

Важко було сказать, скільки ми йшли: півгодини, годину чи дві, і скільки ми пройшли: кілометр, два чи десять. Але, нарешті, я не витримав:

— Яво,— кажу,— я більше не можу. Я зараз упаду. Давай відпочинемо.

Ми знову лягли на землю.

Довго ми лежали.

Було тихо. Лише жорстке кукурудзяне листя шурхотіло над нами. Навіть пташок, навіть коників-стрибунців не було чуть.

— А що як ми зовсім не виберемося звідси,— тихо сказав Ява.— І ніхто не знає, куди ми пішли. І нас не знайдуть. І ми загинемо. І через два тижні комбайн разом з кукурудзою збере наші кісточки.

— Було б,— кажу,— пообідать. Все-таки довше б продержались. А так на ранок і повмираєм.

При згадці про обід мені так захотілося їсти, що я мало не заплакав.

— У нас на обід сьогодні борщ і вареники з м’ясом,— сумно промовив Ява.

— А в нас суп з галушками і смажена курка,— сказав я, ледве стримуючи сльози.

Ні, далі терпіть я не міг.

— Яво,— кажу,— давай гукати людей. Давай людей гукати, Яво.

Але Ява був стійкіший за мене.

— Ти що,— каже,— щоб сміялися. Здорові гицелі серед білого дня у колгоспній кукурудзі «рятуйте» кричать.

— Нехай,— кджу,— аби було кому сміятися.

— Ні,— каже Ява,— якщо вже так, давай краще співать.

— Нехай,— кажу,— хоч співать.

І ми затягли перше, що в голову прийшло. А першою прийшла чомусь в голову пісня космонавтів.

— Утверждают космонавты и мечтатели...— жалібно-жалібно виводив Ява.

— ...что на Марсе будут яблони цвести...— ще жалібніше підтягував я.

Довго ми співали. Всі пісні, які знали, майже всі проспівали. Особливо чогось добре співалися ті, що починалися з «ой». «Ой у полі могила», «Ой я нещасний», «Ой не світи, місяченьку», «Ой не шуми, луже», «Ой чого ти дубе», «Ой, одна я, одна», «Ой у полі жито».

«Ой» — ми рявкали так, наче нас хто в бік штрикав.

Добре пішла у нас також пісня «Расскинулось море широко». Особливо куплет «Напрасно старушка ждет сына домой». Тричі ми співали цю пісню, і тричі, коли доходило до отого «напрасно», у мене починало дряпати в горлі. Нарешті ми зовсім захрипли і припинили співи.

Ми лежали, знесилені від голоду, від пісень, від безнадійних думок.

Я чогось засунув руку в кишеню і раптом намацав там щось тверде. Витяг і аж ойкнув. Та це ж цукерка, яку я ще вчора забув з’їсти! Та ще й м’ятна. Це ж і пити менше хотітиметься.

— Яво,— хриплю,— дивись!

Ява глянув і зітхнув:

— Одна?

— Одна.

Цукерка злежалася в кишені, підтала, обгортка прилипла так, що й зубами не віддереш. Раніш я б її, мабуть, просто викинув, Але тепер це була така цінність, що ой-йой-ой!

Я обережно розкусив цукерку пополам. Але невдало — одна половинка вийшла більшою, друга — меншою. А ще кусати — тільки покришиш.

Я зітхнув і простяг Яві більшу.

— Чого це? Давай мені ту.

— Ні,— кажу,— бери. Ти більше їсти хочеш.

— Чому?

— Бо я,— кажу,— добре поснідав. Яєчню їв, і ковбасу, і молоко пив.

— А я! Я картоплі цілу тарілку і м’яса, і салат з огірків і помідорів. Значить, ти голодніший, а не я. Бери.

— Ні. Я ще пиріг з яблуками отакенний і варення блюдце. Бери ти.

— А я два пироги, і цілий глечик молока, і стакан сметани, і сиру півтарілки і...

— А я ще млинців,і грушок гниличок, і...

Наші сніданки збільшувались і збільшувались. Якби їх скласти, то вийшов би вже, мабуть, денний раціон слона. Кінчилося тим, що Ява від більшої половини дуже ловко відкусив маленький шматочок і таким чином «порції» зрівнялися.

Ми намагалися смоктати цукерку якомога довше, але через кілька хвилин у роті вже й смаку не лишилось. їсти захотілося ще дужче. І їсти, і пити. Особливо пити. Незабаром ми навіть забули про голод. Пити, лише пити хотілося нам. Отепер тільки відчули себе по-справжньому нещасними. Ледь ворушили ми пересохлими губами. Сонце почало сідати, наближався вечір. Ми з жахом думали про своє майбутнє. Ми не бачили виходу.

І раптом просто з неба, десь близько, хтось дуже голосно сказав:

— Говорить Київ. Вісімнадцять годин. Передаємо бесіду на тему «Боротьба за високі врожаї кукурудзи».

Нас — наче хто підкинув.

— Яво,— кричу,— це ж радіо у селі заговорило. Ми врятовані.

А він:

— Павлушо! Побігли, поки говорить. А то замовкне, знову заблудимось.

І ми рвонули. Ох же ж і рвонули ми! Аж зашуміло.

Та не встигли ми пробігти кілька кроків, як Ява об щось перечепився і гепнувся на землю. Я з розгону — на нього. Прочумались, посідали, дивимся — а то наші портфелі. Ну як у казці прямо. Ми так і засміялися дурним щасливим сміхом.

Коли ми вже були у селі, Ява задумливо сказав:

— Радіо все-таки — це вещ!

А я сказав:

— І кукурудза теж — сила. Особливо колгоспна. У одноосібницькій ми б чорта заблудилися!.. І таки треба було б вивести який-небудь новий сорт, га? Ну та про це ми ще поговорим...