Скотоферма (сторінка 3)

Трохи згодом Крикунець обійшов усю ферму, заспокоюючи збентежені уми. Він переконав тварин, що рішення не вдаватися до торгівлі й не мати справу з грошима насправді ніколи не ухвалювалося — ба навіть не ставилося на голосування. Все це суцільна фікція, певно, породжена брехнями, поширюваними Сніжком. Оскільки дехто із тварин і досі не позбувся сумнівів, то Крикунець прямо запитав: «А ви певні, товариші, що все це не приснилося вам серед ночі? Де зафіксовано такі рішення, га? Ну, скажіть, де їх записано?» А що й насправді жодна тварина не бачила цих рішень на письмі, то всі погодилися на тому, що то просто якесь непорозуміння.

Згідно попередньої домовленості щотижня, в понеділок, пан Хитрик навідувався на Скотоферму. Це був невеличкий на зріст хитрун із великими бакенбардами, фаховий адвокат, котрий ніколи не міг поскаржитися на надмір клієнтів, зате перший спостиг, що рано чи пізно керівництву Скотоферми конче знадобиться посередник і що тут можна буде заробити непогані комісійні. Коли він з’являвся, тварини дивилися на нього з певним страхом і, як тільки могли, намагалися його уникати. Однак сам вигляд Наполеона, який, стоячи на чотирьох, віддавав розпорядження двоногому панові Хитрику, сповнював їх почуттям законної гордості і частково примиряв з новим станом речей. Їхні стосунки із родом людським дещо змінилися в порівнянні з початковими. Люди не перестали ненавидіти Скотоферму, дізнавшись, що вона ступила на шлях соціального прогресу,— навпаки, вони зненавиділи її ще більше. Кожна людська істота плекала непохитну віру в те, що рано чи пізно Скотоферма збанкрутує і що в будь-якому разі, із будівництва вітряка вийде пшик. Здибуючись по всіляких шинках, вони навперебій сунули один одному під ніс усілякі схеми й діаграми і доводили з піною на губах, що вітряк неодмінно завалиться, а якщо навіть і встоїть, то працювати не буде. Ї все ж, мимоволі в них починала зростати певна пошана до тієї компетентності, з якою тварини дають собі раду. Однією із найпомітніших ознак нового ставлення до ферми було те, що вони почали називати її «Скотоферма», а не так, як вона називалася до Великого бунту. Вони перестали підтримувати домагання Джоунса, який і сам втратив надію на повернення до ферми й поселився десь у іншому кінці округи. І хоча всі контакти Скотоферми із зовнішнім світом відбувалися через Хитрика, пішли уперті чутки, що Наполеон от-от вступить у прямі ділові стосунки чи то з паном Пілкінгтоном із Лисячого гаю, чи то з паном Фредеріком із Вовчого поля — або з тим, або з тим, та ні в якому разі (що відзначалося спеціально!) не з обома одночасно.

Десь саме в цей час свинота переселилася до маєтку на постійне проживання. І знову решті тварин здалося, що колись давно ухвалювалося рішення про неприпустимість таких акцій, і Крикунцеві знову доводилося переконувати їх, що все це не так. Абсолютно необхідно, сказав він, щоб свинота, цей ходячий мозок їхньої ферми, мала де спокійно працювати. Крім того, жити в маєтку більше пасує гідності вождя (знедавна він вживав ім’я «Наполеон» лише у супроводі цього титулу), аніж скніти у стійлі. Проте деякі тварини були збентежені чутками, що свинота не лише відпочиває у вітальні та їсть на кухні, але й спить у панських ліжках. Боксер відкинув усі сумніви своїм звичайним «Наполеон завжди правий», та Конюшина, якій здалося, що вона пам’ятає заповідь, скеровану проти ліжок, пішла до клуні й сама спробувала розібрати, що там написано. Переконавшись, що, як це крути, а окремі літери в неї так і не складаються в слова, вона гукнула козу Муріеллу.

— Муріелло,— мовила вона,— прочитай-но мені Четверту Заповідь.

Муріелла по складах прочитала заповідь.

— Тут сказано: «Хай жодна тварина не спить у ліжку із простирадлами»,— врешті проказала вона.

Як не дивно, але Конюшина щось не пригадувала, щоб у Четвертій Заповіді згадувалися простирадла, та якщо це написано на стіні, то, певно, так воно й було. Усі її сумніви остаточно розвіяв Крикунець, який саме в цей час випадково проходив повз клуню у супроводі кількох собак.

— Ви, звичайно, чули, товариші,— мовив він,— що тепер ми, свині, спимо в маєтку у ліжках? А, власне, чом би й ні? Ви ж не станете твердити, буцімто існує якесь застереження проти л і ж о к? Бо ліжко — це, власне кажучи, лише місце для спання. З певного погляду купа соломи у стійлі це також ліжко. Заповідь ця виступає проти простирадл як творіння рук людських. Саме тому ми й познімали з ліжок у маєтку усі простирадла і спимо поміж двох ковдр. Так, це дає нам певний комфорт, товариші, але не більший, ніж нам потрібно, зважаючи на той обсяг розумової праці, що лягає на наші плечі останніми часами. Адже ви не збираєтесь позбавляти нас заслуженого відпочинку, га, товариші? Ви ж не примусите нас виконувати наші відповідальні обов’язки у стані перевтоми? Чи, може, дехто з вас хотів би, щоб повернувся пан Джоунс?

Тварини хором посвідчили, що таких серед них немає, і відтоді питання про ліжка більше не порушувалося. І коли через кілька днів вийшла постанова, що відтепер свині вставатимуть на годину пізніше за інших тварин, ніхто не зронив ані слова огуди.

Під осінь худоба валилася з ніг від утоми, але жодна твариняча душа не нарікала на життя — всі були щасливі. Вони винесли на своїх плечах нелегкий рік, і після продажу частини врожаю запасів на зиму могло не вистачити, але вигляд вітряка, що немов зростав у всіх на очах, з лихвою винагороджував їх за всі злигодні. Ще до жнив будівництво було доведено майже до половини, а з кінця серпня встановилася ясна суха погода, і тварини заходилися працювати, як ніколи, вирішивши не шкодувати жодних зусиль, від зорі до зорі, аби лиш підняти стіни будови ще на якийсь фут. Та навіть під час жнив Боксер виходив на будівництво серед ночі, щоб попрацювати годину- другу при світлі місяця. У хвилини відпочинку тварини любили прогулюватися навколо вітряка, захоплено споглядаючи міць прямовисних стін і часом навіть не вірячи, що самі спромоглися на таке диво. Тільки старий Бенджамін відмовлявся впадати у захват від вітряка, обмежуючись, як звичайно, своїм лаконічним зауваженням, що нікому ще не вдалося пережити осла.

