Скотоферма (сторінка 2)

Але й решта тварин працювали, не покладаючи лап. Так, приміром, під час жнив кури знесли в засіки п’ять бушелів пшениці, по зернятку зібраної ними на полі. Крадіжки, ремствування на недокорм, постійні сварки й гризня, породжені ницими заздрощами, що були повсякденною нормою їхнього життя-буття за часів пана Джоунса,— все це неначе корова язиком злизала. Ніхто чи майже ніхто тепер і не думав ухилятися під тим чи іншим приводом від трудової повинності. Щоправда, часом Моллі доводилося не раз будити вранці, перш ніж вона вставала, і не зайве було перевірити її копитця, коли вона запевняла зненацька посеред трудового дня, що там у неї застряла каменюка. Не менш своєрідно поводилася й кішка. Так, незабаром усі зауважили, що допіру виникала невідкладна робота, як вона кудись зненацька зникала і не з’являлася аж до самого обіду чи вечері, на які, до речі, ніколи не спізнювалася,— і як ні в чому не бувало! При цьому вона давала такі переконливі пояснення й муркотіла так зворушливо, що ні в кого не ставало духу засумніватися у її глибокій порядності. Єдиний, кого немов і не зачепив Великий бунт, то це старий віслюк Бенджамін. Як і раніше, він виконував свою норму, працюючи повільно, але сумлінно, не огинаючись, але і не рвучись у передовики. Що до самого Великого бунту й того, що він дав тваринам, Бенджамін волів краще не висловлюватися. Коли його запитували, чи відчуває він, як краще й веселіше стало їм жити після повалення тиранії Джоунса, він бурмотів собі під ніс лиш одне: «У віслюків довгий вік, пережили одних, переживемо й інших»,— і решті тварин доводилось вдовольнитися такою не вельми виразною відповіддю.

Зате у неділю всі відпочивали. Сніданок починався на годину пізніше, ніж у будень, а потім усі відправлялися на регулярну недільну церемонію урочистого підняття стягу. На старій зеленій скатертині пані Джоунс, знайденій ним у коморі, Сніжок власними ратицями намалював білою фарбою ріг та копито. Щонеділі уранці цей стяг підіймався по флагштоку, поставленому посеред городу. Зелений колір, як пояснював: Сніжок, символізує зелені поля Англії, а ріг та копито — то символи майбутньої Республіки Тварин, яка утвердиться після того, як буде остаточно повалено весь рід людський. Після підняття стягу всі тварини марширували до великої клуні на загальні збори, що дістали урочисту назву Асамблея. Тут планувалася робота на наступний тиждень, висувалися й обговорювалися всілякі пропозиції новаторів виробництва. Як правило, пропонували виключно свині; решта тварин розуміли, як вони мають голосувати, та їм ніколи не спадало й на думку висувати власні пропозиції. Сніжок та Наполеон брали в обговореннях якнайактивнішу участь, хоча, як було незабаром помічено, згоди між собою вони ніколи не доходили: що б не запропонував один, то другий враз активно виступав проти. Навіть коли все, здавалося, було цілком ясно й загальнозрозуміло,— наприклад, проект перетворити невеличкий вигін за садком на місце для рекреації тварин, ветеранів праці, як тут же вибухнула палка суперечка про те, у якому віці має йти на пенсію той чи той вид тварин. Асамблея незмінно закінчувалася виконанням гімну «До бидла Англії», лиш після чого всі йшли відпочивати.

В приміщенні колишньої комори свинота обладнала свою штаб-квартиру. Тут, послуговуючись книгами, експропрійованими в панськім маєтку, свиноголів’я студіювало ковальство, теслярство та інші корисні ремесла. Сніжок, окрім того, займався ще й створенням організацій, що їх він називав Комітетами тварин, або, скорочено — Комтварами, віддаючи цій справі всю свою, здавалося, невичерпну енергію. Так було створено в найкоротший час «Комітет по виробництву яєць» («Комвиряй») для курей, «Спілку чистих хвостів» (Спілчисхвіст) для корів, «Комітет перевиховання диких товаришів» (Компервихдикт),— метою останнього було одомашнення зайців та щурів, «Рух за білу вовну» (Рухбілвов) для овець, та силу-силенну всліяких інших організацій, не кажучи вже про курси ліквідації неписьменності, інакше — Лікнепи. Загалом кажучи, то все була марна праця. Приміром, спроби одомашнення диких товаришів зазнали краху майже одразу: ті поводилися точнісінько так само, як і раніше, і, коли відчували, що до них ставляться поблажливо, то просто гріли на цьому лапи. Кішка охоче увійшла до Компервихдикту і з самого початку виявила неабияку активність в його діяльності. Одного дня її можна було бачити на даху маєтку перед зграйкою горобців на певній відстані від неї. Кішка, напівзаплющивши очі, вельми ласкаво розповідала їм, що відтепер усі тварини й птахи — побратими, а кожен горобець чи горобчиха можуть спокійно підійти й сісти їй на лапу. Горобці уважно слухали її, але скористатися з нових порядків чомусь не поспішали.

Далебі, найбільший успіх мали курси лікнепу. Під осінь майже всі тварини на фермі стали більш-менш письменними, навчившися читати або писати.

Що ж до свиней, то й читали і писали вони однаково бездоганно, краще за всіх. Собачня досить легко опанувала читання, але опріч Семи Заповідей її ніщо не цікавило. Віслюк Бенджамін умів читати краще за собак і часом після робочого дня читав уголос іншим тваринам клапті старих газет, знайдені на смітнику. Далебі, Бенджамін читав незгірш за будь-кого із свиноти, та ніколи не демонстрував своїх здібностей при громаді. «Не бачу нічого такого, що було б варто читати»,— бувало промовляв він. Конюшина опанувала всю абетку, але так і не навчилася компонувати із окремих літер слова. Боксер дістався лиш до літери «Г». Своїм, величезним копитом він виводив на пилюці А, Б, В, Г, а потім, прищуливши вуха й раз у раз трясучи чубом, стояв, утупившись в них і щосили намагаючись пригадати наступні літери, та марно. І навіть коли йому часом удавалося прорватися далі й запам’ятати подальші літери — Д, Є, Ж, 3, як тут же виявлялося, що він уже не може пригадати літер попередніх, ні А, ні Б, ні В, ні навіть Г! Врешті він поклав собі вдовольнитися чотирма першими літерами і виводив їх на землі по кілька разів на день, щоб трохи освіжити свою пам’ять. Моллі вибрала із усієї абетки лише ті п’ять літер; з яких складалося її ім’я; решта знаків її аніскілечки не цікавили. Коли їм загадували писати якийсь твір на вільну тему чи навіть диктант, вона гарненько складала із гіллячок чи хворостинок своє ім’я, оздоблювала його кількома квіточками — і далі могла цілими годинами тупцяти довкола, милуючись на діло копит своїх.

