Скотоферма (сторінка 4)

Вони перемогли, та якою ціною! Всі були ні живі ні мертві від утоми, із тіл багатьох юшила кров. Ледве переставляючи ноги, вони побрели до ферми. Вид мертвих товаришів, розпростертих на траві, викликав у багатьох із них щирі сльози. А потім у сумній мовчанці вони застигли там, де ще недавно височів їхній вітряк. Він і справді немов злетів у повітря, вся їхня тривала й виснажлива праця пішла за вітром. Навіть фундамент — і той був частково пошкоджений у місці вибуху. І на цей раз вони вже не могли використати для відбудови млина розкидане по землі каміння. Каміння зникло разом із будовою. Силою вибуху воно було роздроблене на порох і розкидане на сотні ярдів навкруг. Вітряка неначе ніколи й не було.

Коли вони повернулися на ферму, перед ними вигулькнув, сяючи від удоволення, Крикунець і грайливою ходою попрямував назустріч, жваво крутячи хвостиком; ніхто не пригадував, щоб бачив його у бою під градом шротин. Раптом усі почули, як із боку садиби долинули врочисті звуки салюту із рушниці.

— А що це там святкують? — здивувався Боксер.

— Як що? Нашу перемогу! — вигукнув Крикунець.

— Яку іще перемогу? — здивувався Боксер... Бабки його були в крові, він загубив підкову й розщепив копито, принаймні дюжина шротин застряли в нього в крупі та задніх ногах.

— Як це «яку перемогу» товариші? Хіба ж ми не звільнили нашу священну землю від найлютіших наших ворогів?

— Але ж вони зруйнували вітряка! А ми ж будували його цілих два роки!

— Ну то й що? Ми збудуємо іншого вітряка. А буде треба, ми збудуємо і два, і три, і чотири, і п’ять і навіть шість таких вітряків. Ви не усвідомлюєте, товариші, всієї величі того, що нам удалося досягти. Ще недавно окупанти панували на всій нашій землі, навіть на ось цьому клаптику, де ми з вами нині стоїмо. А тепер під проводом товариша Наполеона ми відвоювали кожну її п’ядь!

— Ми лише відстояли те, чим володіли раніше,— мовив Боксер.

— То хіба ж це не перемога? — мовив Крикунець.

Вони пошкандибали до двору. Шротини під шкірою пекли Боксера при кожному кроці гірше, ніж хмари ґедзів. Але в думках він уже знову був на відбудові вітряка, починаючи з фундамента, і немов збирався в силі для виконання цього важкого завдання. Та чи не вперше в житті Боксер подумав про свій вік, невиразно відчуваючи, що ні колишнього здоров’я, ні колишньої сили в нього вже нема.

Але варто тваринам було угледіти зелений стяг, що гордо майорів на вітру, й почути новий залп із рушниці — і так ще п’ять разів підряд — та вислухати промову, яку виголосив Наполеон, подякувавши їм за виявлену мужність і відвагу, як усі й справді відчули, що одержали неабияку перемогу. Героям, котрі загинули на полі бою, було влаштовано врочисте поховання в братській могилі. Боксер з Конюшиною тягли підводу, яка правила за катафалк, на чолі процесії власного персоною крокував сам Наполеон. На святкування перемоги було відпущено цілих два дні. Повсюдно лунали пісні і промови, гриміли Залпи нового салюту, а кожному мешканцеві ферми було вручено пам’ятні подарунки — кожна худобина дістала по яблуку, кожна пташина по дві унції пшениці, кожна собака но три галети із кісткового борошна. Надійшло офіційне повідомлення, що ця битва ввійде в історію під назвою Битва під Вітряком. Водночас на пропозицію товариша Наполеона було засновано нову високу нагороду — Орден Зеленого стяга, першим кавалером якого став він сам. У вирі святкової метушні було остаточно забуто злощасний епізод із фальшивими купюрами.

Не минуло й тижня після вищезмальованих подій, як, риючись у підвалах садиби, свині випадково натрапили на ящик віскі, якого ніхто не помічав раніше, коли вони вперше переступили поріг будинку, щоб поселитися в ньому. Того вечора, аж до пізньої ночі, з садиби долунали звуки гучного співу, в якому, на величезний подив рядових мешканців ферми, можна було розрізнити мелодію гімну «До бидла Англії». А десь о пів на десяту із дверей чорного ходу зненацька вискочив хтось на чотирьох ногах у старому капелюху-котелку на голові, що в ньому пан Джоунс колись грав у крокет і, оббігши чвалом весь двір, знову гулькнув до будинку; тільки потім тварини збагнули, що то був товариш Наполеон. Зранку над фермою запанувала глибока тиша.

Аж до дев’ятої години ніде не хрюкнула жодна свиня. Нарешті, по дев’ятій з’явився Крикунець; він пересувався мляво й понуро, а очі були каламутні, а хвостик безсило, повис: все промовляло за те, що бідолаха серйозно захворів. Коли всі зібралися, Крикунець згаслим голосом сказав, що повинен повідомити їм тяжку новину. Товариш Наполеон лежить при смерті!

Відчайдушний лемент негайно перекрив його слова. Перед дверима маєтку тут же розстелили солому. Всі ходили навшпиньках. Зі сльозами на очах тварини запитували одне в одного, що вони робитимуть, коли їх навіки покине їхній любий Вождь.

Пронеслася поголоска, що, незважаючи на всі перестороги, Сніжкові усе-таки вдалося підсипати отрути в їжу Наполеона. А за дві години Крикунець вийшов з новим повідомленням. Ідучи від них, товариш Наполеон видав свою останню Урочисту Постанову: надалі вживання алкоголю на фермі буде каратися смертю.

Однак під вечір товаришу Наполеонові немов трохи полегшало, а наступного ранку Крикунець уже зміг повідомити, що їхній Вождь на шляху до видужання.

По обіді Наполеон уже приступив до роботи, а наступного дня стало відомо, що він відрядив Хитрика до Віллінгдона з метою добути яку-небудь літературу з технології гуральництва та броварства. Наступного тижня Наполеон постановив розорати невеличкий випас за садом, вже Давно відведений для тих тварин, котрі пішли на відпочинок. При цьому пояснювалося, що випас цей виснажився й потребує рекультивації; невдовзі ж стало відомо, що Наполеон пропонує засіяти його ячменем.

Приблизно в цей час на фермі стався дивний інцидент, не зовсім доступний розумінню більшості її мешканців.