Настав листопад зі своїми навальними південно-західними вітрами. Будівництво довелося припинити: зливи заважали належним чином замішувати бетон. Якось серед ночі налетіла така буря, що всі будівлі на фермі немов підскакували на своїх підмурках, а з даху великої клуні злетіло кілька черепиць. Прокинувшись, кури схвильовано закудкудакали від страху: їм приснилося, що десь поруч стріляють із гармат. А вранці тварини виявили, що флагшток поламаний, а ялинку в садку вирвало з коренем, як звичайнісіньку редьку. Та не встигли вони доладу прокоментувати ці нещастя, як зойк відчаю вирвався з їхніх горлянок. Страхітливе видовище відкрилося їхнім очам: вітряк лежав у руїнах.

В єдиному пориві всі кинулися туди. Наполеон, який рідко тішив себе прогулянками, мчав попереду всіх. Так, вітрякові була амба, плоду їхніх неймовірних зусиль більше не існувало: будівля розвалилася аж до фундаменту, весь пагорб було всіяно битим камінням, тим самим, що його з такими труднощами вони добували й тягли сюди. Не в силах промовити ні слова, стояли вони, понуро дивлячись на те, що залишилось від їхньої самовідданої праці. Наполеон мовчки походжав туди-сюди, час од часу принюхаючись до землі. Його затверділий хвіст нервово сіпався, що завжди свідчило про одне: Вождь напружено думає. Зненацька він зупинився, немов його осяйнула якась думка.

— Товариші,— тихо промовив він,— ви хоч здогадуєтесь, чия це робота? Чи здогадуєтесь ви, як звуть того нашого спільного лютого ворога, який прийшов сюди серед ночі, коли всі спали, і перекинув наш вітряк? Це ніхто інший, як С н і ж о к! — зненацька гарикнув він громовим голосом.— Це все Сніжкова робота! Сповнений безсилої люті, він вирішив зірвати наші плани й відплатити нам за своє ганебне вигнання. Цей зрадник підкрався сюди під покровом ночі і знищив роботу цілого року. Товариші, тут, ось на цьому місці, я оголошую Сніжкові смертний вирок. Героя Скотоферми Другого ступеня і піввідра яблук тому, хто приведе його живим!

Тварини були вкрай уражені тим, що Сніжок міг піти на такий підступний злочин. Пролунав загальний крик обурення, і кожен заходився міркувати, як він захопить Сніжка живцем, коли той знову навідається на ферму. А за мить у траві поблизу горба було виявлено відбитки свинячих ратиць. Щоправда, їх можна було простежити лиш на відстані кількох ярдів, але вони вели до дірки в огорожі. Ретельно обнюхавши сліди, Наполеон оголосив, що належать вони нікому іншому, як Сніжкові. На його думку, все свідчило про те, що прийшов Сніжок із боку Лисячого гаю.

— Ні хвилини зволікання, товариші! — гукнув Наполеон після того, як сліди було ідентифіковано.— На нас чекає робота. Цього ж ранку ми починаємо відбудову вітряка, і будемо будувати його всю зиму, незалежно від погоди. Ми дамо зрозуміти цьому жалюгідному зрадникові, що нас не так легко зупинити. Всі наші плани залишаються в силі, пам’ятайте це, товариші. Ми закінчимо будівництво вітряка в належний строк, і ні на день пізніше. Тож уперед, товариші! Хай живе наш вітряк! Хай живе Скотоферма!

Такої жорстокої зими давно не було. Слідом за штормовими вітрами пішли холодні дощі з ожеледицею та повалив сніг. Потім ударили люті морози, які простояли аж до початку березня. Відбудовуючи вітряк, тварини не знали перепочинку, добре усвідомлюючи, що весь навколишній світ стежить за ними і що підступний рід людський тільки й чекає, щоб намічені строки зірвалися.

Водночас люди вперто стояли на тому, що між поруйнуванням вітряка та Сніжком немає нічого спільного: вітряк повадився лише через те, що його тонкі стіни не витримали натиску бурі, казали вони. Тварини ж були переконані, що справа не в стінах, хоча й постановили потовщити їх при відбудові до трьох футів заміть колишніх вісімнадцяти дюймів. Звичайно, для цього потрібно було значно більше будівельних матеріалів, передусім каміння. Але протягом тривалого часу не вдалося приступити до роботи, оскільки весь кар’єр було засипано талим снігом. Із морозами прийшло певне полегшення, та робота була тяжка, а колишнього ентузіазму не було, як і загальної віри у близьке світле майбутнє. Холод і голод стали постійними супутниками їхнього життя. Далебі, тільки Боксер та Конюшина не занепадали духом. Мало не щодня Крикунець виступав із дедалі яскравішими вимогами про радість та велич героїчної праці, що ставить найостаннішу із тварин на цілу голову вище будь-кого із людей, і їх, звичайно, слухали всі, хоча більшість худоби значно краще надихав повсякденний приклад невтомного Боксера з його незмінним гаслом «Я працюватиму ще краще».

Десь на початку січня почалися перебої з харчами. Різко зменшилися порції зерна, й було оголошено, що натомість видаватимуть більше картоплі. Потім однак з’ясувалося, що більша частина запасів картоплі замерзла в буртах, не досить добре прикритих із осені. Голод невблаганно зирив їм у вічі.

Було життєво необхідно приховувати цей факт від решти світу. Збадьорені падінням вітряка, люди пустили в хід нові брехні щодо Скотоферми. Знову пішли чутки, що всі тварини здихають з голоду чи від хвороб, що між ними розгорілася жорстока усобиця і на фермі практикуються пожирання дітей і суцільний канібалізм. Наполеон не чекав нічого доброго від того, що люди дізнаються про справжнє становище з харчами на фермі, і вирішив використати пана Хитрика для активної контрпропаганди. Доти тварини, як правило, не зустрічалися з паном Хитриком під час його щотижневих візитів, але тепер кільком спеціально одібраним вівцям було велено ходити за ним слідом, час од часу повторюючи, що порції кормів невпинно ростуть. Крім того, Наполеон видав секретний наказ наповнити майже порожні засіки піском, а зверху присипати його залишками дерті й зерна. Під якимось вірогідним приводом пана Хитрика ніби між іншим провели повз підготовлені таким чином засіки і Наполеонова геніальна вигадка пройшла на всі сто. Повернувшись додому, пан Хитрик готовий був заприсягтися перед усім світом, що із запасом харчів у тварин Скотоферми немає жодних проблем.