Решта ж тварин ферми так і не спромоглися просунутися далі літери А. Крім того, як згодом з’ясувалося, найдурніші із них, такі, приміром, як вівці, кури, качки тощо, не могли, хоч убий, доладу вивчити напам’ять Сім Заповідей. Після довгих роздумів Сніжок оголосив, що Сім Заповідей можна, по суті, звести до одного загальнозрозумілого гасла, а саме: «Чотири ноги — то добре, дві ноги — то кепсько». Саме в цьому, пояснив він, і полягає основний принцип скотинізму. І той, хто глибоко засвоїть його, буде застрахований від згубного впливу людини. На перший погляд, цей принцип виключав птахів, оскільки в них теж було дві ноги, але Сніжок довів, що це не зовсім так.

— Пташині крила,— сказав він,— це передусім орган рухання, а не орган діяння. Тож, виходить, між пташиним крилом і тваринячими ногами чи, скажімо, лапами, товариші, немає суттєвої, сказати б, принципової різниці. Характерна ознака людини — це п’ятипальцева рука, за допомогою якої вона й чинить усе зло на нашій із вами землі.

Пернаті так і не збагнули усіх премудростей Сніжкових довгих тирад, але загалом його думка до них таки дійшла, і всі малообдаровані тварини ретельно заходилися вивчати напам’ять нове керівне гасло. «Чотири ноги — то добре, дві ноги — то кепсько»,— було написано великими білими літерами на задній стіні клуні, трохи вище Семи Заповідей. Засвоївши, нарешті, це гасло напам’ять, вівці із захватом сприйняли його і раз у раз, пасучись на пасовиську, починали одностайно бекекати: «Чотири ноги — то добре, дві ноги — то кепсько», «Чотири ноги — то добре, дві ноги — то кепсько»,— і так цілими годинами, не показуючи при цьому жодних ознак утоми.

До організаційної діяльності Сніжка Наполеон не виявляв жоднісінького інтересу, тверезо виходячи з того, що виховання підростаючого покоління — справа незрівнянно важливіша, ніж усе те, на що спроможні тварини вже зрілого віку. Цю свою тезу Наполеон геніально сформулював невдовзі після завершення сіножаті, коли Джессі та Блубелл розродилися дев’ятьма міцними цуценятами. Допіру вони перестали ссати, як Наполеон забрав їх від матерів, заявивши при цьому, що справу їхнього виховання бере особисто на себе. Того ж дня він помістив їх на горищі маєтку, куди потрапити можна було лише по драбині, яка стояла у коморі, і тримав у такій ізоляції, що невдовзі усі чотириногі хуторяни просто забули про їхнє існування.

Незабаром з’ясувалася й таємнича історія із зникненням молока. Свинота, як виявилося, щодня тишком-нишком домішувала його у свої корита — кому більше, кому менше.

Достигли й ранні яблука, і земля в саду була всіяна падалками. Тварини, природно, вважали, що їх буде розподілено між усіма членами громади порівну, та ба: одного дня із штаб-квартири надійшов категоричний наказ зібрати всі, до єдиної, падалки з землі й доставити їх якомога швидше до комори, виключно для свинячого вжитку. Дехто, звичайно, спробував ремствувати й нарікати, та марно — у цьому питанні свинота виявила цілковиту солідарність, тут навіть, Сніжок із Наполеоном були цілковито й одностайно «за»!

Щоправда, Крикунцеві було доручено дати всі необхідні пояснення.

— Так от, товариші! — вереснув він.— Сподіваюся, ніхто із вас не гадає, що, приймаючи таке відповідальне рішення, ми, свині, керувалися лише вузько егоїстичними міркуваннями і дбали передусім про власні свинячі привілеї! Бачу, таких тут немає, не буде і бути не може, а чому?! А тому, передусім, товариші, що, коли щиро по-тваринячи, то насправді переважна більшість із нас ізроду терпіти не можуть ні коров’ячого молока, ні, товариші, тих самих садових яблук-падалок, здебільшого червивих. От мене особисто від них нудить, ви розумієте, нудить і все: як же я можу спокійно їх споживати, себто їсти, ну як?! Єдина мета, якою ми, свинота, керувалися, закріплюючи броню на ці тимчасово дефіцитні продукти за собою, це, як ви, сподіваюся, розумієте, товариші, турбота про наше здоров’я. Бо наша наука крокує переможно вперед, і, згідно її найостанніших висновків, товариші, саме в молоці і яблуках містяться ті речовини, які конче необхідні для нормальної життєдіяльності кожної свині. Бо не треба забувати, товариші, що ми, свинота, то передусім тварини розумової праці. Саме на наших плечах, я сказав би, на наших мозкових півкулях, лежить уся відповідальність, як за організацію трудового процесу на нашій фермі, так і керування ним. День і ніч ми — і ніхто інший, товариші,— дбаємо лише про одне: про ваш колективний добробут. І якщо ми змушені пити парне молоко та їсти ці самі червиві падалки, що це лише заради вас, товариші! Ви уявляєте, що може статися, якщо ми, свині, виявимося неспроможними виконувати свої обов’язки?! На ферму одразу повернеться пан Джоунс! Так, так, Джоунс і його жінка одразу повернуться на ферму! І я особисто впевнений, товариші,— патетично вигукнув Крикунець, крутячи хвостиком і часто-часто блимаючи очицями,— що серед вас немає жодної душі, жодної, товариші, яка прагнула б повернення пана. Джоунса!

Бо й справді, якщо й існувало б хоч щось, у чому тварини були абсолютно впевнені, то це саме те, про що й казав Крикунець: жодна твариняча душа не хотіла повернення пана Джоунса. Глянувши на речі під таким кутом зору, всі присутні прикусили язика: аж надто очевидною була необхідність постійної, загальної турботи про здоров’я та добробут свиней. Тож без подальших дискусій було одностайно вирішено, що відтепер і надалі всі надої молока, як і всі зібрані падалки (допоки не визріє основний урожай (ітимуть виключно на харч свиноті.

4

Під осінь про події на Скотофермі вже гомоніла чи не вся округа. Щодня Сніжок та Наполеон направляли на сусідні ферми своїх агентів-голубів із секретною інструкцією вступати в контакти з тамтешніми тваринами, розповідати їм про історію Великого бунту й навчати гімну «До бидла Англії».