Якось уночі, десь близько дванадцятої, на подвір’ї щось лунко гупнуло, примусивши всіх тварин перелякано повбігати зі своїх стійл. Стояла місячна ніч. Під клунею, біля тієї стіни, на якій було записано Сім Заповідей, лежала поламана надвоє драбина. Поруч із пензлем у ратиці простягся бездиханний Крикунець, трохи віддалік на землі лежав ще не згаслий ліхтар та перекинуте відерце з фарбою. Собаки тут же оточили місце події і, допіру Крикунець застогнав і так-сяк підвівся, підхопили його під пахви й одвели до садиби. Жодна з тварин не могла доладу второпати, що б це все мало значити. Один лиш старий Бенджамін, який стояв собі осторонь і з загадковим виглядом кивав головою, показував, що йому все ясно, та добитися від нього живого слова було неможливо.

Та через кілька днів коза Муріелла, випадково перечитуючи для себе Сім Заповідей, раптом зауважила, що з’явилася іще одна, яку тварини засвоїли невірно. Так, їм усім здавалося, що зміст П’ятої Заповіді був такий: «Хай жодна тварина не п’є спиртного» — і крапка! Насправді ж там було ще два слова, на які вони чомусь не звернули уваги. Повний текст П’ятої Заповіді насправді виглядав інакше, а саме: «Хай жодна тварина не п’є спиртного надмірно».

8

Ніхто не міг із певністю сказати, коли загоїться розтрощене Боксерове копито, і вирішено було взятися за відбудову вітряка наступного ж дня після Свята перемоги. Боксер відмовився бодай на день піти на лікарняний і поклав собі поводитися так, щоб ніхто навіть не здогадався, як йому боляче. Тільки після роботи наважувався він признатися, як його непокоїть поранена нога. Конюшина приклала до ушкодженого копита примочку із пожованих нею цілющих трав й у присутності Бенджаміна умовляла Боксера, щоб берігся й бува не надірвався на роботі. «Конячі легені не вічні»,— сказала вона йому, та Боксер й слухати її не хотів. У нього, сказав він, залишилась лише одна мета в житті: побачити як вітряк запрацює, ще до того, як він піде на відпочинок.

Спершу, як тільки вперше формулювалися закони Скотоферми, пенсійний вік для коней та свиноти було визначено в дванадцять років, для корів — у чотирнадцять, для собачні — дев’ять, для овець — сім, для курей, гусей та качок — в п’ять років. Було одностайно погоджено, що розмір пенсії має бути таким, щоб ветерани праці могли дожити віку безбідно. І хоча досі жодна тварина ще не вийшла на пенсію, останнім часом ця тема обговорювалася все частіше й частіше. Оскільки невеличкий випас за садом нині було розорано під ячмінь, подейкували, що буде відгороджено клапоть довгого лугу з метою відвести його під вигін для ветеранів праці. Казали також, що для коней пенсія становитиме п’ять фунтів зерна на день, а взимку ще й додатково п’ятнадцять фунтів сіна, а також по морквині чи, можливо, й по яблуку на голову в дні громадських свят. В кінці літа наступного року Боксер мав відзначити своє дванадцятиліття.

Тим часом життя далось непереливки. Зима виявилась такою ж холодною й затяжною, як і торік, а запас харчів навіть меншим. Щоденний раціон знову було скорочено для всіх тварин, крім хіба що свиноти та собачні. Поголівна харчова зрівнялівка — невтомно розтлумачував деяким радикалам та екстремістам Крикунець — несумісна з основними принципами скотинізму. Більш того, йому нічого не варто було науково довести всім і кожному, що насправді ніякого скорочення раціонів не відбувається, а всілякі безвідповідальні розмови про це — то чиста вигадка. Щоправда, пояснював він маловірам, останнім часом нам довелося провести перерозподіл продуктів харчування (Крикунець завжди волів уживати термін ПЕРЕРОЗПОДІЛ, вважаючи його більш науковим, ніж обивательське «скорочення»), та варто порівняти теперішнє становище на цьому фронті з тим, що було до Великого Бунту за часів тиранії Джоунса, як і сліпий побачить, що багато чого ми досягли.

— Що б ми, товариші, не взяли — овес, сіно, буряки, кормову ріпу,— тонким дзвінким голосом швидко говорив він, тут же наводячи найпереконливіші цифри,— всюди ми бачимо, як крива невпинного зростання нашого добробуту сягає все вище і вище. Й при цьому не треба забувати, що так само невпинно скорочуються наші трудодні і трудонощі, підвищуються смакові та живильні якості питної води, ми стали жити не тільки краще, не тільки веселіше, але й, головне, довше, ніж раніше, а дитяча смертність у нас круто знизилася. Годі вже й доводити, що буквально на наших очах в наших стійлах стає дедалі більше дедалі чистішої та м’якішої і запашнішої соломи, в той час як усіляких кусаючих ґедзів, оводів, сліпаків, мух і навіть мошви в переліку на кожного з нас стає дедалі менше і менше, і цей процес триватиме далі і далі. Це саме можна сказати про кількість бліх на кожному з нас, товариші.

Тварини безоглядно вірили кожному його слову. Правду кажучи, і сам пан Джоунс, і рівень тваринячого життя при ньому вже давно стерлися з їхньої пам’яті. Єдине, що тварини знали напевно, то це лиш те, що живуть вони в невилазних злиднях, Холоді й голоді, хоча й тяжко працюють, не підводячи голів од землі, від зорі до зорі. Але, видима річ, раніше було ще гірше: їм усім так хотілося вірити в це! Не кажучи вже про те, що раніше всі вони були рабами, а нині вони не раби, бо раби — це не вони, вони — найвільніші тварини в усій окрузі, і в цьому вся суть, як невпинно доводив їм Крикунець.

Прибавилося і голодних ротів. Восени майже водночас опоросилося чотири молоді свиноматки, привівши навзагал аж тридцять одне порося. Молодняк був суцільно чорний, а що Наполеон був єдиним чорним кнуром на фермі, то неважко було здогадатися, хто їхній батько. Невдовзі і постановили, що заплановано побудувати в саду спецінтернат і вже зроблено відповідальні замовлення на імпорт цегли та будівельного лісу, а тим часом поросята проходили курс початкового навчання на кухні садиби під керівництвом самого Наполеона. В саду для них обладнали гральний майданчик, куди було суворо заборонено заходити дітям інших тварин. Під кінець року надійшла постанова, за якої при зустрічі на одній стежці свині і несвині, несвиня має давати свині дорогу; крім того, вся свинота, незалежно від звання та посади, дістала право носити по неділях на кінцях хвостиків подвійні бантики із зеленої стрічки.