І все одно під кінець січня стало ясно, що треба за всяку ціну добути хоч трохи зерна. В ці дні Наполеон лиш уряди-годи показувався надворі, проводячи весь час у маєтку, всі входи до якого день і ніч охороняли вовкоподібні пси. Кожний його вихід скоріше нагадував церемоніальну процесію: Наполеон ішов у супроводі шести собак, які люто гарчали на кожного, хто мав нахабство наблизитися. Траплялося, що його не бачили навіть на ранкових недільних зборах: всі його чергові постанови зачитував хтось із свиноти, здебільшого це був Крикунець.

І от одного недільного ранку Крикунець оголосив, що кури, котрі щойно сіли на яйця, повинні здати їх усі — до останнього і негайно. Наполеон уклав контракт на поставку чотирьохсот яєць щотижнево. За виручені гроші можна буде придбати зерно й інші необхідні продукти, що дасть фермі можливість протриматися бодай до початку літа, коли становище зміниться на краще само по собі.

При цій звістці квочки підняли страшенний ґвалт. Хоча свого часу їх попередили, що така патріотична жертва з їхнього боку може стати необхідною, ніхто з них не вірив, що до такого може дійти. Вони вже налагодилися висиджувати курчат до весни й залементували в один голос, що забирати з їхніх гнізд яйця під цю пору рівнозначно масовому вбивству немовлят. Так на фермі вперше після вигнання пана Джоунса сталося те, що можна було кваліфікувати як бунт чи принаймні заколот. Під керівництвом трьох молодих чорних мінорок квочки вирішили за всяку ціну зірвати антигуманні наміри Наполеона, Вони постановили собі нестися, злітаючи на крокви, звідки яйця падатимуть на підлогу й розбиватимуться вщент. Наполеон відреагував швидко й безжально. Він наказав негайно зняти квочок із постачання й оголосив, що кожну тварину, яка поділиться з ними бодай зернятком, буде скарано на горло. Відповідальність за виконання цих наполегливих вказівок було покладено на собак. Не минуло й тижня, як курячий заколот припинився: квочки одна по одній капітулювали й повернулися до своїх гнізд. Дев’ятеро з них за цей час узагалі віддали богові душі. Їхні трупи було закопано на звалищі і, згідно офіційним повідомленням, здохли вони від чумки.

Хитрик про все це й гадки не мав: яйця справно і в належних кількостях щотижня заповнювали фургон бакалійника і йшли за призначенням.

Тим часом Сніжок не подавав жодних ознак життя — так, неначе його ніколи й не було. Ходили чутки, що він ховається на одній із сусідніх ферм — чи то у Лисячому гаю, чи то у Вовчому полі. На ту пору Наполеонові вдалось ледь поліпшити свої стосунки із сусідами. Сталося це завдяки тому, що на подвір’ї вже майже десять років, відколи вирубали буковий гайок, лежав стос деревини. Вона була витримана найкращим чином, і пан Хитрик порадив Наполеонові продати дерево: і пан Пілкінгтон, і пан Фридерик вирвали б його з руками. Наполеон вагався, не знаючи, на кому зупинити свій вибір. Тільки чомусь виходило так, що варто було Наполеонові почати домовлятися з паном Фридериком, як виявлялося, що Сніжок переховується в Лисячім гаю, а тільки він вступав у переговори з паном Пілкінгтоном, як Сніжок тут же об’являвся у Вовчім полі.

Та вже в перші дні весни зненацька відкрилися факти, які не могли не стривожити мешканців ферми. Виявилося, що кожної ночі Сніжок навідувався на ферму! Всіх так занепокоїла ця звістка, що мало хто міг того вечора заснути у своїх стійлах. Як стало відомо, щоночі під покровом темряви він пробирався на ферму й робив шкоду. Він крав зерно, перекидав відра з молоком, трощив яйця, витоптував посіви, обгризав кору на фруктових деревах. Тепер було ясно, що всі їхні невдачі мали одне джерело: капості Сніжка. У маєтку розбилася віконна шибка — Сніжок, зіпсувався водогін — знову Сніжок: це він ще раз побував тут минулої ночі і залишив сліди; коли ж раптом зник ключ від сараю, ніхто не сумнівався, що це саме Сніжок особисто вкрав його й утопив у криниці. Цікаво, що ця точка зору не змінилася навіть після того, як ключа було знайдено під мішком із дертю.

Корови, як одна, заявили, що ночами, коли вони сплять, Сніжок тишком-нишком проникає в їхні стійла й видоює молоко. Існувала підозра, що пацюки, які особливо шкодили тієї зими, були агентурою Сніжка.

Наполеон постановив провести якнайповніше розслідування диверсійної діяльності Сніжка. В супроводі собак — решта тварин йшла за ним слідом на належній відстані — він пильно оглянув всі господарчі споруди. Через кілька кроків Вождь зупинявся й обнюхував ґрунт у пошуках слідів Сніжка, що їх, як він сам казав, міг би виявити навіть уночі. Він обнюхав кожен закуток у клуні, в корівні, в курнику, на городі — і майже всюди виявив неспростовні ознаки недавньої присутності Сніжка. Притуливши рийку до землі, Наполеон робив кілька глибоких вдихів і горлав страшним голосом: «Сніжок! Він і тут побував! Мене не обдуриш!» — і при слові «Сніжок» усі присутні пси одностайно шкірили зуби й гарчали так, що кров стигла в жилах.

Тварини були перелякані до краю. Їм здавалося, що Сніжок — це якийсь безплотний злий дух, який ні на мить не залишає їх, перетворюючи все їхнє життя на суцільні муки. Під вечір Крикунець зібрав усю громаду і з виразом неприхованої тривоги на писку повідомив, що має важливі новини.

— Товариші,— знервовано смикаючись, вигукнув Крикунець — щойно з’ясувалися жахливі речі. Сніжок із тельбухами продався панові Фридерику з Вовчого поля, котрий замишляє зненацька напасти на нас і захопити нашу ферму. З самого початку нападу Сніжок правитиме йому за поводиря. Та коли б тільки це! Ми от гадали, що причиною Сніжкового заколоту були його пиха й марнолюбство. На жаль, товариші; ми помилилися. Ви знаєте, в чому полягала істинна причина? З самого початку Сніжок був заодно з паном Джоунсом. Він змалку служив у нього потайним агентом. Нині це неспростовно доведено документами, яких він не встиг знищити: тепер вони в наших ратицях. Як на мене, товариші, то це. багато що нам пояснює. Варто пригадати хоча б те, як по-зрадницьки поводився він під час битви під Корівнею, прагнучи за всяку ціну — та, на щастя, безуспішно — забезпечити перемогу нашим найлютішим ворогам, прагнучи нашої з вами поразки й погибелі!