Тим часом пан Джоунс не просихав, а інакше кажучи, майже не вилазив із бару при шинку «Червоний лев» у Віллінгдоні, гірко плачучись кожному, хто тільки хотів його слухати, на жахливу несправедливість, яка випала на його долю, коли банда якихось нікчемних тварюк позбавила його усього майна і маєтку. Інші фермери, товариші по чарці, загалом співчували йому, але допомогти ніхто не поспішав, бо кожен передусім метикував, як би краще погріти руки на сусідовій біді. Треба сказати, що власники обох хуторів, які межували із Скотофермою, майже споконвіку ворогували між собою. Один з хуторів, що звався Лисячий гай, становив велику й занедбану старосвітську садибу, майже суціль порослу верболозом, із виснаженими пасовиськами, обнесеними дірявими огорожами. Тамтешній господар, гладкий Пілкінгтон, був безтурботний нехлюй-джентльмен, який віддавав весь свій час полюванню й рибальству, в залежності від пори року. Другий хутір, що називався Вовче поле, був значно менший за площею, зате куди краще впорядкований. Хазяйнував там такий собі рудий Фридерик, чолов’яга грубий і лихий, котрий тільки те й робив, що з кимось судився; про нього казали, що він і з рідного батька три шкури здере. Ці двоє так люто ненавиділи один одного, що їм годі було дійти хоч будь-якої згоди між собою, бодай, здавалося б, і заради спільних інтересів.

Однак на обох них Великий бунт на сусідній фермі нагнав неабиякого страху, а турбота про те, як запобігти поширенню небажаної інформації серед власної худоби не давала їм спокою ні вдень, ні вночі. Спершу вони не вигадали нічого ліпшого, як виставити на глум саму ідею про те, що худоба може сама порядкувати на фермі. Не мине й двох тижнів, пророкували вони, як усе стане на свої місця. Вони щиро сподівалися, що тварини на фермі «Статок» (так вони воліли й далі називати Скотоферму), бо ця нова назва аж надто різала їхній делікатний слух, невдовзі перегризуться поміж собою, а то й просто витягнуть ноги з голоду. Але минали дні, тижні, місяці, а на Скотофермі ніхто й не думав простягати ноги передчасно, тож Фридерик та Пілкінгтон змушені були, воленс-ноленс, заспівати іншої й заходилися розводитися про звірячі звичаї, які нібито там запанували. Мовляв, на Джоунсовій фермі тварини вдаються до страшенних тортур за допомогою розпечених до білого підків, а то й просто пожирають одне одного живцем, а всі особи жіночої статі, від качки до кози, у них усуспільнені. Ось що значить бунтувати проти законів природи, додавали Фридерик та Пілкінгтон. А втім, мало хто брав ці байки за чисту монету. Химерні чутки про казкову ферму, звідки було вигнано людей, а скотина сама вирішує свої справи, і далі ширилися по всій окрузі та викликали до кінця року цілу хвилю всіляких заколотів. Там і там воли, доти завжди слухняні й покірні, зненацька немов дичавіли; вівці ламали паркани й пожирали конюшину на вигонах; корови перекидали відра з молоком; скакуни відмовлялися брати перепони й брикалися, скидаючи своїх вершників на землю. Більш того, не лише мелодія, але й слова гімну «До бидла Англії» стали загальновідомі, і популярність його серед чотириногих зростала буквально на очах. Люди не могли стримати свою лють, коли чули цю пісню, хоча при цьому запевняли всіх і всякого, ніби їм просто смішно. Ну, просто не віриться, казали вони, щоб загалом не зовсім дурні тварини можуть усерйоз співати такі несусвітні дурниці. Кожного чотириногого, котрий привселюдно співав чи бодай наспівував мелодію «До бидла Англії», карали батогами на місці. Але цю пісню годі було вбити чи задушити. Сховавшись у кущах загорожі, її хором цвірінькали горобці, голуби повагом туркотіли її у кронах в’язів; її чути було у гуркоті ковальських молотів і в перебовку церковних дзвонів. І, чуючи цю мелодію, кожен так чи інакше усвідомлював, що це голос їхньої неминучої загибелі.

На початку жовтня, коли пшеницю вже було зібрано, заскиртовано і навіть частково обмолочено, зграйка голубів крутнулася-мелькнула у повітрі і в надзвичайному збудженні приземлилася на клуні Скотоферми. Пан Джоунс зі своїми посіпаками, а також з півдюжини підмоги із сусідніх хуторів, Лисячого гаю та Вовчого поля, уже проминули великі ворота й рухаються ґрунтовою дорогою, що веде до ферми. У всіх них лиш одна зброя — кийки, окрім самого пана Джоунса, у якого натомість рушниця. Не може бути ніякого сумніву, що їхня стратегічна мета — це відвоювати у тварин усю їхню Скотоферму.

Та свинота не була б свинотою, коли б із самого початку не чекала такої інвазії: всі необхідні приготування було зроблено заздалегідь. І недарма ціле-цілісіньке літо од ранку до вечора студіював Сніжок галльську кампанію Юлія Цезаря зі стародавньої книжки, яку сам відшукав на фермі, коли припекло і керувати всіма оборонними акціями було доручено саме йому. Історичний досвід Юлія Цезаря виявився воістину неоціненним — даєш команду якнайзалізнішим голосом, і кожен займає своє місце.

Як тільки двоногі досягли будівель ферми, Сніжок завдав їм першого удару. Всі без винятку голуби, котрих було аж тридцять п’ять, умить зметнулися над нападниками, каляючи їм на голови з прицільної висоти, а коли ті почали відбиватися хто як міг від цих пернатих летунів, то цілий загін гусей, що причаївся в засіці за загорожею, рвонули вперед і тут же заходилися нещадно щипати нахабних агресорів за литки. Однак це був лише хитрий тактичний прийом з метою дезорієнтувати противника — всякому було ясно, що люди легко відіб’ються від гусей кийками. Саме тоді Сніжок кинув у бій свій другий ешелон оборони. Збірний ополченський загін у складі кози Муріелли, віслюка Бенджаміна й усієї отари овець, очолюваних самим Сніжком, навально рушили вперед, завдаючи ворогові нещадних ударів рогами чи просто лобами, тоді як Бенджамін, навпаки, розвернувшись задом, заходився щосили хвицяти нападників своїми гостренькими і влучними копитцями. Та й тут сили виявилися нерівні: кийки й шипи на черевиках давали людям незрівнянну перевагу, і Сніжок за хвилину пронизливо верескнув, даючи сигнал відступати. Усі тварини вмить повернулись й кинулися назад у ворота.