Незважаючи на те, що минулий рік був загалом удалий, грошей на фермі не вистачало. А треба ж було закупити і цегли, і піску, і вапна для побудови школи, не забуваючи водночас заощадити й на купівлю устаткування для вітряка. Гроші були потрібні й на придбання достатньої кількості гасу та свічок для освітлення садиби, цукру для товариша Наполеона (решті свиноти вживання цукру було суворо заказано, як небезпечного для здоров’я продукту), а також усілякого інструменту й реманенту: молотків, цвяхів, вірьовки, вугілля, дроту, бляхи, а також собачих галет. Було реалізовано за межами ферми стіг сіна й половину врожаю картоплі, а за новим контрактом щотижня вивозилося по шістсот яєць, що не могло не позначитися на поголів’ї курей: приріст у курятнику майже припинився. Вже й без того зменшений у грудні, харчовий раціон тварин був додатково зменшений у лютому, а для економії гасу в стійлах скасували нічне освітлення. Та свиноту все це обминало і якимось дивним чином вона гладшала просто на очах. Якось у кінці лютого під вечір по всьому подвір’ї розлився теплий і густий ситний запах, подібного якому зроду не знали тварини: ішов він із невеличкої броварні за кухнею, занедбаної ще за часів пана Джоунса. Хтось упізнав аромат смаженого ячменя, і вся худоба жадібно повитягувала морди в бік кухні, сподіваючись, що там варять мішанку їм на вечерю. Та ніякої вареної мішанки на вечерю ніхто із них так і не побачив, а наступної неділі було оголошено постанову, за якою весь урожай надалі резервуватиметься виключно для свиней. Випас за садом з весни буде зорано й засіяно ячменем. А потім на подвір’я просочилася звістка, що свинота одержує по кухлю пива на день, тоді як порція Наполеона — повна супниця із порцелянового сервізу «Краун Дербі».

Та всі ці окремі злигодні значною мірою компенсувалися гордим усвідомленням того безперечного факту, що тепер кожна тварина ні перед ким не гне шиї, як це було за старих часів. Вони мали право на власну пісню, право на власні висловлювання, право на влаштування власних мітингів та демонстрацій. Наполеон постановив, щоб раз на тиждень влаштувалися так звані «стихійні демонстрації» з метою прославлення досягнень на перемог Скотоферми. В призначений час тварини повинні були стихійно залишати роботу і, зібравшись на подвір’ї, марширувати вздовж кордонів ферми по-військовому: першою мала йти колона свиноти, потім колона кінноти, далі корівня, за нею вівчарня, нарешті, птаство. Собачня супроводжувала процесію з обох боків, а попереду всіх по-стройовому крокував Наполеонів чорний півень-сурмач. Боксер та Конюшина йшли слідом, несучи зелений стяг з рогом та копитом і прикрашений гаслом «Хай живе товариш Наполеон!». Демонстрація закінчувалася привсетваринним читанням нових віршів, складених на честь товариша Наполеона, та ще однією промовою Крикунця з переліком цифр, що свідчили про епохальні досягнення у виробництві харчів за останній тиждень. На підтвердження цих небачених доти досягнень гримів рушничний салют. Із найбільшим ентузіазмом поспішали на стихійні демонстрації вівці, і коли хто-небудь. скаржився (часом дехто із тварин дозволяв собі вільності, якщо поблизу не було нікого із свиноти чи собачні), що вони лише марнують час і мерзнуть на холоді, вівці одразу ж заглушали їх гучноголосим мекання м-беканням «Чотири ноги — то добре, дві ноги — то кепсько». Та більшості тварин подобалася ці збіговиська. Їм було приємно і втішно зайвий раз усвідомити, що, як би там не було, а над ними вже немає панів і що працюють вони для власного ж блага. І тому, коли лунали пісні, крокували колони, повідомлялися свіжі дані про нові досягнення, гримів салют, майоріли прапори й кукурікав півень, то всі на якийсь час майже забували про порожнечу в засіках і шлунках.

У квітні Скотоферму було проголошено Тваринною Республікою, а відтак належало обрати Президента. На цю посаду висунувся лише один претендент — товариш Наполеон, якого й було обрано одностайно. Того ж дня стало відомо, що виявлено нові документальні дані про ганебні подробиці злочинних зв’язків Сніжка з паном Джоунсом. З’ясувалося, що, всупереч попереднім уявленням, Сніжок не лише з властивою йому підступністю намагався унеможливити перемогу тварин у Битві під Корівнею, але й відкрито воював на боці пана Джоунса. Більше того, ніхто інший, як саме Сніжок був справжнім головнокомандуючим об’єднаних людських сил і повів їх в атаку зі словами «Хай живе людство!» на устах. І якщо дехто із тварин ще пригадує ту рану, яку дістав у Битві під Корівнею Сніжок, то нехай знають, що залишили її на спині цього зрадника і найлютішого ворога всіх тварин грізні сталеві ікла товариша Наполеона.

Посеред літа тварини з подивом побачили, що на ферму звідкілясь повернувся старий крук Мойсей, загадково зниклий кілька років тому. Зовні він аніскілечки не змінився, як і раніше, відмовлявся працювати фізично і повторював знову і знову свої старі побрехеньки про Льодяникову гору. Злетівши на пеньок, він махав своїми чорними крилами і годинами провадив своєї, аби було кому слухати.

— Там, нагорі, товариші,— бувало, врочисто починав він, тицяючи в небо своїм величезним чорним дзьобом,— високо над нами, понад отією он темною хмарою, стоїть Льодяникова гора, блаженний край, куди рано чи пізно всі ми, нещасні тварини, підемо відпочивати після праведних трудів наших!

Мойсей присягався, що вже побував там особисто, злетівши якось понад ту чорну хмару, і на власні очі бачив безкраї лани люцерни, огороджені живоплотом, на якому росли вівсяне печиво та цукор-рафінад. Було чимало тварин, які йняли цьому віри. Оскільки наше земне життя, міркували вони, минає в тяжкій праці й нескінченних злигоднях, то хіба ж не природно припустити, що десь має бути й інший, кращий, справедливіший світ? Однак ставлення свиноти до Мойсея зрозуміти було дуже важко. З одного боку, свині в один голос заявляли, що всі Мойсеєві теревені про Льодяникому гору — суцільна брехня. З другого ж, ніхто з них не намагався прогнати його геть із Скотоферми,— бодай як злісного неробу, більш, того — його навіть узяли на спецпостачання, видаючи по півсклянки пива на кожний трудодень.