Тварини заціпеніли. На тлі такої підступності Сніжка навіть повалення ним вітряка здавалося вже незначною дрібничкою. У них забракло уяви сприймати все це відразу, з першої хвилини. Адже всі ще пам’ятали, чи думали, що пам’ятають, як Сніжок підняв і повів їх усіх за собою у Битві під Корівнею, як він надихав їх відвагою, як навіть заряд шроту із рушниці пана Джоунса ні на мить не примусив його зупинитися, незважаючи на поразку. Як можна було ні сіло, ні впало, пов’язати все це з тим, що Сніжок був на боці Джоунса? Навіть Боксер, який волів не задавати зайвих запитань, відчув неабиякий сумнів. Він ліг, підібгав передні ноги, заплющив очі й заходився через силу наводити лад у своїх думках.

— А от я в це не вірю,— нарешті мовив він.— В Битві під Корівнею Сніжок бився, як лев. Я бачив це на власні очі. Та хіба ж ми самі не дали йому Героя Скотоферми Першого ступеня, як тільки битва скінчилася?

— І це була наша велика помилка, товариші. Бо тепер ми знаємо — і все це чорним по білому написано у знайдених нами секретних паперах,— що насправді він намагався заманити нас у пастку.

— Але ж його було поранено,— нагадав Боксер.— Ми всі бачили, як текла кров.

— Все це було підстроєно! — вигукнув Крикунець.— То була не рана, а легенька подряпина. Я міг би показати вам, що він сам про це писав, коли б ви вміли читати. Змова полягала в тому, що в критичний момент Сніжок подає сигнал до відступу, і бойовище залишається за противником. І це йому майже вдалося,— більш того, товариші, скажу, це йому б цілком удалося, коли б не наш героїчний Вождь, товариш Наполеон! Невже ви не пригадуєте, як у ту саму мить, коли Джоунс та його спільники увірвалися на подвір’я, Сніжок зненацька задер хвоста і дав драла, тягнучи за собою всіх інших? І невже ви змогли забути, як саме в цю мить, коли паніка захопила всіх і все, здавалося, було втрачено,— товариш Наполеон вирвався вперед і, вигукнувши на весь голос «Смерть людству», прокусив Джоунсові литку на лівій нозі? Звичайно, ви не могли забути такого, товариші! — докинув Крикунець, крутячи туди й сюди своїм довгим хвостиком.

Після того як Крикунець так яскраво змалював цю сцену, багатьом тваринам почало здаватися, що вони і справді пригадують її. В усякому разі вони пригадували, що в критичний момент битви Сніжок і справді дав дьору. Але Боксеру все ще здавалося, ніби щось тут не зовсім так.

— Я ні за що не повірю, що Сніжок міг бути зрадником з самого початку,— нарешті промовив він.— Незалежно від того, як він повівся потім. Але я певен, що під час Битви під Корівнею це був надійний товариш.

— Наш вождь, товариш Наполеон,— вельми повільно й твердо вимовляючи слова, заявив Крикунець,— категорично стверджує, категорично, товариші,— що Сніжок був таємним агентом Джоунса з самого початку,— так, саме так, і ще задовго до того, як було задумано Великий Бунт.

— Ну, тоді це інша річ! — відказав Боксер.— Якщо так каже товариш Наполеон, то так воно певно і є.

— От саме це я хотів почути! — знову вигукнув Крикунець, зупиняючи на Боксерові похмурий погляд своїх чорних неспокійних очиць. Вже зібравшись було піти, він зненацька зупинився й виразно промовив: — Я закликаю всіх мешканців ферми тримати очі й вуха широко розкритими. Є підстави гадати, що навіть у цю мить серед нас орудують агенти Сніжка!

Через чотири дні по обіді Наполеон звелів скотофермівцям зібратися на подвір’ї. Коли всі зійшлися, із дверей маєтку вигулькнув і сам Наполеон з обома медалями на грудях (нещодавно за його наказом Наполеонові було присвоєно звання Героя Скотоферми Першого ступеня та Героя Скотоферми Другого ступеня); його супроводжували всі дев’ятеро величезних псів, які нишпорили навкруг очима й гарчали так грізно, що мурашки забігали по спинах тварин. Всі мовчки застигли на своїх місцях й зіщулилися, немов передчували, що зараз станеться щось страшне.

Наполеон зупинився, обвів усіх довгим суворим поглядом і раптом тонким голосом пронизливо вереснув. Собаки негайно рвонулися вперед, схопили за вуха чотирьох кабанчиків, які одразу залементували від жаху, й потягли їх до ніг Наполеона. Вуха кабанчиків кровоточили, і, скуштувавши крові, пси немов показилися; тварини не відразу повірили своїм очам, коли троє з них зненацька кинулися і на Боксера. Той почекав, поки вони наблизяться, а, коли перший пес підскочив, щоб ухопити його за горлянку, спокійно підняв своє велике копито й прибив нападника до землі. Пес заволав не своїм голосом на поміч; решта двоє вирішили вчасно драпанути, підібравши хвости. Не знаючи, що йому робити далі, Боксер запитально глянув на Наполеона, чекаючи його вказівки: придушити пса насмерть чи помилувати й відпустити. Наполеон раптом весь змінився на писку і різко наказав Боксерові відпустити пса, після чого кінь підняв копито. Скрушно виючи, побитий псюга відповз убік.

Запала могильна тиша. Четверо кабанчиків дрібно тремтіли, чекаючи, що буде далі; кожна рисочка їхніх писків виказувала свою провину. Наполеон коротко закликав їх зізнатися у скоєних злочинах. Це були ті четверо, які протестували, коли Наполеон скасував недільні асамблеї. Без зайвих зволікань всі четверо призналися, що, починаючи зо дня вигнання Сніжка, вони підтримували з ним потайний зв’язок, що саме вони допомогли йому зруйнувати вітряк й увійшли з ним у змову з метою віддати Скотоферму пану Фридерикові. Вони додали, що Сніжок по секрету признавався їм: упродовж багатьох років він був потайним агентом пана Джоунса. Коли вони скінчили сповідуватися у своїх гріхах, собаки перегризли їм горлянки, і Наполеон страшним голосом запитав, чи не хоче ще хто-небудь Признатися в заподіяних злочинах.