Люди тріумфально загукали. Вирішивши, що противник дає драла, вони в свою чергу розстроїли свої лави й кинулися в безладне переслідування. Та саме на це й розраховував Сніжок! Допіру люди опинилися у дворі, як взвод коней, взвод корів і цілий ударний батальйон свиноти, що доти лежав у засідці за корівнею, зненацька вдарили по ворогові з тилу, відрізавши шлях до відступу. З криком «Товариші, вперед!» сам Сніжок кинувся на пана Джоунса, який при його наближенні підняв свою рушницю й вистрелив із обох стволів, майже впритул. Кілька шротин проорали криваві борозни на Сніжковій спині, позаду впала трупом одна невинна овечка. Не втрачаючи ні секунди на роздуми, Сніжок кинув усі десять пудів своєї туші прямо під ноги Джоунсу. Рушниця вилетіла з його рук, а сам він повалився на купу гною. Та треба було бачити, що виробляв на той час мерин Боксер: немов розлючений жеребець, він звівся дибки, завдаючи туди і сюди могутніх ударів своїми величезними копитами, підкованими залізом. Уже першим ударом по черепу він умить вибив дух із молодого конюха із Лисячого гаю, і той замертво повалився в грязюку. Побачивши таке, решта нападників покидали свої кийки й у паніці драпонули, впритул переслідувані тваринами, що гнали їх по всьому двору. Їх буцали, кололи, хвицяли, щипали,— дісталося всім. І не знайшлося такого мешканця Скотоферми, котрий не взяв би участі у цій оргії помсти, бодай і на свій лад та манір. Навіть кішка — і та зненацька скочила з даху на в’язи одного з пастухів, глибоко запустивши пазурі йому в потилицю, і треба було чути, як скрушно загорлав той неборака. Дорвавшись, нарешті, до відкритих воріт, люди відчайдушно кинулися геть з подвір’я в напрямку проїжджого тракту. Не минуло й п’яти хвилин з моменту їхнього вторгнення, як агресори вже ганебно відступали тією ж дорогою, по якій прийшли, впритул переслідувані загоном гусей, що тріумфально сичали, щипаючи їх за литки. Так було вигнано всіх, хто прийшов, крім одного. Стоячи посеред двору, Боксер обережно торкав копитом розпростертого долілиць у багнюці конюха, силкуючись перевернути його на спину. Той не подавав жодних ознак життя.

— Він мертвий,— із сумом мовив Боксер. Повірте, я не хотів його вбивати. Просто я забув про свої залізні підкови. Ви вірите, що я цього не хотів?

— Годі тобі розпускати нюні, товаришу Боксере,— вигукнув Сніжок, із ран якого ще юшила кров.— На те воно й війна. А нема кращої людини, як мертва людина!

— Але ж я ні в кого не хотів забирати життя, навіть у людини,— повторив Боксер із очима, повними сліз.

— Товариші, а де наша Моллі? — раптом почувся чийсь стривожений голос.

Моллі й насправді немов крізь землю провалилась. За хвилину на фермі піднявся ґвалт: чи не заподіяли їй, бува, люди якоїсь шкоди, або, чого доброго, чи не забрали її з собою у полон? Та невдовзі Моллі таки знайшли: лошиця стояла у своїм стійлі, заховавши голову в сіно. Виявилося, що сюди вона втекла з бойовиська, як тільки зачула перший постріл. А щойно знайшли Моллі й висипали усім гуртом на подвір’я, як побачили, що зник конюх, опритомнівши у холодній грязюці від удару Боксера, як виявилося, зовсім не смертельного.

І тут на всіх найшло неймовірне збудження: кожен, перегукуючи інших, намагався розповісти про свій ратний подвиг. Так стихійно почалося свято, свято Дня перемоги. Вгору зметнувся зелений стяг, і повітря струснулося від співу «До бидла Англії», який повторювався доти, поки переважна більшість співців не захрипла. Загиблу овечку поховали з усіма урочистостями, посадивши на її могилі кущ глоду. Біля свіжої могили Сніжок виголосив коротку промову, закликавши всіх тварин наслідувати її приклад, коли цього вимагатиме рідна батьківщина.

Одностайно було ухвалено рішення заснувати високу бойову нагороду Герой Скотоферми Першого ступеня, і це високе звання того ж дня було присвоєне Сніжкові й Боксерові. Нагорода являла собою бронзову медаль (на щастя, у коморі знайшлося безліч подібних на ярмарковій конячій упряжі): спеціальний орденський статут дозволяв носити нагороду лише у великі свята і в неділю. Крім Героя Скотоферми Першого ступеня засновано було також Героя Скотоферми Другого ступеня, першим кавалером якого (посмертно!) стала загибла в бою овечка.

Тварини не відразу дійшли одностайної думки, як назвати минулу битву. Врешті більшістю голосів зійшлися на тому, щоб назвати її Битвою під Корівнею, бо саме ж за нею було влаштовано засаду, котра й визначила результат бою. Із багна підняли рушницю пана Джоунса, до якої на фермі був чималий запас набоїв. Рушницю вирішено було поставити біля флагштока замість гармати, щоб двічі на рік стріляти із неї в повітря,— раз дванадцятого жовтня на честь Битви під Корівнею, вдруге на день літнього сонцестояння, щоб відзначити ювілей Великого бунту.

5

Із приходом зими клопотів з Моллі не стало менше. Щоранку вона все пізніше й пізніше з’являлася на роботу, а з’явившись, одразу заходжувалася пояснювати, що просто проспала, й тут же скаржилася на всілякі несподівані болі і тут і там, що як не дивно, аж ніяк не позначалося на її чудовім апетиті. Під тим чи іншим приводом вона серед дня відпрошувалася з роботи, щоб побігти до ставка, де могла годинами стояти, як дурненька, спозираючи своє відображення у воді. Та по фермі пройшла чутка, що справа тут куди серйозніша. Тож одного дня, коли Моллі безтурботно басувала по двору, пишаючись із свого довгого хвоста й недбало смикаючи сіно, як її поманила до себе Конюшина.

— Ти, звичайно, пробач, товаришу Моллі,— мовила вона.— Пробач, але у нас із тобою буде дуже серйозна розмова. Річ у тім, доню моя, що вранці я краєчком ока бачила, як ти зазирала через живопліт до Лисячого гаю. А по той бік стояв один із наймитів пана Пілкінгтона. У мене, слава богу, гострий зір, тож хоча і здалеку, але я таки бачила, так-так, на власні очі бачила, як він гладив тебе по мордочці. Поясни мені, доню, що діється?

— Нікого він не гладив! Він був не такий! І взагалі, то була не я! Все це неправда! — закричала Моллі і, зніяковіло підскочивши, ні сіло ні впало, заходилася довбати землю копитом.

— Моллі, ану глянь мені в очі,— підвищила голос Конюшина. Заприсягнися честю, що цей тип не торкався тебе?