Після того як копито в Боксера нарешті загоїлося, він з іще більшим запалом взявся до роботи. Щоправда, того літа й решта тварин працювали, як каторжні. Крім повсякденної роботи на фермі й відбудови висадженого в повітря вітряка з весни почалося будівництво спецшколи. Часом від непосильних тягарів, які кінь брав на себе, у бідолахи підгиналися ноги, а у шлунку було порожньо, як у каркасі вітряка, але Боксер ні на мить не западав духом. Ні в його словах, ні в його діях не було жодних ознак того, що сили його потихеньку занепадають. Щоправда, придивившись до нього пильніше, можна було помітити й певні зміни: його шкура вже не вилискувала, як раніше, а велетенський круп немов увесь збігся. «То дарма» часом чулося на фермі, «от прийде весна, зійде свіжа травичка, і наш Боксер знову стане, як стій». Та весна прийшла, і пішла, а його круп так і не побільшав. Часом, коли на схилі, що вів до кар’єру, він напружував усі свої м’язи, намагаючись протистояти вазі величезного валуна, здавалося, що його тримає на ногах тільки неймовірна сила волі. І в такі хвилини його губи складалися, щоб вимовити слова: «Я працюватиму ще краще», однак йому вже бракувало сил, щоб вимовити їх. Конюшина і Бенджамін ще раз попередили його, щоб хоч трохи додбав про власне здоров’я, але Боксер і вухом не повів. Наближався його дванадцятирічний ювілей, та йому було байдуже: всі його помисли були скеровані на те, щоб устигнути ще до того, як його відправлять на пенсію, натягати вдосталь каміння для відбудови їхнього вітряка.

Та от на початку літа, вже по закінченню трудодня, по фермі пробігла чутка, що з Боксером щось скоїлося. Як і завжди, він залишився того вечора сам-один на схилі, щоб іще до спадсонця встигнути зібрати й дотягти до будівельного майданчику вітряка ще одну купу каміння. Ця чутка виявилася, на жаль, правдивою. За хвилину прилетіли два голуби-поштарі і в один голос протуркотіли: «Боксер упав! Він лежить на правім боці і не може підвестися!»

Добра половина тварин негайно кинулася до пагорба, на якому будувався вітряк. Там, витягши шию і не в силах навіть підвести голову, поміж двох голобель лежав Боксер. Очі його оскліли, на всьому тілі виступили великі краплини поту. Тоненька цівка крові цибеніла із рота. Конюшина, як стояла, так і впала біля нього на коліна.

— Боксере, друже! — залементувала вона.— Скажи, що з тобою?

— Трохи легені підвели,— ледь чутно відказав Боксер.— Та дарма. Думаю, що тепер ви зможете відбудувати вітряк і без мене. Я все ж таки встиг навозити каміння. Так чи інакше, працювати мені залишився всього один місяць. Правду кажучи, я вже рахував дні, коли вийду на відпочинок. Добре було б, коли б і Бенджамінові дозволили піти на пенсію разом зі мною... Кращого приятеля мені й не треба, а він уже теж в літах.

— Зараз тобі потрібна негайна допомога,— відказала Конюшина.— Хто тут прудкіший, друзі? Біжіть якнайшвидше до Крикунця і розкажіть йому, що сталося.

Усі, хто тільки вмів бігати, щодуху кинулися до садиби, щоб повідомити про все Крикунця. Біля Боксера залишились тільки Конюшина і Бенджамін, котрий мовчки ліг поруч із своїм недужим другом, щоб відганяти своїм довгим хвостом набридливих ґедзів. Не минуло й півгодини, як з’явився Крикунець, весь сповнений шалю та співчуття. Він повідомив присутніх, що товариш Наполеон із великою і щирою скорботою сприйняв звістку про нещастя, яке постигло одного із найсумлінніших і найчесніших трударів ферми, й уже домовляється з ким слід, щоб помістити Боксера до найкращої лікарні Віллінгдона. Почувши таке, тварини перезирнулися. Опріч Моллі та Сніжка, ніхто із них зроду не переступав кордонів ферми, і думка, що їхній хворий товариш може опинитися в руках людей, просто покоробила їх. Та Крикунець тут же пояснив їм, що медична допомога, якої надасть Боксерові досвідчений лікар-ветеринар у Віллінгдоні, незрівняна з тією, яку він може одержати вдома, на фермі, а ще хвилин за тридцять, коли Боксерові трохи полегшало, він так-сяк звівся на ноги й пошкандибав до свого стійла, де Конюшина й Бенджамін уже настелили для нього свіжої соломи.

Наступних дві доби Боксер залишався у стайні. Від Наполеона надійшла кругла пляшечка пахучої, але бридкої на смак рожевої мікстури, яку свині знайшли у ванній кімнаті пані Джоунс, і Конюшина давала її хворому, двічі на день після прийняття їжі. Вечорами, і собі лігши в його стійлі, вона намагалася втішити Боксера розмовою, в той час як Бенджамін відганяв докучливих мух. Боксер у свою чергу переконував Конюшину не брати близько до серця того, що сталося. Коли йому вдасться оклигати, то ще принаймні років зо три він проживе у спокої й достатку, мирно пощипуючи травицю на пасовиську. Уперше в житті в нього буде вдосталь часу для самоосвіти й самовдосконалення. Він ще сподівається, сказав Боксер, що йому таки вдасться ще на цьому світі вивчити до кінця абетку.

Однак Конюшина та Бенджамін могли навідувати Боксера лише увечері, після роботи, а фургон за ним прибув ополудні, коли всі тварини працювали на полі, де під наглядом одного з кабанів прополювали буряки. Тварини були дуже здивовані, побачивши, як від ферми галопом мчить Бенджамін, іржучи не своїм голосом. Ще ніколи вони не бачили його таким схвильованим, не кажучи вже про те, що ніхто доти не бачив, щоб він так кудись поспішав.

— Мерщій, мерщій! — кричав він.— Біжить-но всі сюди! Вони забирають від нас Боксера!

Навіть не чекаючи дозволу від кабана-бригадира, всі залишили роботу й з усіх ніг майнули до ферми. І справді, на подвір’ї стояв критий фургон, запряжений двома кіньми. На одному боці фургона було щось написано, а на передку сидів шахраюватий на вид чолов’яга в насунутім по самі очі капелюсі. Боксерове стійло було вже порожнє..

— До побачення, Боксере! — хором закричали тварини, обступивши з усіх боків фургон.— Повертайся здоровий! До скорого побачення!

— О йолопи, бевзі! — загорлав на них Бенджамін, розштовхуючи їх та у відчаї б’ючи землю копитом.— Ідіоти! Ви лиш погляньте, що написано на фургоні!

Тварини вмить замовкли і перезирнулися. Муріелла заходилася складати літери в слова. Та Бенджамін відштовхнув її від фургони і серед могильної тиші прочитав:

— «Альфред Сіммонс. Бойня й миловарня. Торгівля шкурами та кістковим борошном. Харч для собак». Невже ви не розумієте, що діється? Вони продали Боксера на шкуродерню!»