Троє квочок, організаторок яєчного заколоту, вийшли наперед і зізналися, що їм уві сні з’явився Сніжок і закликав бойкотувати накази товариша Наполеона. Їх було так само позбавлено життя. Далі видибав гусак і признався, що торік під час жнив він утаїв шість колосків, які потайки здзьобав уночі. Потім одна із овечок призналася, що мочилася в ставок з питною водою,— звичайно, спонукана до цього Сніжком, а дві інші овечки пригадали, що довели до смерті старого барана — одного з найпалкіших прихильників Наполеона, примушуючи його бігати навколо багаття, хоча знали, що він — хронічний астматик. Цих ворогів тварин так само скарали на місці. Процес признань та страт тривав доти, аж поки біля ніг Наполеона не виросла ціла гора трупів, а в повітрі не згустився важкий запах крові, забутий, відколи було вигнано Джоунса.

Коли все скінчилося, решта тварин, опріч свиноти та собачні, гуртом подалися геть. Всі були приголомшені й відчували себе препаскудно. Вони ніяк не могли зрозуміти, що їх потрясло більше — чи то зрада тих, хто вступив у потайні стосунки із Сніжком, чи то люта розправа, свідками якої вони щойно були. Звичайно, і за старих часів траплялися досить жорстокі кровопролиття, але зараз вони сприйняли всі ці екзекуції значно тяжче, оскільки вони відбувалися в їхній власній громаді. Відколи залишив ферму пан Джоунс і аж до сьогоднішнього дня жодна тварина не важила на життя собі подібних. Навіть пацюків — і тих ніхто не вбивав. Всі побрели на пагорб, де бовванів зруйнований вітряк, лягли в єдиному пориві, немовби хотіли зогрітися, і збилися до гурту — Конюшина, Муріелла, Бенджамін, корови, вівці, цілий виводок гусей, кури — всі разом, крім, хіба що, кініки, котра зникла відразу ж, як тільки Наполеон наказав усім зібратися. Якийсь час скотофермівці немов води у рот набрали. Не лягав тільки Боксер. Він схвильовано походжав туди й сюди, вимахуючи довгим чорним хвостом і час од часу потихенько іржучи собі під ніс. Нарешті він сказав:

— І все-таки я нічого не розумію. Я ніяк не можу повірити, що на нашій фермі могло статися щось подібне. Схоже, що ми припустилися якоїсь тяжкої помилки. І, по-моєму, є лиш один вихід,— це працювати ще краще. Від завтра я вставатиму вранці ще на годину раніше.

З цими словами він повернувся й клусом поскакав до кар’єру. Діставшись до місця, він назбирав дві чималі купи каміння, поклавши собі ще засвітсонця дотарганити їх до стін вітряка.

Тварини мовчки тулилися до Конюшини. З пагорба, на якому вони лежали, відкривався широкий вид на округу. Перед їх очима простяглася майже вся Скотоферма — довгий вигін, що доходив майже до проїжджого тракту, великий луг, гайок, ставок, зелені поля, на яких уже густо пішла в ріст молода пшениця, червоні дахи господарських будівель і садиби, над якою клубочів сизий димок. Був ясний весняний вечір. І трава, і жива, настовбурчена бруньками огорожа, були немов позолочені косим промінням сонця при заході. Ще ніколи ферма (з легким подивом вони усвідомлювали, що це їхня власна ферма, кожна п’ядь якої належала їм) не здавалася їм ріднішою, ніж тепер. Очима, повними сліз, Конюшина дивилася перед собою. І коли б вона тільки могла висловити свої думки, то певно сказала б, що не про таке майбутнє вони мріяли, коли в ті далекі часи почали готуватися до повалення людського панування. Не ці сцени, сповнені жаху та крові, стояли перед їхніми очима тієї ночі, коли кнур Мер перше закликав їх до Великого Бунту! І якби вона могла виразніше уявити собі майбутнє, то це було б суспільство тварин, які назавжди позбавилися голоду й тортур, суспільство рівних, де кожен працює, як може, а дужчий захищає слабкішого, подібно до того, яка вона прихистила заблудлий виводок каченят тієї ночі, коли промовляв старий кнур Мер. А натомість — вона не могла збагнути, як це могло так скоїтися — настали часи, коли ніхто не може сказати, що думає, коли навколо шастають люті пси і на твоїх очах розривають на шматки твоїх же товаришів, змушених признаватися в неймовірних злочинах. У неї не було ніяких крамольних думок — ні про повстання, ні про непокору. Вона знала, що незважаючи на все, що відбулося, їм усе-таки живеться краще, ніж за часів пана Джоунса, і що перш за все треба зробити неможливим повернення колишніх хазяїв. Тож щоб так не сталося, вона залишиться такою ж відданою й слухняною і працьовитою, свято вірячи в непогрішимість їхнього Вождя Наполеона. І все ж, це було зовсім не те, про що мріяли вона й усі інші тварини, не те, заради чого вони так тяжко працювали. Не заради цього вони будували вітряк й підставляли свої груди під кулі пана Джоунса. Ось про що вона думала, та їй бракувало слів, щоб виразити свої думки.

Нарешті, відчувши, що їй уже несила мовчати, Конюшина затягла «До бидла Англії». Решта тварин, що розташувалися довкола неї, підхопили пісню й проспівали її раз, другий підряд — дуже злагоджено, але тихо і сумно, як ніколи не співали раніше.

Вони саме доспівували її втрете, як у супроводі двох псів з’явився Крикунець і дав зрозуміти, що має повідомити щось надзвичайно важливе. Всі враз замовкли, й він оголосив, що згідно спеціальної постанови товариша Наполеона пісня «До бидла Англії» скасовується. Відтепер виконання її суворо заборонено.

Тварини не тямили себе від подиву.

— Чому? — вигукнула Муріелла.

— Тому що в ній уже відпала потреба, товариші,— коротко відказав Крикунець — «До бидла Англії» — це була пісня часів Великого Бунту. Та Великий Бунт успішно завершено. Останнім його актом було сьогоднішнє покарання зрадників. Наші вороги зазнали нищівної поразки, як зовнішні, так і внутрішні. В гімні «До бидла Англії» ми висловлювали своє прагнення до кращого суспільного ладу в майбутньому. Але нині такий лад уже збудовано. Отже нині ця пісня не має ніякого сенсу.

Незважаючи на страх, який їх охопив, деякі тварини готові були сперечатися, та саме в цю мить овечки затягли аж на кілька хвилин своє звичне «Чотири ноги — то добре, дві ноги — то кепсько», і коли вони скінчили, говорити вже нікому не хотілося.

З того вечора співання «До бидла Англії» повсюдно припинилося. Натомність поет Коротун склав іншу пісню, яка починалися такими словами:

Створена ти волею тварин,
Скотофермо, твій я вірний син!