— Це неправда! — повторила Моллі, не наважуючись чомусь підвести голову, а за мить круто повернулася й поскакала на вигін.

Як усяка пристойна мати, Конюшина, звичайно, на цьому не заспокоїлася, й ані слова не кажучи нікому, подалася до стайні й ретельно перегребла солому, на якій спала Моллі. І — ой ґвалт! Під нею вона побачила отакеленну грудку цукру й цілу в’язку різнокольорових стрічок.

А за три дні Моллі зникла. Кілька тижнів ніхто на фермі не знав ні де вона, ні що з нею, і лише потім голуби повідомили, що бачили її за горбом, у Віллінгдоні. Вона стояла поблизу шинку між голобель невеличкої бідарки, пофарбованої у червоне і чорне. Гладкий червонопикий чолов’яга в картатих бриджах і гетрах, певно, сам шинкар, гладив їй храп і частував цукром. На Моллі була новенька попонка, в чілці — ясно — червона стрічка. Як запевняли голуби, вигляд у неї був цілком удоволений і просто щасливий. Відтоді ніхто на Скотофермі навіть не згадував про Моллі.

З початком січня вдарили люті морози. Земля немов скам’яніла, й усі роботи на фермі довелося припинити. Тепер тварини бачилися лише на зборах у великій клуні, де обговорювалися різні питання виробничого плану на наступний сезон, розробленого свинотою. На той час усі вже звикли, що саме свині, найрозумніші із тутешніх жителів, визначали генеральну лінію економічної політики, хоча всі їхні пропозиції проходили лише після схвалення більшістю голосів на Асамблеї. Така система могла б чудово працювати, коли б тільки не постійні суперечки між Наполеоном та Сніжком. Кнури сперечалися буквально з кожного приводу, мислимого й немислимого. Так, варто було одному запропонувати відвести більшість площі під ячмінь, як другий тут же заявляв, що сіяти треба переважно овес; коли один говорив, що те або інше поле найкраще годиться для капусти, як другий доводив, що нічого, крім буряків, на ньому не виросте. Кожен мав своїх прибічників, й між ними розгорялися шалені дебати. Та якщо на асамблеях Сніжок здебільшого брав гору завдяки своїм блискучим промовам, Наполеон був неперевершеним майстром закулісної гри. Найбільшої популярності домігся він у овець. Останнім часом вівці зненацька заходилися одностайно бекати «Чотири ноги — то добре, дві ноги — то кепсько!», чим нерідко переривали нормальний хід асамблей. Було помічено, що особливо часто ці вигуки лунали в найпатетичніші моменти виступів Сніжка. Ретельно вивчити стару підшивку часопису «Фермер та скотар», знайдену у маєтку пана Джоунса, Сніжок по саме тім’я сповнився всіляких сміливих ідей щодо модернізації й перебудови всього господарства ферми. Він із ученим виглядом промовляв про дренаж, силосування, компост; ним же було розроблено й складний проект, згідно з яким тварини повинні були доставляти свій гній просто на поля, кожного дня до іншого місця, що дозволило б вивільнити гужовий транспорт. Наполеон не сушив собі голову проектами, спокійно заявивши, що Сніжок займається мавпячою працею; було видно, що він чекає свого часу. Та всі ці суперечки й протиріччя здалися дурничками, коли постало питання про будівництво вітряка.

На довгому вигоні поблизу будівель ферми був невеликий пагорб — найвища місцина на всім хуторі. Ознайомившись з ґрунтом, Сніжок заявив, що саме тут слід поставити вітряк, який крутитиме динамо-машину й даватиме фермі струм. Можна буде освітити стійла й опалювати їх узимку, працюватиме циркулярна пилка, січкарня, а, можливо, навіть бурякорізка й електрична доїльна машина. Тварини зроду ще не чули й не бачили нічого подібного (бо на цій занедбаній фермі споконвіку були лише найпримітивніші механізми), і всі, роззявивши роти, слухали Сніжка, котрий розгортав перед ними грандіозні проекти загальної механізації, коли усю роботу за тварин виконуватимуть машини, тоді як самі вони мирно пастимуться на вигоні або вправлятимуться в читанні мудрих книг та бесідах про сенс тваринячого життя.

Не минуло й місяця, як Сніжкові проекти було розроблено в усіх деталях. Ідеї було запозичено головним чином з трьох книжок, що належали колись панові Джоунсові, а саме «Тисяча практичних порад домовласникові», «Муляр-самоук» та «Електротехніка для початківців». Свої задуми Сніжок утілював у життя під дахом приміщення, що колись правило за інкубатор та мало гладеньку й рівну дерев’яну підлогу, цілком придатну для креслення. Із цієї майстерні він, бувало, не вилазив цілими годинами. Час од часу зазираючи до тієї книжки, придавленої камінцем на потрібній сторінці, озброєний шматочком крейди, затиснутим між ратицями, Сніжок метався туди й сюди, виводив лінію за лінією і збуджено хрюкав собі у рийку. Поступово майже вся підлога вкрилася химерними малюнками колінчастих валів та всіляких трибків, самий вигляд яких мимоволі вражав уяву тварин, бодай і неспроможних збагнути до кінця, що тут до чого. Поглянути на творчість Сніжка принаймні раз на день заходили всі мешканці ферми, навіть кури й гуси, з острахом переступаючи через крейдяні лінії, і лише Наполеон ні разу не навідався до інкубатора. Він із самого початку активно виступав проти будівництва вітряка. Та одного дня зовсім несподівано з’явився й він, щоб і собі ознайомитися з проектом. Важко ступаючи, він обійшов усе приміщення, пильно вдивляючись у кожну деталь креслення, часом навіть принюхуючись до окремих складних вузлів, потім відійшов і скоса поглянув на проект у цілому, а далі зненацька підняв праву задню ногу, помочився й вийшов геть, так і не сказавши жодного слова.

Питання про будівництво вітряка викликало на фермі бурхливі дебати. Сніжок не заперечував, що попереду тут будуть неабиякі труднощі. Спочатку треба було добути й наносити вдосталь каміння для стін, далі належало зробити крила, дістати вдосталь кабелів і саму динамо-машину. (Як саме їх дістати, Сніжок не казав, запевняючи однак, що за рік усе можна буде провернути). А там, заявляв він, вітряк візьме на себе стільки роботи, що тваринам досить буде працювати лише по три дні на тиждень. Що ж до Наполеона, то той невтомно повторював: «Головна наша задача, товариші, у теперішній момент — це розв’язання продовольчої програми. Змарнувати цілий рік на будівництво вітряка — значить одубіти з голоду». Тварини розмежувалися на дві фракції, що виступали під гаслами «Голосуймо за Сніжка й триденний робочий тиждень!» та «Голосуймо за Наполеона і повні ясла!» Один лише віслюк Бенджамін не примкнув до жодної з фракцій, бо однаково не йняв віри ні в достаток харчів унаслідок виконання й перевиконання продовольчої програми, пі в триденний робочий тиждень унаслідок побудови вітряка. З вітряком чи без вітряка, бувало, казав він, а як ми жили, так і далі житимемо: гірше нікуди.