Тужливий зойк жаху вирвався водночас у всіх тварин. В цю ж хвилину чолов’яга на передку хльоснув коней батогом, і фургон повільно рушив із двору. Відчайдушно лементуючи, тварини гуртом пішли за ним. Доклавши всіх сил, Конюшина наздогнала його.

— Боксере! Боксере! — закричала вона.— Боксере! Боксере! Боксере!

Певне, той упізнав її голос і з заднього віконця фургона одразу ж висунувся його великий храп, перетнутий білою смугою.

— Боксере! — заволала Конюшина страшним голосом.—Боксере! Вискакуй звідти! Ну, швидше, швидше! Вони везуть тебе на забій!

Усі тварини хором підхопили «Вискакуй, Боксере, вискакуй!», та фургон уже набрав швидкості й одірвався від них. Важко сказати, чи розібрав Боксер, що кричала йому Конюшина, та його храп зник із заднього віконця, і стінки фургона здригнулись від глухих ударів із середини: це Боксер намагався пробити собі шлях на волю. Був час, коли б навіть від одного удару його могутнього копита весь цей фургон розсипався б на друзки, та ба! Невдовзі сили залишили його, і грюкіт копит почав завмирати, поки не припинився взагалі.

— Товариші, ну, послухайте хоч ви, товариші! — зарепетували у відчаї тварини, звертаючись до двох коней, які тягли фургон.— Схаменіться, товариші! Ви ж везете на смерть вашого брата!

Та дурні тварі були надто затуркані, щоб усвідомити те, що відбувається, і лиш у відповідь прищулили вуха та пришвидшили крок. Хтось був запропонував забігти їм наперед й зачинити залізні ворота, та пізно — за мить фургон уже проминув їх і виїхав на проїжджий тракт. Голова Боксера так і не з’явилася в задньому віконці.

А ще через три дні на фермі було оголошено, що він помер у ветеринарній лікарні у Віллінгдоні, незважаючи на всі зусилля, яких було докладено для врятування йому життя. Сам Крикунець, котрий, за його словами, не відходив від постелі хворого до останнього подиху, з’явився, щоб сповістити сумну звістку.

— Я зроду ще не бачив нічого зворушливішого,— мовив Крикунець, витираючи ратицею набіглу на око сльозу.— Я особисто не відходив від нього до останньої хвилини! Про що ми тільки не встигли поговорити! Та коли сили вже остаточно почали залишати його, він поманив мене копитом і прошепотів мені на вухо, ось на це саме вухо, товариші: «Як жаль, що я так і не побачу нашого вітряка в дії! Тож уперед, уперед, товариші! — додав він.— Вперед в ім’я Великого Бунту! Хай живе Скотоферма! Хай живе товариш Наполеон! Наполеон завжди правий». Це були його останні слова, товариші,— знову схлипнув Крикунець.

Зненацька вираз його писку враз змінився. Він перестав бігати по помосту, зупинив верткого хвостика й своїми гострими чорними очицями пильно оглянув присутніх.

До нього дійшли, мовляв він далі, ті нерозважливі й злісні чутки, що їх хтось поширював на фермі після евакуації Боксера. Хтось зауважив, що на фургоні, яким відвозили Боксера, було написано слово «Бойня», і одразу зробив скоростиглий висновок, що Боксера відправляють на шкуродерню. Просто неймовірно, товариші, просто неймовірно, що серед нас можуть бути такі наївні тварини.

— Як треба не знати товариша Наполеона,— обурено вигукнув він і знову, крутячи хвостиком, забігав по помосту,— як треба вміти не розуміти свого геніального Вождя, найкращого друга і батька всіх тварин, що хоч на мить припустити щось подібне! А пояснення — ось воно, товариші. До того, як цей фургон придбала ветеринарна лікарня, він і справді належав шкуродерові Альфреду Сіммонсу, давно покійному. А що в лікарні й досі не здогадалися замалювати старі надписи, то при чому тут ми з товаришем Наполеоном? Тепер, сподіваюся, товариші, вам усе ясно?

Як тільки все з’ясувалося, всі тварини зітхнули з величезним полегшенням. А коли Крикунець з усіма подробицями змалював, з якою гідністю прощався із життям Боксер, оточений загальною про нього турботою, які рідкісні медикаменти він одержував, оплачені Наполеоном, не глядячи, у них зникли останні сумніви, і смуток, що від них пішов їх бойовий друг і товариш, одразу полегшав від думки, що умер він щасливим.

Найближчої неділі на ранкову Асамблею з’явився Наполеон, який виступив з короткою поминальною промовою на честь Боксера.

— На жаль,— сказав він,— з технічних причин ми не можемо привезти назад останки нашого дочасно померлого товариша й поховати їх із належними почестями на фермі, але я вже наказав сплести із листя того лавру, що росте в нашім саду, великий лавровий вінок, який буде покладено на могилу товариша Боксера. Більш того,— провадив далі Наполеон,— в належний час на честь небіжчика свинями буде влаштовано спеціальний поминальний банкет. Я хочу закінчити цей свій виступ, товариші, цитатами із висловлювань покійного товариша Боксера, з якими він не розлучався все життя: «Я, працюватиму ще краще», любив повторювати товариш Боксер. А ще він завжди говорив: «Товариш Наполеон завжди правий». Думаю, я не помилюсь, коли висловлю припущення, що ці світлі думки покійного товариша стануть у нас крилатими фразами, які завжди будуть у всіх на устах.

В день, призначений для банкету, зранку приїхав із Віллінгтона бакалійний фургон і привіз великий дерев’яний ящик, який тут же було занесено до садиби. Коли стемніло, звідти на всю ферму долунали звуки співу, дедалі гучнішого і незграйнішого. Потім спів узагалі припинився, з відкритих вікон у ніч полетіли хрипкі лайливі вигуки й звуки глухих ударів, супроводжувані лютими зойками та верещанням. Схоже було, що там зчинилася жорстока бійка. Десь близько півночі весь дім немов струснуло від брязкоту розбитого скла, після чого світло в усіх вікнах умить погасло. До полудня наступного дня ніхто із свиней не з’являвся на дворі ферми, де з самого ранку пішла гуляти чутка, що напередодні свинота купила собі цілий ящик віскі, невідомо де роздобувши гроші.

Минали роки. Приходили й відходили весни й осені, пролітали короткі тваринячі життя. Настав день, коли на фермі вже не залишилося майже нікого, хто пам’ятав би старі часи Великого Бунту, крім хіба що Конюшини, Бенджаміна, крука Мойсея та кількох свиней.