І саме її відтепер годилося співати щонеділі уранці при піднятті прапора. Та ні слова цієї пісні, ні її мелодія не могли заступити в душах тварин любого їм гімну «До бидла Англії».

7

Через кілька днів, коли трохи вщух страх, викликаний жорстокою розправою, декому із тварин пригадалося — чи то здалося, що пригадалося,— що у Шостій Заповіді було записано: «Хай жодна тварина не вб’є іншої тварини». І хоча жодна душа не наважилася навіть згадати про неї у присутності свиноти та собачні, тварини відчували, що ці вбивства явно їй суперечили. Конюшина попросила Бенджаміна прочитати їй Шосту Заповідь, а коли той за звичкою відмовився, буркнувши, що не хоче лізти у такі справи, Конюшина звернулася до кози Муріелли. Та прочитала їй заповідь, в якій значилося: «Хай жодна тварина не вб’є іншої тварини б е з п і д с т а в н о». Якимось чином останнє слово геть випало із пам’яті всіх тварин, хоча ніхто не міг сказати, що заповідь порушено: злигавшись із дворушником та ренегатом Сніжком, інші зрадники самі подбали про те, щоб для їхньої страти підстав було аж задосить.

Того року працювати довелось ще тяжче, ніж навіть минулого. Відбудова вітряка, стіни якого стали вдвічі товщі, вкладаючись при цьому у попередні строки і не полишаючи повсякденної роботи на фермі, вимагала пекельних зусиль. Були моменти, коли тваринам починало здаватися, що вони і працюють довше, і харчуються гірше, ніж за часів пана Джоунса. Та одного недільного ранку перед ними з’явився Крикунець, тримаючи у ратиці паперовий згорток, і зачитав їм, що виробництво продукції всіх видів зросло за цей час на двісті, триста і навіть п’ятсот процентів у порівнянні з дореволюційним минулим. У тварин не було жодної підстави не вірити йому, тим більше, що вони вже вельми невиразно пам’ятали, якими були умови життя на фермі до Великого Бунту. Однак були дні, коли їм хотілося, щоб цифр стало менше, а харчів хоч би трохи побільшало.

Всі Наполеонові постанови доводилися до свідомості тваринячих мас через Крикунця і ще одного кабанця. Наполеон показувався перед громадою не частіше, ніж двічі на місяць. Коли він виходив, його супроводжував не лише звичний собачий кортеж, але й чорний півень-сурмач, що крокував попереду й упереджував кожне Наполеонове слово гучним «Кукуріку». Подейкували, що й у маєтку Наполеон мешкав тепер окремо від інших. Їжу він приймав на самоті, якщо не рахувати двох прислужників-псів, які подавали йому на порцеляновому сервізі фірми «Краун Дербі», що стояв раніше у заскленому серванті у вітальні. Було також оголошено, що тепер окрім днів традиційних свят, рушничний салют відбуватиметься на день народження Наполеона.

Тепер про нього вже ніколи не говорилося як просто про Наполеона. Згадуючи його ім’я, годилося вживати офіційний титул «наш Вождь, товариш Наполеон», і свинота навперебій вигадувала для нього все нові й нові титули на кшалт «Батько Всіх Тварин», «Гроза людства», «Заступник кошар», «Друг каченят» і таке інше. У своїх промовах Крикунець не стримуючи рясних сліз, говорив про мудрість Наполеона, про глибоку любов, яку той відчував до всіх тварин, а надто до тих нещасних, які й досі животіють у рабстві й темноті на інших фермах. Стало звичкою складати подяку Наполеонові за кожну удачу чи бодай найменше досягнення. Можна було почути, як одна курка промовляла до другої: «Під проводом нашого Вождя, товариша Наполеона, я знесла п’ять яєць за тиждень»; або як дві корови, стоячи біля водопою, вигукували: «Спасибі товаришу Наполеону за те, що під його геніальним керівництвом вода стала такою смачною!». Загальні почуття всіх мешканців ферми знайшли своє втілення в новій поемі поета Коротуна. Називалася вона «Товариш Наполеон» і починалася так:

О батьку всіх безбатченків.
О щастя джерело.
Було б без тебе порожньо в кориті,
Та є в нас ти, і свині ходять ситі!
Велику силу ти у світі маєш,
Неначе сонце в небі всім ти сяєш,
Коли твої я бачу владні очі,
Світліш за дні стають всі мої ночі.
Життя в нас краще за чарівний сон,
Хвала тобі, товаришу Наполеон!
Ти дарував нам все, про що ми снили,
То як тебе тварини б не любили?!
Їмо од пуза часом двічі в день,
І на м’якій соломі спочиваєм,
Про що лиш мріяли, тепер реально маєм,
Тому й палає наших душ огонь.
Той рай земний, де на замку кордон,
Це ти створив для нас, товаришу Наполеон.
Чотириногі тварі і пернаті
Завжди про тебе думкою багаті,
Серця в усіх нас б’ються в унісон:
В них ти живеш, товаришу Наполеон!

Наполеон загалом схвалив ці вірші й порадив написати їх великими літерами на стіні, протилежній тій, де були Сім Заповідей... Того ж дня ці полум’яні рядки були увічнені на вказаному місці, а над ними білою фарбою Крикунець ще й намалював портрет Наполеона у профіль.

Тим часом при посередництві Хитрика Наполеон вступив у складні переговори зі своїми сусідами. Стос колод все ще лежав непроданий. Фридерик поривався купити деревину раніше за Пілкінгтона, але трусився над кожним шелягом і намагався виторгувати її за дурницю. Водночас знову пішли чутки, що він та його наймити готують напад на Скотоферму з метою зруйнувати вітряк, будівництво якого викликало у нього неабиякі заздрощі. Ніхто не сумнівався, що Сніжок переховувався саме у Вовчому полі. Якраз посеред літа тварин потрясла сенсаційна звістка: три курки самі прийшли до садиби й зізналися, що Сніжок завербував їх для вбивства Наполеона. Терористок було негайно страчено, і водночас вжито додаткових заходів для забезпечення безпеки Наполеона. Відтепер його ліжко вночі охороняли четверо псів, по одному біля кожної ніжки, а молодому підсвинкові на ім’я Пелюсток доручено було знімати пробу з кожної страви, подаваної Вождеві, щоб запобігти небезпеки його отруєння.