Крім гострих суперечок навколо будівництва вітряка, треба було ще й займатися питанням про оборону ферми. Усі чудово усвідомлювали, що люди не заспокояться на своїй поразці у Битві під Корівнею і рано чи пізно зроблять нову й рішучу спробу захопити ферму та відновити владу пана Джоуна. Ще одним стимулом для нової агресії став і той широкий розголос, що його здобув по всій окрузі крах першого походу, викликавши на деяких сусідніх фермах неабиякі заворушення. І тут між Сніжком та Наполеоном знову виникла суперечка. Так, Наполеон вважав, що треба негайно добувати вогнепальну зброю й навчатися володіти нею. Сніжок же, навпаки, твердив, що необхідно якнайчастіше засилати до сусідів якнайбільше голубів і розпалювати там священне полум’я загального повстання всіх тварин. «Якщо ми не навчимося оборонятися, то зазнаємо неминучої поразки»,— говорив один; «Якщо спалахне загальне твариняче повстання, нам не доведеться клопотатися про оборону»,— казав другий. Тварини слухали то Наполеона, то Сніжка і ніяк не могли второпати, хто з них правий, що однак не заважало громаді щоразу підтримувати тільки одного,— того, хто промовляв з трибуни у даний момент.

Нарешті настав день, коли Сніжків проект визрів остаточно, і наступної неділі на Асамблеї було поставлено на голосування питання, будувати вітряка чи ні. Коли всі зібралися у великій клуні, перший підвівся Сніжок і, не звертаючи уваги на овець, які час од часу перебивали його меканням, виклав свої міркування на користь будівництва вітряка. Потім слово взяв Наполеон. Не підвищуючи голосу, він заявив, що будування вітряка — то казна-що і тільки останній йолоп може за це голосувати. Вся його промова тривала не більше, як півхвилини, після чого він одразу сів, демонстративно нехтуючи те враження, яке справила на присутніх його промова. Сніжок рвучко скочив на задні ноги і, гарикнувши на овець, які знову забекали, палко закликав усіх, хто був у клуні, негайно виходити й починати побудову вітряка. До того моменту противників у нього було приблизно стільки ж, як і прихильників, але тут красномовність Сніжка зробила чудо: його пропозиція пройшла одноголосно. Простими та яскравими словами він змалював, яким світлим і радісним стане життя на Скотофермі, коли ганебне ярмо рабської праці навіки спаде із їхніх карків. Його уява сягнула значно далі січкарні чи бурякорізки. Електрика, сказав він, примусить працювати віялки й косарки, жатки й снопов’язалки, вона оратиме й боронуватиме землю, не кажучи вже про те, що в кожнім стійлі буде своє освітлення, гаряча й холодна вода, електрокамін. Та в цю вмить підвівся Наполеон і, недобре зиркнувши на Сніжка, зненацька пронизливо хрокнув щось таке, чого досі жодна твариняча душа від нього і не чула.

Тут ізнадвору долинув шалений гавкіт, і дев’ять величезних собак у цяцькованих мідними шипами нашийниках майже одним скоком увірвалися до клуні. Вони кинулися прямо до Сніжка, котрий, відскочивши, насилу встиг уникнути їхніх вищирених зубів. За якусь мить він уже був за дверима, а за ним гналася вся зграя. Надто приголомшені й пойняті жахом, щоб промовити хоч слово, тварини з’юрмилися в дверях, витріщившись на те, що відбувалося на подвір’ї. Сніжок щодуху мчав довгим вигоном в напрямку проїжджого тракту. Він біг так швидко, як тільки може бігти кнур, але собачня вже висіла в нього на ратицях. Раптом він послизнувся, і, здавалося, тут йому й капець. Але він таки спромігся стати на рівні — і припустив іще швидше. Собаки не відставали. Один із них уже заніс свої страшенні щелепи над Сніжковим хвостом, але той вчасно висмикнув його, рвучко крутнувши вбік. Останній відчайдушний ривок,— і, коли від переслідувачів його відділяло хіба що кілька дюймів, Сніжок пірнув у дірку в живоплоті і — поминай, як звали!

Пройняті жахом від щойно побаченого, тварини мовчки повернулися до клуні. За хвилину туди ж прискакали й собаки. Спершу ніхто не міг збагнути, звідки взялися вони, ці люті монстри, та все з’ясувалося дуже швидко: це були ті самі цуценята, яких змалку забрав у матерів Наполеон, ним особисто й виховані. Щоправда, вони ще не досягли цілковитої зрілості, та вже й так були величезними лютими псами, що скоріше скидалися на вовків. Від Наполеона вони не відступали ні на крок. І, як зауважила решта тварин, коли собаки запобігали його ласки, то крутили хвостами точнісінько так само, як це робила Джоунсова собачня у дні його тиранії.

І от, у супроводі вірних йому собак, Наполеон піднявся на той поміст, де колись сидів сам Мер, виголошуючи свою історичну промову. Наполеон коротко повідомив, що відсьогодні ранкові недільні асамблеї взагалі скасовуються. В них відпала всяка потреба, пояснив він, це не що інше, як марнування дорогоцінного часу. Надалі всі питання організації виробничого процесу на фермі вирішуватиме на закритих засіданнях спеціальний комітет із свиней (Спецсвинком) на чолі з ним особисто. Постанови Спецсвинкому будуть у належний час доводитися до відома всієї тваринячої громади. А щодо ранкових щонедільних зібрань, то вони провадитимуться за новою програмою: врочисте підняття стягу, співання гімну «До бидла Англії» та визначення індивідуальних трудових завдань на наступний тиждень, без будь-яких непотрібних дебатів.

Незважаючи на загальний шок, що його викликало вигнання Сніжка, тварини відчули глибоке розчарування при цьому повідомленні. Деяким навіть закортіло виступити з протестом, та ніхто не спромігся знайти потрібних аргументів. Навіть Боксер — і той відчував неабияке збентеження. Він прищулив вуха, стряхнув кілька разів чубком й спробував навести лад у думках, та марно: потрібних слів так і не знайшлося. Тим часом дехто із свиноти виявився кмітливішим. Четверо підсвинків, що сиділи в першому ряду, пронизливим верещанням висловлюючи своє невдоволення, скочили на задні й заговорили всі одразу. Та в ту ж мить собаки, що оточували Наполеона, теж подали голос, що не віщувало нічого доброго: цього було досить, щоб підсвинки враз замовкли й хутенько посідали на свої місця. Потім і вівці вибухнули оглушливим меканням: «Чотири ноги — то добре, дві ноги — то кепсько!», і це тривало щонайменше із чверть години, автоматично виключаючи саму можливість будь-якої подальшої дискусії.