Померла коза Муріелла; не було вже ні Джессі, ні Блубелли, ні Пінчера. Помер і пан Джоунс — він віддав богові душу десь далеко в лікарні для алкоголіків. Сніжка було забуто. Ніхто вже не згадував і Боксера, крім хіба що тих старожилів, які знали його особисто. Конюшина перетворилася на геть стару кобилу; коліна в неї насилу згиналися, очі весь час закисали. Вона досягла пенсійного віку ще два роки тому, та на пенсію ніхто із тварин насправді ніколи й не виходив. Розмови про те, щоб виділити Тваринам — ветеранам праці окремий випас за фруктовим садом, давно припинилися. Наполеон став тепер дебелим кабаном вагою в десять пудів. Крикунець так розплився, що міг насилу розплющити очиці. Тільки старий Бенджамін майже не змінився, хіба що посивів на храпу, а після смерті Боксера ще більше спохмурнів і замкнувся в собі.

На фермі тепер мешкало значно більше тварин, хоч приріст виявився і не таким великим, як було сподівалися одразу після Великого Бунту. Та й для багатьох народжених в останні роки сам Великий Бунт був далекою легендою, відомою лиш із переказів, а ті, кого було куплено за межами Скотинячого хутора, зроду й не чули про нього, аж поки не прибули сюди. Крім Конюшини, на фермі тепер працювали ще три конячки. Це були чесні створіння, сумлінні працівники й хороші товариші, але дурніші за дурних. Жодній з них не вдалося піти в опанування абетки далі літери «Б». Вони покірно слухали все, що їм розповідали про Великий Бунт та основні принципи скотинізму, а надто, коли чули про них від Конюшини, до якої ставилися з дитинною пошаною, але повторити почуте власними словами ніколи не могли.

Рівень життя на фермі значно підвищився, всюди панували сувора дисципліна й порядок, навіть площа господарства зросла після купівлі у пана Пілкінгтона із Лисячого гаю двох вигонів. Кінець кінцем успішно завершилося будівництво вітряка, крім якого на фермі працювали тепер і віялка, і елеватор; виросли нові клуні і кошари. Пан Хитрик купив собі нову бідарку. Щоправда, електрифікація ферми так і не відбулася. На вітряку мололи пшеницю, що забезпечувало фермі непогані прибутки. Розпочато було побудову ще одного потужного вітряка, де обіцяли поставити динамо-машину, але про вигоди, вимріяні колись Сніжком, як то — стайні з електричним освітленням й водогін з гарячою та холодною водою, тиждень з трьома трудоднями тощо — тепер уже ніхто і не згадував. Наполеон у своїх теоретичних працях вщент викрив реакційну суть подібних ідей, геть ворожих самому духові скотинізму. «Справжнє щастя, казав він, полягає в героїчній праці всіх й особистій невибагливості кожного».

Часом навіть здавалося, що, хоча ферма багатшає, достаток цей аж ніяк не поширюється на самих тварин — крім, звичайно, свиноти та собачні, що розплодилися на Скотинячому хуторі, як ніхто. І не можна було сказати, що свині й собаки по-своєму не працювали. Саме на їхніх плечах, як невтомно пояснював Крикунець, лежали нескінченні обов’язки щодо контролю над економікою та повсякденного керівництва. В чому саме полягали ці нескінченні обов’язки, було для більшості темних і затурканих тварин цілковитою загадкою, і вони лиш понуро мовчали, киваючи головами, коли Крикунець знову і знову пояснював їм, скільки напруженої праці вимагає від свиней щоденне складання «зведень», «звітів», «протоколів», та «записок». Вони являли собою величезні, густо списані аркуші паперу, що спалювалися в печах, як тільки їх було списано. Від цієї роботи, нагадував Крикунець, залежить не лише добробут, але й саме існування ферми. І все ж, ані свині, ані собаки не виробляли своєю працею жодних продуктів харчування, а їхній дедалі численніший колектив незмінно відрізнявся гарним апетитом.

Що ж до решти тварин, то їхнє життя протікало, загалом так, як воно протікало завжди. Вони недоїдали, спали на соломі, пили воду із ставка, надривалися на польових роботах; взимку вони страждали від холоду, влітку від ґедзів. Часом найстаріші, риючись в глибинах пам’яті, намагалися розібратися, краще чи гірше жилося їм в перші дні по Великому Бунту, коли вони щойно звільнилися від тиранії пана Джоунса. Та пригадати до ладу вони не могли. Їм ні з ним було порівняти своє теперішнє життя: єдине, що в них було, це повідомлення Крикунця, який, озброївшись цифрами, переконливо доводив їм, що жити стає дедалі краще, дедалі веселіше. Тварини відчували, що ця проблема нерозв’язана: у всякому разі, в них майже не залишалося часу, щоб розмірковувати на такі теми. Тільки старий Бенджамін, який мав міцну пам’ять, переконано заявляв, що, скільки він пригадує, життя ніколи не було ні гіршим, ні кращим, бо й не може бути іншим, ніж є: голод, злигодні, розчарування, казав він, ось незмінний закон життя.

І все-таки надія не залишала тварин. Більш того, ні за яких обставин вони ні на мить не втрачали солодкого почуття своєї обраності і навіть своєї винятковості. Адже, як не кажіть, ні в усій їхній окрузі, навіть в усій Англії не було іншої скотоферми, якою б і володіли, і керували самі тварини. Жодне з них, від малят до новоприбулих, куплених на фермах за десять і двадцять миль від Скотинячого хутора,— не забували про честь, яка випала на їхню долю. І при самих лише звуках рушничного салюту, при самому вигляді зеленого прапора, що майорів над їхніми головами, їхні серця сповнювалися неминущих гордощів, а думками вони поверталися до тої далекої героїчної роботи в підпіллі, до драматичних подробиць Великого Бунту й повалення тиранії пана Джоунса, написання Семи Заповідей, великих битв, у яких двоногі агресори зазнали нищівної поразки. Мрії про світле майбутнє, що живили їхніх пращурів, продовжували жити і в душах нащадків. Віра Республіки Тварин в провіщене старим пророком Мером, коли зелені лани Англії вже не топтатимуть людські ноги, не вмирала. Рано чи пізно, але цей час настане, байдуже, коли це буде — за життя нині сущих тварин чи вже після їхньої смерті, але день остаточної перемоги неодмінно прийде. І хоча ніхто б з них не наважився заспівати вголос «До бидла Англії», всі мешканці ферми знали не лише мелодію гімну, але й усі його слова, тож, можливо, дехто й мугикав його собі під ніс, коли нікого не було поруч. Так, життя їхнє було важке, і далеко не всі їхні сподівання справдилися, але вони усвідомлювали, що відрізняє їх від двоногих тиранів; якщо їм і доводилося тяжко працювати, то принаймні на самих себе. Ніхто з них не ходив на двох ногах. Ніхто не називав іншого «Хазяїн». Всі були рівні.