Приблизно в цей же час стало відомо, що Наполеон вирішив продати деревину панові Пілкінгтону; крім того, він мав от-от скласти угоду про регулярний товарообмін між Скотофермою та Лисячим гаєм. Стосунки між Наполеоном і паном Пілкінгтоном, незважаючи на те, що вони підтримувалися виключно через Хитрика, стали майже дружніми. Тварини не довіряли панові Пілкінгтону, як і всім іншим панам, але все-таки віддавали йому перевагу перед паном Фридериком, якого і боялися, і ненавиділи. В міру того, як літо кінчалося й будівництво вітряка наближалось до свого завершення, зненацька ожили дедалі впертіші чутки про неминучість підступного нападу. Подейкували, що Фридерик найняв щонайменше двадцять чоловік, озброєних мисливськими рушницями, що він підкупив поліцію та магістрат, і що, коли йому вдасться захопити Скотоферму й заволодіти купчою грамотою, права власності за ним буде визнано негайно. Крім того, із Вовчого поля доходили жахливі історії щодо жорстокості, з якою пан Фридерик поводиться зі своїми тваринами. Розповідали, як він закатував до смерті стару коняку, заморив голодом кілька корів, живцем спалив собаку, кинувши її в піч, а вечорами розважається, влаштовуючи півнячі герці, попередньо прив’язавши до пазурів нещасних птахів леза бритв. Кров скипала від люті, коли тварини слухали про знущання з їхніх чотироногих товаришів; часом навіть лунали заклики згуртуватися й напасти на Вовче поле, щоб вигнати звідти варварів-людей і дарувати тамтешнім тваринам свободу. Але Крикунець завжди радив їм уникати нерозважливих дій і цілком покластися на мудру стратегію товариша Наполеона.

Так чи інакше, але загальна лють і ненависть до пана Фридерика скипала на Скотофермі, як бурхлива хвиля. Тож одного недільного ранку Наполеон з’явився в клуні і пояснив, що зроду не вступав у жодні переговори з Фридериком щодо продажу йому деревини; треба зовсім себе не поважати, зауважив він, щоб узагалі мати справу з таким мерзотником. Голубам, яких і досі посилали за межі ферми для поширення звістки про Великий Бунт, було категорично заборонено залітати до Лисячого гаю, а гасло «Смерть людству!» велено замінити іншим, а саме «Смерть Фридерику!» Наприкінці літа було викрито ще одну із Сніжкових диверсій: виявилося, що вся пшениця рясно засмічена бур’янами,— наслідок одного із ранішніх нічних відвідин Сніжка, коли йому вдалося підмішати до насіннєвого фонду сім’я диких трав. Гусак, викритий як Сніжковий таємний агент, визнав перед Крикунцем свою вину і тут же порішив із собою, проковтнувши кілька ягід пасльону. Того ж дня тварини дізналися, що Сніжок — усупереч вельми поширеній омані — ніколи не одержував медалі Герой Скотоферми Першого ступеня: в цю оману ввів усіх сам Сніжок, поширивши після Битви під Корівнею міф про свої «ратні подвиги». Насправді ж його не тільки не було нагороджено, а, навпаки, піддано загальному осуду за боягузство, виявлене на полі бою. Щоправда, почувши таке, дехто із старіших тварин недовірливо перезирнулися, але Крикунець за хвилину пояснив маловірам, що це в них просто рецидив старечого склерозу.

Восени,— а такої тяжкої, виснажливої осені тварини ще не пам’ятали, бо водночас доводилося й збирати врожай,—будівництво вітряка було завершено. Тепер треба було діставати устаткування, чим і зайнявся Хитрик, але найважче було позаду. Незважаючи на всі нестачі і злигодні, брак усякого досвіду, примітивні знаряддя праці, зриви й невдачі, нескінченні диверсії Сніжка, корпус майбутнього млина було здано точно у визначений строк. Того пам’ятного дня тварини, мало не валячись з ніг від утоми, знайшли в собі сили влаштувати навколо свого дітища справжній хоровод, сердечно поздоровляючи одне одного з великою трудовою перемогою: і справді, нова будова виглядала в їхніх очах навіть краще, ніж попередня. Та й стіни зараз були, як фортечні мури: щоб їх повалити, Сніжкові довелось би діставати динаміт! І пригадуючи, скільки поту було там пролито, всі водночас думали про те, як зміниться їхнє життя, коли закрутяться крила вітряка й по проводах потече струм із динамо-машини: від самої лиш уяви про це їхню втому як рукою зняло, і всі заходилися весело гасати довкола, струшуючи повітря переможними вигуками. Сам Наполеон у супроводі своїх собак і горластого півня з’явився на будівельний майданчик оглянути роботу; він особисто поздоровив тварин із великим досягненням і запропонував назвати майбутній вітряк Млином імені товариша Наполеона.

А за два дні тварин було запрошено на екстрені надзвичайні збори до великої клуні, де вони, онімівши від подиву, дізналися, що Наполеон вирішив продати деревину панові Фридерику. Завтра по неї приїдуть підводи із Вовчого поля. Виявилося, що весь той час, поки Наполеон проголошував свою непорушну і вічну дружбу з паном Пілкінгтоном, він тишком-нишком вів переговори з Фридериком і довів їх до успішного кінця.

Всі стосунки з Лисячим гаєм було негайно розірвано: на адресу пана Пілкінгтона відправили ноту, сповнену лайки та образ. Голубам було суворо наказано облітати Вовче поле і змінити гасло «Смерть Фридерику!». на інше, а саме — «Смерть Пілкінгтону!». Далі Наполеон запевнив тварин, що чутки про підготовку несподіваного нападу пана Фридерика на Скотоферму — груба провокація, як і наклепницькі байки про те, що ніби пан Фридерик жорстоко поводиться зі своєю худобою. Все це — злісні вигадки та підступні інсинуації Сніжка та його таємних агентів.

Виявляється, що Сніжок ніколи не переховувався у Вовчому полі, його й духу там зроду не було: весь цей час він розкошував ніде інде, як, у Лисячому гаю, з усіма тельбухами продавшись його власникові — панові Пілкінгтону.

Ця дипломатична хитрість Наполеона викликала у свиноти одностайний захват. Демонструючи дружбу з Пілкінгтоном, він примусив Фридерика підняти ціну на цілих дванадцять фунтів. Та справжній геній Наполеона в тому, пояснив Крикунець, що він не довіряє нікому, навіть тому ж таки Фридерикові. Той хотів був заплатити за ліс не готівкою, а так званим «чеком», себто звичайним клаптиком паперу, на якому було написано, що він належить оплаті. На, мовляв, тобі чек — і почекай! Та ще не народився той, хто б міг обвести товариша Наполеона довкола пальця. Він зажадав платню в справжніх п’ятифунтових банкнотах за принципом: спершу гроші, потім товар. Фридерик уже розрахувався; одержаної суми досить, щоб придбати для вітряка усе необхідне устаткування.