Після всього Крикунець обійшов усю ферму — із метою розтлумачити всім, хто ще не розуміє, що то є — новий порядок речей.

— Товариші,— сухо промовив він,— я сподіваюся, що всі, хто проживає на нашій фермі оцінить самопожертву товариша Наполеона, який сам звалив на свій карк цей новий тягар. Глибоко помиляються ті із вас, котрі гадають, що керувати Скотофермою — то суцільна втіха. Якраз навпаки,— це велика й тяжка відповідальність. Глибока віра у те, що всі тварини — рівні, ось що визначає всі діла та помисли товариша Наполеона, і я не знаю нікого, хто б вірив у це глибше, ніж він сам. Він із радістю дозволив би кожному з вас жити власним розумом, керуватися власним почуттям. Та назовіть мені такого серед вас, товариші,— тільки чесно, хто був би гарантований від помилки, бо що тоді?! Як відіб’ється така помилка на всій нашій організації господарства, усій нашій фермі?! Уявімо на мить, що ви дали б одурити себе цьому авантюрнику Сніжку з його повітряними млинами, цьому всесвітньому пройді, що нині, як стало відомо, є звичайнісінький політичний злочинець..?

— Він пролив свою кров у Битві під Корівнею,— почувся чийсь голос.— У сміливості йому не відмовиш.

— Сміливість,— це ще не все,— заперечив Крикунець.— Цілковита відданість і загальний послух — ось що нині найголовніше! Що ж до Битви під Корівнею, то я вірю, товариші, настане час, коли ми всі побачимо, що роль Сніжка у нашій перемозі була грубо перебільшена. Дисципліна, товариші, залізна дисципліна,— ось гасло нинішнього моменту!

У третю неділю після вигнання Сніжка тварини з певним подивом почули із уст самого Наполеона, що план будівництва вітряка залишається в силі. Він не подав жодних пояснень з приводу зміни своєї попередньої позиції, а просто попередив тварин, що виконання цього додаткового завдання вимагатиме від усіх працювати краще; не виключено також, що доведеться зменшити щоденний кормовий раціон. Так чи інакше, але весь проект було розроблено до найменших деталей: як виявилося, останні три тижні над ним день і ніч працював Спецсвинком. Будівництво вітряка за цим удосконаленим проектом планувалося закінчити за два роки.

 

Того ж таки вечора Крикунець неофіційно пояснив тваринам, що насправді Наполеон ніколи не виступав проти будівництва вітряка, і проект, що його малював на підлозі інкубатора Сніжок, було викрадено із секретних паперів самого Наполеона. Інакше кажучи, вітряк — це задум тільки самого Наполеона.

— Тоді чому ж він так запекло виступав проти вітряка? — поцікавився був хтось із присутніх.

Крикунець лукаво примружився.

— Саме в цьому, товаришу,— пояснив він,— і полягала геніальність Наполеона. Товариш Наполеон лише у д а в а в, що він проти вітряка, бо насправді був лише проти Сніжка і за всяку ціну намагався позбутися його, бо краще за всіх інших знав, який то небезпечний тип. Тепер же, коли усунення Сніжка стало доконаним фактом, проект можна втілити в життя і без його втручання. Все це, товариші, називається т а к т и к а,— ворог знову сидітиме на наших шиях. Чи, може, серед вас є й такі, які хотіли б, щоб пан Джоунс повернувся?

І знову ніхто на всій фермі не знайшов, що заперечити. Певна річ, жодна твариняча душа не хотіла, щоб на ферму повернувся пан Джоунс, а якщо ранкові недільні асамблеї могли сприяти його поверненню, то до біса такі асамблеї! Боксер, у якого, нарешті, стало часу добре подумати, висловив почуття всієї громади такими словами: «Якщо так сказав товариш Наполеон, то інакше воно й бути не може». І тут же, на додаток до свого улюбленого гасла «Надалі я працюватиму ще краще!», він уперше промовив іще одну фразу, яка відразу стала крилатою: «Наполеон завжди правий!»

Тут якраз потеплішало, прийшла пора оранки. Хлів, у якому Сніжок викреслював свій проект вітряка, було наглухо зачинено, й пішла навіть чутка, що всі малюнки стерто з підлоги. Тепер щонеділі о десятій годині ранку всі сходилися до великої клуні, де одержували трудові завдання на наступний тиждень. Із могили Мера дістали його голову, від якої залишився самий лише голий череп, і поклали на пеньок поблизу флагштока з трофейною рушницею. Після підняття стягу всі мали строєм проходити повз Мерів череп, висловлюючи в такий спосіб пошану небіжчикові. Зайшовши до клуні, вже не сідали всі разом, як це водилося раніше. Наполеон, Крикунець і ще один кастрат на ім’я Коротун, котрий мав неабиякий хист до складання віршів та пісень, займали передню частину помосту; дев’ять собак, розсівшись півколом, затуляли їх від залу; задню частину помосту займала родова свинота. Всі інші тварини розташовувались нижче помосту, навпроти президії. Крикунець, як і годиться, по-військовому повторив кілька разів підряд «тактика, тактика, тактика», пильно озираючи присутніх і жваво крутячи хвостиком туди й сюди.

Правду кажучи, тварини не зовсім добре второпали, що означає слово «тактика», але Крикунець промовляв його так переконливо, а троє псів, котрі на той час випадково супроводжували його, гарчали так нелюб’язно, що у жодного із присутніх не виявилося жодних додаткових запитань.

6

Увесь той рік тварини працювали, як прокляті, хоча ніколи ще не почувалися щасливішими: не було таких труднощів, які б їх спинили, не було таких жертв, на які б вони не пішли, бо знали, що трудяться заради власного блага і блага своїх дітей, а не задля купки якихось двоногих ледарів та крадіїв.

Цілу весну й літо працювали по десять годин щодня і шість днів на тиждень, а у серпні Наполеон оголосив, що треба виходити на поле й у неділю після обіду, щоправда, не примусово, а на строго добровільних засадах. Хто ухилявся, кормовий раціон у того автоматично урізався навпіл. І все ж свиноті довелося змиритися з тим, що деякі виробничі завдання залишалися невиконаними. Урожай у порівнянні з торішнім зібрали менший, а дві ділянки, що їх на початку літа планувалося віддати під коренеплоди, залишилися незасіяними, оскільки оранку не спромоглися завершити вчасно. Неважко було здогадатися, що наступна зима буде не з легких.