Якось на початку літа Крикунець наказав овечкам іти за ним й повів усю отару у віддалений кінець ферми, густо порослий молодим березняком. Під наглядом Крикунця овечки провели там цілий день, поскубуючи молоді пагони. Під вечір отара, було, рушила до ферми, але всім вівцям було велено залишатися на місці, з огляду на гарну погоду. Так вони провели в березняку цілий тиждень, протягом якого їх не бачив ніхто з решти тварин. Із ранку до вечора із ними невідступно був Крикунець.

— Ми з ними розучуємо нову пісню,— пояснив він,— тож краще, хай ніхто не заважає.

І от одного чудового вечора, якраз після повернення отари, коли після трудового дня скотина поволі тяглася додому, всі почули несамовите іржання, що долинало з подвір’я. Скотина приголомшено зупинилася. Це був голос Конюшини. Зненацька вона заіржала знову, і все стадо щодуху кинулось до ферми. Увірвавшись у двір, вони побачили те, що й викликало такий жах у Конюшини. Це була свиня, яка крокувала на задніх ногах.

Помилитися було неможливо: всі одразу впізнали Крикунця. Трохи незграбно, можливо, через брак звички носити пузо в вертикальному положенні, але вельми вправно балансуючи, він пройшов по двору. А ще за хвилину із дверей садиби вигулькнула ціла вервечка свиноти — всі так само пересувалися на задніх ногах. Деяким із них це вдавалося краще, іншим гірше, дехто, здавалося, от-от знову стане на всі чотири, якщо йому не дати палиці, врешті всі вони цілком успішно зробили коло по двору. І нарешті розлігся собачий гавкіт й урочисте кукурікання чорного півня, який возвістив про вихід самого Наполеона. Пихато зиркаючи туди й сюди, він велично прочвалав через весь двір в тісному оточенні грайливих псів.

В правій горишній ратиці Наполеон тримав нагая.

Мертва тиша вмить запала на фермі. Збентежені, перелякані тварини, збившись докупи, не вірячи власним очам, спостерігали, як подвір’ям поволі просувається па двох ногах довга процесія свиней. Здавалося, весь світ перевернувся догори дригом. Та нарешті, коли минув первісний шок і коли, незважаючи ні на що — ні на страх перед псами, ні на виховану довгими роками звичку ніколи не скаржитись, ніколи не нарікати, щоб там не сталося — почулися слова протесту. І саме в цю мить, немов по команді, вівці заходилися одностайно мекати, скільки було духу:

— Чотири ноги — добре, дві ноги — краще! Чотири ноги — добре, дві ноги — краще! Чотири ноги — добре, дві ноги — краще!

Мекання тривало без зупинки хвилин з п’ять. І коли вівці нарешті затихли, час для протестів було прогаяно, оскільки свині вже прямували назад до садиби.

Бенджамін відчув, як хтось ткнув носом йому в плече. Він оглянувся. Це була Конюшина. Її закислі очі були каламутніші, ніж звичайно. Не кажучи ані слова, вона обережно взяла його за гриву й потягла за клуню, де було написано Сім Заповідей. За кілька хвилин вони вже стояли біля засмоленої стіни, всіяної білими літерами.

— Зір у мене слабне,— зітхнувши, мовила вона.— А втім, навіть змолоду я не вміла прочитати, що там написано. Але в мене таке враження, що всі написи виглядали зовсім інакше. Поглянь-но, Бенджамін, чи не змінилися, бува, всі Сім Заповідей?

Чи не вперше погодився Бенджамін порушити свої правила і вголос прочитав їй те, що було написано на стіні. Ніяких Семи заповідей там більше не було: їх замінила одна заповідь, написана великими літерами. Ось як вона виглядала:

ВСІ ТВАРИНИ РІВНІ,
АЛЕ ДЕЯКІ ТВАРИНИ РІВНІШІ ЗА ІНШИХ

Після цього вже не здавалося дивним, коли наступного дня вся свинота, що наглядала за роботами на фермі вийшла на службу на двох ногах і з нагаями у передніх ратицях. І вже нікого не здивувало й повідомлення про те, що свині придбали собі радіоприймач, провели телефон і підписалися на газети «Джон Булл», «Тит-бит» та «Дейлі Міррор». Тож ніхто й бровою не повів, побачивши Наполеона на прогулянці в саду ферми з люлькою у роті, як не здивувався ніхто й тоді, коли свинота познімала із гардеробів і натягла на себе вбрання пана Джоунса. Наполеонові дістався чорний сурдут, мисливські бриджі й шкіряні краги, а його улюблена свиноматка з’явилася у пастельному сатиновому халаті, що його вдягала у неділю пані Джоунс.

Не минуло й тижня, як десь біля ополудні на фермі з’явилося одразу кілька дрожок. Це прибула делегація із сусідніх ферм, запрошена Наполеоном для знайомства зі Скотинячім хутором. Вони оглянули все, що їм було показано, з неприхованою цікавістю і висловили свій глибокий захват від побаченого, особливо, від вітряка. В цей час усі мешканці скотоферми виполювали бур’яни на буряковому полі. Вони працювали якнайретельніше, майже не відриваючи очей від землі і не знаючи, кого треба боятися більше — чи то своїх свиней, чи то чужих відвідувачів.

Того вечора із садиби допізна лунав гучний регіт упереміж із незграйним хоровим співом. Зненацька, слухаючи цю мішанину голосів, тварини відчули приплив гострої цікавості. Як могла виглядати вона, ця перша зустріч тварин та людей на рівних? В одностайному пориві вони почали тишком-нишком стікатися до саду поблизу садиби.

Дійшовши до хвіртки, вони нерішуче завмерли й зупинилися, та Конюшина повела їх за собою. Навшпиньках усі підійшли до будинку, і ті, кому дозволяв зріст, обережно зазирнули у вікна їдальні. Там за довгим столом сиділо півдюжини фермерів і стільки ж найіменитіших свиней на чолі з Наполеоном, що поважно сидів на почесному місці. Решта свиноти невимушено розвалилася в кріслах. Компанія розважалася грою в карти, час од часу перериваючи це заняття заради ще одного тосту.

Із келихом в руці підвівся пан Пілкінгтон із Лисячого гаю.

— А тепер,— мовив він,— прошу шановне товариство приєднатися до мого тосту. Та спочатку я дозволю собі сказати кілька слів, яких просто не можу не сказати.