Тим часом тварини й не згледілися, як весь ліс уже був за межами Скотоферми. Коли відчалила остання підвода, в клуні було скликано ще одні загальні збори, на порядку денному яких стояло всього одне питання: «Огляд одержаних банкнот». Блаженно всміхаючись, сам Наполеон при обох своїх регаліях розташувався на солом’яній підстилці на помості; поруч з ним на порцелянові тарелі, взятій на кухні маєтку, лежали акуратно складений стосик п’ятифунтовок. Тварини вервечкою проходили повз поміст, і кожен надивлявся донесхочу. Боксер навіть протяг храп до тарелі й понюхав синенькі папірці, які здригнулися й зашелестіли під його могутнім подихом.

Та не минуло й трьох днів, як на фермі знялася страшенна буча. До маєтку на всій швидкості підкотив на велосипеді Хитрик, блідий, як смерть; кинувши машину посеред двору, він щодуху помчав сходами нагору. А за хвилину із резиденції Наполеона пролунав глухий несамовитий рев. Звістка про те, що сталося, із швидкістю блискавки облетіла всю ферму. Банкноти виявилися фальшивими! Фридерик дістав будівельний ліс задарма!

Наполеон негайно ж скликав усіх тварин і громоподібним голосом оголосив Фридерикові смертний вирок. Після того, як його схоплять, сказав він, Фридерика буде зварено заживо на повільному вогні. Далі Наполеон попередив присутніх, що після такої підступної акції можуть чекати чого завгодно. Тепер Фридерик та його наймити можуть щохвилини напасти на ферму: вони вже давно готувалися до цього. На всіх підходах до Скотоферми було негайно виставлено вартових; до Лисячого гаю терміново відрядили четвірку найпрудкіших голубків з миролюбним посланням, щоб спробувати відновити добросусідські стосунки з паном Пілкінгтоном.

Агресія сталася наступного ранку. Тварини саме снідали, коли примчали дозорці й захекано доповіли, що Фридерик на чолі своєї раті вже проминув великі ворота. Забувши про їжу, тварини сміливо кинулися назустріч окупантам, та на цей раз їм не пощастило відбити напад так само легко, як під час Битви під Корівнею. Назустріч їм сунуло півтора десятка людей, половина з рушницями в руках, і вони відкрили вогонь уже з П’ятдесяти ярдів. Тварини не встояли перед жахливим гуркотом залпів та градом безжальних шротин і, незважаючи на всі зусилля Наполеона й Боксера утримати їх на місці, почали повільно відступати, відводячи за собою поранених. Зайнявши оборону за стінами клуні та найближчих сараїв, вони сполохано виглядали звідти крізь щілини між дошками та дірки від сучків, а на їхніх очах вороги в цей час уже захопили довгий луг й впритул підійшли до вітряка. На мить Наполеон і той, здавалося, розгубився. Він мовчки бігав по клуні із кутка в куток, судорожно смикаючи задубілим хвостом. Всі погляди тужливо звернулися в бік Лисячого гаю: вся надія була на пана Пілкінгтона та його людей, тільки б швидше вони підійшли! Та в цю мить прилетіли й сіли на клуню четверо голубів: в клювику одного із них біліла записка від Пілкінгтона. В ній було надряпано олівцем: «Так вам, падлюкам, і треба!».

Тим часом Фридерик та його військо зупинилися біля вітряка. Чим пильніше тварини стежили за ними, тим більший жах та відчай охоплювали їх. Двоє чоловіків, озброївшись ломом та кувалдою, заходилися крушити вітряк.

— Нічого не вийде! — гукнув Наполеон.— Наші стіни надто міцні, щоб повалити їх цими залізячками, навіть за цілий тиждень! Не занепадайте духом, товариші!

Та Бенджамін і далі не відривав очей від того, що коїлося біля вітряка. Ті двоє — з кувалдою та ломом намагалися пробити дірку в фундаменті будівлі. Бенджамін тямуче кивнув своїм довгим храпом і немов посміхнувся сам до себе.

— Так я й думав,— промовив він.— Хіба ви не бачите, що вони роблять? Зараз вони закладуть у ту дірку вибухівку.

Паралізовані жахом тварини застигли в чеканні: залишати в таку мить укриття з дахом над головою було б надто небезпечно. Зненацька люди біля вітряка круто повернулися й побігли від нього, хто куди. І тут немов потужний грім прокотився над головами тварин. Голуби в паніці шугонули в повітря, а всі чотироногі, крім Наполеона, заплющивши очі, долічерева розтягнися на підлозі. Коли вони підвелися й глянули в бік вітряка, то побачили на його місці лиш величезну хмару чорного диму, що повільно пливла по вітру. На місці вітряка зяяла порожнеча.

І в ту ж мить де тільки взявся у тварин цей раптовий і бурхливий приплив відваги? Страх і відчай, що їх вони відчули хвилину тому, немов випарувався в пориві одностайної люті, коли вони побачили, що скоїли ці двоногі мерзотники. «До помсти!» — вирвалося із їхніх грудей, і, не чекаючи жодних наказів, вони тісною і грізною колоною посунули на ворога. Їх нещадно сікла й обпікала злива шроту, але тварини навіть не помічали цього. Це була кривава й жорстока битва. Люди безперестанку смалили із рушниць, а коли тварини впритул наблизилися до них, пустили в хід кийки й важкі підковані чоботи. Смертю хоробрих полягли одна корова, три вівці, дві гуски; майже всі інші дістали усілякі поранення. Навіть Наполеон, котрий керував цією операцією з тилу, позбувся кінчика хвоста, зрізаного прямим попаданням шротини. Але й нападники зазнали неабияких втрат. Трьом із них Боксер розчерепив голови своїми копитами, одному проткнула пузо своїм рогом корова, ще один залишився майже без штанів, коли на нього напали Джессіка і Блюбелл. А коли дев’ять псів із особистої охорони Наполеона, що їх він під прикриттям живоплоту відправив в обхід, з лютим гарчанням з’явилися на одному із флангів нападників, тих охопила паніка. Вони збагнули — що їм загрожує небезпека оточення. Фридерик гукнув до своїх наймитів, що треба, поки не пізно, тікати, і за мить перелякані агресори дали дьору, рятуючи свої підлі шкури. Тварини гнали їх уздовж всього лугу, встигши ще завдати кілька влучних ударів, хто чим попадя, коли ті продиралися крізь колючу огорожу.

← Назад | На початок | Вперед →
Рейтинг: 0.0 з 5 (0 голос.)
Оцінити:   
up