Несподівані труднощі виникли й на будівництві вітряка. У старім кар’єрі на фермі було вдосталь вапняку, в одному із сараїв виявили купу піску й цементу, так що будівельних матеріалів нібито й не бракувало. Та одразу ж зіткнулися з неабиякими труднощами, коли виникла потреба дробити каміння на шматки потрібного розміру. Колись люди користалися в таких випадках кирками та ломами, але знаряддя ці не годилися для тварин бодай уже тому, що для користування ними треба було, як мінімум, стояти на двох ногах. Тож знадобилися цілі тижні напружених: пошуків, поки, нарешті, когось осяйнуло: а чому б не використати силу гравітації? На дні кар’єру лежало безліч величезних брил, надто великих, щоб використати їх у первісному вигляді. Їх обв’язували вірьовками, а потім усі разом — корови, коні, вівці — всі, у кого ставало сили, витягали їх нагору, на край кар’єру, звідки зіштовхували донизу, де валуни розбивалися вдрузки. Після цього проблема транспортування каміння значною мірою полегшувалася. Коні возили їх возами, вівці волокли по землі, кожна по каменю, навіть Муріелла з Бенджаміном, упрягшись у стару дитячу коляску, вкладали й свою лепту в загальну справу. Так до кінця літа було накопичено вдосталь будівельного матеріалу, після чого під наглядом свиней почалося й саме будівництво.

Посувалося воно вельми важко й повільно. Часом потрібно було цілий день виснажливих зусиль, щоб витягти на край кар’єру бодай один великий валун, який, до того ж, залишався цілим-цілісіньким, коли його скидали донизу. І навряд чи вдалося б їм досягти чогось путнього, коли б не Боксер, у якого одного, здавалося, було стільки сили, як у всіх інших разом узятих тварин на фермі. Коли валун починав котитися вниз по схилу, тягнучи за собою пойнятих панікою тварин, Боксер упирався всіма чотирма ногами в ґрунт, вірьовка натягувалася, як струна, і валун таки зупинявся. Самий лише вигляд Боксера, коли він із лискучими від поту боками, важко дихаючи, тяг крок за кроком угору по схилу багатопудовий тягар, немов упиваючись в землю передками підкованих копит, сповнював решту тварин щирого захвату. Конюшина часом попереджала його, щоб, бува, не підірвався, та Боксер і слухати її не хотів. «Наполеон завжди правий» та «Я працюватиму ще краще» — ось були відповіді на всі питання й в усіх ситуаціях. Він навіть домовився з півнем, щоб той будив його вже не на тридцять, а на сорок п’ять хвилин раніше за всіх, а у вільні години, яких нині було вже не так і багато, самотужки відправлявся до кар’єру, збирав уламки брил і сам тяг їх до вітряка.

Незважаючи на виснажливу працю, життя тварин того літа було цілком стерпним, і якщо їжі в них не стало більше, ніж за часів Джоунса, то менше її теж не стало. До того ж за самий той факт, що вони тепер добували харчі тільки для себе, а не для зажерливих марнотратників — людей, можна було стерпіти будь-які тимчасові нестатки. До того ж нерідко прийоми, до яких удавалися в своїй трудовій діяльності тварини, були значно раціональніші, що забезпечувало й вищу продуктивність праці. Взяти бодай прополку: люди могли б тільки мріяти провести її з такою ретельністю, як це вдавалося тваринам. А що у тварин нині не було потреби красти, відпала потреба у спорудженні всіляких загорож поміж вигоном та орним полем, а також у їхньому постійному лагодженні та ремонті. І все ж під кінець літа стали даватися взнаки усілякі несподівані нестачі. Так, гостро забракло гасу, цвяхів, вірьовок, собачих нашийників та підків для коней, і годі було й сподіватися виготовити все це на фермі власними зусиллями. Можна було передбачити, що найближчим часом забракне й насіння та штучних добрив, не кажучи вже про господарський реманент, і, тим більше, про устаткування для вітряків. Ніхто до ладу навіть не уявляв собі, як і звідки все це добути.

І от одного недільного ранку, коли всі тварини зібралися на обговорення планів на наступний тиждень, Наполеон оголосив, що відтепер він проводитиме нову економічну політику. Відтепер Скотоферма вестиме торгівлю з сусідніми господарствами, звичайно, не заради зиску, а лише для того, щоб дістати життєво необхідні матеріали. «Питання вітряка на даному етапі для нас важливіше за всі інші питання, бо це— найважливіше наше, питання». Саме тому вія постановив продати скирту сіна й частину вже зібраного врожаю пшениці, а пізніше, якщо не вистачить виручених грошей, доведеться пустити в обіг курячі яйця, на які у Віллінгдоні постійний попит.

— Наші кури,— пожартував Наполеон,— повинні з радістю піти на цю жертву, оскільки це їхній персональний внесок у будівництво вітряка.

І знову якийсь невиразний сумнів хвилею покотився по гурту тварин. Ніколи не мати ніяких справ із людьми, ніколи не торкатися грошей чи займатися торгівлею хіба не такі вікопомні рішення було ухвалено на тому першому історичному мітингу, що відбувся одразу після вигнання Джоунса?! Всі тварини ще пам’ятали, як приймалися ці історичні рішення, чи принаймні вірили, ніби пам’ятають. Четверо підсвинків, які свого часу протестували проти скасування Наполеоном асамблей, боязко спробували були знову подати голос, але загрозливе гарчання собак одразу ж примусили їх прикусити язики. Потім, як і звичайно, вівці взялися за своє «Чотири ноги — то добре, дві ноги— то кепсько» і почуття ніяковості як рукою зняло. Нарешті Наполеон підняв ратицю, закликаючи всіх до мовчанки, і сказав, що він уже зробив усі необхідні розпорядження. Ніхто із тварин не матиме потреби вступати в безпосередній контакт з людьми, бо небажаність таких контактів очевидна. Він бере всю відповідальність, за них на свої власні плечі. Пан Хитрик, юрист із Віллінгдона, погодився взяти на себе посередництво між Скотофермою й рештою світу: щопонеділка уранці він відвідуватиме ферму для одержання відповідних інструкцій. Наполеон закінчив свою промову звичним гаслом «Хай живе Скотоферма!» і, виконавши гімн «До бидла Англії», всі розійшлися.

← Назад | На початок | Вперед →
Рейтинг: 0.0 з 5 (0 голос.)
Оцінити:   
up