З почуттям величезної втіхи він мусить відзначити, провадив далі пан Пілкінгтон, і він певний того, що всі присутні поділяють це його почуття, що тривалий період взаємної недовіри й усіляких прикрих непорозумінь тепер залишається позаду. Треба чесно визнати, панове, хоча нині доводиться лише пошкодувати про це, але треба визначити чесно: був час, коли до вельмишановних власників Скотоферми люди по сусідству ставилися — ну, якщо і не зовсім вороже, то принаймні з певною, сказати б, недовірою. А відтак часом і говорилося, і навіть — чого гріха таїти, панове, робилося не зовсім те, що треба. Дехто навіть гадав, що самий факт існування ферми, якою володіють і керують свині, суперечить нормальному стану речей і становить небажаний прецедент, бо може хибно вплинути на сусідні господарства. Чимало фермерів беззастережно виходили з того, що на такій фермі неминуче пануватиме цілковита анархія та розпуста. Їх глибоко непокоїла думка, як може вплинути все це на їхню власну худобу і навіть на їхніх найманих робітників. Але нині, панове, від усіх цих сумнівів і тривог не залишилося й сліду. Сьогодні він та його друзі особисто побували на Скотофермі, ретельно оглянули все свиняче господарство,— і що ж вони побачили? Вони на власні очі побачили тут не лише найсучасніші методи господарювання, але й повсюдну дисципліну і порядок, яким могли б по доброму позаздрити всі інші фермери. І далебі, чи не найбільше враження на його друзів, як і на нього самого, справило те їхнє, хотілося б сподіватися, правильне спостереження, що робоча худоба на Скотофермі працює значно більше, споживаючи водночас значно менше, ніж на будь-якій іншій фермі в окрузі.

Хотілося б закінчити свій виступ, сказав він, та ще раз підкреслити, що дружба між Скотофермою та всіма сусідніми господарствами буде дедалі ширитися і міцнішати. Між свинотою і людством зроду не було і не може бути жодних непримиренних суперечностей, бо і їхні цілі, і їхні проблеми, панове, в принципі одні й ті ж самі. Взяти хоча б основне й універсальне питання— питання робочої сили.

— А тепер, джентльмени,— нарешті мовив він,— я прошу шановне товариство упевнитися, що наші келихи повні по вінця, й випити за цей тост стоячи. Тож, джентльмени, за процвітання Скотоферми!

Всі дружно й весело підвелися. В пориві вдячності Наполеон навіть залишив своє чільне місце й обійшов круг столу, щоб почаркуватися з паном Пілкінгтоном, перш ніж осушити свій келих. Коли вщухло загальне «ура!», Наполеон, не сідаючи, заявив, що він теж хотів би сказати кілька слів.

Як і всі виступи Наполеона, ця його промова була гранично коротка й ділова. Він теж, сказав Наполеон, щасливий, що період непорозумінь, нарешті скінчився. Тривалий час в світі ходили чутки,— поширювані, як йому стало відомо, нашим злісним ворогом,— що й він сам, і його колеги дотримуються підривних і навіть революційних переконань. Що вони, мовляв, намагаються збурити тварин із сусідніх ферм на повстання. Важко навіть вигадати більш страхітливу брехню. Як і раніше, їхнє єдине бажання — це жити в мирі і підтримувати нормальні ділові стосунки зі своїми сусідами. Ферма, якою він має честь керувати, додав Наполеон, є кооперативне підприємство. Все рухоме й нерухоме майно, що є у його розпорядженні, являє собою спільну власність усієї свиноти.

Він не хотів би думати, провадив далі Наполеон, що старі підозри ще не зовсім відмерли, але водночас вважає за необхідне й корисне в ім’я подальшої і глибшої довіри запровадити певні зміни в повсякденному житті їхньої ферми. Так, досі на фермі водилася досить безглузда звичка серед тварин звертатися одне до одного: «Товариш». Відтепер з цим буде скінчено. Так само було заведено, хоча важко сказати, який дивак чи просто дурень це вперше вигадав, жодної неділі зранку марширувати повз череп якогось здохлого хряка, прибитий до палки в саду. З цим теж доведеться скінчити, а вищезазначений череп уже закопано в землю. Шановні гості також могли помітити зелений прапор, що майорить на щоглі в саду. Та коли б вони придивилися пильніше, то, певно, зауважили б, що на ньому вже немає ні білого рогу, ні білого копита, які були там раніше. Відтепер це буде просто зелене знамено без усяких непристойних малюнків.

Він має лиш одне зауваження, зауважив Наполеон, щодо прекрасної, просякнутої духом добросусідства застольної промови пана Пілкінгтона. Говорячи про Скотоферму, він, звичайно, не знав,— оскільки Наполеон уперше повідомляє про це,— що назви «Скотоферма» відтепер не існує. Відтепер ця ферма буде зватися «Ферма «Статок», що коли він не помиляється, і є її справжня колишня назва.

— Джентльмени,— закінчив свій виступ Наполеон.— Я хочу запропонувати вам той самий тост, але в дещо іншому вигляді. Наповнім же знову по вінця наші келихи, джентльмени, і ось мій тост: за процвітання Веселого хутора, за процвітання ферми «Статок».

Цей тост було зустрінуто загальним «ура!», не менш гучним, ніж попередній, й келихи було осушено до дна. Але тим, хто спостерігав цю сцену знадвору, крізь вікно, раптом здалося, що діється щось неймовірне. З писками свиней явно відбувалася якась химерна метаморфоза. Старі, підсліпуваті очі Конюшини перебігали з однієї морди до іншої: у того висіло п’ять підборідь, у того чотири, у того тільки три. Але що саме змінило мало до невпізнання їхній вираз? Після того як ущухли оплески й весела компанія повернулася до гри в карти, тварини тихенько побрели геть од вікна.

Та не ступивши й тридцяти кроків, вони зупинилися. Із садиби до них зненацька долинув рев розлючених голосів. Кинувшись назад, вони знову прилипли до шибок. Так, там, за вікном розгорілась люта сварка: гравці горлали, лупили кулаками по столу, обзивали один одного останніми словами, обмінюючись лютими поглядами. Виявилося, що за хвилину до того Наполеон та пан Пілкінгтон водночас кинули на стіл по виновому тузу.

Дванадцятеро голосів горлали водночас, перегукуючи один одного, як один голос. І лиш тепер стало ясно, що саме сталося із писками свиноти. Тварини за вікном переводили погляди од свиней на людей, од людей на свиней, знову і знову вглядаючись і в тих, і в тих, та вже неможливо було визначити, хто з них хто.

* * *

← Назад | На початок